Письменники і час · “Тішуся, що мав безпосередню причетність до повернення історичної назви рідного села”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Cелами рідного краю: чому не був утілений проєкт трамваю з Ніжина до Макіївки
Слово Просвіти, №26 за 2026 рік
Микола ТИМОШИК
У мережах – усе більше текстів про те, що вже витравлено сучасною “комунікаційно-каналізаційною” журналістикою: про долі людські, про незагнані факти національної історії, про рідні села, які у більшости доживають свого віку. Цей сюжет (у скороченому варіянті) на моїй особистій сторінці Фейсбуку зібрав за пару днів, за даними професійної панелі статистики, нечувану кількість переглядів – понад 50 тисяч. Гадаю, що й читачам “Слова Просвіти” мій матеріал буде цікавим. До Данини з Києва на авто шляхи різні й усілякі – за станом твердого покриття, відстанню й часом у дорозі. Прямих і без ям доріг тут ніколи не було. Та й нема тепер. Але за будь-якої погоди добратися тепер можна. В кілометрах – від 130 до 165-ти. В часі – до трьох годин. Якщо маршрут обираєш із кращими дорогами, тоді їхати доведеться довше. Але з витратами бензину, здається, однаково. Від прадавніх часів битий шлях зі столиці на Ніжин був пряміший, ніж тепер, – від дарницького берега Дніпра він скеровувався відразу через Русанів на Макіївку – чи не найбільне село на Лівобережній Україні. А далі стрілка вела на Рівчак, Степанівку, Шатуру, Данину, Володькову Дівицю. З Дівиці до Ніжина через Кропивну – вже чи не на відстані руки. За часів старечого Брежнєва пряму ґрунтову стрілку Ніжин–Київ хотіли навіть відтворити в твердій дорозі. І перший її етап, спроєктований у москві в середині 60-х, мав бути трамвайною колією до Макіївки. Звісно, що вздовж трамвайної колії мала бути прокладена і тверда дорога, якої спредковіку тут не було. Чим це було викликано? Передусім будівництвом у Ніжині філії київського заводу “Арсенал”. Тодішня компартійна політика центру щодо збільшення робітничого класу за рахунок строго контрольованої кількости безпаспортних “сільських лімітників” себе не виправдала. Адже потрібно було будувати в містах багато гуртожитків, а відтак – квартир. Московські стратеги підрахували, що прокласти трамвайні колії в радіусі до 50 км від промислових центрів, густо заселених околгоспленим селянством, буде дешевше. Ідея трамваю саме в цім керунку була логічною. Довкола – глушина, бездоріжжя, заболочені рудки і перенаселені села у вічно відсталих колгоспах – дармова робоча сила для заводів і фабрик. Сільський трамвай із Ніжина на Макіївку, за проєктом, мав проходити через Кропивну – Дівицю – Данину – Шатуру – Рівчак – Степанівку. Тоді навіть у міськрайонці з назвою “Під прапором Леніна” про це писалося. І ми, школярі переповненої (по два паралельні класи) місцевої десятирічки – від першого по десятий, де навчання велося в кількох старих хатах у дві зміни, сильно раділи тій новині. Бо це ж двічі на день можна буде в Ніжин поїхати – обіцяли садовити в той робітничий електротранспорт і колгоспників. А діти ж чиї? Проте ідея того “сільського трамваю”, як і тролейбусної лінії в самому Ніжині, так і залишилася на папері – застійні явища в плановій радянській економіці довели тодішню країну згодом до ручки. А данинці з шатурянами, яких часто перепідпорядковували за непокірність владі то в один район, то в інший, відірвавши їх від прадавньої пуповини, що береже генетичну пам’ять свого роду-племені, – вікового волосного центру Володькової Дівиці, довго не мали надійного виїзду зі своїх хронічно заболочених довкруж рудок бодай до Носівки чи Ніжина. Отож планувати поїздку в Данину зі столиці можна різними “кривими” маршрутами. Якщо з виходом на чернігівську трасу, то через Козелець. Тоді милуватимешся Лихолітками, Ставиським, Пилятиним, Козарами, Андріївкою. А після Носівки – трьома Степовими Хуторами (колишні совєтські назви Ударник, Будьонного, Ворошилова). Можна на початку цього шляху проїхати гарною дорогою далі Козельця – до Кіптів, а за ними, на так звану московську трасу (а мала б називатися Батуринською), що в ті часи завжди була ідеальною, – до Зруба, й через Колісники і західний бік Ніжина – на Володькову Дівицю. Можна й через Вертіївку. А якщо скрутити кермо на об’їзну трасу перед Броварями праворуч, на сумську трасу, що проходить низом Чернігівщини, то, звісно, Макіївку не обминути (пісра Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Миколи Жу# линського почесною просвітянською відзнакою – орденом Нестора Літописця. Зі вступним словом до присутніх звернувся голова ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка Павло Мовчан. Серед промовців і учасників круглого столу, в тому числі в онлайн-режимі, були академік Микола Жулинський, професор Петро Чернега, академік Анатолій Радзіховський, доктор економічних наук, професор Олександер Ковалів, заслужений художник України Юрій Нагулко, народний депутат України IV, V, VI скликання Петро Ющенко, академік Георгій Філіпчук, народний депутат України І-IV, VI скликання Іван Заєць, публіцист, видавець, громадський діяч Володимир Шовкошитний. Мали нагоду виступити і я, і головний редактор тижневика “Слово Просвіти” Ігор Зоц.
Сергій ПРИСУХІН, член Головної ради ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Фото Ігоря Зоца ля великих двох Басаней і двох Бикових – старих і нових). Далі, в самій Макіївці, – аж три шляхи, як у тій казці: лівіше – на Ганнівку, Софіївку, Татарівку, Коломійцівку і ті ж Степові Хутори; прямо – на Рівчак-Степанівку, Шатуру (тут лише за бездощової погоди, бо шлях лише ґрунтовий); правіше – на Терешківку, Шняківку, Сальне, Садове (історична Галиця, на жаль, збоку) з виїздом на колишній райцентр Лосинівку, звідки до Данини сім кілометрів. Отож, як не крути кермом, а до Данини добиратися доведеться дугаминарізками різних трас у першій половині шляху, а в другій – серпантином хронічно запущених сільських доріг. Села в цім чернігівськім краї давні, тому вулиць багато і всі покручені. Цього разу обрав маршрут, який без навігатора важко засвоїти, якщо цим боком їздиш нечасто, – посередині Макіївки, де сім доріг розходиться. Вибрав ту, що правіше. Повітряна тривога почалася, коли під’їздив до Макіївки, – в небі стали з’являтися зграями московитські шахеди – всі на Київ. Навігатор враз вирубався і курсор показника напрямку руху та голосовий супровід програми Wizer замовк. Далі до Данини рухався наосліп між кривими дорогами, стежачи лишень за назвами сіл, які в цьому кущі зустрічаються часто. Зате мав можливість зупинятися перед селами та традиційно біля знакових місць кожного села – храмів і магазинів. Поїздка виявилася, як кажуть мої студенти, драйвовою. Колись, може, знайду час описати її в деталях. А в цій розповіді зостановлюся на візитівках кожного села – придорожних вказівниках та промоційних плакатах. Тепер це стало справою чести і місцевого патріотизму громад. Деякі з таких “вітань” сфотографував і додаю тут. Коротко прокоментую. Найкраща візитівка в цій добірці, на мою думку, – перед Володьковою Дівицею. Колишнє славне козацьке містечко, яке за совєтської доби було перейменоване (в 1927-му) на Червоні Партизани, дико пропагувалося в пресі як осідок “подвигів” у боротьбі не стільки з німцями, скільки з місцевими петлюрівцями, контрраверсійних партизанів Кропив’янського, тут постало як козацька вольниця – горда і патріотична. Та ще й з такою поетичною назвою, в основі якої легенда про неземну любов власника до бідної красуні. Сальнянці поставили в центрі села су-
Здається, популярний колись подорожній нарис, здобрений маловідомими загалу фактами та скріплений публіцистичними цвяшками, повертає свої втрачені позиції.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
