Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” “Живу, доки пишу. Пишу, доки живу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Православний міждисциплінарний університет

Слово Просвіти, №26 за 2026 рік

По-перше, лірика травми й пам’яті: молитовний, біблійно забарвлений плач Неллі Закс [13], материнський лемент Десанки Максимович [14], аскетичний антипафос Тадеуша Ружевича й Збіґнєва Герберта, апофатична мова Пауля Целана – усі вони, як і А. Листопад, шукали способу говорити про непроказуване. Українська авторка обирає інший, протилежний Целановому полюс – не мовчання й розпад синтаксису, а голосіння, заклик, молитву. При цьому етична настанова – “не забути, засвідчити” – у них спільна. По-друге, поезія вигнання: досвід “бездомних поневірянь” зближує її з магістральною темою центральноєвропейської літератури ХХ ст. – від Мілошевого вигнанця до численних голосів переміщених осіб, для яких пейзаж і топонім стають останнім прихистком ідентичності. “Родові коралі” з їхнім перелічуванням втрачених сіл – це той самий жест утримання батьківщини в імені, що його знаходимо в поетів-вигнанців усієї Європи. По-третє, сакральна й маринна лінії: богородична лірика книги співмірна з європейською маріологічною традицією, а олюднене, метафізичне море перегукується з масштабною мариністикою Сен- Жон Перса. Усе це дозволяє стверджувати, що поезія А. Листопад, лишаючись наскрізь національною за матеріалом, оперує загальноєвропейськими, по суті, моделями осмислення катастрофи, вигнання й святості. Критичні застереження і висновки Об’єктивність вимагає назвати й вразливі місця книги. По-перше, її обсяг і нерівність: 618 сторінок, зведених із п’яти рукописів, неминуче містять тексти різної художньої сили; суворіший редакторський відбір пішов би книзі на користь. По-друге, ризик деклараційності: там, де авторка переходить від конкретного образу до прямого гасла, поезія подеколи поступається риториці, а патетика – публіцистиці. По-третє, ризик інфляції засобів: наскрізна капіталізація, оклична інтонація й нагнітання епітетів, ефективні в окремих віршах, за тривалого використання притуплюють сприйняття читача. Ці зауваги, однак, не скасовують головного: у своїх найсильніших зразках – насамперед у воєнному та мариністичному розділах – А. Листопад сягає тієї простоти й точності, що є безсумнівною ознакою справжньої високої поезії. “Не торкай мою землю, бо священна вона” – книга підсумкова й симптоматична. Підсумкова – бо зводить докупи понад піввікову працю авторки, увінчуючи доробок, відзначений преміями імені Василя Стуса, Олени Пчілки [2], Катерини Куйбіди (Мандрик) [5] та визнаний у діаспорі. Симптоматична – бо в одній книзі віддзеркалює увесь діапазон сучасної української поетичної реакції на війну: від громадянського заклику й документального свідчення до ліричного споглядання й молитовного піднесення. Авторська формула з передмови – “Живу, доки пишу. Пишу, доки живу” [1, с. 6] – точно окреслює екзистенційний статус цієї поезії: вона є не літературним вправлянням, а способом вистояти. У підсумку є підстави твердити, що творчість Антоніни Листопад посідає прикметне місце на перетині двох традицій. В українському вимірі вона продовжує профетично-громадянську лінію Шевченка, Лесі Українки, Сосюри, Стуса, Куйбіди (Мандрик), надаючи їй виразного “східного”, донбаського голосу. У європейському – органічно належить до родини поезії свідчення й вигнання, осмисленої Мілошем, Неллі Закс, Гербертом і Целаном. Саме ця подвійна вписаність – у питомо національне й у загальнолюдське водночас – і робить книгу явищем, вартим уваги не лише українського, а й ширшого, європейського читача. За браком місця на шпальтах редакція не друкує список використаної літератури, але з ним можна ознайомитися в автора. Юрій МОСЕНКІС, почесний громадянин міста Києва, почесний академік Національної академії мистецтв України Якщо питання церковної історії репрезентовані в сучасній Україні значною кількістю наукових та популярних статей, книг та дисертацій, то дослідження з богословської проблематики, на превеликий жаль, практично відсутні – попри знищену совєтами тривалу українську традицію. Декілька років тому групою ентузіастів було здійснено спробу дещо виправити ситуацію. У січні 2020 року у Свято-Володимирському кафедральному патріаршому соборі міста Києва, де митрополит і потім патріарх Філарет очолював церковні служби впродовж шести десятиліть (унікальний рекорд за всю історію Київської митрополичої кафедри!), був висвячений на єпископа архимандрит Никон (Шинкарюк), що восени 2019 р. перейшов з УПЦ МП до УПЦ КП. Указом Святійшого Патріарха єпископ Никон був призначений керуючим Чернівецько-Буковинською єпархією. Стараннями владики ця єпархія стала найпотужнішою в УПЦ КП за кількістю і зареєстрованих, і незареєстрованих парафій. Секретарем єпархії став митрофорний протоієрей Іоан, у миру – Артур Губар, який упродовж 1990-х координував владні, пресові та міжнародні зв’язки Київського Патріархату й мав колосальний досвід церковно-організаційної роботи; на початку 1990-х він працював першим заступником голови Ради у справах релігій. А скарбником єпархії був визначений архимандрит Юрій, у миру – Юрій Мосенкіс. Єпархіальна рада засідала щотижня (а іноді й декілька разів на тиждень!), опрацьовуючи не тільки документацію та інші питання внутрішньоцерковного життя, ай узаємодію єпархії з українським суспільством – науковцями, освітянами, митцями та ін. Було розроблено амбітні плани створення сайту, газети, журналу єпархії, єпархіальної нагороди – ордена Сидора Воробкевича, богословських та церковно-історичних книжних видань, а головне – Хотинського православного університету богослів’я, філософії, права та мистецтв. Основною ідеєю університету стало поєднання зусиль українських церковних та світських патріотів у сферах науки, освіти та мистецтв, зцементованих православною духовністю. Упродовж 2019–2026 рр., коли Патріарх Філарет робив спробу відродження УПЦ КП, під його омофором не було жодного духовного освітнього закладу, і його вірні мусили здобувати освіту в духовних закладах інших юрисдикцій. Жваве обговорення викликали варіанти назви закладу, а точніше – першого слова: Буковинський, Чернівецький чи Хотинський? Зупинилися на останньому варіанті – не стільки тому, що владика Никон планував призначити ректором університету архимандрита Юрія, якого просив висвятити на єпископа Хотинського (вікарія Чернівецько-Буковинської єпархії), скільки тому, що в Хотині, на відміну від Чернівців, немає жодного закладу вищої освіти (не рахуючи однієї філії). Нагадаймо, що це був 2020 рік, коли з огляду на епідемію COVID-19 онлайн-навчання набуло значного поширення, і через те викладачі та студенти потенційно могли підключатися звідки завгодно. Ураховували також досвід двох проєктів Юрія Мосенкіса, письмово схвалених у 2019 р. Патріархом Філаретом, – формування у складі громадської організації “Національна академія наук вищої освіти України” Відділення богослів’я й Інституту християнської духовності. На жаль, пандемія, повномасштабне вторгнення московитів та активна протидія оточення Патріарха Філарета розбудові Київського Патріархату значно загальмували проєкт формування університету – однак не змогли знищити цієї ідеї. Триває розроблення концепцій навчальних курсів (предметів), як-от “Наука підтверджує Біблію” (природнича апологетика Святого Письма), “Текстологія та переклади Старого й Нового Заповіту”, “Ідея й історія Українського Патріархату”, “Іконопис”, “Духовне візуальне мистецтво”, “Духовна музика”, “Порівняльне релігієзнавство й типологія релігій” та ін. Ефективний синтез зусиль церковнослужителів та мирян, зокрема філософів, істориків, філологів, культурологів, мистецтвознавців та митців – запорука сучасної міждисциплінарної освіти. Запрошуємо до співпраці! Нагороди вручали меценат Володимир Хоменко, голова обласної письменницької спілки Микола Будлянський та голова журі поет Іван Баран. Щемливий захід спогадів про письменницю, мовознавицю, педагога Ганну Василівну Арсенич-Баран завершився виконанням пісні про маму на слова патронки премії і співав її син Іван Баран. Василь ЧЕПУРНИЙ, письменник

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин