Святині · “Для збереження текстів в усно-фольклорній пам’яті має значення ритміка, а саме рівноскладовість”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Українська пісня про Довбуша та найдавніше віршування Неперевершено духовному Павлові Мовчану
Слово Просвіти, №26 за 2025 рік
Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук
Доісторичні глибини українського народнопісенного вірша: архаїчний 86складник У червні 1988 р. в селі Білі Ослави на Коломийщині нами був записаний варіант відомої української народної пісні: Попід гаєм зелененьким (двічі) // ходить Довбуш молоденький (двічі) – кожний рядок цієї доволі довгої пісні (що ближче нагадує епічну баладу) повторюється двічі – але з різною інтонацією. У такому виконанні можна бачити виняткову архаїчність – навіть більшу, ніж у фінській “Калевалі”, визнаній найархаїчнішим епосом Європи. Адже в останній також спостерігаємо повтор змісту попереднього рядка в наступному – але іншими, синонімічними словами. Іще пізніший етап стилістичної еволюції втілює всесвітньовідома грузинська поема “Барсошкірий” (традиційний переклад “Витязь у тигровій шкурі” неправильний, бо в оригіналі немає ні витязя, ані тигра): там наступний рядок містить уже не повтор, а протиставлення до попереднього. Можна припускати, що типові для давньоукраїнської поезії негативні порівняння розвинулись із позитивних, а останні – з повторів. Ці спостереження стосуються змісту, а щодо форми – і пісня про Довбуша, і “Калевала”, і “Барсошкірий” буквально вражають своїм архаїчним 86складником. За спостереженнями Наталі Чамати, як в українській народній поезії (обрядовій, історичній, побутовій), так і в книжній силабіці давній і популярний розмір – 8-складовий, зазвичай 4+4 з парним римуванням. В українській класичній поезії ХІХ ст., зокрема у Тараса Шевченка, 8-складник репрезентований досить потужно й віддзеркалює зв’язок із народною традицією. Однак у згаданій пісні про Довбуша вже наявні сліди відступу від первісного 8-складника. Почутий нами спосіб виконання передбачає частковий повтор рядка, що має наслідком його розширення: Він на ніжку – він на ніжку налігає, // топірцем ся підпирає. Так із 8-складника починає витворюватися 12-складник – розмір, похідний від попереднього. Так само на початку “плачу” (насправді язичницького заклинання) Ярославни можна побачити розмір 4:4:4: На Дунаї Ярославнин глас ся слишить – // Зегзицею незнаєма рано кичеть. Святослав Гординський порівнює цю поетичну структуру з ритмікою “народних пісень найстаршого типу з трьох чотирискладових груп”, як-от Утонула Маренонька, утонула – для нас очевидне походження останнього рядка з восьмискладного шляхом повтору. Реконструкція показує й у цитованих рядках “Слова” можливість відтворення панівного для “Слова” розміру – 8- складника. (Розширення рядка могло відбуватися не тільки шляхом повтору його частини, а й завдяки вставленню окремих слів – як у билинах). Наприклад, словник української мови за редакцією Бориса Грінченка під словом різно наводить слова з української пісні: Ей да оце ж тобі, да молодий козаче, аж три доріженьки різно: ей, що одна на Дін, а другая у Крим по сіль, а третя да на те Запорожжа. Виключення “зайвих” слів дозволяє реконструювати: *оце ж, молодий козаче, аж три доріженьки різно (рожно?): одна на Дін, друга у Крим, а третя на Запоріжжя (Запорожжя?). Як у цьому тексті, так і в текстах билинних усунення зайвих “розширювачів рядка” дозволяє відтворити первісний 86складник. Поряд із розширенням фольклорного поетичного рядка можна спостерігати і його скорочення. За спостереженнями дослідників, в українській необрядовій поезії розмір 4+4 посідає друге місце після коломийкового 4+4+6. А останній – найтиповіший для українського фольклорного вірша – є, на наш погляд, результатом скорочення другого рядка 8-складника. Іншими словами, ритміка 4+4+6 походить від ритміки 4+4+4+4. У поезії Київської Русі коломийкового розміру ми наче не спостерігаємо. Але в тюркській фольклорній поезії різних традицій бачимо 6- і 7-складові розміри, чийого впливу могло зазнати українське фольклорне віршування (починаючи від родичання з половцями у ХІІ-ХІІІ століттях, про що йдеться й у “Слові про Ігорів похід”). Для збереження текстів в усно-фольклорній пам’яті має значення ритміка, а саме рівноскладовість. Саме рівноскладовими є українські героїчні колядки, історичні та ліричні пісні (на відміну від дум). Порівнюючи фольклорні записи різних століть, фольклористи дійшли вражаючих висновків про їх виняткову стійкість. Так, наприклад, записи ХХ ст. історичної пісні про Нечая, який загинув 10 лютого 1651 р., зберігають давні події, імена та географічні назви. Записаний у 1943 р. варіант пісні про Саву Чалого у низці місць текстуально збігається із записом 2-ї пол. XVIII ст. Записана в кінці XVII – на початку XVIII ст. пісня про Сагайдачного (Ой на горі женці жнуть) має дуже багато спільного з записами ХІХ–ХХ ст., а її варіант 1825 р. майже зовсім не відрізняється від записів середини ХХ ст. Подібно до історичних, немало українських ліричних пісень у записах ХХ ст. близькі до записів XVII–XVIII ст. Це – підкріплена текстовими фактами відповідь відомому закидові Володимира Перетца щодо неприпустимості зіставлень “Слова” з фольклором у пізніших записах. Утім, академік Перетц у цьому питанні суперечив сам собі, зібравши численні паралелі сталих висловів “Слова” й українського фольклору. На відміну від 10-складника та коломийкового розміру (не кажучи вже про нерівноскладові тексти), 8-складник може утворювати циклічні ритмічні структури, забезпечуючи особливу тривкість у часі. Чотиристопний хорей уважають за віршовий розмір, найбільш органічний для власної поезії дітей.
Давньослов’янське і праслов’янське віршування Розвиток поетичних розмірів, зокрема у давніх слов’ян, був визначений синтезом традицій народної і літературної поезії. Падіння єрів (ъ, ь) упродовж ХІ–ХІІ століть зруйнувало раннє старослов’янське віршування, яке, судячи з поезій Кирила і Мефодія, було силабічним. (Першокурсником під керівництвом знаного славіста Івана Стоянова я на заняттях зі старослов’янської мови вивчив “Абеткову молитву”, але її силабічна організація для звиклих до силабо-тонічної поезії – і народної, і новолітературної – не справляє враження вірша). У деяких традиціях (наприклад, болгарській, старообрядницькій) утрачені звуки в поезії продовжували вимовляти для збереження віршованої ритміки – так само, як у французькій силабіці штучно вимовляли кінцеве -е, що не звучало поза поетичною мовою. Таке явище дістало назву хомонія через вимову закінчень дієслів -хомо. Такий текст кінця ХІІ ст., як “Слово про Ігорів похід” містив цитати з поезії попередніх епох (зокрема, Боянової 2-ї половини ХІ ст. – на вік ранішої за основний текст поеми), а вимова єрів у часи Бояна й автора “Слова” могла відрізнятися, що впливало на ритміку тексту. З другого боку, традиційні поетичні сталі сполучення (“формули”) могли зберігати давнішу вимову. За сучасними літературознавчими уявленнями, руйнування рівноскладовості слов’янської поезії після падіння єрів викликало в різних поетичних традиціях відмінні наслідки. У південнослов’янській поезії рівноскладовість відновилася, у західнослов’янських віршований епос узагалі зник, а у східнослов’янських мовах чисту силабіку змінила чиста тоніка. Однак таку модель ми вважаємо помилковою через неврахування а) відмінностей фольклорної і літературної традицій (перша завжди репрезентувала силабо-тоніку) і б) реконструкції (що дає для билин рівноскладову силабо-тонічну римовану поезію). Українська літературна поезія XVI–XVIII століть (через вплив латинського та польського віршування) була силабічною, тоді як народна (сягаючи праслов’янськитх джерел) продовжувала бути силабо-тонічною. У чеській поезії, як уважають, латинський хореїзований 8-складний розмір гімнів поєднався з традицією спільнослов’янського пісенного 8-складника, і перші пам’ятки середньовічної чеської силабіки збереглися з кінця ХІІІ ст. У польській поезії основою стає 8-складник (8+1 склад) із орієнтацією на чеську поезію й уживанням різнонаголошеної рими на зразок czas – ob- raz, але тексти відомі з XIV ст. Давньочеська пам’ятка 2-ї пол. XIV ст. “Штильфрид” може репрезентувати, як гадають, або прозу, або нерівноскладовий вірш із тяжінням до 8-складника й окремими римами – очевидно, первісний текст зазнав руйнування. Давньочеська Далимилова хроніка початку XIV століття репрезентує різнонаголошений 8-складник. Новий метод мовно-поетичної реконструкції дозволив уперше відтворити праслов’янську поезію – і це обрядовий 86складник. На відміну від обрядового, праслов’янський епічний вірш можна реконструювати поки що тільки на рівні окремих сталих висловів (“формул”).
Порівняльно6історична поетика За висновками дослідників, серед двох реконструйованих розмірів праіндоєвропейської поезії (“короткого” і “довгого”) перший був 8-складним. Він успадкований як слов’янською фольклорною поезією (ліричний вірш розміром 4+4 і епічний розміром 5+3), так і балтійською (латиською та литовською – дайни розміром 4+4). 4+4 – розмір українських щедрівок. Давньоіндійська поезія починаючи з книги гімнів – “Рігведи” – знає 8-складник у вигляді трирядкових (гаятрі) та чотирирядкових (ануштубх) строф. Давньогрецьке та латинське віршування античного часу, як відомо, було неримованим і кількісним – чільну роль відігравала довгота голосних. У часи середньовіччя принцип побудови поезії змінився – на перше місце вийшли силові наголоси, і силабо-тонічна поезія замінила силабічну. (Руйнування античного греко-латинського кількісного віршування через утрату протиставлення голосних за довготою можна порівняти з руйнуванням давньослов’янської поезії через зникнення єрів). Протиставлення голосних за довготою існувало й у праслов’янській мові (праіндоєвропейський спадок), але наскільки воно могло відігравати роль у поезії Київської Русі – поки що важко судити. Розмір 4+4 (так званий versus politicus), за словами Фыларета Колесси, “від Х ст. панує у візантійській літературі і досі зостається майже одиноким розміром грецьких народних пісень”. Найпоширеніший візантійський розмір з 1000 р. – 8+7, рими використовують із ХІІІ ст. 4+4 – переважний розмір середньовічних латинських гімнів, де на зміну давньої силабіки тяжіння прийшло до хорею. Середньовічна латинська поезія використовувала 8-складник (як хорей, так і ямб). Спостережено, що латинська поезія ХІІІ ст. вживає розміри 8+8+7, 4+4. У латинських гімнах на зразок знаменитого Dies irae, dies illa (“День гніву, день цей”, ХІІІ ст.), як відзначає Філарет Колесса, “наголошувані склади перейняли роль давніх довгих складів у творенні стоп”. 8-складник без цезури відомий у французькій поезії з Х ст. – наприклад, римований “Роман про Розу” ХІІІ ст. ХІІ–ХІІІ ст. визначають як час масового поширення французького 8-складника з парними римами. З розміру латинських гімнів 8+7 виводять такий самий розмір іспанських романсів – тексти відомі з XIV ст. Так, вюрцбурзький поет Вальтер фон дер Фогельвайде (ХІІ–ХІІІ ст.) писав 4-стопними ямбами і хореями. У німецькій лицарській ліриці силаботоніка стала панівною, як помічено, на рубежі ХІІ–ХІІІ ст. за зразком силабічного 8-складника французьких лицарських романів (рядки 4-стопних ямба і хорея вільно чергувалися). Англійська поезія близько зламу ХІІ і ХІІІ століть р., як свідчить віршована суперечка “Сова і соловей”, використовує 4-стопний ямб. Для іспанського й італійського вірша неважлива кількість складів після останнього ударного складу рядка, що важливо для реконструкції поезії “Слова” та літописів.
Фінно6угорські, грузинські, тюркські традиції зі спільних “ностратичних” джерел Давній народний вірш (“рунічний”) прибалтійсько-фінських народів (фіннів, карелів, естів та деяких менших) – 8-складний хорей (4+4). Це розмір фінської “Калевали”, естонського “Калевіпоега” (як і фольклорних пісень у їх основі), карельських рун. Відзначено, що такий вірш є панівним насамперед у прибалтійсько-фінській поезії. З одного боку, припускають вплив балтійського вірша, але, з другого боку, угорський народний вірш теж знав 8-складник 4+4. Порівняння фінського 8-складного тетраметра з північносамодійським (шаманський спів) породило гіпотезу прауральського розміру; єй ближчі паралелі з мордовською поезією. Можлива також взаємодія фінського тетраметра не тільки з балтійською, а й із германською поезією. 4-стопним хореєм (народний вірш шаїрі) створено і найдавнішу епічну пам’ятку грузинського фольклору – епос “Аміраніані”, і грузинську народну поему “Сказання про Арсена”, і “Барсошкірий” Шота Руставелі. Ув епосах тюрко-монгольських народів (бурятський “Гесер”, алтайський “Алтай- Буучай”, узбецький “Алпамиш”, каракалпацький “Сорок дівчат”, якутський “Олонхо”) переважають варіації тієї самої 4-стопної структури. Давньотюркський епос “Оповідь про Огуз-кагана” (“Огузнаме” – “Книга Огуза”) тяжіє до 8-складника з моноримом; народна поезія в “Дивані тюркських мов” Махмуда Кашгарського ХІ ст. 8-складна й містить не тільки кінцевий монорим, а й внутрішньорядкові рими – поряд зі змістовим і синтаксичним паралелізмом. Алтайський епос “Алтай-Буучай” містить повтор тієї самої інформації іншими словами в наступних рядках (не безпосе-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
