Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Нагороджують Павло Гриценко, Світлана Короненко, Тарас Кремінь
ГАЛИНА ДАЦЮК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Цьогоріч Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика відзначив ювілей – 25 років від дня заснування.
Далекого 1999 року Петро Яцик, канадський мільйонер українського походження, перебуваючи в Києві, якось висловив думку, що треба заснувати конкурс серед молоді, який би пропагував українську мову. Його прикро вражали вулиці міста, на яких повсюдно звучала російська мова. Він був переконаний, що Україна має говорити українською, як Франція говорить французькою, Німеччина – німецькою, Туреччина – турецькою, Японія – японською… Ідею конкурсу підтримали члени Ліги українських меценатів – і проєкт був запропонований Міністерству освіти і науки України. Від самого початку конкурсом опікувався Михайло Слабошпицький, виконавчий директор Ліги українських меценатів, автор популярної книги “Українець, який відмовився бути бідним. Петро Яцик”. Вже у травні 2000-го на сцені Національної філармонії України урочисто стояли переможці першого конкурсу з української мови, у них було свято і їх вітала вся країна. Петро Яцик говорив зі сцени Національної філармонії України: “Держава наша – Україна і державна мова уній українська. Від того, ким усвідомлює себе молода людина, залежить майбутнє нації. Успішні нації говорять своєю мовою. Українці мають говорити українською. Старших ми вже не переробимо, треба йти до молоді”. Петро Яцик встиг нагородити переможців лише першого конкурсу. Напередодні другого його не стало. Відтоді конкурс носить ім’я свого засновника, а конкурсом впродовж понад двох десятиліть опікується президент Ліги, доктор фармацевтичних наук, професор, завідувач кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології НМАПО імені П. Л. Шупика, голова Наглядової Ради ПрАТ “Фармацевтична фірма “Дарниця” Володимир Загорій.
Відтоді впродовж двох десятиліть, у День української писемності і мови, конкурс розпочинався в одному з обласних центрів України, а завершував свою роботу велелюдними урочистостями в Національній філармонії, Національній Опері чи Національному драматичному театрі імені Івана Франка за участі відомих освітян, українських письменників, акторів, громадських діячів і преси. МОНУ у своїх пресрелізах давало статистику: участь у конкурсі беруть усі школи України, а це мільйони учасників. Згодом учасниками мовного турніру стали студенти вищих навчальних закладів різних ступенів акредитації та учні профосвіти. І що знаково: майже від самого початку роботи конкурсу був ще один співорганізатор проєкту – Міністерство оборони України. На всіх конкурсних урочистостях присутні бачать на сцені ліцеїстів і курсантів, які отримують відзнаки. Сьогодні багато хто з військових переможців минулих років зі зброєю в руках відстоює українську мову вже на передовій. Метою конкурсу Яцика, як записано у його Положенні, є утвердження державного статусу української мови, піднесення її престижу серед молоді, виховання поваги до культури й традицій українського народу. Але конкурс мав і ворогів. Сумновідомий факт: 25 жовтня 2010 року тодішній міністр освіти і науки України дмитро табачник підписав указ, яким фактично ліквідував Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика, і тоді в обороні конкурсу постала українська інтелігенція та письменники (Дмитро Павличко, Михайло Слабошпицький, Іван Дзюба, Павло Мовчан, Марія Матіос, Василь Шкляр та інші), котрі написали відкритого листа до президента Віктора Януковича з вимогою скасувати рішення міністра освіти. Конкурс відстояли. З початком ковідного карантину конкурс вперше перейшов на дистанційну форму, а з початком повномасштабної російсько-української війни взагалі постало питання, чи можливо буде проводити конкурс, коли є смертельні ризики для дітей. Але організатори прийняли рішення продовжувати проєкт як надзвичайно важливий і потрібний саме під час війни і, як виявилося, це було єдино правильним рішенням. Звісно, нині конкурс відбувається з дотриманням всіх вимог безпеки, а часом і дистанційно. Від самого початку конкурс був меценатським проєктом. У його фінансуванні брали участь меценати не лише з України, а й з-за кордону. Петро Яцик казав: щоб знати мову, треба багато працювати, а праця має бути винагороджена. Сьогодні меценати конкурсу – фармацевтична фірма “Дарниця”, ПрАТ “Ексімед”, Союз Українок Австралії та ін. Знаково, що держава також підтримує конкурсантів – володарі І премії отримують Президентські стипендії (щомісяця впродовж календарного року). Президентськими стипендіатами XXV конкурсу стали третьокласниця з Рівненщини Маргарита Шкодич, четвертокласниця з Дніпропетровщини Ксенія Кушнір, п’ятикласниця Софія Іванюк і одинадцятикласниця Меліса Іванюк із Закарпаття, шестикласниця з Волині Марта Ревко, семикласниця Діана Соболєва і восьмикласниця Дар’я Цімбаліст з Вінниччини, дев’ятикласниця Софія Незнающа і десятикласниця Альона Пхайко з Миколаїв-
Продовження на стор. 2
ЮРІЙ МОСЕНКІС
10–11
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22).
Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 5 міс. — 325 грн. Будьмо, друзі, разом!
На часі · “Настав момент масового видання світовими мовами очищеної та правдивої історії не лише Руси-України, а й Московії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Кирило СТЕЦЕНКО, народний артист України, голова Київської “Просвіти”
Таку амбітну назву отримала масштабна партнерська програма, яку було презентовано 30
щини, студентки Глафіра Позднякова з Херсонщини і Яна Пасєка з Хмельниччини. Президентські стипендії отримають і військові, які вибороли перше місце в конкурсі: ліцеїсти Київського військового ліцею імені Івана Богуна Ганна Дрозд і Денис Соловей, ліцеїст Військового ліцею Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Павло Сивоус, курсант Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ярослав Іванченко, курсант Військового інституту танкових військ Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут” Ростислав Яворський, курсанти Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут” Оксана Віраг і Костянтин Паламарчук, курсант Житомирського військового інституту імені С. П. Корольова Катерина Жирна. Цього року до проведення конкурсу підключився Світовий конгрес українців в особі Любові Любчик, голови координаційної виховноосвітньої ради, і завдяки зусиллям пані Любові та учителів, які працюють в українських суботніх школах, конкурс відбувся в багатьох країнах, де живуть українці, – Австралії, Італії, Болгарії, Польщі, Швеції, Швейцарії, Узбекистані, Таджикистані, Великій Британії, Об’єднаних Арабських Еміратах, Румунії та інших країнах, і виконав свою потужну об’єднавчу функцію. Напередодні нагородження переможців XXV конкурсу в інформаційному агентстві відбулася пресконференція за участі Володимира Загорія, президента Міжнародного благодійного фонду “Ліга українських меценатів”, голови Наглядової Ради ПрАТ “Фармацевтична фірма “Дарниця”; Олексія Сергієнка, заступника начальника управління – начальника відділу планування червня головою Київської “Просвіти” на традиційному круглому столі в інформаційному агентстві “Наголос” Всеукраїнського товариства “Просвіта”. Згідно із задумом, ця програма має тривати десятки років і включати низку культурно-мистецьких, просвітницьких, організаційних та інформаційних заходів у Києві та за кордоном. Прикладами таких ініціатив могли б стати проєкт “Дух України у храмах світу”, міжнародна промоційна кампанія з репатріації імен українських геніїв (відвойовування національної символічної спадщини), заснування мереж українських культурних центрів та кафедр україністики по столицях світу. Загальну мету програми можна сформулювати як концептуальне, системне й акцентоване ширення таких артефактів української культури, які спроможні яскраво й виразно демонструвати нашу неповторну культурну ідентичність і втілювати унікальні якості українського національного духу, попри розмаїття історичних епох, видів мистецтв, жанрів, стилів або імен авторів. Важливими цілями цієї стратегічної програми повинні стати світоглядна й організаційна консолідація світового українства, а також рішуче переосмислення глобального бренду України – його цілеспрямований “ребрендинг” і “рефрейминг” в умовах визвольної війни. Надзвичайно актуальною бачиться й потреба міжнародного розвінчання московського міту про Київ як про “колиску трьох братніх народів”. Загалом настав момент масового видання світовими мовами очищеної та правдивої історії не лише Руси-України, а й Московії, в основу яких було б покладено оновлений україноцентричний історичний метанаратив. Сьогочасні історичні обставини дають нам змогу бути почутими світом, адже вже 11-й рік Україна перебуває в епіцентрі вселенської битви Добра і Зла. Її особливістю є те, що точиться вона в режимі online та постійно висвітлюється у глобальній інформаційній мережі. Очевидно, що подібні масштабні задуми здатні втілюватися лише за інституційного партнерства з владою, бізнесом та громадянським сектором. Вважаємо, що природніми партнерами мають стати Київська міська рада, Київська міська державна адміністрація, відповідні київські ВНЗ та підрозділи НАНУ, Український інститут національної пам’яті, МЗС, МОН, МКСК України та інші. І на завершення – найцікавіше запитання: “Чи готовий Київ,
як влада і суспільний організм, до прийняття на себе такої масштабної лідерської місії?”. Без сумніву, процес українізації столиці перебуває на серединній стадії. І щоб “лікар вилікувався сам”, потрібні не просто цілеспрямовані зусилля влади міста, а й потужне і пристрасне бажання сукупної спільноти киян. Принаймні, пропонована тут програма має потенціал, щоб стати сильним ідеологічним мотиватором для самоусвідомлення Києвом своєї історичної ролі. Тисячолітня колективна пам’ять доносить легенду про пророцтва Андрія Первозванного, який бачив “сяєво Божої благодаті над Київськими горами”. Згадаймо і слова засновника Київської “Просвіти” Бориса Грінченка: “Був час, коли з сього міста хвилі просвіти, хвилі розумового життя розпливалися не тільки на всю Україну, але й на всю Східну Європу, зачіпаючи й Західну”.
На часі · “Настав момент масового видання світовими мовами очищеної та правдивої історії не лише Руси-України, а й Московії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Чверть століття конкурсу імені Петра Яцика», с. 1
та організації гуманітарного забезпечення Управління гуманітарного забезпечення Міністерства оборони України; Павла Гриценка, директора Інституту української мови Національної академії наук України, голови журі конкурсу; Миколи Жулинського, директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України; Олександра Огороднійчука, члена Ліги українських меценатів, генерального директора ПАТ “Ексімед”; Світлани Короненко- Слабошпицької, виконавчої директорки Міжнародного благодійного фонду “Ліга українських меценатів”; а модерував Тарас Кремінь, Уповноважений із захисту державної мови. Присутні говорили про те, що ювілейний мовний турнір, який завершив цьогоріч свою роботу в надзвичайно складних умовах росій-
Марія Совік, учениця 6 класу Ліцею № 209 “Сузір’я” м. Києва, володарка першої премії, з вчителькою Наталею Пасєкою під час нагородження сько-української війни, став вагомим приводом підбити підсумки багаторічної роботи організаторів, оцінити вплив конкурсу на формування національної свідомості української молоді і поміркувати не лише про те, яким буде цей проєкт у майбутньому, а й загалом про функціонування української мови в Україні під час війни і надалі, у післявоєнний час. Нагородження переможців XXV конкурсу відбулося 19 червня в Національному музеї літератури України. З вітальним словом до переможців, вчителів, батьків звернувся президент Ліги українських меценатів Володимир Загорій, який наголосив на тому, що конкурс з української мови відіграє сьогодні велику роль у формуванні української нації, особливо нині, коли вкраїні триває війна з нашим одвічним ворогом. Мова є визначальною: є мова – є нація, немає мови – немає нації. “Якщо минулого року серед наших країн-партнерів були хіба одна чи дві країни активно, за співпраці з Міністерством закордонних справ, залучені, – а це і журі, і конкурсне завдання, і перевірка, і, звичайно, гідне пошанування призерів і переможців, то цього року це десятки країн, – наголосив Тарас Кремінь. – І дуже добре, що ми внесли зміни до положення про організаційний комітет. Залучили до цієї роботи Світовий конгрес українців”. “Хребтом нації і держави” назвав українську мову на нагородженні переможців директор Інституту української мови Національної академії наук України Павло Гриценко: “Це дуже давня, предковічна мова. У перших від ХІ століття пам’ятках ми маємо ті риси української мови, які ми сьогодні ось тут чуємо, вимовляємо, — сказав Гриценко. – Вона пройшла тисячоліття уже як писемна мова. А перед тим, як стати писемною мовою, вона була усною мовою нашого народу. Та, зрештою, пам’ятки говорять, що була писемність і докирилична на наших землях. Це унікальне явище”. “Я вважаю, що українська мова – це не лише засіб спілкування, а й те, що нас об’єднує незалежно від статі, віку, незалежно від роду занять і регіону походження, — сказав стипендіат Ярослав Іванченко, курсант вищого військового навчального закладу. – Отже, цей конкурс ще раз демонструє, що мова має силу, і що ми маємо її берегти щодня у словах і вчинках”. Сьогодні Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика – це бренд, один із наймасовіших і найпопулярніших націєтворчих проєктів незалежної України, який витримав випробування часом.
Сертифікати про призначення стипендії Президента України, дипломи та подяки Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, книжкові набори переможцям та їхнім наставникам вручили Павло Гриценко та Світлана Короненко-Слабошпицька, Олексій Сергієнко та Олександр Огороднійчук. Для гостей свята рідної мови грав Національний президентський оркестр під керівництвом полковника Максима Гусака, пісні виконували солісти оркестру – заслужена артистка України Ірина Кулик та Сергій Гурець. Цьогоріч загальнонаціональний етап конкурсу відбувся дистанційно. Його фінальними учасниками стали 855 здобувачів освіти, зокрема вимушених переселенців. У творчих роботах молодь розмірковувала про цінність рідної мови, відродження національної ідентичності через спадщину Тараса Шевченка, втрати й набутки українців під час російсько-української війни. За результатами конкурсу журі визначило 72 переможці в різних категоріях, які посіли 1–3 місця. МОН призначило стипендії Президента України 14 лідерам змагання. Наступний, XXVІ, конкурс розпочнеться 27 жовтня, у День української писемності і мови. Багатолітній меценат конкурсу – Союз Українок Австралії, голова – Любомира Квасниця-Кей, культурно-освітній референт – Валентина Домазар.
Власн. інф.
Дипломи переможців XXV конкурсу, які отримали військові. Це премії Союзу Українок Австралії, який є меценатом конкурсу від самого його початку
Події, факти, коментарі · “У нас люди дуже талановиті. І попри те, що зараз такий складний час, вони продовжують творити”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
історія про звичайних людей, які стали воїнами і захищають країну”, – зазначив Євген Москалець, заступник командира 24-ї ОМБр. Окрім світлин, на виставці представлено бронемашину Humvee, що пройшла бої під Часовим Яром, та фрагменти озброєння, яким обстрілювали українські позиції: залишки російських авіабомб, дронів, снарядів “Граду” і “Смерчу”.
Продукція компанії Honey- land здобула золоту нагороду під час церемонії вручення національної премії у галузі бджолярства London International Honey Awards (Велика Британія). Компанію заснувала українка Марина Георгієва, яка змушена була покинути Україну в 2022 році. Зараз вона імпортує мед, вироблений в Україні, для продажу у Великій Британії, повідомляє Foreign Ukraine. Переможниця наголосила, що ця нагорода належить усім неймовірним українським пасічникам, які збирали мед у найскладніші часи. За словами експертів, її фірмовий гречаний мед був незвичайним та унікальним за смаком, схожим на мед манука. “Я дуже рада та пишаюсь тим, що виграла золоту нагороду. Планую доставляти український мед по всій Британії та постачати його до кожного великого супермаркету. У мене обмаль часу, тому я живу на високій швидкості. Моя місія – закохати британців в український мед”, – підсумувала Марина Георгієва.
Вийшов 292-й номер Чернігівської обласної газети “Світ-інфо” (засновник і редактор Петро Антоненко). Газета продовжує хроніку війни, яку друкує вже понад три роки. Значне місце в газеті посідає історія. Про це статті “Вбивство Євгена Коновальця у документах Служби зовнішньої розвідки України”, “Постріл у потилицю. Як Росія продовжує радянські традиції політичного терору”, “Як працювала радянська репресивна машина на Полтавщині: “почесний” кат Олександр Волков”. Традиційно кілька сторінок з історії Чернігівщини, зокрема, “Батурин – Гетьманська столиця” (цей просвітницький проєкт газета і Національний заповідник “Гетьманська столиця” ведуть уже 9-й рік). Друкуються матеріали з Національного заповідника “Чернігів стародавній” Чернігівського музею М. Коцюбинського, Сосницького музею О. Довженка. В номері зворушливі публікації про родинні цінності – від постійних авторів газети: Микола Будлянський (Чернігів), “Без матері”; Ніна Горбань (Прилуки), “Три сорочки мого роду”.
Підготував Ігор ЗОЦ
Події, факти, коментарі · “У нас люди дуже талановиті. І попри те, що зараз такий складний час, вони продовжують творити”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ За результатами червневого опитування, чинному президенту Володимиру Зеленському довіряють 49% українців, водночас вищий рівень довіри серед українців має ексголовком ЗСУ Валерій Залужний – 71% та очільник ГУР Кирило Буданов – 55%. Про це повідомляє “Українська правда” з посиланням на підсумки опитування Центру соціальних та маркетингових досліджень “SOCIS”, Інституту стратегічних досліджень та прогнозів “Янус” та видання “Барометр громадських настроїв”, проведеного 6-11 червня.
Народний депутат України від “Європейської солідарності” Володимир Ар’єв на своїй офіційній сторінці у Фейсбуці пише про ситуацію довкола міністра Чернишова, якого підозрюють в корупції у справі, де антикорупційні органи порахували збитки на 1 мільярд гривень. “Але ви оцініть ситуацію! Суд сьогодні не взяв його під варту. Застава у 120 мільйонів не є альтернативою триманню під вартою. Суд не відсторонив його від роботи міністром єдності. Сам Чернишов у відставку не збирається! Це ж військових можна кидати за ґрати за схемами портновської прокурорсько-судової мафії, а міністра, близького особисто до Зеленського, – зась! Але тепер зрозуміло, для єдності з ким створили міністерство”, – написав пан Ар’єв.
Центр протидії корупції на своїй сторінці у Фейсбуці коментує свіжі заголовки на провідних ресурсах про провали в оборонці: “LIGA.net: Шалений дефіцит ракет. Чому чиновники гальмують розвиток системи ППО-ПРО України. УП. Оборонка: Снарядний і контрактний голод. Що з українським виробництвом 155-мм боєприпасів? NV і Serg Marco: “Так проср*ти – це треба вміти”. Чому Україна досі ефективно не протидіє шахедам. DeepState: Перед наступом рф на Сумщині були відсутні фортифікації на тій ділянці, де зараз тисне ворог. І це лише за тиждень, що минає. Не забагато? Це все про некомпетентність міністра Умєрова та його команди. Рідні якого проживають у США і почуваються в безпеці, на відміну від нас із вами. І при цьому міністр дозволяє собі ігнорувати виклики в Раду. До речі, це далеко не всі провали міністра. Найближчим часом розкажемо більше про корупційний бік цього пекла”.
Блогер Карл Волох на своїй сторінці у Фейсбуці пише про українські парадокси: “1. Країною керують 5-6 опівських менеджерів, але у відставку “за провали в економіці” відправляють уряд. 2. В країні парламентсько-президентська республіка, першою посадовою особою, згідно з Конституцією, є прем’єр-міністр, але президент нічтоже сумняшеся оголошує про намір змінити уряд – і нікого це не дивує. 3. Переважна більшість населення не задоволена тим, як розвиваються події в країні, громадяни визнають, що всю повноту влади має президент, але рівень довіри до нього чи не найвищий, а найнижчий (із органів влади) –
у Верховної Ради, котра лише виконує президентські вказівки. 4. Згідно з соціологією, більшість населення України підтримує війну “скільки буде потрібно”, але більшість чоловіків призовного віку ховаються від мобілізації. 5. Бойові піхотні підрозділи вкомплектовані ледве наполовину, окопи порожні, але в наших військових невдачах винні Байден і Трамп, котрі не дають зброю”. “Можете продовжувати цей список прикладів еталонного інфантилізму”, – зазначає пан Волох.
В інформації “Почім гектар землі” газета “Сільські вісті” (№17, 01.05.25.) повідомляє, що найдорожчі масиви переважно в західних і центральних областях. Так, в Івано-Франківській, Львівській та Київській ціна гектара становить від 90 тисяч до 110 тисяч гривень. А ось у прифронтових Херсонській, Миколаївській та Запорізькій областях – 25-30 тисяч гривень. На Сумщині гектар землі коштує пересічно 32,2 тисячі гривень.
68% українців заявили, що не мають жодних грошових заощаджень. Головна причина – низький рівень доходів, який не дозволяє навіть мінімально відкладати кошти. Такі результати оприлюднила Соціологічна група “Рейтинг” за підсумками опитування, проведеного з 25 квітня по 5 травня 2025 року.
З початку року середня зарплата співробітників центральних державних органів України зросла на 19,3%. У травні цей показник становив 58,8 тис. гривень порівняно з 49,3 тис. гривень у січні. Про це з посиланням на дані Міністерства фінансів пише видання “Соцпортал”. За інформацією міністерства, у центральних державних органах працює загалом 22235 осіб, при цьому рівень оплати праці значно варіюється залежно від відомства. Так, найвищі зарплати отримують співробітники Національної комісії з державного регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП) – у середньому 114,1 тис. гривень на місяць. Далі йде Комісія з регулювання азартних ігор і лотерей (КРАІЛ) із середньою зарплатою 96,08 тис. гривень. Трійку лідерів замикає Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) – 91,3 тис. гривень.
Посилаючись на дані моніторингу видання “Детектор медіа”, громадський діяч Борислав Береза зазначає, що в Україні спостерігається неймовірний рівень свободи слова та демократії. Так, за період з 16 по 22 червня в ефірі Єдиного телемарафону 71% від представників депутатського корпусу були представники президентської фракції “Слуги народу” у ВР. “При цьому депутати від опозиційних “Голосу” та “Європейської солідарності” в ефір не запрошувалися. Яких вам ще доказів не вистачає, що Зеленський демократ, а у нас при ньому квітне свобода слова?” – зауважує пан Береза.
Кабінет Міністрів призначив Олександра Алфьорова головою Українського інституту національної пам’яті. Про це повідомили в Міністерстві культури та стратегічних комунікацій. Олександр Алфьоров – український історик, телета радіоведучий, громадський та військовий діяч. З 2010 року був науковим співробітником Інституту історії України НАН України. Автор, співавтор і упорядник 15 книг і понад 100 наукових статей. З початком повномасштабного вторгнення став офіцером ССО “Азов-Київ”, з вересня 2022 року – офіцер 3-ї окремої штурмової бригади, начальник групи гуманітарної підготовки та інформаційного забезпечення відділення психологічної підтримки персоналу. Має звання майора запасу. Одночасно був головою експертної групи з дерусифікації в Києві.
Треба демонструвати дітям, що нам є ким пишатися, розповідати їм про героїв та подвиги через художні образи, казки. Про це поетка Анастасія Дмитрук розповіла в ефірі телеканалу “Еспресо”. Авторка віршу “Ніколи ми не будемо братами”, книги “Очі Маріуполя. Українські супергерої. Азовсталь” та ініціаторка акції #terroRussia акцентувала увагу на важливості адаптувати книги про війну для молодшої аудиторії. “Наші діти зростають під час війни, і ми повинні пояснювати їм, що відбувається, в тому числі через художні образи, виховувати гордість за наших героїв, демонструвати, з кого вони мають брати приклад”, – зазначила вона. Анастасія Дмитрук розповіла, що саме з такою метою трансформувалась її книга “Очі Маріуполя” в казку “Кіт Марік і Азов”, орієнтовану на дітей від 5 років.
За перше півріччя 2025 року в Україні близько 10% книг та брошур випустили іноземною мовою, зокрема 1,7% – російською. По це повідомив Державний комітет України з питань телебачення, пише “Рубрика”. У відомстві зауважили, що частка книг російською мовою за назвами становить 106 видань. Це 1,7% до загальної кількості зареєстрованих книжок і брошур у 2025 році, за накладами – 0,3%. “Це менше, ніж за відповідний період 2023 року та 2024 року, що свідчить про дотримання переважної більшості видавців закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, а також про зменшення попиту в українському суспільстві на книги мовою держави-агресора”, – додали у Комітеті.
В Охтирці на Сумщині презентували книгу про митців із Великописарівської громади. Захід відбувся в приміщенні громадської організації “РАЙЗ +”, яка з Великої Писарівки була вимушена переселитися до Охтирки. До книги “Великописарівщина художня” увійшли роботи 24 митців – живопис, вишивка, плетіння з лози, повідомляє “Суспільне”. “У нас люди дуже талановиті. І попри те, що зараз такий складний час, вони продовжують творити, продовжують творити нашу культуру, не зупинятися на досягнутому. Наші люди неймовірні”, – розповіла Олена Тягленко, співавторка книги.
28 червня на площі Ринок у Львові відкрили фотовиставку “Часів Яр. Вогнетривкі”. Виставка присвячена річниці оборони міста Часів Яр на Донеччині, яку героїчно тримають воїни 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, повідомили у пресслужбі ЛМР. Цей населений пункт російські війська намагалися захопити ще до 9 травня 2024 року, однак уже 54 тижні місто стоїть – під захистом українських оборонців. Саме тому виставка включає 54 світлини – по одній на кожен тиждень боротьби. Автор фотографій – Олег Петрасюк, військовий пресофіцер та фотограф-документаліст. Усі знімки розміщені на фрагментах понівечених парканів, які привезли з прифронтової зони – справжніх артефактів війни. “За кожною світлиною – життя, хоробрість, воля і незламність. Це
Суспільство · “Історичний феномен козаччини, еволюція народження цієї славної сторінки національного буття сягають давніх першовитоків”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Напередодні Дня Конституції України в Українському державному університеті імені М. Драгоманова – Всеукраїнська наукова конференція, присвячена “Козацькій педагогіці”. Слід віддати належне цьому закладу, який упродовж багатьох років організовує знакові форуми, тематика яких є чутливою не лише в науково-педагогічному, але й суспільно-політичному сегменті. Боротьба України проти рашистської московії; три голодомори-геноциди 1920– 40-х років, “організовані” кремлівськими людиновбивцями; Українська мова – важливий чинник зміцнення української Ідентичності, Державності; “Чорнобиль – молодь буде пам’ятати”; Національні події з вшанування визначних діячів Української держави та ін. Університет активно діалогує з громадянським суспільством, українськими Воїнами, творчою інтелігенцією, громадськими організаціями, зокрема “Просвітою” ім. Тараса Шевченка, українською молоддю, викинувши узбіч недолугу тезу, яку час від часу полюбляють окремі ректори вишів – “ми – поза політикою”. Хто є “ми” і чому “поза”, коли ще Аристотель стверджував, що “все людське є політичним”. Саме політичним, а не політиканським, як це відбувається інколи на практиці. Адже ми живемо в середовищі Нації, що воює, виховуємо молодь, яку конче треба “вчити” громадянській, політичній культурі як свідомих громадян своєї держави, реалізовуючи модель двох “К” – критичність і креативність. У цьому контексті Університет імені М. Драгоманова є добрим прикладом для наслідування, оскільки своїми ініціативами та працею збагачує суспільний простір тим ціннісним потенціалом, який нині затребуваний країною. А ще – глибока вдячність Олександру Притулі (президент Всеукраїнської Федерації “Спас”); Олександру Рябеці (“Асоціація „Афганці Чорнобиля“), педагогам Запоріжжя за самовіддану національно-патріотичну працю, а також дослідникам козацької справи Юрію Руденку, Юрію Мельничуку, які 2014-го видали добротний навчальний посібник “Козацька педагогіка”. Усіх нас не залишає думка, що майбутнє України (як і світу) не тільки на рівні прогресу, але й виживання все-таки “проходитиме” через шкільні класи, студентські авдиторії, наукові лабораторії та творчі майстерні; що майбутнє народів і націй, якого ми хочемо, з Культурою; що правдивим є ствердження, якщо держава втрачає (за різних обставин) своїх 50 найкращих духовних будителів, поетів, філософів, педагогів і Воїнів, то вона нездатна виживати, а розчиняється, губиться серед “інших”, будучи обезголовленою, оскільки втрачає власну Душу. Нація мусить берегти своїх навчителів, провідників, захисників, бо лише вони по-справжньому наділені правом і силою “виховувати” передусім молодь особистим прикладом як найвищим принципом для зросту Людини і суспільства. Бо немає дорожчого дарунку для свого Народу, аніж освічена молодь. Саме навколо цієї благородної і високої місії точилася на конференції зацікавлена розмова, дискусії, в центрі уваги – ціннісні орієнтири, сфокусовані в сутності “козацької педагогіки”, яку особливо в сучасних реаліях неможливо сприймати в архаїчному, старомодному контенті, а як надзвичайно затребувану національну чесноту, оскільки її зміст, філософія опирається на визначальні принципи україноцентричності, патріотичності, відданості своєму Роду і Народу. Відроджена з утвердженням нашої відновленої Незалежності, вона повністю відповідає тим запитам і критеріям, які ще понад сто років тому вибудовувалися визначними національними Просвітниками і Педагогами. Адже ще 1917 року Софія Русова в праці “Нова школа”, відповідаючи на запитання, якій бути “новій українській школі?!”, відповідально заявить, що “нова школа” – скарб, ключ золотий, що розмикає від пут несвідомости, це шлях до волі, науки, добробуту. Отже, воля, правда, свідомий чин щодо визволення від усякого уярмлення є тими дороговказами, якими мусять жити спраглі до волі українці. Цінності, ідеали, ідеї, суголосні й притаманні козацькому лицарству, українському козацтву, є тією точкою опори і життєдайною метою, що нині сповна вкладаються в реалії сьогодення. Усі кодекси честі, моральних заповідей і поведінкових норм, відображені в “Козацькій педагогіці”, зокрема в “Лицарській регулі”, що впроваджувалися в січових, сотенних, полкових школах, Острозькій і Києво6Могилянській академіях, надовго стали (не)писаними законами українства, ними традиційно виховувалися століттями цілі покоління, незважаючи на складні випробовування бездержавністю. Опертя на джерела і витоки народної мудрості, традиції і звичаї народу зробили козацьку виховну систему актуальною і значущою. “Живи по-Божому” – таким закінченням знаменувався цей кодекс честі, що передбачав етичні норми у слові і чині щодо свого Роду, України. Любити по-синівському Рідну Землю був тим святошним знаком, який ніхто не вправі був ігнорувати. Українських дітей навчали змалечку “не кидати початої справи”; “не бути лозиною, що гнеться в чужий бік”; “не задирати голову перед нищим і не гнутись дугою перед вищим”; “слухати порад, але мати свою думку”; “не рухати чужого майна”; “відповідати за свої діяння перед Богом і самим собою”… Треба визнати, що допоки серед українського козацтва та народу “жили” й плекались ці високі, чисті, етичні засади, доти існувала Державність. Уся ця причинність нагадує відомий вислів В. Липинського про те, що й Вавилон та Рим загинули тому, бо “зруйнувалась громадська мораль”. А ще будь-яка виховна система в різні часи й епохи ставала хибною, непродуктивною, коли втрачала свою праоснову, руйнувалося кореневище, губилися глибинні витоки історії, традиції, які для сучасників містяться в “українознавстві”, “народознавстві”, “краєзнавстві”, в оберегах національної пам’яті, рідної мови, культури і духовних заповітах. У цих вимірах народжувався, нуртувався в думках, почуттях і чинах феномен “козацької педагогіки”, чесноти якої були сотворені і закладені не тільки в добу козаччини, а сягали часів лицарства й звитяг Княжої доби, духовної і культурної спадщини прадавніх Трипілля, Аратти і Кам’яної Могили. Козацька доба не могла не народити “козацької педагогіки”, адже за визначенням Є. Маланюка вона “у сфері культури була Києво-Могилянською”, а державність була невіддільною від заснування і діяльності братських шкіл, розвитку мистецтва, книгописання, культури, Церкви. Із цих джерел поставала, напувалась “земля Руська”, Україна, а не з блудних описів катерининських “секретарів” на кшталт храповицьких та шувалових, які нібито “бачили” оригінали “своєї” історії, що писалися на московських болотах. Адже всі три редакції “Повісті врем’яних літ”, починаючи з Нестора, були складені (1113, 1116, 1118 роки) на українських землях у Києво-Печерському, Видубицькому монастирях саме нашими літописцями. У такому ж контексті українського націєтворення має розглядається і “Слово о полку Ігоревім” (1185–1187) – важливий для нас ідейний твір, метою якого були згуртування Народу, осудження чвар та особистісних інтересів, утвердження сили єдності, спрямованої проти ворога. Тому історичний феномен козаччини, еволюція народження цієї славної сторінки національного буття, пізнавальні та виховні ареали “козацької педагогіки” сягають давніх першовитоків, які окреслені в часі і просторі, презентовані матеріальною і духовною культурною спадщиною та діяннями національних просвітників, воїнів, державних діячів тогочасся. Захист честі, власного роду, його святощів, історії і традицій є беззаперечним атрибутом і обов’язком цієї виховної системи, оскільки наша земля є “пуповиною земної цивілізації” (С. Плачинда). Тут значно раніше, аніж у Шумері і Аккаді, Урарту,
Єгипті, появилося колесо, плуг, приручений кінь, а головне – письмо. На українських землях знаходили мечі, кращі за дамаську сталь, бо тут шанували зброю і вміло воювали, захищаючи свою землю. Оцей символ сили і захисту та збереження роду повністю перейнятий козацькою педагогікою, слугує образом козацького лицарства. Його місце тут по праву, адже віками гуляли “козацькі шаблі на чотири боки”. Тому мають рацію ті дослідники, вчені і громадські просвітники, що з якихось причин наша молодь, вивчаючи історію стародавнього світу, в рази більше знає про Єгипет, а не про велике і славне минуле давньої України, хоча б на рівні результатів розвідок Трипілля В. Хвойкою чи А. Кифішином Кам’яної Могили. Отже, збереження історичної пам’яті, народної традиції є ключовим принципом українського ідеалу, що характеризує не тільки зміст педагогічних систем, а дух буття й життєтворчості всієї нації, відображених у культурі, мистецтві, політиці, взаєминах зі світом. Григорій Ващенко у “Виховному ідеалі” зазначав, що “традиції відіграють особливо велику роль (перетворюючись у непорушні святощі) у збереженні нації як цілості поколінь минулих, сучасних і майбутніх”. Однак, стверджував відомий Педагог, “ставлення до традицій мусить бути критичним (а не скептичним)… Народ має довгу історію і в нього накопичуються також традиції невартісні (діяння Святополків Окаянних, Брюховецьких, Кочубеїв), стаючи серйозною загрозою для української нації”. Маємо розрізняти вартісні й невартісні традиції та ідеали, оскільки “є велика різниця між ідеалом людини Шевченка і Винниченка”. Вони стають виразниками честі й гідності лише за умови, коли опиратимуться на здобутки духовної культури і народних ідеалів, нерозривно пов’язаних з національним світоглядом, мораллю, релігією, пам’ятаючи та оберігаючи все те найкраще, створене Народом. У цьому, мабуть, квінтесенція козацької педагогіки. Бо якщо зійдемо на манівці, забуваючи Шевченкове заповітне слово про пошук Правди, не усвідомимо, “…Що діялось в світі, / Чия правда, чия кривда / І чиї ми діти”, то в умовах жорстокої екзистенційної війни з московитами за свою Ідентичність на українство очікуватимуть і надалі дуже смутні часи. Хоча ніби куди вже далі… Для нас Шевченко – не тільки Поет, Будитель, Борець і Воїн, а ще й творчий Педагог, який фундував і розвивав ціннісні наративи козацьких ідеалів, для яких найвищими були чесноти правди і волі. Пізнай Правду, і вона зробить тебе вільним – заповіт для сущих і майбутніх поколінь українців, сотворений образом “гнаної правди”, що вкоренилася в Тарасовій душі, коли “списував Сковороду”. Він – оберіг національної Правди, втративши яку, не знайти ні слави, ні сили, ні волі. Недарма в “Єретику” так промовисто тривожно звучить слово про народну трагедію, коли “Розбойники, людоїди / Правду побороли…”, коли “Кругом неправда і неволя, / Народ замучений мовчить”. Тому й вірує та закликає Шевченко: “Борітеся – поборете…”, адже перемога здобувається, коли “Вам Бог помагає! / За вас правда, за вас слава / І воля святая!”. Козацька педагогіка, обстоюючи правду й волю, несе в собі дуже знакову якість, оскільки уможливлює сприйняття передусім українського світу в його природній культурно-історичній ніші і тяглості, нагадуючи своїм і “чужим” про нашу сиву та славну минувшину, стаючи надійною “зброєю” в протистоянні фальшивим ідеологемам кремлівських рашистів, які продовжують оббріхувати світ, розповідаючи злостиві байки про “лєнінотворення” України. Козацька філософія, ідеали козацької
Суспільство · “Досконала для тих часів “Орликова Конституція” могла з’явитися лише в козацькому середовищі”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вольності були для Шевченка стрижневою основою його світобачення, будучини України, її спасенними оберегами. Адже вони були здатні виховувати українську повнокровну й незбориму Націю, яка сотворена не тільки зі стану “гречкосіїв” (нехай і добрих та працьовитих), але й зрощувати два інших великих суспільних стани Будителів і Воїнів. Саме в триєдності (Трудівник, Будитель, Воїн) народ спроможний до розвитку, прогресу, перемог і виживання, оскільки навіть найкреативніша, найпродуктивніша праця “На нашій – не своїй землі” все одно приведе до уярмлення, нехай і осучасненого новітніми ілюзіями. Тому так важливо методологію козацької педагогіки формувати і сприймати крізь оптику шевченкознавства, що є не просто окремішнім науковим вивченням життя та творчості Поета, а ідейною, дидактичною, виховною основою цієї світоглядної, універсальної субдисципліни. Звичайно, цей підхід не є метафоричним, а глибоко сутнісним і пізнавальним, проте козацька педагогіка має опиратися на величезний теоретичний пласт, сформований значними доробками про “Козаччину”, що містяться в численних працях та розвідках історичного, філософського, літературного, культурно-мистецького, соціологічного, психопедагогічного характеру. Достатньо, скажімо, лише проаналізувати, наприклад, зміст добротної тематичної виставки в Національній бібліотеці ім. В. Вернадського “Козаччина – героїчна сторінка в історії України” (63 автори від Яворницького, Костомарова, Огієнка до Чухліба, Сергійчука, Реєнта, Гуржія, Рендюка, Ковалевської та багатьох інших), щоб усвідомити, який могутній потенціал може містити для української системи освіти цей перспективний напрям з впровадження цінностей та знань козацької педагогіки. Однак не можна не зреагувати і на той усталений погляд на сутність цього феноменального явища в національній та світовій історії, який є не завжди об’єктивним відповідником сучасним реаліям. Адже в трактуванні зустрічаються судження, що не сповна тотожні історичній правді, зокрема: “Запорозька Січ була ініціатором боротьби українців проти панування шляхетської Польщі, турецько-татарської агресії та феодально-кріпосницького гніту… Козаччина – провідна сила в боротьбі за національне визволення, визволення України з-під влади Речі Посполитої…”. Тому напрошується запитання: чи достатньо таких оцінок?! А де московія, ординські московити, з якими воювали К. Острозький, П. Сагайдачний, І. Виговський, І. Мазепа, П. Орлик… Отже, коли подібні факти, події, оцінки, залишаються узбіч правдивого аналізу, то ця ситуація робить місію козацької педагогіки неповносправною, адже поза правдою залишається та істина, що нашим вічним і найжорстокішим ворогом була і є московія. Такі хиби, недомовленості, знаннєві прогалини можуть мати різноаспектну причинність, проте вони однозначно згубно впливають на формування національної свідомості, світоглядні орієнтири, патріотичні почуття, ідентичність українців. Українська історіографія в силу різних причин мляво впродовж не десятиліть, а століть вигрібала(-є) присипану порохом забуття правду про життєтворчість великих діячів Української держави, зокрема про діяльність Пилипа Орлика – політичного, державного, військового діяча, генерального писаря періоду Івана Мазепи і гетьмана Війська Запорозького (1710–1742), визнання якого свого часу було засвідчено Швецією, Туреччиною, Кримом, Францією та іншими. Ми часто побіжно згадуємо про його визначний дарунок Українському народу, який промовисто нагадує про вікову тяглість нашої державності, ідентичності, свободолюбності – першу Українську Конституцію (“Пакти й конституції прав і вольностей Війська Запорозького”). Цей значущий акт по-різному оцінюється донині, однак його справжня місія передусім полягає втому, що Європі та світу ствердно нагадали про існування України та зобов’язання боронити її суверенність від усіх її ворогів, утверджуючи, що українці житимуть самостійним державницьким життям, пропонуючи європейцям дуже “сучасний” Маніфест визволення (1712). Будучи надзвичайно освіченою людиною, володіючи європейськими та латинською мовами, отримавши освіту зокрема й у Києво-Могилянській академії, навчаючись у професора С. Яворського, пізнавши творчість Геродота, Овідія, Страбона, Плінія, Вергілія, він священну ідею свободолюбства народу пропагував у багатьох своїх трактатах, працях, історично-правових актах. Цю чесноту — шанувати національну пам’ять — він зумів передати своїм побратимам, соратникам і, що важливо, своєму синові – Григору, який будучи у вигнанні, досягнувши високого становища у французькій армії, написав першу на іноземній мові (французькій) Історію України (“Історія козацького народу”). Виховання лицарства і відданості стало наріжним принципом для “родинної” козацької педагогіки Орликів, хоча саме поняття тоді й не було вживаним. Але як батько, так і син всеціло віддаються боротьбі проти московщини, “московських задрипанців” (так пізніше їх почав називати М. Хвильовий), спрямовуючи її на відновлення української державності. Адже Григор, працюючи в Царгороді, Парижі, вручає підготовлені гетьманом меморандуми і звернення до французького уряду (1731) та інших, в яких міститься ідея створення української держави, що об’єднує як Лівобережжя, так і Правобережжя, ратуючи за підтримку козацької нації європейськими народами, зокрема Англією, Францією, Швецією, Польщею, Ганноверськими союзниками. Якими б справами не переймався П. Орлик, розглядаючи й оцінюючи все зовні і всередині, але на першому місці для нього була оборона українських національних інтересів. Українська ідея стала тим найвищим мірилом, яким варто оцінювати його суспільну працю і звитяги. Саме на цій основі ним вибудовувалася і тодішня українська Конституція, яка ввібрала в себе кращі здобутки нашої державницької, політичної історії, національного життя, починаючи із “звичаєвого права”, яке використовувалося до появи 1037 року “Руської правди” Ярослава Мудрого – першої збірки законодавчих норм, “Литовських статутів” та “Гетьманських статей”. Його життєтворчість засвідчує збереження тяглості пам’яті поколінь, що продовжувалася після останнього істинного гетьмана України, бо всілякі інші (Брюховецькі, Многогрішні, Самойловичі, Апостоли, Скоропадські, Розумовські…) нагадували в кращому випадку московських “підлизнів” з їхніми “малоросійськими колегіями” та покріпаченим “гетьманством”. Тому єдиним справжнім навчителем і державником для П. Орлика був Іван Мазепа – визначний будівничий української держави, культури, науки і освіти, той, хто дбав про українців усього світу, підтримуючи українську православну Церкву навіть у Єрусалимі, де в храмі Господньому зберігалася срібна таріль та гравірована на міді плащаниця з його написом. Але найбільшим його культурно-політичним чином у цьому контексті була організація і підтримка друку в Алеппо Євангелії арабською мовою, що побачила світ 1708 року (з посвятою і гербом Мазепи). Мабуть, така досконала для тих часів “Орликова Конституція” могла з’явитися лише в козацькому середовищі, де поціновувалися чесноти свободи, честі, відданості своїй землі і народу, шляхетні норми і звичаї, культурність. Оце “непередавнене право” України щодо відновлення державности стало верховинним знаком і місією Конституції 1710 року. Ця її почуттєва, політично-правова, національна, громадянська настроєвість була підтримана наступними поколіннями козацьких правнуків, закладена в Основний закон Української Народної Республіки – “Статут про державний устрій, права і вільності УНР”, підготовлений конституційною комісією на чолі з М. Грушевським та прийнятий Центральною Радою 1918 року. Сьогодні на тлі війни, безустанних путіно-мєдвєдєвих та соловйово-скабєєвьких мичань про “лєнінську україну” цей короткий екскурс робиться для того, щоби ніхто й ніколи не волів послуговуватися рашистськими штампами, що Українці “народилися” щойно – безнаціональні, бездержавні, безправні, а їхніми “конституціями” були радянські сурогатні копії лєнінсько-сталінсько-брєжнєвського заквасу – 1919, 1929, 1937, 1978 років. Цей фальшивий постулат, спрямований проти конституційно-державницької еволюції та цивілізаційного поступу України, зрощений душевною ницістю моzковського шовініста, рашиста, людиноненависника й запопадливого малороса, має бути геть викинутий з культурного, інформаційного простору України. Бо коли українці творили державу, писали свої конституційні норми високим штилем свобод і демократії, тоді (як і зараз!) на московських болотах кишіла нелюдяність, цинізм і жорстокість варвара. Філософ Шпенглер якось скаже, що і “большевицьке царство (як нині путінське!) не є державою в європейському розумінні. Воно складається як монгольський Кипчак, з панівної Орди, з всемогучим Ханом та послушної їм безправної маси рабів. Там панує абсолютизм і безоглядно морально брудний, жорстокий, з мордами, метод управління”. Тому що довше панувала в Україні мос-
Майстер!класи Нещодавно в столичному ЖК “Львівський маєток” викладачі сучасної школи мистецтв “START” провели серію майстер-класів з ліплення та малювання, присвячену Міжнародному дню батька. Захід партнерський, тому до нього долучились зі своїми творчими розробками Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського, Київський обласний центр гуманної педагогіки, ЦБС Голосіївського району Києва, Науково-педагогічна бібліотека імені Василя Сухомлинського та інші заклади. Після того, як були встановлені банери, розкладені на столах відповідні матеріали і розставлені зразки скульптур, одне за одним почали народжуватися чудові твори – курочки, котики, черепахи, пес Патрон та інші цікаві дітям істоти. В той день матусі і татусі разом з дітьми вперше в житті створювали малюнки з Лілією Безуглою, ліпили об’ємні фігури разом зі мною. Директорка сучасної мистецької школи “START” Марія Бродовська вручила медалі переможцям. Зокрема, дівчинка ковія, то пекельнішим було становище українства. Про це “говорять” окремі факти. Адже за інерцією в 1740 році на 1099 населених пунктів гетьманщини випадало ще 866 шкіл, 1768-го на одну школу припадало 746 душ, а вже через століття (1860) – одна школа на 17143 душі (у 25 разів менше!). Оце і є справжнє “обличчя” московського “освіченого абсолютизму”. А ще там домінувала(-є) несусвітня чванлива брехня, про яку Євген Маланюк із сарказмом писав, що, виявляється, й “святі всі “рузькімі” були”. Цю “гундяєвську святість” можна хіба що проілюструвати одним дуже показовим дійством ординської пошесті. Бо коли жінка-майстриня з Мелітополя не встигла вивезти з-під окупації прекрасну колекцію вишиванок (понад 60), то “асвабадітєлі” одразу ж виставили їх на паркани і жорстоко розстрілювали кожну сорочку (як людину), щоби “бандєровцам нє жіть”. Саме з такими бузувірами й дикунами воюють, захищають себе українці. У ці дні 29-ї річниці прийняття Конституції України пригадується факт, що впродовж 1991–1996 років було підготовлено понад 15 різних редакцій нової конституції. Очевидно, що всі вони є предметом зацікавленості фахівців та правниківконституціоналістів, одначе освітнім імперативом для всіх рівнів освіти має стати Конституція П. Орлика – дороговказ, в якому закладено великим Гетьманом нашу честь і гідність, волю, правду, добро і віру. У ній сформована ідеологема нашої повної Незалежности від московщини та творення незборимої Нації, яка повнокровною стане лише тоді, коли сотворить триєдність Народу – Сіяча, Будителя і Воїна. Конституція, яка 315 років(!) тому вселила в Народ Віру. А (словами Поетеси) “Без віри вмерла б Україна, / Погас би в душах Світла сад”. Проте Україна буде жити! Славімо Провісників та Поводирів єдиної Нації в образі Орлика й Мазепи!
Аліса отримала в подарунок коляску для своєї ляльки. Хлопчик-гітарист, що того дня грав у концерті для батьків у школі, отримав від мене призового дельфіна, якого я зліпила власними руками. Під час заходу відбувся збір коштів для ЗСУ, дякуємо нашим захисникам. Є чудова новина для жителів району: сучасна школа мистецтв “START” проводить набір учнів на художнє і музичне відділення. “Можливо, ваші дітки люблять малювати, ліпити, конструювати, захочуть співати, навчатись грі на музичних інструментах, то зможуть долучитися до творчої родини сучасної школи мистецтв “START”. Школу легко знайти за адресою: Київ, ЖК “Львівський Маєток”, вулиця Петра Дорошенка, 10. Окрема подяка інформаційним партнерам заходу, насамперед тижневику “Слово Просвіти”.
Наталія ВЕСЕЛИЦЬКА, старша наукова співробітниця Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського Фото Вадима ШЕВЧЕНКА
На перехрестях історії · “Калнишевський запрошував безземельне та малоземельне городове козацтво переселятися на пониззя Дніпра”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ 250 років тому, 15 червня 1775 року, військами російської імперії було по-злодійськи захоплено й зруйновано Запорозьку Січ. По суті це була друга (після Батуринської різанини 1708 року) масштабна каральна операція імперського центру, яку в дусі нинішньої кремлівської термінології можна вважати “спеціальною військовою операцією (СВО) з демілітаризації та денацифікації України”, що досі триває. Змінилися часи, суспільні формації та технології, а методи віджимання українських земель і скасування українських вольностей московськими зайдами залишаються незмінними. Варто поглянути на події та процеси 250-річної давнини і порівняти їх із нинішніми реаліями російсько-української екзистенційної війни.
Володимир СТЕЦЮК
Колонізація запорозьких околиць З погляду укріплення своїх південних рубежів царський уряд Росії неабияку увагу найперше приділяв облаштуванню запорозьких околиць. Причому російські урядовці прагнули надійно захистити кордони своїх південних губерній не лише від ворожого степу, а й від неспокійного Запорожжя. Саме з цією метою й було розпочато масштабну кампанію колонізації Запорозького краю. Керуючись не лише міркуваннями оборонного характеру, а перш за все далекоглядними планами заселити землі запорозьких вольностей більш покірним неукраїнським населенням, щоби позбавити в подальшому волелюбних запорожців домінуючого становища в краї, царський уряд починає цілеспрямовано проводити колонізаторську політику його масового заселення не лише мешканцями українських губерній, а й росіянами та іноземцями. Так, у 1751–1753 рр. проходила перша кампанія масового переселення на незайняті запорожцями землі православних сербів. Очолювані генералами Хорватом, Шевичем і Прерадовичем, серби почали засновувати військові поселення на східних і західних запорозьких околицях, утворивши згодом такі національно-територіальні об’єднання як Слов’яносербія з центром у місті Бахмут і Новосербія з центром у місті Новомиргород. Станом на 1756 рік на території Слов’яносербії, яка простягалася від Бахмута до Лугані, серби вже мали 16 заселених слобід, або рот, з церквами та православним духовенством. На території Новосербії, що простягалася від річки Синюхи до Дніпра, на цей час вже було 40 заселених рот, або шанців, з церквами і православним церковним причтом. З метою укріплення кордону сербами було також збудовано Єлисаветградську фортецю, та оскільки вона виходила за українську лінію, для її захисту на постійне помешкання прибув сюди Слобідський козацький полк і для сімейного козацтва заклали 27 слобід з церквами та церковним причтом у більшості з них. Коли виникли сербські військові поселення із земляними укріпленнями, які охопили запорожців, за визначенням Скальковського, “двома лініями рот і шанців, повз які вони не могли проникнути інакше, ніж морем або через турецькі володіння”, здивуванню та обуренню січового товариства не було меж. Але справу, яка в подальшому матиме згубний вплив на долю всього Запорожжя, вже було започатковано.
Військові поселенці, що були певною сумішшю південнослов’янських народів, переважно серби, не лише справно несли прикордонну службу, захищаючи кордони південних російських губерній від неспокійного Запорожжя, але й сприяли приєднанню краю до Росії, оскільки досить активно брали участь у військових походах проти Туреччини та Кримського Ханства й фактично їх руками та при допомозі донського козацтва під загальним командуванням генерала Текелія (до речі, також серба) в 1775 році Запорозьку Січ буде зруйновано. З послабленням Туреччини та Кримського ханства роль Запорозької Січі як форпосту християнського світу та лицарів запорозьких як захисників його кордонів помітно згасала. Водночас покращення геополітичного становища дозволяло царській Росії почуватися на своїх південних кордонах більш безпечно і навіть робити певні кроки у напрямку їхнього розширення шляхом перетворення влаштованих ними на незайнятих запорозьких землях колоній сербських переселенців на ще одну свою губернію та підлеглу їй провінцію й установлення на цих територіях адміністративного та громадянського ладу, однакового з іншими російськими губерніями. Саме так вчинив у 1764 році уряд царської Росії, перетворивши Новосербію на Новоросійську губернію, а Слов’яносербію – на підлеглу їй Катерининську провінцію або намісництво. З утворенням Новоросійської губернії з повітами та двома провінціями – Єлисаветинською та Катерининською – царський уряд почав вживати всіх заходів для якнайшвидшого їх залюднення переважно неукраїнським населенням. І якщо спочатку його колонізаторські зусилля були спрямовані лише на народонаселення православного віросповідання, то згодом в Новоросію почали масово переселяти протестантів, сектантів і навіть носіїв нехристиянської віри – магометан та іудеїв. Звісно, таке сусідство запорозьким козацтвом сприймалося вкрай негативно, але на те й були розраховані дії уряду, щоб оточити непокірних січовиків вороже налаштованим по відношенню до них населенням. Однією з таких категорій переселенців були й розкольники-старообрядці, які внаслідок тривалих гонінь мусили жити за межами Росії, зокрема в Польщі та Бессарабії. Отримавши в 1762 році релігійну свободу від російського уряду й відгукнувшись на його заклик про добровільне повернення на батьківщину, величезна маса старообрядців хлинула з-за кордону в Росію. Згідно з далекоглядними планами російських урядовців, прибульців направляли до Новоросійського краю й оселяючись на запорозьких землях, вони ставали таким чином сусідами січового товариства, ставлення якого до розкольників було, м’яко кажучи, не надто приязним. Ось у такому пекельному казані й намагалося зварити юшку з ласим шматком запорозьких вольностей російське вельможне панство, щоб подати його до імперського трону. Саме в цей час Росією було вчинено ще один згубний для України крок. Наприкінці 1763 року цариця Катерина ІІ, яка щойно зійшла на російський престол, змусила гетьмана Кирила Розумовського зректися булави, й виданим нею пізніше маніфестом від 10 листопада 1764 року Гетьманщину взагалі було скасовано. Натомість впроваджувалась Малоросійська колегія на чолі з генерал-губернатором графом П. О. Румянцевим, якому й доручили управління військом Запорозьким і всією Малоросією. Таким чином, в Україні було ліквідовано навіть рештки автономії й від республіканського козацького управління не лишилося й тіні. Отже, після таких радикальних змін землі запорозьких вольностей, фактично взяті в облогу російським царатом, залишилися останнім плацдармом українського самоустрою та самоврядування. Під управлінням Коша ще продовжували діяти Запорозька Січ як військово-політичний центр українського козацького військового ордену та її адміністративно-територіальні округи – паланки. Причому порівняно з 1755 роком, коли на Запорожжі було лише п’ять паланок, до 1764-го їх кількість зросла до восьми, помітно збільшилась і загальна кількість населення,
зокрема стало на три тисячі більше й самих січовиків.
Політика Петра Калнишевського з укорінення українського етносу В умовах зростаючої російської експансії на запорозькі землі цією загрозою неабияк переймався останній кошовий отаман Петро Калнишевський. Відчуваючи, як розгоряються апетити знахабнілої російської знаті, яка вже давно звернула свої хижі погляди на багатющі родючі землі запорожців, видатний полководець і державотворець упродовж своєї багаторічної подвижницької діяльності проводив послідовну політику укорінення українського етносу на цих малозаселених територіях. Як пише один із дослідників історії запорозького козацтва академік Богдан Сушинський,
після першого обрання Калнишевського кошовим отаманом російські чиновники вперто почали вимірювати та описувати землі запорожців. Така увага та старанність пояснювалися просто: описані землі, як правило, віддавали потім російським аристократам, відставним генералам та офіцерам, новоспеченим поміщикам. Щоб якось протистояти цій сваволі й уберегти володіння Війська Запорозького, Калнишевський вдався до реалізації геніального плану: розсилаючи своїх гінців по українських губерніях, він запрошував безземельне та малоземельне городове козацтво переселятися на пониззя Дніпра, на території січових паланок, і в такий спосіб почав “залюднювати” предковічні січові простори. Це було справді державницьке рішення, бо тільки так українські козаки могли врятувати свої землі від остаточної російської колонізації, а, отже, й зберегти їх для України. З метою збільшення хліборобського населення Кіш намагався також заохочувати до переселення на Запорожжя й представників інших етнічних груп із сусідніх провінцій та ближнього порубіжжя. Саме з цим і пов’язаний стрімкий розвиток на землях Війська Запорозького Низового козацьких хуторів-зимівників – типових фермерських господарств, які не лише забезпечували потреби січовиків у продовольстві та провіанті й таким чином позбавляли їх залежності від російської казни, а й стали основою економічного зростання краю. За даними істориків, в період головування на Січі Калнишевського, який всупереч жорсткій протидії царського уряду десять років поспіль обирався кошовим отаманом (безпрецедентний випадок на Січі), у восьми паланках виникло 45 сіл і 4000 хуторів-зимівників із загальною кількістю населення до 100 тисяч душ. Чимало зимівників стояло по берегах Інгульця та Саксагані, з яких розвинулись у подальшому такі великі й багатолюдні села, як Кривий Ріг, Веселі Терни, Ганнівка, Шестерня та інші. Тільки по Інгульцю, як зазначається в історичному нарисі краю, поданому в путівнику “По Екатерининской железной дороге” (1903 р.), до 1774 року стояло 11 зимівників, 4 землянки і 2 курені. Про існування запорозьких зимівників на території, яку обіймає сучасне Криворіжжя, згадували й історики П. Тернавський (1761; 1769) та О. Андрєєв (1762). Звертають на це увагу й сучасні дослідники. Так, історик Дніпропетровського національного університету В. Ченцова в своїй дисертації доводить, що в межах сучасного Криворіжжя до 1775 року в різні періоди існувало до десяти козацьких зимівників. Досить жваво розвивалася й торгівля. Січ була на той час чи не єдиним торговим центром, через який проходили торговельні зв’язки з Чорним та Середземним морями. Скажімо, коли треба було російським купцям потрапити до Криму, вони могли це зробити лише через Запорозькі землі та перевози січовиків. З’являлися на Січі зі своїми товарами й татари та турки, які привозили різний крам, зброю, бакалійні товари, а вивозили зерно, мед, рибу та іншу продукцію. Окрім суто господарських та економічних питань, Калнишевський переймався й духовним життям та освітою. На території Війська Запорозького Низового будувалися церкви, відкривалися монастирі, школи. При 16 церквах, Межигірському та Самарському монастирях, що були на землях Вольностей Війська Запорозького, діяли церковнопарафіяльні школи та три спеціальні школи підвищеного типу. Працювала школа і в самій Січі, яка готувала писарів військових канцелярій і паланкових старшин. При церквах були також притулки для немічних, старих і хворих. Чимало документів свідчить про те, що більше половини запорожців були грамотними людьми, а січовики, що обіймали високі посади (судді, військові писарі тощо), взагалі вирізнялися
На перехрестях історії · “Процес колонізації здійснювався з метою поширення кріпосного права на благодатні землі вольностей запорозьких”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
здебільшого прекрасною як для того часу освітою та надзвичайно широким світоглядом.
І почали розпоряджатися козацькими землями російські кріпосники …А за місяць вже без запорожців їхніми землями почали розпоряджатися. А. О. Скальковський
Для царату кріпосницької Росії, основою політики якої було захоплення нових земель і покріпачення їхньої людності, волелюбне Запорожжя було, мов кістка в горлі. Тож не дивно, що по завершенні російсько-турецької війни та підписанні в 1774 році Кючук-Кайнарджійського мирного договору з боку царської Росії розпочався шалений наступ іна Вольності Запорозькі. Вбачаючи у зміцненні економічної незалежності Запорожжя та зростанні впливу запорозького козацтва на формування політичної свідомості українського народу потенційну загрозу своїй колоніальній політиці на півдні України, царське оточення та уряд Російської імперії мали на меті за будь-яку ціну якнайшвидше цю незалежність ліквідувати. Зрештою за таємним наказом імператриці Катерини II російські війська під командуванням генерал-поручика П. Текелія, які щойно повернулися з російсько-турецької війни, 15 червня 1775 року зайняли паланки, оточили Січ і захопили її укріплення. Козацьку старшину було заарештовано, а частині січовиків таки вдалося прорвати оточення й відійти у турецькі володіння, де згодом ними було засновано Задунайську Січ. І лише в серпні того ж року вийшов царський маніфест, яким було офіційно оголошено про ліквідацію Запорозької Січі та скасування традиційного устрою своєрідної козацької республіки. Саме прагнення до незалежності волелюбним січовим звитяжцям ратної справи – нещодавнім героям російсько-турецької війни, завдяки яким Росія, власне, й змогла успішно завершити цю довготривалу військову кампанію, на російському троні йне пробачили. Заарештовану козацьку старшину – військового писаря Івана Глобу, військового суддю Павла Головатого, військових очільників Чорного, Степана Гереха, Івана Кулика, Івана Га-раджу, курінних отаманів Осипа Параліча, Мусія Головка та багатьох інших їхніх соратників було відправлено на каторгу. Ось так за військові подвиги та любов до рідної землі січовикам було даровано кайдани та Сибір. Натомість описані й конфісковані маєтності запорожців щедро роздавалися царським фаворитам, вельможам та військовим чинам. Споконвічні землі Війська Запорозького Низового стали ареною здійснення урядом царської Росії масштабної колонізаторської кампанії, завдяки чому процес остаточного закабалення України став незворотнім. Найбільше ж поплатився за свою “зухвалу”, з точки зору російського царату, незалежницьку політику 84-річний козацький батько Петро Калнишевський. Героя російсько-турецької війни, удостоєного за військову доблесть найвищої відзнаки імперії – ордена Андрія Первозванного з діамантами та звання генераллейтенанта російської армії, запроторила цариця до Соловецького монастиря на довічне ув’язнення. Там, у кам’яному мішку соловецького каземату, останній кошовий отаман Запорозької Січі й провів майже чверть віку. Сліпим і немічним вийшовши на білий світ із заточення, там і помер у 112-річному віці, так і не покаявшись у тому, що намагався зберегти для українців їхню землю, славу і волю. Але Січ була розгромлена, козацьку старшину відправлено в кайданах до Сибіру, а конфісковані землі запорожців царський уряд почав масово роздавати російським вельможам, чиновникам, поміщикам, офіцерам, всіляко заохочуючи переселення в ці багаті, але ще досить пустельні краї. Активну колонізаторську діяльність на території Запорозького краю, приєднаного до Росії як Новоросійський, розгорнув царський намісник Григорій Потьомкін, якого ще зовсім недавно козаки приймали до свого січового товариства під іменем Грицька Нечеси. Масштабна колонізація Запорожжя проводилась в основному двома шляхами: роздачі неосяжних просторів російським вельможам, які переселяли на них кріпосних селян зі своїх вотчин, та поселення іноземних колоністів. Так, після розгрому Запорозької Січі князям Потьомкіну, Прозоровському та В’яземському було пожалувано царицею по 100 тисяч десятин землі кожному. Всього протягом семи років (1775–1782) було роздано таким чином близько 4,5 млн десятин землі й переселено з середньої полоси Росії до 100 тисяч душ селян. В подальшому землі роздавалися офіцерам російської армії (старшим – по 1000 десятин, молодшим – по 500 десятин) та відставним солдатам. До прикладу, на Криворіжжі, територія якого після ліквідації Запорозької Січі ввійшла до складу Інгулецького повіту, що відносився до створеної ще в 1764 році Новоросійської губернії, перше розмежування земель розпочалося в травні-червні 1779 року і здійснювалося за таким же принципом рангової роздачі. Посилаючись на датовану цим роком карту прапорщика Беєра, криворізький історик Олександр Мельник наводить наступну статистику нового місцевого землеволодіння в районі Кривого Рогу. Так, новоствореній слободі Кривий Ріг на той час було відведено 21 тисячу десятин землі, інші території в районі злиття Інгульця та Саксагані в ході рангової роздачі були даровані прапорщику Беєру (3 тис. десятин), майору Чернишову (3 тис. десятин), ротмістру Бучинському (6 тис. десятин), дівиці Кумбурляєвій (6 тис. десятин), полковому єсаулу Макусі (3 тис. десятин), капітану Радівоєвичу (1,5 тис. десятин), генерал-майору Поліванову (12 тис. десятин), генерал-поручику Чорбі (4,5 тис. десятин), генерал-майору Гейкіну (12 тис. десятин) та ін. Більшу частину вільних на той час земель на території сучасного Криворіжжя було роздано в 1781–1785 роках російським поміщикам. З 1788 року у майбутні Новомосковський, Олександрівський та Катеринославський повіти почалося переселення на пільгових умовах німецьких колоністів. У цей час кримськими греками були засновані місто Маріуполь і низка поселень по річці Кальміус, а в 1826 році до них приєдналися й анатолійські греки. У 1797 році царським урядом було вдруге здійснене масове переселення на Запорожжя поселенців із південнослов’янських земель. Стали переселяти в Новоросію й болгарських та єврейських колоністів, пізніше – поляків, шведів, угорців, вірмен, албанців і навіть корсиканців, а ще пізніше (з приєднанням у 1783 році до Російської імперії Кримського ханства та утворенням Таврійської області з центром у Сімферополі) додався ще й татарський етнічний елемент. В масовому порядку переселялися на Запорожжя й російські старообрядці-розкольники, що свого часу мусили втекти з Росії, уникаючи переслідувань за релігійними мотивами. За даними багатьох джерел, у період активної діяльності по колонізації краю Григорія Потьомкіна кількість переселенців саме цієї категорії виросла неймовірно. Згідно з розпорядженням імператриці Катерини ІІ, для влаштування поселень розкольників, що прибували з Польщі, Туреччини, Бессарабії, а також і з деяких українських губерній, особливо з Чернігівської, були відведені місця між Перекопом і Дніпром, де їм дозволялося будувати каплиці, молитовні будинки і навіть заснувати під Бериславом свій монастир. Окрім цього таємним розпорядженням Потьомкіна дозволялося селити в новому краї різного роду біглих, безпаспортних волоцюг і навіть злочинців, поведінка яких, звісно, суперечила всім законам, правилам і нормам, за якими живуть цивілізовані людські спільноти. З огляду на таку надзвичайно строкату картину народонаселення створюваної Новоросії з його мовно-культурним різноманіттям, безліччю релігійних і морально-етичних понять, автори одного з історичних нарисів, присвячених 100-річчю Катеринославської єпархії, надрукованих в одному з випусків “Екатеринославских епархиальных ведомостей”, зазначали, що в порівняльному сенсі це був істинно час будівництва Вавилонської вежі в хаосі першого дня творіння, яке потребувало єдиного животворящого духу. У міру переведення краю з військового побуту на цивільний все активніше стали переселятися сюди й землевласники та землероби переважно з густонаселених українських губерній – Чернігівської та Полтавської. Внаслідок активної колонізації краю до кінця 70-х років XVIII століття загальна кількість населення перевищила 1 млн душ. Взагалі землю могли отримати тоді всі охочі, в тім числі селяни, адже угіддя можна було придбати по ціні до 15 коп. за одну десятину. З 1784 року на Криворіжжя почали масово переселяти поміщицьких, економічних (колишніх церковних) і державних селян, які на 10 років звільнялися від сплати податків. Проте осілі запорожці, які отримали дозвіл на поселення в новостворених селах, такої пільги не мали й починаючи з 1777 року обкладалися поземельним податком у розмірі 1 крб. на одну душу.
За кілька днів до свого 86-ліття відійшов у засвіти Ігор Калинець – поет і прозаїк, дисидент, лавреат Шевченківської премії, політв’язень радянських таборів, Почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка. Він був з тієї плеяди, яка творила українську історію своїм словом і справами. ВУТ “Просвіта” висловлює глибокі співчуття рідним та близьким покійного Ігоря Мироновича Калинця. Світла пам’ять.
З 1801 року купувати землю було дозволено всім купцям, міщанам, казенним селянам і навіть відпущеним на волю кріпосним, а з 1804-го таке право отримали й іноземці. З дозволу уряду на землях колишніх вольностей запорозьких почали селитися також єврейські та іноземні колоністи (переважно німці та болгари), які створювали великі землеробські колонії. Всіх, хто переселявся стихійно, уряд намагався утримувати в селах примусово, забороняючи зачисляти казенних селян у міщани або купецтво (тобто переселятися в міста). На колишніх запорозьких землях продовжували селитися й селяни-втікачі. Згідно з указом від 1796 року за кожного втікача-кріпака, який поселявся на поміщицьких землях, новий господар мав заплатити його поміщикувласнику 50 крб., після чого той отримував право на постійне проживання. Таким чином проходив процес часткового закріпачення і переселенців. Взагалі слід зазначити, що сам процес колонізації якраз і здійснювався найперше з метою поширення кріпосного права на благодатні землі вольностей запорозьких, які ще донедавна не знали кріпацтва. Тому після ліквідації царатом Запорозької Січі, не бажаючи коритися царській сваволі, частина запорожців відійшла за межі імперії й оселилася на Дунаї, заснувавши Задунайську Січ, а частину козацтва таки було закріпачено. Тобто козаків, позбавлених козацьких вольностей, прикріпили до землі, як селян. Разом з тим, отримавши запорозькі землі в ході рангової роздачі, пани та вельможі почали переселяти на них своїх кріпосних, таким чином укорінюючи на теренах козацьких вольностей кріпосницькі відносини. Ось такими були наслідки “денацифікації” волелюбного Запорожжя, здійсненої в ході ліквідації Січі й подальшої колонізації краю урядом царської росії. Та все ж боротьба за землю і волю в Україні ніколи не припинялася, тож “денацифікаторам” з кривавої імперії зла тут завжди вистачало роботи – і після царського, і після більшовицького розкозачення, розкуркулення та розорення. Відтак для подальшої “денацифікації” України впродовж лише останнього сторіччя московським денацифікаторам знадобилася ще не одна масштабна спецоперація у вигляді “червоного терору”, масових репресій, штучних голодоморів, примусових виселень до Сибіру та “перевиховання” мільйонів українців у таборах ГУЛАГу. Однак цим маніакально одержимим і хронічно хворим російським імперцям, охопленим невиліковним антиукраїнським синдромом (тепер цей стан називають “рашизмом”), не випадає нічого іншого, як знову й знову “лікувати” своїх спраглих до волі сусідів “денацифікацією”.
Коли з’єднаються дві рушійні сили – земля і воля І ось майже через 250 років після ліквідації Запорозької Січі з рашистської недоімперії так само прийшло в Україну загарбницьке військо здійснювати чергову так звану “спеціальну військову операцію з демілітаризації та денацифікації”. І за дивним збігом обставин так само підступно, по-злодійськи й не без підлої зрадницької змови вже в перші дні і тижні повномасштабного рашистського вторгнення найперше було захоплено російським агресором фактично ті самі козацькі землі у складі вже суверенної України. І знову денацифікатори заходилися нищити українську еліту, культуру і звичаї, катувати захоплених у полон військових, волонтерів, активістів… Однак мужність і стійкість захисників України, які стали до лав ЗСУ та Сил територіальної оборони, а також підтримка цивілізованого світу стали на заваді здійсненню злочинних намірів рашистського неоімперіалізму. І те, що 250-та річниця ліквідації російським царатом Запорозької Січі збігається в часі з 250-ю річницею Армії США, яка народилася в боротьбі за незалежність і свободу й виступає гарантом безпеки демократії в усьому світі, зокрема є партнером і союзником української армії, котра бореться сьогодні за українську незалежність і свободу з російським агресором, є символічним знаком. Тож нехай славні військові традиції волелюбного запорозького козацтва, виплекані лицарями українського степу впродовж сторіч героїчної оборони земель вольностей запорозьких, надихають і сучасне українське воїнство неодмінно повернути ці священні землі з тимчасової ворожої окупації до загальноукраїнського вільного життя. І тільки такий вигляд повинна мати Українська Перемога і започаткований нею мир, у якому й може розквітнути справжнє українське життя, коли нарешті з’єднаються у благодатному пориві дві його рушійні сили – земля і воля.
Подія року · “На те вона й українська пісня, аби хвилювати. Народжувати захоплення, гордість за націю, яка здатна створювати шедеври на всі часи”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Рієка, Хорватія
Цього року конкурс був представлений музикантами, вокальними солістами, тріо, гуртами, хорами. Різні номінації, вікові категорії, манера виконання, досвід, різноманітний репертуар. Проте, хто б не виходив на сцену, – співали Україну. Вона пролунала вже з першої пісні дванадцятилітньої виконавиці Дар’ї Орленко, що відкривала солоспіви піснею “Гей, соколи”. Дівчинка витягла при жеребкуванні перший номер, і можете уявити, як непросто було їй вийти на сцену. Але вона опанувала себе і чистим голосом дівчати задзвонила початок: “дзвін, дзвін, дзвін, дзвіночку, мій дзвіночку степовий…”. Пісня була настільки суголосною з подіями “у рідній сторононьці”, що від історії про козака, який йде на війноньку, ми трохи завмерли. Скажу по правді, що журі “Українських солоспівів у Рієці” було надчутливе до кожного виконання. Тому не лише оцінювало і справедливо судило, а й емоційно проживало виступи. Виконавиця Олеся Русінова – родом з Одеси, тепер тимчасово живе в Пулі. На солоспівах Олеся ефектно виконала українську народну пісню в авторському аранжуванні “Кози пасла”. Зала трохи “завелася” – і глядачі, і виконавці, що чекали свого виходу на сцену. Оксана Ющук оригінально заспівала популярну народну пісню “Підманула, підвела”. Другою її піснею була “Спи собі сама…” Кузьми Скрябіна. За кожним виступом – долі родин, які внаслідок Великої війни опинилися в Хорватії. Є, звісно, ті, хто прибули раніше. Проте в основному тут жінки з України, які рятували своїх дітей у лютому 2022 року. Сьогодні вони приїхали, щоб підтримати своїх маленьких артистів, які підростають за межами Батьківщини. Зустріла родину з Миколаєва, що тепер мешкає в Пулі. Мама закінчила свого часу школу з золотою медаллю, потім Миколаївський педагогічний, мала чудову роботу, чоловік працював на Миколаївському кораблебудівному заводі, був механіком на судні. Війна застала їх у Херсоні... У Хорватії Олені довелося опанувати іншу спеціальність. І добре, що має роботу і тимчасове окреме житло для родини. На солоспівах виступали дві її донечки – Наталя і Маріанна. “Он вони, у красивих віночках і українських костюмах”. Познайомилася з Катериною з київської Троєщини. Чоловік на фронті, приїхали в Хорватію, коли донечці виповнився рік. Тепер Катрусі чотири, і дівчинка вже виступає на Українському фестивалі. Такі історії не просто зворушують, а “зривають”, коли бачиш, наскільки прагнуть матері вчити з маленькими дітьми українську мову і постійно підтримувати рідне середовище. Це потребує праці і часу, але люди не шкодують зусиль, бо участь в українських культурних товариствах допомагає тримати рівновагу і не сумніватися у поверненні в Україну. Зустріла в залі юну подружню пару, майже сусідів, з вулиці Урлівської, які приїхали сюди на початку лютого 2022, щоб відпочити перед великою задуманою справою на багатолітню перспективу. Всі плани зруйнувалися в одну мить. Сьогодні робота в українській громаді підтримує не лише морально, – вдалося налагодити зв’язки з людьми, які реально допомагають ЗСУ. Номінант конкурсу – професор і скрипаль Орест Шургот із Загреба – вразив своїм виступом вже у перший день фестивалю – на “Франкових зорях”, коли під час перерви зіграв три сюїти Баха. Настільки натхненно, без жодного підглядання у нотний стан, що ми зо хвилину після виступу сиділи в тиші. Це був політ фантастичного птаха над Трсатом! На “Українських солоспівах” пан Орест виконав соло для скрипки – “Реквієм” Ігоря Лободи – складний і неймовірно сильний твір. Таким же сильним і пронизливим було його виконання. Браво! Заслужений академічний Закарпатський народний хор представляло на конкурсі вокальне тріо у складі Ольги Свиди, Ольги Міщенко та Яни Садварій. Коли артистки заспівали “Якби я мала крила орлині” в обробці Миколи Попенка, то ми реально окрилились. Бо пісня такої сили любові і звучання здатна піднести серце понад Адріатикою. Власне для того, щоб людина зодягала крила найтонших вібрацій, народжуються і плекаються рідні пісні. І найвищий рівень їх виконання було продемонстровано на “Українських солоспівах у Рієці”. Ще одна історія. Під четвертим номером виступав на конкурсі аматорський художньо-хоровий колектив з міста Рієка “Червона калина”, що діє при “Українському центрі розвитку та інтеграції святого Віта”. Колектив організувала і очолила у жовтні 2022 року Таїсія Приймак, що приїхала на початку російсько-української війни з Київщини, з мамою, сестрою і донькою. Сьогодні у хорі 12 чудових співаків. Зворушливо пані Таїсія розповіла, як “молилася і просила у Бога, аби послав сильного баса”. Під час однієї репетиції вона випадково зустріла відомого соліста хорватської опери Мар’яна Доніча, який співав тут 40 років. І це виявився найкращий кандидат на бас, про який мріяла пані Таїсія. На конкурсі хор “Червона калина” виконав українську народну пісню “Розійдися, туманочку” та “Два кольори” на слова Дмитра Павличка, музику Олександра Білаша. Навіть у неповному складі колектив співав з такими обертонами, досягти яких можуть найкращі виконавці. Хорват Мар’ян Доніч виконував басом українську пісню так по-рідному, ніби це йому вишивала мама у дорогу червоно-чорний узір на сорочці. Наймолодша зірочка конкурсу Єлизавета Євсєєва заспівала з хором “Червону калину”. Проте, коли голова журі, народна артистка України Ольга Камінська попросила дівчинку заспівати соло без хору – для відваги, щоб перевірити себе, – Ліза, хоча й, хвилюючись, заспівала прекрасно.
Журі конкурсу “Українські солоспіви у Рієці”
Так, хвилювань було багато. Бо на те вона й українська пісня, аби хвилювати. Народжувати захоплення, любов, гордість за націю, яка здатна створювати шедеври на всі часи. І тут, у благословенній Рієці, ми відчули і почули, як талановито і щиро вміють нести нашу пісню по світу ті, хто живуть з Україною в серці. Співачка Ольга Угнівенко з Києва завершувала музично-пісенний конкурс. Як тільки вона вийшла сцену, стало зрозуміло, що це буде особливий солоспів. Пані Ольга заспівала пісню “Червоне тепло” з циклу “Барвисто”. Слова і музика – Ольги Угнівенко. Співачка сама придумала і створила свій сценічний образ. Це був образ України. Вишукану сукню червоного кольору особливого відтінку доповнював сплетений вінок-корона з квітів і трав. Для сукні пані Ольга довго добирала тканину відповідних фактури та кольору і коли нарешті знайшла, купила 14 метрів, – рівно стільки й пішло на пошиття. Княгиня пісні! Шляхетна і талановита майстриня одягу та ляльки. Співачка, композиторка, поетеса, блискуча ведуча (забігаю наперед – гала-концерту) Ольга Угнівенко стала володаркою гран-прі конкурсу “Українські солоспіви у Рієці” у своїй номінації. Браво, пані Ольго, достойно! Зустрінемося у рідному вашому і нашому Національному музеї літератури України! Лавреатом гран-прі серед музикантів став скрипаль, професор, заступник голови УКПТ “Кобзар” із Загреба Орест Шургот.
Олександр Балабко, письмен£ ник, член журі: – Цьогорічні “Українські солоспіви у Рієці”, що їх плекає впродовж майже десятиріччя народна артистка України Ольга Камінська, — вже історія. Гармонійне поєднання аматорів і професіоналів утворило неповторну
Володар гран-прі музикант Орест Шургот (Загреб)
феєрію музики, слова, вокалу і артистизму. Солоспів – це синтетичне мистецтво, що вимагає органічного поєднання усіх цих надбань. Ми, члени журі, цього року не могли не визначити аж двох володарів гран-прі. Професора музики Ореста Шургота, якого називають першою скрипкою Хорватії (у перерві літературного конкурсу “Франкові зорі” він зачарував нас виконанням музики Баха) і киянку Ольгу Угнівенко – співачку, поетесу, народну майстриню, музейницю (адже не раз відвідували заходи за її сценаріями у Національному музеї літератури України), яка, власне, – уособлення усіх жанрів фестивалю. Але її шлях, з Божого благословення, напевно, наслідуватиме найменша зірочка – восьмирічна Ліза Євсєєва, яка засвітилася у “Франкових зорях”, прочитавши вірш Івана Франка “Червона калина”. І сьогодні звучала “калина” – популярна “Ой, у лузі червона калина похилилася…”, яку українці нині щодня підіймають, відвойовують у ворога і намагаються розвеселити. А ще ж народна “Ой, вийся, вийся хмелю”. Ліза виконувала соло і виступала з хором. І, звісно, знову отримала медаль. У ці дні вона познайомилася з нашим юним поетом і художником Іванком Шевелем: з’ясувалося, що Ліза ще й добре малює. На солоспівах до нашого київського гурту журі (очолює журі конкурсу Ольга Камінська) долучилися Давор Лешіч, відомий тенор і партнер Ольги Камінської у багатьох операх; Валерія Ващенко, українська і хорватська альтистка, концертмейстерка групи альтів оперного театру Рієки; відома співачка, хормейстерка, композиторка і педагогиня з Києва Раїса Заклецька, а також директорка – художня керівниця заслуженого академічного Закарпатського народного хору Наталія Петій-Потапчук. Ольга Угнівенко виконала мелодійний і глибокий за змістом твір “Червоне тепло” із циклу “Барвисто”. Текст можна читати як добірну поезію: червоний – батько всіх кольорів, радість і наснага. З піснею гармонувало і вбрання співачки, зроблене власноруч. А ще ж пані Ольга творить ляльок із полімерної глини. Зала аплодувала пані Ользі щиро, тривало і радісно!
Вікторія Шевель, поетеса: – Україна – це більше, ніж життя! Це безмежна відданість волі та силі української душі, вічності українській мові та мистецтву! Моя сердечна шана та низький уклін всім, завдяки кому про нас, українців, знають у світі, за-
19 червня зранку ми, найперше, подякували прекрасному місту Рієці, де народився Український фестиваль пісні, музики, танців і художнього мистецтва, піднялися до древнього замку в Трсаті, тихенько зайшли до храму, де було повно людей – вшановували свято Святого Духа. Народжувався день, люди молилися, пили каву, поливали квітники, раділи з повносилого людського буття, у красі і спокої. А у нас розпочинався конкурс “Українські солоспіви у Рієці” Дев’ятого українського фестивалю пісні, музики, танців і художнього мистецтва. І очікування зустрічі з музично-пісенним мистецтвом налаштовувало серце на “троянди й виноград”.
Учасники Закарпатського народного хору на Українському фестивалі в Рієці
Святині “Україна — це ми всі, і вона на нас чекає”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ До славного ювілею академіка Григорія Півторака
Володарка гран-прі співачка Ольга Угнівенко (Київ)
люблюються в нашу українську культуру та підтримують Україну! Хорватія – країна, яка всіляко допомагає та сприяє розвитку культурних взаємин між нашими народами. Розчулюють до сліз виступи їхніх дорослих та дітей, які вчать українську мову, вважаючи її другою рідною. Мені особисто було приємно і водночас щемко, що і мій син Іванко Шевель не побоявся взяти участь у конкурсі декламаторів і позмагатися віршованим словом. Перша власна книга “ЛімИриків” зачепила всіх присутніх. На запитання, “з чим ти, сину, повернешся додому”, відповів, що “з Україною, мамо, бо Україна — це ми всі, і вона на нас чекає, як і тато, і місто”. Український фестиваль в Рієці – концентрат найвищих людських чеснот і талантів. Тут панує любов до України такої сили, що Адріатика виходить з берегів. Кожен і кожна, хто підіймалися на сцену, хто сиділи за суддівським столом чи у залі, – тримали її в серці як пісню своєї Вітчизни. Пісень пролунало багато і різних, у виконанні дітей і дорослих. І всі вони були про одне. Любов к Отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть Там грудь сильніша од гармат... От і ми так думаємо. Задля того, щоб зміцнюватися, зростати і перемагати, і задумувався цей фестиваль. А тепер його принципи ще актуальніші. Вітаємо всіх з перемогами на конкурсі “Українські солоспіви у Рієці” і радіємо за українські таланти, які сьогодні звучали найвищими вібраціями краси. Дякуємо дружній Хорватії, яка вміє слухати і чути Україну. Дякую народній артистці України, засновниці фестивалю Ользі Камінській. Дякую моїм друзям: письменнику Олександру Балабку та поетці і художниці Валентині Давиденко – “тим, хто пишуть і мандрують”. Український фестиваль пісні, музики, танців і художнього мистецтва у Рієці (Хорватія) відбувається за підтримки Ради з національних меншин Республіки Хорватія, Приморсько-Горанської жупанії. Представник української національної меншини Приморсько-Горанської жупанії Віктор Камінський. Інформаційний спонсор Фестивалю – тижневик ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка “Слово Просвіти”.
Тарас ГОЛОТА, аспірант КНУ ім. Т. Шевченка, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара
Сутність української мови, її окремішня ідентичність, місце в родовідній класифікації серед інших слов’янських мов, особливості та етапи генези впродовж століть були й нині залишаються предметом безсоромних антинаукових перекручень та найбрутальніших політичних спекуляцій. Напевно, історію жодної мови світу не фальсифікували й не фальсифікують так грубо і безжалісно. На початку ХІХ століття виникло порівняльно-історичне мовознавство, що запропонувало точні (дуже схожі на математичні!) методи відтворення давньої (дописемної) історії мов на основі порівняння пізніших (писемно зафіксованих) мовних фактів. Унаслідок розвитку цієї наукової дисципліни в Європі сформувалось об’єктивне уявлення про особливості, генезу та взаємовідношення різних мов. Але далеко не так було в царській росії (під окупацією якої тоді перебувала наддніпрянська Україна) – у цій терористичній недодержаві гуманітарні науки (мовознавство, літературознавство, фольклористика, історія, мистецтвознавство тощо) зазнавали небачених у світі політичних перекручень, завжди виконували пропагандистські функції як усередині країни, так і на міжнародній арені. Згідно з офіційною царською наукою, існував єдиний “рускій язик”, представлений трьома діалектами – “велікарускім”, “маларускім” та білоруським. Усякі спроби говорити про мовну окремішність України, самостійний статус української мови саме як мови, а не “діалєкта” жорстоко придушували як прояви “украинскава сєпаратізма”. Брутальні адміністративні заборони на використання української мови (валуєвський циркуляр 1863 року, емський акт 1876 року) калічили не тільки мовно-культурно-духовне функціонування українського суспільства, а й природний розвиток науки про українську мову як у самій Україні, так іза її межами. Видатну роль в утвердженні української мови як цілком самостійної суспільної та наукової сутності відіграв знаний ученийенциклопедист, перший ректор Київського університету (тоді – святого Володимира. А нині – імені Тараса Шевченка) Михайло Максимович. Досліджуючи українську історію, фольклор, літературу й особливо мову, він показав окремішню українську ідентичність іще в часи Київської Русі. Особливе суспільне значення мала його публічна полеміка з російським істориком Міхаілом Пагодіним, що, шукаючи собі “місця під сонцем” (він був сином кріпака й через те мав дуже обмежені можливості достойного соціального існування у консервативні феодально-становій імперії), вигадав антиукраїнську “гіпотезу”. Сутність цієї, як її називали, “Погодінської гіпотези” полягала в тому, що до монгольського завоювання середини ХІІІ століття українці начебто мешкали в Галичині, а наддніпрянську Україну заселяли… росіяни (“вєлікароси”, як тоді говорили московити). А після того українці нібито переселилися на Наддніпряншину, а росіяни – на північний схід. В основі цієї “недогіпотези” лежав простий мовознавчий факт: у галицько-волинських документах (зокрема, літописах) епохи Київської Русі знаходили більше специфічно регіональних мовних рис, ніж у києво-черніговопереяславських, належних до питомого ядра Русі. Пояснити це дуже просто. Писемна мова столичного Києва була результатом узагальненого переплавлення різних діалектів Русі, тоді як у письменстві Галичини активніше фіксували місцеві мовні особливості. Цю ситуацію науково узагальнив відомий мовознавець-поліглот Агатангел Кримський у праці “Давньокиївський говір”, де, висміявши незграбні антиукраїнські писання, стверджував, що “старокиївський говір є прямим предком нинішньої української мови північної та середньої Київщини та Чернігівщини з прилеглими частинами Полісся”. Кримський полемізував із московитським мовознавцем Алєксєєм Сабалєвскім, який продовжував та “розвивав” вигадки Пагодіна. За висновком Кримського (з його праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася”, що подосі не встратила своєї наукової вартості), українську мову фіксують уже в середині Х століття (за часів іще княгині Ольги!) назви Дніпрових порогів, зафіксовані візантійським імператором Костянтином Багрянородним. Слова з київського літописання можна зрозуміти й пояснити, на його переконання, лише на основі сучасної української мови. Як він узагальнює, “усією сукупністю своїх ознак жива мова півдня ХІ віку стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ віку – це цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця”, у якій він бачив прямого предка сьогочасної української мови. Істотну роль в аргументації українськості писемних пам’яток Київської Русі відіграв учитель Кримського Павло Житецький. Він на промовистих фактах показав, що задовго до монгольської навали у Києві і Галичі мешкали українці, що використовували ту саму українську мову. У київських текстах він знаходив численні мовні прояви, що дістали продовження в сучасній йому українській мові. Іронізуючи над науковою неспроможністю Сабалєвскава, Житецький запитував, як у київських текстах ХІ століття (Ізборниках Святослава 1073 та 1076 років) могли з’явитися чіткі визначальні риси української мови. Якби це не була саме українська мова? У часи срср зазнали змін деякі назви, але сутність антиукраїнської “концепції” принципово не змінилася. Було узаконено вважати, що українська мова, як і білоруська та російська, виникли після монгольської навали в XIV століття, а до того існував начебто їхній єдиний предок – “дрєвнєрускій язик” (який нерідко називали просто “рускім язиком старшава пєріада”). Свідома маніпуляція термінами (нерозрізнення в мові московитів слів і понять руський як належний до Русі і російський як належний до росії) закономірно призводила до того, що українські мовні пам’ятки Київської Русі розглядали як частину історії російської мови! У ті страшні для українства часи мовну історію Київської Русі включали до історії російської мови, брутально відсікаючи її (начебто як окрему мову!) від історії української мови. Тих дослідників, які включали києворуський період до історії української мови (Степан Смаль£Стоцький, Іван Огієнко, Юрій Шевельов), в срср таврували політичними звинуваченнями та забороняли. На відміну від вільного наукового розвитку українського мовознавства в діаспорі, лінгвістика в окупованій московитами Україні страшенно потерпала від брутально нав’язуваних імперських ідеологічно-пропагандистських штампів. Тепер замість трьох “діалектів” говорили про три “східнослов’янські” мови. В основу їх об’єднання (на противагу західнослов’янським і східнослов’янським мовам) було покладено насамперед так званий повноголос – вимову на зразок голова на відміну, скажімо, від польського глува та болгарського глава. Однак, як уже наприкінці ХХ століття показав Олександр Царук у дослідженні “Українська мова серед інших слов’янських: Етнологічні та граматичні параметри”, слід брати до уваги всю сукупність рис кожної слов’янської мови, а не окремі критерії. За цією сукупністю українська мова близька до західнослов’янських (що підтверджує й археологія, пов’язуючи Київщину з празькокорчацькими, а не пеньківськоколочинськими пам’ятками). Попри дискусійність окремих положень дослідження Царука, поставлені ним питання заслуговують детального наукового обговорення з погляду різних дисциплін. Перспективними видаються і спроби, зокрема Степана Смаль-Стоцького, Олекси Стрижака, Івана Ющука, шукати для давніх етапів історії української мови зв’язки з південнослов’янськими мовами, зокрема сербською. Цілісну сучасну наукову концепцію окремішньої генези української мови сформулював визначний мовознавець академік
Григорій Півторак. Саме цей дослідник у фундаментальних енциклопедичних працях поєднав глибоку науковість із простотою популярного викладу, зробивши глибокі та складні мовознавчі істини доступними для найширшого кола читачів. Іще один московитський маніпулятивний прийом, використовуваний для фальсифікації історії української мови, – нерозрізнення усної мовної стихії і писемниих мовних свідчень Київської Русі. Усна мова на величезній різноетнічній території з тогочасними засобами транспорту та зв’язку не могла бути однаковою. Моделюючи давні мовні ситуації, варто усвідомлювати роль книгодрукування, преси, радіо, телебачення в уніфікації мови пізніших періодів. А в давні часи навіть при копіюванні євангелій (найвищою мірою сакральних текстів. Котрі мали переписувати максимально точно!) виявлялися численні фонетичні, граматичні та лексичні відмінності. До того ж у Київській Русі існувало водночас декілька літературно-писемних канонів, що функціонували у різних сферах суспільного життя. Ідеться про християнську літературу церковнослов’янською мовою, світські оповіді давньоукраїнською мовою (значною мірою базовані на усному поетичному епосі з язичницьким корінням), законодавчі документи та князівські грамоти (також майже позбавлені церковнослов’янського мовного впливу). У літописах як тогочасних енциклопедіях і в художніх творах панує давньоукраїнська мова, стилістично прикрашена церковнослов’янськими елементами. Це виразно показують запропоновані Юрієм Мосенкісом реконструкції давньоукраїнської поетичної мови. Нагальним завданням українського мовознавства як для внутрішнього, так і для міжнародного споживача є побудова моделі генези та розвитку української мови, вільної від московитської пропаганди. У цій сфері досвід Михайла Максимовича, Олександра Потебні, Павла Житецького, Агатангела Кримського, Степана Смаль-Стоцького, Івана Огієнка, Юрія Шевельова, Ореста Ткаченка, Василя Німчука, Григорія Півторака, Віктора Мойсієнка, Лідії Гнатюк, В’ячеслава Корнієнка, Ганни Межжеріної та інших дослідників має відіграти значну роль. На жаль, в Україні і впродовж ХХ століття, і на початку століття ХХІ дуже мало мовознавців спеціалізувались і спеціалізуються на мовних проблемах Київської Русі. Окремий курс “Походження української мови”, загострений не тільки на наукову проблематику, а й на суспільну рецепцію та контрпропаганду, вартий викладання у вищих закладах освіти не тільки філологам, а й принаймні ще історикам, а в ідеалі – усім гуманітаріям. Середня освіта так само потребує посилення уваги до історії української мови як найяскравішого й найціннішого критерію ідентичності.
Святині · “Для збереження текстів в усно-фольклорній пам’яті має значення ритміка, а саме рівноскладовість”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук
Доісторичні глибини українського народнопісенного вірша: архаїчний 86складник У червні 1988 р. в селі Білі Ослави на Коломийщині нами був записаний варіант відомої української народної пісні: Попід гаєм зелененьким (двічі) // ходить Довбуш молоденький (двічі) – кожний рядок цієї доволі довгої пісні (що ближче нагадує епічну баладу) повторюється двічі – але з різною інтонацією. У такому виконанні можна бачити виняткову архаїчність – навіть більшу, ніж у фінській “Калевалі”, визнаній найархаїчнішим епосом Європи. Адже в останній також спостерігаємо повтор змісту попереднього рядка в наступному – але іншими, синонімічними словами. Іще пізніший етап стилістичної еволюції втілює всесвітньовідома грузинська поема “Барсошкірий” (традиційний переклад “Витязь у тигровій шкурі” неправильний, бо в оригіналі немає ні витязя, ані тигра): там наступний рядок містить уже не повтор, а протиставлення до попереднього. Можна припускати, що типові для давньоукраїнської поезії негативні порівняння розвинулись із позитивних, а останні – з повторів. Ці спостереження стосуються змісту, а щодо форми – і пісня про Довбуша, і “Калевала”, і “Барсошкірий” буквально вражають своїм архаїчним 86складником. За спостереженнями Наталі Чамати, як в українській народній поезії (обрядовій, історичній, побутовій), так і в книжній силабіці давній і популярний розмір – 8-складовий, зазвичай 4+4 з парним римуванням. В українській класичній поезії ХІХ ст., зокрема у Тараса Шевченка, 8-складник репрезентований досить потужно й віддзеркалює зв’язок із народною традицією. Однак у згаданій пісні про Довбуша вже наявні сліди відступу від первісного 8-складника. Почутий нами спосіб виконання передбачає частковий повтор рядка, що має наслідком його розширення: Він на ніжку – він на ніжку налігає, // топірцем ся підпирає. Так із 8-складника починає витворюватися 12-складник – розмір, похідний від попереднього. Так само на початку “плачу” (насправді язичницького заклинання) Ярославни можна побачити розмір 4:4:4: На Дунаї Ярославнин глас ся слишить – // Зегзицею незнаєма рано кичеть. Святослав Гординський порівнює цю поетичну структуру з ритмікою “народних пісень найстаршого типу з трьох чотирискладових груп”, як-от Утонула Маренонька, утонула – для нас очевидне походження останнього рядка з восьмискладного шляхом повтору. Реконструкція показує й у цитованих рядках “Слова” можливість відтворення панівного для “Слова” розміру – 8- складника. (Розширення рядка могло відбуватися не тільки шляхом повтору його частини, а й завдяки вставленню окремих слів – як у билинах). Наприклад, словник української мови за редакцією Бориса Грінченка під словом різно наводить слова з української пісні: Ей да оце ж тобі, да молодий козаче, аж три доріженьки різно: ей, що одна на Дін, а другая у Крим по сіль, а третя да на те Запорожжа. Виключення “зайвих” слів дозволяє реконструювати: *оце ж, молодий козаче, аж три доріженьки різно (рожно?): одна на Дін, друга у Крим, а третя на Запоріжжя (Запорожжя?). Як у цьому тексті, так і в текстах билинних усунення зайвих “розширювачів рядка” дозволяє відтворити первісний 86складник. Поряд із розширенням фольклорного поетичного рядка можна спостерігати і його скорочення. За спостереженнями дослідників, в українській необрядовій поезії розмір 4+4 посідає друге місце після коломийкового 4+4+6. А останній – найтиповіший для українського фольклорного вірша – є, на наш погляд, результатом скорочення другого рядка 8-складника. Іншими словами, ритміка 4+4+6 походить від ритміки 4+4+4+4. У поезії Київської Русі коломийкового розміру ми наче не спостерігаємо. Але в тюркській фольклорній поезії різних традицій бачимо 6- і 7-складові розміри, чийого впливу могло зазнати українське фольклорне віршування (починаючи від родичання з половцями у ХІІ-ХІІІ століттях, про що йдеться й у “Слові про Ігорів похід”). Для збереження текстів в усно-фольклорній пам’яті має значення ритміка, а саме рівноскладовість. Саме рівноскладовими є українські героїчні колядки, історичні та ліричні пісні (на відміну від дум). Порівнюючи фольклорні записи різних століть, фольклористи дійшли вражаючих висновків про їх виняткову стійкість. Так, наприклад, записи ХХ ст. історичної пісні про Нечая, який загинув 10 лютого 1651 р., зберігають давні події, імена та географічні назви. Записаний у 1943 р. варіант пісні про Саву Чалого у низці місць текстуально збігається із записом 2-ї пол. XVIII ст. Записана в кінці XVII – на початку XVIII ст. пісня про Сагайдачного (Ой на горі женці жнуть) має дуже багато спільного з записами ХІХ–ХХ ст., а її варіант 1825 р. майже зовсім не відрізняється від записів середини ХХ ст. Подібно до історичних, немало українських ліричних пісень у записах ХХ ст. близькі до записів XVII–XVIII ст. Це – підкріплена текстовими фактами відповідь відомому закидові Володимира Перетца щодо неприпустимості зіставлень “Слова” з фольклором у пізніших записах. Утім, академік Перетц у цьому питанні суперечив сам собі, зібравши численні паралелі сталих висловів “Слова” й українського фольклору. На відміну від 10-складника та коломийкового розміру (не кажучи вже про нерівноскладові тексти), 8-складник може утворювати циклічні ритмічні структури, забезпечуючи особливу тривкість у часі. Чотиристопний хорей уважають за віршовий розмір, найбільш органічний для власної поезії дітей.
Давньослов’янське і праслов’янське віршування Розвиток поетичних розмірів, зокрема у давніх слов’ян, був визначений синтезом традицій народної і літературної поезії. Падіння єрів (ъ, ь) упродовж ХІ–ХІІ століть зруйнувало раннє старослов’янське віршування, яке, судячи з поезій Кирила і Мефодія, було силабічним. (Першокурсником під керівництвом знаного славіста Івана Стоянова я на заняттях зі старослов’янської мови вивчив “Абеткову молитву”, але її силабічна організація для звиклих до силабо-тонічної поезії – і народної, і новолітературної – не справляє враження вірша). У деяких традиціях (наприклад, болгарській, старообрядницькій) утрачені звуки в поезії продовжували вимовляти для збереження віршованої ритміки – так само, як у французькій силабіці штучно вимовляли кінцеве -е, що не звучало поза поетичною мовою. Таке явище дістало назву хомонія через вимову закінчень дієслів -хомо. Такий текст кінця ХІІ ст., як “Слово про Ігорів похід” містив цитати з поезії попередніх епох (зокрема, Боянової 2-ї половини ХІ ст. – на вік ранішої за основний текст поеми), а вимова єрів у часи Бояна й автора “Слова” могла відрізнятися, що впливало на ритміку тексту. З другого боку, традиційні поетичні сталі сполучення (“формули”) могли зберігати давнішу вимову. За сучасними літературознавчими уявленнями, руйнування рівноскладовості слов’янської поезії після падіння єрів викликало в різних поетичних традиціях відмінні наслідки. У південнослов’янській поезії рівноскладовість відновилася, у західнослов’янських віршований епос узагалі зник, а у східнослов’янських мовах чисту силабіку змінила чиста тоніка. Однак таку модель ми вважаємо помилковою через неврахування а) відмінностей фольклорної і літературної традицій (перша завжди репрезентувала силабо-тоніку) і б) реконструкції (що дає для билин рівноскладову силабо-тонічну римовану поезію). Українська літературна поезія XVI–XVIII століть (через вплив латинського та польського віршування) була силабічною, тоді як народна (сягаючи праслов’янськитх джерел) продовжувала бути силабо-тонічною. У чеській поезії, як уважають, латинський хореїзований 8-складний розмір гімнів поєднався з традицією спільнослов’янського пісенного 8-складника, і перші пам’ятки середньовічної чеської силабіки збереглися з кінця ХІІІ ст. У польській поезії основою стає 8-складник (8+1 склад) із орієнтацією на чеську поезію й уживанням різнонаголошеної рими на зразок czas – ob- raz, але тексти відомі з XIV ст. Давньочеська пам’ятка 2-ї пол. XIV ст. “Штильфрид” може репрезентувати, як гадають, або прозу, або нерівноскладовий вірш із тяжінням до 8-складника й окремими римами – очевидно, первісний текст зазнав руйнування. Давньочеська Далимилова хроніка початку XIV століття репрезентує різнонаголошений 8-складник. Новий метод мовно-поетичної реконструкції дозволив уперше відтворити праслов’янську поезію – і це обрядовий 86складник. На відміну від обрядового, праслов’янський епічний вірш можна реконструювати поки що тільки на рівні окремих сталих висловів (“формул”).
Порівняльно6історична поетика За висновками дослідників, серед двох реконструйованих розмірів праіндоєвропейської поезії (“короткого” і “довгого”) перший був 8-складним. Він успадкований як слов’янською фольклорною поезією (ліричний вірш розміром 4+4 і епічний розміром 5+3), так і балтійською (латиською та литовською – дайни розміром 4+4). 4+4 – розмір українських щедрівок. Давньоіндійська поезія починаючи з книги гімнів – “Рігведи” – знає 8-складник у вигляді трирядкових (гаятрі) та чотирирядкових (ануштубх) строф. Давньогрецьке та латинське віршування античного часу, як відомо, було неримованим і кількісним – чільну роль відігравала довгота голосних. У часи середньовіччя принцип побудови поезії змінився – на перше місце вийшли силові наголоси, і силабо-тонічна поезія замінила силабічну. (Руйнування античного греко-латинського кількісного віршування через утрату протиставлення голосних за довготою можна порівняти з руйнуванням давньослов’янської поезії через зникнення єрів). Протиставлення голосних за довготою існувало й у праслов’янській мові (праіндоєвропейський спадок), але наскільки воно могло відігравати роль у поезії Київської Русі – поки що важко судити. Розмір 4+4 (так званий versus politicus), за словами Фыларета Колесси, “від Х ст. панує у візантійській літературі і досі зостається майже одиноким розміром грецьких народних пісень”. Найпоширеніший візантійський розмір з 1000 р. – 8+7, рими використовують із ХІІІ ст. 4+4 – переважний розмір середньовічних латинських гімнів, де на зміну давньої силабіки тяжіння прийшло до хорею. Середньовічна латинська поезія використовувала 8-складник (як хорей, так і ямб). Спостережено, що латинська поезія ХІІІ ст. вживає розміри 8+8+7, 4+4. У латинських гімнах на зразок знаменитого Dies irae, dies illa (“День гніву, день цей”, ХІІІ ст.), як відзначає Філарет Колесса, “наголошувані склади перейняли роль давніх довгих складів у творенні стоп”. 8-складник без цезури відомий у французькій поезії з Х ст. – наприклад, римований “Роман про Розу” ХІІІ ст. ХІІ–ХІІІ ст. визначають як час масового поширення французького 8-складника з парними римами. З розміру латинських гімнів 8+7 виводять такий самий розмір іспанських романсів – тексти відомі з XIV ст. Так, вюрцбурзький поет Вальтер фон дер Фогельвайде (ХІІ–ХІІІ ст.) писав 4-стопними ямбами і хореями. У німецькій лицарській ліриці силаботоніка стала панівною, як помічено, на рубежі ХІІ–ХІІІ ст. за зразком силабічного 8-складника французьких лицарських романів (рядки 4-стопних ямба і хорея вільно чергувалися). Англійська поезія близько зламу ХІІ і ХІІІ століть р., як свідчить віршована суперечка “Сова і соловей”, використовує 4-стопний ямб. Для іспанського й італійського вірша неважлива кількість складів після останнього ударного складу рядка, що важливо для реконструкції поезії “Слова” та літописів.
Фінно6угорські, грузинські, тюркські традиції зі спільних “ностратичних” джерел Давній народний вірш (“рунічний”) прибалтійсько-фінських народів (фіннів, карелів, естів та деяких менших) – 8-складний хорей (4+4). Це розмір фінської “Калевали”, естонського “Калевіпоега” (як і фольклорних пісень у їх основі), карельських рун. Відзначено, що такий вірш є панівним насамперед у прибалтійсько-фінській поезії. З одного боку, припускають вплив балтійського вірша, але, з другого боку, угорський народний вірш теж знав 8-складник 4+4. Порівняння фінського 8-складного тетраметра з північносамодійським (шаманський спів) породило гіпотезу прауральського розміру; єй ближчі паралелі з мордовською поезією. Можлива також взаємодія фінського тетраметра не тільки з балтійською, а й із германською поезією. 4-стопним хореєм (народний вірш шаїрі) створено і найдавнішу епічну пам’ятку грузинського фольклору – епос “Аміраніані”, і грузинську народну поему “Сказання про Арсена”, і “Барсошкірий” Шота Руставелі. Ув епосах тюрко-монгольських народів (бурятський “Гесер”, алтайський “Алтай- Буучай”, узбецький “Алпамиш”, каракалпацький “Сорок дівчат”, якутський “Олонхо”) переважають варіації тієї самої 4-стопної структури. Давньотюркський епос “Оповідь про Огуз-кагана” (“Огузнаме” – “Книга Огуза”) тяжіє до 8-складника з моноримом; народна поезія в “Дивані тюркських мов” Махмуда Кашгарського ХІ ст. 8-складна й містить не тільки кінцевий монорим, а й внутрішньорядкові рими – поряд зі змістовим і синтаксичним паралелізмом. Алтайський епос “Алтай-Буучай” містить повтор тієї самої інформації іншими словами в наступних рядках (не безпосе-
Очевидець і літописець · “Українські науковці зуміли змінити хід науки, що випадає на долю не кожного”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
редньо в наступному), в староанглійському епосі “Беовульф” – безпосередньо в наступному. Те саме явище (синонімічний повтор безпосередньо в наступному рядку) спостерігаємо в “Калевалі”, де це виводять від виконання тексту двома співцями (усне повідомлення Ореста Ткаченка). Варто нагадати, що виконання двома співцями припускав для “Слова про Ігорів похід” Олександр Білецький. Поряд із повтором виявляється протиставлення, як у “Барсошкірому” Шота Руставелі: “Що сховав ти – те пропало, що віддав – твоїм пребуде”. Очевидно, поряд із 8-складником синонімічний повтор (ширше – зіставлення-протиставлення паралельних рядків) – іще одна риса найдавнішої поезії. Знаменитий киянин Владислав Ілліч- Світич створив поетичні рядки реконструйованою ним праностратичною мовою (що існувала близько 20-10 тисячоліть до н.е.!) саме цим розміром. Такий розмір добре відповідає структурі праностратичного кореня (приголосний-голосний-приголосний-голосний). Індоєвропейські, тюркські, фінно-угорські, грузинська мови з їх 8-складовим віршуванням належать до спільної ностратичної традиції – не тільки мовної, а й поетичної. Попереднє повідомлення про винятковий архаїзм цього розміру зроблено нами у статті “Українська пісня про Довбуша і гіпотетичний ностратичний вірш” (1996).
Вірш “Слова про Ігорів похід” Про віршову структуру “Слова про Ігорів похід” слід говорити у зв’язку як із фольклорними традиціями (не тільки слов’янськими починаючи з праслов’янських джерел, а й, можливо, балтійськими, германськими, романськими, іранськими, тюркськими, фінно-угорськими, грецькою), так і з літературними взаємодіями (з церковнослов’янською, германською, романською, латинською, грецькою тощо літературною поезією) Як промовисто висловився один дослідник, усім ясно, що текст “Слова” ритмічний, але нікому не ясно, яку саме систему ритму він має. Інший підкреслював, що всі спроби знайти у “Слові” вірші провалилися. Унаслідок такої ситуації одні дослідники взагалі відмовилися від пошуку в “Слові” вірша (вважаючи текст ритмічною прозою), інші бачили в різних частинах тексту різні віршовані розміри (й такі перекладали сучасними мовами), треті пропонували для тексту дуже складні поетичні моделі. Вільний метр “Слова”, подібний до дум та голосінь, обстоювали Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Філарет Колесса, Ватрослав Ягич та ін. Іван Франко знаходив у “Слові” рядки з різною кількістю складів, але найбільше – 7-складових (65), 8-складових (56) та 10- складових (48), уподібнюючи текст, зокрема, “до наших 8-складових пісень про турецькі і татарські напади в XVI–XVIII в.”. Знаний українознавець Федір Корш (1909) реконструйовував “Слово” з ритмікою 4:4, озвучивши редуковані голосні. Ритміка “Слова”, котре зазвичай перекладали віршами, не раз була предметом дискусій. Спостережено, що перекладачі “Слова” сучасними мовами віддавали перевагу чотиристопному хорею з дактилічними закінченнями. Поетичне чуття перекладачів, серед яких були і видатні майстри слова, зуміло вловити віршову ритміку пам’ятки. Степан Пушик, реконструюючи текст “Слова”, припускає, що “в уривку про Ярославну використано римовану пісню так же само, як колядку стилізовано для опису битви на ріці Сюурлій... Для нас важливо побачити, що в ХІІ столітті були вже римовані пісні-балади літературного походження... Отже, силабо-тонічна система віршування в нас виникла давнимдавно, як і рима?.. Наші дохристиянські обрядові пісні римовані”. Традиційне порівняння “Слова” з билинами та думами, що також не мають виструнченої ритмічної організації, мало сприяло визначенню вірша “Слова”. Вивчення ритміки билин – епічних текстів Київської Русі – ускладнене їх збереженням у пізніх русифікованих записах, а також численними прикладами розширення рядка (й перетворення його на нерівноскладовий) вставними словами. Також відомо, що віршовані тексти колись записували суцільним текстом без поділу на віршовані рядки (такими є, наприклад, ранні записи билин). Подібний спосіб запису (до того ж спотворений численними переспівуваннями та переписуваннями) репрезентує і “Слово про Ігорів похід”. Це – ще одна проблема для реконструкції первинних текстів. Як показують реконструкції, в оригіналі билини створені давньоукраїнською (києворуською, давньоруською) мовою та 8-складним віршем. Щодо дум від часів Павла Житецького існує гіпотеза про літературний вплив (зокрема, з боку мандрівних дяків, учнів шкіл), що спонукає до вичленування в розвитку думового епосу двох чинників – народного і літературного. Відсутність удалих реконструкцій силабо-тонічного вірша билин та дум – іще не привід оголошувати їх, слідом за деякими дослідниками, тонічними віршами з нерівноскладовою ритмікою. Сказане стосується і “Слова”, чий вірш також намагались оголосити тонічним. Помилковою є і висловлювана іноді думка про те, що асонанси й алітерації існують там, де немає рим. Епічну поезію, зафіксовану літописами. Також реконструювали як нерівноскладову та неримовану – але з уніфікованими початками на сполучник І (за зразком біблійного вірша). Наша позиція щодо віршового розміру билин, літописної поезії та “Слова” принципово відрізняється від позицій попередніх дослідників. На наш погляд, розмір згаданих текстів – майже завжди чотиристопний хорей. Реконструкція дозволяє відтворити панівний 8-складник і для давньокиївських билин, і для літописної поезії, і для “Слова”. Такий самий розмір реконструюємо для давньоукраїнської обрядової поезії, що репрезентує язичницьку традицію. Складніше з реконструкцією вірша дум. Хоча вони спиралися на тривалу попередню традиції (зокрема й княжої Русі), їх було створено в період, коли 8-складник перестав бути панівним. Водночас літературний влив силабіки на думи важко оцінити. Тому реконструкція первісних текстів дум, зокрема 8-складника, можлива лише в окремих випадках. Для прикладу, наша реконструкція восьмискладника пісні-думи про Байду: *В Цариграді на риночку П’є Байда мед-горілочку, Ой, п’є Байда не день, не два, Не нічку, не годиночку. Ой п’є Байда та й киває, Та на цюру поглядає... Інша ситуація з колядками, зокрема героїчними – вони безпосередньо репрезентують епос Київської Русі, а їхній 10-складовий розмір шляхом реконструкції може бути зведений до 8-складового. До речі, 10-складник колядок (5+5) відрізняється від 10-складника сербського та чорногорського епосу (4+6), причому останній реконструкцією також може бути зведений до 8-складника. Основна відмінність нашої інтерпретації ритміки “Слова” від багатьох інших утому, що ми вважаємо вірш пам’ятки рівноскладовим, переважно таким, що складається з чотирьох двоскладових стоп. 86складник багатьох місць “Слова” відчутний без реконструкції: отъ стараго Владимера // до нынішняго Игоря; Чи ли въспіти было, віщей // Бояне, Велесовъ внуче; подъ шеломы възлеліяни, // конець копія въскръмлени; луце жъ бы потяту быти, // неже полонену быти; та багато інших. Святослав Гординський, порівнюючи фрагмент “Слова” (Чорна земля под копити // Костьми била посіяна, // А кровію поляна) з українською народною піснею за Михайлом Максимовичем (Чорна ріля заорана // І кулями засіяна, // Білим тілом зволочена // І кровію сполощена), підкреслює, що “козацька пісня, хоч і внесла нові мотиви (кулі), в основі зберегла ті самі образи і, навіть, ритміку 4:4 – доказ, що існував якийсь один пісенний правзір, з якого покористувався й автор “Слова””.
Очевидець і літописець · “Українські науковці зуміли змінити хід науки, що випадає на долю не кожного”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Марина ГРИМИЧ, доктор історичних наук, професор
У липні 2025 року визначній українській дослідниці, етнологу, доктору історичних наук, професору Валентині Кирилівні Борисенко виповнюється 80 років. Це ім’я належить до плеяди зіркових імен українських науковців ХХ–ХХІ століть, які не просто були талановитими дослідниками, а й зуміли змінити хід науки, що випадає на долю не кожного. Саме з останньої тези хотілося б розпочати цю ювілейну публікацію про В. К. Борисенко. ХХ століття для розвитку народознавчої науки було непростим. Після нетривалого ренесансу української академічної науки у 1920-х з наступного десятиліття ситуація різко змінюється. Зокрема, етнографією українців дозволялося займатися лише в наукових установах та кількох музеях, і це робила жменька ентузіастів. Зі здобуттям незалежності ця прогалина одразу стала дуже відчутною, назріла потреба етнографічної освіти: етнографів, а також етнологів професійно готувати до наукової і позанаукової діяльності. Адже на той час постало питання відродження української ідентичності. В. К. Борисенко була якраз тією людиною, що взяла у свої руки велику частину цієї праці, створивши в 1995 році на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка кафедру етнології та краєзнавства, що стало поштовхом для подібних звершень у регіонах. За 30 років кафедра етнології та краєзнавства підготувала ціле покоління знавців народної культури. Наука з розряду прикладної (етнографія) перейшла на рівень теоретичної (етнологія). Сама Валентина Кирилівна “вивела в світ” кілька десятків спеціалістів – кандидатів та докторів наук, без яких не можна уявити сучасну народознавчу науку. Серед них – кандидати наук Наталя Громова, Леся Мандебура, Алла Дмитренко, Леся Гасиджак, Людмила Метка, Оксана Галько, Олена Осипчук (Брайченко), японець Масакі Умебаяші та доктори наук дослідниця греків Приазов’я Ірина Пономарьова, дослідниця подільського гончарства Лідія Мельничук, спеціаліст у галузі звичаєвого права і антропології Марина Гримич, дослідник сучасних етномовних процесів Володимир Скляр тощо. Ще одна ділянка, в якій Валентина Борисенко зробила серйозний внесок, – це збереження архівної та фонографічної народної спадщини. Багато років, в перший період своєї наукової кар’єри, вона очолювала архівні фонди в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського. Доля дослідниці склалася так, що вона тимчасово залишила архів, присвятивши себе викладацькій праці, але згодом повернулася на своє попереднє місце роботи, і тепер вона очолює Відділ архівних наукових фондів, рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. В. К. Борисенко залишила глибокий слід в етнологічних академічних студіях. До наукових інтересів Валентини Борисенко належить ряд тематичних напрямків, серед яких: історія української етнології (в тому числі “Розстріляного відродження” дослідників 1920-х рр.)1, усна історія Голодомору2, регіональні студії3, локальна історія4, календарна обрядовість5 тощо. Ім’я В. К. Борисенко відоме не лише у вузьких академічних колах, а й серед широкої громадськості. Це стало можливим завдяки величезній і часом фанатичній популяризаторській її діяльності. Левину частину її бібліографії становлять праці науково-популярного і популярного змісту, які в часи міфологізації народної культури зробили величезну справу у справі формування громадської думки в суспільстві. Однак її ім’я в етнологічній науці пов’язується передусім з працями про українське традиційне весілля. Судячи з переліку захищених кандидатських дисертацій, на сьогодні це одна з найпопулярніших етнологічних тематик. Проте, коли В. К. Борисенко починала свій науковий шлях, ця тема перебувала лише в стані розробки. Крім того, в 1970-х роках займатися українською культурною спадщиною було не зовсім безпечно. Дослідниця по краплині визбирувала з архівних записів звичаї, обряди, традиції минулого. Цей матеріал треба було доповнити сучасним на тоді станом весільної обрядовості. Молода дослідниця здійснила величезну кількість дослідницьких подорожей Україною. Монографія про весільний обряд, що побачила світ у 1988 році, на сьогодні є етнографічною класикою6. Поєднувати наукову експедиційну роботу з особистим життям – справа вкрай нелегка для жінки, особливо це було відчутно в ХХ ст. Валентина Кирилівна практично самостійно виховувала двох дітей, які блискуче реалізувалися в житті. Донька Ольга Чернілевська стала редактором і звукорежисером, зробивши великий внесок в українську озвучку світового кіно. Син – Мирослав Борисенко – пішов шляхом своєї матері. Доктор історичних наук, етнолог, що спеціалізується на урбаністичних дослідженнях, тепер, у важкі часи для України, перебуває в лавах ЗСУ. Три роки тому один із внуків Валентини Кирилівни – український співак, поет, перекладач, композитор Ілля Чернілевський, до виховання якого вона доклала багато зусиль, – загинув на Донеччині, захищаючи Україну. Валентина Кирилівна з гіркотою говорить про те, що одна війна – Друга світова – забрала в неї батька, а друга війна – нинішня – забрала талановитого внука. Ми щиро підтримуємо Валентину Кирилівну Борисенко в її смутку по внуку і разом з тим бажаємо їй довгих років життя і міцного здоров’я.
__________________ 1 Нариси з історії української етнології 1920–1930-х років. – К., Унісерв, 2002 та ін. 2 Свіча пам’яті. Усна історія про геноцид українців у 1932–1933 роках. – К., Стилос, 2007 та ін. 3 Холмщина і Підляшшя. Історико-етнографічне дослідження. під ред. В. К. Борисенко. – К., Родовід, 1997 (Колективна монографія); Така житка... Культура повсякдення українців Чорнобильського Полісся. – К., 2011 та ін. 4 Хижинці. Культура повсякдення села Хижинці (1950–1960-ті роки). К., Дуліби, 2014. 5 Традиції і життєдіяльність етносу на матеріалах святково-обрядової культури українців. – К, Унісерв, 2000 (Навчальний посібник) та ін. 6 Весільні звичаї та обряди на Україні. – К., 1988; Українське весілля: традиції і сучасність. – К., ВД “Стилос”, 2010 та ін.
Пошта “СП” · “Це безцінні сторінки нашої героїчної історії, яку надзвичайно важливо зберегти”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
Вже підростає друге покоління тих, для кого боротьба українців за Незалежність своєї Батьківщини наприкінці 1980-х – на початку 1990-х є далекою минувшиною. Багатьох із тих, хто виборов Незалежність України, вже немає серед живих. Більшість із них не залишила спогадів. Тому особливу цінність має книга активного учасника тих подій Михайла Ратушного “Один із Patres Patriae” (Один із батьків Вітчизни). У передмові він зазначає: “Ця книга з’явилась від Любові та Ненависті. Любові до людей, з якими доводилось разом йти, жити, працювати і боротися. І ненависті до тих, хто нас, українців, поневолює, нищить, руйнує і пробує вбити в різний спосіб. Фізично, морально, духовно. Вже багато-багато років”. Далі Михайло Ратушний пише: “Коли прізвища Хмари, Чорновола, Лук’яненка, Лупиноса, Юхновського, Драча, Павличка, з котрими мав честь працювати, більш-менш відомі широкому загалу чи про них можна прочитати в Інтернеті, то вже про Миколу Головача з Вишневого, Леоніда Бережанського з Борщагівки, Леоніда Кравчука з Гребінок на Васильківщині, Віталія Шевченка з Фастова, Валентина Лисицю з Борисполя, Богдана Павліва з Вишгорода, окрім рідні, мало хто знає. А ці люди в далеких 90-тих також сиділи в тюрмах, переслідувались. Тому як перший заступник голови Народного Руху на Київщині у 1989–90 роках, хочу залишити тут їхні імена нащадкам та історії. Бо Рух тоді був ширшим і глибшим поняттям, ніж лише громадсько-політична течія. Особливо той, допартійний. Тоді, на початку його створення, участь у ньому для багатьох обернулася переслідуваннями каральними органами, зламаними долями, розбитими сім’ями, втратою заробітку. Та саме ми, перші рухівці, стали передвісниками постання незалежної України, двигуном національнокультурного відродження Українського народу в кінці ХХ сторіччя”. Книга М. Ратушного “Один із Patres Patriae” – це збірка спогадів, промов і есеїв. Автор народився в селі Чернихівці Збаразького району на Тернопільщині. Говорячи про естафету національно-визвольної боротьби українського народу, він починає від рідного села. Михайло Ратушний звертає увагу на
Євген ДЗЮБА, директор БФ “Генерала УПА Романа Шухевича”
Ми не забули, що 30 червня 1907 р. у Львові народився великий син України Роман Шухевич, ініціатор створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) – парламенту нашого народу. Голова Генерального Секретаріату – уряду Української Самостійної Соборної Держави, Генеральний Секретар військових справ (1942–1950), ініціатор створення колективного керівного органу ОУНр (революційної) – Голова Бюро Проводу ОУНр. Організатор і Головний командир УПА – Української Повстанської армії (1943–1950), генерал-хорунжий УПА, Лицар Бронзового хреста бойової заслуги, Золотого хреста бойової заслуги І класу, Золотого хреста заслуги.
роль “Просвіти” в цій боротьбі. Він наголошує: “Тобі не відкриється суть впливовості “Просвіти”, коли не дослідиш роль черниховецького дідича Федоровича, котрий жертвував величезні кошти з праці черниховецьких хліборобів на її діяльність”. Дядько Михайла Микола Ратушний був засуджений до 25 років ГУЛАГу за участь в ОУН і УПА. Після звільнення йому не дозволили повернутися в Західну Україну. Він знайшов роботу лише на шахтах Донбасу і оселився в Краснодоні на Луганщині. Коли було відновлено “Просвіту”, то старий оунівець і упівець Микола Ратушний з місцевими активістами розгорнув діяльність уній. Він добре розумів значення культури і просвіти. Михайло Ратушний розповідає про становлення Руху. Ратушний працював учителем англійської мови в селі Гнідин Бориспільського району на Київщині. Директоркою школи була Валентина Стрілько. У вересні 1989 року рухівці провели екологічний мітинг під синьо-жовтими прапорами у Борисполі. Ратушний згадує: “Ми показали перед людьми, що не боїмося. Міліції, райкому, КГБ, крикунів. Страх був цементним розчином тодішнього режиму. Коли ж ми спокійно, не ховаючись, не анонімно, не тікаючи, почали доводити свою позицію: називати Москву і КПСС головними винуватцями Чорнобильської та інших катастроф в історії України, – загал і сам переставав боятися і все активніше проявляв громадянську позицію. До мікрофонів, до Руху, до роботи почали все активніше долучатися місцеві”. А перший синьо-жовтий прапор на цьому мітингу підняв бориспільський школяр Юрій Нога, згодом активний учасник Спілки Української Молоді та студентського голодування. Збереження пам’яток національної культури теж було в центрі уваги Руху, що розпочинав свою діяльність. Коли Бориспільський міськвиконком вирішив знести стародавнє Книшове кладовище, де спочивав прах автора Гімну України “Ще не вмерла Україна” Павла Чубинського, Бориспільська організація Руху, ще не зареєстрована, закликала громадськість до боротьби.. Завдяки письменнику, краєзнавцю Дмитру Чередниченку, котрий мав стару світлину Книшового кладовища, де чітко видно могилу Чубинського, вдалося знайти точне місце поховання. Рухівці встановили на могилі величний дубовий хрест. Оголошення про мітинг на Книшовому кладовищі опублікував головний редактор місцевої газети “Трудова слава” Валентин Лисиця. Зібралося до п’яти тисяч людей. Михайло Ратушний ділиться спогадами про Установчий з’їзд Руху, в якому брали участь різні люди: “Талановиті українські поети, члени КПСС Іван Драч та Дмитро Павличко в своєму житті зазнали й особистих переслідувань тодішнього режиму, й, завдяки колаборації з цим режимом, отримували від нього різні подачки і привілеї. Вони мали страх. А такі молоді безпартійні рухівці, як я, натхненні прикладами учасників національно-визвольних змагань середини ХХ століття чи політв’язнями, що також були присутні на з’їзді, – страху не мали, а мали величезну віру в можливість здобуття Україною Незалежності в умовах, що тоді складались на теренах Радянського Союзу”. Бориспільська організація Руху взаємодіяла з Броварським осередком Руху в проведенні спільних акцій, мітингів – чи то пов’язаних з Биківнею, чи з антибільшовицьким повстанням 1920 року, що охопило ці райони, тощо. Михайло Ратушний писав про причину невдач в українському державотворенні: “На відміну від хлібороба, який з кожного врожаю відбирає краще зерно на насіння, в нас столітньою системою гноблення вироблена злочинна селекція: з кожного покоління нації винищувалися кращі представники. Спочатку – ті, хто здатний до опору, потім – спроможні діяти, далі – мислячі, і от уже маячить перспектива – виродження”. А як не згадати виступ народного депутата Михайла Ратушного у Верховній Раді під час голосування про відмову від ядерної зброї, коли він пророче застерігав: “Найстрашніше – це може декого спровокувати на агресію супроти незалежної України”. Тоді думку націоналістів проігнорували, і за це тепер розплачуємося великою кров’ю. Цікаві й спогади про те, як приймали Конституцію України: “Дискусія про синьо-жовтий прапор, тризуб і гімн на слова Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна” зайшла в глухий кут, а депутати комуністи та представники деяких національних меншин заявили, що вони за ці символи ніколи не проголосують, бо їхні виборці категорично проти – тоді слово взяв депутат Гуров з Кривого Рогу, директор великого промислового підприємства, і заявив російською мовою, що це брехня, що на Сході України вже звикли до синьожовтого прапора і ці питання не є такими гострими для сприйняття його виборцями, тому він сам буде голосувати і закликає своїх колег із східних областей голосувати за державні символи, запропоновані Тимчасовою Спеціальною Комісією. І після його виступу на табло зразу появилась так необхідна цифра більше 300 голосів”. М. Ратушний стверджує: “Лиш у поєднанні національновизвольного та соціально-визвольного елементів можна говорити про державотворчий процес”. У статті “Державне будівництво та національна безпека України” Ратушний нагадує про перїнську Державу або загинеш в боротьбі за неї (1950). Роман Шухевич – світовий рекордсмен: 25 років із 43 років життя – на керівних посадах у підпільній політичній організації. Сім років – керівник Повстанської армії. В інших країнах керівники тримались 2-3 роки. На запитання сина Юрія: “Батьку, чому ми не відходимо на Захід?” Роман Шухевич відповів: “А хто нас там чекає? Ми потрібні Україні!” Так, Шухевич нам потрібен. Але ми досі не маємо пам’ятника славному сину України у столиці держави, за яку він віддав життя. Немає достойного пам’ятника навіть у Львові, де він народився і віддав життя за Україну. Тому ініціативна група створила Благодійний Фонд “Генерала УПА Романа Шухевича”, який ший пункт Декалогу українського націоналіста: “Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї”. Він розмірковує: “Вдумаймось у перший пункт Декалогу. “Державу…” Але не будь-яку, а “Українську Державу”, але не просто так, не в подарунок, а “здобудеш” – а якщо ні – тоді наступає “або”… Сьогоднішній час мало чим різниться від всіх часів, що були перед нами – він і ті, попередні, є часом боротьби”. Окремі розділи книги присвячено заступнику голови Проводу ОУН (б), директору Центру національного відродження імені Степана Бандери Іванові Гавдиді, Герою Радянського Союзу (за Афганістан), підполковнику Ярославові Горошку, що вступив до ОУН (б), вбивства яких так і не були розкриті, та журналісту Георгію Гонгадзе, вбивство якого теж не було розслідуване до кінця. Михайло Ратушний завершує книгу спогадом про те, як він 24 лютого 2022 року на блокпосту під Києвом наспівував рядки з вірша багаторічного політв’язня Анатолія Лупиноса: “Життя триває, точиться війна”. Книга “Один із Patres Patriae” містить багато цікавої інформації і є взірцем для наслідування учасникам боротьби за Незалежність України, як тим першим, так і сучасним. Все це безцінні сторінки нашої героїчної історії, яку надзвичайно важливо зберегти. Зараз Михайло Ратушний проводить презентації своєї книги в Києві та інших містах України. Коли я працював директором Ірпінського історико-краєзнавчого музею, то зібрав матеріали про участь наших земляків у боротьбі за проголошення Незалежності України. Вже мали надати музею більшу площу. Але начальниця відділу культури Євгенія Антонюк звільнила мене. Що з тими матеріалами – невідомо. Багато експонатів викинули на смітник. Навіть із постійної експозиції зникли матеріали про наших краян – учасників національно-визвольної боротьби. Євгенія Антонюк відкрито обзиває їх “смітником”. І це начальник відділу культури Міста-героя Ірпеня…
було зареєстровано 30 травня 2025 р. Фонд – неприбуткова організація, мета – зібрати кошти і встановити великому синові України в Києві 30.06.2027 р. пам’ятник або бюст. Якщо не вдасться зібрати потрібну суму, продовжити термін або передати кошти музею Романа Шухевича у Львові. Благодійний Фонд оголошує збір коштів (картка-ключ до рахунку БФ): 4246 0010 0819 5830 – гривня 4149 4975 2225 4046 – долар 4149 4975 2223 4188 – євро ПриватБанк. Контактний телефон: ([контакт приховано] (Viber, WhatsApp, Te- legram) Електронна адреса: [контакт приховано] Зі Статутом БФ можна ознайомитись у Facebook на сторінці Євгена Дзюби.
Пошта “СП” · “Це безцінні сторінки нашої героїчної історії, яку надзвичайно важливо зберегти”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Глибоко віруюча людина, музично обдарована, закінчив Академічну гімназію, консерваторію, Львівську політехніку. Гарно грав на скрипці та фортепіано, акомпанував братові Юрію – співаку Львівської опери, ходив на курси танців. Мав диплом мостобудівельника. Був успішним бізнесменом, відкрив рекламну фірму “Фама”, розірвавши монополію поляків. Першим почав робити рекламу на вікнах магазинів, показувати перед початком фільмів рекламу. У фірмі працювали лише члени ОУН, заробляли гроші і головне – легально їздили по Польщі. Був пластуном, любив спорт. На Запорізьких іграх встановив рекорд у бігу з перешкодами на 400 м, у плаванні на 100 м. Добре їздив на ковзанах і лещатах(лижах). Йшов у ногу з часом – мав диплом літуна. Як альпініст без обладнання заліз на скелю Довбуша, зняв прапор Австро-Угорської імперії і повісив синьо-жовтий. До речі, екскурсоводи не розповідають про це туристам, чому? Любив дружину Наталію та двох дітей – Юрка і Марію. Автор слів до бійців УПА: “Держава не одразу буде такою, за яку боремося сьогодні”. Нагадаю: УПА воювала ще в лютому 1960 р. – біля с. Бережниці, Івано-Франківщина. Вояки віддавали життя за Незалежність України, тому що вірили в Українську націю. Роман Шухевич виконав перший пункт Декалогу Українського Націоналіста: Здобудеш Укра-
Пошта “СП” · “Творив задля святої істини – донести до людської свідомості правду, одухотворену Словом”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
завдяки яким ми маємо можливість вільно спілкуватися і насолоджуватися красою цього Хутора, на ласий шматок якого претендують наші вороги, чиє нахабство ми відчуваємо щодня. Богдан Дідич розгорнув сторінку духовних поневірянь, життєвих випробувань, які довелося здолати Андрієві Кондратюку і попри те викристалізувати в собі стоїчну мудрість, залишивши її в книгах – невичерпній скарбниці духу та інтелекту. Наталія Боровець як глибокий історик та аналітик проаналізувала історичні етапи, які пройшли крізь письменницьку долю і залишили глибокі відбитки на здоров’ї Майстра Слова. Кожен мав можливість відчути наслідки тих епох, які пережив Андрій Кондратюк, адже непросто було жити і творити попри утиски, переслідування, цькування, приниження… А він творив задля святої істини – донести до людської свідомості правду, одухотворену Словом, що будить приспаних і зневірених часом, надщербленим карколомними подіями. Підсумовуючи сказане і почуте, Борис Боровець ще раз із вдячністю згадав людей, які допомагали зберегти Хутір. Це – Борейки та Віталій Люшин, який у свій час, очолюючи інститут землеустрою в Рівному, відгукнувся на прохання Михайла Семеновича і встановив на Хуторі пам’ятний знак. “І якби не цей пам’ятний знак, – зазначив Борис Тимофійович, – багато хто вже втратив би орієнтир, що це Хутір Андрія Івановича Кондратюка”. …А на столі уже парував куліш, і на завершення запланованої події гостей Хутора частував неперевершений кашовар Адам Євстафійович Никитюк. Емоційно піднесені, одухотворені красою природи, під враженням цікавих спогадів про письменника ми поверталися з Хутора із думкою: такі заходи потрібно проводити і всіляко підтримувати; у них – глибинна сутність, що крізь долю одного таланту прокладає шлях до осягнення світу і реалій життя. Ще довго кожен учасник події житиме у роздумах про красу нев’янучу і вічну – Художнє Слово, коріння якого набиралося соків отут, в цьому райському Закутку чарівного Полісся.
тільки чи все?.. На цьому тлі боляче сприймати той факт, що на окупованих територіях Донеччини ворог надає друкованій пропаганді першочергової уваги: і в Донецьку, і в Горлівці, і в Макіївці, і в Маріуполі та в інших місцях виходять десятки різноманітних газет і журналів, розрахованих на всі верстви населення. Причому, на високому поліграфічному рівні. Доки політики фліртують – місцева друкована преса майже повністю знищена. І не лише в регіонах ведення бойових дій чи сірих зонах. Причому без застосування будь-якої зброї. Хоча саме преса могла б бути потужною зброєю в руках можновладців.
Пошта “СП” · “Творив задля святої істини – донести до людської свідомості правду, одухотворену Словом”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Тетяна МАРЦИНЮК, кандидат філологічних наук
Родинний Хутір Андрія Івановича Кондратюка гостинно запросив на традиційні Кондратюківські читання шанувальників творчості письменника, чиє ім’я зорепадом життєвих істин відлунює у спогадах не лише земляків, а й тих, хто хоч раз прилучився до цілющих духовних джерел, якими струмують книги талановитого Митця. Вдихнути аромат цілющих трав заповідного Хутора і поділитися роздумами про долю відомого українського письменника зібралося поважне товариство: Борис Боровець – письменник, модератор знакової події “Кондратюківські читання”; Богдан Дідич – громадський діяч, ініціатор та організатор зустрічі з театралізованим дійством; Лілія Овдійчук – кандидат педагогічних наук, доцент, завідувач і професор кафедри української мови та літератури ПВНЗ “Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука, член ради міської Рівненської організації “Просвіта”; Наталія Войтович – провідний спеціаліст Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки, заслужений працівник культури України, член ради міської Рівненської організації “Просвіта”; Адам Никитюк – доброволець УДА “Волинь”; Микола Боровець – племінник Андрія Івановича Кондратюка, наставник молоді ГО “Юний доброволець”; Наталія Боровець – голова Березнівської організації “Просвіта”, депутат Березнівської міської ради; Тетяна Воронко – депутат Березнівської міської ради, активна волонтерка і громадська діячка; Надія Ярмолюк і Павло Рачок – місцеві літератори, журналісти; Тетяна Марцинюк – кандидат філологічних наук, поетеса, літературний критик; Людмила Сущевська – методист Березнівського будинку культури; Юрій Ніжаловський – викладач Березнівського лісотехнічного коледжу, керівник районної організації УТОС, фотокореспондент; Наталія Щур, Галина Діхтяр, Олена Логощук – поважне товариство Березнівської районної бібліотеки. Шкільний автобус Моквинського ліцею прямує за маршру-
Володимир ЗАЇКА, с. Олександрівка Краматорського р-ну Донецької обл.
Прочитав у ч. 23 “Слова Просвіти” (12-18 червня ц. р.) замітку журналіста і просвітянина з Чернігівщини Василя Чепурного “Чи не вмерла преса місцева?” Відповідь однозначна: “Вмерла! Іще задовго до початку повномасштабної війни з рашистами”. Принаймні, у нас, на Донеччині, яка ще під контролем української влади. Гірко це усвідомлювати, але на сьогодні в жодному районі чи громаді Донеччини немає жодного(!) офіційного друкованого видання! Ні в Краматорську, ні в Слов’янську, ні в Дружківці, ні в Костянтинівці, ні в Добропіллі, ні в Білозерську, ні в Новодонецькому, ні в Олександрівці... Ніде! А це майже третина колишньої території області, де залишається жити чимало цивільного місцевого населення, плюс багато біженців, військових. Про те, що відбувається на місцях: в містах, селах, громадах (а відбуваєтьтом “Березне – Хутір “Отраже”. Сьогодні він везе поважних гостей у мальовничий Закуток, який подарував землякам непересічну особистість – письменника, чий талант гуртує навколо себе свідому інтелігенцію, просвітян, громадських активістів, людей, чий діапазон мислення превалює над байдужістю і безвідповідальністю. Першу зупинку робимо біля могили Андрія Івановича Кондратюка. Як пам’ять і шана талановитому Майстру Слова – живі квіти і спогади… А згодом насолоджуємось розкішним ароматом мальовничої природи Хутора. Приємною несподіванкою для кожного було театралізоване дійство. Гостей біля пам’ятного знака “Родинний Хутір Андрія Івановича Кондратюка” зустрів козак Богдан Дідич. На вишитому рушникові – хліб-сіль, а двоє джур в особі Миколи Боровця та Адама Никитюка розливають у келихи напій з цілющих трав. Ці активні організатори уже не один день господарюють на Хуторі. Вони впорядкували обійстя біля хатини, змайстрували стіл, а сьогодні чаклують над кулішем,
яким згодом будуть частувати гостей. Приємний димок лоскоче ніздрі та розганяє мошкару. Погрупувавшись, учасники події освоюють екзотичну місцевість Хутора з її розлогими полями, річкою… Після ознайомчих мандрівок розпочинаємо захід, задля якого зібралися – Кондратюківські читання. Модератор зустрічі, письменник Борис Боровець після вступного слова запрошує всіх до Молитви, яку зголосився промовити племінник Андрія Кондратюка Микола Боровець. Борис Тимофійович щиро дякує ініціатору цієї важливої зустрічі Дідичу Богдану Ярославовичу, нашим Рівненським гостям – Лілії Овдійчук та Наталії Войтович, усім, хто свідомо причетний до творчості Андрія Кондратюка і активно прилучається до заходів, пов’язаних з його славним іменем. Згодом він прочитає поетичні рядки Юрія Берези, присвячені Андрієві Кондратюку, і товариство відчує духовну присутність Рівненського гумориста, який у добрі часи не раз побував на Хуторі і був близько знайомий з Андрієм Івановичем.
Своє вдячне слово Михайлу Борейку та Євгенії Гладуновій – активним, щирим просвітянам, які започаткували Кондратюківські читання, висловлює науковець Лілія Овдійчук, даруючи для бібліотеки книгу про справжнього сподвижника освітянських справ Михайла Семеновича Борейка. Цікавими думками, на які наштовхнула книга “На горі сосна золоторясна”, поділилася Наталія Войтович. З її розповіді присутні дізналися, що в Рівненській обласній універсальній науковій бібліотеці існує фонд Андрія Кондратюка. Книги з його власної бібліотеки дають можливість відчути глибину внутрішнього світу письменника, його художні смаки і уподобання. Літературознавчими роздумами про книгу “Батькова клуня” поділилася Тетяна Марцинюк. А Павло Рачок прочитав власну поезію, мастерні рими і зміст якої збагатив дух Хутора, відлунюючи не лише щирим словом поета, а й співом птахів, чию присутність озвучували ніжні трелі. Микола Боровець нагадав присутнім про тих Захисників,
делегацію зустріли та провели тощо. Друкували ці бюлетені аж... у Вінниці! Доставляли “Новою поштою” і безкоштовно розносили у кожен двір і квартиру. Можна тільки припускати, у яку копієчку це виливалося для місцевого бюджету. Особливою популярністю серед населення такий друкований орган не користувався, бо місцеві проблеми в ньому не відображалися, як і шляхи вирішення. В кожному номері здебільшого набір статистичних даних (звичайно ж, позитивних!), самозвіти сільських старост, вшанування ювілярів... На безриб’ї, як-то кажуть, і рак риба. А головне, що безкоштовно. Однак з початком повномасштабної російсько-української війни і цей бюлетень перестав виходити. Так простіше і легше для влади: бойові дії все спишуть. Ось
Пошта “СП” · “Творив задля святої істини – донести до людської свідомості правду, одухотворену Словом”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ся багато чого), населення дізнається переважно з чуток, які, доки дійдуть конкретного адресату, обростають плітками, нісенітницями, а то і просто фейками. Заперечення щодо того, що існують сайти різноманітних офіційних установ, відкидаю одразу: ці сайти існують здебільшого для тих, хто їх створює. Бо інформація там подається переважно з вигідного для владних структур боку. Зразок для наслідування є: славнозвісний “Єдиний марафон”. Хоча єдиної думки тут не повинно бути: життя має висвітлюватися всебічно і так, яким воно є. Правдиво, якою б гіркою ця правда не була. А на владних сайтах все тільки добре. До того ж, вони не завжди вчасно оновлюються, дані застарівають. Якщо взяти до уваги те, що в прифронтових районах бувають і відключення електрики, не завжди працюють телефонний зв’язок та інтернет, то зрозуміло, що сайти – це не вихід із ситуації. А для більшості людей похилого віку, у яких кнопкові телефони, користування ними взагалі неможливо. Інформаційний вакуум, можливо, когось і влаштовує. Тільки не людей, які позбавлені права на достовірну й оперативну інформацію, бо це справа життя та смерті в буквальному розумінні цього слова. Перший крок до знищення місцевої (районної і міської) преси було зроблено після територіальної реорганізації в Україні: з укрупненням районів та їхнім скороченням наказала довго жити преса районів, які було ліквідовано. На цих руїнах виникли громади, які чомусь не мають права мати власні друковані органи – лише інформаційні бюлетені з періодичністю один раз на місяць. Виходив такий бюлетень ів нашій громаді, який, звичайно ж, перетворився на самозвіти місцевої влади: що де зробили; що де провели; хто з вищестоящих керівників нас відвідав; яку
Арт-калейдоскоп · “Треба бути чарівником, щоб зафіксувати, зробити статичними, зупинити в часі і просторі, здається, неможливі найдинамічніші моменти”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Починаючи від Міжнародного дня театру фоє Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру (директор – Володимир Петрів) прикрашала унікальна персональна виставка фоторобіт Анатолія Мізерного під назвою “Мізансцени–2025” – мистецька фіксація найзнаковіших постатей і сценічних моментів, що візуалізують театральне життя Рівного.
Анатолій Мізерний
Оксана ПРИХОДЬКО, доцентка Державного університету “Київський авіаційний інститут”, просвітянка
Мистецьке кредо А. Мізерного оприявнене у фаустівській максимі – спіймати мить і змусити її спинитись! Мить, яка для фотохудожника живе в мізансцені. Тому невипадково виставка має назву “Мізансцени-2025”. Мистецтву фотографії Анатолій Мізерний присвятив майже 40 років. Непересічна людина, яка дивовижно поєднала мистецтво любові до фотографії з мистецтвом любові і відчуття театру. І цьому феномену є пояснення. Адже Анатолія Мізерного можна назвати філологом-фотожурналістом, оскільки має дві професійних освіти: філологічний факультет Рівненського педінституту та факультет фотожурналістики Київського інституту журналістської майстерності. Також він член Національної спілки журналістів України та автор численних персональних фотовиставок, серед яких була вже одна під назвою “Мізансцени” у 2006 році. Логотипом виставки “Мізансцени–2025” стала цікава авторська анаграмна інсталяція-абревіація, що є мистецьким артефактом і у своєму зображенні обігрує літери А(анатолій), М(мізерний) та М(мізансцени). Виставка налічує 80 світлин, ретельно відібраних самим автором, бож є найдорожчими його серцю фотохудожника. Хронотоп фоторобіт Анатолія Мізерного – різні локації (велика, мала (камерна), горішня сцени, фоє) Рівненського театру, здебільшого в часі останніх років. І в цьому – одна з родзинок фотовиставки, адже на світлинах – актори не лише Рівненського театру, а й інших театрів України й закордоння, які відчули мистецький вайб і акторську радість перевтілення саме на рівненській сцені. Тематично світлини Анатолія Мізерного умовно можна поділити на кілька груп – насамперед “Постаті”. Коли об’єктив фотохудожника крупним планом фіксує обличчя та емоції непересічних особистостей, які своїм талантом і одержимістю улюбленої справи сформували потужну енергетику і мистецьку ауру театру, стали маркерами епохи і вплинули на формування не одного покоління акторів. Це патріархи, які стояли біля витоків Рівненського театру, – Ігор Жилінський, Алла Логошовець, подружжя Аталії та Анатолія Гаврюшенків, а також головний режисер театру часу проголошення Незалежности України – Олег Мосійчук, який реактуалізував українську класику на сцені театру. Знаковими постатями фотороботи Анатолія Мізерного під назвою “Незабутня зустріч” є і легендарний Богдан Ступка в парі з чинним директором і художнім керівником театру Володимиром Петрівим. Однією з найулюбленіших робіт автора є фотопортрет Георгія Морозюка (у ролі діда Свирида, вистава “Як наші діди парубкували”), у якому, за словами фотохудожника, зафіксовано непідробні емоції актора, що проживає свою роль, повністю розчиняючись в ідентичності свого героя. Поряд із патріархами – фотопортрети зовсім молодих акторів, які у фокусі об’єктива А. Мізерного постають харАктерними і харизматичними. Такий портретний блок символізує зв’язок поколінь. Ще одна сюжетна група – улюблені мізансцени з вистав. Треба бути справді характерником і чарівником, щоб зафіксувати, зробити статичними, зупинити в часі і просторі, здається, неможливі найдинамічніші моменти! Фіксуючи моменти, Анатолій Мізерний справді перетворюється на чарівника. Як каже сам автор неймовірних світлин, інколи йому хочеться мати шапку-невидимку, щоб опинитися в будьякому місці сцени під час вистави і зафіксувати/схопити побачене. З великою любов’ю до мізансцен навіть своє ім’я і прізвище жартівливо абревіює (скорочує) як МізАн – Мізерний Анатолій. Окремий фотоблок становлять світлини з вистав із молодим актором театру і кіно Володимиром Федінчуком, який загинув 22 січня 2024 року у війні з рашистським ворогом. Незадовго до початку служби в ЗСУ актор провіденціалістськи зіграв роль Енея в однойменній виставі “Енеїда” за поемою Івана Котляревського. Українським духом, надпотужною енергетикою, вітальною слою і незнищенністю українського воїна-козака, яким постав Еней у виконанні Володимира Федінчука, пронизані світлини Анатолія Мізерного. Частина світлин фіксують улюблені мізансцени з вистав різних театрів, які гастролювали в
Рівному. Це як українські, так і закордонні театри, зокрема Польщі, Німеччини, Словаччини. Не оминула об’єктив Анатолія Мізерного й культова вже сьогодні за затребуваністю в глядача “Конотопська відьма” (за повістю Г. Квітки-Основ’яненка) в постановці Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка на рівненській сцені. Кожну з фотографій із цієї вистави А. Мізерний називає вже готовим продуктом, оскільки освітлення, світлотіні та кольористика вистави настільки бездоганні, що фотограф лиш насолоджується процесом схоплення кадру! У фокусі об’єктиву Анатолія Мізерного – і сам теперішній генеральний директор-художній керівник театру Євген Нищук під час гри в моновиставі “Момент кохання” (за оповіданням Володимира Винниченка “Момент”). Справжніми шедеврами фотомистецтва й вершиною майстерності, про яку, напевно, мріє кожен фотомитець, – є вміння зафіксувати мить у леті. Буквальне
Володимир Дьяков у ролі Миколи Задорожного
Експозиція в галереї Українського дому показала роботи, які досі зберігалися в архівах або взагалі не демонструвалися публіці. Великі мозаїчні композиції, кольорові панно, немов космічні мапи, розкривали внутрішній всесвіт мисткині. Виставковий простір був оформлений стримано, що тільки посилювало дію кольору та фактури самих робіт. Особливо цінним було спілкування з відвідувачами. Пані Марія, активна шанувальниця українського мистецтва, поділилася влучним спостереженням: “Виставки дають можливість вийти за межі тієї реальності,
в якій ми всі перебуваємо. Це ніби втеча від напруги, від постійних тривог. А ще – це задоволення, естетика, думки, що запускаються всередині”. Під час виставки я також звернула увагу на велику кількість молоді – не лише серед відвідувачів, а й серед тих, хто уважно читає експлікації, вдивляється в роботи, обговорює побачене. Цей факт не залишився непоміченим і для пані Марії, і позаяк вона відвідує чимало виставок, мені було цікаво дізнатися, чи є місце мистецтву в житті молоді, на що отримала позитивну й обнадійливу відповідь в часи “геймерів”: “Подивіться, будь ласка, – суцільна молодь ходить! Це справді правильно, класно. Молоді дуже багато… І на Приймаченко, і на Аллі Горській, і тут – всюди. Молодь тягнеться до мистецтва, і це надихає”.
“Політ” Станіслава Лозовського в ролі Хлєстакова розуміння цього оприявнюють фотороботи Анатолія Мізерного, на яких схоплено динаміку “лету” актора в моменті виконання трюку на сцені. Вражаючою є світлина, яку автор так і назвав “Політ”, зазнимкувавши мізансцену з вистави “Ревізор” українського письменника Миколи Гоголя. Фантасмагорію моменту витворює “політ” Станіслава Лозовського в ролі Хлєстакова, якого режисер-постановник убрав у жовто-сині шати. Трагічною експресією доведеної до межі людини пронизана світлина “Останній танець” (Володимир Дьяков у ролі Миколи Задорожного, за п’єсою Івана Франка “Украдене щастя”). Герой у стані афекту виконує свій останній танець, бо зважився на рішучий крок – убивство Михайла Гурмана, із яким йому зраджувала дружина Анна. Микола розуміє екзистенційну ситуацію неможливості далі так жити. Анатолій Мізерний схопив динаміку руху в танці, коли витворюється враження, що актор без рук, і фото несе динаміку смерті. Фотовиставка має не тільки естетичну, а й гуманітарну цінність: перейшовши за QR-кодом на афіші, можна придбати світлину, яка сподобалася, за донат на ЗСУ. Із десятків тисяч світлин, зроблених за багато років і які дбайливо зберігає на різних носіях, А. Мізерний, Майстер-фотохудожник від Бога, обрав лише ті, що йому найдорожчі, наймайстерніше підсвітили людину, її емоцію, її сутність і справжність, як в акторській грі, так і в житті. Сповнені енергії творчості роботи митця. Адже воістину Анатолій Мізерний – великий Майстер, який робить те, що любить, і любить те, що робить!
І справді, сучасне мистецтво потребує глядача, який готовий відкрито дивитися, відчувати, шукати сенси. Молодь часто легше сприймає нові форми, абстракцію, незвичні матеріали – і виставка Мєшкової якраз створює цей відкритий простір для інтерпретації й діалогу. Для мене ця виставка стала нагодою не лише побачити маловідомі, але глибоко емоційні роботи, а й відчути, як мистецтво лікує. У час, коли ми всі живемо на межі – мистецтво не просто розраджує, воно стає тією тихою силою, що підтримує і зберігає людину. Людмила Мєшкова своєю творчістю промовляє до нашої сучасності – і її мова глибока, чесна й необхідна.
Крістіна ІВАНОВА, студентка НУБіП, м. Київ
Арт-калейдоскоп · “Треба бути чарівником, щоб зафіксувати, зробити статичними, зупинити в часі і просторі, здається, неможливі найдинамічніші моменти”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Нещодавно мені пощастило побувати на виставці в Українському домі, присвяченій непересічній українській художницікерамістці Людмилі Мєшковій. Її ім’я тривалий час залишалося майже невідомим широкому загалу, хоча саме вона є авторкою вражаючих керамічних панно в інтер’єрах київського Будинку кіно (1975–1976), які стали знаковими для свого часу. Мєшкова працювала в жанрі монументально-декоративного мистецтва, створюючи керамічні роботи, що поєднують органічну абстракцію, мікросвіт форм і потужне енергетичне наповнення. В її панно
– рух, пульсація, дихання матеріалу. В одному з інтерв’ю вона згадувала, що шукала не яскраві кольори, а емоцію очікування дива: “Ми заходимо в кінотеатр, гасне світло, і ми сидимо якийсь час в темряві і чекаємо дива…”
Арт-калейдоскоп · “Можливо, ця історія ніколи не була правдою. А можливо, правда – не в подіях, а в намірі”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
торка Олена Дудич. Вдруге показали виставу у червні. На неї приходили мої друзі. Для актора важливо мати зворотній зв’язок. Театрознавець Василь Неволов запропонував показати цю виставу на фестивалі у Миколаєві. Він та інші друзі сказали багато теплих слів про нову постановку. Багато в чому заслуга Василя Васильовича, що вистава увійшла до репертуару театру. І вже в липні наступний показ. Було приємно працювати в оточенні творчих людей. Співпраця з ними дає можливість залишатися у професії. Також дуже цікавий сам драматургічний матеріал. З колегою по сцені Оленою Дудич познайомилася, коли та приїздила на фестиваль “Мельпомена Таврії”. Також ми були разом на фестивалі “Перехрестя” в місті Друскінінкаї (Литва). А тепер доля звела нас працювати разом. На мою думку, вона виконала свою роль дуже гідно. Запам’ятався мій монолог з вистави: “А що буде з нами після війни? Замість того, щоб бути маленькими хробаками, якими себе вважали, ми, виявляється, є важливими складовими великої і могутньої імперії”. Виставу приймають дуже добре, і я маю надію, що вона надовго прикрасить афішу театру. І на початку наступного театрального сезону восени ми знову порадуємо глядачів своєю творчістю.
Арт-калейдоскоп · “Можливо, ця історія ніколи не була правдою. А можливо, правда – не в подіях, а в намірі”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
За словами творців вистави, учас війни кожен прагне бути причетним до великої боротьби. Жінка в маленькій кімнаті з листами – така сама частина фронту, як і ті, хто зі зброєю. Її син – солдат, про якого матір розповідає з гордістю. Його ім’я звучить у розмовах, а його уявна присутність – доказ того, що вона не стоїть осторонь. Можливо, ця історія ніколи не була правдою. А можливо, правда – не в подіях, а в намірі. “Стара леді показує свої медалі” – зворушлива комедійна драма, де звичайні коробки перетворюються на окремий всесвіт, а порожнеча – на близькість. – Я завершую навчання у Національному університеті театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого за спеціальністю “режисер драматичного театру”, – розповіла Дарина Микитенко. – А нова вистава – моя дипломна робота. Коли шукала матеріал для постановки, то була переконана, що не хочу нічого ставити про війну. Але коли прочитала цю п’єсу, то одразу зрозуміла, що це саме те, про що я хочу говорити. Це твір про сьогодення, хоча й написаний понад сто років тому. Це п’єса про нас. А про серйозні речі тут говориться легко й просто. Дуже хотіла поставити цю виставу саме в театрі “Сузір’я”. Звернулася до художнього керівника театру, народного артиста України Олексія Кужельного. І він дав мені чудову можливість поставити свою дипломну виставу саме у них. Олексій Павлович також познайомив з чудовими актрисами Оленою Дудич та заслуженою артисткою України Олександрою Тарновською. А виконавців інших ролей я шукала сама. Це студенти Оскар Костюченко і Олексій Самойленко та молода акторка Дарія Полєщук. Непросто було зібрати таких різних акторів в єдиний ансамбль, який би працював як живий організм. Але репетиції відбувалися в доброзичливій обстановці, актори допомагали одне
Дмитро КОЛЯДЕНКО, президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара
У давнину спів був не розвагою, а священнодійством, елементом культу. Легендарний тракійський співець Орфей співом чарував природу (а тракійці були серед нащадків Трипільської культури). А головний герой фінського шаманського епосу Вяйнямьойнен співом створює (“виспівує”) різні об’єкти світу. Спів міг бути й небезпечним, вміщуючи зле чаклунство – як підкреслено сучасними дослідниками, тільки шаман Одіссей міг протистояти згубному співові сирен (він же розчаклував товаришів, зачаклованих злою чарівницею Кіркою). Мистецький спів асоціювали в Київській Русі з пташиним співом. Так, було знайдено гусла з написом словишя – “соловейко”. А в билині “Соловей Будимирович” (котра починається знаменитим космологічним вступом про три рівні Всесвіту) солов’єм названий норвезький принц (пізодному. Репетиційний процес тривав недовго – трохи більше місяця. Найбільше працювала з Оленою Дудич та Оскаром Костюченком, оскільки вони головні герої. Моя позиція полягала в тому, що кожен із виконавців сам створює свого персонажа. Багато чого вони принесли до вистави вже під час репетиційного процесу. Саме тому їхні образи, на мою думку, вийшли такими життєвими. Кожен вклав у виставу частку самого себе. У сценографічному рішенні моєю метою було відкрити вікно у світ очима головної героїні. Тому всі декорації побудовані з картону, адже для неї все було безбарвним, неживим. Але це та реальність, в якій спершу жила ця жінка. Костюми підбиралися таким чином, аби вони відповідали часу написання п’єси, оскільки я хотіла знайти розмежування між баченням героїні та реальністю. У цьому мені допомагала художниця-постановниця Софія Лебединська. Задоволена роботою нашої команди. Почула багато відгуків про виставу, порад. Прислуховуюся до них і продовжую працювати над виставою. – Протягом 30 років я працювала в Білорусі, а після Євромайдану та окупації Росією Криму повернулася в рідну Україну, – продовжила Олена Дудич, виконавиця ролі місіс Доуї. – До Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” зайшла зі своєю моновиставою “Едіт Піаф”. Другою була вистава “Про Ромео і Джульєтту... тільки звали їх Маргарита і Абульфаз”. У цьому театрі мені затишно, мов у рідному домі, де тебе всі люблять і цінують. І ось через десять років ще одна прем’єра. Новий проєкт з’явився завдяки художньому керівнику цього театру, народному артисту України Олексію Кужельному. Він запропонував молодій режисерці Дарині Микитенко на роль головної героїні мою кандидатуру. Дарина зі мною зв’язалася і надіслала цю п’єсу. Я була в такому захопленні від цього матеріалу, що одразу погодилася. Полюбила свою героїню з першої секунди. Це просто неймовірна жінка. До того ж мені близькі теми материнства, самотності, пошуку себе, близької людини. Все це є у п’єсі. Ця історія щемлива, прониклива. Зізнаюсь: коли я читала, то плакала. Під час роботи над виставою намагалася максимально зануритися в долю своєї героїні. Можливо, знаходжу якісь паралелі з собою, але граю точно не себе. Поруч зі мною молоді актори, ще студенти. Цікаво було дізнатися, чому їх навчають. Вони настільки відгукувалися, ми були як єдине ціле. Надзвичайно вдячна своєму партнерові Оскару Костюченку (Кеннет Доуї). Він неймовірний хлопець, з ним дуже цікаво працювати. Молодь – це наше майбутнє. З колегою по сцені, заслуженою артисткою України Олександрою Тарновською (місіс Твімлі) знайомі давно. Наше знайомство розпочалося у Херсоні 2019 року, куди я приїздила на Міжнародний фестиваль “Мельпомена Таврії”. Відтоді потоваришували. А цього разу був перший досвід роботи в одній виставі. Працювалося комфортно. Під час репетицій панувала творча і дружня атмосфера. Коли робили виставу, я вносила багато пропозицій. Думаю, режисерка погодиться, що я співавторка постановки. Практично всі ці пропозиції були втілені у спектаклі.
Я завжди собі прокурор і суддя (усміхається), а цього разу залишилася задоволеною. Бачу, як реагує глядач, що наша спільна робота вдалася. Не сумніваюся в успіхові, коли за щось беруся, і докладаю максимум зусиль, аби його досягти. Дуже давно мені до рук не потрапляв такий сильний матеріал. А зараз шукаю п’єсу для своєї майбутньої моновистави. – У мене давно було бажання налагодити співпрацю з Театром “Сузір’я”, – завершила розмову Олександра Тарновська, заслужена артистка України, виконавиця ролі місіс Твімлі. – Наприкінці минулого року зустрілася з художнім керівником цього театру, народним артистом України Олексієм Кужельним і запропонувала йому до постановки п’єсу. Ця п’єса Олексію Павловичу сподобалася, але він відклав її і сказав, що у нього є інша цікава пропозиція, хоча думку не розвинув. Через деякий час зателефонувала Дарина Микитенко і запропонувала мені взяти участь у виставі “Стара леді показує свої медалі”. Домовилися зустрітися, п’єса сподобалася, почали працювати. Було це у квітні, а вже у травні відбулася прем’єра. Вдячна Даринці, вона вклала багато зусиль і душі у виставу. Думаю, що дівчину чекає хороше майбутнє. Важливу роль у створенні вистави відіграла також ак-
У Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” відбулася прем’єра комедійної драми за п’єсою Джеймса Метью Баррі “Стара леді показує свої медалі”. Поставила виставу молода режисерка Дарина Микитенко.
Арт-калейдоскоп · “Можливо, ця історія ніколи не була правдою. А можливо, правда – не в подіях, а в намірі”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Витонченому скрипалеві та композиторові Кирилові Стеценку ніше король) Гаральд Суворий, що сватався до дочки Ярослава Мудрого Єлизавети і складав на її честь пісні про кохання (деякі з яких збереглися до нашого часу). У “Слові про Ігорів похід” струни гусел образно названі співочими лебедями, а пальці гусельника – соколами, що полюють на лебедів. Створений пізніше на основі “Слова” текст (“Задонщина”), який спирався на повніший текст “Слова”, детальніше говорить про спів Бояна під гусла. Відомо, що будь-який віршований фольклорний твір був призначений для співу з музичним супроводом. Відновлення поетичного ладу і літописної поезії, і “Слова про Ігорів похід” означає, що ці твори (пісні про Олега Віщого, Ігоря Старого, Святослава Хороброго. Олега Деревлянського, Володимира Великого, Мстислава Хороброго та ін.) співали під музику – у супроводі гусел. Ключовим для розуміння генези давньоукраїнського співочого мистецтва є саме слово співати (піяти, піти). Його давно порівнювали з давньогрецькою назвою гімну не честь Аполлона (бога-шамана, подібного Боянові) – пеан (паян, паяон, паявон). Але і праслов’янська назва співу, і давньогрецька назва гімну – невідомого походження, а невідоме не можна пояснити через невідоме. Однак, якщо погодитися з виведенням “співу” від “поїння” (в обох випадках корінь пой-), то це дозволяє побудувати цілісну концепцію генези культового співу. Для праслов’янської мови (поширеного на українській території джерела української милозвучності) назва співу була питомою й символічно похідною від пиття. Цю назву було запозичено до давньої Греції дуже давно (як засвідчують написи, іще до 1200 р. до н. е.). У ті часи Паявон було іменем окремого божества, образ якого пізніше поєднався з образом
Аполлона. Це означає, ще в ІІ тисячолітті до н. е. в Україні був поширений культовий спів, що впливав навіть на стародавню Грецію! Центральним містом Греції XVI–XIII століть до н. е., головою об’єднання давньогрецьких міст були Мікени (саме мікенському цареві служив полководцем легендарний Геракл). А в часи заснування Мікен на Грецію справили значний культурний вплив колісничі з України (носії археологічної культури, яку називають культурою багатоваликової або багатопружкової кераміки або бабинською). Саме вони, контактуючи з праслов’янами тщинецької культури, могли принести до Греції священний спів, що був предком всесвітньовідомих українських пісень. Поряд із тим тогочасна давньогрецька мова запозичила й низку інших слов’янських та слов’яно-балтійських слів – це був потужний культурний вплив з українських земель на грецькі. Натомість раніша спроба зіставлення праслов’янського слова голос і українського галас із осетинською паралеллю останнього, давньогрецькими глосса, гласса “мова, слово” та грузинським галоба “церковний спів” потребує перегляду. Давньогрецькі слова насправді споріднені не з голос, а з українською назвою рослини гліг із первісним значенням “гострий”. Грузинське слово виявилося запозиченням із індоєвропейських мов і, можливо, має бути виключене з цього зіставлення. Таким чином, залишається насамперед українсько-осетинська паралель, яка може сягати сарматських співочих традицій. Розвиток музики, про який ішлося раніше, разом із розвитком співу становлять мистецьку систему, що вказують на високий рівень вокального та інструментального мистецтва в Україні не тільки за часів Київської Русі, а й задовго до її виникнення. Еволюції цих видів мистецтва, їхньому збереженню та поширенню сприяв насамперед сакральний, культовий образ музики та співу.
16 Виставка · “Картини надихають на творчість, зростання і боротьбу за Україну”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Євгенія ЮРЧЕНКО Фото з відкритих джерел
27 червня відбулося відкриття виставки картин Юрія Нагулка “Під небом вічної України” в селищі Вишнівці, що на Тернопільщині. Саме такою Україна й постає на полотнах митця: вічною, сильною, вільною. Роботи Юрія Нагулка впізнавані, тому, коли нещодавно випадково побачила картини, подаровані митцем Рівненському обласному інституту післядипломної педагогічної освіти, як завше, дещо занотувала. Ці картини надихають на творчість, зростання і боротьбу за Україну. Сподіваюся ще потрапити на виставку картин на Тернопільщині, а поки ділюся з читачами спогадами й нотатками про попередні виставки Юрія Нагулка, які мала нагоду відвідати. У Житомирі, в мистецькій галереї “Gnatyuk Art Center”, з 2019 по 2024 рр. відбулося дві персональні виставки картин заслуженого художника України Юрія Нагулка. Це подарувало житомирянам і гостям міста нагоду доторкнутися до творчого Всесвіту митця. У 2019 році виставка картин Юрія Нагулка мала промовисту назву “Код нації”. Саме тоді відбулося моє перше знайомство з полотнами художника. Роботи видатного майстра пензля, який провів уже понад сімдесят виставок в Україні та за кордоном, вирізняються особливим авторським стилем та потужною енергетикою. Не дивно, що полотна Юрія Нагулка прикрашають виставкові зали та приватні колекції в Нью-Йорку, Парижі, Лондоні... Світло і філософія, енергетика візіонера, якою насичені ці картини, вражають, як і Слово, мовлене Юрієм Нагулком на відкритті однієї з виставок: “Українцем треба народитися двічі – від матері і духовно. Я – українець. Ця земля мене виростила, вивчила, у нас нема, не було і не буде іншої землі, окрім цієї, скрізь ми будемо чужинцями, а тут ми вдома, на своїй землі. Я народився українцем, є українцем, українцем і помру. Завжди, хоч би де я був, кажу всім: я – українець!”. Україна в кольорах і символах, у соняшниках і сонячному світлі, у свободі українського птаха, у бездонних очах української жінки, у її серці, яке сяє крізь вишиванку. Хто ти? Куди йдеш? Навіщо живеш? Любов у тобі, у твоїх діях, у серці, у душі, у погляді. Україна – в крові, передана з генетичним кодом і молоком матері, Україна в серці, у свідомості та в дусі. Саме такий посил транслюють картини. Юрій Нагулко – художник-мислитель, його лаконічні й водночас змістовні роздуми гармонують із картинами; і полотна, і слова – україноцентричні: “Коли любов домінує в твоєму серці... І Україна для тебе не просто територія, з якої ти годуєшся, і яка тобі завжди щось повинна... Коли ти Людина, в повноті розуміння цього слова, то очі твої відкриті і бачать, а вуха твої все чують... Ти не сліпий і ти не глухий... Біля тебе можуть зігріти свої задубілі від страхів війни серця десятки, чи сотні людей... Та навіть якщо один... Ти особистість, українець...”. У своїх унікальних картинах художник бачить Україну вільною потужною державою. Вражають метафоричні образи птахів, дерев, планет, хатин, людей. І очі! Живі очі української жінки. Уній все: і воскресіння-відродження, і зміна пір року, і перемога, і майбуття. І, звісно, вона така є, була і буде, завдяки своєму генетичному коду і козаку-українцю, з яким бореться пліч-о-пліч, бо українська жінка – борець. “Єва” (2021 рік), “Горщик Мудрості” (2021 рік), “Воскресіння” (2020 рік) – ці та інші роботи митця про жінку, її мудрість, силу і красу. Птахи і планети як символи свободи і неосяжності Всесвіту. І
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
світло! Світло космосу українського світанку і магія мирної української ночі. На виставці “Код нації” мою увагу привернула картина “Тиша літньої ночі” (2019). Затишна українська ніч – від смарагдового й до глибокої блакиті з вкрапленнями світла, споглядаючи цю картину, очі потопають у кольорі і крізь тишу літньої ночі відчуваєш музику Всесвіту. Можливо, саме музику Всесвіту й зобразив Юрій Олександрович у своїй “Тиші літньої ночі”, принаймні, так була написана в Україні влітку 2019 року. Для мене вона особлива.
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
Мистецтво надихає на життя, творчість і співтворчість. У 2023 році часто приходила у виставкову залу, вкотре споглядала картини Художника і писала невеликі прозові та поетичні нотатки. Так з’явився вірш до картини Юрія Нагулка “Єва”: Яблуко падає долу, Кров’ю налите і розбратом. Сонце над головою Стиглим зостанеться образом. Місяць ясніє за Нею – Шляху навспак немає, І золотою зорею Воля над обрієм сяє. Тиха морська безмежність – В погляді без сум’яття. Людство гріхом не обмежить, Тільки готує розп’яття. Ще не зросли дерева, Ще не наповнились ріки... Щойно прозріла Єва... Щойно... На Сході Віку. 05.08.2023 р. Візія перемоги світла над темрявою, своєрідний портал в оновлене величне майбутнє України – саме це домінує в роботах видатного художника-сучасника. Картини Юрія Нагулка мають життєдайну властивість відновлювати поранені серця й душі, втрачений ментальний зір, і відчувати волю, адже: “Коли вдається впасти на дно неба, то лише тоді відчуваєш істинний смак волі...”.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
жемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство
“Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
16 Виставка · “Картини надихають на творчість, зростання і боротьбу за Україну”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом мо-
16 Виставка · “Картини надихають на творчість, зростання і боротьбу за Україну”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ