Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Історичний феномен козаччини, еволюція народження цієї славної сторінки національного буття сягають давніх першовитоків”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Не зрадити свому глаголу”

Слово Просвіти, №26 за 2025 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Напередодні Дня Конституції України в Українському державному університеті імені М. Драгоманова – Всеукраїнська наукова конференція, присвячена “Козацькій педагогіці”. Слід віддати належне цьому закладу, який упродовж багатьох років організовує знакові форуми, тематика яких є чутливою не лише в науково-педагогічному, але й суспільно-політичному сегменті. Боротьба України проти рашистської московії; три голодомори-геноциди 1920– 40-х років, “організовані” кремлівськими людиновбивцями; Українська мова – важливий чинник зміцнення української Ідентичності, Державності; “Чорнобиль – молодь буде пам’ятати”; Національні події з вшанування визначних діячів Української держави та ін. Університет активно діалогує з громадянським суспільством, українськими Воїнами, творчою інтелігенцією, громадськими організаціями, зокрема “Просвітою” ім. Тараса Шевченка, українською молоддю, викинувши узбіч недолугу тезу, яку час від часу полюбляють окремі ректори вишів – “ми – поза політикою”. Хто є “ми” і чому “поза”, коли ще Аристотель стверджував, що “все людське є політичним”. Саме політичним, а не політиканським, як це відбувається інколи на практиці. Адже ми живемо в середовищі Нації, що воює, виховуємо молодь, яку конче треба “вчити” громадянській, політичній культурі як свідомих громадян своєї держави, реалізовуючи модель двох “К” – критичність і креативність. У цьому контексті Університет імені М. Драгоманова є добрим прикладом для наслідування, оскільки своїми ініціативами та працею збагачує суспільний простір тим ціннісним потенціалом, який нині затребуваний країною. А ще – глибока вдячність Олександру Притулі (президент Всеукраїнської Федерації “Спас”); Олександру Рябеці (“Асоціація „Афганці Чорнобиля“), педагогам Запоріжжя за самовіддану національно-патріотичну працю, а також дослідникам козацької справи Юрію Руденку, Юрію Мельничуку, які 2014-го видали добротний навчальний посібник “Козацька педагогіка”. Усіх нас не залишає думка, що майбутнє України (як і світу) не тільки на рівні прогресу, але й виживання все-таки “проходитиме” через шкільні класи, студентські авдиторії, наукові лабораторії та творчі майстерні; що майбутнє народів і націй, якого ми хочемо, з Культурою; що правдивим є ствердження, якщо держава втрачає (за різних обставин) своїх 50 найкращих духовних будителів, поетів, філософів, педагогів і Воїнів, то вона нездатна виживати, а розчиняється, губиться серед “інших”, будучи обезголовленою, оскільки втрачає власну Душу. Нація мусить берегти своїх навчителів, провідників, захисників, бо лише вони по-справжньому наділені правом і силою “виховувати” передусім молодь особистим прикладом як найвищим принципом для зросту Людини і суспільства. Бо немає дорожчого дарунку для свого Народу, аніж освічена молодь. Саме навколо цієї благородної і високої місії точилася на конференції зацікавлена розмова, дискусії, в центрі уваги – ціннісні орієнтири, сфокусовані в сутності “козацької педагогіки”, яку особливо в сучасних реаліях неможливо сприймати в архаїчному, старомодному контенті, а як надзвичайно затребувану національну чесноту, оскільки її зміст, філософія опирається на визначальні принципи україноцентричності, патріотичності, відданості своєму Роду і Народу. Відроджена з утвердженням нашої відновленої Незалежності, вона повністю відповідає тим запитам і критеріям, які ще понад сто років тому вибудовувалися визначними національними Просвітниками і Педагогами. Адже ще 1917 року Софія Русова в праці “Нова школа”, відповідаючи на запитання, якій бути “новій українській школі?!”, відповідально заявить, що “нова школа” – скарб, ключ золотий, що розмикає від пут несвідомости, це шлях до волі, науки, добробуту. Отже, воля, правда, свідомий чин щодо визволення від усякого уярмлення є тими дороговказами, якими мусять жити спраглі до волі українці. Цінності, ідеали, ідеї, суголосні й притаманні козацькому лицарству, українському козацтву, є тією точкою опори і життєдайною метою, що нині сповна вкладаються в реалії сьогодення. Усі кодекси честі, моральних заповідей і поведінкових норм, відображені в “Козацькій педагогіці”, зокрема в “Лицарській регулі”, що впроваджувалися в січових, сотенних, полкових школах, Острозькій і Києво6Могилянській академіях, надовго стали (не)писаними законами українства, ними традиційно виховувалися століттями цілі покоління, незважаючи на складні випробовування бездержавністю. Опертя на джерела і витоки народної мудрості, традиції і звичаї народу зробили козацьку виховну систему актуальною і значущою. “Живи по-Божому” – таким закінченням знаменувався цей кодекс честі, що передбачав етичні норми у слові і чині щодо свого Роду, України. Любити по-синівському Рідну Землю був тим святошним знаком, який ніхто не вправі був ігнорувати. Українських дітей навчали змалечку “не кидати початої справи”; “не бути лозиною, що гнеться в чужий бік”; “не задирати голову перед нищим і не гнутись дугою перед вищим”; “слухати порад, але мати свою думку”; “не рухати чужого майна”; “відповідати за свої діяння перед Богом і самим собою”… Треба визнати, що допоки серед українського козацтва та народу “жили” й плекались ці високі, чисті, етичні засади, доти існувала Державність. Уся ця причинність нагадує відомий вислів В. Липинського про те, що й Вавилон та Рим загинули тому, бо “зруйнувалась громадська мораль”. А ще будь-яка виховна система в різні часи й епохи ставала хибною, непродуктивною, коли втрачала свою праоснову, руйнувалося кореневище, губилися глибинні витоки історії, традиції, які для сучасників містяться в “українознавстві”, “народознавстві”, “краєзнавстві”, в оберегах національної пам’яті, рідної мови, культури і духовних заповітах. У цих вимірах народжувався, нуртувався в думках, почуттях і чинах феномен “козацької педагогіки”, чесноти якої були сотворені і закладені не тільки в добу козаччини, а сягали часів лицарства й звитяг Княжої доби, духовної і культурної спадщини прадавніх Трипілля, Аратти і Кам’яної Могили. Козацька доба не могла не народити “козацької педагогіки”, адже за визначенням Є. Маланюка вона “у сфері культури була Києво-Могилянською”, а державність була невіддільною від заснування і діяльності братських шкіл, розвитку мистецтва, книгописання, культури, Церкви. Із цих джерел поставала, напувалась “земля Руська”, Україна, а не з блудних описів катерининських “секретарів” на кшталт храповицьких та шувалових, які нібито “бачили” оригінали “своєї” історії, що писалися на московських болотах. Адже всі три редакції “Повісті врем’яних літ”, починаючи з Нестора, були складені (1113, 1116, 1118 роки) на українських землях у Києво-Печерському, Видубицькому монастирях саме нашими літописцями. У такому ж контексті українського націєтворення має розглядається і “Слово о полку Ігоревім” (1185–1187) – важливий для нас ідейний твір, метою якого були згуртування Народу, осудження чвар та особистісних інтересів, утвердження сили єдності, спрямованої проти ворога. Тому історичний феномен козаччини, еволюція народження цієї славної сторінки національного буття, пізнавальні та виховні ареали “козацької педагогіки” сягають давніх першовитоків, які окреслені в часі і просторі, презентовані матеріальною і духовною культурною спадщиною та діяннями національних просвітників, воїнів, державних діячів тогочасся. Захист честі, власного роду, його святощів, історії і традицій є беззаперечним атрибутом і обов’язком цієї виховної системи, оскільки наша земля є “пуповиною земної цивілізації” (С. Плачинда). Тут значно раніше, аніж у Шумері і Аккаді, Урарту, Єгипті, появилося колесо, плуг, приручений кінь, а головне – письмо. На українських землях знаходили мечі, кращі за дамаську сталь, бо тут шанували зброю і вміло воювали, захищаючи свою землю. Оцей символ сили і захисту та збереження роду повністю перейнятий козацькою педагогікою, слугує образом козацького лицарства. Його місце тут по праву, адже віками гуляли “козацькі шаблі на чотири боки”. Тому мають рацію ті дослідники, вчені і громадські просвітники, що з якихось причин наша молодь, вивчаючи історію стародавнього світу, в рази більше знає про Єгипет, а не про велике і славне минуле давньої України, хоча б на рівні результатів розвідок Трипілля В. Хвойкою чи А. Кифішином Кам’яної Могили. Отже, збереження історичної пам’яті, народної традиції є ключовим принципом українського ідеалу, що характеризує не тільки зміст педагогічних систем, а дух буття й життєтворчості всієї нації, відображених у культурі, мистецтві, політиці, взаєминах зі світом. Григорій Ващенко у “Виховному ідеалі” зазначав, що “традиції відіграють особливо велику роль (перетворюючись у непорушні святощі) у збереженні нації як цілості поколінь минулих, сучасних і майбутніх”. Однак, стверджував відомий Педагог, “ставлення до традицій мусить бути критичним (а не скептичним)… Народ має довгу історію і в нього накопичуються також традиції невартісні (діяння Святополків Окаянних, Брюховецьких, Кочубеїв), стаючи серйозною загрозою для української нації”. Маємо розрізняти вартісні й невартісні традиції та ідеали, оскільки “є велика різниця між ідеалом людини Шевченка і Винниченка”. Вони стають виразниками честі й гідності лише за умови, коли опиратимуться на здобутки духовної культури і народних ідеалів, нерозривно пов’язаних з національним світоглядом, мораллю, релігією, пам’ятаючи та оберігаючи все те найкраще, створене Народом. У цьому, мабуть, квінтесенція козацької педагогіки. Бо якщо зійдемо на манівці, забуваючи Шевченкове заповітне слово про пошук Правди, не усвідомимо, “…Що діялось в світі, / Чия правда, чия кривда / І чиї ми діти”, то в умовах жорстокої екзистенційної війни з московитами за свою Ідентичність на українство очікуватимуть і надалі дуже смутні часи. Хоча ніби куди вже далі… Для нас Шевченко – не тільки Поет, Будитель, Борець і Воїн, а ще й творчий Педагог, який фундував і розвивав ціннісні наративи козацьких ідеалів, для яких найвищими були чесноти правди і волі. Пізнай Правду, і вона зробить тебе вільним – заповіт для сущих і майбутніх поколінь українців, сотворений образом “гнаної правди”, що вкоренилася в Тарасовій душі, коли “списував Сковороду”. Він – оберіг національної Правди, втративши яку, не знайти ні слави, ні сили, ні волі. Недарма в “Єретику” так промовисто тривожно звучить слово про народну трагедію, коли “Розбойники, людоїди / Правду побороли…”, коли “Кругом неправда і неволя, / Народ замучений мовчить”. Тому й вірує та закликає Шевченко: “Борітеся – поборете…”, адже перемога здобувається, коли “Вам Бог помагає! / За вас правда, за вас слава / І воля святая!”. Козацька педагогіка, обстоюючи правду й волю, несе в собі дуже знакову якість, оскільки уможливлює сприйняття передусім українського світу в його природній культурно-історичній ніші і тяглості, нагадуючи своїм і “чужим” про нашу сиву та славну минувшину, стаючи надійною “зброєю” в протистоянні фальшивим ідеологемам кремлівських рашистів, які продовжують оббріхувати світ, розповідаючи злостиві байки про “лєнінотворення” України. Козацька філософія, ідеали козацької

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин