Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії · “Калнишевський запрошував безземельне та малоземельне городове козацтво переселятися на пониззя Дніпра”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Чи повернуться вольності запорозькі з російської каторги?

Слово Просвіти, №26 за 2025 рік

250 років тому, 15 червня 1775 року, військами російської імперії було по-злодійськи захоплено й зруйновано Запорозьку Січ. По суті це була друга (після Батуринської різанини 1708 року) масштабна каральна операція імперського центру, яку в дусі нинішньої кремлівської термінології можна вважати “спеціальною військовою операцією (СВО) з демілітаризації та денацифікації України”, що досі триває. Змінилися часи, суспільні формації та технології, а методи віджимання українських земель і скасування українських вольностей московськими зайдами залишаються незмінними. Варто поглянути на події та процеси 250-річної давнини і порівняти їх із нинішніми реаліями російсько-української екзистенційної війни. Володимир СТЕЦЮК Колонізація запорозьких околиць З погляду укріплення своїх південних рубежів царський уряд Росії неабияку увагу найперше приділяв облаштуванню запорозьких околиць. Причому російські урядовці прагнули надійно захистити кордони своїх південних губерній не лише від ворожого степу, а й від неспокійного Запорожжя. Саме з цією метою й було розпочато масштабну кампанію колонізації Запорозького краю. Керуючись не лише міркуваннями оборонного характеру, а перш за все далекоглядними планами заселити землі запорозьких вольностей більш покірним неукраїнським населенням, щоби позбавити в подальшому волелюбних запорожців домінуючого становища в краї, царський уряд починає цілеспрямовано проводити колонізаторську політику його масового заселення не лише мешканцями українських губерній, а й росіянами та іноземцями. Так, у 1751–1753 рр. проходила перша кампанія масового переселення на незайняті запорожцями землі православних сербів. Очолювані генералами Хорватом, Шевичем і Прерадовичем, серби почали засновувати військові поселення на східних і західних запорозьких околицях, утворивши згодом такі національно-територіальні об’єднання як Слов’яносербія з центром у місті Бахмут і Новосербія з центром у місті Новомиргород. Станом на 1756 рік на території Слов’яносербії, яка простягалася від Бахмута до Лугані, серби вже мали 16 заселених слобід, або рот, з церквами та православним духовенством. На території Новосербії, що простягалася від річки Синюхи до Дніпра, на цей час вже було 40 заселених рот, або шанців, з церквами і православним церковним причтом. З метою укріплення кордону сербами було також збудовано Єлисаветградську фортецю, та оскільки вона виходила за українську лінію, для її захисту на постійне помешкання прибув сюди Слобідський козацький полк і для сімейного козацтва заклали 27 слобід з церквами та церковним причтом у більшості з них. Коли виникли сербські військові поселення із земляними укріпленнями, які охопили запорожців, за визначенням Скальковського, “двома лініями рот і шанців, повз які вони не могли проникнути інакше, ніж морем або через турецькі володіння”, здивуванню та обуренню січового товариства не було меж. Але справу, яка в подальшому матиме згубний вплив на долю всього Запорожжя, вже було започатковано. Військові поселенці, що були певною сумішшю південнослов’янських народів, переважно серби, не лише справно несли прикордонну службу, захищаючи кордони південних російських губерній від неспокійного Запорожжя, але й сприяли приєднанню краю до Росії, оскільки досить активно брали участь у військових походах проти Туреччини та Кримського Ханства й фактично їх руками та при допомозі донського козацтва під загальним командуванням генерала Текелія (до речі, також серба) в 1775 році Запорозьку Січ буде зруйновано. З послабленням Туреччини та Кримського ханства роль Запорозької Січі як форпосту християнського світу та лицарів запорозьких як захисників його кордонів помітно згасала. Водночас покращення геополітичного становища дозволяло царській Росії почуватися на своїх південних кордонах більш безпечно і навіть робити певні кроки у напрямку їхнього розширення шляхом перетворення влаштованих ними на незайнятих запорозьких землях колоній сербських переселенців на ще одну свою губернію та підлеглу їй провінцію й установлення на цих територіях адміністративного та громадянського ладу, однакового з іншими російськими губерніями. Саме так вчинив у 1764 році уряд царської Росії, перетворивши Новосербію на Новоросійську губернію, а Слов’яносербію – на підлеглу їй Катерининську провінцію або намісництво. З утворенням Новоросійської губернії з повітами та двома провінціями – Єлисаветинською та Катерининською – царський уряд почав вживати всіх заходів для якнайшвидшого їх залюднення переважно неукраїнським населенням. І якщо спочатку його колонізаторські зусилля були спрямовані лише на народонаселення православного віросповідання, то згодом в Новоросію почали масово переселяти протестантів, сектантів і навіть носіїв нехристиянської віри – магометан та іудеїв. Звісно, таке сусідство запорозьким козацтвом сприймалося вкрай негативно, але на те й були розраховані дії уряду, щоб оточити непокірних січовиків вороже налаштованим по відношенню до них населенням. Однією з таких категорій переселенців були й розкольники-старообрядці, які внаслідок тривалих гонінь мусили жити за межами Росії, зокрема в Польщі та Бессарабії. Отримавши в 1762 році релігійну свободу від російського уряду й відгукнувшись на його заклик про добровільне повернення на батьківщину, величезна маса старообрядців хлинула з-за кордону в Росію. Згідно з далекоглядними планами російських урядовців, прибульців направляли до Новоросійського краю й оселяючись на запорозьких землях, вони ставали таким чином сусідами січового товариства, ставлення якого до розкольників було, м’яко кажучи, не надто приязним. Ось у такому пекельному казані й намагалося зварити юшку з ласим шматком запорозьких вольностей російське вельможне панство, щоб подати його до імперського трону. Саме в цей час Росією було вчинено ще один згубний для України крок. Наприкінці 1763 року цариця Катерина ІІ, яка щойно зійшла на російський престол, змусила гетьмана Кирила Розумовського зректися булави, й виданим нею пізніше маніфестом від 10 листопада 1764 року Гетьманщину взагалі було скасовано. Натомість впроваджувалась Малоросійська колегія на чолі з генерал-губернатором графом П. О. Румянцевим, якому й доручили управління військом Запорозьким і всією Малоросією. Таким чином, в Україні було ліквідовано навіть рештки автономії й від республіканського козацького управління не лишилося й тіні. Отже, після таких радикальних змін землі запорозьких вольностей, фактично взяті в облогу російським царатом, залишилися останнім плацдармом українського самоустрою та самоврядування. Під управлінням Коша ще продовжували діяти Запорозька Січ як військово-політичний центр українського козацького військового ордену та її адміністративно-територіальні округи – паланки. Причому порівняно з 1755 роком, коли на Запорожжі було лише п’ять паланок, до 1764-го їх кількість зросла до восьми, помітно збільшилась і загальна кількість населення, зокрема стало на три тисячі більше й самих січовиків. Політика Петра Калнишевського з укорінення українського етносу В умовах зростаючої російської експансії на запорозькі землі цією загрозою неабияк переймався останній кошовий отаман Петро Калнишевський. Відчуваючи, як розгоряються апетити знахабнілої російської знаті, яка вже давно звернула свої хижі погляди на багатющі родючі землі запорожців, видатний полководець і державотворець упродовж своєї багаторічної подвижницької діяльності проводив послідовну політику укорінення українського етносу на цих малозаселених територіях. Як пише один із дослідників історії запорозького козацтва академік Богдан Сушинський, після першого обрання Калнишевського кошовим отаманом російські чиновники вперто почали вимірювати та описувати землі запорожців. Така увага та старанність пояснювалися просто: описані землі, як правило, віддавали потім російським аристократам, відставним генералам та офіцерам, новоспеченим поміщикам. Щоб якось протистояти цій сваволі й уберегти володіння Війська Запорозького, Калнишевський вдався до реалізації геніального плану: розсилаючи своїх гінців по українських губерніях, він запрошував безземельне та малоземельне городове козацтво переселятися на пониззя Дніпра, на території січових паланок, і в такий спосіб почав “залюднювати” предковічні січові простори. Це було справді державницьке рішення, бо тільки так українські козаки могли врятувати свої землі від остаточної російської колонізації, а, отже, й зберегти їх для України. З метою збільшення хліборобського населення Кіш намагався також заохочувати до переселення на Запорожжя й представників інших етнічних груп із сусідніх провінцій та ближнього порубіжжя. Саме з цим і пов’язаний стрімкий розвиток на землях Війська Запорозького Низового козацьких хуторів-зимівників – типових фермерських господарств, які не лише забезпечували потреби січовиків у продовольстві та провіанті й таким чином позбавляли їх залежності від російської казни, а й стали основою економічного зростання краю. За даними істориків, в період головування на Січі Калнишевського, який всупереч жорсткій протидії царського уряду десять років поспіль обирався кошовим отаманом (безпрецедентний випадок на Січі), у восьми паланках виникло 45 сіл і 4000 хуторів-зимівників із загальною кількістю населення до 100 тисяч душ. Чимало зимівників стояло по берегах Інгульця та Саксагані, з яких розвинулись у подальшому такі великі й багатолюдні села, як Кривий Ріг, Веселі Терни, Ганнівка, Шестерня та інші. Тільки по Інгульцю, як зазначається в історичному нарисі краю, поданому в путівнику “По Екатерининской железной дороге” (1903 р.), до 1774 року стояло 11 зимівників, 4 землянки і 2 курені. Про існування запорозьких зимівників на території, яку обіймає сучасне Криворіжжя, згадували й історики П. Тернавський (1761; 1769) та О. Андрєєв (1762). Звертають на це увагу й сучасні дослідники. Так, історик Дніпропетровського національного університету В. Ченцова в своїй дисертації доводить, що в межах сучасного Криворіжжя до 1775 року в різні періоди існувало до десяти козацьких зимівників. Досить жваво розвивалася й торгівля. Січ була на той час чи не єдиним торговим центром, через який проходили торговельні зв’язки з Чорним та Середземним морями. Скажімо, коли треба було російським купцям потрапити до Криму, вони могли це зробити лише через Запорозькі землі та перевози січовиків. З’являлися на Січі зі своїми товарами й татари та турки, які привозили різний крам, зброю, бакалійні товари, а вивозили зерно, мед, рибу та іншу продукцію. Окрім суто господарських та економічних питань, Калнишевський переймався й духовним життям та освітою. На території Війська Запорозького Низового будувалися церкви, відкривалися монастирі, школи. При 16 церквах, Межигірському та Самарському монастирях, що були на землях Вольностей Війська Запорозького, діяли церковнопарафіяльні школи та три спеціальні школи підвищеного типу. Працювала школа і в самій Січі, яка готувала писарів військових канцелярій і паланкових старшин. При церквах були також притулки для немічних, старих і хворих. Чимало документів свідчить про те, що більше половини запорожців були грамотними людьми, а січовики, що обіймали високі посади (судді, військові писарі тощо), взагалі вирізнялися

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин