Про-читання · “Книга має концентричну будову: від дому й роду – через рану війни – до ліричного перепочинку, споглядальності й до молитовного апофеозу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Священна географія слова: книга Антоніни Листопад “Не торкай мою землю, бо священна вона” в українському та європейському обріях Листопад А. Не торкай мою землю, бо священна вона : поезії. Київ : Світ Успіху, 2022. 618 с.
Слово Просвіти, №26 за 2026 рік
Василь КУЙБІДА
Такий вже Фатум над Поетами, що мусять гукати на Майданах і прорицати, аки одержимі в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки. Леся Українка – із Сан-Ремо в листі до Івана Франка, 14 січня 1903 року (епіграф до книги) [1, с. 2; пор.: 10]
Книга як вчинок: попередні зауваги Підсумкова книга Антоніни Листопад (справжнє ім’я – Антоніна Іванівна Нікітіна; нар. у с. Перекалі Демидівського району Рівненської області) [2] належить до того нечисленного розряду видань, які годі поціновувати за суто естетичними мірками, винісши за дужки життєвий і національний контекст, що їх породив. “Не торкай мою землю, бо священна вона” – це не стільки збірка віршів, скільки своєрідний підсумок#сповідь, у якому авторка, лікар-невропатолог за фахом, що понад 30 років (1968–1998) працювала в Краснодоні на Луганщині, а від 2014 року стала вимушеною переселенкою, зводить докупи п’ять великих рукописів, написаних, за її власним свідченням, “за останні шість років болючих біженських бездомних поневірянь” [1, с. 9]. Уже сама паратекстуальна рамка книги – епіграф із листа Лесі Українки до Івана Франка – задає високий регістр прочитання й окреслює традицію, до якої авторка свідомо себе залучає: традицію поета-пророка, поета-громадянина, на якого покладено “Фатум” промовляти тоді, коли промовчати було б легше. Розглянемо поетичний матеріал книги системно: схарактеризуємо її архітектоніку, провідні мотиви й поетику, а відтак умістимо доробок А. Листопад у силове поле української та європейської літературних традицій, не уникаючи й критичних застережень.
Архітектоніка книги: пентаптих, виведений із заголовка Композиційний задум книги вияскравлює неабияку культуру цілого. Збірка складається з п’яти розділів, і назва кожного з них – це рядок із програмового вірша “Українська Земля”, що відкриває книгу. Поетеса розгортає заголовну метафору (“Не торкай мою Землю, бо священна вона”) у п’ять анафоричних заборон, кожна з яких стає заголовком окремої частини: I. “Не торкай мою хату, в хаті діточки сплять” – громадянська поезія; II. “Не торкай моє серце, своїм вибухом вб’є” – біженський біль і війна; III. “І не зробиться темно… і не зникне весна” – лірика; IV. “Не торкай моє море, бо утопишся в нім” – мариністика; V. “Не торкай моє світло, промінь на цілий світ” – духовна поезія. [1, с. 13] Цей принцип – розгортання одного семантичного зерна у п’ятипелюсткову структуру – споріднює книгу радше з циклічними формами барокової та фольклорної традиції, аніж із випадковим зібранням текстів. Заборонна формула “не торкай” прочитується одночасно у трьох планах: інтимному (хата, серце), національно-державному (земля, кордон) і сакральному (світло як метафора духу). Книга, отже, має наскрізну концентричну будову: від дому й роду – через рану війни – до ліричного перепочинку, споглядальності й, нарешті, до молитовного апофеозу. Рух від земного до небесного, від тіла до духу – класична вертикаль, успадкована від середньовічної та барокової поетики.
Громадянська поезія: дидактика крику Перший розділ виповнений тим, що можна означити як риторика імперативу.
Програмовий вірш “Любіть Україну!” – відверта алюзія на однойменну поезію Володимира Сосюри [7] – будується як висхідна градація закликів, що завершується карбованою формулою: Любіть Україну! Не просто любіть. Самі Україною станьте! [1, с. 12] Поетика цього розділу демонстративно ораторська: рясні оклики, капіталізація ключових слів (“Земля”, “Правда”, “Хата”, “Світло”), синтаксичний паралелізм, рефрени. Це поезія, розрахована на голосне виголошення – на “Майдані”, як заповідала Леся Українка в епіграфі. Така настанова має глибоке коріння в українській традиції громадянської лірики – від Шевченкового “І мертвим, і живим…” через Франкові “Каменярі” до шістдесятницької публіцистичної патетики. Водночас саме тут чигає й головна естетична небезпека доробку, до якої повернемося згодом: межа між пророчим пафосом і декларативністю буває хиткою.
Біженський біль і війна: поезія свідчення Найсильніший, на наш погляд, розділ книги – другий. Тут публіцистичний пафос поступається місцем документальній конкретиці пережитого. Авторка пише з епіцентру: Краснодон, Луганщина, 2014 рік; під текстами стоять точні дати й топоніми – “25.07.2014”, “Краснодон”, “автобус Луганськ–Бердянськ” [1, с. 141, 472]. Поезія набуває рис того, що в європейському літературознавстві після праць Шошани Фельман і Дорі Лауба [12] прийнято називати literature of testimony – літературою свідчення, де естетична вартість невіддільна від етичного обов’язку засвідчити. Хрестоматійний приклад – вірш “Акули в повітрі” з епіграфом-цитатою семирічної дитини (“Як тільки чую гул літака, відразу падаю на землю. Павло, 7 років, Слов’янськ”). Метафорика тут проста й тому нищівна – літак побачено очима дитини: Всі літаки, мов акули. Бомби у їхніх зубах. (…) Всі літаки – Змій8Гориничі: Пащі у них – із вогню. [1, с. 142] Прийом “очуднення” дитячим поглядом, ословлення жаху через наївну образність типологічно перегукується з поезією свідків європейських катастроф ХХ ст. – від материнського лементу Десанки Максимович над розстріляними дітьми Крагуєваця (“Кривава казка”) й молитовного, біблійно забарвленого плачу нобелівської лавреатки Неллі Закс до повоєнних Тадеуша Ружевича й Збіґнєва Герберта, які теж шукали аскетичної, “обдертої” мови, спроможної говорити про нелюдське. Окрему вагу має сонетний цикл (фрагмент вінка сонетів) із рефреном “Молюсь за Тебе, стерзана Вітчизно!”, де топографія болю стає топографією культурної пам’яті: Земля Сосюри. Жаль, що любим всіх! (…) Земля, яку сходив ногами Стус. (…) Писав з Мордов до мами у Донецьк. [1, с. 221] Звернення до постаті Василя Стуса [8] тут не випадкове: А. Листопад – лавреатка премії імені Василя Стуса (1993) [2], і саме лінія мученицького, “соловецько-мордовського” сумління українського ХХ століття є для неї питомою. Донбас у її візії постає не “сепаратистським”, а Стусовим і Сосюриним – простором закатованої, проте незрадженої українськості. Це важливе ідеологічне коригування культурної мапи, здійснене засобами лірики.
Лірика: пейзаж як терапія вигнання Третій розділ – найбільший за обсягом і найрозмаїтіший інтонаційно. Його дієвий центр – пейзажна й медитативна лірика, прописана здебільшого в ірпінському побутуванні (“Ірпінська осінь”, “Дорога на Ірпінь”, “Німий Ірпінь”). Краєвид у А. Листопад виконує терапевтичну функцію: споглядання осені, снігу, калини, бурштинового листя стає для переміщенки способом утримати цілість світу, що розпадається. Показовий вірш “Не спіши” з його сковородинівською за духом сентенцією: Не спіши. Тоді, справді, і житимеш довго. Бо спішити — твоя найгіркіша біда. Не кінчається жодна у Світі дорога. [1, с. 299] У цьому розділі виразно чути спорідненість із філософською пейзажною лірикою Ліни Костенко – до речі, прямо названої авторкою в передмові серед “духовного меню” (“на обід декілька поезій Ліни Костенко” [1, с. 4]). Спільні риси з лірикою Л. Костенко [9]: культ природної деталі, етична серйозність, афористичність, поєднання інтимного й історіософського. Водночас А. Листопад тяжіє до більшої сакралізації пейзажу: осінь у неї “в теплих ризах”, а крони увінчані “митрою” – природа послідовно перекладається мовою храмового обряду, що готує читача до фіналу книги.
Мариністика: Азов як втрачений рай Четвертий розділ, мариністичний (за приміткою авторки, “всі поезії цього розділу написані в Бердянську”), додає до книги несподіваний регістр – споглядально-екзистенційний. Азовське й Чорне моря постають водночас як конкретний топос дозвілля-перепочинку і як метафізичне свічадо. У вірші “Половина” морський краєвид стає тлом для теми самотності й пошуку “другої половини”: Висить половинчастий місяць над морем. І я – половина! Яка не знайшлась… [1, с. 366] А у “Вечірньому штилі” морська гладінь природно обертається на євангельський образ ходіння по водах: Лагідне море, спокійне і тихе… …Взяв би й пішов по воді, як Христос. [1, с. 395] Українська мариністика – традиція не надто розлога (від “Над морем” Лесі Українки до морських акварелей неокласиків), і вже тому морський цикл А. Листопад заслуговує на увагу. У європейському контексті таке олюднення та сакралізація стихії перегукується з великою маринною лінією – від романтичного “моря-співрозмовника” до філософської грандіозності “Орієнтирів” (Amers) Сен-Жон Перса [15], де океан є простором космічного діалогу людини з буттям. Прикметно, що для авторки-переміщенки (читай – вигнанки) з окупованого Сходу бердянський берег набуває й гіркого присмаку “втраченого раю”: цей розділ написаний про море, до якого згодом теж прийде війна.
Духовна поезія: акафіст землі й роду Завершальний, п’ятий розділ – кульмінація вертикального руху книги. Це молитовна, богородична лірика, прямо співвідносна з акафістною та канонічною традицією (“Ти єси з нами Єрусалимськая, / Ченстоховська і Холмська – єси!”). Перелічування ікон Богородиці, анафоричні звертання, формули прославлення відтворюють літургійний ритм: Ти – наш Світоч. Ти – наша Святиня! Ми – Твої Богородні Плоди. [1, с. 568] Окремої уваги вартий вірш “Родові коралі”, де релігійне чуття зливається з родовим і географічним. Поетеса нанизує, мов намисто, назви волинсько-рівненських сіл свого дитинства – і серед них Перекалі, її рідне село: Княгинин. Лисин. Перекалі… (…) То – Родові мої Коралі. То – кров’ю вишиті слова. [1, с. 472] Топонім тут стає сакральним ім’ям, а перелік сіл – своєрідним “акафістом землі”. Ця сполука локального патріотизму, родової пам’яті й християнської духовності виводить книгу до магістральної української традиції “вісниківства” та неоромантичного сакрального націоналізму, де Батьківщина мислиться категоріями святості, а її захист – категоріями віри. У ширшому, європейському вимірі богородична лінія книги співмірна з польською маріологічною поезією (від романтичної традиції до ХХ ст.) та загалом із тим напрямом релігійної лірики, що розглядає націю як духовну, а не лише політичну спільноту.
Поетика: форма, мова, тропіка На рівні версифікації А. Листопад лишається в річищі класичної силабо-тоніки з виразним тяжінням до пісенності: коротка строфа, точне дзвінке римування, рефренність. Авторка вільно послуговується складними строфічними формами – у книзі натрапляємо на фрагменти вінка сонетів, жанру вимогливого й “культурного”, що засвідчує неабияку технічну вправність. Фольклорний субстрат (колядка, щедрівка, голосіння, замовляння) органіч-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
