Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пишуться вірші... · “Коли усякий каже все що хоче поету залишається мовчати” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Справжність

Слово Просвіти, №26 за 2026 рік

Павло МОВЧАН Кілька років тому, розглядаючи твори, що надійшли на конкурс премії імені П. Тичини, був несподівано обрадуваний відкриттям справжньої, так, саме справжньої поезії, автором якої був невідомий мені досі автор – Ігор Курилів. А згодом уже й доповнив свою книгозбірню поетичними виданнями “Флейти на вітрах” та “За Аріадниною ниткою” цього поета… Так-так, саме поета. Адже з кола тих римувальників, які розплодилися в Україні за останні десятиліття, лише одиниці можуть претендувати на роль поетів… Тому зрозуміла була моя радість, коли познайомився з текстами І. Куриліва. Свій голос, своя оптика, своя лексика, свої відчуття, свої зачудування, своя палітра, свої композиції і своя тематика… Саме сумарно “свого” стільки, щоб вигукнути: поет! І поет особливий… Його поезія існує ніби поза умовностями. Літературна умовність тут особливого виміру, ніби своєрідний певний коментар до особистого життя автора, ніби своєрідний підрядник під текстом життя, без особливих претензій на жанровість, без особливого акцентування поетичності як такої, без надмірного наголошення на жанровості, мовби тексти складаються самі по собі, без особливого зусилля, ніби деталі збігаються докупи, аби оформитися в поетичний текст самоплинний. Ховає ніч білі хатини як квочка курят під крильми ґаздою місяць видриґасить по селі і зірка полинова дотикає серця без осуду і мсти марчіє у вікні Це поезія без надмірних метафор, бо вона сама ніби метафора в цілому. Це дивовижна тотожність слова і події, слова і життя, крізь яку проступає дословесна таємничість, як у ранньому дитинстві, коли ми опановуємо словесний світ. Тут відсутні великі міфологеми та заспокійливі культурні архетипи чи метафізичні сентенції. Це вільна в прямому розумінні мова про саме життя, мовби людина залишається на самоті із собою і світом слів. Це надзвичайний сам по собі досвід, екзистенційний, коли людське залишається на самоті не лише із собою, а й зі світом, з яким його поєднує мова почуттів, а також розмислів. Це своєрідна абетка почуттєвих рефлексій. Людина ніби перестала пояснювати світ, тобто творити його, вона, людина, ніби пересотворює його, доповнює його, перебуваючи в захваті і перед світом, і перед словом, і словом вона ніби пересотворює заново той світ, який ів людській істоті, і надовколишній. Цей надовколишній світ, світ доадамових часів, коли мова підтверджує своє первісне значення, адже пріоритетним є лише почуття, що тут світ ніби виникає заново, після означення його своїм світлом. На перший погляд поезії Ігоря Куриліва справляють враження імпровізації, невимушеного монологу, але не просто розмовного висловлювання, а певного напруженого монологізування, піднесеного і дещо пафосного філософування. Магічними закляттями не одвернути долі від злості озвірілий час мене мов кістку обгризає роки згоріли як пуделко сірника а те оскубле що лишилося мені хребта вже не зламає Це своєрідний ефект спонтанності, імпровізаційності, який мене особисто вражає саме невимушеністю. В цих текстах присутні якесь особливе повітря і світло, які роблять вірші віршами, і голос автора, зауважте, не спедальований, а немовби зумисне притишений, який надає словам особливого чару, а то й зачудування. І не потрібно нікого переконувати, що це поезія. Так, це поезія. Минуле у нього ущільнюється сьогоденням, одухотвореним прикладом творця, який словом творив світ. Поет творить емоційні стани або ж намагається душевними відлуннями відтворити те, що вислизає, те, що майже невловиме, тобто людські емоції і розмисли про швидкозмінюваність у теперішньому часі, адже все минуле в минулому, а майбутнє – в можливому завтрашньому. Інколи тональність поетичної мови І. Куриліва нагадує мені тональність мови Іова, відчай якого лише підсилює правильні, але позбавлені досвіду його переживань слова: “і я міг би так висловлюватися, як ви, якби душа ваша була на місці моєї душі” (16:2, 4), “о якби були записані слова мої! якби були накреслені в книзі різцем залізним з оловом, на вічні часи на камені” (19:23, 24). Мотиви творчості І. Куриліва так само, як творчі імпульси, не від его, не від славолюбства, не від самозамилування, а від потреби висловити невисловлюване, від переповнюваності його єства вселенським єством… велике у малому і мале у великому. Це своєрідна божественна матриця, адже кожен із нас, сущих, є мікрокопією макрокосмосу, і саме це є для мене найцікавішим у поезії Ігоря Куриліва. Мене вражає його всепоглинаючий нестерпний біль від минущості всього, від усвідомленості того, що це закони життя, які потрібно не лише пережити, але й збагнути. Трьохкнижжя Ігоря Куриліва, як і нові його поезії, – це розділи однієї книги, яка, як на мене, буде дописуватися, доповнюватися, докомплектовуватися автором, для якого важать не роки, дати, а найважливіше – фіксація стану твоєї душі. Я бачу лише три крапки в кінці кожної збірки і кожної добірки. Отже, продовження буде. Побажаю авторові лише тут творчої снаги для нових і нових творчих сходжень і душевного піднесення. Ось коли доречно згадується сентенція Тараса Григоровича Шевченка: Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога. Адже все, що щире, правдиве, душевне, сердечне, сповідальне – од Бога. А решта – полова. Поет уникає затерто нейтральних слів і понять, ігноруючи ієрархію відповідних поетичних штампів, ущільнюючи поетичну тканину відповідними смислами, засобами поетичної власної, не наслідувальної мови, в якій присутнє позасловесне підсвідоме. Для мене це своєрідне літературно-філософське задзеркалля. Життєва переповненість свідчить про душевну повноту автора, уникаючи дисонансних рим та імпровізаційних інверсій. Висока концентрація змістовності, драматичності, а не трагічності, емоційна урівноваженість зі змістовністю свідчать про природню мудрість, тобто верхнього “до”, коли, незважаючи на безглузду історичну і людську хаотичність, поет урівноважується і нас урівноважує, запевняючи, що найвище божественне є і має бути домінуючим. Адже божественним виповнене все – і людина, і Всесвіт. Ігор КУРИЛІВ *** Добірність терпкого вина утаємничила все негодяще неквапом додала мені краплину елегійної наснаги-бо не така вже і висока в мене думка про цей світ зістарівся мій сміх літа вже всовіщають ніхто коня не підведе на бездоріжжі у сльоту осріблений сивінню весь ґрасую ще ріллю свою щоби не бути пасербом в Творця зірок і Неба щоби душа моя ні в кого на побігеньках не була якби ж то сталася років нетеча *** Нема за що вхопитися така порожня надовкіл хвилини в глузах наді мною все чорнішими стають нічого я не досягнув в тяжбі з ходою часу скрижаль надій моїх обтяжилась прозрінням як добре що не став сліпим під виглядом розумного *** Спить світ про мене ані гадки морозиця студена міцно потискає і мудра Вічність виїдає очі як догараздити не знайденим словам щоби паперу білого не турбував я пусто вони як крижана вода на дні глибокої криниці кажуть поети плачуть в стані чистої душі *** Чи чули ви колись як пауза звучить хіба що в темних дебрях мозку коли нічна глухонімизна вас накриє теплим коцом неспокій серця стишиться і нерви стануть мертві все поховається таїнно як пасма клоччяні на запорошенім горищі *** Баба Марися при відході довго з Небом розмовляла і були очі в неї як у Богородиці просила свою пайку милостей Господніх щоби по вірі далось їй перед вратами Сотворителя

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин