Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №26 за 2026 рік

16 с. · 29 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 26 (1353), 2—8 липня 2026 Вручення Народної Шевченківської премії

У Меморіальному будинку-музеї Тараса Шевченка в Києві відбулося вручення Народної премії імені Тараса Шевченка, яка була заснована Всеукраїнським товариством “Просвіта” імені Тараса Шевченка, ГО “Українська альтернатива” і Конгресом Української інтелігенції понад десять років тому. В полі зору журі премії – яскраві постаті талановитих поетів, прозаїків, художників, композиторів, публіцистів – митців україноцентричних, відданих традиції і невтомних у пошукові нового художнього осягнення українського світу, осяяного світлом Шевченкового слова. Серед лавреатів різних років – поети і прозаїки Наталка Фурса, Софія Майданська, Катерина Мотрич, Богдан Томенчук, Володимир Шовкошитний, композитор Олександр Яківчук, художники Валерій Франчук, Олександр Мельник, Лев Скоп, Юрій Нагулко, публіцисти Людмила Лисенко та Георгій Філіпчук, співак Іван Дерда, артист Сергій Файфура, багато інших мистців, чия творчість є культурним арсеналом часів Незалежності. Цього року до славної когорти лавреатів премії долучилися поети Тетяна Яковенко та Микола Славинський, художник Микола Кочубей. У своєму вступному слові співголова журі Народної премії імені Тараса Шевченка, очільник “Просвіти” Павло Мовчан наголосив, що саме такі заходи, які громадські організації зазвичай проводять на ентузіазмі і власним коштом, посправжньому гуртують націю. На думку Павла Мовчана, державні інституції мали б значно більше опікуватися творчим спадком Тараса Шевченка і власне жити за його заповітом. “На жаль, цього не відбувається”, зокрема, “Кобзар” так і не видано масовим накладом для всіх українців”, – зазначив промовець. Далі Павло Мовчан і голова Координаційної ради національних творчих спілок України Євген Шевченко представили лавреатів і вручили нагороди. Першою високу громадську відзнаку отримала Тетяна Яковенко в номінації “Поезія”. Кандидатка філологічних наук, заслужена працівниця культури України Тетяна Яковенко є авторкою майже двадцяти поетичних збірок. Зокрема, добре відомі її переспіви зі Святого Письма, віршовані казки для дітей. На вірші вінничанки Тетяни Яковенко написано кілька десятків пісень. Отримавши нагороду, поетеса прочитала свої твори. Лавреат в номінації “Поезія” Микола Славинський так само має солідний письменницький доробок, а одну з книг він написав, досліджуючи матеріали Національного музею імені Т. Г. Шевченка. – Дякую всім за сердечні вітання, зокрема, Олександрові Божку, з яким разом працювали в газеті “Літературна Україна”... Дякую поетові Анатолію Вітюку, котрий приїхав із Баришівки, літописцеві миті Володимирові Коскіну. І Любові Голоті! І Артему Колеснику! І славному прозаїкові, про якого я написав книжку з промовистою назвою “Хто він, Леонід Петровський?” – сказав Микола Славинський і прочитав кілька своїх поезій. Натхнення новому лавреату додала присутність дружини, доньки Інни та внука Данилка. За твори в номінації "Живопис" Народну премію імені Тараса Шевченка отримав заслужений художник України Микола Кочубей. Його творчість справді багатогранна. Це не тільки кольорові офорти, акварелі, літографії, а й монети. Першою монетою, ескіз якої він виконав, була "Місто-герой Київ". З того часу за ескізами Миколи Кочубея НБУ випустив більше 50 монет. Три з них ("Сорочинський ярмарок", "Водохреще", "Голодомор-геноцид українського народу") отримали свого часу перші премії у щорічному конкурсі НБУ "Найкраща монета року". Художник є також творцем поштових марок. Найвідомішою частиною його доробку в цій галузі є серія "Народний одяг України". В період з 2001 по 2008 рік у цій серії вийшло 8 аркушів по 6 марок, присвячених народному вбранню різних регіонів України в контексті календарно-обрядового циклу. Добре слово на адресу лавреатів сказали Любов Голота, Валерій Франчук, Олександр Божко, Юрій Ковалів. Насамкінець відбулося ще одне нагородження: Павло Мовчан вручив диплом ВУТ “Просвіта” і виданий просвітянами “Кобзар” Сергію Сіваченку з Житомира — переможцеві Міжнародного поетичного конкурсу “Українська весна 2026”. “Щиро дякую організаторам конкурсу, журі та Всеукраїнському товариству “Просвіта” за високу оцінку моєї творчості. Це не лише приємна відзнака, а й стимул працювати далі — писати, шукати нові форми й чесно говорити про те, що сьогодні переживаю”, — сказав Сергій Сіваченко. – Упевнений, що присутні поділяють висловлену Любов’ю Голотою думку про те, що всі лавреати Народної Шевченківської премії – це саме ті яскраві постаті талановитих україноцентричних митців, які віддані традиції і невтомні “у пошукові нового художнього осягнення українського світу, осяяного світлом Шевченкового слова”, — поділився своїм враженням від події доктор філософії Сергій Присухін. Підготував Ігор ЗОЦ Фото Володимира Коскіна
На часі · “Григорій Коваленко – один із тих, хто своєю невтомною і жертовною працею у Полтаві готував вибух нашого відродження”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вою Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, то одразу видали 20000-м накладом “Історію України для дітей” і роздавали її скрізь, де могли, по селах і містах області, а найбільше, звичайно, у Полтаві. Обласне управління освіти рекомендувало книгу для вчителів та учнів області як додатковий матеріал для вивчення історії України. Потім в Антології українського оповідання ХІХ–ХХІ ст. “Сойчине крило” помістили його просто блискуче, зовсім сучасне, фантастичне оповідання “Король Меган”. А рукопис “Історії…” приніс нам у приміщення Руху та “Просвіти” невідомий полтавець. Віддав і швидко пішов, і ми не розпитали, хто він і як зберіг друкований на машинці рукопис. А це ж все-таки громадянський подвиг – зберігати у поневоленій Україні, насиченій кагебешними стукачами, примірник Грицька Коваленка, якого забрали з його хати в серпні, ау грудні 1937 року розстріляли у віці 69 років. Розстріляли людину, яка всі свої творчі і життєві сили віддавала рідному українському народу”. Тож звертаюсь до полтавців усіх верств і станів з тим, що ми повинні добитися від цієї міської влади: меморіальної дошки Григорію Коваленку до 15 грудня 2027 року, а від обласної: по завершенню війни у Полтаві має стояти пам’ятник Симону Петлюрі; колишній кінотеатр ім. Котляревського має стати літературним музеєм Полтавщини, а скоріше – Українським Домом із залою принаймні на 100 осіб та експозицією, у якій гідне місце було б відведене постаті Симона Петлюри та Великій Українській революції 1917–1921 років і, безумовно, участі полтавців у сучасній російсько-українській війні. І ремонт треба робити так, щоб поєднати ці три напрями. Жодних казино та інших генделиків там бути не повинно. Як цього досягти? Звісно, якби не війна, я зумів би разом із однодумцями, членами “Просвіти” та різних інших громадських об’єднань, політичних партій і насамперед “Європейської Солідарності” розставити по всьому місту пікети з вимогами до влади і збирати під ними підписи. Це завжди діє. На сьогодні є тільки один спосіб – закидати листами міськраду та ОДА з вищеозначеними вимогами. Це неважко, але комусь треба щоденно організовувати таку листовну кампанію. Над цим треба подумати, бо в час війни ці питання не пріоритетні для громадянства, хоча насправді пам’ять має колосальне значення. Нація, яка пам’ятає, знає, хто її вороги, стає непереможною і очільників собі обирає відповідних по духу. Культура ж формує душу, література поруч із музикою, мистецтвом, релігією, кіно має неперебутнє значення, а, може, й найбільше для формування цілісної і відповідальної за своє життя й життя нації людини. Особливо в цифрову епоху витончених маніпуляцій і не менш витонченої брехні, як це відбувається нині у тоталітарних суспільствах, та й США недалеко відійшли. Наша ж влада, державна і місцева, у час таких жахливих випробувань має день і ніч шукати порозуміння із суспільством, а не спокушатись підпорядковувати його собі всілякими хитромудрими способами заради своїх вузькоегоїстичних інтересів.
На часі · “Григорій Коваленко – один із тих, хто своєю невтомною і жертовною працею у Полтаві готував вибух нашого відродження”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

І знову про нашу пам’ять

Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, голова Полтавського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Нещодавно прийшла відповідь на моє депутатське звернення про встановлення меморіальної дошки видатному громадсько-політичному діячеві, письменнику, історику, художнику, пропагандистові медичних та гігієнічних знань для широких верств населення України, першому голові полтавської “Просвіти” Григорію Олексійовичу Коваленкові, що проживав на вул. Уютній, 14, нині Затишній. Це вже друга спроба. Першого листа я відправив років три тому. Після продажу нашого приміщення у 2022 році, бо з кожним днем утримувати його мені ставало все важче, гроші були і ми були готові виготовити пам’ятну дошку власними силами. У відповіді міськвиконкому було розписано порядок надання дозволу на встановлення пам’ятної дошки. Насамперед треба було отримати дозвіл від власника будинку, на якому мала бути розташована дошка. Такого дозволу нинішня власниця будинку, що його московські більшовицькі окупанти одібрали у Григорія Коваленка, нам не дала. Непомильна моя інтуїція підказала мені, що з власницею попрацювали чиновники міськвиконкому, і вона затято доводила, що дошку повісити ніяк не можна. Я ж, постійно відчуваючи обов’язок перед видатною українською постаттю, страдником за Україну та ще й першим головою Полтавської “Просвіти”, яку я відновлював у Полтаві з 1987 року і яку очолюю досі, звернувся вдруге, пропонуючи встановити меморіальну дошку коштом полтавської громади. Переконаний, що переважна більшість полтавців підтримає рішення міськвиконкому, чи й депутати міськради, якщо вирішення питання потребуватиме рішення сесії. Жертовна праця пробудженої Шевченком української інтелігенції із середини ХІХ століття вибухнула таким яскравим світлом любові до поневоленої москалем і поляком Вітчизни, що спричинила ядерний вибух відродження української нації, готовність віддати життя за її волю і державу. Те світло, попри всі московські тонни бетону на українські душі, породжувало все нову й нову боротьбу за Україну. Тим світлом постала УПА, тим світлом жили і карались, але не здавались, по московських концтаборах наші мученики за Україну – члени руху опору, славна й незабутня когорта шістдесятників. Григорій Коваленко – один із тих, хто своєю невтомною і жертовною працею у Полтаві, починаючи з 1905 року, готував цей вибух нашого відродження. Такі постаті нам сьогодні просто необхідні. Пам’ятна дошка – це тільки краплина, спрямована на віддання йому шани і пам’яті. А нам потрібне ще й пізнання його життя і творчості, що були б прикладом для нових поколінь, як треба жити і любити свою Вітчизну, а не бути сірою масою, якій би тільки видовищ та хліба, навіть у час, коли лютий ворог у нас на порозі. Не розуміти цього означає бути сліпим і глухим до України, що й підтверджує ця відповідь. Особливо обурюють фарисейські слова про економію коштів у час війни. Безглуздо безкінечно перекладати бордюри, тротуарну плитку та зносити і ставити зупинки – на це гроші є, а от на пам’ятну дошку великій людині від вдячних нащадків немає. Наша “Просвіта” – перша громадська організація взагалі в Україні. Ми ніколи не мали державної підтримки і робили культурну просвітницьку роботу винятково на громадських засадах. Завдяки В’ячеславу Чорноволу, а потім Віктору Ющенку я став народним депутатом і не жалів своїх депутатських грошей на українську справу в найширшому розумінні цього поняття, яку виконувала наша організація. Жоден міськвиконком за 35 років і на йоту для культурного обличчя міста не робив більше, хоча і наших зусиль, звісно, мало, щоб Полтава стала по-справжньому українським містом і громадянство остаточно виплуталося із московських невільничих пут. У міськвиконкомі працює купа народу, у нас же немає жодної штатної одиниці. Тож візьміть і зробіть усе те, що маєте зробити, за законом совісті і національного обов’язку і поставте на баланс міськвиконкому, а не пропонуєте “Просвіті” стати балансоутримувачем. Якщо вже міська рада така нещасна і не може знайти коштів на вшанування однієї з найвидатніших постатей Полтави, то ми оголосимо збір на допомогу міській раді, але решту візьміть і зробіть. Поза сумнівами у Полтаві знайдуться люди з любов’ю у серці до України, які не пошкодують внеску на виготовлення дошки та її встановлення. Але міській раді, міськвиконкому треба не мати ні честі, ні гідності, щоб не зробити це самим. Я звертався не за дозволом і не за роз’ясненням про встановлення меморіального знака, а з вимогою вшанувати відповідним чином полтавця, невтомного трудівника задля добра українців до останніх днів, аж поки його арештувало НКВД і бігом розстріляло, – Григорія Олексійовича Коваленка. Подаю скорочено відповідь Департаменту культури та молоді міськвиконкому за підписом заступника Департаменту культури та молоді Полтавської міської ради Людмили Орлової: “…Порушене у листі-зверненні питання розглядається під час чергового засідання Комісії з питань найменування та перейменування елементів міського середовища та інфраструктури, увічнення пам’яті осіб та подій – консультативно-дорадчого органу при виконкомі Полтавської міської ради”. Далі йдуть питання, які треба подати на Комісію. Одне з них – “інформація про балансоутримувача меморіальної дошки Григорію Коваленку (може бути ПОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка)”. І низка інших пунктів, що відомі мені з попередньої відповіді. На завершення: “Водночас Департамент інформує, що в умовах повномасштабної збройної агресії рф проти України прерогатива фінансування виготовлення і встановлення меморіальних (інформаційних) дощок коштом бюджету Полтавської МТГ надається загиблим військовослужбовцям ЗСУ, уродженцям територіальної громади та видатним державним і громадським діячам-землякам, прізвища яких зазначені у постанові Верховної Ради України від 18.12.2025 р. №4748-IX “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2026–2027 роках”. Декілька цитат із великої статті голови Полтавського міського об’єднання ПОО ВУТ “Просвіта”, заступника директора обласного архіву про Григорія Коваленка, щоб читач мав певне уявлення про масштаб його постаті. “Він був не лише талановитим письменником, істориком, етнографом, митцем, видавцем, а й громадсько-політичним діячем, відомим далеко за межами Полтавщини. І на моє переконання, про життя та діяльність Григорія Коваленка, про його творчу спадщину нарешті слід писати монографічні дослідження, адже зроблене ним є масштабним і цікавим. Життя Григорія Коваленка можна поділити на два великих періоди: чернігівський та полтавський. І обидва ці періоди були насиченими та продуктивними як літератора, митця й громадського діяча. Прикметно й те, що протягом усього життєвого шляху він гідно переносив усі випробовування (моральне приниження, арешти, ув’язнення) і жодного разу не зрадив своїм переконанням. Тож більшовицька тоталітарна система не випадково намагалася розправитися з Григорієм Олексійовичем Коваленком (на час арешту йому було уже майже 70 років), а ім’я – викреслити із людської пам’яті. Та, певно, існує вища справедливість утому, що слідчі й кати уже давно пішли у небуття, а ім’я Грицька Коваленка немов фенікс відроджується у незалежній Україні”. “Тож від 1905 року він уже у Полтаві, де швидко входить у коло національно свідомої інтелігенції. Маючи контакти із Грінченком і, вірогідно, саме за його дорученням, він ініціює у 1905 році створення у Полтаві товариства “Просвіта” (статут товариства було відхилено місцевою владою як проєкт націоналістичної громадської інституції). Водночас Григорій Коваленко активно співпрацює як співредактор з місцевим часописом “Рідний край”, як автор і дописувач – з науковими періодичними виданнями “Киевская старина”, “Літературно-науковий вісник”, “Труди Полтавської вченої архівної комісії”. У 1911 році виходить друком збірка Г. О. Коваленка “Жарти життя” (друге вид. 1917, Черкаси), а у 1913–1914 роках він розпочинає видавати журнал “Вісник життя і знання”. Але через активну публічну українофільську діяльність швидко потрапляє під негласний нагляд поліції. На підставі донесень агентів жандармської охранки вимальовувався такий політичний портрет неблагонадійного полтавця: “Коваленко – низького зросту, блондин, завжди не причесаний, має тісні контакти з Києвом – з Чикаленком, зі Львовом – з професором Грушевським, з Парижем – з емігрантами Винниченком та Жуком. У Полтаві контактує з місцевими українцями: Сіяльським, Павлом та Юрієм Панченками, Дробишем, Данковським, Данченком, Хоменком, Віктором Андрієвським та Мамаєнком. Друкований Коваленком журнал “Життя і знання” є однією з форм поширення легальної партійної літератури як брошурами, так і журналами”. Безумовно, він стає доволі авторитетною людиною, і не тільки у творчих колах нашого міста. Досвід адміністративної роботи, набутий свого часу в Чернігові, прислужився тепер і в Полтаві. Від 1909 року як представник української демократичної організації він значиться помічником секретаря (згодом – секретарем) Полтавської міської управи, кілька років (до липня 1917 року) сумлінно працює на цій відповідальній посаді. У період Української революції 1917–1921 років Григорій Коваленко перебуває у центрі громадсько-політичного життя Полтави: входить до Комітету українських поступових партій та організацій, обирається до міської української просвітньолекційної комісії, стає дійсним “народним лектором”. Він значиться поміж фундаторів Полтавського товариства “Просвіта”, від імені якої промовляє на І Всеукраїнському з’їзді “Просвіти” у вересні 1917-го в Києві. У липні того ж року від українських демократичних організацій обирається до Полтавської міської думи, де разом із однодумцями відстоює загальнонаціональні інтереси. У революційний та постреволюційний періоди Коваленко – інструктор позашкільної освіти Полтавського повіту. Він відомий у Полтаві популяризатор минулого, адже одна за одною виходять друком такі розвідки: “Ворожка” (1917), “Григорій Сковорода” (1919), “Яцько й Стецько” (1922), “Панас Мирний” (1926), “У сонячній країні” (1927). “Українська історія” Г. Коваленка витримує шість видань, а “Оповідання з української історії” – п’ять; 1929-го у Харкові було видано втретє його підручник “Анатомія і фізіологія людини”. Та, попри значну кількість виданих праць, немало залишалося у рукописах: роман “Дажбожі діти” (1919), драма “Велика спадщина” (1920), повість “Над Десною” (1936), історичний роман “Юрко Соколенко” (1937) (перелік друкованих праць та рукописів подається неповним). Усе це свідчило про те, наскільки активною була його творча діяльність і наскільки широкими – зацікавлення. Органи УНКВС заарештували Григорія Олексійовича 19–20 серпня 1937 року. На момент арешту йому було 69 років. Родина Коваленків мешкала у Полтаві по вулиці Уютній, 3; обійстя займало площу 270 кв. сажнів. У складі родини були: дружина Раїса Іванівна (1868 р. н.), донька Ксенія Каплуновська, сини Петро (1898 р. н.) і Павло (1901 р. н.). Відповідно до постанови Особливої трійки УНКВС по Полтавській області від 4–5 грудня 1937 року на підставі ст. 54-10 ч. 1 УК УСРР Г. О. Коваленко був розстріляний. Вирок виконано 15 грудня 1937 року, місце поховання невідоме”. До честі нашого обласного об’єднання ми перевидали його “Історію України для дітей” 20000 накладом. Про це я писав раніше, процитую: “Свого часу, тільки-но ми відновили “Просвіту” 1987 року у формі Клубу “Рідне слово”, згодом під наз-
Інформаційний простір · “Сила, ключ до захисту нашої Конституції не лише у кількості ракет і танків, а саме у готовності народу її захищати”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

штабна виставка “Передмістя у центрі міста”. Вона розкриває маловідомі сторінки минулого однієї з найдавніших київських локацій – Кудрявця, що охоплює території вздовж вулиць Кудрявської, Січових Стрільців, Бульварно-Кудрявської, Обсерваторної, а також Кудрявського і Вознесенського узвозів, які колись були великим передмістям за межами укріплень “Міста Ярослава”. У Національному центрі “Український Дім” розпочала роботу виставка “Лабіринти значень. Олександр Дубовик”. Експозиція організована у співпраці зі Stedley Art Foundation і триватиме до 2 серпня. Проєкт є наймасштабнішим представленням творчості автора та приурочений до його 95-річчя, яке митець відзначатиме 1 серпня. На 85-му році життя не стало педагога, краєзнавця, громадського діяча Флоріана Григоровича Боднаря з Чернівців. Про це повідомила у фейсбук колишня учениця педагога Тетяна Пятачук, пише molbuk.ua. “Дякую, Флоріане Григоровичу, за життєву мудрість, була щасливою бути Вашою ученицею, спочивайте з Богом…” – написала Тетяна. Колишня учениця також згадала жарти свого вчителя: “Якщо хлопа звати Іван Насосов, як звучатиме його ім’я іншими мовами: французькою – Жан Фонтан, німецькою – Йоган Шпріц, італійською – Джовані Дзюреллі, а буковинською – Вонцьо Помпа”. І зізналася, що уроки німецької у школі, які викладав Флоріан Боднар, “були пронизані гумором і мудрістю”. У центрі Києва біля станції метро “Театральна” відкрили вуличну фотовиставку “США та Україна: Лінія довіри”, організовану Посольством США спільно з агентством “Укрінформ” у межах відзначення 250-річчя незалежності Сполучених Штатів. Підготував Ігор ЗОЦ Друзі краєзнавця, письменника, просвітянина Валерія Івановича Романька висловлюють глибокі співчуття своєму побратимові у зв’язку з передчасною смертю дружини – Валентини Анатоліївни Романько. Все життя вчительки було пов’язано з освітніми закладами Покровського району та міста Слов’янськ на Донеччині, де викладала нашу історію фахово і патріотично. Світлу пам’ять про Валентину Анатоліївну Романько збережуть усі, хто її знав. кремля. Зара Мусафаєва. Червоний терор, геноцид кримськотатарського народу. Олександер Ушинський. Збереження національної пам’яті – шлях до перемоги України. Далі пакет звернень. Книжка неоціненна і має стати настільною для кожного українця а кожної українки. Реакція ворогів та корисних ідіотів не забарилася. І саме сьому присвятив окрему книгу пан Володимир Сергійчук. Там цікаві “арґументи” а особливо список підписантів, які сим актом украли себе а свої імена довічною ганьбою. Але про се мовимо окремо, маючи книгу перед очима.
Інформаційний простір · “Сила, ключ до захисту нашої Конституції не лише у кількості ракет і танків, а саме у готовності народу її захищати”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Місце, де понад десять років тому повалили пам’ятник Леніну, може отримати новий символ. Саме там пропонують встановити пам’ятник Івану Мазепі. Про це повідомляє РБК-Україна з посиланням на заяву президента України Володимира Зеленського. Під час відкриття погруддя Івана Мазепи у Києво-Печерській лаврі президент заявив, що Україна відновлює історичну справедливість. Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, коментуючи перебіг війні в України, висловив думку, що ініціатива більше не належить росії. Як повідомляє “Європейська правда”, про це очільник польського зовнішньополітичного відомства сказав в інтерв’ю CBS News. Пан Сікорський вказав, що успішний опір України, який, на думку аналітиків, цього року навіть почав переламувати хід війни на користь Києва, поки що позбавив росію ресурсів, необхідних для проведення ефективного вторгнення на східний фланг НАТО. Втрати контролю над Кримом можуть стати переломним моментом у війні росії проти України та фактично означати стратегічну поразку для москви. Таку оцінку в авторській колонці для британського видання The Teleg- raph висловив військовий аналітик Геміш де Бреттон#Гордон, наголосивши, що окупований півострів давно перестав бути лише територією – він перетворився на ключовий символ політичної та військової системи кремля. “Ворог готується до інтенсифікації: про це говорить розбудо- Василь ВЕЛИМЧИЙ Ся чорно-червона книга вартує тисячі макулатурних а графоманських книжок, які заполонили останнім часом український інформаційно-культурний простір. Чому? Бо то правда про геноцид українців: запорука перемоги демократичного світу. Уластиво то є збірник матеріалів Міжнародної наукової конференції, що одбулася у княжому Київі 19 падолиста 2024 року. Видання до друку підготували Петро Чернега, Микола Герасименко, Володимир Сергійчук. Оглав: Віктор Ющенко. Вітальне слово. Віктор Андрущенко. Вступне слово. ва військової інфраструктури в Білорусі, тощо... На невдоволення народу путіну начхати. росіянам боляче, вони скиглять, але війну не збираються припиняти. Путін одержимий знищенням України. Можливо, з іншим керівництвом росії будуть можливі якісь домовленості. Також я ставлю на те, що війна вийде за межі України... З приходом Федорова маємо деякі результати, які стосуються оптимізації управління... “Скеля” працює на найскладніших ділянках, виконує задачі, які інші не можуть виконати, але в цьому полку великі втрати... Росіян треба завалити на порядок більше. рф може посипатися, як в Першу світову, коли втрати були настільки величезні, що солдати почали масово саботувати”, – цитує Тетяна Заровна у своєму блозі на Фейсбуці добровольця ЗСУ Олексія Бурмака, який є автором документального фільму Russian Threat (“Російська загроза”). Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров заявив, що на тимчасово окупованому Кримському півострові вже помітні ознаки системної кризи, а подальше ураження логістичної інфраструктури, зокрема Керченського мосту, може стати переломним моментом, який змусить частину російського населення залишати півострів. Таку думку він висловив в інтерв’ю Radio NV, коментуючи наслідки українських ударів по військових та логістичних об’єктах рф. Україна повинна трансформуватися у парламентську республіку, а роль президента після перемоги варто обмежити виключно представницькими функціями. Про це у коментарі РБК-Україна заявив один із авторів Конституції України Роман Безсмертний. За словами експерта, нинішня система управління, за якої в країні фактично існують два центри виконавчої влади, є глибоко хибною та неефективною. Це створює постійні конфлікти та розмиває відповідальність посадовців. У Моніторинговій місії ООН з прав людини повідомили про зростання кількості загиблих від російських атак на 40% проти аналогічного періоду минулого року. Про це свідчать дані в оприлюдненій доповіді. Зокрема, у ній задокументована загибель 1272 цивільних та поранення 6871 людини в країні у період з 1 грудня 2025 року до 31 травня 2026 року. Про це пише “Апостроф”. Лише 9,5% українців вважають, що Україна однозначно має допомогти білорусам позбавитися окупаційної влади Олександра Лукашенка військовим шляхом. При цьому однозначно правильним український ультиматум на адресу Білорусі вважають 52%, “швидше правильним” 27,2%. Про це свідчить нове соціологічне дослідження видання “Політ-арена” і компанії Active Group. “Сила, ключ до захисту нашої Конституції не лише у кількості ракет та танків, а саме у готовності народу її захищати”, – пише дипломат Валерій Залужний у своїй колонці на “Українській правді”. “Сьогодні український народ заслуговує на те, щоб Конституція стала для нас саме уособленням нашої боротьби та її результатом. Бо ціна вже заплачена надто велика. І тоді питання про те, чи можливий мир з порушенням територіальної цілісності, з кулуарним ухваленням рішень десь, замість обговорень у парламенті, уряді та з консультаціями із суспільством через забезпечення реальної свободи слова, права на самооборону, захист прав у незалежному суді, відпадуть самі собою”, – пише пан Залужний. Лідер партії “Європейська Солідарність” Петро Порошенко у 30-ту річницю Конституції України наголосив, що навіть в умовах війни держава повинна дотримуватися демократичних принципів. Про це він написав у Facebook. “День Конституції під час великої війни – це не просто дата в календарі. Це нагадування, за яку саме Україну ми боремося”, – зазначив політик. Порошенко заявив, що воєнний стан не може бути виправданням для обмеження парламентаризму, тиску на медіа чи переслідування політичних опонентів. Олімпійська чемпіонка з біатлону Віта Семеренко повідомила про ще одну особисту трагедію, спричинену російською агресією. Спортсменка опублікувала відео, на якому показала руїни батьківського будинку в Краснопіллі на Сумщині, знищеного російською керованою авіабомбою. Про це повідомляє портал Новини. LIVE з посиланням на Facebook Віти Семеренко. Батьки Віти та Валентини Семеренко раніше евакуювалися з Краснопілля через постійні російські обстріли. У березні 2025 року внаслідок російської атаки загинула 90-річна бабуся сестер. За колишнього міністра енергетики та ексміністра юстиції Германа Галущенка, якого підозрюють у відмиванні понад $112 млн, внесли всі 150 млн грн застави. Про це пишуть журналісти “Схем”, інформує Цензор.НЕТ. Також відомо, що 45 млн внесли дві приватні фірми. Міністерство оборони США не використало вчасно 910 мільйонів доларів військової допомоги Україні, ця сума більше недоступна для укладання нових контрактів із американськими виробниками зброї. Про це повідомляє звіт аудиторів Operation Atlantic Resolve. Загалом із лютого 2022 року Конгрес США виділив за програмою Ініціативи сприяння безпеці України (USAI) 33,51 мільярда доларів. Про це пише сайт телеканалу “Еспресо”. Бабуся старшого слідчого Головного слідчого управління СБУ Дмитра Войтенка стала власницею масштабного майнового комплексу в передмісті столиці. Вона придбала три земельні ділянки та розкішний маєток загальною площею 790 кв. м. Особливу увагу журналістів-розслідувачів привернула компанія-продавець елітної нерухомості, яка через ланцюжок юридичних осіб може бути опосередковано пов’язана із заводом російської нафтової групи “Татнефть”. Про це йдеться в розслідуванні hromadske. Речник Державної прикордонної служби Андрій Демченко заявив, що попри збільшення розмов про нову можливу агресію проти України з боку Білорусі громадян нашої країни все ще пропускають додому лише через пропускний пункт Мокрани- Доманове у Волинській області – за добу його проходить від 20 до 80, а сумарно цього року його вже перетнули 7200 людей. У коментарі для Liga.net він нагадав, що Україна після початку повномасштабного вторгнення закрила усі пункти на кордоні з Білоруссю, РФ, Молдовою та Придністров’ям – пропускні операції там не здійснюються. У столичному музеї “Садиба на Кудрявці” відкрилася мас-ряди – форпости колоніально-окупаційної адміністрації в Україні (1918-1921). Валерій Шепітько. Ґеноцид українців у ХХ-ХХІ століттях: проблеми доказування злочинів тоталітарного режиму. Аскольд Лозинський. Злочини кремля: од геноциду до геноциду. Микола Кочерга. Боротьба української діаспори за правду про Голодомор — геноцид українців 1932-1933 років. Вікторія Малько. Еволюція геноциду проти українців у ХХ та ХХІ століттях. Павло Маковськи. Ґеноцид українців: депортації 1929-1931. Євген Лупаков. Ґеноцид українців, учинений диктаторами
Інформаційний простір · “Сила, ключ до захисту нашої Конституції не лише у кількості ракет і танків, а саме у готовності народу її захищати”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Правда про геноцид українців

Павло Мовчан. Виклики та загрози для української нації. Петро Чернега. Ґеноциди української нації московитами. Павло Гриценко. Голодомори українців: передумови, наслідки, контекст. Володимир Пилипчук. Історичні й міжнародно-правові аспекти у розкритті злочинів московської агресії та геноциду. Олександер Скрипник. Правові аспекти геноцидальної спрямованості нормативно-правових актів комуністичного тоталітарного режиму проти української нації. Георгій Філіпчук. Дорога гіркої правди. Володимир Сергійчук. Реконструкція всесоюзного перепису населення 1939 року як один зі шляхів установлення реальної чисельності жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Рена Коваленко. Компаративно-статистичний аспект Голодомору 1932-1933 років на Київщині. Олеся Стасюк. Проблеми визнання та вшанування пам’яті українців – жертв Голодоморугеноциду на державному рівні. Василь Марочко. Заградот-
Люди і долі · “Це історія про ціле покоління, а ще про те, як поневолені народи пізнають одне одного в спільному прагненні свободи”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Про Ар’є Вудку і Олексу Різникова

Ярослава РІЗНИКОВА 9 червня відбулась онлайн-розмова “Мовна ідентичність українських і єврейських дисидентів”, організована Оксаною Лебедівною – старшою викладачкою кафедри загального та слов’янського мовознавства НаУКМА, кураторкою літературних і наукових подій, та Юлією Кравченко – науковою співробітницею Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА, дослідницею дисидентського руху. Це був один із тих моментів, коли, якщо висловлюватись пафосно, давня історія ожила і заговорила! Адже учасниками цієї розмови стали майже дев’яносторічний Олекса Різників та майже вісімдесятирічний Ар’є Вудка. Вони згадували табірні роки, друзів, поетів, тих, хто вижив, і тих, хто залишився там назавжди. І в якийсь момент Олекса сказав: “Боже, Боже, Ар’є, п’ятдесят років минуло! Ати все пам’ятаєш мої вірші”. У цій фразі було все – і подив, і вдячність, печаль за минулим, і те диво пам’яті, завдяки якому українська табірна поезія колись вийшла за межі колючих дротів. А почалась ця історія у далеких 1970-х роках, у Пермській області РРФСР, у колонії суворого режиму для політичних в’язнів, де доля звела двох людей, приречених радянською системою на мовчання. Олекса Різників – український поет, мовознавець, дисидент, засуджений Одеським обласним судом за звинуваченням в “антирадянській агітації та пропаганді” за ч. 1 ст. 62 КК УРСР до п’яти з половиною років таборів суворого режиму. І Ар’є Вудка – єврей із Дніпропетровщини, засуджений за “сіоністську діяльність” та створення підпільної групи, що діяла в 16 містах і налічувала 300 осіб, до семи років ув’язнення. На той час він вже відсидів на 19-й зоні в Мордовії та мав етапуватись у Володимирський централ. Вони належали до різних культурних традицій, мали різний життєвий досвід, різні дороги до спротиву. Але в таборі ці дороги перетнулися, бо імперія однаково ненавиділа всіх, хто не хотів бути частиною її мовчазної маси, усіх, хто відмовлявся зрадити себе. Ар’є Вудку знали як людину незвичайної сили духу, глибокої віри і феноменальної пам’яті. Саме ця пам’ять згодом стала способом порятунку частини української поезії, написаної за ґратами. Він вивчив напам’ять понад сто віршів ув’язнених українських поетів Василя Стуса, Ірини Сеник, Стефанії Шабатури, Олекси Різникова, Валентина Мороза, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Зиновія Красівського, Михайла Осадчого, Святослава Караванського та інших. А після звільнення й виїзду за кордон, А. Вудка передав ці тексти для публікації у журналі “Сучасність” та окремою колективною збіркою “Поезія з-за колючих дротів. Слово репресованих Москвою українських поетів”, що вийшла в Мюнхені 1978 року у легендарному видавництві “Смолоскип”. Так у системі, де кожен аркуш перечитували, де листи цензурували, де за кожне підозріле слово карали, а за рукопис кидали до карцеру, поезія знайшла шляхи виживання у людській пам’яті. Так світ дізнався про творчість українських репресованих авторів. Олекса Різників, зафіксував цю історію у кількох статтях та у 2005 році під час розмови з членом Української Гельсінської Групи, політв’язнем радянських концтаборів, філософом, публіцистом, істориком дисидентського руху Василем Овсієнком. Він згадував про неї дуже просто, наче йшлося про звичайний табірний епізод. Але, погодьтеся, за цією простотою – ціла драма часу. “Коли ми приїхали в табір, то люди дізналися, що я пишу. Я там щось читав зі свого. Підходить до мене єврей із Дніпропетровщини Ар’є Вудка і каже: “Пане Олексо, ви хочете, щоб ваші вірші потрапили за кордон?” – Так хто ж цього не хоче? – Ну, дайте мені кілька штук, з десяток. Я знав, що його судили і дали “критки” три роки за те, що він у суботу не ходив на роботу. Значить, йому ще три роки сидіти у Володимирі, потім ще кілька тижнів побути в таборі, аж потім він звільняється. Кажу: – Так тобі ж ще Володимирська тюрма, ти ж забудеш. – Ні, – каже, – в мене така пам’ять, що я забуду тільки тоді, коли здам. – Ну, як знаєш. Я підготував, дав йому вірші. Він на другий день кличе мене, ходимо попід “запреткою”, і він читає мені напам’ять усі ці вірші, яких я ще сам не знав напам’ять! Кажу: – Пане Ар’є, як це ви так? – Ну, – каже, – мені досить два-три рази прочитати, і все. Скоро його забрали на етап. Повезли у Володимирську тюрму, більше я його не бачив”. Серед шести віршів Олекси Різникова, опублікованих у збірці, був і вірш “Озон”, написаний про всіх співтабірників. У ньому є і краса, і приреченість, і готовність увійти в задушливий простір, щоб бодай на мить його “просвіжити, проозонити”: …На листочки на зелені, на травини Понизалися градини, мов перлини. Ці небесні самозванці, нечеканці, Неболюбці, себегубці, себеданці. Відчайдушно, занедбавши небезпеку, Просто в затхлість, у задуху, в спеку, в пекло, Так прозоро кришталево, так відверто: Просвіжити, проозонити – І вмерти. Можливо, саме такою була й українська поезія в таборі – коротким вибухом чистого повітря там, де система намагалася залишити лише задуху. А для мене збірка “Поезія з-за колючих дротів. Слово репресованих Москвою українських поетів”, має ще й дуже особисте значення. Саме з неї, а не з татових розповідей, я вперше дізналася, наскільки тяжким був його стан у таборі. В невеликій довідці про батька було написано, що “поета О. Різникова кадебістський суд загнав у Пермський концтабір суворого режиму. Важка каторжна праця сильно підірвала його здоров’я. У 1974 році існували реальні побоювання, що поет фізично не витримає каторжних мук і не доживе до кінця свого терміну”. Бо сам тато, оптиміст і життєлюб, зазвичай розповідає інше. Як у таборі писав свій “Кореневий словник”, як складав вірші, як учив польську, литовську, латиську, як спілкувався з людьми, які стали моральними стовпами цілої епохи. Олекса і Ар’є побачились через багато років – у 1992 році в Єрусалимі під час зустрічі українських та єврейських шістдесятників, організованій Яковом Сусленським та Левком Лук’яненком. І потім знову на довгі роки загубились. Згодом, 16 лютого 2003 року, О. Різників не зміг бути в Києві, коли була організована зустріч громадськості з Ар’є Вудкою у Будинку вчителя. Тоді Євген Сверстюк, який модерував зустріч, називав Ар’є легендарною особистістю. Не лише за феноменальну пам’ять, а за душевне світло і тепло, яке відчували всі, хто спілкувався з ним. А ще за силу духу, яку він демонстрував відразу після арешту. Йому було лише двадцять п’ять – у табір потрапив молодий чоловік, який пережив радикальне внутрішнє відторгнення від радянського світу, відверто називав себе сіоністом, перейшов до віри, де були заборони, дисципліна, закон, інша система цінностей, хотів відрощувати волосся і бороду, молився, підписувався івритом, носив ярмулку. Кожен із цих актів був викликом системі й табірному начальству, і кожен день ставав випробуванням. Його в наручниках водили голити. Він не бажав “адаптуватися” до зони – він внутрішньо відторгав її, як відторгав і їжу, якої не міг уживати через свої релігійні переконання. А українські політв’язні підтримували його право бути собою – молитися, жити за своїм законом, не відмовлятися від своєї віри й ідентичності. Так у таборах, твердив Є. Сверстюк, творилася солідарність, що була сильнішою за етнічні, мовні, релігійні відмінності. Нова зустріч наших двох головних героїв сталась лише 28 жовтня 2025 року під час міжнародного круглого онлайн-столу на тему “Українсько-єврейські взаємини у дисидентському русі”, організованого Центром досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА та Інститутом російських і східноєвропейських студій імені Роберта Ф. Бернса у Блумінгтоні, США. Серед учасників були дисиденти, чиї імена давно належать до історії спротиву: Йосиф Зісельс – член Української Гельсінської групи, політв’язень радянських таборів, співпрезидент Вааду України, віце-президент Конгресу національних громад України; Мирослав Маринович – член-засновник Української Гельсінської групи, політв’язень радянських таборів, проректор Українського католицького університету; Микола Горбаль – член Української Гельсінської групи, політв’язень радянських таборів, поет, член міжнародного ПЕН-клубу; Зорян Попадюк – політв’язень радянських таборів, політик; раббі Йосиф Менделевич – політв’язень радянських таборів, рабин; Анатолій Голдфельд – політв’язень радянських таборів, член Комітету сіоністської організації в Ленінграді, викладач Університету імені Давида Бен-Гуріона, засновник A.D. Ach- lama; Давид Мааян-Черноглаз – політв’язень радянських таборів, член Комітету сіоністської організації в Ленінграді; Богдан Нагайло – головний редактор “Kyiv Post”, політичний аналітик; Леонід Фінберг – головний редактор видавництва “Дух і Літера”, директор Центру юдаїки НаУКМА. Тоді Ар’є Вудка та Олекса Різників змогли перекинутись лише кількома словами поза планом. І от кілька днів тому з’явилась нова можливість знову зустрітись і поспілкуватись. Нехай онлайн, нехай через екран, але по-справжньому й щиро. Технічну та організаційну підтримку для цього надав Павло Козленко – директор унікального Одеського музею геноцидів “Територія пам’яті”, що відкрився два роки тому. Сьогодні Ар’є Вудка живе зі своєю сім’єю у самарійському поселенні Карней Шомрон. Пише вірші та богословські праці, викладає Тору та іврит. Його життя після таборів – це теж історія вибору, служіння, віри, відповідальності і великої родини – 12 дітей! Він є автором кількох книг, зокрема “Приховане світло” та “Два світа і любов. Вірші 1969–2016”, у якій виділено окремий табірний цикл – “За колючим дротом”, пов’язаний із Мордовією, Уралом і Володимирським централом. Його вірші поєднують табірний досвід, біблійні образи, тугу за землею Ізраїлю і внутрішню розмову людини з Богом, свободою та пам’яттю. А ще він автор дуже сильної книги “Московщина”, виданій у Лондоні 1978 року. У ній, до речі, він так згадував Олексу Різникова: “Олекса Різників, великий і міцний, блакитноокий, з великими вусами пшеничними, був сильною, спокійною й обережною людиною. Він навіть здавався байдужим. Насправді це справжній, талановитий український поет із глибинним знанням мови, з приголомшливою чуйністю до слова і силою слова. Вперше він потрапив у табір за листівку проти “фашистської диктатури КПРС”, ще він був далекий від національних ідей, але під арештом прозрів. Після звільнення мешкав в Одесі. У ньому на всю широчінь розгорталося творче начало. У місті, де не почуєш українського слова, самобутній український поет був постаттю просто одіозною. Його заарештували вдруге, разом із Караванською, приписали поширення якогось самвидаву, хоча доказів такого жахливого злочину не було”. Ці слова важливі не лише як характеристика однієї людини. Вони дуже точно передають атмосферу тогочасної радянської Одеси. Український поет, який мислив українською, писав українською, шукав коріння українського слова, ставав “одіозною” постаттю – і не тому, що робив щось злочинне, а тому, що самим своїм існуванням руйнував міф про “єдіний советскій народ” і “природну російськомовність” міста. Мені видається, що історія Олекси Різникова та Ар’є Вудки є однією з найсильніших і найлюдяніших сторінок великої теми українсько-єврейських відносин. Це історія не лише про них, а й про ціле покоління, а ще про те, як поневолені народи пізнають одне одного в спільному прагненні свободи. Вона демонструє методи виживання культури під тиском імперії, показує як слово могло транслюватись навіть тоді, коли всі офіційні канали були перекриті. І такі свідчення не мають залишатися лише в родинній пам’яті, адже вони так важливі й сьогодні. Ми з Павлом Козленком і Олексою Різниковим запросили Ар’є Вудку до Одеси. І починаємо працювати над одним спільним важливим і цікавим проєктом.
Точка зору · “Для кожного класу базової та профільної школи є список рекомендованої літератури, затвердженої Міністерством освіти і науки”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Навчаючись життєвої мудрості та самостійного мислення Які твори національної літератури пропонуються для обов’язкового вивчення і додаткового читання в НУШ

Василь ГУБАРЕЦЬ Частенько від батьків нинішніх учнів Нової української школи (НУШ), що складається з початкової, базової та профільної, можна почути нарікання на перевантаженість їхніх дітей домашніми навчальними завданнями, великим обсягом самостійної роботи з усіх предметів. “Подумати тільки, – обурювалась одна мама проти непомірних, на її погляд, освітніх навантажень, – навіть літо вчителі забирають у дитини, обтяжуючи завданнями з читання різних книг”. Про які ж книги йдеться і хто той знущальник, що збиткується над школярами, не даючи їм відпочити влітку? Відповідь варто пошукати в оригінально створеному допоміжному навчальному виданні “Читання влітку”, що для кожного класу базової та профільної школи є список рекомендованої літератури, затвердженої Міністерством освіти і науки України. У цей перелік ввійшли твори, які майбутнім п’ятикласникам-одинадцятикласникам бажано прочитати влітку, до нового навчального року, оскільки з його початком учням може бракувати часу. Тут на одній сторінці подається список усіх обов’язкових для вивчення в конкретному класі творів української літератури, на зворотній – перелік рекомендованих для позакласного читання та для уроків із резервних годин. Зауважмо, що саме навчальна програма є тим освітнім документом, який визначає зміст, обсяг, порядок вивчення й викладання навчального предмету, а також передбачає вимоги до результатів навчання. Зважаючи на завдання Нової української школи і відповідно до Державного стандарту базової середньої освіти, вченими Інституту педагогіки Національної академії педагогічних наук України на єдиних методологічних засадах створено навчальні програми, системи підручників і посібників з усіх предметів для базової школи (5–9 класи), де вагоме місце відведено програмам та підручникам з вивчення української літератури. Зокрема, розроблено модельну навчальну програму і нове покоління підручників “Українська література” для 5 і 6 класів. Кілька років тому навчальними програмами для п’ятикласників та шестикласників введено ще один важливий предмет “Література (українська та зарубіжна)”, що повинен забезпечити реалізацію інтегрованого і компетентнісного освітніх підходів. Цінним є те, що в процесі їхньої роботи з художніми текстами відбувається поетапне вивчення понять теорії літератури, основних принципів письменницької творчості. З’ясовується, що не вчителі “напихають” дітей читанням, а найдосвідченіші науковці педагогічної сфери старанно готують відповідні рекомендації, створюють найновіші підручники. Оскільки саме п’ятикласники, щойно подолавши поріг початкової школи, на перших порах ще перебувають у минулих вимірах, то добір для вивчення творів української літератури відбувається особливо виважено, неодмінно з врахуванням знань, набутих у попередньому освітньому періоді. Серед рекомендованих для читання влітку, а згодом для текстуального розгляду у класі – міфи та легенди давніх українців, народні казки, літописні оповіді (на основі “Повісті минулих літ” у переказі Віктора Близнеця), казки Івана Франка “Фарбований Лис” та інші, Василя Симоненка “Цар Плаксій та Лоскотон”. Класичну поезію п’ятикласники вивчають за віршами Тараса Шевченка, Павла Тичини, Олександра Олеся, Максима Рильського. Для цієї категорії учнів Нової української школи сучасна українська проза відкривається творами “Дивак” Григора Тютюнника, “Лось” та “Сім’я дикої качки” Євгена Гуцала, “Панна квітів” Валерія Шевчука, “Первінка” та “Сіроманець” Миколи Вінграновського. У переліку творів для додаткового читання п’ятикласниками влітку таки справді забагато позицій – аж 26. Однак варто звертати увагу на подане там же в дужках “на вибір”, що стосується кожного класу. Як і в початковій школі, учні базової та профільної забезпечуються ґрунтовно розробленими підручниками з усіх предметів, утому числі з української літератури. Ця навчальна книга, маючи вагомий дидактичний потенціал, втілений у різноманітних розділах, рубриках, вивіреному методичному апараті та на основі прочитаних і проаналізованих на уроках художніх текстів, сприяє формуванню багатьох важливих компетентностей. Зокрема, йдеться про чітке розуміння учнями специфіки літератури як мистецтва, розвиток самостійної оцінки твору, уміння належного осягнення його ідейно-художнього змісту, а також набуття елементарних навичок аналізу на підставі засвоєння основних понять з теорії літератури. Цілісність сприймання здобувачами освіти будь-якого художнього твору значною мірою залежить від врахування висновків науковців щодо так званого кліпового мислення, характерного для дітей цифрового суспільства. Тому нинішні підручники з української літератури у Новій українській школі на противагу минулим часам оснащені різноманітними цифровими додатками. Як наголошує Таміла Яценко, науковиця з великим педагогічним досвідом, це дає реальну змогу учням під час опрацювання в класі навчальних тем отримувати допоміжну інформацію і глибше засвоювати матеріал через сканування QR-кодів та застосування цифрових сервісів. У такий спосіб опановують програмовий текст і шестикласники, яким у процесі вивчення, наприклад, повісті Лесі Ворониної “Таємне товариство боягузів, або Засіб від переляку №9” “вказано на можливості цифрового ресурсу “Mird Map” і рекомендовано за його допомогою укласти карту пригод головного героя твору”. Обов’язковими для вивчення в 6 класі є й низка інших пригодницьких повістей: “Тореадори з Васюківки” Всеволода Нестайка, “Джура козака Швайки” Володимира Рутківського, “Митькозавр з Юрківки, або Химера лісового озера” Ярослава Стельмаха. А от неперевершені, можна сказати, класичні “Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим” Івана Багмута чомусь опинилися в переліку творів для додаткового читання. Справа вчителя зацікавити учнів оригінальною повістю, наголосити на гуманістичних принципах твору. Перечитавши влітку визначені програмою поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, шестикласники під час навчального процесу через сканування відповідного QR-коду здійснюють віртуальну екскурсію до музею поетеси, а для виконання завдання за Шевченковим віршем “І досі сниться: під горою…” використовують рекомендовані вчителем матеріали інтернет-джерел, крім цього, з картин українських художників добирають пейзажі, якими ілюструють декламування цього твору. Учнівська активність, що поєднує попереднє прочитання запланованих текстів з набутими інформаційно-комунікаційними компетентностями, допомагає глибше й повніше засвоювати ідейно-художню спрямованість класичної поезії, її історичну та мистецьку цінності. Знайомлячись з теорією літературних жанрів, молодші підлітки не тільки охоче читають, ай легко вивчають напам’ять твори сатири і гумору, зокрема байки Леоніда Глібова, співомовки Степана Руданського, гуморески Павла Глазового. Учні мають реальну змогу встановлювати відмінності, визначати найхарактерніші риси таких віршованих дотепів, вчаться розрізняти особливості сатири, які полягають у цілковитому запереченні, висміюванні й гострому засудженні негативних явищ у суспільному житті, розвінчуванні антиподів цивілізованої моралі, тоді як гумор піддає висміюванню часткові недоліки, критикує негативне й комічне через добродушний підхід, спокійнішу і лагіднішу манеру. З кожним наступним класом підвищується рівень вивчення творів, педагогічні вимоги й рекомендації щодо їх опанування, орієнтації на дослідницьке навчання. Семикласникам обов’язковими для читання, розуміння й побудови висновків є тексти Андрія Малишка (“Пісня про рушник”, “Чому, сказати, й сам не знаю…”), Ліни Костенко (“Крила”, “Чайка на крижині”), Василя Симоненка (“Лебеді материнства”, “Ти знаєш, що ти – людина”, “Гей, нові Колумби й Магелани”). Зі своїм піднесено-закличним словом і поетичним талантом приходять до сучасних українських підлітків незламні патріоти Олена Теліга й Олег Ольжич, закатовані гітлерівцями в роки Другої світової війни. Автори підручників з української літератури подають навчальні тексти, групуючи їх у тематичні розділи, в яких доступні і легко впізнавані рубрики кожної навчальної книги служать завданням пізнавального, розвивального та виховного характеру. Приміром, мета рубрики “Читацький путівник” полягає у визначенні орієнтирів для ознайомлення та опрацювання учнями художніх текстів. В іншій рубриці “Поміркуй” подаються запитання та завдання на розуміння прочитаних епізодів і всього твору, а в рубриці “Читай і досліджуй” формуються для здобувачів освіти завдання і тематика групових проєктів. Подібних “куточків” у підручниках немало, і кожен із них належним чином справляється зі своєю функцією. Учням усіх класів базової школи (5–9 класи) рекомендуються для вивчення як обов’язкові безсмертні поезії (вірші, поеми, послання) Тараса Шевченка, в яких закладено вільнолюбивий дух, заклики до боротьби проти гніту російського царизму, а також віру в майбутнє української нації. Зокрема, йдеться про “Кавказ”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”, “Катерину”, “Сон” (“У всякого своя доля…”), “Мені однаково, чи буду…”, “Тополі”, “Злоначинающих спини…” Важливе місце в опануванні класичної спадщини української літератури навчальні програми відводять творчості Івана Франка (вивчення історичної повісті “Захар Беркут”, поеми “Мойсей”, поезії “Гімн” (“Замість пролога”), повістей “Борислав сміється”, “Для домашнього огнища” та низки інших). З великого літературного доробку Лесі Українки пропонується багато поезій, серед яких “Слово, чому ти не твердая криця?..”, “Contra spem spero!”, “Кассандра”, “Бояриня”, “Лісова пісня”, “Давня казка”, “Хотіла б я піснею стати…”. Проза Михайла Коцюбинського представлена у шкільних програмах і для читання влітку “Тінями забутих предків”, “Дорогою ціною”, “Intermezzo”. Зважаючи на старший підлітковий вік, навчальні програми з української літератури для 8–9 класів стають ускладненішими й вагомішими, позначеними розширенням громадянської, патріотичної тематики. Тому й серед творів, пропонованих для обов’язкового та додаткового читання, бачимо поезію Володимира Сосюри “Любіть Україну”, твори Олександра Довженка “Ніч перед боєм”, “Зачарована Десна”, Олеся Гончара “Берег любові” та “Бригантина”. Віковічні звитяги, мужність та незламність духу українських національних героїв різних епох постають перед учнями з рекомендованих до вивчення українських народних дум, балад, легенд. Зачаровуючись перлинами нашої давньої літератури, учні поринають у глибинність і невмирущість “Слова о полку Ігоревім”. Програма вивчення української літератури дев’ятикласниками насичена класичними творами Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Петра Гулака- Артемовського, Євгена Гребінки, Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка. Десятикласникам обов’язковими для опанування, дослідницької роботи з текстами мають стати окремі прозові твори Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Володимира Винниченка. Старшокласники вивчатимуть як обов’язкові оригінальні твори Павла Тичини (“Пам’яті тридцяти”, “Арфами, арфами…”, “О панно Інно…”), Валер’яна Підмогильного (“Місто”), Юрія Яновського (“Майстер корабля”), Івана Багряного (“Тигролови”), Ліни Костенко (“Маруся Чурай”, “Страшні слова, коли вони мовчать…”), Дмитра Павличка (“Два кольори”), Івана Драча (“Балада про соняшник”). Важко перелічити всіх авторів та їхні твори, які рекомендуються для обов’язкового вивчення і додаткового читання учнями Нової української школи, власне, в цьому й немає особливої потреби. Досить сказати, що тільки у двох списках для одинадцятикласників уміщено загалом 72 позиції найкращих літературних досягнень письменників різних поколінь. Учнів підліткового віку, певна річ, цікавлять тексти, в яких художньо розкриваються теми, пов’язані з першим коханням, взаєминами між ровесниками, із зображенням персонажів, у яких вони легко впізнають самих себе, наділених міркуваннями та вчинками, що притаманні багатьом із них. Водночас одинадцятикласники не зможуть не обрати для читання книги Василя Шкляра (“Залишенець” і “Маруся”), Сергія Жадана (“Ворошиловград” та “Месопотамія”), Юрія Андруховича (“Московіада” і “Рекреації”), Марії Матіос (“Армагедон уже відбувся” і “Москалиця”), В’ячеслава Медвідя (“Збираючи каміння” і “Льох”). Українська література, займаючи важливе місце серед предметів шкільного освітнього процесу, забезпечує осягнення учнями мистецтва художнього слова у поєднанні з літературознавчими навичками. Її вивчення в підлітковому та старшому шкільному віці вибудовує внутрішньо-емоційний і пізнавально-визначальний світ особистості. Саме тому Концепція української літературної освіти, визначаючи її завдання та реалізацію основної мети, наголошує на “вихованні творчого читача із самостійним критичним мисленням”, а також на “формуванні гуманістичного світогляду, загальної культури, естетичних смаків” учнів сучасної школи. Окрім педагогів та науковців свою частину праці у виконання цих завдань вносять видавці, які забезпечують школярів новими підручниками, навчальними посібниками, художніми творами. Відчувати насолоду від читання, мати задоволення від спілкування з мистецьким світом українського слова, навчання життєвої мудрості, втіленої в книзі, можуть забезпечити шкільні, районні, міські, спеціалізовані бібліотеки. До них варто топтати стежки-доріжки, їх щоденно підтримувати, наповнюючи книжкові фонди класичною і сучасною українською літературою.
Пишуться вірші... · “Коли усякий каже все що хоче поету залишається мовчати” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

*** Котилося до спаду сонце підупало в силі пішло за горизонт цілуючи усе і всіх не раз на думку сходило мені а що там за спиною в неба *** Роки веригами важкими всілись на коркошах усе вкокоськують гамують норов мій та я своє життя сам на поруки взяв без приростання маски до обличчя так щоб ні совість не боліла ані серце-бо інколи стає аж лячно від тої чужениці на душі яка мов чорна нитка що проникла в вушко голки *** Цінуймо цю уїдливу щоденність-бо може обірватися раптово не встигне серце навіть знак подати як всякому воздасться своя пригорща світ і далі буде жити не відаючи часу і люди без потреб все заглядатимуть в майбутнє неначе їм там медом помащено *** Щось ізнемігся я не хочу ніц мирське приклеїлось мов п’явка ссальцями своїми але даю собі зарік не допускати його в мозок щоб світу дика скурвленість не зав’язала в ньому ґудз *** Чи випустять дошки з гробів на Страшний Суд убивць дерев *** Коли усякий каже все що хоче поету залишається мовчати *** Потрібно марити щоби щасливим бути і постає переді мною що ж це з нами що то за путаниця у людському муравлищі де нехристи співають гімни Сатані та горлапанять що на все своя пора приходить і скільки у ворота задні розуму їм не вганяй життя ані щасливішим ані розумнішим не стане *** Полоще небо у ріці хмарини руноносні в садково-пасічнім затишші квітковий сніг з дерев паде чи сонце то чи Божий сміх не одірвусь очима мов понадчасовість якась застила на ферматі *** А може ці зорі в небеснім огромі-то душі що раптом пізнали мене спокревний я з ними не відрікаюсь галайкання їхнє на віру беру
Пишуться вірші... · “Коли усякий каже все що хоче поету залишається мовчати” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Справжність

Павло МОВЧАН Кілька років тому, розглядаючи твори, що надійшли на конкурс премії імені П. Тичини, був несподівано обрадуваний відкриттям справжньої, так, саме справжньої поезії, автором якої був невідомий мені досі автор – Ігор Курилів. А згодом уже й доповнив свою книгозбірню поетичними виданнями “Флейти на вітрах” та “За Аріадниною ниткою” цього поета… Так-так, саме поета. Адже з кола тих римувальників, які розплодилися в Україні за останні десятиліття, лише одиниці можуть претендувати на роль поетів… Тому зрозуміла була моя радість, коли познайомився з текстами І. Куриліва. Свій голос, своя оптика, своя лексика, свої відчуття, свої зачудування, своя палітра, свої композиції і своя тематика… Саме сумарно “свого” стільки, щоб вигукнути: поет! І поет особливий… Його поезія існує ніби поза умовностями. Літературна умовність тут особливого виміру, ніби своєрідний певний коментар до особистого життя автора, ніби своєрідний підрядник під текстом життя, без особливих претензій на жанровість, без особливого акцентування поетичності як такої, без надмірного наголошення на жанровості, мовби тексти складаються самі по собі, без особливого зусилля, ніби деталі збігаються докупи, аби оформитися в поетичний текст самоплинний. Ховає ніч білі хатини як квочка курят під крильми ґаздою місяць видриґасить по селі і зірка полинова дотикає серця без осуду і мсти марчіє у вікні Це поезія без надмірних метафор, бо вона сама ніби метафора в цілому. Це дивовижна тотожність слова і події, слова і життя, крізь яку проступає дословесна таємничість, як у ранньому дитинстві, коли ми опановуємо словесний світ. Тут відсутні великі міфологеми та заспокійливі культурні архетипи чи метафізичні сентенції. Це вільна в прямому розумінні мова про саме життя, мовби людина залишається на самоті із собою і світом слів. Це надзвичайний сам по собі досвід, екзистенційний, коли людське залишається на самоті не лише із собою, а й зі світом, з яким його поєднує мова почуттів, а також розмислів. Це своєрідна абетка почуттєвих рефлексій. Людина ніби перестала пояснювати світ, тобто творити його, вона, людина, ніби пересотворює його, доповнює його, перебуваючи в захваті і перед світом, і перед словом, і словом вона ніби пересотворює заново той світ, який ів людській істоті, і надовколишній. Цей надовколишній світ, світ доадамових часів, коли мова підтверджує своє первісне значення, адже пріоритетним є лише почуття, що тут світ ніби виникає заново, після означення його своїм світлом. На перший погляд поезії Ігоря Куриліва справляють враження імпровізації, невимушеного монологу, але не просто розмовного висловлювання, а певного напруженого монологізування, піднесеного і дещо пафосного філософування. Магічними закляттями не одвернути долі від злості озвірілий час мене мов кістку обгризає роки згоріли як пуделко сірника а те оскубле що лишилося мені хребта вже не зламає Це своєрідний ефект спонтанності, імпровізаційності, який мене особисто вражає саме невимушеністю. В цих текстах присутні якесь особливе повітря і світло, які роблять вірші віршами, і голос автора, зауважте, не спедальований, а немовби зумисне притишений, який надає словам особливого чару, а то й зачудування. І не потрібно нікого переконувати, що це поезія. Так, це поезія. Минуле у нього ущільнюється сьогоденням, одухотвореним прикладом творця, який словом творив світ. Поет творить емоційні стани або ж намагається душевними відлуннями відтворити те, що вислизає, те, що майже невловиме, тобто людські емоції і розмисли про швидкозмінюваність у теперішньому часі, адже все минуле в минулому, а майбутнє – в можливому завтрашньому. Інколи тональність поетичної мови І. Куриліва нагадує мені тональність мови Іова, відчай якого лише підсилює правильні, але позбавлені досвіду його переживань слова: “і я міг би так висловлюватися, як ви, якби душа ваша була на місці моєї душі” (16:2, 4), “о якби були записані слова мої! якби були накреслені в книзі різцем залізним з оловом, на вічні часи на камені” (19:23, 24). Мотиви творчості І. Куриліва так само, як творчі імпульси, не від его, не від славолюбства, не від самозамилування, а від потреби висловити невисловлюване, від переповнюваності його єства вселенським єством… велике у малому і мале у великому. Це своєрідна божественна матриця, адже кожен із нас, сущих, є мікрокопією макрокосмосу, і саме це є для мене найцікавішим у поезії Ігоря Куриліва. Мене вражає його всепоглинаючий нестерпний біль від минущості всього, від усвідомленості того, що це закони життя, які потрібно не лише пережити, але й збагнути. Трьохкнижжя Ігоря Куриліва, як і нові його поезії, – це розділи однієї книги, яка, як на мене, буде дописуватися, доповнюватися, докомплектовуватися автором, для якого важать не роки, дати, а найважливіше – фіксація стану твоєї душі. Я бачу лише три крапки в кінці кожної збірки і кожної добірки. Отже, продовження буде. Побажаю авторові лише тут творчої снаги для нових і нових творчих сходжень і душевного піднесення. Ось коли доречно згадується сентенція Тараса Григоровича Шевченка: Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога. Адже все, що щире, правдиве, душевне, сердечне, сповідальне – од Бога. А решта – полова. Поет уникає затерто нейтральних слів і понять, ігноруючи ієрархію відповідних поетичних штампів, ущільнюючи поетичну тканину відповідними смислами, засобами поетичної власної, не наслідувальної мови, в якій присутнє позасловесне підсвідоме. Для мене це своєрідне літературно-філософське задзеркалля. Життєва переповненість свідчить про душевну повноту автора, уникаючи дисонансних рим та імпровізаційних інверсій. Висока концентрація змістовності, драматичності, а не трагічності, емоційна урівноваженість зі змістовністю свідчать про природню мудрість, тобто верхнього “до”, коли, незважаючи на безглузду історичну і людську хаотичність, поет урівноважується і нас урівноважує, запевняючи, що найвище божественне є і має бути домінуючим. Адже божественним виповнене все – і людина, і Всесвіт. Ігор КУРИЛІВ *** Добірність терпкого вина утаємничила все негодяще неквапом додала мені краплину елегійної наснаги-бо не така вже і висока в мене думка про цей світ зістарівся мій сміх літа вже всовіщають ніхто коня не підведе на бездоріжжі у сльоту осріблений сивінню весь ґрасую ще ріллю свою щоби не бути пасербом в Творця зірок і Неба щоби душа моя ні в кого на побігеньках не була якби ж то сталася років нетеча *** Нема за що вхопитися така порожня надовкіл хвилини в глузах наді мною все чорнішими стають нічого я не досягнув в тяжбі з ходою часу скрижаль надій моїх обтяжилась прозрінням як добре що не став сліпим під виглядом розумного *** Спить світ про мене ані гадки морозиця студена міцно потискає і мудра Вічність виїдає очі як догараздити не знайденим словам щоби паперу білого не турбував я пусто вони як крижана вода на дні глибокої криниці кажуть поети плачуть в стані чистої душі *** Чи чули ви колись як пауза звучить хіба що в темних дебрях мозку коли нічна глухонімизна вас накриє теплим коцом неспокій серця стишиться і нерви стануть мертві все поховається таїнно як пасма клоччяні на запорошенім горищі *** Баба Марися при відході довго з Небом розмовляла і були очі в неї як у Богородиці просила свою пайку милостей Господніх щоби по вірі далось їй перед вратами Сотворителя
Добрі новини · “Дай виговоритись мені всерозуміюча людино” · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

*** Наприкрилась мені людського світу клопітня і скимлить потайне в душі нікому не повідане від чорної отрути ночі повіяло собачою журбою ще один день поліг нізвідки не чекаючи підмоги *** Я на сліпців отих безликих стараюся дивитись упівока щоби не зруйнувати те що залишилося позаду але вовтузиться в мені якесь гніздо павуче скільки разів був людством проданий цей світі генії величні християнства нераз ославлені були жоден ковчег не став для них спасінням та все ж діткнулися до Вічного Життя *** Сиджу весь зосереджений у анемічному дерзанні з-під брів’я вигорілі очі шукають пристанівку з ікон посходились Святі мій дух розщеплений зростити чоло гаряче остудити і поселити в серці спокій-бо нащо пнутись до небес не маючи пташиних крил *** Хай би мене згадали ті кому це знадобиться але не ті котрим я був витіїватим вензелем в душі без говору хвалебности щоб чарка з рук не випала щоб був цей спогад як пролог до воскресіння *** Безсонні нетлі б’ються ув освітлене вікно хирлявий місяць мече зором в вічність ймовірніше що я впав нині в ілюзійність що спокушає лакомо якимсь теплом таємним печально безкінечним як шопенівський мотив *** Тисячоокий шепіт зір в червневій липовості ночі так благодатно звідусюд і так цнотливо тихо лиш любохвальні солов’ї собі не попускають несила заховатися від їх ліричних ретирад *** Завжди щось скрито у словах їдкого жарту але який в цю мить солодкий жінки сміх лукаві бісики очей у душу западають а гріх вже десь сидить у засідці мов звір-бо жінка хоче щоб її любили а не розуміли *** Щоби дідизна забриніла у кобзарських думах щоби світильник отчий рідним словом очищав і псалми вікодавні прадідів великих не покривались забуттям почуй зовучий голос їх моя зчорноблена Вкраїно хай пріснопам’ятні звитяги нам проростуть пагінням молодим
Добрі новини · “Дай виговоритись мені всерозуміюча людино” · с. 7сторінка оригіналу ↗

Біблія борщем пригощає

*** Наявність ворогів-то лиш продовження життя моя ретивість не дає себе на духові здолати хоч стишуюся інколи задля гармонії цілого здаюсь таким безгрішним що й стида не знаю *** День оповився у негоду в сутінки поринув на припочинок заховався в Божій загороді лиш я стирчу під небом як з копиці острива не знаю де подітися щоби розшуканим не стати за грішну ту божбу якою час від часу розкидався *** У всіх є потаємне і лихе і добре замрійливо-журливе а часом тривожне нема мені потреби у вимудруванні слів не те шумить у голові а те з чим серце впоратись не може тягар віч-на-віч буть з собою *** Я закриваю для сторонніх навіть тінь думок сумнівних живу так тихо щоб і Бог не чув-бо іго старости безликої твердинею супроти стало нема чим душу ситити та і нема спонуки не розпалити вогнище полінами сирими *** Дай виговоритись мені всерозуміюча людино-бо я мов той Лаокоон що зміями оплутаний увесь може якась душа із темені потягнеться до мене щоби не осягав я недоступне шукаючи рятунку *** Вже відьм не спалюють в містах ґотичних і язики не відрізають за слова нестримні і навіть на кохання нині є ціна звіріють юні бельбаси в очемерінні наркотичнім де не поткнешся втіх аж понад міру перемінився світ до уповань людських *** Не попливе ріка навспак і нам не перетнутись більше як заходу і сходу не зійтись ніколи гострить мій біль журби точильний камінь щось межове переді мною знов повстало *** Ще білі плями тліють де-не-де зглотились хмари і німотствують чудні у безтурботливій щасливій сліпоті тремтить в повітрі весняне бродіння *** А дійсність все виштовхує мене все одвертає від сучасного цурпалля-бо я до нього так дотичний як бузина до київського дядька Світлана КОРОНЕНКО Коли народжується дитинка, батьки дуже хвилюються: чи розумна, чи красива? якою буде її доля? Коли народжується книжка і всі переживання-хвилювання позаду, батьки також переживають: якою буде її доля? “Біблія борщу” з’явилася вперше восени 2024-го і була презентована на “Книжковій країні”. Це була 800-сторінкова книга форматом А4, куди авторка прагнула вмістити все, що відшукала у старовинних книгах. Презентацію провела письменниця і етнограф Марина Гримич, а ще вона ж і авторка переднього слова, а ще ж і колега, до якої я зверталася з єдиним запитанням: чи варто видавати? Пані Марина благословила. Потім була презентація в Укрінформі, яку провів мій кумир і гуру кулінарного мистецтва Євген Клопотенко. Він же приготував на ту презентацію три найдавніші борщі, за рецептами з книги. Це була сенсація. Присутні дружньо смакували борщами і обговорювали їх. Згадують по сьогодні. Книжка пішла у світ, і з’ясувалося, що тиражу не вистачило. А якщо врахувати, що авторка-видавець має властивість дарувати свої книжки, то й взагалі… І ось нині вийшло друге видання “Біблії борщу”. Тут також цікава історія. Минулого року я стала лавреатом “РОДО- ВІДпремії2025”, грошову винагороду якої склала “рекордна для українського літературного простору сума” — 500 тисяч гривень. Премію заснували Анна та Ігор Дідковські. Це була ніби відповідь на моє питання, де взяти кошти на наступне видання “Біблії борщу” і книгу Михайла Слабошпицького “Українські меценати”. І ось книжка живе уже кілька тижнів. Тож час і влаштувати її “хрестини”. Подарункове видання. Трохи несподіване для авторки, але воно викликає захоплення у кожного, хто бере його до рук. Авторка й досі не вірить, що її мрія збулася. Але потихеньку працює над новою книгою під умовною назвою “Українська кухня від Київської Русі до сьогодні”, де вже зробила чимало кулінарних відкриттів, які не тільки подивують, а й вразять майбутніх читачів. Отже, презентація другого видання, виправленого і доповненого, відбудеться 7 липня, о 17 годині, у РІДхрамі, за адресою: вул. Хрещатик, 7/11. Чи потрібні сучасним українцям рецепти борщу, яким 300-400 років? Чи приготувала авторка 1000 рецептів борщу, які подала до “Біблії борщу”? Які борщі готували на Київській Русі, чому в Києві так багато Борщагівок і який стосунок до борщу має борщівник? Що за страшні інгредієнти у борщі, який входив до списку випробувань на звання козака, і чому його називали “мудрим”? На честь якого українського гетьмана один з борщів був названий “гетьманським” і скільки той гетьман вигадав рецептів борщу? Чи клали козаки в борщ картоплю й помідори? Де і коли з’явилася найперша україномовна кулінарна книжка, хто був її автором і які борщі запропонував своїм читачам? Чи можна вже робити перші підсумки і дати відповідь на запитання: чи вдалося авторці повернути в історію української кулінарії забуті її борщові сторінки? На ці запитання відповідатимуть: авторка і меценати видання Анна та Ігор Дідковські; автор передмови до “Біблії борщу”, кулінар і ресторатор, ініціатор внесення українського борщу до Списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО Євген Клопотенко; письменники: голова НСПУ Михайло Сидоржевський, Марина Гримич, Любов Голота, Катерина Мотрич, Лариса Петрова, Зірка Мензатюк, Павло Мовчан; директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко; директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ Микола Жулинський та Світлана Мирвода, Наталка Полтавець та Віктор Ліфанчук з народними піснями про борщ. Також будуть наші постійні інформаційні соратники: “Українська літературна газета”, “Літературна Україна”, “Слово Просвіти”; команда РОДОВІДшколи та потенційні меценати подальших тиражів, включно англомовної версії; народна годувальниця компанія “Террафуд” (лідер молочної галузі України); ПСП “Корпорація України”; ГО “Клуб мерів”; Укр- КООПерація; Страхова компанія “TAS li- fe”; Страховий брокер “STARLIFE” та ін. у популяризації історії рідного краю”. Престижні нагороди новій лавреатці вручили Михайло Косило – голова Івано- Франківської облорганізації НСКУ, Євген Баран – голова Івано-Франківської облорганізації НСПУ та Василь Бабій – заступник голови ТОПІЖ ім. І. Франка. За інформацією Івано#Франківської ОО НСКУ
Добрі новини · “Дай виговоритись мені всерозуміюча людино” · с. 7сторінка оригіналу ↗

Нова лавреатка

Нещодавно в рамках відзначення Всеукраїнського дня краєзнавства в Івано-Франківській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. Франка відбулася урочиста академія “Дивосвіт малої Батьківщини”. Було вручено обласну краєзнавчу премію імені Євгена Паранюка, яку заснували родини Паранюків і Лапчуків спільно з облорганізацією Національної спілки краєзнавців України у 2015 році. Із приємністю довідалися, що Аделя Григорук – письменниця, науковиця, заслужена працівниця освіти України, членкиня НСПУ, НСЖУ, НСКУ – стала лавреаткою обласної краєзнавчої премії імені Євгена Паранюка. Також за рішенням Президії НСКУ України А. Григорук нагороджено подякою “За активну науководослідницьку та просвітницьку діяльність
Подія року · “Фестиваль стає знаковою подією культурної дипломатії, єднає українство у світі, підживлює українську ідентичність”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Франкові Зорі” над Рієкою засяяли втретє

19 червня в ошатній залі бібліотеки “Трсат” Український фестиваль пісні, музики, танців і художнього мистецтва у Рієці (Хорватія) засвітив ІІІ міжнародне поетично-прозове ревю “Франкові Зорі”. Прикметно, що нині засяяли вони в рік, коли Україна відзначає 170- ліття від дня народження письменника, перекладача, літературознавця, громадського діяча, просвітника Івана Яковича Франка. Тож не випадково серед творів, поданих на конкурс, була, до прикладу, книжка Наталії Тихолоз “Великдень у Франків”. У фестивальні дні Івана Яковича цитували багато. І кожен його поетичний куплет звучав настільки актуально, ніби півтора століття тому Франко передбачив виклики, які стоятимуть перед Україною тепер. Його звернення наснажували пасіонарністю і глибиною думок, перегукувалися суголоссям наших почувань. На конкурс були подані поетичні, прозові і драматичні твори. Журі, як ви здогадалися, працювалося непросто, проте нам вдалося шляхетно порозумітися і дійти згоди. Частинка поетичного Ревю була присвячена декламації за участі юних конкурсантів. Діти читали вірші наших класиків, зокрема, Ліни Костенко, і це був високий рівень виконання та розуміння дорослих сенсів. Переможцями стали Єлизавета Євсеєнко, Анастасія Чистякова, Георгій Драгомирецький. Усі одержали дипломи за перші місця і подарунки. Браво! Щодо дорослих учасників журі розподілило місця таким чином. Перше місце в номінації “Пуб¬ ліцистика” присуджено Наталії Тихолоз (Львів) за монографію “Великдень у Франків”. Пані На¬ талія – літературознавиця, фран¬ кознавиця, викладачка, публі¬ цистка і популяризаторка україн¬ ської історії, науки і культури. Доцентка кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка та директорка Інституту франкоз¬ навства Львівського національ¬ ного університету імені Івана Франка. Авторка понад 200 літе¬ ратурно-наукових творів різних жанрів, серед яких книги “Каз¬ котворчість Івана Франка”, 2005; “Ізмарагди Франкового казкозві¬ ту”, 2006; “Петро Франко. Фор¬ мула долі”, 2021, 2025, артбук “Франко від А до Я”. Перше місце в номінації “Пое¬ зія/Публіцистика” здобула Юлія Бережко¬Камінська (Буча, Київ¬ ська область) за добірку віршів останніх років і біографічне ви¬ дання “Сергій Параджанов”. Юлія родом з відомої на весь світ Чорнобаївки Білозерського р-ну, Херсонської області. Письменни¬ ця, журналістка, редакторка. Сек¬ ретарка НСПУ по роботі з моло¬ дими авторами. Закінчила магіс¬ тратуру Інституту журналістики Київського національного уні¬ верситету ім. Тараса Шевченка. Авторка восьми книжок поезій. Окремі поезії перекладені англій¬ ською, французькою, іспан¬ ською, іспанською, болгарською, польською, білоруською мовами. У співавторстві з композитором І. Покладом написала “Гімн Вор¬ зеля” та “Ворзельський вальс”. Понад 50 текстів покладено на музику різними авторами, зокре¬ Володар Гран­прі Олександр Балабко ма, й народним артистом України В’ячеславом Самофаловим. Ке¬ рамістка, засновниця бренду прикрас “Керамісу”. Перше місце в номінації “Про¬ за” у Катерини Герасименко (Дортмунд, Німеччина) за роман “Си¬ ній, немов безмежне море” і но¬ велу “Гра в хованки”. Катерині Герасименко 23 роки, народилась та виросла в Черкасах. Бакалавр за спеціальністю “Прикладна фі¬ зика та наноматеріали” Київ¬ ського національного універси¬ тету імені Тараса Шевченка. Те¬ пер проживає у місті Дортмунд, Німеччина, волонтерить в укра¬ їнській громаді, пише малу і ве¬ лику прозу. Проза – в жанрі су¬ часного українського реалізму. Роман “Синій, немов безмежне море” і новела “Гра у хованки” – дебютні літературні твори Кате¬ рини, але вже доволі професійні. Віриться, що з літературою вона пов’яже своє майбутнє. Перше місце в номінації “Пое¬ зія” журі присудило Ользі Угні¬ венко (Київ) – за добірку віршів із циклу “БарвиСТО”. Ольга – во¬ лодарка Гран-прі “Українських солоспівів у Рієці” (2025). Закін¬ чила Київський державний педа¬ гогічний інститут (нині універси¬ тет імені Михайла Драгоманова, музично-педагогічний факуль¬ тет). Має другу вищу – економіч¬ ну освіту. Співачка, поетеса, ком¬ позиторка, художниця, дизай¬ нерка та майстриня. Заслужена діячка естрадного мистецтва Ук¬ раїни. Лавреатка національної премії “Скарб Нації – 2022”. Засновниця лялькового театру в Національному музеї літератури України (казки “Ріпка”, “Коло¬ бок”, “Різдвяна зоря”). Авторка книжок “БарвиСТО”, пісен¬ ника “Любов – це щастя”. Другі місця. Поезія. Григо¬ рій Прилуцький (Доній Бабин Поток, Лицько-Сенська жу¬ панія, Хорватія). За книжку поезій “Вишиванковий на¬ род”. Журналіст, закінчив фа¬ культет журналістики Київ¬ ського Шевченкового універ¬ ситету. До 2006 року працю¬ вав у редакціях газет і журна¬ лів; 2006–2015 – кореспон¬ дент, директор ТО на держав¬ ному телеканалі “Всесвітня служба “УТР”. Далі – спів¬ праця з телеканалами “Прав¬ да тут” та “Рада”. Співавтор документального фільму “Чорна смуга”. Створив низ¬ ку передач з циклу “Знамени¬ ті українці”. Автор поетичних збірок: “Посічені весни”, “На межі особливого часу, “Ви¬ шиванковий народ”, “Прирече¬ ний любити”. Автор слів пісні “Вишиванка”, яку виконує на¬ родний артист України Іван По¬ пович. Член НСЖУ. Друге місце. Драматургія. У Ва¬ лентини Лавринчук (Любляна, Словенія). За драматичний етюд “Ні, я жива, я вічно буду жити, бов серці маю те, що не вмирає”. Ук¬ раїнська філологиня, вчителька вищої категорії, поетеса та гро¬ мадська діячка. Викладала впро¬ довж 25 років у Вінницькому пе¬ дагогічному коледжі, у навчаль¬ них закладах Броварів. Нині – од¬ на з провідних учасниць та твор¬ чих натхненниць української діас¬ пори в Словенії. Керівниця дитя¬ чих культурних заходів та святко¬ вих програм для української гро¬ мади в Любляні під егідою Това¬ риства українців у Словенії “Ра¬ зом”. Співпрацює як фахівчиня із медичним центром AKZ в Слове¬ нії (у сфері філологічної та педаго¬ гічної підтримки). Активно орга¬ нізовує заходи, що допомагають українським дітям за кордоном вивчати рідну мову, декламувати вірші, грати в театральних поста¬ новках та зберігати національні традиції. Роль Олени Пчілки в конкурсному етюді блискуче ви¬ конала Ольга Кириченко. А тепер про Гран¬прі конкурсу, щодо якого ми тримали інтригу. Головний приз Третіх “Франкових зір” одностайно присуджено письменнику, журналісту, заслуженому діячеві естрадного мистецтва України Олександру Балабку – за романи про видатну українську співачку Соломію Крушельницьку “Кімоно для Баттерфляй” та “Ролі і манекени”. Про це – ціла історія. “Пане Олександре, пишіть далі, хочу ще!” Так написала Ольга Камінська, народна артистка України, примадонна Київського національного академічного театру оперети і Хорватського національного театру імені Івана Зайця (Рієка), прочитавши книжку Олександра Балабка “Кімоно для Баттерфляй. Із життя Соломії Крушельницької” (Чернівці, ВД “Букрек”, 2022, 319 с., іл.). “Я не могла відірватися від прочитання цього роману Олександра Балабка. Науково-дослідний матеріал про творчість того чи іншого митця зазвичай сухий, чисто документальний. А тут – епізоди з життя співачки, які ми фільмуємо завдяки фантазії автора, додаючи і свою візію. До речі, його фантазії максимально наближені до звичайних театральних і життєвих ситуацій акторів, їхніх успіхів, їхнього заздрісного оточення менш успішних на талант і вдачу. А також іноді деспотичних до вокалістів диригентів, вибагливих режисерів, хоча у добу Соломії Крушельницької професія режисера не була такою домінуючою, як в останні десятиліття. Режисерам тоді продюсери і господарі театрів (меценати) не дозволяли “тягнути на себе ковдру”. Співак, його Голос був головним у опері. І про це автор роману розповідає у яскравих картинах життя співачки. У документальному матеріалі про це не йдеться, тим паче, що рецензії й статті критиків, можливо, писалися на замовлення якоїсь театральної клоаки, якогось клану. То складна “театральна кухня”. Уклінно дякую вам, пане Олександре, що ви з великою повагою до історично-документального матеріалу перетворили свій твір у роман-візуалізацію, фільмове викладення епізодів життя Соломії Крушельницької. Пам’ятаю моє враження від прочитання книги пані Врублевської, написаної до 100-річчя від дня народження співачки. Потім була й екранізація цього матеріалу – “Повернення Баттерфляй”. Я була відверто розчарована, бо моя уява про цю постать у світовому оперному мистецтві була іншою. А читаючи ваш роман, моє тодішнє розчарування закреслюється, і я тішуся, що велику Соломію бачу саме такою, якою уявляла. Навмисне розтягую задоволення, читаючи по одному-два розділи, бо день буде не повним без роману про Соломію, мою велику землячку-тернополянку... Пане Олександре, пишіть далі! Хочу ще!”. *** І Олександр Балабко одразу після виходу першого роману – напередодні 150-річчя від дня народження співачки – почав виконувати побажання Ольги Камінської. Тим паче після того, як вона, очільниця культурно-просвітнього товариства “Дніпро”-Рієка і засновниця Українського фестивалю пісні, музики, танцю і художнього мистецтва, 2023 року запросила письменника на Сьомий фестиваль. Усі переможці тодішнього конкурсу “Українські солоспіви у Рієці” отримали в подарунок примірники роману “Кімоно для Баттерфляй. Із життя Соломії Крушельницької”. Відтоді Олександр Балабко щороку приїздить до Рієки і Ловрана, де живе пам’ять про Івана Франка, на Українські фестивалі і очолює журі конкурсу “Франкові зорі”. А цьогоріч оргкомітет Фестивалю запропонував Олександру Балабку долучитися до конкурсу як учаснику в номінації “Проза” з попереднім романом і новим – “Ролі й манекени”. Тож після презентацій доробку усіх претендентів Балабко склав із себе повноваження голови журі і вийшов на сцену. У представленні письменник зачитав два короткі епізоди: про зустріч Крушельницької у Римі з Грушевським і Франком та зачарування ним статуєю Мойсея – з першого роману, і про зустріч у Кордові Соломії та її друзів з юнаком, який заворожив їх андалуською піснею. А щоб умовити його продовжити спів, Крушельницька виконала просто неба відомий романс Сидора Воробкевича “Заграй ми, цигане старий” та арію Єлени з опери Бойто “Мефістофель”. Щиро вітаємо нашого творчого побратима Олександра Балабка з грона “тих, що пишуть і мандрують” і бажаємо нових видань та високих нагород нагород. Ще раз з радістю наголошуємо, що організатор Фестивалю – УКПТ “Дніпро”-Рієка, яке очолює народна артистка України Ольга Камінська. Фінансово Фестиваль підтримала Рада національних меншин Республіки Хорватія – представник національної меншини у Приморсько- Горанській жупанії Віктор Камінський та Посольство України в Республіці Хорватія. Щиро вітаємо усіх переможців Третього поетично-прозового ревю “Франкові Зорі” і відзначаємо, що Український Фестиваль музики, пісні, танців і художнього мистецтва у Рієці розгортає крила, залучає все нові молоді таланти, стає знаковою подією культурної дипломатії. Єднає українство у світі. Акумулює потужну силу, що підживлює українську ідентичність. Дякуємо подвижникам культурної дипломатії подружжю Ользі та Віктору Камінським, які невтомно працюють задля миру і добра. І Перемоги України. Попереду розповіді про конкурс “Солоспіви у Рієці” та дивовижний Гала-концерт. Підготувала Галина ДАЦЮК, спеціальна кореспондентка “Слова Просвіти”, Ловран – Рієка – Київ Світлини з відкритих джерел На світлині (зліва направо): Г. Дацюк, К. Герасименко, В. Камінський, О. Угнівенко, О. Балабко, Ю. Бережко­ Камінська, Н. Тихолоз, О. Камінська, С. Бурда, Г. Прилуцький, В. Давиденко, В. Лавринчук, О. Кириченко
З роси й води! Надії Кир’ян — 80! · с. 9сторінка оригіналу ↗

Надія Кир’ян – випробувана життям і лірикою

Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії Надія Кир’ян, навчаючись у Київському університеті (1965–1968), вписувалася в атмосферу шістдесятництва, була близька до Київської школи, виключена за зберігання самвидаву (закінчила 1988 р. заочно). Причетна до дисидентства. Навчалася також в Інституті іноземних мов (1969). У часи переслідування української інтелігенції змушена була виїхати до Казахстану і росії. Закінчила Челябінський політехнічний інститут (1977). Заробляла на життя на різних будівельних роботах. Повернувшись в Україну, працювала у видавництві “Веселка”, у тижневику “Слово Просвіти”. Нині – поштарка в с. Гореничі Києво-Святошинського району. Належить до літературного андеґраунду. З великим запізненням видала збірку “Рідне” (1987), сповнену натяків на драматичне життя поетки, переслідуваної радянським режимом, позбавленої права на публікації своїх віршів. Лірична героїня і в медитаціях, делікатно вимережаних флористикою, й у філософічних поезіях, сповнених драматичною напругою людського психостану на екзистенційній межі (“Неначе востаннє дивлюсь на Дніпро…”), невіддільна від свого автора. Вона постає в образі Атланта, приреченого тримати небо, котре, “здається: мить – і гепнеться додолу”, вбачає власну долю й долю свого покоління у випробуванні на відповідальність й людську гідність (“Дай, Земле, сил, дай сил мені не впасти, / Бо на падіння я не маю права”), вподібнюється до троянд, котрі “воліли перетворитися на крижини, / аніж підкоритися” сніговій королеві (“Крижане королівство”). До книжки не потрапили твори, в яких відтворено атмосферу параноїдального суспільства, як вірші: “Заарештовують. / Реабілітовують. / Підсолоджують. / І опльовують”, призводять до психосоматичних зривів (“зогнивається, /дотлівається / чи спивається”), мотивують спротив руйнівним соціальним, фізичним й психічним факторам: “прокидається / і вибухається!” (“Дієслівне”). Не належачи до невгнутих особистостей, лірична героїня, загнана в глухий кут об’єктивними деструкціями (“Гірка цигарка”: “А дим / набивався в горло, / розтікався по руках / і ніяк не знаходив / виходу”), вдається до захисної реакції, розігруючи її в уяві, аби знайти вихід з життєвого лабіринту. Купивши на Бессарабці безсмертників як символ непохитності (“хай у голови покладуть”), вона має намір написати “про всяк випадок заповіт через кілька днів: / “Поховайте мене під сагайдацькою грушею…””. Київ у її сприйнятті постає примарним, його дерева наворожать, “чи завтра тебе коронують, / чи знімуть скальп”, на зупинці №38 біля Київського університету ім. Тараса Шевченка “мертво-мертво сіється сніг”, час зникає, тому невідомо, коли з’явиться тролейбус – “учора це чи сьогодні?”, “байдужий спокій вбирається в серце”. Розщеплений внутрішній портрет переслідуваної героїні відображає реалії першого й другого “покосів”. Світ втрачає глузд, тому важко збагнути, “де рай і пекло, янголи й чорти”. Дійсність переповнюється жахливими видіннями з “присмаком крові” (однойменний вірш); за її буденними обрисами “Дзвенять відра / у присмерку / йдуть доярки по коліна в крові, / як у траві. / І немає куди ступати, / бо всі сільські вулиці / і київські тротуари / залиті кров’ю…”. Тому з’являлися “вірші колючі, мов їжаки, / Руки – до крові, душу – до крові. / Повитягаю із них голки, / Зшию деревам плаття паперові”. Перед такими картинами бліднуть сюрреалістичні фантасмагорії, виникає потреба самозахисту в глибинах етноментальної культури, понищеної режимом. Вірш “Рідне”, що дав назву першій збірці, сприймається як іконічний пейзаж із “синім сумом”, жоржинами, хатою, неодмінними мальвами, котрі атрибутують життєвий космос: “Моє б навіки серце спорожніло, / Коли б у ньому ви не прижились”. Делікатна лірична героїня не має антропологічного гонору, вона синхронно співіснує з авторитетним для неї, невибагливим довкіллям (“Сьогодні я навчуся у квіток / Обтрушувать години, дні і тижні”), відкриває в буденних явищах особливий сенс: “Виплутую дзвінкі струмки з волосся, / Щоб ще нікому дивним не здалося, / Тихенько затуляюся плащем”. Природа в ніби сталих формах (“Стоять дерева, мову віршах рими, / І білий світ, / і синій світ стоїть”) насправді наповнена прихованими змінами. Особливою проблемою стає нестримний час (“текли дерева і роки, / Текли будинки і квартали / З учора в завтра утікали, / А потім знову навпаки”), що сприкрює свідомість жінки (“В кутку сміється срібновусе жито: / Уже минуло, тітко, ваше літо”), змушеної переживати в собі гіркоту самотності, але “ніхто того почуть не хоче, / Крім чайника, що на плиті”. Доводиться примиритися із закономірністю незворотного частоплину на прикладі образної символіки води (“Вода пливла – вода завмерла”), дарма що оточення не поділяє таких тривожних спостережень (“За пивом зранку довга черга”), що стали особистим досвідом поетки. Вона вагається, “чи приєднатись до народу, / про лілії, про чисту воду / і про загиблих серед хвиль / і розказати про свій біль. / Хто сам тонув, кого топили, / хоч те і те – одна біда. / Але дарма, // вже інші хвилі. / Вже інша виграє вода”. Вірш “В одну ріку не зайдеш двічі” стосується не тільки філософських міркувань про специфіку часу, а й небезпеки забування колишніх реалій людського життя, не осмислених його уроків, невідновно втрачених цінностей: “Відпах барвінок. Відпливли віки. / І всі хрести відхрестяться помалу. / І тільки звично моляться віки / на ті церкви, які ми зруйнували”. Лінійний час – оманливий, він має здатність самозамикатися (“Прийшли з трави. І підемо в траву”), однак не відроджуватися в колишніх формах. Повернення в минувшину часто обертається пусткою, що пізнала на собі поетка з аутсайдерською долею: “Я повернулася, а хату / По вікна листям замело. / І вже дверей не відчинити. / Такі ми рідні – і чужі”. Натурфілософська лірика Надії Кир’ян так чи так позначена соціальними акцентами, проте завжди для неї було визначальним естетичне переживання природи (“Прагну збагнути поезію мокрого річкового піску / І поезію кавунів на дерев’яному возі”), потреба дивуватися (“В неділю в ботанічному саду…”), відкривати незвичайне в буденному (“Свято вечірньої води”), захоплюватися мужністю соняшника, котрий “спізнився зацвісти”, розуміти значущість кожної неповторної миті в добі, наприклад, ночі, котра віддаляє душу від тіла, але “дарує ліхтарям крила, / А тіні відклеює від дерев”. Будь-яка подія стає особистісною, по-жіночому інтерпретованою. Для ліричної героїні “дощ починався якось не так”, тому що в неї “ще не було парасольки”. Її приваблюють нетипові речі, як “хата // якась не така / Хата з крилом літака” за селом поряд з модерними забудовами. Одне і те ж явище щомиті стає іншим, набуває відмінного значення, що тонко відчуває лірична героїня, відтворюючи повноту душевного стану закоханої – до найменшого нюансування: “Жінка іде на побачення, / схожа на дорогу / Боїться сама від себе втекти / І сама себе наздогнати”; повертаючись з побачення “Схожа на озеро / Боїться сама себе розхлюпати / І сама в собі потонути”. Сердечне почуття ніколи не зникає безслідно: “Давнє кохання – це пам’ять дерева / Про листя, яке облетіло”. Особливе місце в доробку Надії Кир’ян відведено фольклорним мотивам, котрі зберігають у собі уламки напівзабутих міфів, збережених в народній свідомості, їх покладено в основу фабульних інтриг з латентними посиланнями на етноментальний лексикон. Півні як символи сонця, світанку, воскресіння, відмикаючи ранок, ненароком “в глибокій криниці згубили ключі. / Ключі потонули”, тобто, відчиняючи джерело життєдайності, святості, космічного буття, втратили засіб мудрості, знання. Відтоді, за сюжетною версією, щоночі зорі-курчата “спадають дощем золотим коло хати”, де “розбуджені квіти виходять із нами / Побачити небо, розшите півнями”, шукати ключі. Згадані тут зорі-курчата як запорука багатства (золотий дощ), очевидно, стосуються святвечірньої води, яку зберігали до провесни, щоб нею кропити курчат та інший приплід, – в час “розбуджених квітів”, наближення до великоднього неба, котре відмикають сакральними обрядами. Поетка інтуїтивно відчуває сакральний лексикон, передані від предків зодіакальні логограми з Великим й Малим возами, з коліщатками, але без коней, тобто без ключів декодування. Він фрагментарно поданий у циклі з промовистою назвою “Щоб не порвалась ниточка тонка…”. Збірка “Лелеки” (1991) наповнена ескізно поданими фольклорними логограмами, схожими в текстуальному масштабі циклу “Місячні обжинки” на імпресіоністичні “блискітки” з натяками на маґію заклинань (“Скиртували слова…”), сакрального дійства (“Півники”), таємниць світоладу (“Гайові птахи”) й життя (“Озера дня”, “Бабуня плете”) тощо. Іноді вони вказують на драматичні (“Свіча”) й трагічні (“Ярило”) події “проклятої / святої землі”, нескінченну боротьбу ероса й танатоса з визнанням, що “Кохання – / це світ у світі”. Верліброві мініатюри з міфо-фольклорною семантикою сягають також самопізнання іманентного Я, від якого дистанціюється Я-спостерігач, аби, уникаючи амбівалентності, розкрити духовну сутність, не заплямовану прагматикою, чути природу в собі, як персонаж з вірша “Лелеки”, котрий не подався “в город”, щоб стати “людиною”, бо вже давно усвідомився поряд з птахами, котрі “у нього жили на хатині, / В іграшках, меблях, піснях і словах”. Визначальними в доробку поетки стають філософічні міркування про віднайдення істотних реалій (“Відчувати смак / вчити і не вивчити / руки, засіяні зморшками, / мов борозенками, / в яких лишилися грудочки землі, / ніби картоплинки в полі”), несумісних з повсякденними симулякрами (“утікати з лекцій / найшанованіших вчених мужів, / які довго й розумно шукають / дванадцяту могилу Насреддіна”), про пошуки свободи в лабіринтах репресивного контролю (“Отак щодня / кожен пхає перед собою стіну, / і позад себе стіну, / і з боків стіни. / А крізь стіну не болить і не пече, / а за стіною вуха, / а за стіною очі”), хай там що – збереження людської сутності: “Відчувати смак, / поки гірко стане, / поки гіркота з солодким присмаком стане”. Цикл “Прокрустові щасливці”, найсильніший не тільки в ліриці Надії Кир’ян, а й шістдесятників, не має сюрреалістичних ознак чи сатиричних шпильок в ґротескному показі схибленого світу, котрий препарує людей за утилітарно цивілізаційними стандартами, надто в лицемірній радянській редакції з підміною понять, під якими прихований рабовласницький лад (однойменний вірш). Давньогрецький персонаж з жорстоким “ложем” став лише приводом для розкриття суспільного садизму, коли його реалізатори і жертви навіть не уявляють собі іншої дійсності, вважають її закономірною: “були загальні збори, на яких / безрукі, безногі, безвухі, без’язикі, / безголові щасливці / в один голос величали Прокруста, / бо без нього ніколи б / не мали щастя”. Довкілля з відповідними йому, ніби візуально достовірними формами насправді примарне, відколи дерева ростуть “корінням вгору, листям – вниз”. На часі змінити оптичну перспективу, притаманну Пегасу з “орлиної висоти”, а не відгодованим пегасикам, “царю птахів”, а не “царям” грибів чи риб, закомплексованим на демагогічних суперечках, “чи світ круглий, / чи мокрий”. Громадянське сумління Надії Кир’ян не мало риторичного пафосу. Поетка зрідка вдавалася до публіцистичної стилістики (“Хворіє мій народ”, “Етюд з натури”), долала її безпатетичним констатуванням невгнутої особистості, здатної “ходити прямо”, коли на службовій драбині ламають хребти й примушують крутитися колесом, тому уникала “слів, красивих та нещирих”, зверталася до можливостей промовистої алегорії (“Погонич мух”), інтертекстуальних іронізмів (“Крила Гефеста”). Надія Кир’ян мала волю знайти відповідь на брутальні виклики деструктивної дійсності, стати для них недосяжною: “Я живу в іншому світі. / Я живу світом не вашим, / Я живу світом багатшим”). Надія Кир’ян пише і для дітей. Особливо сьогодні.
Про-читання · “Книга має концентричну будову: від дому й роду – через рану війни – до ліричного перепочинку, споглядальності й до молитовного апофеозу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Священна географія слова: книга Антоніни Листопад “Не торкай мою землю, бо священна вона” в українському та європейському обріях Листопад А. Не торкай мою землю, бо священна вона : поезії. Київ : Світ Успіху, 2022. 618 с.

Василь КУЙБІДА Такий вже Фатум над Поетами, що мусять гукати на Майданах і прорицати, аки одержимі в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки. Леся Українка – із Сан-Ремо в листі до Івана Франка, 14 січня 1903 року (епіграф до книги) [1, с. 2; пор.: 10] Книга як вчинок: попередні зауваги Підсумкова книга Антоніни Листопад (справжнє ім’я – Антоніна Іванівна Нікітіна; нар. у с. Перекалі Демидівського району Рівненської області) [2] належить до того нечисленного розряду видань, які годі поціновувати за суто естетичними мірками, винісши за дужки життєвий і національний контекст, що їх породив. “Не торкай мою землю, бо священна вона” – це не стільки збірка віршів, скільки своєрідний підсумок#сповідь, у якому авторка, лікар-невропатолог за фахом, що понад 30 років (1968–1998) працювала в Краснодоні на Луганщині, а від 2014 року стала вимушеною переселенкою, зводить докупи п’ять великих рукописів, написаних, за її власним свідченням, “за останні шість років болючих біженських бездомних поневірянь” [1, с. 9]. Уже сама паратекстуальна рамка книги – епіграф із листа Лесі Українки до Івана Франка – задає високий регістр прочитання й окреслює традицію, до якої авторка свідомо себе залучає: традицію поета-пророка, поета-громадянина, на якого покладено “Фатум” промовляти тоді, коли промовчати було б легше. Розглянемо поетичний матеріал книги системно: схарактеризуємо її архітектоніку, провідні мотиви й поетику, а відтак умістимо доробок А. Листопад у силове поле української та європейської літературних традицій, не уникаючи й критичних застережень. Архітектоніка книги: пентаптих, виведений із заголовка Композиційний задум книги вияскравлює неабияку культуру цілого. Збірка складається з п’яти розділів, і назва кожного з них – це рядок із програмового вірша “Українська Земля”, що відкриває книгу. Поетеса розгортає заголовну метафору (“Не торкай мою Землю, бо священна вона”) у п’ять анафоричних заборон, кожна з яких стає заголовком окремої частини: I. “Не торкай мою хату, в хаті діточки сплять” – громадянська поезія; II. “Не торкай моє серце, своїм вибухом вб’є” – біженський біль і війна; III. “І не зробиться темно… і не зникне весна” – лірика; IV. “Не торкай моє море, бо утопишся в нім” – мариністика; V. “Не торкай моє світло, промінь на цілий світ” – духовна поезія. [1, с. 13] Цей принцип – розгортання одного семантичного зерна у п’ятипелюсткову структуру – споріднює книгу радше з циклічними формами барокової та фольклорної традиції, аніж із випадковим зібранням текстів. Заборонна формула “не торкай” прочитується одночасно у трьох планах: інтимному (хата, серце), національно-державному (земля, кордон) і сакральному (світло як метафора духу). Книга, отже, має наскрізну концентричну будову: від дому й роду – через рану війни – до ліричного перепочинку, споглядальності й, нарешті, до молитовного апофеозу. Рух від земного до небесного, від тіла до духу – класична вертикаль, успадкована від середньовічної та барокової поетики. Громадянська поезія: дидактика крику Перший розділ виповнений тим, що можна означити як риторика імперативу. Програмовий вірш “Любіть Україну!” – відверта алюзія на однойменну поезію Володимира Сосюри [7] – будується як висхідна градація закликів, що завершується карбованою формулою: Любіть Україну! Не просто любіть. Самі Україною станьте! [1, с. 12] Поетика цього розділу демонстративно ораторська: рясні оклики, капіталізація ключових слів (“Земля”, “Правда”, “Хата”, “Світло”), синтаксичний паралелізм, рефрени. Це поезія, розрахована на голосне виголошення – на “Майдані”, як заповідала Леся Українка в епіграфі. Така настанова має глибоке коріння в українській традиції громадянської лірики – від Шевченкового “І мертвим, і живим…” через Франкові “Каменярі” до шістдесятницької публіцистичної патетики. Водночас саме тут чигає й головна естетична небезпека доробку, до якої повернемося згодом: межа між пророчим пафосом і декларативністю буває хиткою. Біженський біль і війна: поезія свідчення Найсильніший, на наш погляд, розділ книги – другий. Тут публіцистичний пафос поступається місцем документальній конкретиці пережитого. Авторка пише з епіцентру: Краснодон, Луганщина, 2014 рік; під текстами стоять точні дати й топоніми – “25.07.2014”, “Краснодон”, “автобус Луганськ–Бердянськ” [1, с. 141, 472]. Поезія набуває рис того, що в європейському літературознавстві після праць Шошани Фельман і Дорі Лауба [12] прийнято називати literature of testimony – літературою свідчення, де естетична вартість невіддільна від етичного обов’язку засвідчити. Хрестоматійний приклад – вірш “Акули в повітрі” з епіграфом-цитатою семирічної дитини (“Як тільки чую гул літака, відразу падаю на землю. Павло, 7 років, Слов’янськ”). Метафорика тут проста й тому нищівна – літак побачено очима дитини: Всі літаки, мов акули. Бомби у їхніх зубах. (…) Всі літаки – Змій8Гориничі: Пащі у них – із вогню. [1, с. 142] Прийом “очуднення” дитячим поглядом, ословлення жаху через наївну образність типологічно перегукується з поезією свідків європейських катастроф ХХ ст. – від материнського лементу Десанки Максимович над розстріляними дітьми Крагуєваця (“Кривава казка”) й молитовного, біблійно забарвленого плачу нобелівської лавреатки Неллі Закс до повоєнних Тадеуша Ружевича й Збіґнєва Герберта, які теж шукали аскетичної, “обдертої” мови, спроможної говорити про нелюдське. Окрему вагу має сонетний цикл (фрагмент вінка сонетів) із рефреном “Молюсь за Тебе, стерзана Вітчизно!”, де топографія болю стає топографією культурної пам’яті: Земля Сосюри. Жаль, що любим всіх! (…) Земля, яку сходив ногами Стус. (…) Писав з Мордов до мами у Донецьк. [1, с. 221] Звернення до постаті Василя Стуса [8] тут не випадкове: А. Листопад – лавреатка премії імені Василя Стуса (1993) [2], і саме лінія мученицького, “соловецько-мордовського” сумління українського ХХ століття є для неї питомою. Донбас у її візії постає не “сепаратистським”, а Стусовим і Сосюриним – простором закатованої, проте незрадженої українськості. Це важливе ідеологічне коригування культурної мапи, здійснене засобами лірики. Лірика: пейзаж як терапія вигнання Третій розділ – найбільший за обсягом і найрозмаїтіший інтонаційно. Його дієвий центр – пейзажна й медитативна лірика, прописана здебільшого в ірпінському побутуванні (“Ірпінська осінь”, “Дорога на Ірпінь”, “Німий Ірпінь”). Краєвид у А. Листопад виконує терапевтичну функцію: споглядання осені, снігу, калини, бурштинового листя стає для переміщенки способом утримати цілість світу, що розпадається. Показовий вірш “Не спіши” з його сковородинівською за духом сентенцією: Не спіши. Тоді, справді, і житимеш довго. Бо спішити — твоя найгіркіша біда. Не кінчається жодна у Світі дорога. [1, с. 299] У цьому розділі виразно чути спорідненість із філософською пейзажною лірикою Ліни Костенко – до речі, прямо названої авторкою в передмові серед “духовного меню” (“на обід декілька поезій Ліни Костенко” [1, с. 4]). Спільні риси з лірикою Л. Костенко [9]: культ природної деталі, етична серйозність, афористичність, поєднання інтимного й історіософського. Водночас А. Листопад тяжіє до більшої сакралізації пейзажу: осінь у неї “в теплих ризах”, а крони увінчані “митрою” – природа послідовно перекладається мовою храмового обряду, що готує читача до фіналу книги. Мариністика: Азов як втрачений рай Четвертий розділ, мариністичний (за приміткою авторки, “всі поезії цього розділу написані в Бердянську”), додає до книги несподіваний регістр – споглядально-екзистенційний. Азовське й Чорне моря постають водночас як конкретний топос дозвілля-перепочинку і як метафізичне свічадо. У вірші “Половина” морський краєвид стає тлом для теми самотності й пошуку “другої половини”: Висить половинчастий місяць над морем. І я – половина! Яка не знайшлась… [1, с. 366] А у “Вечірньому штилі” морська гладінь природно обертається на євангельський образ ходіння по водах: Лагідне море, спокійне і тихе… …Взяв би й пішов по воді, як Христос. [1, с. 395] Українська мариністика – традиція не надто розлога (від “Над морем” Лесі Українки до морських акварелей неокласиків), і вже тому морський цикл А. Листопад заслуговує на увагу. У європейському контексті таке олюднення та сакралізація стихії перегукується з великою маринною лінією – від романтичного “моря-співрозмовника” до філософської грандіозності “Орієнтирів” (Amers) Сен-Жон Перса [15], де океан є простором космічного діалогу людини з буттям. Прикметно, що для авторки-переміщенки (читай – вигнанки) з окупованого Сходу бердянський берег набуває й гіркого присмаку “втраченого раю”: цей розділ написаний про море, до якого згодом теж прийде війна. Духовна поезія: акафіст землі й роду Завершальний, п’ятий розділ – кульмінація вертикального руху книги. Це молитовна, богородична лірика, прямо співвідносна з акафістною та канонічною традицією (“Ти єси з нами Єрусалимськая, / Ченстоховська і Холмська – єси!”). Перелічування ікон Богородиці, анафоричні звертання, формули прославлення відтворюють літургійний ритм: Ти – наш Світоч. Ти – наша Святиня! Ми – Твої Богородні Плоди. [1, с. 568] Окремої уваги вартий вірш “Родові коралі”, де релігійне чуття зливається з родовим і географічним. Поетеса нанизує, мов намисто, назви волинсько-рівненських сіл свого дитинства – і серед них Перекалі, її рідне село: Княгинин. Лисин. Перекалі… (…) То – Родові мої Коралі. То – кров’ю вишиті слова. [1, с. 472] Топонім тут стає сакральним ім’ям, а перелік сіл – своєрідним “акафістом землі”. Ця сполука локального патріотизму, родової пам’яті й християнської духовності виводить книгу до магістральної української традиції “вісниківства” та неоромантичного сакрального націоналізму, де Батьківщина мислиться категоріями святості, а її захист – категоріями віри. У ширшому, європейському вимірі богородична лінія книги співмірна з польською маріологічною поезією (від романтичної традиції до ХХ ст.) та загалом із тим напрямом релігійної лірики, що розглядає націю як духовну, а не лише політичну спільноту. Поетика: форма, мова, тропіка На рівні версифікації А. Листопад лишається в річищі класичної силабо-тоніки з виразним тяжінням до пісенності: коротка строфа, точне дзвінке римування, рефренність. Авторка вільно послуговується складними строфічними формами – у книзі натрапляємо на фрагменти вінка сонетів, жанру вимогливого й “культурного”, що засвідчує неабияку технічну вправність. Фольклорний субстрат (колядка, щедрівка, голосіння, замовляння) органіч-
Пошта “СП” “Живу, доки пишу. Пишу, доки живу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

но сполучається з книжною, літургійною стилістикою. Прикметна риса ідіостилю – графічна сакралізація: послідовне написання з великої літери ключових понять (Земля, Хата, Правда, Світло, Вічність, Поет). Це водночас і сильний, і ризикований засіб: він надає текстам урочистості, проте за надмірного вживання стирає індивідуальну вагу кожного слова. Тропіка авторки тяжіє до розгорнутої метафори-ототожнення (“літаки – акули”, “осінь – у ризах”, “море – свічадо”) та до анафоричного нагнітання. Мова – багата, подекуди архаїзована й діалектно забарвлена, з характерним правописним ушануванням питомих форм, що сигналізує про свідому орієнтацію на “харківську” правописну традицію. Український контекст: лінія поета#пророка У координатах національної традиції творчість А. Листопад постає послідовним продовженням профетичної, громадянсько#сакральної лінії українського письменства. Її родовід вибудовується по висхідній: Шевченкова молитва-прокляття за Україну; Франкова й Лесина концепція поета як того, хто “мусить гукати” [10]; Сосюрин заповіт “Любіть Україну” [7]; мученицьке сумління Василя Стуса [8]; філософська пейзажність Ліни Костенко [9]. Авторка не приховує цих орієнтирів – навпаки, демонстративно називає імена-маяки, перетворюючи інтертекст на акт національної самоідентифікації. Водночас доробок А. Листопад має й виразну власну прикмету – це голос українського Сходу, що відмовляється бути “чужим”. Біографічний парадокс (народжена на Волині, пів життя прожила лікаркою на Луганщині, де заснувала український культурний центр “Калина”, 2014 року стала переміщеною особою) робить її поезію живим спростуванням імперського міфу про “російськомовний Донбас”. Її Краснодон – український; її біженство – національна, а не приватна драма. У цьому полягає й документальна, історико-культурна цінність книги поза суто естетичним її виміром. Окреме й промовисте місце в цій генеалогії посідає спорідненість А. Листопад із Катериною Куйбідою (Мандрик) (1927–2004) – поеткою, членкинею ОУН і зв’язковою УПА, яка як “особливо небезпечний злочинець” десятиліття провела в радянських таборах Комі (Абезь, Інта) й увійшла в літературу як “зв’язкова України навічно” [5; 6]. Творчість А. Листопад у 2017 році відзначено літературною премією імені Катерини Куйбіди (Мандрик) за найкращий твір патріотичного, державницького спрямування. Ця нагорода невипадкова: обидві поетки належать до однієї громадянської генеалогії. Куйбіда (Мандрик) – у буквальному сенсі зв’язкова збройного підпілля, репресована імперією; Листопад – культурна “зв’язкова” українства в зросійщеному Краснодоні (засновниця осередку “Калина”), вигнана зі свого дому московською агресією. Обох єднає сплав християнської віри й національного чину, сприйняття Батьківщини як святині, а її оборони – як обов’язку віри, і незламність перед лицем тієї самої імперської потуги, що в різних поколіннях нищила українське слово. У такий спосіб книга “Не торкай мою землю…” вписується не лише в канон громадянської лірики, а й у живу естафету жіночого подвижництва – від повстанської зв’язкової до поетеси-переміщенки (вигнанки). Європейський контекст: поезія катастрофи й свідчення Винесена в європейський обрій, книга А. Листопад природно вписується у велику традицію поезії свідка (the witness of poetry) – поняття, концептуалізоване Чеславом Мілошем у його гарвардських лекціях [11] як етичний обов’язок поезії посвідчувати історичну катастрофу. Типологічно близькими виявляються кілька ліній європейського письменства ХХ–ХХІ ст.
Пошта “СП” “Живу, доки пишу. Пишу, доки живу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Православний міждисциплінарний університет

По-перше, лірика травми й пам’яті: молитовний, біблійно забарвлений плач Неллі Закс [13], материнський лемент Десанки Максимович [14], аскетичний антипафос Тадеуша Ружевича й Збіґнєва Герберта, апофатична мова Пауля Целана – усі вони, як і А. Листопад, шукали способу говорити про непроказуване. Українська авторка обирає інший, протилежний Целановому полюс – не мовчання й розпад синтаксису, а голосіння, заклик, молитву. При цьому етична настанова – “не забути, засвідчити” – у них спільна. По-друге, поезія вигнання: досвід “бездомних поневірянь” зближує її з магістральною темою центральноєвропейської літератури ХХ ст. – від Мілошевого вигнанця до численних голосів переміщених осіб, для яких пейзаж і топонім стають останнім прихистком ідентичності. “Родові коралі” з їхнім перелічуванням втрачених сіл – це той самий жест утримання батьківщини в імені, що його знаходимо в поетів-вигнанців усієї Європи. По-третє, сакральна й маринна лінії: богородична лірика книги співмірна з європейською маріологічною традицією, а олюднене, метафізичне море перегукується з масштабною мариністикою Сен- Жон Перса. Усе це дозволяє стверджувати, що поезія А. Листопад, лишаючись наскрізь національною за матеріалом, оперує загальноєвропейськими, по суті, моделями осмислення катастрофи, вигнання й святості. Критичні застереження і висновки Об’єктивність вимагає назвати й вразливі місця книги. По-перше, її обсяг і нерівність: 618 сторінок, зведених із п’яти рукописів, неминуче містять тексти різної художньої сили; суворіший редакторський відбір пішов би книзі на користь. По-друге, ризик деклараційності: там, де авторка переходить від конкретного образу до прямого гасла, поезія подеколи поступається риториці, а патетика – публіцистиці. По-третє, ризик інфляції засобів: наскрізна капіталізація, оклична інтонація й нагнітання епітетів, ефективні в окремих віршах, за тривалого використання притуплюють сприйняття читача. Ці зауваги, однак, не скасовують головного: у своїх найсильніших зразках – насамперед у воєнному та мариністичному розділах – А. Листопад сягає тієї простоти й точності, що є безсумнівною ознакою справжньої високої поезії. “Не торкай мою землю, бо священна вона” – книга підсумкова й симптоматична. Підсумкова – бо зводить докупи понад піввікову працю авторки, увінчуючи доробок, відзначений преміями імені Василя Стуса, Олени Пчілки [2], Катерини Куйбіди (Мандрик) [5] та визнаний у діаспорі. Симптоматична – бо в одній книзі віддзеркалює увесь діапазон сучасної української поетичної реакції на війну: від громадянського заклику й документального свідчення до ліричного споглядання й молитовного піднесення. Авторська формула з передмови – “Живу, доки пишу. Пишу, доки живу” [1, с. 6] – точно окреслює екзистенційний статус цієї поезії: вона є не літературним вправлянням, а способом вистояти. У підсумку є підстави твердити, що творчість Антоніни Листопад посідає прикметне місце на перетині двох традицій. В українському вимірі вона продовжує профетично-громадянську лінію Шевченка, Лесі Українки, Сосюри, Стуса, Куйбіди (Мандрик), надаючи їй виразного “східного”, донбаського голосу. У європейському – органічно належить до родини поезії свідчення й вигнання, осмисленої Мілошем, Неллі Закс, Гербертом і Целаном. Саме ця подвійна вписаність – у питомо національне й у загальнолюдське водночас – і робить книгу явищем, вартим уваги не лише українського, а й ширшого, європейського читача. За браком місця на шпальтах редакція не друкує список використаної літератури, але з ним можна ознайомитися в автора. Юрій МОСЕНКІС, почесний громадянин міста Києва, почесний академік Національної академії мистецтв України Якщо питання церковної історії репрезентовані в сучасній Україні значною кількістю наукових та популярних статей, книг та дисертацій, то дослідження з богословської проблематики, на превеликий жаль, практично відсутні – попри знищену совєтами тривалу українську традицію. Декілька років тому групою ентузіастів було здійснено спробу дещо виправити ситуацію. У січні 2020 року у Свято-Володимирському кафедральному патріаршому соборі міста Києва, де митрополит і потім патріарх Філарет очолював церковні служби впродовж шести десятиліть (унікальний рекорд за всю історію Київської митрополичої кафедри!), був висвячений на єпископа архимандрит Никон (Шинкарюк), що восени 2019 р. перейшов з УПЦ МП до УПЦ КП. Указом Святійшого Патріарха єпископ Никон був призначений керуючим Чернівецько-Буковинською єпархією. Стараннями владики ця єпархія стала найпотужнішою в УПЦ КП за кількістю і зареєстрованих, і незареєстрованих парафій. Секретарем єпархії став митрофорний протоієрей Іоан, у миру – Артур Губар, який упродовж 1990-х координував владні, пресові та міжнародні зв’язки Київського Патріархату й мав колосальний досвід церковно-організаційної роботи; на початку 1990-х він працював першим заступником голови Ради у справах релігій. А скарбником єпархії був визначений архимандрит Юрій, у миру – Юрій Мосенкіс. Єпархіальна рада засідала щотижня (а іноді й декілька разів на тиждень!), опрацьовуючи не тільки документацію та інші питання внутрішньоцерковного життя, ай узаємодію єпархії з українським суспільством – науковцями, освітянами, митцями та ін. Було розроблено амбітні плани створення сайту, газети, журналу єпархії, єпархіальної нагороди – ордена Сидора Воробкевича, богословських та церковно-історичних книжних видань, а головне – Хотинського православного університету богослів’я, філософії, права та мистецтв. Основною ідеєю університету стало поєднання зусиль українських церковних та світських патріотів у сферах науки, освіти та мистецтв, зцементованих православною духовністю. Упродовж 2019–2026 рр., коли Патріарх Філарет робив спробу відродження УПЦ КП, під його омофором не було жодного духовного освітнього закладу, і його вірні мусили здобувати освіту в духовних закладах інших юрисдикцій. Жваве обговорення викликали варіанти назви закладу, а точніше – першого слова: Буковинський, Чернівецький чи Хотинський? Зупинилися на останньому варіанті – не стільки тому, що владика Никон планував призначити ректором університету архимандрита Юрія, якого просив висвятити на єпископа Хотинського (вікарія Чернівецько-Буковинської єпархії), скільки тому, що в Хотині, на відміну від Чернівців, немає жодного закладу вищої освіти (не рахуючи однієї філії). Нагадаймо, що це був 2020 рік, коли з огляду на епідемію COVID-19 онлайн-навчання набуло значного поширення, і через те викладачі та студенти потенційно могли підключатися звідки завгодно. Ураховували також досвід двох проєктів Юрія Мосенкіса, письмово схвалених у 2019 р. Патріархом Філаретом, – формування у складі громадської організації “Національна академія наук вищої освіти України” Відділення богослів’я й Інституту християнської духовності. На жаль, пандемія, повномасштабне вторгнення московитів та активна протидія оточення Патріарха Філарета розбудові Київського Патріархату значно загальмували проєкт формування університету – однак не змогли знищити цієї ідеї. Триває розроблення концепцій навчальних курсів (предметів), як-от “Наука підтверджує Біблію” (природнича апологетика Святого Письма), “Текстологія та переклади Старого й Нового Заповіту”, “Ідея й історія Українського Патріархату”, “Іконопис”, “Духовне візуальне мистецтво”, “Духовна музика”, “Порівняльне релігієзнавство й типологія релігій” та ін. Ефективний синтез зусиль церковнослужителів та мирян, зокрема філософів, істориків, філологів, культурологів, мистецтвознавців та митців – запорука сучасної міждисциплінарної освіти. Запрошуємо до співпраці! Нагороди вручали меценат Володимир Хоменко, голова обласної письменницької спілки Микола Будлянський та голова журі поет Іван Баран. Щемливий захід спогадів про письменницю, мовознавицю, педагога Ганну Василівну Арсенич-Баран завершився виконанням пісні про маму на слова патронки премії і співав її син Іван Баран. Василь ЧЕПУРНИЙ, письменник
Пошта “СП” “Живу, доки пишу. Пишу, доки живу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Перші лавреати

На минулому тижні в Чернігівському літературно-меморіальному музеї Михайла Коцюбинського вручено премії імені Ганни Арсенич-Баран. Премія заснована обласною організацією Національної Спілки письменників України в номінаціях “Проза” і “Поезія”. Першими лавреатами стали Любов Борисенко та Ліна Ланська (Лихова).
Письменники і час · “Тішуся, що мав безпосередню причетність до повернення історичної назви рідного села”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

то “городську” локацію з написом “I love Сальне”. Наступного разу в цьому селі варто зупинитися надовше. Тут, здається, могила першого перекладача Біблії українською мовою Пилипа Морачевського. Але й досі – московитська церква. Гарний герб у Лосинівці з її легендою про лосині стада довкола. Сусідує цій принаді скульптура сталінських часів – дорідна українка з земляними багатствами цього краю. Ще малим запам’ятав кілька таких в самій Лосинівці, біля колишнього районного кінотеатру та школи, також на виїзді до Ніжина. Та, що на Ніжин, махала рукою, останні роки стояла безрукою. Здається, збереглася тепер тільки ця, що з боку Сального. У цім місці метиковиті лосинівці вирішили українізувати цю нарочито бравурну колгоспницю – пофарбували її у жовто-синій колір. У Лосинівці зробив коротку зупинку та навідався до місцевої бібліотеки. Бібліотекарка Зоя Чумак потвердила, що моє двотомне “Село” в цій книгозбірні місцеві читають, бо там лосинівських сюжетів – тьма. Цікавий вітальний плакат при в’їзді в Садове: із золотистими соняшниками на фоні синього неба. У Данині місце очікування легендарного на весь район автобуса “Ніжин – Шатура” в центрі села здавна називали “ожидалка”. Нині вона калиново й національно розмальована. Кущі калини тут чи не в кожному дворі. Сфотографував і цей автобус, який за графіком очікував данинців-шатурян біля головпошти в Ніжині. Давно хочу увічнити історії про цей маршрут, що запам’яталися зі шкільної пори. З боку Лосинівки, Шатури та Володькової Дівиці – дорожний знак із рідною назвою Данина. Біля одного з них, діви-цього, я із сестрою Пашею. Тішуся, що мав безпосередню причетність до повернення історичної назви рідного села. Аналітичну довідку та подання необхідних документів “супроводив” особисто упродовж шести років боротьби за цю назву на всіх щаблях влади – від розсвареної і різнополярної політично тоді сільради, району, області – до внесення в залу парламенту. Постанову Верховної Ради України за номером 1496-VІІІ “Про перейменування села Данине Ніжинського району Чернігівської області на село Данина” від 7 вересня 2016 року підписав тодішній Голова ВР Андрій Парубій, убитий недавно ворогами українства за його чітку проукраїнську позицію. Цієї осені такій події перший ювілей – 10 років. Київ – Данина – Київ
Письменники і час · “Тішуся, що мав безпосередню причетність до повернення історичної назви рідного села”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Cелами рідного краю: чому не був утілений проєкт трамваю з Ніжина до Макіївки

Микола ТИМОШИК У мережах – усе більше текстів про те, що вже витравлено сучасною “комунікаційно-каналізаційною” журналістикою: про долі людські, про незагнані факти національної історії, про рідні села, які у більшости доживають свого віку. Цей сюжет (у скороченому варіянті) на моїй особистій сторінці Фейсбуку зібрав за пару днів, за даними професійної панелі статистики, нечувану кількість переглядів – понад 50 тисяч. Гадаю, що й читачам “Слова Просвіти” мій матеріал буде цікавим. До Данини з Києва на авто шляхи різні й усілякі – за станом твердого покриття, відстанню й часом у дорозі. Прямих і без ям доріг тут ніколи не було. Та й нема тепер. Але за будь-якої погоди добратися тепер можна. В кілометрах – від 130 до 165-ти. В часі – до трьох годин. Якщо маршрут обираєш із кращими дорогами, тоді їхати доведеться довше. Але з витратами бензину, здається, однаково. Від прадавніх часів битий шлях зі столиці на Ніжин був пряміший, ніж тепер, – від дарницького берега Дніпра він скеровувався відразу через Русанів на Макіївку – чи не найбільне село на Лівобережній Україні. А далі стрілка вела на Рівчак, Степанівку, Шатуру, Данину, Володькову Дівицю. З Дівиці до Ніжина через Кропивну – вже чи не на відстані руки. За часів старечого Брежнєва пряму ґрунтову стрілку Ніжин–Київ хотіли навіть відтворити в твердій дорозі. І перший її етап, спроєктований у москві в середині 60-х, мав бути трамвайною колією до Макіївки. Звісно, що вздовж трамвайної колії мала бути прокладена і тверда дорога, якої спредковіку тут не було. Чим це було викликано? Передусім будівництвом у Ніжині філії київського заводу “Арсенал”. Тодішня компартійна політика центру щодо збільшення робітничого класу за рахунок строго контрольованої кількости безпаспортних “сільських лімітників” себе не виправдала. Адже потрібно було будувати в містах багато гуртожитків, а відтак – квартир. Московські стратеги підрахували, що прокласти трамвайні колії в радіусі до 50 км від промислових центрів, густо заселених околгоспленим селянством, буде дешевше. Ідея трамваю саме в цім керунку була логічною. Довкола – глушина, бездоріжжя, заболочені рудки і перенаселені села у вічно відсталих колгоспах – дармова робоча сила для заводів і фабрик. Сільський трамвай із Ніжина на Макіївку, за проєктом, мав проходити через Кропивну – Дівицю – Данину – Шатуру – Рівчак – Степанівку. Тоді навіть у міськрайонці з назвою “Під прапором Леніна” про це писалося. І ми, школярі переповненої (по два паралельні класи) місцевої десятирічки – від першого по десятий, де навчання велося в кількох старих хатах у дві зміни, сильно раділи тій новині. Бо це ж двічі на день можна буде в Ніжин поїхати – обіцяли садовити в той робітничий електротранспорт і колгоспників. А діти ж чиї? Проте ідея того “сільського трамваю”, як і тролейбусної лінії в самому Ніжині, так і залишилася на папері – застійні явища в плановій радянській економіці довели тодішню країну згодом до ручки. А данинці з шатурянами, яких часто перепідпорядковували за непокірність владі то в один район, то в інший, відірвавши їх від прадавньої пуповини, що береже генетичну пам’ять свого роду-племені, – вікового волосного центру Володькової Дівиці, довго не мали надійного виїзду зі своїх хронічно заболочених довкруж рудок бодай до Носівки чи Ніжина. Отож планувати поїздку в Данину зі столиці можна різними “кривими” маршрутами. Якщо з виходом на чернігівську трасу, то через Козелець. Тоді милуватимешся Лихолітками, Ставиським, Пилятиним, Козарами, Андріївкою. А після Носівки – трьома Степовими Хуторами (колишні совєтські назви Ударник, Будьонного, Ворошилова). Можна на початку цього шляху проїхати гарною дорогою далі Козельця – до Кіптів, а за ними, на так звану московську трасу (а мала б називатися Батуринською), що в ті часи завжди була ідеальною, – до Зруба, й через Колісники і західний бік Ніжина – на Володькову Дівицю. Можна й через Вертіївку. А якщо скрутити кермо на об’їзну трасу перед Броварями праворуч, на сумську трасу, що проходить низом Чернігівщини, то, звісно, Макіївку не обминути (пісра Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Миколи Жу# линського почесною просвітянською відзнакою – орденом Нестора Літописця. Зі вступним словом до присутніх звернувся голова ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка Павло Мовчан. Серед промовців і учасників круглого столу, в тому числі в онлайн-режимі, були академік Микола Жулинський, професор Петро Чернега, академік Анатолій Радзіховський, доктор економічних наук, професор Олександер Ковалів, заслужений художник України Юрій Нагулко, народний депутат України IV, V, VI скликання Петро Ющенко, академік Георгій Філіпчук, народний депутат України І-IV, VI скликання Іван Заєць, публіцист, видавець, громадський діяч Володимир Шовкошитний. Мали нагоду виступити і я, і головний редактор тижневика “Слово Просвіти” Ігор Зоц. Сергій ПРИСУХІН, член Головної ради ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Фото Ігоря Зоца ля великих двох Басаней і двох Бикових – старих і нових). Далі, в самій Макіївці, – аж три шляхи, як у тій казці: лівіше – на Ганнівку, Софіївку, Татарівку, Коломійцівку і ті ж Степові Хутори; прямо – на Рівчак-Степанівку, Шатуру (тут лише за бездощової погоди, бо шлях лише ґрунтовий); правіше – на Терешківку, Шняківку, Сальне, Садове (історична Галиця, на жаль, збоку) з виїздом на колишній райцентр Лосинівку, звідки до Данини сім кілометрів. Отож, як не крути кермом, а до Данини добиратися доведеться дугаминарізками різних трас у першій половині шляху, а в другій – серпантином хронічно запущених сільських доріг. Села в цім чернігівськім краї давні, тому вулиць багато і всі покручені. Цього разу обрав маршрут, який без навігатора важко засвоїти, якщо цим боком їздиш нечасто, – посередині Макіївки, де сім доріг розходиться. Вибрав ту, що правіше. Повітряна тривога почалася, коли під’їздив до Макіївки, – в небі стали з’являтися зграями московитські шахеди – всі на Київ. Навігатор враз вирубався і курсор показника напрямку руху та голосовий супровід програми Wizer замовк. Далі до Данини рухався наосліп між кривими дорогами, стежачи лишень за назвами сіл, які в цьому кущі зустрічаються часто. Зате мав можливість зупинятися перед селами та традиційно біля знакових місць кожного села – храмів і магазинів. Поїздка виявилася, як кажуть мої студенти, драйвовою. Колись, може, знайду час описати її в деталях. А в цій розповіді зостановлюся на візитівках кожного села – придорожних вказівниках та промоційних плакатах. Тепер це стало справою чести і місцевого патріотизму громад. Деякі з таких “вітань” сфотографував і додаю тут. Коротко прокоментую. Найкраща візитівка в цій добірці, на мою думку, – перед Володьковою Дівицею. Колишнє славне козацьке містечко, яке за совєтської доби було перейменоване (в 1927-му) на Червоні Партизани, дико пропагувалося в пресі як осідок “подвигів” у боротьбі не стільки з німцями, скільки з місцевими петлюрівцями, контрраверсійних партизанів Кропив’янського, тут постало як козацька вольниця – горда і патріотична. Та ще й з такою поетичною назвою, в основі якої легенда про неземну любов власника до бідної красуні. Сальнянці поставили в центрі села су- Здається, популярний колись подорожній нарис, здобрений маловідомими загалу фактами та скріплений публіцистичними цвяшками, повертає свої втрачені позиції.
Письменники і час · “Тішуся, що мав безпосередню причетність до повернення історичної назви рідного села”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Важлива тема

На минулому тижні ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка провело черговий круглий стіл “Український народ у німецько-радянській війні 1941-1945 рр.”. Обговоренню цієї важливої з огляду на сьогодення теми передувало нагородження нашого побратима-просвітянина, академіка НАН України, директо- Павло Мовчан і Микола Жулинський
Такі вони, просвітяни · “Окремою сторінкою мистецької події було вручення членських квитків неофітам”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

“Творення Світла” Мистецька містерія до 120/річчя Київської “Просвіти”

Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти” 25 червня, саме в день народження Київської “Просвіти”, у Білій залі Київського будинку вчених НАН України з тріумфальною маніфестацією українського духу, творчого натхнення і шляхетного піднесення відбулася важлива знакова подія – літературне театрально-музичне дійство “Творення Світла”, присвячене 120-річчю Київської “Просвіти”. Відкрив мистецьку містерію очільник Київської “Просвіти”, народний артист України Кирило Стеценко, який у вступній промові згадав знакові постаті просвітян, що відроджували та поширювали культурний рух у складних умовах царської цензури, організовуючи українські школи, видавництва тощо: Микола Лисенко – видатний композитор та громадський діяч, який активно долучився до заснування київської філії; Леся Українка була заступницею голови (“товаришем голови”) київської організації; Модест Левицький – видатний український культурний діяч, письменник, композитор, педагог, дипломат та лікар, який мав безпосередній стосунок до розбудови мереж ранньої “Просвіти”; Євген Чикаленко – довічний член товариства, меценат, який виділяв величезні кошти на діяльність товариства, друк українських книг і газет (створив першу щоденну українськомовну газету “Громадська думка” (згодом “Рада”), що співпрацювала з “Просвітою”); Борис Грінченко очолював Київське товариство “Просвіта”, був видатним мовознавцем, етнографом, педагогом, письменником та громадсько-- політичним діячем; Симон Петлюра, працюючи секретарем у першій щоденній українській газеті “Громадська думка”, активно популяризував ідеї національної освіти, української школи та культури. А в часи Української революції, як один з лідерів УНР, він вважав “Просвіту” ключовим інструментом розбудови національної держави. Виступаючи на Першому Всеукраїнському з’їзді товариства “Просвіта” у вересні 1917 року, він виголосив історичну фразу: “Віра в “Просвіту” дає надію, що український рух побільшає і зміцніє”; Володимир Винниченко – один із фундаторів Київського товариства “Просвіта”, поєднував підпільну революційну діяльність із легальною культурнопросвітницькою роботою, читаючи лекції та поширюючи українські книжки серед Студентки НМАУ — Юліанія Канонік (спів) та Анна Цьок (цимбали) робітників і селян; В’ячеслав Липинський – борець за незалежність України у ХХ столітті, ідеолог української державності, залишив глибокий слід в українській політичній думці. Ця інформація з цікавістю була сприйнята присутніми. Концертна програма розпочалася з ніжно-настроєвого та просвітленого розкішними гармоніями твору “Іntermezzo” Левка Ревуцького, який виконали Кирило Стеценко (скрипка) та Наталя Строчан (фортеп’яно). Герой України, народний артист України, видатний майстер художнього слова Анатолій Паламаренко, чиї інтерпретації творів Тараса Шевченка стали справжніми духовними візитівками української культури, читаючи уривок із поеми Т. Шевченка “Сон” і послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”, перетворив це на емоційний моноспектакль, що передає велич і драматизм долі українського народу. Глядачі до глибини душі пройнялися просвітленим Кобзаревим словом, яке і нині звучить як заклик любові до України, підкреслюючи і велич, і болючі сторінки нашої історії. Гучні оплески довго не вщухали після літературно-музичної композиції “Зоре моя вечірняя” на вірші Т. Шевченка та Бориса Грінченка з музикою Миколи Лисенка та Олександра Незовибатька, яку виконали студентки класу леґендарної Лариси Кадирової з Національної музичної академії, Неофітка Олена Поліщук Юліанія Канонік (вокал) та Анна Цьок (цимбали). Про життєвий і творчий чин Бориса Грінченка, про історичне значення створення Київської “Просвіти” у 1906 році та про форми відзначення 120-річчя організації науково ґрунтовно та водночас дуже яскраво розповіли грінченкознавець, історик і письменник Ігор Стамбол та мисткиня з Криму Анастасія Бас. Владно заполонив простір принишклої Білої зали солоспів Модеста Левицького на вірші Бориса Грінченка “Смутні картини” у пречудовому, княжому виконанні володаря унікального басу, народного артиста України Сергія Магери, акомпонувала Вікторія Мраморнова. Вражаючим вокальним номером, в якому з моторошною козацькою силою пролунало потрійне суголосся студентів НМАУ класу Сергія Магери – Массімо Мущака, Вадима Гуменного та Павла Задорожнього, які виконали тріо Кирила Стеценка (старшого, співзасновника Київської “Просвіти”) на вірші Бориса Грінченка “Вночі на могилі”. Концертмейстер – Вікторія Мраморнова. “Браво!” раз по раз звучало в залі. Заступниця голови Київської “Просвіти” Ольга Ходацька новаційно та проникливо прочитала глибоко патріотичний та мотивуючий до світла вірш Лесі Українки “Досвітні огні”. Хоча твір написаний у 1892 році, він є зразком громадсько-політичної лірики, що й нині наснажує вірою в українське майбутнє й на рішучу боротьбу з одвічним північно-східним мороком війни. По-особливому звучали пісні “Нічка темна” і “Con- tra spem spero” на вірші Лесі Українки у виконанні автора музики, композитора і барда Ігоря Якубовського, який передав життєствердне творче кредо поетеси як гимн незламності духу, що важливо для кожного українця, який виборює незалежність держави на полі бою і тримає стрій у тилу. Високу поетику Лесі Українки підхопили баритон Володимир Соколовський та піаністка Вікторія Мраморнова – “Дивлюсь я на яснії зорі” на музику Кирила Стеценка (старшого). Із затаєним диханням була сприйнята композиція цього ж композитора шедевральна мініатюра “Стояла я і слухала весну” у виконанні Після співу Славня скрипаля-віртуоза Кирила Стеценка (онука) і Наталії Строчан (фортеп’яно). Дивовижне поєднання цимбал, мистецького слова і перформансу у виконанні Анною Цьок уривка з глибоко психологічного і трагічного твору Лесі Українки “Одержима”, написаного всього за одну ніч у січні 1901 року біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського, змусило глядачів зануритися в теми фанатичної любові, самопожертви, зіткнення високих ідеалів із духовною обмеженістю натовпу. Почуте і побачене спонукає до роздумів про служіння високій меті. Буквально зачарував публіку піаніст-віртуоз, член гурту “Хорея козацька” Павло Лисий, який виконав “Три п’єси на українські теми” (“Ніжна ідилія”, “Біля колиски” та “Святковий спів”) першокласного, але ще мало знаного українського композитора-класика початку ХХ ст. Федора Якименка. У програмі також звучали вірші Олександра Олеся (Олександр Кандиба): “Сонце на обрії” (1906), “О слово рідне” (1907), “Ранок-ранок! Час світання!” (1917), “Живи, Україно!” (1917) у натхненному виконанні відомого українського актора, журналіста, барда і драматурга Кирила Булкіна, який підкреслив, що Олександр Олесь був одним із найяскравіших українських поетів-ліриків, чия творчість глибоко пов’язана з просвітницькою місією, а його вірші стали символом національного відродження, тому твори масово видавалися організаціями “Просвіта”, формуючи свідомість українців. Окремою сторінкою мистецької події було вручення членських квитків неофітам: Олені Поліщук – українській художниці та письменниці (Київ, Торонто), Анжеліці Корнієнко – українській каліграфині, керівниці масштабного культурного проєкту “Рутенія. Графіка української мови”; Нестору Волі – співзасновнику ініціативи #інфоВАРТА, яка спрямована на протидію російській пропаганді та популяризацію української мови та графіки. Кирило Стеценко, голова Київської “Просвіти”, тепло привітав талановитих просвітян і побажав плідної культурно-просвітницької роботи на благо України. Біла зала Київського будинку вчених НАН України була святково прикрашена банерами Київської “Просвіти” та історичної української абетки “Рутенія” (автор – Василь Чебаник), дизайн яких підкреслює українську ідентичність. Демонструвалася виставка Пересопницького Євангелія та інших рідкісних книг, представлена просвітянкою, українською каліграфинею та керівницею масштабного культурного проєкту “Рутенія. Графіка української мови” Анжелікою Корнієнко та Нестором Волею, українським військовослужбовцем, відомим своєю системною боротьбою за українську ідентичність та захистом інформаційного простору від російської пропаганди. Особливою окрасою були скульптури трипільської культури, представлені українською мисткинею Людмилою Смоляковою, яка досліджує трипільську культурну спадщину, реконструює та популяризує її в Україні та за кордоном. Неперевершеним акордом у концертній програмі було спільне виконання Гимну України – “Ще не вмерла України…” Михайла Вербицького на слова Павла Чубинського, а також з присвятою 120-річчю Київської “Просвіти” славня Дмитра Бортнянського “Многая літа!” всіма учасниками та глядачами Мистецької містерії “Творення Світла”! Поетеса та просвітянка Оля Киця з донькою Євою, очільники Київської “Просвіти” Кирило Стеценко та Ольга Ходацька, ініціатор проєкту “Київська книга року”, письменник Олександр Герасименко
Шевченкіана · “Це складна і майже детективна історія, яка потребує ретельного дослідження”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

“Шевченко. Повернення додому”

Надія НАУМОВА, Музей Історичного центру м. Києва 29 травня у Будинку митрополита Національного заповідника “Софія Київська” (вул. Володимирська, 24) відкрилася виставка “Шевченко. Повернення додому”. Головний експонат цієї виставки — акварель “Михайлівський Золотоверхий Собор”, яку київський колекціонер Федір Зернецький купив у Лондоні на аукціоні Сотбіс, де вона була виставлена як робота невідомого художника. Щодо встановлення авторства, то тут є над чим подумати, нині у декого є сумніви. Пан Федір, побачивши її, одразу ж подумав про київські види художників Михайла Сажина і Тараса Шевченка. Проблема київських зображень, зокрема акварелей, Шевченка і Михайла Сажина, турбувала науковців-шевченкознавців ще з початку минулого століття. Вона залишається предметом дискусій до сьогодні. Йдеться про період 40-х рр. ХІХ ст., коли обидва художники працювали разом, малюючи види Києва. Тоді Шевченко, закінчивши Академію мистецтв, став співробітником Київської археографічної комісії. Сажин теж, закінчивши Академію, поїхав в Україну, вони жили у Києві на Козиному провулку, де мешкали разом на квартирі (нині Будинок-музей Тараса Шевченка). Це складна і майже детективна історія, яка потребує ретельного дослідження. В альбомі фотографій з малюнків Михайла Сажина, який було привезено з Москви 1918 року істориком-києвознавцем О. Сімзеном-Сичевським, і який перебуває нині у бібліотеці ім. В. Вернадського, всі вони подані як роботи Сажина, хоча тепер уже достовірно відомо, що деякі зних, підписані Сажиним, насправді є роботами Тараса Шевченка. Звісно ж, перша думка, яка приходить у голову: а хто взагалі міг у ХІХ столітті малювати Михайлівський собор? Зразу ж спадає на думку ім’я Тараса Шевченка: він любив Київ, відобразив це місто і його людей у поетичній і прозовій творчості, малярстві. Письменник і етнограф О. Афанасьєв-Чужбинський писав у своїх спогадах про поета: “Тут почалося життя в надзвичайно поетичній обстановці. Шевченко задумав змалювати всі визначні види Києва, внутрішній вигляд храмів і цікаві околиці, і обидва художники пропадали зранку, якщо не заважала погода”. Цей мемуарист теж мешкав на квартирі разом з ними і знав добре, як художники працювали. Після арешту поета у справі Кирило-Мефодіївського братства акварелі, що були на квартирі, Михайло Сажин, попереджений про обшук, підписав своїм іменем, може, навіть, з добрим наміром, бажаючи врятувати твори Шевченка. Звісно, що у ХІХ ст. Київ малювали й інші художники. Але у малюнках саме цих двох є щось таке, що вирізняє їх не лише зображеннями, ана рівні емоцій передає неповторну атмосферу міста, його пересічений ярами горбистий ландшафт над Дніпром, дерев’яні будиночки, що туляться на схилах Дніпра у зелені садів, а ще умінням наблизити зображення до глядача, нібито вводячи його у крайобраз. А ще тут багато постатей, бачимо реальних людей: киян, прочан, жебраків. У Тараса були свої улюблені: дівчина з відрами на коромислі, чоловік у високій шапці з ціпком, жінка з парасолькою. У публікаціях спостережливих дослідників йдеться про те, що у акварелях, підписаних Сажиним, спостерігаються суто шевченківські риси: трактування пейзажу, легкість, спонтанність, а ще ніби певна незавершеність рисунка, його специфічне зображеннях дерев, поважних постатей, які викликають великий інтерес. Першими на цьому шляху були доктор-мистецтвознавець Яків Затенацький, а також доктор мистецтва Платон Білецький, директор Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка. Так акварелям “Церква всіх Святих Києво8Печерської лаври” і “Аскольдова могила” було повернуто ім’я Шевченка. Але є у малярській творчості Шевченка щось таке, що не піддається жодному холодному і байдужому аналізу: те, що і робить його Тарасом Шевченком. Щоб вивчити особливості його почерку, підбір кольорів і спосіб нанесення їх на папір, специфічне, притаманне йому зображення неба, води, а ще його улюблених постатей, треба мати справу з його малюнками впродовж років. Згодом завдяки спостережливому оку наукового працівника музею Кобзаря Володимира Яцюка в Академічне видання було повернуто ще три акварелі, підписані Сажиним “Свята Софія”, “Давні фрески Софійського собору” та “Київ з8за Дніпра”. Треба сказати, що Шевченкові не так йшлося про те, щоб на роботі стояло його ім’я, як про створення альбому видів Києва: сам він дуже легко відносився до свого авторства, інколи, навіть, не підписував свої роботи з різних причин. Художники так тісно співпрацювали, зображаючи ті ж самі сюжети, що шевченкознавцям нині доводиться прикласти чимало зусиль, щоб розібратися, вирізнити серед них суто шевченківські риси. Письменник Микола Лєсков, який знав Сажина в час свого перебування у Києві, подає таку інформацію про цю особу в повісті “Печерські антики”: “У Києві в той час проживав академік С.8Петербурзької академії мистецтв Михайло Макарович Сажин; він склав для Дмитра Гавриловича акварельний альбом, відкритих при ньому київських старожитностей”. Автор не називає конкретних робіт, не вказує, про які саме роки йдеться, але відомо, що Бібіков залишив губернаторство у 1852 р. і, залишаючи Київ, мабуть, забрав кращі зних до Петербурга. Деякі роботи Сажина ми маємо лиш у пізніше зроблених за ними літографіях чи у фотографіях. Так, колишній директор Канівського музею “Тарасова гора” Ігор Ліховий допускає, що малюнок, який послужив основою для літографії “Вид Києва з лівого берега Дніпра”, був зроблений за начерками, а, може, і за малюнком Шевченка. Коли поглянемо на зображення неба, то пізнаємо тут манеру Тараса: Сажин ніколи так не малював хмари. Тарас Шевченко малював також Софійський собор, внутрішній його вигляд. Про те, що Шевченко малював Золоті ворота, знаємо зі спогадів того ж Афанасьєва-Чужбинського. Але ми маємо лише акварель, підписану Сажиним. Отож повернімося до акварелі з зображенням Михайлівського собору. Зображення акварелі, чи сепії “Михайлівський Золотоверхий собор”, яке подано в Академвиданні і в Шевченківській енциклопедії як знімок незнайденої роботи Шевченка, дещо різниться від акварелі, яка була придбана Федором Зернецьким. Можна припустити, що їх було дві: одна, виконана Шевченком, друга – Сажиним. Ось що розказує відомий колекціонер, який просто захоплений акварелями Тараса. Він має Золоту картку, яка дозволяє йому заходити на аукціон Сотбіс по інтернету. Скажемо прямо: не кожен колекціонер зміг би упізнати Тараса Шевченка. З яким ентузіазмом він розповідає про акварель, про історію її побутування, хоча нині й важко достеменно її простежити, бо цим ніхто не займався! На акварелі стоїть овальна печатка “Бібліотека Сан-Донато”, яка говорить багато і свідчить, що вона походить із колекції А. Демидова. Син його Павло Демидов-Сан-Донато у 1871—74 рр. був київським міським головою. За недовгі чотири роки його головування у Києві було побудовано приміщення Думи, нове приміщення Фундуклеївської гімназії, п’ять денних притулків для дітей робітників, які він утримував власним коштом. Дума навіть прийняла рішення про надання Павлу Демидову звання почесного громадянина Києва. Але для нас особливо цікаво те, що він захоплювався збиранням творів мистецтва, і що в його колекції була акварель “Михайлівський Золотоверхий собор”. Де і як йому вдалося придбати її, ми мабуть не дізнаємося, але зрозуміло, що він придбав її заради сюжету, адже він любив наше місто. У 1872 р. він успадкував від бездітного дядька титул італійського князя Сан-Донато. Під час російсько-турецької війни 1877-78 рр. князь побував знову у Києві. Помер він у січні 1885 року у Флоренції (Італія). Його нащадки успадкували колекцію, але до них уже нічого не промовляло зображення Михайлівського Золотоверхого, та вони могли і не знати цей собор, який був зруйнований радянською владою в 1934 році. Дві світові війни і революція зробили свою справу. Багато людей були змушені емігрувати. Це взагалі диво, що робота збереглася і повернулася додому через 180 років. На виставці також представлена сепія “Софія Київська” пензля Тараса Шевченка. У літературі не раз висловлювалися думка, що всі шевченківські малюнки підписав і таким чином привласнив Михайло Сажин. Такі міркування треба було б підтвердити ще якимось додатковими доказами але, навряд, чи вони знайдуться, проте варто подумати, чи не подати деякі малюнки під обома іменами. Виставка презентована з великим смаком, вичерпно подані всі доступні нам дані про роботи Сажина і Шевченка, а також дані експертиз. Проведений у бюро науково-технічної експертизи “Арт-лаб” фізичний і хімічний аналіз роботи, показав, що вона написана у 1840-х. Головний зберігач фондів Національного музею Тараса Шевченка Юлія Шиленко говорить, що перед експертами-фахівцями стоїть завдання глибше дослідити малюнки, зіставивши їх. Великого сенсу копіювати акварелі Шевченка у ХІХ ст. не було. Не було тоді і художників, які могли б зробити хороші копії. Відомо, що коли після капітального ремонту 1982–1989 років у музеї Шевченка відкрилася експозиція, для неї замовляли копії з акварелей Тараса Григоровича. За таку роботу бралося багато митців, але виходило не в усіх. Копіювати акварель складніше, ніж олійну картину. Це дуже складна і кропітка робота. Треба врахувати також, що з часом акварель втрачає колір, і справжні спеціалісти легко визначають, де оригінал, а де копія. До того ж, щоб бути хорошим копіїстом, треба знати досконально творчість художника, якого копіюєш, його манеру, спеціальні прийоми, а головне, вправлятися і вправлятися впродовж років. Виставка була уже презентована у Музеї хліба у Миронівці, у Музеї “Заповіту” у Переяславі, у Львові, і, нарешті, у Національному заповіднику “Софія Київська”, де вона буде продовжена ще на місяць. Радимо всім киянам відвідати її. Шевченко, безперечно, бував у Михайлівському Золотоверхому соборі, знав його історію. Він добре проглядається на акварелі “Царський Сад” (відома з копії): на панорамі Києва видно і сам Собор і дзвіницю, що закриває трохи нову Десятинну церкву, закінчує цю панораму силует Андріївської церкви. Зважимось сказати, що ніколи Михайло Сажин не міг би створити таку композицію, обравши саме такий ракурс і поєднавши дерева саду, які ніби обрамляють її з двох боків, як куліси театральну сцену, з архітектурою Києва. Цей собор став місцем зберігання мощів святої Варвари. Він згаданий у повісті Шевченка “Блізнєци” героїня якої Параска Тарасівна, і наймичка Лукія з повісті “Наймичка” привозять з Михайлівського собору перстеники Варвари-великомучениці. А Ганна, героїня однойменної поеми аж тричі ходила у Київ, щоб замовити молебствіє Варварі і купити перстеник Варвари, для своєї невістки. Зрозуміло, що зображення собору мало бути в альбомі, задуманому Тарасом Шевченком. Київський період, над дослідженням якого працювали декілька поколінь шевченкознавців і який є ніби добре вивченим, насправді вимагає ретельного дослідження, він ще береже свої таємниці, які може і не будуть до кінця розкриті і про які можна говорити лише на рівні гіпотез. Але всі ці гіпотези, які можуть бути, звичайно ж спростовані, чи підтверджені, дуже важливі для дослідників художньої спадщини Тараса Шевченка, яка довгий час була розпорошена, і лиш відносно не так давно була прокоментована, включаючи навіть невеликі начерки. Втім, як бачимо, є ще над чим працювати. Адже це нині просто сенсація, що знайдено малюнок Шевченка, та ще й за кордоном.
Арт-простір · “Ігор Борко абсолютно вільно себе відчуває на сцені. Він усе робить артистично”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вальники ансамблю “Рідні наспіви!”. Ольга Рудик, учасниця кон# церту, лавреатка всеукраїнських та міжнародних фестивалів і конкурсів, солістка Оперної сту# дії імені Василя Сліпака, викла# дачка Національної музичної академії України: “Познайомилася я з Ігорем Борком коли навчалася в Національній музичній академії України. Це був наш перший творчий тандем. Взяти участь у цьому концерті мені запропонував Ігор Миколайович. Для мене дуже важливо брати участь у подібних проєктах. А особливо поруч з такими знаковими постатями. Це людина з величезним творчим багажем. Я захоплююся такими людьми і багато вчуся у них. Під час репетицій у нас був творчий підхід до роботи, намагалися дослуховуватися один до одного. Переважно виконували українські народні пісні. При підборі матеріалу враховували і побажання ансамблю “Рідні наспіви”, який весь вечір був разом з нами на сцені. “Рідні наспіви” – професійний колектив. Приємно мати справу з музикантами, які добре знають свою справу. Найголовніше, що разом ми займаємося творчістю, яку дуже любимо. Це був мій перший виступ у Культурному центрі “Печерськ Палац”. Публіка була чудова, тепла й щира. І коли я почула реакцію глядачів після першого номера, то відчула, яка насолода мати задоволення від виступу та ще й отримувати енергію від залу. Дуже рідко публіка разом з тобою співає, разом дихає. Виступ минув на одному диханні. Безпосереднє спілкування зі слухачами створило особливу атмосферу та додало впевненості. Вечір був теплим і дуже приємним. З радістю ще попрацювала б з Ігорем Миколайовичем. Я завжди відкрита до нових творчих пропозицій, нових проєктів. Буду рада можливості й надалі співати разом з такими творчими гігантами”. Мав розмову і з шанувальника8 ми творчості маестро. Роман Гриньків, народний ар# тист України: “У програмі концерту гарно поєдналися українська народна пісня та італійська класика. Відчувалася гармонійність. Все було на високому професійному рівні, виконувалося з теплотою та любов’ю. З Ігорем Борком ми знайомі давно, уважно стежимо за творчістю один одного. Був приємно вражений, що він сьогодні у такій хорошій творчій формі”. Володимир Коскін, пись# менник та журналіст: “Упродовж багатьох років Ігор Борко є моїм улюбленим співаком. Він має дивовижний, справді золотий, тембр голосу. Вирізняється глибоким розумом, доброзичливістю і людяністю. І от приємна звістка, Ігор Миколайович запросив нас з дружиною на свій ювілейний концерт в Печерський палац, де йому акомпанував чудовий ансамбль “Рідні наспіви”. Його голос розкішно летів і вражав…”
Арт-простір · “Ігор Борко абсолютно вільно себе відчуває на сцені. Він усе робить артистично”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Ювілейна сповідь у піснях

Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Едуарда Межула Ігор Борко – співак, який виступав на провідних сценах світу: у США, Японії, Нідерландах, Чехії, Румунії, Іспанії, Польщі та багатьох інших країнах. Нідерландська преса назвала його кращим Едгаром в опері “Лючія ді Ламмермур”, а відомий журнал “Forbes” – одним із найкращих виконавців партії Надіра. Міжнародні музичні критики неодноразово відзначали унікальний тембр голосу та феноменальний верхній регістр артиста. Його майстерність отримала високу оцінку відомих діячів світового музичного мистецтва, а публіка престижних європейських фестивалів неодноразово аплодувала співаку стоячи. Ювілейний вечір став особливою подією для шанувальників української пісні, класичного вокалу та живої музики. У програмі прозвучали найкращі твори з творчого репертуару артиста: українські народні пісні, романси, популярна класика, неаполітанські композиції та музичні перлини, що вже багато років дарують слухачам сильні емоції та незабутню атмосферу. – Цього вечора публіка була не філармонійна, а, якщо можна так сказати, моя, – зазначив Ігор Борко. – Запросив давніх друзів, людей, які мене добре знають і знають моє мистецтво. Саме приміщення було для мене незвичним. Я співаю переважно в академічних залах, філармоніях, театрах. А тут був величезний зал, треба було трішки по-іншому подавати голос. Але все відбулося дуже вдало. Співав те, що найбільше подобається публіці. Незмінно були українські пісні, кожен номер зустрічали з величезними оваціями. Скільки б не співав нашу пісню, щоразу знаходиш якісь нові вокальні барви, інтонації, відчуття публікою того чи іншого куплету. Тут невичерпна криниця, це наші корені. Сьогодні ми переживаємо дуже важкі часи і я відчув, що треба зробити акцент саме на такому репертуарі. На жаль, цього не почуєш на нашому телебаченні чи радіо. І хоча там багато контенту українською мовою, але з Україною насправді мало що пов’язано. Там немає глибокого тексту, про музику взагалі мовчу. А я робив наголос саме на українській пісні, українській музиці. І вважаю, що від цього тільки виграв. Також завжди на концертах виконую неаполітанські пісні – це справжні шедеври, шлягери, публіка їх добре сприймає. Для тенора це коронка. Мій концерт відбувся завдяки Олесю Журавчаку, з яким ми давно знайомі. Наша дружба починалася з прямих ефірів Святослава Литвиненка, який опікувався молодими виконавцями. Він приводив їх на радіо, коли був диригентом Оркестру народної та популярної музики Українського радіо. Це були колосальні вечори, колосальні програми, яких зараз взагалі нема. Потім разом з Олесем ми їздили на фестивалі до Угорщини, до українського Криму. Одні з небагатьох виступали перед моряками флагману “Гетьман Сагайдачний”. Сьогодні Журавчак – віртуоз номер один, а ще директор Культурного центру “Печерськ Палац”. Сам запропонував мені зробити ювілейний концерт у цьому залі. Дуже вдячний Олесеві за цю ідею. Він не тільки надав залу, а ще й сам взяв участь у концерті. Цього вечора виступали мої побратими по сцені, моя творча родина. Світлана Корецька йде зі мною по життю. У моїх знакових концертах вона була завжди поруч. Її голос, манера вести концерти, оголошувати номери співпадають з моїм відчуттям того, як має відбуватися концерт саме сьогодні. Вона вміє все добре подати. Світлана – справжній конферансьє, справжня ведуча. Просто не уявляю когось іншого на її місці. Вперше запросив до участі у своєму концерті Ольгу Рудик. Вона дуже талановита і публіка надзвичайно тепло її приймала. Також серед виконавців був мій студент, талановитий хлопець Гуань Дженьян. Йому дуже подобається співати українські пісні. Він має прекрасні вокальні дані. Зараз – асистент-стажист, закінчує навчальний процес. Готуємо його виступ в оперній виставі в Оперній студії Національної музичної академії України. Мені вдається працювати зі студентами з Китаю. Вони уважно слухають, копіюють, навіть коли не розуміють. Ці хлопці високо оцінені в Китаї й Україні. Крім цього Дженьян добре володіє українською мовою. Він допомагає у проведенні конференцій і творчих заходів у Національній музичній академії України як перекладач для китайських студентів, Посольства КНР, делегацій, які приїжджають з Китаю. Мені хотілося б зробити абсолютно нову програму, залучити молодих виконавців і поїхати з ними по Україні. Вже маю 23 випускники, це колосальна кількість. Хтось за кордоном, хтось воює. Але хлопці відгукуються, пишуть, ми спілкуємося. Я пишаюся успіхами своїх вихованців і дуже сподіваюся, шо цей проєкт відбудеться. Також я мав можли8 вість поспілкуватися з учасниками концерту. Світлана Корецька, ве# дуча концерту, заслужена діячка мистецтв України: “Наша творча дружба з Ігорем Борком розпочалася багато років тому, коли він почав співпрацювати з ансамблем “Рідні наспіви” та Національним оркестром народних інструментів України. Відтоді ми заприятелювали. Ігор Миколайович – супер професіонал. Тенорів різного віку у нас немало. Але вони зрідка дають сольні концерти. А якщо й наважуються, то дуже хвилюються. Натомість Ігор Борко абсолютно вільно себе відчуває на сцені. Крім цього, він усе робить артистично. Відчувається, що повністю спрямований на певний настрій. Не знаю, з ким з вокалістів його можна порівняти, він неповторний. Перші концерти були більш академічні. Ігор Миколайович дещо додавав до моїх текстів, розповідав щось нове. За ці роки зібралося багато матеріалу, який можна використовувати. Беру ту його частину, яка краще підходить до нової програми. Бути педагогом-вокалістом складно. У музичному інструменті все зрозуміло, а тут – голос. Напевне це від його педагога Костянтина Огневого. До речі, рідко хто з виконавців згадує своїх вчителів. Мені доводилося працювати з багатьма відомими співаками, піаністами. Запитувала у них, можливо, варто згадати їхніх педагогів. На що мені інколи відповідали: “Не треба”. А Ігор Миколайович завжди згадує, що вчився в Огневого. Вміти навчати співу, це не менше обдарування, аніж вміти співати. І лише хороший вокаліст може бути хорошим педагогом. Адже неможливо навчити того, чого не вмієш сам. Теоретично не навчиш, потрібно все показувати на практиці. Якщо говорити про новий концерт, то він запам’ятася теплим сприйняттям публіки. Ігор Борко вже згадав, що в цьому залі він співав уперше. Він виконував різні пісні, у різних стилях. Все було довершено. Буває, що з роками голос вокаліста звучить вже не так, як в молодості. А тут кожен штрих, кожен нюанс голосу були просто ідеальні”. Юрій Карнаух, художній ке# рівник ансамблю “Рідні наспі# ви”: “На час нашого знайомства з Ігорем Борком ансамблем “Рідні наспіви” керувала Ніна Проценко, тож наша творча дружба триває близько 30 років. Ми тісно співпрацювали з багатьма солістами Національної опери України: Лідією Забілястою, Марією Стеф’юк, Тарасом Штондою, Анжеліною Швачкою, Іриною Семененко, Миколою Шопшою, Людмилою Монастирською і, звісно ж, Ігорем Борком. Наш колектив мобільний. Це дає можливість краще контактувати з вокалістами, не через диригента, а безпосередньо виконавцям. Звучання “Рідних наспівів” на великій сцені практично дорівнює оркестровому. Якщо говорити про Ігоря Борка, то сьогодні він один з найкращих ліричних тенорів. Тримає солідну форму, показує високий рівень свого мистецтва. Багаторічний досвід творчої діяльності показав з першої репетиції, що пауза в діяльності ансамблю, яка тривала з грудня до середини травня, жодним чином не вплинула на майстерність, якість звучання колективу. До того ж в ансамбль прийшла нова учасниця, студентка Національної музичної академії України, флейтистка Софія Зейдліц. Іза декілька репетицій вона настільки відчула ансамбль, наче грала з нами не один десяток років. Вважаю це унікальним явищем, тому що відчути стилістику і почерк колективу за лічені репетиції – дар Божий. Учасницю концерту Ольгу Рудик до цього не знали. Познайомилися вже коли готувалися до виступу. З першої репетиції вона приголомшила всіх своєю вокальною природою і неабиякою музичністю. Враження були просто неймовірні. Вона, звісно ж, стала окрасою цього концерту. У наших творчих планах і надалі співпрацювати з Культурним центром “Печерськ Палац”. До нових зустрічей, дорогі шану- У Культурному центрі “Печерськ Палац” відбувся великий ювілейний концерт народного артиста України, соліста Національної опери України, всесвітньо відомого тенора Ігоря Борка – виконавця, чий голос став справжньою окрасою української сцени та символом високого вокального мистецтва.
16 Незабутні · “З любові до литовської культури до українського читача прийшла бібліотека цінних авторів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Українсько-литовське вшанування Дмитра Чередниченка

Дмитро ЧИСТЯК, професор КНУ імені Тараса Шевченка, секретар Національної спілки письменників України У межах V Міжнародної науково-практичної конференції “Україна-Литва: історичні, мовно-культурні та туристські паралелі” в Навчально-науковому інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка за сприяння Посольства Литовської Республіки в Україні, з ініціативи голови організаційного комітету, професора кафедри полоністики Ігоря Корольова та Національної спілки письменників України 25 червня відбувся круглий стіл до 90-ліття відомого українського культурного діяча, письменника, науковця та перекладача-литуаніста, незабутнього Дмитра Семеновича Чередниченка (1935–2021). У роботі секції за модерування автора цих рядків узяли участь авторитетні науковці, митці та громадські діячі – дипломат, письменник-перекладач, секретар Національної спілки письменників України Олександр Божко, поет і перекладач, голова Творчого об’єднання поетів Київської організації НСПУ Станіслав Шевченко, драматург і перекладач, голова Творчого об’єднання драматургів Київської організації НСПУ, професор Василь Неволов, поетка та перекладачка, секретар НСПУ Інна Ковальчук, поетка та культурна менеджерка, засновниця книжкового застосунку LitCom Ольга Ольхова, вченіфілологи, професори КНУ імені Тараса Шевченка, спілчани Юрій Ковалів, Сергій Лучканин та Оксана Сліпушко, які у своїх виступах розповіли про багатогранну громадську, культурну, літературну, педагогічну, дипломатичну, перекладацьку діяльність Дмитра Семеновича та підтримали ініціативу підготувати збірку спогадів про нього. Голова Громади литовців України Даля Макарова поділилася теплими враженнями про спільні проєкти у Товаристві Майроніса та зачитала поезію М. К. Чюрльоніса в оригіналі та перекладі Майстра Слова. Авжеж, досвід учителювання, журналістська, наукова та видавнича діяльність, наукові експедиції, редагування часопису для українського шкільництва “Жива вода”, керівництво літературним об’єднанням “Радосинь” та Творчим об’єднанням перекладачів при Національній спілці письменників України, майже двадцятирічна робота на чолі Комітету літературної премії ім. М. Рильського в галузі художнього перекладу – це лише невелика частина великого творчого Шляху Дмитра Чередниченка. Литовська Держава високо оцінила діяльність свого щирого популяризатора – Лицарським хрестом “За заслуги перед Литвою” (2003), Орденом Великого князя Ґедімінаса ІІІ ступеня (1996) та Премією Святого Ієроніма Спілки перекладачів Литви (2015), адже з любові до литовської культури до українського читача прийшла бібліотека цінних авторів, здійснено було безліч важливих культурних проєктів. Знаковими явищами українського перекладацтва став вихід у світ видання класичної поеми К. Донелайтіса “Літа” (Київ: Дніпро, 1990), вшановане Премією ім. М. Рильського та упорядкована спільно з М. Карчяускасом “Антологія литовської поезії” (Київ: Дніпро, 1985). Щиру увагу читачів також привернули збірка “Чюрльонісів шлях” (Київ: Етнос, 1996), роман “Повстанці” В. Міколайтіса-Путінаса (Київ: Юніверс, 2005), роман В. Ю. Бубніса “Час долі” (Київ: Дніпро, 1986), п’єса “Геркус Мантас” Ю. Ґрушаса (Київ: Задруга, 2002), вибрані поезії Ю. Марцінкявічюса (Київ: Дніпро, 1981), А. Малдоніса “Бурштин і троянди” (Київ: Радянський письменник, 1984), М. Мартінайтіса “У світлі серця” (Київ: Молодь, 1985) та інші переклади. У сфері літератури для дітей – видання “Мій янтарик” М. Вайнілайтіса (Київ: Веселка, 1980), “Чотири слова” Ю. Някрошюса (Київ: Веселка, 1990), скарбниця казкового фольклору “Чарівний перстень” (Київ: Юніверс, 2007), литовська читанка “Люляйко” (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2008), тетралогія “Пригоди капчика” (Вінниця: Теза, 2007), трилогія про Ніппу (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2021), а також “Хлопчаки танцюють брейк” (Львів: Видавництво Старого Лева, 2018) В. Рачицкаса, “Мишка Зіта” (Київ: Грані-Т, 2009) та “Любов коня Домінікаса” (Київ: Грані-Т, 2011) В. Ландсбергіса, “Пригоди та походеньки Барда” Й. Авіжюса (Львів: Видавництво Старого Лева, 2009), “Кіка-Міка і гном, що в усьому любить лад” (Київ: Знання, 2017) та “Кіка-Міка, у якої втекли вуха” Л. Жутауте (Київ: Знання, 2018), “Озеро загадок” М. Марцинкявічюса (Київ: Знання, 2020) тощо, зокрема великий розділ литовської літератури – у хрестоматії світової літератури для початкової школи “Світ від А до Я” (Том 2; Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2007; С. 147–175). Досі чекають на видання “Спогади про Чюрльоніса” Я. Чюрльоніте, “Кукутісові балади” М. Мартінайтіса, а також понад 400-сторінкова авторська антологія литовської поезії... Миттю промайнули дві години круглого столу, переконавши учасників іще раз: громадська діяльність та творча спадщина Дмитра Чередниченка вартує найпильнішої уваги усіх небайдужих, адже літа за літами стане джерелом справжньої життєвої та творчої наснаги... А на знак нових зустрічей пролунав щемливий, але просвітлений переклад Дмитра Семеновича із Альґімантаса Балтакіса зі збірки “На вершині сльози”, виданої за підтримки Департаменту суспільних комунікацій Київської міської державної адміністрації (Київ: Креативна агенція “Артіль”, 2023). Мати Де мій початок? За тисячу миль, Тисячу років тому. В утробі матері. Під серцем. Де моє продовження? На маминих руках. У маминих очах. У маминих думках. Отам моє продовження. А коли матері не буде? Біля маминої могили. У маминих очах. У маминих думках. Під бождеревом. А де моє закінчення? За тисячу миль. Після тисячі літ. У маминій утробі. У маминих очах. У маминих думках. Закінчення нема. Є тільки продовження.
16 Незабутні · “З любові до литовської культури до українського читача прийшла бібліотека цінних авторів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Незабутні · “З любові до литовської культури до українського читача прийшла бібліотека цінних авторів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин