На часі · “Григорій Коваленко – один із тих, хто своєю невтомною і жертовною працею у Полтаві готував вибух нашого відродження”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
І знову про нашу пам’ять
Слово Просвіти, №26 за 2026 рік
Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, голова Полтавського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Нещодавно прийшла відповідь на моє депутатське звернення про встановлення меморіальної дошки видатному громадсько-політичному діячеві, письменнику, історику, художнику, пропагандистові медичних та гігієнічних знань для широких верств населення України, першому голові полтавської “Просвіти” Григорію Олексійовичу Коваленкові, що проживав на вул. Уютній, 14, нині Затишній. Це вже друга спроба. Першого листа я відправив років три тому. Після продажу нашого приміщення у 2022 році, бо з кожним днем утримувати його мені ставало все важче, гроші були і ми були готові виготовити пам’ятну дошку власними силами. У відповіді міськвиконкому було розписано порядок надання дозволу на встановлення пам’ятної дошки. Насамперед треба було отримати дозвіл від власника будинку, на якому мала бути розташована дошка. Такого дозволу нинішня власниця будинку, що його московські більшовицькі окупанти одібрали у Григорія Коваленка, нам не дала. Непомильна моя інтуїція підказала мені, що з власницею попрацювали чиновники міськвиконкому, і вона затято доводила, що дошку повісити ніяк не можна. Я ж, постійно відчуваючи обов’язок перед видатною українською постаттю, страдником за Україну та ще й першим головою Полтавської “Просвіти”, яку я відновлював у Полтаві з 1987 року і яку очолюю досі, звернувся вдруге, пропонуючи встановити меморіальну дошку коштом полтавської громади. Переконаний, що переважна більшість полтавців підтримає рішення міськвиконкому, чи й депутати міськради, якщо вирішення питання потребуватиме рішення сесії. Жертовна праця пробудженої Шевченком української інтелігенції із середини ХІХ століття вибухнула таким яскравим світлом любові до поневоленої москалем і поляком Вітчизни, що спричинила ядерний вибух відродження української нації, готовність віддати життя за її волю і державу. Те світло, попри всі московські тонни бетону на українські душі, породжувало все нову й нову боротьбу за Україну. Тим світлом постала УПА, тим світлом жили і карались, але не здавались, по московських концтаборах наші мученики за Україну – члени руху опору, славна й незабутня когорта шістдесятників. Григорій Коваленко – один із тих, хто своєю невтомною і жертовною працею у Полтаві, починаючи з 1905 року, готував цей вибух нашого відродження. Такі постаті нам сьогодні просто необхідні. Пам’ятна дошка – це тільки краплина, спрямована на віддання йому шани і пам’яті. А нам потрібне ще й пізнання його життя і творчості, що були б прикладом для нових поколінь, як треба жити і любити свою Вітчизну, а не бути сірою масою, якій би тільки видовищ та хліба, навіть у час, коли лютий ворог у нас на порозі. Не розуміти цього означає бути сліпим і глухим до України, що й підтверджує ця відповідь. Особливо обурюють фарисейські слова про економію коштів у час війни. Безглуздо безкінечно перекладати бордюри, тротуарну плитку та зносити і ставити зупинки – на це гроші є, а от на пам’ятну дошку великій людині від вдячних нащадків немає. Наша “Просвіта” – перша громадська організація взагалі в Україні. Ми ніколи не мали державної підтримки і робили культурну просвітницьку роботу винятково на громадських засадах. Завдяки В’ячеславу Чорноволу, а потім Віктору Ющенку я став народним депутатом і не жалів своїх депутатських грошей на українську справу в найширшому розумінні цього поняття, яку виконувала наша організація. Жоден міськвиконком за 35 років і на йоту для культурного обличчя міста не робив більше, хоча і наших зусиль, звісно, мало, щоб Полтава стала по-справжньому українським містом і громадянство остаточно виплуталося із московських невільничих пут. У міськвиконкомі працює купа народу, у нас же немає жодної штатної одиниці. Тож візьміть і зробіть усе те, що маєте зробити, за законом совісті і національного обов’язку і поставте на баланс міськвиконкому, а не пропонуєте “Просвіті” стати балансоутримувачем. Якщо вже міська рада така нещасна і не може знайти коштів на вшанування однієї з найвидатніших постатей Полтави, то ми оголосимо збір на допомогу міській раді, але решту візьміть і зробіть. Поза сумнівами у Полтаві знайдуться люди з любов’ю у серці до України, які не пошкодують внеску на виготовлення дошки та її встановлення. Але міській раді, міськвиконкому треба не мати ні честі, ні гідності, щоб не зробити це самим. Я звертався не за дозволом і не за роз’ясненням про встановлення меморіального знака, а з вимогою вшанувати відповідним чином полтавця, невтомного трудівника задля добра українців до останніх днів, аж поки його арештувало НКВД і бігом розстріляло, – Григорія Олексійовича Коваленка. Подаю скорочено відповідь Департаменту культури та молоді міськвиконкому за підписом заступника Департаменту культури та молоді Полтавської міської ради Людмили Орлової: “…Порушене у листі-зверненні питання розглядається під час чергового засідання Комісії з питань найменування та перейменування елементів міського середовища та інфраструктури, увічнення пам’яті осіб та подій – консультативно-дорадчого органу при виконкомі Полтавської міської ради”. Далі йдуть питання, які треба подати на Комісію. Одне з них – “інформація про балансоутримувача меморіальної дошки Григорію Коваленку (може бути ПОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка)”. І низка інших пунктів, що відомі мені з попередньої відповіді. На завершення: “Водночас Департамент інформує, що в умовах повномасштабної збройної агресії рф проти України прерогатива фінансування виготовлення і встановлення меморіальних (інформаційних) дощок коштом бюджету Полтавської МТГ надається загиблим військовослужбовцям ЗСУ, уродженцям територіальної громади та видатним державним і громадським діячам-землякам, прізвища яких зазначені у постанові Верховної Ради України від
18.12.2025 р. №4748-IX “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2026–2027 роках”. Декілька цитат із великої статті голови Полтавського міського об’єднання ПОО ВУТ “Просвіта”, заступника директора обласного архіву про Григорія Коваленка, щоб читач мав певне уявлення про масштаб його постаті. “Він був не лише талановитим письменником, істориком, етнографом, митцем, видавцем, а й громадсько-політичним діячем, відомим далеко за межами Полтавщини. І на моє переконання, про життя та діяльність Григорія Коваленка, про його творчу спадщину нарешті слід писати монографічні дослідження, адже зроблене ним є масштабним і цікавим. Життя Григорія Коваленка можна поділити на два великих періоди: чернігівський та полтавський. І обидва ці періоди були насиченими та продуктивними як літератора, митця й громадського діяча. Прикметно й те, що протягом усього життєвого шляху він гідно переносив усі випробовування (моральне приниження, арешти, ув’язнення) і жодного разу не зрадив своїм переконанням. Тож більшовицька тоталітарна система не випадково намагалася розправитися з Григорієм Олексійовичем Коваленком (на час арешту йому було уже майже 70 років), а ім’я – викреслити із людської пам’яті. Та, певно, існує вища справедливість утому, що слідчі й кати уже давно пішли у небуття, а ім’я Грицька Коваленка немов фенікс відроджується у незалежній Україні”. “Тож від 1905 року він уже у Полтаві, де швидко входить у коло національно свідомої інтелігенції. Маючи контакти із Грінченком і, вірогідно, саме за його дорученням, він ініціює у 1905 році створення у Полтаві товариства “Просвіта” (статут товариства було відхилено місцевою владою як проєкт націоналістичної громадської інституції). Водночас Григорій Коваленко активно співпрацює як співредактор з місцевим часописом “Рідний край”, як автор і дописувач – з науковими періодичними виданнями “Киевская старина”, “Літературно-науковий вісник”, “Труди Полтавської вченої архівної комісії”. У 1911 році виходить друком збірка Г. О. Коваленка “Жарти життя” (друге вид. 1917, Черкаси), а у 1913–1914 роках він розпочинає видавати журнал “Вісник життя і знання”. Але через активну публічну українофільську діяльність швидко потрапляє під негласний нагляд поліції. На підставі донесень агентів жандармської охранки вимальовувався такий політичний портрет неблагонадійного полтавця: “Коваленко – низького зросту, блондин, завжди не причесаний, має тісні контакти з Києвом – з Чикаленком, зі Львовом – з професором Грушевським, з Парижем – з емігрантами Винниченком та Жуком. У Полтаві контактує з місцевими українцями: Сіяльським, Павлом та Юрієм Панченками, Дробишем, Данковським, Данченком, Хоменком, Віктором Андрієвським та Мамаєнком. Друкований Коваленком журнал “Життя і знання” є однією з форм поширення легальної партійної літератури як брошурами, так і журналами”. Безумовно, він стає доволі авторитетною людиною, і не тільки у творчих колах нашого міста. Досвід адміністративної роботи, набутий свого часу в Чернігові, прислужився тепер і в Полтаві. Від 1909 року як представник української демократичної організації він значиться помічником секретаря (згодом – секретарем) Полтавської міської управи, кілька років (до липня 1917 року) сумлінно працює на цій відповідальній посаді. У період Української революції 1917–1921 років Григорій Коваленко перебуває у центрі громадсько-політичного життя Полтави: входить до Комітету українських поступових партій та організацій, обирається до міської української просвітньолекційної комісії, стає дійсним “народним лектором”. Він значиться поміж фундаторів Полтавського товариства “Просвіта”, від імені якої промовляє на І Всеукраїнському з’їзді “Просвіти” у вересні 1917-го в Києві. У липні того ж року від українських демократичних організацій обирається до Полтавської міської думи, де разом із однодумцями відстоює загальнонаціональні інтереси. У революційний та постреволюційний періоди Коваленко – інструктор позашкільної освіти Полтавського повіту. Він відомий у Полтаві популяризатор минулого, адже одна за одною виходять друком такі розвідки: “Ворожка” (1917), “Григорій Сковорода” (1919), “Яцько й Стецько” (1922), “Панас Мирний” (1926), “У сонячній країні” (1927). “Українська історія” Г. Коваленка витримує шість видань, а “Оповідання з української історії” – п’ять; 1929-го у Харкові було видано втретє його підручник “Анатомія і фізіологія людини”. Та, попри значну кількість виданих праць, немало залишалося у рукописах: роман “Дажбожі діти” (1919), драма “Велика спадщина” (1920), повість “Над Десною” (1936), історичний роман “Юрко Соколенко” (1937) (перелік друкованих праць та рукописів подається неповним). Усе це свідчило про те, наскільки активною була його творча діяльність і наскільки широкими – зацікавлення. Органи УНКВС заарештували Григорія Олексійовича 19–20 серпня 1937 року. На момент арешту йому було 69 років. Родина Коваленків мешкала у Полтаві по вулиці Уютній, 3; обійстя займало площу 270 кв. сажнів. У складі родини були: дружина Раїса Іванівна (1868 р. н.), донька Ксенія Каплуновська, сини Петро (1898 р. н.) і Павло (1901 р. н.). Відповідно до постанови Особливої трійки УНКВС по Полтавській області від 4–5 грудня 1937 року на підставі ст. 54-10 ч. 1 УК УСРР Г. О. Коваленко був розстріляний. Вирок виконано 15 грудня 1937 року, місце поховання невідоме”. До честі нашого обласного об’єднання ми перевидали його “Історію України для дітей” 20000 накладом. Про це я писав раніше, процитую: “Свого часу, тільки-но ми відновили “Просвіту” 1987 року у формі Клубу “Рідне слово”, згодом під наз-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
