Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З роси й води! Надії Кир’ян — 80! · с. 9сторінка оригіналу ↗

Надія Кир’ян – випробувана життям і лірикою

Слово Просвіти, №26 за 2026 рік

Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії Надія Кир’ян, навчаючись у Київському університеті (1965–1968), вписувалася в атмосферу шістдесятництва, була близька до Київської школи, виключена за зберігання самвидаву (закінчила 1988 р. заочно). Причетна до дисидентства. Навчалася також в Інституті іноземних мов (1969). У часи переслідування української інтелігенції змушена була виїхати до Казахстану і росії. Закінчила Челябінський політехнічний інститут (1977). Заробляла на життя на різних будівельних роботах. Повернувшись в Україну, працювала у видавництві “Веселка”, у тижневику “Слово Просвіти”. Нині – поштарка в с. Гореничі Києво-Святошинського району. Належить до літературного андеґраунду. З великим запізненням видала збірку “Рідне” (1987), сповнену натяків на драматичне життя поетки, переслідуваної радянським режимом, позбавленої права на публікації своїх віршів. Лірична героїня і в медитаціях, делікатно вимережаних флористикою, й у філософічних поезіях, сповнених драматичною напругою людського психостану на екзистенційній межі (“Неначе востаннє дивлюсь на Дніпро…”), невіддільна від свого автора. Вона постає в образі Атланта, приреченого тримати небо, котре, “здається: мить – і гепнеться додолу”, вбачає власну долю й долю свого покоління у випробуванні на відповідальність й людську гідність (“Дай, Земле, сил, дай сил мені не впасти, / Бо на падіння я не маю права”), вподібнюється до троянд, котрі “воліли перетворитися на крижини, / аніж підкоритися” сніговій королеві (“Крижане королівство”). До книжки не потрапили твори, в яких відтворено атмосферу параноїдального суспільства, як вірші: “Заарештовують. / Реабілітовують. / Підсолоджують. / І опльовують”, призводять до психосоматичних зривів (“зогнивається, /дотлівається / чи спивається”), мотивують спротив руйнівним соціальним, фізичним й психічним факторам: “прокидається / і вибухається!” (“Дієслівне”). Не належачи до невгнутих особистостей, лірична героїня, загнана в глухий кут об’єктивними деструкціями (“Гірка цигарка”: “А дим / набивався в горло, / розтікався по руках / і ніяк не знаходив / виходу”), вдається до захисної реакції, розігруючи її в уяві, аби знайти вихід з життєвого лабіринту. Купивши на Бессарабці безсмертників як символ непохитності (“хай у голови покладуть”), вона має намір написати “про всяк випадок заповіт через кілька днів: / “Поховайте мене під сагайдацькою грушею…””. Київ у її сприйнятті постає примарним, його дерева наворожать, “чи завтра тебе коронують, / чи знімуть скальп”, на зупинці №38 біля Київського університету ім. Тараса Шевченка “мертво-мертво сіється сніг”, час зникає, тому невідомо, коли з’явиться тролейбус – “учора це чи сьогодні?”, “байдужий спокій вбирається в серце”. Розщеплений внутрішній портрет переслідуваної героїні відображає реалії першого й другого “покосів”. Світ втрачає глузд, тому важко збагнути, “де рай і пекло, янголи й чорти”. Дійсність переповнюється жахливими видіннями з “присмаком крові” (однойменний вірш); за її буденними обрисами “Дзвенять відра / у присмерку / йдуть доярки по коліна в крові, / як у траві. / І немає куди ступати, / бо всі сільські вулиці / і київські тротуари / залиті кров’ю…”. Тому з’являлися “вірші колючі, мов їжаки, / Руки – до крові, душу – до крові. / Повитягаю із них голки, / Зшию деревам плаття паперові”. Перед такими картинами бліднуть сюрреалістичні фантасмагорії, виникає потреба самозахисту в глибинах етноментальної культури, понищеної режимом. Вірш “Рідне”, що дав назву першій збірці, сприймається як іконічний пейзаж із “синім сумом”, жоржинами, хатою, неодмінними мальвами, котрі атрибутують життєвий космос: “Моє б навіки серце спорожніло, / Коли б у ньому ви не прижились”. Делікатна лірична героїня не має антропологічного гонору, вона синхронно співіснує з авторитетним для неї, невибагливим довкіллям (“Сьогодні я навчуся у квіток / Обтрушувать години, дні і тижні”), відкриває в буденних явищах особливий сенс: “Виплутую дзвінкі струмки з волосся, / Щоб ще нікому дивним не здалося, / Тихенько затуляюся плащем”. Природа в ніби сталих формах (“Стоять дерева, мову віршах рими, / І білий світ, / і синій світ стоїть”) насправді наповнена прихованими змінами. Особливою проблемою стає нестримний час (“текли дерева і роки, / Текли будинки і квартали / З учора в завтра утікали, / А потім знову навпаки”), що сприкрює свідомість жінки (“В кутку сміється срібновусе жито: / Уже минуло, тітко, ваше літо”), змушеної переживати в собі гіркоту самотності, але “ніхто того почуть не хоче, / Крім чайника, що на плиті”. Доводиться примиритися із закономірністю незворотного частоплину на прикладі образної символіки води (“Вода пливла – вода завмерла”), дарма що оточення не поділяє таких тривожних спостережень (“За пивом зранку довга черга”), що стали особистим досвідом поетки. Вона вагається, “чи приєднатись до народу, / про лілії, про чисту воду / і про загиблих серед хвиль / і розказати про свій біль. / Хто сам тонув, кого топили, / хоч те і те – одна біда. / Але дарма, // вже інші хвилі. / Вже інша виграє вода”. Вірш “В одну ріку не зайдеш двічі” стосується не тільки філософських міркувань про специфіку часу, а й небезпеки забування колишніх реалій людського життя, не осмислених його уроків, невідновно втрачених цінностей: “Відпах барвінок. Відпливли віки. / І всі хрести відхрестяться помалу. / І тільки звично моляться віки / на ті церкви, які ми зруйнували”. Лінійний час – оманливий, він має здатність самозамикатися (“Прийшли з трави. І підемо в траву”), однак не відроджуватися в колишніх формах. Повернення в минувшину часто обертається пусткою, що пізнала на собі поетка з аутсайдерською долею: “Я повернулася, а хату / По вікна листям замело. / І вже дверей не відчинити. / Такі ми рідні – і чужі”. Натурфілософська лірика Надії Кир’ян так чи так позначена соціальними акцентами, проте завжди для неї було визначальним естетичне переживання природи (“Прагну збагнути поезію мокрого річкового піску / І поезію кавунів на дерев’яному возі”), потреба дивуватися (“В неділю в ботанічному саду…”), відкривати незвичайне в буденному (“Свято вечірньої води”), захоплюватися мужністю соняшника, котрий “спізнився зацвісти”, розуміти значущість кожної неповторної миті в добі, наприклад, ночі, котра віддаляє душу від тіла, але “дарує ліхтарям крила, / А тіні відклеює від дерев”. Будь-яка подія стає особистісною, по-жіночому інтерпретованою. Для ліричної героїні “дощ починався якось не так”, тому що в неї “ще не було парасольки”. Її приваблюють нетипові речі, як “хата // якась не така / Хата з крилом літака” за селом поряд з модерними забудовами. Одне і те ж явище щомиті стає іншим, набуває відмінного значення, що тонко відчуває лірична героїня, відтворюючи повноту душевного стану закоханої – до найменшого нюансування: “Жінка іде на побачення, / схожа на дорогу / Боїться сама від себе втекти / І сама себе наздогнати”; повертаючись з побачення “Схожа на озеро / Боїться сама себе розхлюпати / І сама в собі потонути”. Сердечне почуття ніколи не зникає безслідно: “Давнє кохання – це пам’ять дерева / Про листя, яке облетіло”. Особливе місце в доробку Надії Кир’ян відведено фольклорним мотивам, котрі зберігають у собі уламки напівзабутих міфів, збережених в народній свідомості, їх покладено в основу фабульних інтриг з латентними посиланнями на етноментальний лексикон. Півні як символи сонця, світанку, воскресіння, відмикаючи ранок, ненароком “в глибокій криниці згубили ключі. / Ключі потонули”, тобто, відчиняючи джерело життєдайності, святості, космічного буття, втратили засіб мудрості, знання. Відтоді, за сюжетною версією, щоночі зорі-курчата “спадають дощем золотим коло хати”, де “розбуджені квіти виходять із нами / Побачити небо, розшите півнями”, шукати ключі. Згадані тут зорі-курчата як запорука багатства (золотий дощ), очевидно, стосуються святвечірньої води, яку зберігали до провесни, щоб нею кропити курчат та інший приплід, – в час “розбуджених квітів”, наближення до великоднього неба, котре відмикають сакральними обрядами. Поетка інтуїтивно відчуває сакральний лексикон, передані від предків зодіакальні логограми з Великим й Малим возами, з коліщатками, але без коней, тобто без ключів декодування. Він фрагментарно поданий у циклі з промовистою назвою “Щоб не порвалась ниточка тонка…”. Збірка “Лелеки” (1991) наповнена ескізно поданими фольклорними логограмами, схожими в текстуальному масштабі циклу “Місячні обжинки” на імпресіоністичні “блискітки” з натяками на маґію заклинань (“Скиртували слова…”), сакрального дійства (“Півники”), таємниць світоладу (“Гайові птахи”) й життя (“Озера дня”, “Бабуня плете”) тощо. Іноді вони вказують на драматичні (“Свіча”) й трагічні (“Ярило”) події “проклятої / святої землі”, нескінченну боротьбу ероса й танатоса з визнанням, що “Кохання – / це світ у світі”. Верліброві мініатюри з міфо-фольклорною семантикою сягають також самопізнання іманентного Я, від якого дистанціюється Я-спостерігач, аби, уникаючи амбівалентності, розкрити духовну сутність, не заплямовану прагматикою, чути природу в собі, як персонаж з вірша “Лелеки”, котрий не подався “в город”, щоб стати “людиною”, бо вже давно усвідомився поряд з птахами, котрі “у нього жили на хатині, / В іграшках, меблях, піснях і словах”. Визначальними в доробку поетки стають філософічні міркування про віднайдення істотних реалій (“Відчувати смак / вчити і не вивчити / руки, засіяні зморшками, / мов борозенками, / в яких лишилися грудочки землі, / ніби картоплинки в полі”), несумісних з повсякденними симулякрами (“утікати з лекцій / найшанованіших вчених мужів, / які довго й розумно шукають / дванадцяту могилу Насреддіна”), про пошуки свободи в лабіринтах репресивного контролю (“Отак щодня / кожен пхає перед собою стіну, / і позад себе стіну, / і з боків стіни. / А крізь стіну не болить і не пече, / а за стіною вуха, / а за стіною очі”), хай там що – збереження людської сутності: “Відчувати смак, / поки гірко стане, / поки гіркота з солодким присмаком стане”. Цикл “Прокрустові щасливці”, найсильніший не тільки в ліриці Надії Кир’ян, а й шістдесятників, не має сюрреалістичних ознак чи сатиричних шпильок в ґротескному показі схибленого світу, котрий препарує людей за утилітарно цивілізаційними стандартами, надто в лицемірній радянській редакції з підміною понять, під якими прихований рабовласницький лад (однойменний вірш). Давньогрецький персонаж з жорстоким “ложем” став лише приводом для розкриття суспільного садизму, коли його реалізатори і жертви навіть не уявляють собі іншої дійсності, вважають її закономірною: “були загальні збори, на яких / безрукі, безногі, безвухі, без’язикі, / безголові щасливці / в один голос величали Прокруста, / бо без нього ніколи б / не мали щастя”. Довкілля з відповідними йому, ніби візуально достовірними формами насправді примарне, відколи дерева ростуть “корінням вгору, листям – вниз”. На часі змінити оптичну перспективу, притаманну Пегасу з “орлиної висоти”, а не відгодованим пегасикам, “царю птахів”, а не “царям” грибів чи риб, закомплексованим на демагогічних суперечках, “чи світ круглий, / чи мокрий”. Громадянське сумління Надії Кир’ян не мало риторичного пафосу. Поетка зрідка вдавалася до публіцистичної стилістики (“Хворіє мій народ”, “Етюд з натури”), долала її безпатетичним констатуванням невгнутої особистості, здатної “ходити прямо”, коли на службовій драбині ламають хребти й примушують крутитися колесом, тому уникала “слів, красивих та нещирих”, зверталася до можливостей промовистої алегорії (“Погонич мух”), інтертекстуальних іронізмів (“Крила Гефеста”). Надія Кир’ян мала волю знайти відповідь на брутальні виклики деструктивної дійсності, стати для них недосяжною: “Я живу в іншому світі. / Я живу світом не вашим, / Я живу світом багатшим”). Надія Кир’ян пише і для дітей. Особливо сьогодні.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин