Люди і долі · “Це історія про ціле покоління, а ще про те, як поневолені народи пізнають одне одного в спільному прагненні свободи”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Про Ар’є Вудку і Олексу Різникова
Слово Просвіти, №26 за 2026 рік
Ярослава РІЗНИКОВА
9 червня відбулась онлайн-розмова “Мовна ідентичність українських і єврейських дисидентів”, організована Оксаною Лебедівною – старшою викладачкою кафедри загального та слов’янського мовознавства НаУКМА, кураторкою літературних і наукових подій, та Юлією Кравченко – науковою співробітницею Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА, дослідницею дисидентського руху. Це був один із тих моментів, коли, якщо висловлюватись пафосно, давня історія ожила і заговорила! Адже учасниками цієї розмови стали майже дев’яносторічний Олекса Різників та майже вісімдесятирічний Ар’є Вудка. Вони згадували табірні роки, друзів, поетів, тих, хто вижив, і тих, хто залишився там назавжди. І в якийсь момент Олекса сказав: “Боже, Боже, Ар’є, п’ятдесят років минуло! Ати все пам’ятаєш мої вірші”. У цій фразі було все – і подив, і вдячність, печаль за минулим, і те диво пам’яті, завдяки якому українська табірна поезія колись вийшла за межі колючих дротів. А почалась ця історія у далеких 1970-х роках, у Пермській області РРФСР, у колонії суворого режиму для політичних в’язнів, де доля звела двох людей, приречених радянською системою на мовчання. Олекса Різників – український поет, мовознавець, дисидент, засуджений Одеським обласним судом за звинуваченням в “антирадянській агітації та пропаганді” за ч. 1 ст. 62 КК УРСР до п’яти з половиною років таборів суворого режиму. І Ар’є Вудка – єврей із Дніпропетровщини, засуджений за “сіоністську діяльність” та створення підпільної групи, що діяла в 16 містах і налічувала 300 осіб, до семи років ув’язнення. На той час він вже відсидів на 19-й зоні в Мордовії та мав етапуватись у Володимирський централ. Вони належали до різних культурних традицій, мали різний життєвий досвід, різні дороги до спротиву. Але в таборі ці дороги перетнулися, бо імперія однаково ненавиділа всіх, хто не хотів бути частиною її мовчазної маси, усіх, хто відмовлявся зрадити себе. Ар’є Вудку знали як людину незвичайної сили духу, глибокої віри і феноменальної пам’яті. Саме ця пам’ять згодом стала способом порятунку частини української поезії, написаної за ґратами. Він вивчив напам’ять понад сто віршів ув’язнених українських поетів Василя Стуса, Ірини Сеник, Стефанії Шабатури, Олекси Різникова, Валентина Мороза, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Зиновія Красівського, Михайла Осадчого, Святослава Караванського та інших. А після звільнення й виїзду за кордон, А. Вудка передав ці тексти для публікації у журналі “Сучасність” та окремою колективною збіркою “Поезія з-за колючих дротів. Слово репресованих Москвою українських поетів”, що вийшла в Мюнхені 1978 року у легендарному видавництві “Смолоскип”. Так у системі, де кожен аркуш перечитували, де листи цензурували, де за кожне підозріле слово карали, а за рукопис кидали до карцеру, поезія знайшла шляхи виживання у людській пам’яті. Так світ дізнався про творчість українських репресованих авторів. Олекса Різників, зафіксував цю історію у кількох статтях та у 2005 році під час розмови з членом Української Гельсінської Групи, політв’язнем радянських концтаборів, філософом, публіцистом, істориком дисидентського руху Василем Овсієнком. Він згадував про неї дуже просто, наче йшлося про звичайний табірний епізод. Але, погодьтеся, за цією простотою – ціла драма часу. “Коли ми приїхали в табір, то люди дізналися, що я пишу. Я там щось читав зі свого. Підходить до мене єврей із Дніпропетровщини Ар’є Вудка і каже: “Пане Олексо, ви хочете, щоб ваші вірші потрапили за кордон?” – Так хто ж цього не хоче? – Ну, дайте мені кілька штук, з десяток. Я знав, що його судили і дали “критки” три роки за те, що він у суботу не ходив на роботу. Значить, йому ще три роки сидіти у Володимирі, потім ще кілька тижнів побути в таборі, аж потім він звільняється. Кажу: – Так тобі ж ще Володимирська тюрма, ти ж забудеш. – Ні, – каже, – в мене така пам’ять, що я забуду тільки тоді, коли здам. – Ну, як знаєш. Я підготував, дав йому вірші. Він на другий день кличе мене, ходимо попід “запреткою”, і він читає мені напам’ять усі ці вірші, яких я ще сам не знав напам’ять! Кажу: – Пане Ар’є, як це ви так? – Ну, – каже, – мені досить два-три рази прочитати, і все. Скоро його забрали на етап. Повезли у Володимирську тюрму, більше я його не бачив”. Серед шести віршів Олекси Різникова, опублікованих у збірці, був і вірш “Озон”, написаний про всіх співтабірників. У ньому є і краса, і приреченість, і готовність увійти в задушливий простір, щоб бодай на мить його “просвіжити, проозонити”: …На листочки на зелені, на травини Понизалися градини, мов перлини. Ці небесні самозванці, нечеканці, Неболюбці, себегубці, себеданці. Відчайдушно, занедбавши небезпеку, Просто в затхлість, у задуху, в спеку, в пекло, Так прозоро кришталево, так відверто: Просвіжити, проозонити – І вмерти. Можливо, саме такою була й українська поезія в таборі – коротким вибухом чистого повітря там, де система намагалася залишити лише задуху. А для мене збірка “Поезія з-за колючих дротів. Слово репресованих Москвою українських поетів”, має ще й дуже особисте значення. Саме з неї, а не з татових розповідей, я вперше дізналася, наскільки тяжким був його стан у таборі. В невеликій довідці про батька було написано, що “поета О. Різникова кадебістський суд загнав у Пермський концтабір суворого режиму. Важка каторжна праця сильно підірвала його здоров’я. У 1974 році існували реальні побоювання, що поет фізично не витримає каторжних мук і не доживе до кінця свого терміну”. Бо сам тато, оптиміст і життєлюб, зазвичай розповідає інше. Як у таборі писав свій “Кореневий словник”, як складав вірші, як учив польську, литовську, латиську, як спілкувався з людьми, які стали моральними стовпами цілої епохи. Олекса і Ар’є побачились через багато років – у 1992 році в Єрусалимі під час зустрічі українських та єврейських шістдесятників, організованій Яковом Сусленським та Левком Лук’яненком. І потім знову на довгі роки загубились. Згодом, 16 лютого 2003 року, О. Різників не зміг бути в Києві, коли була організована зустріч громадськості з Ар’є Вудкою у Будинку вчителя. Тоді Євген Сверстюк, який модерував зустріч, називав Ар’є легендарною особистістю. Не лише за феноменальну пам’ять, а за душевне світло і тепло, яке відчували всі, хто спілкувався з ним. А ще за силу духу, яку він демонстрував відразу після арешту. Йому було лише двадцять п’ять – у табір потрапив молодий чоловік, який пережив радикальне внутрішнє відторгнення від радянського світу, відверто називав себе сіоністом, перейшов до віри, де були заборони, дисципліна, закон, інша система цінностей, хотів відрощувати волосся і бороду, молився, підписувався івритом, носив ярмулку. Кожен із цих актів був викликом системі й табірному начальству, і кожен день ставав випробуванням. Його в наручниках водили голити. Він не бажав “адаптуватися” до зони – він внутрішньо відторгав її, як відторгав і їжу, якої не міг уживати через свої релігійні переконання. А українські політв’язні підтримували його право бути собою – молитися, жити за своїм законом, не відмовлятися від своєї віри й ідентичності. Так у таборах, твердив Є. Сверстюк, творилася солідарність, що була сильнішою за етнічні, мовні, релігійні відмінності. Нова зустріч наших двох головних героїв сталась лише 28 жовтня 2025 року під час міжнародного круглого онлайн-столу на тему “Українсько-єврейські взаємини у дисидентському русі”, організованого Центром досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА та Інститутом російських і східноєвропейських студій імені Роберта Ф. Бернса у Блумінгтоні, США. Серед учасників були дисиденти, чиї імена давно належать до історії спротиву: Йосиф Зісельс – член Української Гельсінської групи, політв’язень радянських таборів, співпрезидент Вааду України, віце-президент Конгресу національних громад України; Мирослав Маринович – член-засновник Української Гельсінської групи, політв’язень радянських таборів, проректор Українського католицького університету; Микола Горбаль – член Української Гельсінської групи, політв’язень радянських таборів, поет, член міжнародного ПЕН-клубу; Зорян Попадюк – політв’язень радянських таборів, політик; раббі Йосиф Менделевич – політв’язень радянських таборів, рабин; Анатолій Голдфельд – політв’язень радянських таборів, член Комітету сіоністської організації в Ленінграді, викладач Університету імені Давида Бен-Гуріона, засновник A.D. Ach- lama; Давид Мааян-Черноглаз – політв’язень радянських таборів, член Комітету сіоністської організації в Ленінграді;
Богдан Нагайло – головний редактор “Kyiv Post”, політичний аналітик; Леонід Фінберг – головний редактор видавництва “Дух і Літера”, директор Центру юдаїки НаУКМА. Тоді Ар’є Вудка та Олекса Різників змогли перекинутись лише кількома словами поза планом. І от кілька днів тому з’явилась нова можливість знову зустрітись і поспілкуватись. Нехай онлайн, нехай через екран, але по-справжньому й щиро. Технічну та організаційну підтримку для цього надав Павло Козленко – директор унікального Одеського музею геноцидів “Територія пам’яті”, що відкрився два роки тому. Сьогодні Ар’є Вудка живе зі своєю сім’єю у самарійському поселенні Карней Шомрон. Пише вірші та богословські праці, викладає Тору та іврит. Його життя після таборів – це теж історія вибору, служіння, віри, відповідальності і великої родини – 12 дітей! Він є автором кількох книг, зокрема “Приховане світло” та “Два світа і любов. Вірші 1969–2016”, у якій виділено окремий табірний цикл – “За колючим дротом”, пов’язаний із Мордовією, Уралом і Володимирським централом. Його вірші поєднують табірний досвід, біблійні образи, тугу за землею Ізраїлю і внутрішню розмову людини з Богом, свободою та пам’яттю. А ще він автор дуже сильної книги “Московщина”, виданій у Лондоні 1978 року. У ній, до речі, він так згадував Олексу Різникова: “Олекса Різників, великий і міцний, блакитноокий, з великими вусами пшеничними, був сильною, спокійною й обережною людиною. Він навіть здавався байдужим. Насправді це справжній, талановитий український поет із глибинним знанням мови, з приголомшливою чуйністю до слова і силою слова. Вперше він потрапив у табір за листівку проти “фашистської диктатури КПРС”, ще він був далекий від національних ідей, але під арештом прозрів. Після звільнення мешкав в Одесі. У ньому на всю широчінь розгорталося творче начало. У місті, де не почуєш українського слова, самобутній український поет був постаттю просто одіозною. Його заарештували вдруге, разом із Караванською, приписали поширення якогось самвидаву, хоча доказів такого жахливого злочину не було”. Ці слова важливі не лише як характеристика однієї людини. Вони дуже точно передають атмосферу тогочасної радянської Одеси. Український поет, який мислив українською, писав українською, шукав коріння українського слова, ставав “одіозною” постаттю – і не тому, що робив щось злочинне, а тому, що самим своїм існуванням руйнував міф про “єдіний советскій народ” і “природну російськомовність” міста. Мені видається, що історія Олекси Різникова та Ар’є Вудки є однією з найсильніших і найлюдяніших сторінок великої теми українсько-єврейських відносин. Це історія не лише про них, а й про ціле покоління, а ще про те, як поневолені народи пізнають одне одного в спільному прагненні свободи. Вона демонструє методи виживання культури під тиском імперії, показує як слово могло транслюватись навіть тоді, коли всі офіційні канали були перекриті. І такі свідчення не мають залишатися лише в родинній пам’яті, адже вони так важливі й сьогодні. Ми з Павлом Козленком і Олексою Різниковим запросили Ар’є Вудку до Одеси. І починаємо працювати над одним спільним важливим і цікавим проєктом.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
