Подвижники · “Віддавна бережуть люди в селі Денисові, що на Тернопільщині, добру традицію – любов та пошанівок до книг”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Щедрі дарунки
Слово Просвіти, №27 за 2025 рік
Богдан САВАК, директор Денисівського краєзнавчого музею, почесний член ВУТ “Просвіта”, Тернопільська обл.
Віддавна бережуть люди в селі Денисові, що на Тернопільщині, добру традицію – любов та пошанівок до книг. А започаткував цей почин місцевий парох о. Йосип Вітошинський (1838–1901). Саме завдяки його зусиллям у нашому селі постала перша після Львова читальня “Просвіти” (1870), створено перший у тогочасній Галичині чоловічий стоголосий селянський хор (о. Йосип був його диригентом), який зі своїми концертами об’їздив усі найбільші населені пункти заходу України, закладено народну школу диригентів хорів та духових оркестрів (1878) і зроблено багато інших благородних починань. Відтоді за традицією денисівчани закохані в книги, багато читають, мають домашні бібліотеки. Завдяки цьому культурному почину прославилося наше село й тим, що є колискою семи письменників – Ілька Кузіва (1874–1916), Григорія Глинки (1875–1966), Іванни Блажкевич (1986–1977), Євгена Бородієвича (1889–1924), Михайла Шарика (1901–1979), Тетяни Федорів (1922–1989), Богдана Мазепи (1928–1978). На жаль, усі згадані, крім Іванни Блажкевич, через московсько-більшовицьке “визволення” емігрували в чужі країни, але своїми творами прославили свою малу батьківщину. Відоме наше село й тим, що сьогодні тут функціонують три музеї – краєзнавчий (закладений 1967 р.), меморіальний Іванни Блажкевич (1986) та ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН на його хуторі Веснівка (2014). Всі ці музейні заклади культури також мають поважні бібліотеки. А днями наш краєзнавчий музей поповнився черговим надбанням: від адвоката з міста Лохвиці, що на Полтавщині, Олександра Панченка прийшла посилка цін-
1 липня 2025 року о 5:00 ранку на 76-ому році життя відійшов у кращі світи Михайло Дмитрів, син Андрія. Відомий скульптор, художник-дизайнер, член Національної спілки художників України (1979р.), освіта вища, закінчив Київський художній інститут. Михайло Дмитрів народився 27 травня 1950р. у с. Вовчухи Городоцького району Львівської області. Його батько був сотником УПА, а мати учасницею національно-визвольних змагань, тож протягом багатьох років його переслідувало тавро сина “ворогів народу”. У 1979р. його звинуватили в українському буржуазному націоналізмі, тож він був змушений переїхати в с. Мала Снітинка Фастівського району на Київщині, де три роки був маляром будівельної бригади радгоспу “Фастівський”. З 1993 року – керівник дитячої художньої студії образотворчого мистецтва. З 1989 року – голова місцевого осередку товариства української мови імені Тараса Шевченка (згодом “Просвіта”). Михайло Дмитрів учасник різноманітних всеукраїнських та міжнародних виставок й симпозіумів зі скульптури, починаючи зних книжок його авторства. Серед них – кілька про делегатів ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН, який проходив 21–25 серпня 1943 року на денисівському хуторі Веснівка. Досі на Тернопільщині мало хто знає, що фінансовий референт ОУН–УПА був родом із села Озерної колись Зборівського, тепер Тернопільського району. Зате читачі Полтавщини завдяки книжкам Олександра Панченка знають це. Двічі їздив п. Олександр в Мюнхен до Зиновія Марцюка. Відповідно, про ці відвідини й написав дві книжки: “Із архіву Марцюка: Фінанси, Крайові позиції ОУН і УГВР…” (2004) та “Краєві позиції та фінанси ОУН і УПА” (2005). У них розповідається, що Зиновій Мар-цюк – порядна і скромна людина. Але знає про нього досить мале коло людей, бо працював не для піару, а для Матері-України, тому й розповідав про себе та ділився зі своєю документалістикою обережно, за принципом, що гроші люблять тишу. Подаровано музею також упорядковані та з передмовами Олександра Панченка книжки про окремих делегатів ІІІ НВЗ ОУН – о. Івана Гриньоха “Бог і Україна понад усе” (2007), Лева та Дарії Ребетів “ОУН, Нація, демократія, Україна” (2013), “Микола Лебедь і визначна постать боротьби ОУН, УПА, УГВР” (2011), Мирослава Прокопа “У боротьбі за Незалежність України” (2025). Приємно зазначити, що написав і переслав автор і багато інших книг, зокрема про останню зв’язкову Романа Шухевича Галину Дидик “Зв’язкова Галина Дидик. …На жаль, і я жива…” (2007), про яку хочеться розповісти докладніше. Відбувши ув’язнення, після виходу на так звану “волю”, совєтські спецслужби заборонили Галині Дидик як небезпечній злочинниці проживати на території заходу України. Однак, на свій страх і ризик, її приписала до свого помешкання в селі Денисові Іванна Блажкевич. Згодом, коли тодішня влада дізналася про цю приписку, у неї вчинили справжній переполох, а Галина Дидик, приписавшись, кудись поїхала у своїх справах. Розпочалось справжнє полювання, яке успіхів не давало. Тоді за домом Іванни Блажкевич було влаштовано цілодобовий нагляд. Одного разу, коли Галина Дидик появилася, слідом за нею до помешкання письменниці зайшла голова сільради Марія Тусевич і запропонувала їй показати паспорт. Вона показала, а та поставила в ньому штамп “вибув” і вийшла з хати. В архіві хати-музею Іванни Блажкевич донедавна зберігалося 10 листів, датованих 1974–1976 рр., написаних після цієї прописки Галиною Дидик. (Нині вони передані на зберігання в Державний архів Тернопільської області). Роздумуючи над темою цієї приписки, мені спадає на думку, що, можливо, через якусь поспішність чи недбалість у паспортному столі спершу й не запримітили, кого приписали. А Галина Дидик видала себе сама. У той час вона переписувалась із Софією Коковською – дружиною замордованого енкаведистами письменника Франца Коковського, яка жила в Америці. Так, у листі від середини 1973 року вона пише: “Я приписалася ближче дому в Денисові в Іванни Блажкевичевої, і їду до неї, може, там залишусь на зиму”. Радянські спецслужби цікавились думками та настроями своїх підопічних людей, які спілкувалися з “українськими буржуазними націоналістами”, що жили, мов за залізною стіною, в капіталістичних країнах. Вони ці
Олександр Панченко листи відкривали, перечитували, тим більше, якщо були написані цікавими їм людьми. В іншому листі від 2 грудня 1973 року читаємо: “У мене все по-старому. Живу в Денисові. Певно, піду ще раз в лікарню на другій нозі робити операцію. А там ближче до літа буде легше”. А в листі від 30 січня 1974 року, вже аж із Донецька, написала: “Я хотіла купити собі хатину в Денисові в сусідстві коло Блажкевичевої, вже все було обговорено, та, на жаль, не вийшло, а я не перестаю мріяти про хатку на курячій лапці”. (Ці листи зберігаються в Бережанському краєзнавчому музеї). Не купила. Не судилося. Померла Галина Дидик на Черкащині. Похована в Бережанах. Названі та інші книжки зі своєї домашньої бібліотеки Олександр Панченко надіслав як дарунок з нагоди 100-річчя від народження колишнього голови Політради ОУН за кордоном, нашого земляка (із с. Кошляки Тернопільського р-ну) д-ра Анатоля Камінського. До речі, він також є упорядником та автором передмови до книжки Анатоль Камінський “Пролог” у холодній війні
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
