Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Це складна і майже детективна історія, яка потребує ретельного дослідження”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

“Шевченко. Повернення додому”

Слово Просвіти, №26 за 2026 рік

Надія НАУМОВА, Музей Історичного центру м. Києва 29 травня у Будинку митрополита Національного заповідника “Софія Київська” (вул. Володимирська, 24) відкрилася виставка “Шевченко. Повернення додому”. Головний експонат цієї виставки — акварель “Михайлівський Золотоверхий Собор”, яку київський колекціонер Федір Зернецький купив у Лондоні на аукціоні Сотбіс, де вона була виставлена як робота невідомого художника. Щодо встановлення авторства, то тут є над чим подумати, нині у декого є сумніви. Пан Федір, побачивши її, одразу ж подумав про київські види художників Михайла Сажина і Тараса Шевченка. Проблема київських зображень, зокрема акварелей, Шевченка і Михайла Сажина, турбувала науковців-шевченкознавців ще з початку минулого століття. Вона залишається предметом дискусій до сьогодні. Йдеться про період 40-х рр. ХІХ ст., коли обидва художники працювали разом, малюючи види Києва. Тоді Шевченко, закінчивши Академію мистецтв, став співробітником Київської археографічної комісії. Сажин теж, закінчивши Академію, поїхав в Україну, вони жили у Києві на Козиному провулку, де мешкали разом на квартирі (нині Будинок-музей Тараса Шевченка). Це складна і майже детективна історія, яка потребує ретельного дослідження. В альбомі фотографій з малюнків Михайла Сажина, який було привезено з Москви 1918 року істориком-києвознавцем О. Сімзеном-Сичевським, і який перебуває нині у бібліотеці ім. В. Вернадського, всі вони подані як роботи Сажина, хоча тепер уже достовірно відомо, що деякі зних, підписані Сажиним, насправді є роботами Тараса Шевченка. Звісно ж, перша думка, яка приходить у голову: а хто взагалі міг у ХІХ столітті малювати Михайлівський собор? Зразу ж спадає на думку ім’я Тараса Шевченка: він любив Київ, відобразив це місто і його людей у поетичній і прозовій творчості, малярстві. Письменник і етнограф О. Афанасьєв-Чужбинський писав у своїх спогадах про поета: “Тут почалося життя в надзвичайно поетичній обстановці. Шевченко задумав змалювати всі визначні види Києва, внутрішній вигляд храмів і цікаві околиці, і обидва художники пропадали зранку, якщо не заважала погода”. Цей мемуарист теж мешкав на квартирі разом з ними і знав добре, як художники працювали. Після арешту поета у справі Кирило-Мефодіївського братства акварелі, що були на квартирі, Михайло Сажин, попереджений про обшук, підписав своїм іменем, може, навіть, з добрим наміром, бажаючи врятувати твори Шевченка. Звісно, що у ХІХ ст. Київ малювали й інші художники. Але у малюнках саме цих двох є щось таке, що вирізняє їх не лише зображеннями, ана рівні емоцій передає неповторну атмосферу міста, його пересічений ярами горбистий ландшафт над Дніпром, дерев’яні будиночки, що туляться на схилах Дніпра у зелені садів, а ще умінням наблизити зображення до глядача, нібито вводячи його у крайобраз. А ще тут багато постатей, бачимо реальних людей: киян, прочан, жебраків. У Тараса були свої улюблені: дівчина з відрами на коромислі, чоловік у високій шапці з ціпком, жінка з парасолькою. У публікаціях спостережливих дослідників йдеться про те, що у акварелях, підписаних Сажиним, спостерігаються суто шевченківські риси: трактування пейзажу, легкість, спонтанність, а ще ніби певна незавершеність рисунка, його специфічне зображеннях дерев, поважних постатей, які викликають великий інтерес. Першими на цьому шляху були доктор-мистецтвознавець Яків Затенацький, а також доктор мистецтва Платон Білецький, директор Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка. Так акварелям “Церква всіх Святих Києво8Печерської лаври” і “Аскольдова могила” було повернуто ім’я Шевченка. Але є у малярській творчості Шевченка щось таке, що не піддається жодному холодному і байдужому аналізу: те, що і робить його Тарасом Шевченком. Щоб вивчити особливості його почерку, підбір кольорів і спосіб нанесення їх на папір, специфічне, притаманне йому зображення неба, води, а ще його улюблених постатей, треба мати справу з його малюнками впродовж років. Згодом завдяки спостережливому оку наукового працівника музею Кобзаря Володимира Яцюка в Академічне видання було повернуто ще три акварелі, підписані Сажиним “Свята Софія”, “Давні фрески Софійського собору” та “Київ з8за Дніпра”. Треба сказати, що Шевченкові не так йшлося про те, щоб на роботі стояло його ім’я, як про створення альбому видів Києва: сам він дуже легко відносився до свого авторства, інколи, навіть, не підписував свої роботи з різних причин. Художники так тісно співпрацювали, зображаючи ті ж самі сюжети, що шевченкознавцям нині доводиться прикласти чимало зусиль, щоб розібратися, вирізнити серед них суто шевченківські риси. Письменник Микола Лєсков, який знав Сажина в час свого перебування у Києві, подає таку інформацію про цю особу в повісті “Печерські антики”: “У Києві в той час проживав академік С.8Петербурзької академії мистецтв Михайло Макарович Сажин; він склав для Дмитра Гавриловича акварельний альбом, відкритих при ньому київських старожитностей”. Автор не називає конкретних робіт, не вказує, про які саме роки йдеться, але відомо, що Бібіков залишив губернаторство у 1852 р. і, залишаючи Київ, мабуть, забрав кращі зних до Петербурга. Деякі роботи Сажина ми маємо лиш у пізніше зроблених за ними літографіях чи у фотографіях. Так, колишній директор Канівського музею “Тарасова гора” Ігор Ліховий допускає, що малюнок, який послужив основою для літографії “Вид Києва з лівого берега Дніпра”, був зроблений за начерками, а, може, і за малюнком Шевченка. Коли поглянемо на зображення неба, то пізнаємо тут манеру Тараса: Сажин ніколи так не малював хмари. Тарас Шевченко малював також Софійський собор, внутрішній його вигляд. Про те, що Шевченко малював Золоті ворота, знаємо зі спогадів того ж Афанасьєва-Чужбинського. Але ми маємо лише акварель, підписану Сажиним. Отож повернімося до акварелі з зображенням Михайлівського собору. Зображення акварелі, чи сепії “Михайлівський Золотоверхий собор”, яке подано в Академвиданні і в Шевченківській енциклопедії як знімок незнайденої роботи Шевченка, дещо різниться від акварелі, яка була придбана Федором Зернецьким. Можна припустити, що їх було дві: одна, виконана Шевченком, друга – Сажиним. Ось що розказує відомий колекціонер, який просто захоплений акварелями Тараса. Він має Золоту картку, яка дозволяє йому заходити на аукціон Сотбіс по інтернету. Скажемо прямо: не кожен колекціонер зміг би упізнати Тараса Шевченка. З яким ентузіазмом він розповідає про акварель, про історію її побутування, хоча нині й важко достеменно її простежити, бо цим ніхто не займався! На акварелі стоїть овальна печатка “Бібліотека Сан-Донато”, яка говорить багато і свідчить, що вона походить із колекції А. Демидова. Син його Павло Демидов-Сан-Донато у 1871—74 рр. був київським міським головою. За недовгі чотири роки його головування у Києві було побудовано приміщення Думи, нове приміщення Фундуклеївської гімназії, п’ять денних притулків для дітей робітників, які він утримував власним коштом. Дума навіть прийняла рішення про надання Павлу Демидову звання почесного громадянина Києва. Але для нас особливо цікаво те, що він захоплювався збиранням творів мистецтва, і що в його колекції була акварель “Михайлівський Золотоверхий собор”. Де і як йому вдалося придбати її, ми мабуть не дізнаємося, але зрозуміло, що він придбав її заради сюжету, адже він любив наше місто. У 1872 р. він успадкував від бездітного дядька титул італійського князя Сан-Донато. Під час російсько-турецької війни 1877-78 рр. князь побував знову у Києві. Помер він у січні 1885 року у Флоренції (Італія). Його нащадки успадкували колекцію, але до них уже нічого не промовляло зображення Михайлівського Золотоверхого, та вони могли і не знати цей собор, який був зруйнований радянською владою в 1934 році. Дві світові війни і революція зробили свою справу. Багато людей були змушені емігрувати. Це взагалі диво, що робота збереглася і повернулася додому через 180 років. На виставці також представлена сепія “Софія Київська” пензля Тараса Шевченка. У літературі не раз висловлювалися думка, що всі шевченківські малюнки підписав і таким чином привласнив Михайло Сажин. Такі міркування треба було б підтвердити ще якимось додатковими доказами але, навряд, чи вони знайдуться, проте варто подумати, чи не подати деякі малюнки під обома іменами. Виставка презентована з великим смаком, вичерпно подані всі доступні нам дані про роботи Сажина і Шевченка, а також дані експертиз. Проведений у бюро науково-технічної експертизи “Арт-лаб” фізичний і хімічний аналіз роботи, показав, що вона написана у 1840-х. Головний зберігач фондів Національного музею Тараса Шевченка Юлія Шиленко говорить, що перед експертами-фахівцями стоїть завдання глибше дослідити малюнки, зіставивши їх. Великого сенсу копіювати акварелі Шевченка у ХІХ ст. не було. Не було тоді і художників, які могли б зробити хороші копії. Відомо, що коли після капітального ремонту 1982–1989 років у музеї Шевченка відкрилася експозиція, для неї замовляли копії з акварелей Тараса Григоровича. За таку роботу бралося багато митців, але виходило не в усіх. Копіювати акварель складніше, ніж олійну картину. Це дуже складна і кропітка робота. Треба врахувати також, що з часом акварель втрачає колір, і справжні спеціалісти легко визначають, де оригінал, а де копія. До того ж, щоб бути хорошим копіїстом, треба знати досконально творчість художника, якого копіюєш, його манеру, спеціальні прийоми, а головне, вправлятися і вправлятися впродовж років. Виставка була уже презентована у Музеї хліба у Миронівці, у Музеї “Заповіту” у Переяславі, у Львові, і, нарешті, у Національному заповіднику “Софія Київська”, де вона буде продовжена ще на місяць. Радимо всім киянам відвідати її. Шевченко, безперечно, бував у Михайлівському Золотоверхому соборі, знав його історію. Він добре проглядається на акварелі “Царський Сад” (відома з копії): на панорамі Києва видно і сам Собор і дзвіницю, що закриває трохи нову Десятинну церкву, закінчує цю панораму силует Андріївської церкви. Зважимось сказати, що ніколи Михайло Сажин не міг би створити таку композицію, обравши саме такий ракурс і поєднавши дерева саду, які ніби обрамляють її з двох боків, як куліси театральну сцену, з архітектурою Києва. Цей собор став місцем зберігання мощів святої Варвари. Він згаданий у повісті Шевченка “Блізнєци” героїня якої Параска Тарасівна, і наймичка Лукія з повісті “Наймичка” привозять з Михайлівського собору перстеники Варвари-великомучениці. А Ганна, героїня однойменної поеми аж тричі ходила у Київ, щоб замовити молебствіє Варварі і купити перстеник Варвари, для своєї невістки. Зрозуміло, що зображення собору мало бути в альбомі, задуманому Тарасом Шевченком. Київський період, над дослідженням якого працювали декілька поколінь шевченкознавців і який є ніби добре вивченим, насправді вимагає ретельного дослідження, він ще береже свої таємниці, які може і не будуть до кінця розкриті і про які можна говорити лише на рівні гіпотез. Але всі ці гіпотези, які можуть бути, звичайно ж спростовані, чи підтверджені, дуже важливі для дослідників художньої спадщини Тараса Шевченка, яка довгий час була розпорошена, і лиш відносно не так давно була прокоментована, включаючи навіть невеликі начерки. Втім, як бачимо, є ще над чим працювати. Адже це нині просто сенсація, що знайдено малюнок Шевченка, та ще й за кордоном.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин