Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №27 за 2025 рік

16 с. · 30 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 27 (1310), 10—16 липня 2025 Збирач “розсипаних зерен” Сковороди МИКОЛА ТИМОШИК

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН Фото з відкритих джерел Між двома жахливими рашистськими бомбардуваннями Києва, якого в таких їдких димах ще не бачили, мабуть, із часів Другої світової, випогодилось світлим простором. Цією доброю миттєвістю вдалося скористатися, здійснюючи бліц-автомандрівку до славного Переяслава. Разом з Павлом Мовчаном, Іваном Зайцем та головним призвідником цієї подорожі, відомим художником Валерієм Франчуком, який упродовж трьох місяців проводить виставку творчих робіт “Сад божественних пісень” у меморіальному музеї Григорія Сковороди. Справді, унікальна персональна виставка (близько 70 полотен) “Порталу Сковороди” на честь видатного національного філософа-Любомудра. Її суспільну значущість лаконічно, але ємно схарактеризувала в.о. генерального директора НІЕЗ “Переяслав” Марина Навальна: “Зараз українське мистецтво також виступає борцем за нашу Перемогу та відстоювання Державності”. Дібравшись рівно до полудня до цього сакрального міста (місця!), усвідомлюєш, що не так просто навіть серед скромного кола поціновувачів українського мистецтва ділитися думками й почуттями про творчість Валерія Франчука. Бо тут витає не лише образ Сковороди – людини, що творила Народ, але й видимо-невидима духова сила Шевченка, який майже 180 років тому написав у цих незбагненно чаруючих і святошних для кожного українця місцинах упродовж якихось двох місяців свої найвизначніші творіння – “Кавказ”, “Наймичку”, “Давидові Псалми”, “Єретика”, “І мертвим, і живим…”, “Холодний Яр”, “Три літа”, “Заповіт”… За словами відомого українського правозахисника і просвітника Євгена Сверстюка цей період в історії народу став “роком високого сонця України”. Тоді в уярмлену народну душу великий Тарас своєю Вірою і пророчим Словом доносив для України, ніби заново відроджений “Біблійний Дух”, що робився спасенним й водночас натхненним для всіх, у кого ще жевріла іскра надії на волю, добру долю і відродження власної держави. У колишньому переяславському колегіумі, де життєтворилася сковородинівська думка серця, цей гарт пророчого Шевченкового Слова, що кликало народ торувати шлях свого буття і волі народолюбством, ріднокультурністю та історичною правдою, пізнаючи “себе”, “чиї сини?” ми є, – був по-особливому відчутним. Шевченко добре розумів ціну знань про свою минувшину, без яких у народу не зостанеться ні гордості, ні вольності, ні єдності, ні “доброї слави / Слави України”. Тому Переяслав слід уважати своєрідною “Меккою” Шевченкового творіння, яке запалило Україну та її скривджений народ спраглими до волі заповітами. Отже, мусимо безустанно “йти” до Шевченка, щоби не збиватися на манівці, щоби він торкнувся громадянського сумління, ів Людині “заговорила” гідність, національне почуття, моральність, українськість. Переяслав став благодатним ґрунтом і для Сковороди, де в знаменитому колегіумі, викладаючи піїтику, не тільки запроваджував абсолютно відмінну від усталеної й схоластичної “науки” Педагогіку Людськості, виховну систему, в основі якої – повага до гідності і внутрішньої свободи людини, але й сотворив тут велику кількість творів, зокрема, “Сад божественних пісень”. Гербований вельможа Степан Томара, який уклінно просив молодого філософа “наставляти в науках” його сина Василя, одним із перших прочитавши його поетичні твори, скаже йому щиро: “Друже мій! Бог благословив тебе даром духу й слова”. Здається, що ці притаманні Сковороді природовідповідність і гармонія, як і його віра в “хліб духовний”, донині не полишає утаємничені стіни колегіуму, що вкарбували в себе його “біблійне” слово. Тут все інакше. Бо коли, скажімо, в прочитаних рядках “Божественної комедії” Данте звучить: “Залиште будь-яку надію, ви, що входите”, то в затишно-аскетичних класах, де творив і жив Сковорода, панує дух якоїсь особливої окриленості надією на утвердження в цьому розкуйводженому війнами світі двох найвищих чеснот – Правди і Свободи. Бо тут, в колегіумі, ними ніби продовжують “дихати” прохолодні стіни, в яких, здається, чується не за віком мудрий голос Сковороди, мироточать ікони: “Бог Саваоф”, “Матір Божа”, “Коронування Діви Марії”, благодатно возноситься Пересопницьке Євангеліє (видатна пам’ятка української писемної культури, національна святиня України, на якій нині присягають наші президенти), промовляють картини XVIII століття, роїть думками й емоціями сивої давнини клас поетики зі своїми книгами, студентським одягом, столами, лавками і робочою дошкою для писання... Довго вдивляючись у музейну експозицію народних музичних інструментів (скрипка, сопілка, бандура, цимбали, ліра), якими досконало володів Сковорода, – Мистець, Поет, Філософ, обдарований Музикант, чомусь у пам’яті спливла далека від Переяслава “мала батьківщина” – Буковина з її чарівною Вижницею і незабутнім голосом пісні Назарія Яремчука “Гай, зелений гай”: Ти щаслива будеш, Грай, музико, грай! А мене забудеш, Грай, музико, грай! Продовження на стор. 3 МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО 14–15 ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22). Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 5 міс. — 325 грн. Будьмо, друзі, разом!
На часі · “Українська держава існує дуже давно, але про це потрібно постійно нагадувати в світлі тих подій, що відбуваються на наших очах”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

ГЕТЬ МОСКВУ І ЇЇ “САПОГ”!

Круглий стіл в інформагенції “Наголос” ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка на тему “Українська Держава і “московський сапог” став продовженням розпочатої раніше розмови на тему “Історичні та правові засади Української Державності та ординської москви”. Про це у своєму вступному слові нагадав очільник “Просвіти” Павло Мовчан. Він сказав, що зафіксований кінорежисером Дмитром Ломачуком на Ютуб — каналі запис, викликав певний інтерес, бо тема залишається актуальною. (У попередньому номері “СП” було надруковано виступи на цьому заході Георгія Філіпчука та Сергія Присухіна, – ред.) “Ми шукаємо генезу рашизму і спростовуємо історію, яку нам накинула москва. Українська держава існує дуже давно, але про це потрібно постійно нагадувати в світлі тих подій, що відбуваються на наших очах... Потрібен інформаційний прорив у розвінчуванні наративу про буцімто один народ — ми жодного стосунку до Промовці – депутати Верховної Ради, громадські діячі з Полтавської та інших областей й представники Українського інституту національної пам’яті (УІНП), зокрема, заступник голови УІНП, кандидат історичних наук Володимир Тиліщак, представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар, Марія Тахтаулова (м. Харків), Сергій Бутко (м. Чернігів), Уляна Громович (м. Одеса). Круглий стіл “Деколонізація та національна пам’ять: державний вимір” відбувся в книгарні “Сенс” на Хрещатику. Спікери обговорювали процеси деколонізації, зокрема на Одещині, Харківщині, Полтавщині та Чернігівщині. “Вдячний кожному, хто проявляє відповідальність у своїй громаді й ділиться своїм досвідом з іншими. Це частина тієї ж боротьби, яку ведуть і наші воїни на фронті. Бо російсько-українська війна — це також і про війну за нашу ідентичність і цінності. Ми ухвалили низку законів, спрямованих на викорінення комуністичних та російських впливів. Ці закони передбачають перейменування топонімів, демонтаж “пам’ятників”, заборону пропаганди російської імперської політики. Тисячі вулиць і площ отримали нові назви. Та, попри це в Україні досі залишаються десятки пам’ятників російським діячам та радянські символи. Також бачив як важко рухається деколонізація у Полтаві, де залишилося ще імперські того племені не маємо, це зовсім інший генетичний тип, расово ми інші. Проте апелювати до них — марна справа. Наші знання ми поширюємо тими засобами, які маємо: Ютуб, “Слово Просвіти”, можливості кожного, хто долучається до таких заходів”, – наголосив Павло Мовчан. – Підключення до всього сущого голограми свідомості гарантує, що наші молитви, сподівання, досягають своєї мети в ту саму мить, коли ми творимо. Тобто і зараз це відбувається, – зазначив Павло Мовчан. Далі він продовжив: –Батько квантової фізики Макс Планк у 1944 році встановив, що існує певна матриця з якої беруть свій початок нові зірки, ДНК, саме життя. Це божественна матриця з якою ведуть розмову правдивою мовою, мовою Бога, яку спотворюють злочинці при владі, як наприклад Гітлер, Сталін, Мао, путін, Кім. Та і наші можновладці, які на наших очах спотворюють Конституцію України. Всупереч Основному Закону запроваджують так зване множинне громадянство, не усвідомлюють, що роблять. Але по-їхньому не було і не буде! Однак справа в ціні, яку платить український народ за хибні рішення влади, – сказав очільник “Просвіти”. Заслужений художник України Юрій Нагулко в своєму виступі образно зазначив: “Українська нація, як вода, – її не візьмеш, не приборкаєш. Єдина нація в світі, яка зберегла свою мову, — це ми, як ріка через береги вона тече через кожне покоління” Спроби донести до заклятих сусідів українську позицію художник вважає марними. “Як неможливо сперечатися зі стіною, так само неможливо москалеві довести, що він москаль”, – сказав Юрій Нагулко. Народний депутат України першого скликання, громадський діяч і видавець Володимир Шовкошитний приніс на зустріч кілька вцілілих книг, у пожежі, що сталася внаслідок варварських обстрілів росіянами його видавництва. (Про це “Слово Просвіти” в №25 в матеріалі “У вогні – “Український пріоритет”). Серед згорілих – книги Павла Мовчана, Любові Голоти, Володимира Шовкошитного та інших відомих авторів. За словами пана Володимира, після трагедії його підтримали, як словом, так і гривнею, але компенсувати величезні втрати і відновити роботу видавництва наразі неможливо. Розмірковуючи на тему круглого столу, письменник і видавець зазначив, що в своєму минулому житті, подорожуючи росією, не зустрічав жодного кацапа з емпатією до своїх, для них неруси – всі, хто не вони. “Не брати намі навіть не однофамільці”, – сказав Володимир Шовкошитний. Перший заступник голови ВУТ “Просвіта” Георгій Філіпчук поділився своїми враженнями від участі в науковій конференції, присвяченій “Козацькій педагогіці” в Українському державному університеті імені М. Драгоманова. (Про це в попередньому номері “СП” – ред.). За словами пана Філіпчука не можна втрачати наші українські наративи. “Якщо ми їх втратимо — втратимо націю”, — застеріг він. “За умови коли влада і суспільство реально об’єднаються довкола гасла “Геть москву!” – тоді переможемо”, – наголосив Георгій Філіпчук. Голова Київської “Просвіти” Кирило Стеценко присвятив свій виступ презентації масштабної партнерської програми “Київ — світова столиця української культури”. “Важливими цілями цієї стратегічної програми повинні стати світоглядна й організаційна консолідація світового українства, а також рішуче переосмислення глобального бренду України – його цілеспрямований “ребрендинг” і “рефреймінг” в умовах визвольної війни”, – сказав пан Стеценко. До обговорення актуальної теми активно долучилися Петро Ющенко, Петро Чернега, Сергій Присухін, Леонід Мужук, Олександер Ковалів, Олександр Шугай, Роман Кухарук. Ігор ЗОЦ
На часі · “Українська держава існує дуже давно, але про це потрібно постійно нагадувати в світлі тих подій, що відбуваються на наших очах”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Деколонізація та національна пам’ять: державний вимір

За участю полтавців у Києві відбувся круглий стіл. Організаторами виступили ГО “Історія. Культура. Демократія” та громадська європейська інституція “European Endow- ment for Democracy”. “пам’ятники”. Важливо, що спільноти міст та активні громадяни розуміють необхідність продовження деколонізації. Для успішного її завершення потрібні чітка державна стратегія, також масштабна просвітницька кампанія, щоб остаточно позбутися залишків російського колоніального впливу”, – сказав на зібранні народний депутат, член Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики України Микола Княжицький. Наголошувалося на важливості ухвалення проєкту Закону “Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу” № 13273 від 12.05.2025р. Олег Пустовгар назвав успішною відсіч російській топонімічній агресії на Полтавщині, оприлюднивши цифри і назви вулиць, які пішли на смітник історії: “Топонімічний простір Полтавщини налічує понад 19 тисяч об’єктів топонімії, з них перейменовано 3 тисячі 157 ворожих російсько-комуністичних назв. Серед них: Юрія Гагаріна – 293; Пушкіна – 120, Пєрвомайськіх – 162, Мічуріна – 87, Чкалова – 74, Ватутіна – 61, Матросова – 61, Комарова – 58, Максима Горького – 57, Олега Кошового – 49, Маяковського – 36 , Зої Космодем’янської ) 28, Антона Макаренка – 26, Лізи Чайкіної – 9, Молодогвардійських ) 9, Зигіна – 8, Панфілова – 7, Курчатова – 6, Челюскіна – 6, Халтуріна – 6, Гастелло – 5, Латишева – 3, Жадова – 3, Улі Громової – 3, Леваневського )3, Бірюзова – 3, Сакко – 3, Желвакова – 2, Желябова – 2, Лютневої революції – 5, Вільямса – 2, Челябінська – 4, Воркутянська – 2, Магаданська – 5, Московська – 8, Суворова – 27, Лермонтова – 37, Ломоносова – 27, Некрасова – 19, Кутузова – 18, Чернишевського – 17, Тімірязєва – 12 ,Чайковського – 11, Крилова – 10, Толстого – 10, Декабристів – 10, Радіщева – 9, Разіна – 6, Мусоргського – 6, Достоєвського – 6, Єсеніна – 4, Бєлінського – 4, Пугачова – 3, Бестужева – 2, Невського – 2, Грибоєдова – 2, Бориса Годунова – 1”. Пустовгар наголосив: “На виконання закону України “Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії” у Полтавській області демонтовано 34 споруди звеличення росії або СРСР (так звані “пам’ятники), а також 62 об’єкти комуністичної та російської символіки (меморіальні та анотаційні дошки, зображення, гасла, цитати тощо), але попереду ще чимало роботи з вимітання російсько)комуністичного сміття з публічного простору Полтавщини. У ньому досі лишаються понад 200 незаконних об’єктів, що містять символи російської імперської політики ) імперських монументів, барельєфів, інших cпоруд прославлення ленінського комсомолу та так званих “Борців за власть совєтов”. І це пряма відповідальність керівників територіальних громад”. Представник УІНП в Полтавській області акцентував на важливості торішнього виїзного засідання Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики України за участю міністра культури і стратегічних комунікацій Миколи Точицького: “За підсумками того засідання у Полтаві було розблоковано процес звільнення міста від ворожих ідеологічних впливів, пов’язаних із імперським наративом “Полтава)город слави руского оружія”, московським царем пєтром першим та Полтавською битвою. Під час cвого візиту до Полтави на засіданні парламентського комітету з гуманітарної політики міністр Точицький зробив заяву: “Полтава)місто Симона Петлюри, а не московського царя Петра I”. Згодом Точицький видав накази, якими пам’ятники Петру I було визнано такими, що не підлягають занесенню до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як об’єкти культурної спадщини. Після чого ці споруди було усунено з публічного простору Полтави та переміщено на територію Державного заповідника “Поле Полтавської битви””. Промовці спростували російську ворожу дезінформацію про те, що, мовляв, через деколонізацію Україна відмовляється від пам’яті про загиблих українців у Другій Світовій війни. Це брехня! Адже полеглі українці, борці із гітлерівським нацизмом, займають своє місце у публічному просторі, у місцях поховань. Важливо усувати із пам’ятних знаків 2-ої світової війни “пропагандистський шар”, присвячений тиражуванню “військової величі совєтської росії – СРСР”. Це дозволить з однієї сторони позбавити такі об’єкти пропагандистської складової, а з іншої – зберегти імена полеглих українців та місця пам’яті. Учасники круглого столу з Одеси розповіли про досвід декомунізації та деколонізації в Одесі, зокрема було презентовано книгу-довідник “Герої Одеських вулиць”. Представництво УІНП в Полтаві
Суспільство · “Мусить бути сила Духу і згуртованість Нації, які можна зрощувати лише єдиними цінностями, ідеалами, що притаманні Українському народу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Збирач “розсипаних зерен” Сковороди

Закінчення. Поч. на стор. 1 Переосмислюючи побачене, скажу, що не маємо права “забувати” все те гідне й шляхетне, сотворене Сковородою, а його духова музика вічно “гратиме” для Нації. У ті миті я ще не гадав, що вже завтра з Переяслава розпочну сумну “подорож” до тієї, такої далекої і близької Вижниці, випроводжаючи в останню путь від рідного порога свого побратима “по цеху”, високопорядну Людину – Олексія Чепіля. Але такою є, очевидно, життєва доля, яка завжди виписує власні, ніким непізнані сценарії… Звісно, у кожного своє особистісно-суб’єктивне сприйняття побаченого, почутого й відчутого. Але видається, що на всіх не може не впливати ще й спільна “знаменниковість” цієї чуттєвої атмосфери, яку тут формують дві знакові речі – перша, майже “жива” довершеність експозиції, відображена скульптурою Григорія Сковороди (І. Кавалерідзе), яка непідробно, по-справжньому оживляє клас, учительську кафедру і всіх сущих, хто завітав у цю світлу обитель; друга, унікальна й незбагненна “видимість” духовної сковородіани Валерія Франчука – художника, що натхненно, філософічно глибоко “олюднює” український світ. Мабуть, прибувши на свято Франчукової душі в Переяслав, варто б говорити лише про нього, однак утому сила та принада творчої вдачі цієї непересічної Особистості, хранителя і творця Муз, що цей славний син Подільського краю навчений говорити “разом” зі своїм Народом, так природно й суголосно вплетений у ціннісний контент Шевченко- Сковородинівського духовного материка. У Переяславі ми знаходимо ще одну грань найвищої людської почуттєвості, яка об’єднує цих двох велетів (Сковороду і Шевченка), які “зустрілися” майже через століття у цьому величному своєю національною історією краї. Любов! Саме рідкісна любов до України, якою були пройняті Сковорода і Шевченко, привела їх на землю Переяславщини, цього загадкового своєю княжою і козацькою героїкою краю. Адже згадаймо, що Сковорода прибув сюди після “мандрів” до імперської столиці та троїцькосергієвої лаври, куди 1755 року Володимир СТЕЦЮК Нарешті світ отримав майже офіційне підтвердження, що у війні проти України тепер фактично виступають три супердержави разом з їхніми проксі з осі світового зла. Свідченням цього стало нещодавнє припинення воєнної допомоги Україні адміністрацією виїхав разом із викладачами Києво-Могилянської академії (ієромонахи Крижанівський і Братанович) для “звичної” праці – навчати москалів “уму-розуму”. Та й у “найголовнішій” для московитів троїцькосергієвій лаврі намісником був на той час ніхто інший як Кирило Ляшевецький – український філософ, богослов, поет, драматург, народжений в Опішному, що здобув високу освіту в нашій Могилянці. Справді, куди не поглянь, там українці здобрювали своїм інтелектом, духовністю цей здичавілий “на болотах” люд. Але не сталося. Продовжують і надалі “вовки дивитися в ліс”. Іван Огієнко у своїй відомій праці “Українська культура” так описував (зі слів Новгородського архієпископа) смутний стан цього духовного зубожіння: “…Земля, кажуть, такая; не можемо роздобути людини, щоб грамоти шупила. Приведуть мужика на посвяту: дам йому читати Апостола, а він і ступити не вміє; дам Псалтира, він і тут насилу бреде. Накажу вчити азбуки, а він втіка геть…”. Ординська земля скніла без освітніх закладів, храмів, друкарень і книг, музики і співів, малярства і літератури, права і ремесла, бо навіть хліб не вміли пекти, а до “москви їздили наші ковалі, гончарі, каретники, шапошники, шевці, масловари, злотники, кахлярі…”. Як описував вже згадуваний Огієнко, “всі книжки наші сунули на північ – твори Галятовського, Смотрицького, Радивиловського, Димитрія Ростовського, Петра Могили, Гізеля, Беринди, Зизанія, Смотрицького, Барановича і сила силенна всяких інших”. Тоді не стала помічною для москаля ні книга, ні культура, ні будь-яка інша муза, тим паче не зроблять його “людиною” і часи теперішні. “Нема на то ради”. На жаль, із таким диявольським створінням, яким є нинішній “глубінний” народ та його бункерні виплодки, можна вести “перемовини” тільки мечем, оскільки для них існує лише аргумент сили. “А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного”, – сказано у Святому Письмі (До ефесян 6:16). А ще мусить бути сила Духу і згуртованість Нації, які можна зрощувати лише єдиними цінностями, ідеалами, що притаманні Українському народу, коли животворить національна ідея, українська душа, вібруючи національною культурою, рідною мовою, невгасимою пам’яттю, традицією і непохитною вірою в своє майбуття. Поетеса Наталя Дзюбенко- Мейс (дружина відомого дослідника українського Геноциду-Голодомору Д. Мейса) напише у недавно виданій збірці “Сковорода” дуже правдиво: До нас нині сущих він близько й далеко. Метуть заметілі, біснується спека, Возносяться божі сади. Та тільки у душах застиглої скверни, Пора позбирати розсипані зерна Прарозуму Сковороди”. Художник і Просвітник Валерій Франчук є одним із тих справжніх національних Мистців, що невтомно, жертовно, з благоговінням “збирають розсипані зерна” Григорія Сковороди. Щасти тобі, Друже, на цій благородній стежині до верховинного Шевченкового Слова і Премудрості Сковороди! Георгій ФІЛІПЧУК, Фото з відкритих джерел
Суспільство · “Мусить бути сила Духу і згуртованість Нації, які можна зрощувати лише єдиними цінностями, ідеалами, що притаманні Українському народу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

На “обжинки”!

13 липня о 13:00 в Національному музеї народної архітектури та побуту України відбудеться Свято українського хліба. Під час події буде продемонстрований старовинний український народний обряд, що символізує завершення жнив та збирання врожаю — “обжинки”. Це одне з найважливіших свят у землеробському календарі, пов’язане з подякою землі за її дари, радістю від зібраного хліба та побажаннями достатку на майбутнє. У рамках заходу відбудуться демонстрації традиційних способів збирання й обробки зерна, майстер-класи з випікання хліба, ярмарок народних майстрів, виступи творчих колективів, тематичні лекції про хлібні звичаї та обряди. А вже о 17:00 на головній сцені Музею виступить гурт KOZAK SYSTEM. Масштабне етнографічне свято дозволить відвідувачам зануритися в автентичну атмосферу українського села минулих століть. Обжинки не просто демонструють історію, а й дозволяють відвідувачам відчути себе частиною живої української традиції, усвідомити важливість хліба та повагу до праці. Адреса: м. Київ, вул. Академіка Тронька, 1. За інформацією МКСК
Суспільство · “Мусить бути сила Духу і згуртованість Нації, які можна зрощувати лише єдиними цінностями, ідеалами, що притаманні Українському народу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

У ВІЙНІ ПРОТИ УКРАЇНИ ВИСТУПАЮТЬ ФАКТИЧНО ТРИ СУПЕРДЕРЖАВИ

США і черговий “миротворчий” дзвінок американського президента Дональда Трампа рашистському диктатору, після якого вчергове відбувся небувалий за масштабами ракетно-шахедний обстріл рашистами території України та її столиці Києва. Зрештою нещодавнє зізнання міністра закордонних справ Китаю Ван Ї на зустрічі з представниками Європейського союзу про те, що Піднебесна не може допустити поразки росії у війні проти України, стало офіційним підтвердженням того, хто стоїть за лаштунками розв’язаної в центрі Європи божевільної війни, виступаючи в ролі диригента злочинним “оркестром” війни і терору в складі рашистського агресора та допоміжної групи – Ірану, КНДР і численних проксі з осі світового зла. Чи не забагато противників для однієї країни, яка жодним чином не претендує на чужі території, а лише намагається захистити свої споконвічні землі, свою територіальну цілісність і своє суверенне право на свободу? Чи не до цього ж “оркестру” намагається приєднатися ціла низка найближчих українських сусідів, що виступають проти приєднання України до НАТО та Євросоюзу, а також проти розширення військової допомоги українцям, які поки що стримують ворожу навалу, що прагне зруйнувати наш спільний цивілізаційний простір і встановити на ньому свої людожерські закони? Звісно, історія, як нагадує один широко відомий вислів, вчить лише того, що нічого не вчить. Та все ж про її гіркі уроки забувати не варто, особливо про ті хибні дії політиків, які призвели до небачених багатомільйонних жертв під час Другої світової. Тож якщо хтось вважає, що віддавши Україну на заклання рашистським нелюдам, він гарантує собі тим самим подальшу власну безпеку, то він глибоко помиляється, бо стане на шляху кривавого наступу світового зла просто наступною жертвою. Натомість цивілізована спільнота має шанс вижити тільки тоді, коли перед смертельною небезпекою здатна об’єднуватись. Вижити разом чи загинути поодинці? – вибір, як на мене, безальтернативний, якщо ми, звісно, не самогубці. Пам’ятаєте, в романі-антиутопії Джорджа Орвелла “1984” на планеті Земля існує три супердержави – Океанія, Євразія, Остазія, а також працює Міністерство Миру, яке веде вічну війну? Вам це не нагадує сучасну ситуацію у світі?
Очевидець і літописець · “Прапор, встановлений над міською ратушею 13 червня 1990 року всупереч тиску адептів тоталі& тарної системи, – розвівається над містом донині”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Український прапор над Житомиром

Святослав ВАСИЛЬЧУК Важлива тема – підняття над Житомиром 13 червня 1990 року синьо-жовтого прапора – символу української свободи й державності. З появою національно-демократичної організації Народний Рух України та її регіональних організацій в області учасники-рухівці почали застосовувати національну символіку: синьо-жовті прапори, найбільше – значки цих барв, герби-тризуби, співати пісню – славень (гімн) часів Української Народної Республіки “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”. На початку – оглядаючись, чи нема поблизу міліціянтів. Далі – все активніше, сміливіше, а тоді й з викликом владі. Особливим попитом, насамперед серед молоді, користувалися синьо-жовті значки, вимпели, маленькі прапорці названих барв. Їх продавали рухівські активісти на автовокзалі в Житомирі разом із незалежною пресою, яка почала видаватися напівпідпільно. Це газети “Голос” Товариства української мови імени Тараса Шевченка (згодом – “Просвіта”), “Атмода” – видавалася в Литві й доставлялася в Україну, інші одноразово видавані національно зорієнтовані бюлетені, буклети, листівки. Біля пункту реалізації цієї політичної біжутерії обов’язково встановлювали синьо-жовтого прапора, що здаля привертав увагу пасажирів. Займалися розповсюдженням рухівці Олександр Вєтошкін, Анатолій Харчук, Богдан Васильчук. Як правило, біля пункту завжди було людно, найбільше тут було молоді. Що пояснюється психологічно: до нового в суспільному житті найперше налаштована молодь. Через ятку в такий спосіб було розповсюджено десятки тисяч значків, вимпелів, газет, календарів, листівок. Поступово почали застосовувати національну атрибутику і на зібраннях активістів, опозиціонерів комуністичної влади: на міському бульварі (Старому), на вуличних зібраннях. Та вперше цілих 10 таких прапорів було піднято 15 жовтня 1989 року на зібранні в саду за пішохідним мостом, на пагорбах, де системно почали збиратися активісти в травні 1989 року. Рухівці добре підготувалися до акції, пошили десять прапорів і в потрібний момент підняли їх у руках. Це був відкритий виклик владі. Прапори тримали рухівці Олександр Вєтошкін, Валерій Колосівський, Олександр Зазимко, Святослав Васильчук, Василь Левченко, Євген Меленівський та ще четверо хоробрих житомирців. Міліціонери, що були тут, та агенти КГБ в цивільному почали знімати на відеокамеру процес, ана одного з учасників, Валерія Колосівського, накинулось кілька правоохоронців, аби видерти прапора. Та їм це не вдалося – його заступили друзі. Від негайного арешту його врятувала Алла Ярошинська, депутатка ВР СРСР, теж присутня на зібранні. За матеріалами відеозйомки силовики встановили особистості всіх десяти активістів із прапорами. Їх викликали на допити і “виховні” бесіди “з пристрастю” до заступника начальника обласного управління міліції Бориса Івановича Самарського. Він кричав, погрожував, вимагав каяття за “совєршенноє злодєяніє” і запевнення, що таке не повториться. Один із затриманих, рухівець Євген Меленівський, маючи слабке здоров’я, пережив сильний психологічний тиск і, повертаючись додому, помер прямо в тролейбусі. Чергове застосування національної символіки було під час мітингу Руху на стадіоні “Спартак” 5 листопада 1990 року. Прапори підняли Олег Хамайдук та Наталка Харчук. Міліціянти метнулися відбирати немилі їм синьо-жовті стяги. Але сміливців заховали серед мітингарів, і зусилля ревних служителів влади виявилися марні. Та наймасованіше застосування національної символіки було на стадіоні “Спартак” 21 січня 1990 року під час проведення “ланцюга єднання Схід – Захід: Івано-Франківськ – Львів – Рівне – Житомир – Київ на відзнаку Дня Соборності УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року в Києві на Софійському майдані. Подія засвідчувала об’єднання в єдину державу двох українських незалежних держав: Української Народної Республіки з центром у Києві та Західно-Української Народної Республіки з центром у Станіславові. Тепер “ланцюг єднання” пролягав через Житомир. Вирішили самотужки пошити сотню прапорів, для чого закупити крам відповідних кольорів. Та не дрімали й спецслужби. Очевидно, від своїх агентів, вживлених в організацію, вони дізналися про наміри рухівців. Тож влада дала команду торговельним організаціям, і ті прибрали з полиць крамниць крам синьої і жовтої барви. І коли рухівці пішли по крамницях, їм чемно сказали продавці: крам необхідних вам кольорів весь розпроданий. Але їх перехитрили. Заборона ще не встигла дістатися до районів, тож там і закупили вдосталь краму необхідних барв. Прапори шили Наталія та Олександр Харчуки, Ольга Несен із донькою Оленою Стремило, пенсіонер – відставник Василь Левченко, колишні репресовані виселенці до Сибіру Ірина та Василь Довгалюки, Марія Довга (Алексєєва), Тетяна Пустовидко та ще кілька людей. Прапори роздавали охочим на вулицях під час мітингу на стадіоні. Ще півтори сотні стягів привезли друзі-рухівці з Івано-Франківська. Всього задіяно до 300 прапорів, на мітингу налічувалося понад 10 тис. присутніх. Опісля мітингу під національними прапорами проведено багатолюдну ходу вулицями Житомира до пам’ятника Тарасові Шевченку, де співали героїчних повстанських та стрілецьких пісень. Так уперше Житомир осяявся маєвом синьо-жовтих прапорів. Однак не дрімала “п’ята колона” і спецслужби. Вони були присутні скрізь через своїх агентів, яких вербували і в НРУ, аби мати там своїх емісарів, щоб руйнувати організацію зсередини. Пішли доноси своїм очільникам, у яких називаються конкретні дати, імена рухівців та їхніх спільників з інших партій та громадських організацій національно-демократичного спрямування. Їх називала вживлена туди та завербована кагебістами агентура, заслана спецслужбою. Скажу, що в НРУ теж була своя служба безпеки, яка попереджувала злісні дії шпигунів, викривала їх, оповіщала імена і виганяла з Руху. Якраз оця заслана агентура зсередини намагалась розвалити організацію. Для цього паплюжила керівництво організації перед її членами та громадськістю, нав’язувала думку про необхідність поміняти керівний склад, бо він, мовляв, не такий, як треба. Та всупереч їхній зрадницькій поведінці крайова організація Руху набирала сили, зростала чисельно, поліпшувалась якісно і успішно діяла задля розбудови і утвердження Української Самостійної Соборної Держави. Хочеться розповісти про ще один епізод підняття в Житомирі національного синьо-жовтого прапора та прихильність до цього молодих житомирян. Зранку 22 квітня 1990 року крайовий Рух проводив черговий мітинг, пояснюючи учасникам (їх було кілька тисяч) позицію Руху в галузі державного будівництва. Вона була чітка і конкретна: вибороти державну незалежність України, стати членом ООН, влитися у вільне світове співтовариство тощо На зібранні було задіяно кілька десятків синьо-жовтих прапорів. Присутня була і міліція, яка, мовляв, стежила за дотриманням правопорядку. І тут двоє юнаків підійшли до мене, як ведучого мітингу, і попросили для себе прапора, якого й отримали. Через деякий час ті, хто знав, що робиться, стали показувати руками на дах приміщення облвиконкому. І там (о диво!) нагорі побачили синьо-жовтий стяг, що гордо майорів над будівлею. Мітингувальники зааплодували, загуділи, вітаючи таке незвичне видовисько. Побачили це і слуги правопорядку. За наказом майора П. Поліщука вони метнулись у двір будівлі облвиконкому і встигли схопити двох сміливців, що вивісили національний прапор над обласним органом влади – обласною радою. Обох відчайдухів затримали, доставили в управління РВВС, повідомили в прокуратуру, обком компартії. Терміново було проведене судове засідання. Хлопцям (це були Володимир Дубовик та Віктор Корнійчук родом із с. Високе Черняхівського району) присудили по 15 діб арешту кожному. В СІЗО їх сильно побили. По завершенню 15- денного терміну затримання відбувся новий суд – і кожному присудили по два роки тюремного ув’язнення. На жаль, як показала реальність, вони не були останніми на цьому тернистому шляху. 2 квітня 1990 року новообрана демократична міська Рада на першій сесії обрала своїм головою Віталія Мельничука, депутата Народної Ради України (члена фракції демократів із 128 депутатів). Одразу до зали рухівці внесли синьожовтого прапора під оплески депутатів і вручили голові ради, який поставив його по центру президії. Ті ж рухівці (співголови міської організації Народного Руху України я, В’ячеслав Дехтієвський та Валерій Колосівський) за дорученням зборів внесли пропозицію Раді – дозволити використання української національної символіки на території міста Житомира. Сесію міськради з цього питання призначили на 24 травня 1990 року. До сесії я написав історичну розвідку про національну українську символіку, і у вигляді брошури під назвою “Походження української національної символіки” (500 примірників) видав на ротопринті міськвиконкому. Брошуру роздали всім учасникам сесії, насамперед депутатам, що позитивно вплинуло на їхнє волевиявлення. Після обговорення теми міська рада абсолютною більшістю голосів прийняла рішення “Про використання української національної символіки на території міста Житомира”, яким дозволила громадським організаціям, установам, громадянам використання національної символіки (синьо-жовтий прапор, герб – Тризуб та гімн “Ще не вмерла України…”. Голосували за це рішення більшість депутатів наявних у Раді національностей: українці, поляки, росіяни, євреї, чехи. Тоді ж прийнято і новий герб міста. Український національний (невдовзі – державний) прапор, встановлений над міською ратушею ще 13 червня 1990 року всупереч волі і тиску адептів тоталітарної і антиукраїнської імперської системи, – гордо розвівається над містом і донині. Впевнений – назавжди! Беручи до уваги, що в новообраній міській раді переважала демократична більшість, яка обрала головою ради демократа Віталія Мельничука, організація Руху вирішила вивісити національну символіку над Житомиром. З цією пропозицією керівники міського НРУ звернулися письмово до голови ради В. Мельничука, запевнивши, що організаційний бік справи Рух бере на себе: виготовлення щогли для підняття прапора, металевого латунного знака – Тризуба, пошиття прапора, врешті, встановлення щогли на фронтоні будівлі ради і закріплення її в стіні поруч із офіційним тоді червоно-лазуровим діючим прапором УРСР. Всю необхідну роботу виконають рухівці. Голова ради задіяв для цього діючу президію. Рухівці вирішили зайнятися справою ввечері, аби не привертати уваги зайвих людей. Щойно стемніло, група активістів з потрібними матеріалами піднялась через горище до фронтона, де мав стояти прапор. Встановлювали прапор я, Михайло Дверник, Андрій Мельничук, Юрко Балабан (виготовляли тризуба, щоглу), В’ячеслав Дехтієвський, Василь Левченко, Олександр Зазимко, Іван Лавриненко. Один із тих, хто брав безпосередню участь у встановленні синьо-жовтого прапора над будівлею Житомирської міської ради, – робітник заводу верстатів-автоматів токар-шліфувальник Михайло Дверник. Чому вибрали саме 13 червня? Тому що наступного дня, 14 червня, комуняки скликали сесію “червоної” обласної ради. І щоб дошкулити їм, вибрали це число. Ефект був неабиякий: кілька місяців підряд житомиряни ходили дивитися на новий прапор, про який ще донедавна і говорити боялися. Прапор кілька разів уночі зривали “невідомі”, насправді – міліціонери, з наказу “червоних” керівників області. Та дарма! Його знову вивішували на флагштоці будівлі міської ради. Засвідчував гордо: Українській Державі – бути! Рухівці також встановили високу десятиметрову металеву вежу з національним прапором біля погруддя Тарасові Шевченку. Його також зривали кілька разів “слуги червоного диявола”, проте нагорі з’являвся новий стяг волі. Відтак українського прапора рухівці внесли до сесійної зали міської ради під час чергової сесії і передали її голові Віталію Мельничуку. Вже після проголошення Верховною Радою УРСР Акту про державну незалежність України 24 серпня 1991 року та виборів Президента України і Референдуму на підтримку Акту про державну незалежність України і колосальної підтримки виборцями України 28 січня 1992 року Верховна Рада України прийняла Постанову про оголошення державними символами України синьо-жовтого прапора, герба – Тризуба та гімном – пісню “Ще не вмерла України…”, які стали масово використовуватися на всіх урочистих владних заходах. Проте в Житомирі обласна влада не поспішала знімати старий прапор і встановлювати новий. Тоді я завимагав від голови обласної ради Станіслава Рашевського зняти прапор старий і встановити новий. Той почав викручуватися, мовляв, у них немає такого стяга – я тут же дістав із сумки синьо-жовтого прапора великого розміру і передав голові, бо передбачав такий розвиток подій. Зажадав від голови ради негайно викликати завгоспа і поміняти прапори. Що й було негайно зроблено. Сталося це в перших числах лютого 1992 року. 13 червня 2025 року біля міської ради відбулися урочистості
Пошта “СП” · “Ніякі темні сили не здатні зупинити чи зруйнувати те, що покликане Небом Творити і Перемагати”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ОБРАЗИ ЗНАКОВИХ УКРАЇНОК, УВІЧНЕНІ СЛОВОМ І ПЕНЗЛЕМ: книжковий проєкт про незборимих і нескорених сучасниць

Предивний книжковий проєкт презентувала цим виданням у Львові тамтешня письменниця і мисткиня Марічка Дзвінка (Марія Сіра). (Марічка Дзвінка (Марія Сіра). На хвилі натхнення: портрети, нариси, поетичні твори. Львів: Простір-М, 2025. 308 с.). Незвичність, оригінальність та гарний привід для доброго слова про талановито створену книгу вбачаю в кількох аспектах. Але виділю три – найпереконливіше промовистих. Микола ТИМОШИК Оригінальність творчого задуму Суть задуму полягала у тому, щоб показати і ствердити на нашому національному інформаційному полі – до безміри розхристаному, здеградованому, перекособоченому, затрамбованому словесним сміттям і брудними ідеологічними технологіями – жінку-сучасницю. Але не в традиційному її сприйнятті як жінки-берегині роду чи цілої нації, а як Особистости, наділеної низкою небесних чеснот і талантів, які на перший позір не завжди є помітними. Це стає зримо-промовистим тоді, коли пізнаєш душу такої героїні, коли торкаєшся її духовного світу, коли відчуєш енергетику її думки або чину. У книзі подано близько тридцяти есеїв саме про таких жінок. Це ті, які в той чи той спосіб зустрілися на певних житейських полустанках авторки і спілкування з якими “на відстані душі і серця” виявилося суголосним їхнім думкам і прагненням. За фахом героїні цих есеїв різні – письменниці, лікарки, юристки, журналістки, художниці, учительки, співачки. За покликом душі й устремліннями – просвітниці, волонтерки, добродійниці, меценатки, будительки приспаної чужинцями та й своїми зрадниками-яничарами національної свідомости й генетичної пам’яти. Спільне, що їх об’єднує, – талант до слова, пісні, пензля, творчости взагалі. Це також нестримне прагнення всіх і кожної зокрема зробити світ добрішим, чистішим, чеснішим, справедливішим. Це ті, які вміють чути, як “співає квітка”, як туман “купає в росі” червоний мак, як пече до- Мистецький портрет однієї з героїнь – “невиправної бандерівки” Галини Кавки лоню вітер, що “повіяв із краю батьків”… З-поміж такого пишного суцвіття – і знамениті шістдесятниці Ліна Костенко та Галина Гордасевич, і представниці “озимого покоління” Ірина Бондарєва та Любов Долик, і відомі діячки в українській діяспорі Галина Кавка та Дарія Івашко… Ось лиш короткий фактаж із житейської Голгофи Галини Кавки, від якої холоне кров у жилах. Вона віддавна пишається тим, що в Америці її називають невиправною бандерівкою. Інакше й не могло бути. Бо походить із тієї родини, які більшовицька влада намагалася винищити до кореня, коли ступила своїми брудними чоботами і колоніальними намірами на землі невпокореної Галичини. Її батько Михайло Кавка – лікар за фахом, один із організаторів медичної служби ОУН-УПА, легендарний старшина УПА за псевдо “Карпо”, вів кількагодинний бій з нерівними силами НКВС поблизу рідного села Верхнє Синьовидне, загинув за Україну смертю хоробрих. Не домігшись від арештованої його дружини Марії жодного зізнання, московити жорстоко вбивають молоду жінку – матір трьох малолітніх дітей. Найменшому Михайликові було два роки, найстаршій Оксані – десять, а самій Галині, героїні цього нарису, – сім… Опинившись вже в дорослому віці на еміграції, Галина Кавка, будучи медсестрою, все життя присвятила поверненню правди про ОУН-УПА (видала низку книг про це) та посутній помочі Україні (створила міжнародний благодійний фонд “Слава Україні!”. Один із її проєктів – створення у Верхньому Синьовидному цілісного Музейного осередку ОУН- УПА, що має включати бібліотеку-архів, Хресну дорогу та впорядковану сповна нещодавно відкриту криївку… Оригінальність способів утілення Напевне, що перед кожним, хто ставив за мету вийти на люди з власною книжкою, поставало тривогою питання: як створити її небуденною, не схожою на десятки, сотні, тисячі інших; як спонукати читача побачити поміж рядками оповіді те, що не завжди на поверхні, що потребує розгадки, особливого погляду. Марічка Дзвінка вдало поєднує в цім своїм проєкті два крила творчости, якими віддавна володіє бездоганно, – Слово і Пензель. Отож, знайомлячись і розпитуючи героїню свого нового есею, авторка спочатку уявно, а згодом кольоровими фарбами малювала портрет співрозмовниці. Оригінальність і неповторність техніки створення таких портретів у тому, щоб підмітити, виокремити, зафіксувати ту домінанту, через яку передається образ, характер, удача портретованої. Засоби мінімальні, але вони вдало передають емоції, фіксують невидимі пориви душі, наповнюють почуттями, передають житейські колізії промовистими барвами. Портрети, в яких переважають жовто-сині і червоно-чорні кольори, направду виходять сонячними, бо майстриня-поетка і майстриня-художниця воістину володіє талантом бачити й відчувати людську душу. Оригінальними є й самі тексти есеїв. Класичні канони створення жанру есею тут свідомо порушені доповненнями-вставками. Але, на мою думку, вони логічно вмотивовані самим задумом. Такими тут виступають два елементи: кращі поетичні чи прозові взірці героїнь оповіді (якщо йдеться про поеток, письменниць чи журналісток) та витинки із фейсбучних сторінок, де читачі залишають свої думки про героїнь, портрети яких у виконанні авторки книги чимось зацікавили чи зачепили краєчки їхніх середць. У цьому випадку книга відіграє роль своєрідної хрестоматії поетичних взірців або гілки читацьких обговорень побутування, місця і місії поезії чи мистецтва в повсякденному житті. Про чин і місію “хвиль натхнення” Переконаний, що така книжка стало матиме свого, осібного, читача. Йдеться про тих, хто вміє бачити небуденне у буденному, хто здатний помічати, за Олександром Довженком, зорі в домашніх калюжах, хто в чорно-сірому мороці тривожної буденщини і страхів війни видивляється на з’яву веселки з її сімома кольорами і семистами відтінками. Книга ця надихає прекрасними моральними чеснотами й талантами героїв, відкриває нові імена скромних і одержимих ідеєю українського відродження “воїнів світла” і “цвіту нації”. Зрештою, переконує в тому, що ніякі темні сили не здатні зупинити чи зруйнувати те, що покликане Небом Творити і Перемагати.
Пошта “СП” · “Ніякі темні сили не здатні зупинити чи зруйнувати те, що покликане Небом Творити і Перемагати”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Єдині новини: вчора – потреба, сьогодні – дилема

Єгор КАСЕНЮК, студент НУБіП, м. Київ Національний телемарафон “Єдині новини”, запущений 24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабної війни, мав на меті протидію російській дезінформації та оперативне інформування глядачів через офіційні джерела. Для цього було об’єднано головні медіагрупи країни, між якими поділили ефірні слоти. Спочатку марафон розглядався як тимчасове антикризове рішення, однак із часом викликав чимало критики через брак плюралізму, відсутність опозиційних голосів та підозри в надмірному впливі влади на зміст інформації. Початок повномасштабного вторгнення супроводжувався панікою та дезорієнтацією, спричиненими відсутністю надійних джерел і невизначеністю ситуації. Саме цю прогалину мав заповнити марафон – єдине джерело перевіреної інформації, що цілодобово транслювало нагальні події в режимі “тут і зараз”, де один телеканал змінював інший наприкінці свого слоту. Тоді це був надважливий державний інструмент, що допоміг утримати єдність, впевненість і спокій у перші дні шоку. Однак тепер, коли війна триває вже четвертий рік, дедалі частіше звучить питання: “Чи потрібен нам марафон у такому форматі?”. За результатами опитувань, близько 60% журналістів вважають “Єдині новини” формою цензури. А рівень довіри середньостатистичного глядача знизився на 40% з 2022 року й наразі становить лише 36%. Основна критика стосується витіснення альтернативних точок зору. Такі телеканали, як “Еспресо”, “5 канал” і “Прямий”, пов’язані з експрезидентом Петром Порошенком, неодноразово намагались приєднатися до марафону, однак, за словами гендиректора “5 каналу” Володимира Мжельського, “їх там не чекали”. Дослідження медіамоніторингів також вказують на використання платформи для політичного піару, зокрема з боку телеканалу “Рада”. Безліч світових організацій критикують марафон, США у звіті про права людини за 2023 рік відзначили: відсутність у телемарафоні опозиційних каналів “забезпечує владі безпрецедентний рівень контролю за теленовинами у праймтаймі”. Європейська Комісія публічно висловила занепокоєння щодо марафону. У звіті щодо розширення ЄС від жовтня 2024 року вона закликала відновлювати “прозорий, плюралістичний та незалежний медіаландшафт” в Україні, а Брюссель засудив фінансування телемарафону з держбюджету і поставив під сумнів його об’єктивність. Окремий пласт критики стосується довіри й зацікавленості аудиторії. За дослідженням USA- ID-Internews, ще торік 86% українців знали про формат “Єдиних новин”, але лише 47% його регулярно переглядали. Багато з них пов’язують це з тим, що “формат вичерпав себе”, і закликають повернути незалежне мовлення кожного телеканалу. Керівниця Інституту масової інформації Оксана Романюк зазначає: “Я б не хотіла, щоб довіра до української журналістики та її ініціативи під час війни підважувалась такими історіями, які схожі на цензуру. Існування такого марафону певним чином знецінює довіру до інших журналістів. А довіра – це наш головний ресурс”. Себто, на думку багатьох експертів, нині “Єдині новини” більше схожі на інструмент політичної боротьби або стабілізації громадських настроїв, а не на майданчик для повноцінного інформування. І все-таки варто визнати, що на початку війни марафон блискуче виконав поставлені завдання. Він заповнив дефіцит ресурсів у ЗМІ, зменшив навантаження на редакції. Як зазначає медіаексперт Отар Довженко, марафон “задовольнив життєво важливі потреби суспільства та телевізійників”: глядачі отримували перевірену інформацію з першоджерел, а самі телеканали – можливість підтримувати одне одного. Уряд та керівництво медіа стверджують, що редакції зберігають незалежність у межах своїх слотів. Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко у 2022–2023 роках неодноразово заявляв, що марафон триватиме “до перемоги”. У бюджеті на 2023 рік було закладено 1,9 млрд гривень на інформаційну безпеку, включно з фінансуванням телемарафону. Однак саме це – надмірне фінансування – стало ще однією причиною для критики: чимало медійників вважають, що ці кошти могли б бути спрямовані на інші важливі цілі. Генеральний директор 1+1 media Ярослав Пахольчук називає звинувачення в цензурі “надуманими” і стверджує, що координація з військовими відбувається лише з міркувань безпеки. Він наполягає: марафон і досі виконує низку важливих функцій. І справді: “Єдині новини” були одним із головних чинників медійної та суспільної консолідації в найтяжчі дні. Їхній внесок у боротьбу з ворожою дезінформацією складно переоцінити. Це – частина причин, чому Україна вистояла. Проблема не в самій ідеї, а втому, що вона зупинилася в минулому. Сьогодні вже не 2022 рік. Українцям більше не потрібно заспокоювати себе ефіром. Ми звикли. Реальність – жорстока, але знайома. Формат “Єдиних новин” має або змінитися, або повернутися до свого початкового задуму: інформувати – попри час, обставини, страх і вигоду. Нести світло правди в найтемніший час. І робити це чесно, відкрито, професійно.
Подвижники · “Віддавна бережуть люди в селі Денисові, що на Тернопільщині, добру традицію – любов та пошанівок до книг”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

проти Москви. Продовження визвольної боротьби із-за кордону” (2009). Хто ж він, цей достойник, жертовний працівник просвітництва, який офірував свої книжки не тільки для фондів Денисівського краєзнавчого музею (60 примірників), Тернопільської обласної універсальної бібліотеки (62 книжки) та Музею національно-визвольної боротьби Тернопільщини (17 книжок)? Подібні пожертви він люб’язно офірував також у Львів та Івано-Франківськ. Народився Олександр Панченко 21 вересня 1961 року в селі Бербениці Лохвицького району Полтавської області. Закінчив вище морське інженерне училище та юридичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Служив офіцером на атомних підводних човнах Північного флоту (на Заполяр’ї). Після звільнення в запас працював в органах державного управління та консультантом на підприємствах міста Лохвиці. Понад 30 років працює адвокатом у галузі кримінального, цивільного та бізнесового права в захисті прав людини. Тернопільщина високо оцінила поважний доробок Олександра Панченка в царині національно-визвольного руху, удостоївши його лавреатом Всеукраїнської премії імені Братів Лепких (2019), а 31 травня цього року відбулося нагородження медалями Симона Петлюри п’ятьох достойників. Серед них – доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН), член Національної спілки журналістів України, Національної спілки краєзнавців України, Асоціації українських письменників, науковець, просвітянин, дослідник, письменник, автор 20 книжок політичної публіцистики та україністики, упорядник 22 книжок споминів і збірок статей про визначних діячів українського національно-визвольного руху Олександр Панченко. мийщини, коломийська міська і районна влада, міськрайонне товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка, ГО Всеукраїнське товариство “Покуття” щиро співчувають родині, побратимам, друзям і приятелям з приводу передчасної смерті Св. Пм. Михайла Дмитріва. Просимо Господа Бога: прости йому гріхи вільні і невільні, прийми душу його у Царство своє. З побожністю схиляємо свої голови і молимо Всевишнього про пошанівок і пам’ять славного сина українського народу. Просвітяни Коломийщини
Подвижники · “Віддавна бережуть люди в селі Денисові, що на Тернопільщині, добру традицію – любов та пошанівок до книг”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Щедрі дарунки

Богдан САВАК, директор Денисівського краєзнавчого музею, почесний член ВУТ “Просвіта”, Тернопільська обл. Віддавна бережуть люди в селі Денисові, що на Тернопільщині, добру традицію – любов та пошанівок до книг. А започаткував цей почин місцевий парох о. Йосип Вітошинський (1838–1901). Саме завдяки його зусиллям у нашому селі постала перша після Львова читальня “Просвіти” (1870), створено перший у тогочасній Галичині чоловічий стоголосий селянський хор (о. Йосип був його диригентом), який зі своїми концертами об’їздив усі найбільші населені пункти заходу України, закладено народну школу диригентів хорів та духових оркестрів (1878) і зроблено багато інших благородних починань. Відтоді за традицією денисівчани закохані в книги, багато читають, мають домашні бібліотеки. Завдяки цьому культурному почину прославилося наше село й тим, що є колискою семи письменників – Ілька Кузіва (1874–1916), Григорія Глинки (1875–1966), Іванни Блажкевич (1986–1977), Євгена Бородієвича (1889–1924), Михайла Шарика (1901–1979), Тетяни Федорів (1922–1989), Богдана Мазепи (1928–1978). На жаль, усі згадані, крім Іванни Блажкевич, через московсько-більшовицьке “визволення” емігрували в чужі країни, але своїми творами прославили свою малу батьківщину. Відоме наше село й тим, що сьогодні тут функціонують три музеї – краєзнавчий (закладений 1967 р.), меморіальний Іванни Блажкевич (1986) та ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН на його хуторі Веснівка (2014). Всі ці музейні заклади культури також мають поважні бібліотеки. А днями наш краєзнавчий музей поповнився черговим надбанням: від адвоката з міста Лохвиці, що на Полтавщині, Олександра Панченка прийшла посилка цін- 1 липня 2025 року о 5:00 ранку на 76-ому році життя відійшов у кращі світи Михайло Дмитрів, син Андрія. Відомий скульптор, художник-дизайнер, член Національної спілки художників України (1979р.), освіта вища, закінчив Київський художній інститут. Михайло Дмитрів народився 27 травня 1950р. у с. Вовчухи Городоцького району Львівської області. Його батько був сотником УПА, а мати учасницею національно-визвольних змагань, тож протягом багатьох років його переслідувало тавро сина “ворогів народу”. У 1979р. його звинуватили в українському буржуазному націоналізмі, тож він був змушений переїхати в с. Мала Снітинка Фастівського району на Київщині, де три роки був маляром будівельної бригади радгоспу “Фастівський”. З 1993 року – керівник дитячої художньої студії образотворчого мистецтва. З 1989 року – голова місцевого осередку товариства української мови імені Тараса Шевченка (згодом “Просвіта”). Михайло Дмитрів учасник різноманітних всеукраїнських та міжнародних виставок й симпозіумів зі скульптури, починаючи зних книжок його авторства. Серед них – кілька про делегатів ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН, який проходив 21–25 серпня 1943 року на денисівському хуторі Веснівка. Досі на Тернопільщині мало хто знає, що фінансовий референт ОУН–УПА був родом із села Озерної колись Зборівського, тепер Тернопільського району. Зате читачі Полтавщини завдяки книжкам Олександра Панченка знають це. Двічі їздив п. Олександр в Мюнхен до Зиновія Марцюка. Відповідно, про ці відвідини й написав дві книжки: “Із архіву Марцюка: Фінанси, Крайові позиції ОУН і УГВР…” (2004) та “Краєві позиції та фінанси ОУН і УПА” (2005). У них розповідається, що Зиновій Мар-цюк – порядна і скромна людина. Але знає про нього досить мале коло людей, бо працював не для піару, а для Матері-України, тому й розповідав про себе та ділився зі своєю документалістикою обережно, за принципом, що гроші люблять тишу. Подаровано музею також упорядковані та з передмовами Олександра Панченка книжки про окремих делегатів ІІІ НВЗ ОУН – о. Івана Гриньоха “Бог і Україна понад усе” (2007), Лева та Дарії Ребетів “ОУН, Нація, демократія, Україна” (2013), “Микола Лебедь і визначна постать боротьби ОУН, УПА, УГВР” (2011), Мирослава Прокопа “У боротьбі за Незалежність України” (2025). Приємно зазначити, що написав і переслав автор і багато інших книг, зокрема про останню зв’язкову Романа Шухевича Галину Дидик “Зв’язкова Галина Дидик. …На жаль, і я жива…” (2007), про яку хочеться розповісти докладніше. Відбувши ув’язнення, після виходу на так звану “волю”, совєтські спецслужби заборонили Галині Дидик як небезпечній злочинниці проживати на території заходу України. Однак, на свій страх і ризик, її приписала до свого помешкання в селі Денисові Іванна Блажкевич. Згодом, коли тодішня влада дізналася про цю приписку, у неї вчинили справжній переполох, а Галина Дидик, приписавшись, кудись поїхала у своїх справах. Розпочалось справжнє полювання, яке успіхів не давало. Тоді за домом Іванни Блажкевич було влаштовано цілодобовий нагляд. Одного разу, коли Галина Дидик появилася, слідом за нею до помешкання письменниці зайшла голова сільради Марія Тусевич і запропонувала їй показати паспорт. Вона показала, а та поставила в ньому штамп “вибув” і вийшла з хати. В архіві хати-музею Іванни Блажкевич донедавна зберігалося 10 листів, датованих 1974–1976 рр., написаних після цієї прописки Галиною Дидик. (Нині вони передані на зберігання в Державний архів Тернопільської області). Роздумуючи над темою цієї приписки, мені спадає на думку, що, можливо, через якусь поспішність чи недбалість у паспортному столі спершу й не запримітили, кого приписали. А Галина Дидик видала себе сама. У той час вона переписувалась із Софією Коковською – дружиною замордованого енкаведистами письменника Франца Коковського, яка жила в Америці. Так, у листі від середини 1973 року вона пише: “Я приписалася ближче дому в Денисові в Іванни Блажкевичевої, і їду до неї, може, там залишусь на зиму”. Радянські спецслужби цікавились думками та настроями своїх підопічних людей, які спілкувалися з “українськими буржуазними націоналістами”, що жили, мов за залізною стіною, в капіталістичних країнах. Вони ці Олександр Панченко листи відкривали, перечитували, тим більше, якщо були написані цікавими їм людьми. В іншому листі від 2 грудня 1973 року читаємо: “У мене все по-старому. Живу в Денисові. Певно, піду ще раз в лікарню на другій нозі робити операцію. А там ближче до літа буде легше”. А в листі від 30 січня 1974 року, вже аж із Донецька, написала: “Я хотіла купити собі хатину в Денисові в сусідстві коло Блажкевичевої, вже все було обговорено, та, на жаль, не вийшло, а я не перестаю мріяти про хатку на курячій лапці”. (Ці листи зберігаються в Бережанському краєзнавчому музеї). Не купила. Не судилося. Померла Галина Дидик на Черкащині. Похована в Бережанах. Названі та інші книжки зі своєї домашньої бібліотеки Олександр Панченко надіслав як дарунок з нагоди 100-річчя від народження колишнього голови Політради ОУН за кордоном, нашого земляка (із с. Кошляки Тернопільського р-ну) д-ра Анатоля Камінського. До речі, він також є упорядником та автором передмови до книжки Анатоль Камінський “Пролог” у холодній війні
Подвижники · “Віддавна бережуть люди в селі Денисові, що на Тернопільщині, добру традицію – любов та пошанівок до книг”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Земне прощання з Михайлом Дмитрівим

1968р., автор багатьох пам’ятників, скульптурних композицій, ансамблів. Його найкращі роботи: пам’ятник Василеві Стефанику (1979) у с. Ясенів Бродівського рну на Львівщині, пам’ятник Кирилові Стеценку (с. Веприк, Фастівщина), книзі “Кобзар” (1991) в Косові (Івано-Франківщина), пам’ятник “Жертвам більшовицьких репресій” (м. Городок, Львівська обл.), пам’ятник “Жертвам Голодомору” (1997) у с. Паланиченці (Фастівщина), автор композиції “Пієта (Операція “Вісла”) – 1999; автор медалей: “Народженим у місті-герої Києві”, “100 років від дня народження К. Стеценка” (обидві 1982р.), “Земля і люди” (1984), М. Бойчук (1990); автор скульптур для церкви “Ольга і Володимир” (1992, м.Гамільтон, Канада), скульптури “Адам і Єва”, “Кармен” (2002), “Монах” (2003) – усі в Австрії; автор пам’ятника Василеві Стефанику у м. Коломия (2023, відкриття якого широко висвітлювалося на шпальтах газети “Слово Просвіти”, тижневиків “Галицька Просвіта” (Івано-Франківськ) і “Вільний голос” (Коломия)). Михайло Дмитрів – лавреат літературно-мистецької премії імені Володимира Косовського, його ім’я внесено в Енциклопедію сучасної України, нагороджувався багатьма відзнаками, зокрема, найвищою просвітянською відзнакою – медаллю “Будівничий України”. Напередодні його 75-ліття (25 травня 2025р.) була видана книжка “Дорога Михайла Дмитріва” відомого письменника, лавреата Національної премії імені Тараса Шевченка, літературної премії імені Василя Стефаника Романа Горака. Висока людська гідність, збереження і розвиток національної культури, народних звичаїв і традицій, працьовитість, відданість українській національній ідеї, волонтерство - усе це притаманне Михайлу Дмитріву. Громадськість Коло-
Незабутні · “Свою світоглядну та морально&етичну стійкість Петро Ротач черпав у Шевченка, вважаючи його своїм “моральним учителем”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Той, що “йшов між чорної злоби”

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Часто згадую, особливо в ювілейні дні, цього дивовижно працелюбного вченого-літератора і вражаюся огромом його наукових і суто творчих звершень. Пригадую, як мене вразив біобліографічний покажчик творів П. П. Ротача, опублікований Національною академією наук України в трагічному 2007 році, коли відлетіла його душа в засвіти. Там було зафіксовано 3128 позицій. Я не певен, що це повна цифра – вичерпно вивірений список опублікованих Петром Ротачем статей, досліджень, рецензій, краєзнавчих розвідок, а також його як упорядника, автора передмов, приміток, участь у виданні творів українських письменників Л. Боровиковського, Гр. Коваленка, О. Л. Ізарського, спогадів М. Кононенка та ін. Лише в журналі “Архіви України” Петро Ротач опублікував 577 статей-персоналій, присвячених літературній історії рідної Полтавщини. На жаль, у 1971 р. на завершальній подачі публікація словника “Літературна Полтавщина” була припинена. Гадаю, через те, що П. Ротач уперше оприлюднив біографії репресованих письменників. А труди і дні цього подвижника науки і літератури були складні й напружені. Судилося Петрові Ротачу, який побачив світ 24 січня 1925 року на хуторі Каленівщина на Роменщині, пройти тернистими дорогами (“Круті, круті дороги слались”) в часи вкрай несприятливі для творчої діяльності. Над ним усе життя висів дамоклів меч, який з волі радянської тоталітарної системи міг у будь-яку мить опуститися на його голову. Органи КДБ старанно пильнували за цим, як себе скромно називав Петро Петрович, “рядовим працівником культури”, який вважався неблагонадійним уже тому, що походив із розкуркуленої родини. Особливо дратувало владу те, що він, перебуваючи як остарбайтер у гітлерівській Німеччині, був пов’язаний з українськими політичними і культурно-літературними еміграційними осередками в Європі. Друкував у 1943–1945 рр. свої поетичні й прозові твори в двотижневику “Дозвілля”, в еміграційному журналі “Пробоєм” та в газеті “Земля”, яку редагував відомий український вчений і літературознавець, громадськополітичний діяч Григорій Костюк. Там, у Німеччині, П. Ротач написав і видрукував в журналі “Пробоєм” оповідання “Сумне дитинство” під псевдонімом П. Самотній, присвячене Голодомору 1932–1933 рр. Тому КДБ щомісяця нагадувало Петру Ротачу про себе, викликаючи на так звані бесіди, а по суті на допити, намагаючись схилити його до співпраці. Але ні постійне стеження, ні заборона друку своїх праць, ні прослуховування телефонних розмов не похитнули “неблагонадійного” вченого, який відповідав на обіцянки зняти заборону друкуватися так: “Нехай краще інші стежать за мною, аніж я за кимось”. Працював невтомно, намагався не згаяти жодної вільної хвилини – про це Петро Петрович мені признавався в телефонних розмовах. Розповідав, що завжди, працюючи чи то радіожурналістом, чи то шкільним бібліотекарем, чи вчителем мови і літератури, чи старшим викладачем російської мови і літератури на підготовчому відділенні Полтавського інженерно-будівельного інституту, завжди з нетерпінням чекав закінчення робочого дня – поспішав додому, до свого робочого стола, до своєї бібліотеки, яку так любовно поповнював, “вигрібаючи” зі скромного сімейного бюджету часом чи не останні карбованці. А головне – Петро Ротач завжди зберігав бадьорість духу і шевченківську віру в щасливу зорю України. Однак непоступливий полтавець, твердий і непохитний у своїх переконаннях, уміло обходив заборони і пильнування радянських репресивних органів – друкувався під псевдонімами, пересилав за кордон свої роботи і там вони з’являлися друком. Писав свідомо, як кажуть, “у шухляду”, бо вірив, що настануть таки ті часи, коли йому вдасться оприявити витворене ним, досліджене, відкрите. Ось і зараз, коли пишу ці рядки і тримаю перед собою надіслану мені в 2003 році книжку “Я зробив, що міг…” Листи професора П. Митропана із Югославії до П. Ротача в Полтаву 1965–1988 рр.” (2000 р.) із таким привітанням: “Дорогому Миколі Григоровичу на добру згадку про Полтаву і Дні Котляревського від П. Ротача. 29.09.2003 р.”, я думаю про видрук величезного за обсягом епістолярію Петра Ротача, який, переконаний, дасть змогу повніше і об’ємніше пізнати його творчу лабораторію і духовно-- культурні та інтелектуальні обшири науково-дослідних і суто творчих інтересів. Дякуючи Петру Петровичу за опублікування ним листів і спогадів та кількох праць із творчої спадщини югославського україніста і русиста, літературознавця і перекладача, українця за походженням, Петра Митропана, який провів своє дитинство і юність у Полтаві, я висловив жаль, що нема в цій книзі його листів до свого друга і земляка, який відзначав, що дружні листи “дорогого Петра Петровича” “дихають енергією, жадобою діяльності, цікавістю до життя”. Зазнаючи нестерпного тиску збоку комуністичного режиму, Петро Петрович (такий був один із багатьох псевдонімів літератора) “не кидав пера і, як міг, працював на літературній ниві”. Про це Петро Ротач написав у своїх спогадах “Перебіг літ і подій (Автобіографічне”): “Страх бути ні за що заарештованим і ув’язненим, постійне моральне приниження, поширення брехливих чуток і переживання, пов’язані з забороною друкуватись і видавати книжки, систематичні виклики до КДБ на “беседы” – все це складало нерадісну канву мого життя за майже пів століття”. А попри всі лиха, незгоди і владне паплюження його імені та творчості Петро Ротач наполегливо і трудолюбно відтворював у іменах і творах літературну історію Полтавщини. Пам’ятаймо, що саме полтавець Петро Ротач в тоталітарні часи мав відвагу і пошукову пристрасть “визбирати” посіяних недолею в далеких і близьких світах земляків-полтавців і створити бібліографічний довідник “Розвіяні по чужині: полтавці на еміграції” (1998), без цього енциклопедичного довідника не досягла б максимально можливої повноти оприявлення імен діячів культури, науки, красного письменства, громадських активістів, духовенства і політиків рідного краю “Полтавщина літературна” і полтавська Шевченківська енциклопедія – “Полтавська Шевченкіана” (Полтава, 2005–2009). Створення енциклопедичного бібліографічного словника “Полтавщина літературна” Петро Ротач вважав своїм головним національним обов’язком. Працював над цим унікальним науковим проєктом понад 50 років – до кінця своїх земних днів, долучаючи на схилі життя до цієї роботи свого сина, архітектора та історика Олександра. Саме завдяки енергійним зусиллям Олександра Петровича Ротача і була завершена ця тритомна енциклопедична праця, яка потребувала ґрунтовного доопрацювання та значних організаційних ініціатив щодо її видавничої реалізації. Петро Ротач усе своє свідоме життя торував дорогу до Шевченка, бо “та дорога, стверджував вчений-шевченкознавець у “невиголошеному виступі біля пам’ятника Т. Г. Шевченкові” “З Шевченком – за нашу Україну” 9 березня 2002 року, й до себе самого кожного з нас”. Його вражала й захоплювала Шевченкова світоглядна стійкість, бо вона повчальна: “караюсь, мучусь, але не каюсь”. “Стійкість ця випливала з безмежної любові до України”, – читаю ці рядки із невиголошеної ним промови, вирізку із опублікованим текстом в полтавській газеті, яку Петро Петрович надіслав мені у квітні 2002 році. І свою світоглядну та морально-етичну стійкість Петро Ротач черпав у Шевченка, вважаючи його своїм “моральним учителем”. Гордився, що зв’язки Кобзаря із Полтавським краєм були міцнішими, ніж із іншими краями. Адже Шевченко перебував на Полтавщині і до заслання, в 1843–1846 роках, і після повернення з солдатської каторги, відвідав понад сто міст, містечок, сіл і хуторів, написав тут такі талановиті твори, як “І мертвим, і живим…”, “Великий льох”, “Розрита могила”, “Кавказ”, “Холодний Яр”, “Наймичка”, “Псалми Давидові” та ряд інших. І коли Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України розпочав наприкінці 60-х років XX ст. роботу над створенням “Шевченківської енциклопедії”, яку за компартійним наказом із Москви було дозволено видати лише під назвою “Шевченківський словник”, її постійним, надзвичайно відповідальним і продуктивним став полтавський шевченкознавець Петро Ротач. За понад 60 років літературної праці Петро Ротач опублікував у багатьох українських, російських та закордонних українських періодичних виданнях 1000 статей, досліджень, рецензій, краєзнавчих довідок, частина яких увійшла до книг “По духу брат Тараса” (1992), “Біля гнізда соловейка” (1993), “Іван Котляревський у листуванні” (1994), “І слово, і доля, і пам’ять…” (2000), “Рядки за рядками, літа за літами…” (2005) та ін. Автор збірок віршів “Мить і вічність” (1996), “Що збулось, що не збулося…” (1998), “Крізь роки болю і надій” (1999), “Дух минувшини” (1999) та ін., довідника “Розвіяні по чужині: Полтавці на еміграції” (1998), календаря “Колоски з літературної ниви” (1999), зб. поет. перекладів “Струн поетичних дивні звуки” (2001), зб. літ.-краєзн. нарисів “Талалаївські етюди” (2001) та ін. Петро Ротач брав участь як упорядник, автор передмов, приміток тощо у виданнях повного зібрання творів Л. Боровиковського (1967), “Оповідань з історії України” Гр. Коваленка (1992), романів Ол. Ізарського “Полтава” (1999), “Столиця над Ізаром” (2002), його ж “Висмиків” з щоденників” (2006), спогадів М. Кононенка (1998) та ін. Автор понад 1500 енциклопедичних статей, зокрема в “Шевченківському словнику” (т. 1, 1976, т. 2, 1977), УЛЕ (тт. 1-3, 1988–1995), ЕСУ (тт. 1–6, 2001–2006) та ін. Уклав біобібліографічний словник “Літературна Полтавщина” (ж. “Архіви України”, 1965–1971). Від 1994 р. – постійний автор відновлених “Полтавських єпархіальних відомостей”, де було надруковано матеріали з історії видання часопису та про його першого редактора М. Д. Думитрашка (1994, ч. 1), розвідки “Демид Бурко, церковний діяч і літератор” (1997, ч. 4), “Церковні святині Полтавщини і Тарас Шевченка” (2004, ч. 10), ліричний етюд про Покровську церкву в с. Слобідці “Мов блакитний птах” (2001, ч. 7), уривок із спогадів “Віщий знак Богородиці” (2002, ч. 8). Лавреат обласної літературно-мистецької премії ім. Панаса Мирного (2000), премії ім. Павла Чубинського Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (2001, у галузі фольклору та етнографії). Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців (1993), та Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка (1998). Нагороджений грамотою Полт. фонду ім. Симона Петлюри (1995), медаллю НСПУ “Почесна відзнака” (2006 – “за вагомий внесок у відродження духовності…”). Лавреат премії Фонду Тараса Шевченка (2006) “за багаторічну невтомну подвижницьку наукову та просвітянську діяльність на ниві української культури, беззастережне служіння українській національній ідеї”. Ним було опубліковано сотні статей, рецензії, розвідок, заміток, присвячених особистим і творчим зв’язкам Шевченка з Полтавщиною, а також книги “Від Удаю до Орелі”: сторінки Полтавської Шевченкіани”, “Під кроною Шевченкового дуба”, “Від Яготина до Полтави: Тарас Шевченко і Полтавщина”, і звісно, підсумкова праця – перша в Україні крайова персональна Шевченківська енциклопедія – двотомна “Полтавська Шевченкіана”. Незабутній Петро Петрович Ротач свою невтомну подвижницьку наукову, літературознавчу і краєзнавчу працю, просвітянську діяльність присвятив дорогій його синівському серцю Полтавщині, яку він вважав “колискою національної духовності”. Був безмежно залюблений у свій край, гордився ним, як нині Полтавщина гордиться своїм вірним сином, який чесно і несхибно “йшов між чорної злоби” крутими дорогами і благословляв ті дні, “коли до правди прихилився”.
Подія року · “Пісенна хвиля накрила Адріатику. Щира вдячність, захоплення заповнили простір приморської краси, додаючи їй українського шарму з рідних берегів”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Жів’єла Хрватска! Слава Україні!

Завершився ІХ Український Фестиваль пісні, музики, танців і образотворчого мистецтва у Рієці (Хорватія). Залишився післясмак свіжого адріатичного вітру на губах, акумульоване світло у серці і враження величного барвистого свята в душі. А ще вдячності Ользі та Віктору Камінським, котрі з року в рік – уже вдев’яте – організовують це поліфонічне єднання української і хорватської культур, яке розкрилюється новими обріями. Сьогодні – про урочисте завершення свята у Ловрані. Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Ловран, Хорватія Будемо всі разом щасливі, і світ буде виблискувати промінням любові так само, як очі щастя, тобто, очі щасливої людини. Ольга Камінська Згідно з тлумачним словником, фестиваль – це святкове дійство, яке передбачає залучити велику кількість людей та внести свіжий подих у життя міста чи містечка. Відколи у Ловрані, в чудовому приморському парку, на честь Івана Франка було відкрито композицію “Поет і Птах” українських скульпторів Володимира та Василя Одрехівських, – у містечко повіяв свіжий вітер з України. Скульптурний диптих на набережній Лунгомаре відкрито в пам’ять про перебування у 1909- ому на лікуванні нашого геніального поета і філософа. Здається, що Іван Якович ще 115 років тому передбачив і благословив нинішній розвій культурних подій. Минулого року на чарівній галявині над морем відбулося відкриття першого конкурсу поезії, прози та публіцистики “Франкові зорі”, а цього року дивовижним дійством завершувався тут IX Український Фестиваль пісні, музики, танців і образотворчого мистецтва в Рієці (Хорватія). Це був справді могутній акорд. Добра сотня митців зібралася на урочисте закриття воістину великої події в українсько-- хорватському культурному просторі. Музиканти, письменники, артисти, художники, громадські діячі, діти, дорослі – із Києва, Загреба, Ужгорода, Рієки, Польщі, Німеччини – об’єдналися в цю мить у найбільшому бажанні – бачити щасливою і вільною нашу Вітчизну і кожну людину уній. Дзвінка пісенна хвиля накрила Адріатику. Щира вдячність, захоплення і освідчення заповнили простір приморської краси, додаючи їй українського шарму з рідних берегів. Було сонячно і урочисто, за дипломатичним протоколом і порядком. І в кожному лаконічному виступі панували тепло, любов, світло, сила духа і впевненості, що ми нація творців. Отже, вічна! У своєму привітальному слові дружина Надзвичайного і Повноважного посла України в Республіці Хорватія Василя Кирилича пані Ніна Кирилич сказала, що сьогодні в Україні – чорний день, і такий щодень. Сотнями і тисячами гинуть діти, родини, захисники. І попросила вшанувати пам’ять усіх загиблих українців від варварських рук путіна. Після хвилини мовчання – пані Ніна продовжила: —Дорогі друзі, якщо сьогодні щось найважливіше відбувається у культурному житті українців Хорватії, – то це Дев’ятий український фестиваль пісні, музики, танців і образотворчого мистецтва у Рієці. “Чи може бути мистецтво у твердому дереві і камені? Мистецтво – це пісня і молитва”, так вважав видатний хорватський скульптор Іван Мештрович. Готуючи фестивалі, може підтвердити цю істину і пані Ольга Камінська. А український поет Іван Франко, перебуваючи на лікуванні у Ловрані, пише: “Пісня і праця – великі дві сили”. Бажаю вам, пані Ольго, сили ще провадити і провадити подібні фестивалі. Дякую усім учасникам фестивалю, дякую усім, хто приїхав на фестиваль з України, дякую, що ви так високо несете українську культуру”. Від Посольства України в Республіки в Хорватії пані Ніна Кирилич привітала Ольгу та Віктора Камінських з 15-літтям заснування українського культурно-просвітницького товариства “Дніпро”-Рієка та подарувала пані Ользі букет королівських лілій. Голова журі Другого конкурсу прози, поезії, публіцистики і декламації “Франкові зорі” Олександр Балабко сказав, що, якщо у житті існують миттєвості щастя, то вони саме такі, як сьогодні. —Іван Франко приїздив у Ловран, щоб лікувати свої руки, які стільки зробили для нашої нації. Ми приїздимо сюди за покликом фестивалю до Ольги Камінської, щоб лікувати свою душу, зболену, поранену. Але – нескорена українська душа. І відчуваючи, яка неймовірна аура біля пам’ятника Івану Франку, кожен з нас повторює: ми є, ми боремося, ми утверджуємо українство піснею, українським словом. І пишеться тут, скажу вам, прекрасно, легко. Бо це місто і фестиваль надихають. Письменниця, художниця Валентина Давиденко сказала: — Я бачу тут дерево українського роду у вишиванках, строях, давніх візерунках наших предків, в калинах і вінках, але, найперше, в обличчях цих дітей із Українського центру із Загреба. Це дерево роду зібрало нас тут, на хорватському узбережжі. Зараз українці, що змушені були залишити вітчизну, розсипані по світу. Але водночас ми дуже близькі і разом переживаємо важкі київські ночі і кожного українського міста. На обкладинці моєї нової книжки "Канти мандрівних музик" картина з пшеничним колоссям. Я бачу тут нашу спільноту, як це колосся у єдності, спілкуванні, музиці слова і пісні. Я вдячна організаторам фестивалю, що робить щасливішими багатьох. А дітям з Українського центру в Загребі хочу сказати, що ми чекаємо їх на нашому конкурсі "Франкові зорі" з їхніми віршами і новелами, талантами літературними і музичними! Ми обіймаємо усіх. Я у своєму коротенькому виступі передала вітання ІХ Українському фестивалю від очільника Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павла Михайловича Мовчана. Сказала, що тижневик “Слово Просвіти” має за честь бути інформаційним партнером фестивалю та оперативно висвітлювати головні події цього міжнародного заходу. Спеціально на “Франкові Зорі” я привезла два сигнальні примірники нової книжки “Світло повертається”. Один подарувала Ніні Кирилич, дружині Повноважного посла України в Республіці Хорватії Василя Кирилича. Ще один – шановному подружжю Віктору і Ользі Камінським. Сказала, що під обкладинкою книжки йдеться про літературно-мистецькі події моїх друзів, які присутні сьогодні на фестивалі. Тут пісенний сад Вітчизни Ольги Камінської, канти мандрівних музик Валентини Давиденко, десятикнижжя Олександра Балабка, тут піснею молиться Україна разом з “Дарничанкою” Петра Андрійчука, тут тримає стрій конкурсу хорового співу імені Порфирія Демуцького Закарпатський народний хор на чолі з Наталею Потапчук-Петій. Ці талановиті люди привезли з України свою палку любов до рідної культури, прогрівши нею море і освітивши зорі над Ловраном. Честь такому фестивалю! Прочитала добірному і рідному товариству останню сторінку обкладинки книжки “Світло повертається”. “Вона мій Всесвіт і сила. Моя молитва і свобода. Моя розмова з зорею, весною, онуками, тривогою і спокоєм. Мій скарб, привласнений з Букварем. Моє перше слово, виведене у зошиті в косу лінійку у волинській школі. Вона – мій голос. Мої набої за державу. Моє я. Бо вона – Українська мова!”. І сказала, що ніде раніше я не зустрічала такого концентрату української мови, як тут: на пляжі, в готелі, на конкурсах, в усі дні фестивалю. Отже, засяяли франкові зорі і засіялися тут українські зерна. Подякувала Збройним Силам України, які тримають небо світу. Подякувала Україні, бо вона – світло Бога. І сказала, що Український фестиваль – це Всесвіт, який житиме вічно. Петро Андрійчук, голова Все° української музичної спілки, по° дякував організаторці ІХ Україн° ського фестивалю народній ар° тистці України Ользі Камінській, голові українського товариства Загреба Марії Мелешко, яка при° везла великий гурт діточок, учас° ників малої літньої школи укра° їнської мови і культури, та дру° жині Надзвичайного і Повноваж° ного посла України в Республіці Хорватія Ніні Кирилич за под° вижництво в ім’я українства. Вклонився представникам хор° ватського народу за допомогу в найскрутніші українські часи. Подякував людям, які тут мешка° ють, за те, що поважають місцеві хорватські традиції і за те, що ша° нують наші святині, де ступав ге° ній Івана Франка. Від імені Все° української музичної спілки Пет° ро Олександрович нагородив УКПТ “Дніпро”-Рієка на чолі з пані Ольгою Камінською Почес° ною грамотою – за подвижниць° ку діяльність в галузі культури та популяризацію української на° родної творчості, літератури і мистецтва у Республіці Хорватія. Посестри – хор “Дарничанка” і хор “Княжа Вольниця” – виконали разом дві святі для українців пісні: “Єднаймося, люба родино” на слова Михайла Каменюка, музику Віталія Газінського і “Хай живе вільна Україна” черкаського козака-харизматика Миколи Шапошника. Дописаний куплет, після початку російсько-української війни емоційно підхопила добра сотня голосів: Хай живе, хай живе Буча і Гостомель, Хай, живуть, хай живуть Суми та Ірпінь, Хай цвіте, хай цвіте мужня Бородянка, Нехай згинуть воріженьки, навічні віки. І поки лунали пісні, я пригадала концерт у грудні 2022 року до 60-ліття народного хору “Дарничанка”. У той вечір вони співали на межі раю і болю. Здавалося, що їхніми піснями молилася Україна. До останнього вони не знали, чи відбудеться концерт, але дуже готувалися. Напередодні на Київ летіли 40 ракет, проте артисти впевнено робили останній перед виступом прогін. А далі процитую кілька абзаців з книжки “Світло повертається”. “На репетиції раптом задзвенів телефон, добре, що мама його не вимкнула: “Сину-у-у, як ти?” Пташкою вилетіла із зали, щоб почути: “Все добре, мамо!” Погомоніла із сином і осяйною стала до дарничанської родини. Коли воїн із фронту благословляє маму на пісню, то пісня стає святою! Вона набирає сили протиповітряної оборони і потужного генератора світла! Вона стає молитовним щитом над Києвом і Орантою над кожним бліндажем у Бахмуті й Лимані. Могутню силу пісні відчув кожен, хто прийшов на ювілейний концерт улюбленого і унікального колективу. У якому всі – волонтери, і чиї сини в ЗСУ захищають нашу землю і пісню, віддаючи за неї життя. Слава воїнам і вічна вдячність”. Таку силу пісні ми відчули у хвилини виступу “Дарничанки” і “Княжої вольниці” й сьогодні! Дякую заслуженому діячу мистецтв України, художньому керівнику народного хору “Дарничанка” Петру Андрійчуку. Браво, дорогий Маестро! Дякую до неба за те, що по-лицарськи плекаєте наш пісенний скарб! Художня керівниця Закарпатського народного хору Наталія Потапчук°Петій сказала, що тут панує дух Івана Франка і чуються його безсмертні вірші, які лягають на музику і стають піснями. І найкраща з пісень Івана Франка Миттєвості свята: дружина Надзвичайного і Повноважного посла України в Республіці Хорватія Василя Кирилича Ніна Кирилич, організаторка фестивалю Ольга Камінська, журналістка Галина Дацюк, письменник Олександр Балабко Світлина на спомин про дивовижне дійство під”Франковими зорями” у Ловрані 25 червня 2025 р.
Подія року · “Відчуттям свята ми огорнули наші серця, щоб пам’ятати, яким може і має бути щастя. Щастя кожної людини. І щастя рідної України”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

України. Дякую всім хорватським друзям і поціновувачам культури України. Дякую, що розумієте, що наповнивши душу своїми рідними піснями і традиціями, ми стаємо тепліші і добріші до всього й усіх, хто нас оточує. А тому ви всі – наші любі і дорогі друзі”. *** А я хочу подякувати пані Ользі Камінській, яка володіє блискучим даром організаторки і настрОєм на радість життя. Вона для мене “людина святкуюча”. Пригадую наше інтерв’ю навесні у Києві, спогади про те, як музика входила у її життя. У Тернополі, де минало Олине дитинство, “музика була свого роду позивними, які неслися із нижніх поверхів музичного училища імені С. Крушельницької, розташованого навпроти будинку, трохи нижче, де ми проживали з батьками… Звуки музики були вранішнім горном…”. Згодом була музична школа з фаху фортепіано, Тернопільське диригентсько-хорове відділення музичного училища імені Соломії Крушельницької. Київська консерваторія, куди її відразу ж прийняли на вокальне відділення, де потрапила “до рук” чудової професорки, народної артистки України Зої Христич. У 2001 році закінчила новостворене відділення музичної режисури Музичної Академії – з червоним дипломом режисера оперного і музичного театру. Державним іспитом як режисерки була вистава “Софія Потоцька” в театрі оперети на музику Олександра Костіна, а куратором проєкту був Валерій Курбанов. У виставі Ольга виступала і як головна героїня Софія Потоцька, і як режисерка. На сцену “прорвався” жанр мюзиклу українською мовою, який тоді майже не звучав. У своїх ліричних спогадах про дитинство молода Софія співала “ Летіла зозуля”– “як же я не використаю цю глибинну українську пісню”. Згодом була блискуча кар’єра співачки у Київському Театрі оперети – виконані всі головні ролі! І 20 головних ролей оперного репертуару в Оперному театрі імені Івана Зайця хорватського міста Рієки. Проте і сьогодні пані Ольга вважає, що усім вокалістам важливо співати пісні рідною, вітчизняною мовою. “Це, як перші кроки дитини, щоб опанувати впевнену і тверду ходу по землі, так і народна пісня показує вірний дороговказ до складного світу опанування вокальної майстерності… Потрібно вчасно почути в собі сигнал SOS і йти в обійми до рідної, солов’їної, української народної пісні. В усякому разі, вокальним “ліком” для мого голосу є українська народна пісня і твори Амадея Моцарта. Тут не сфальшивиш і не дезінтонуєш, все чується”. На гала-концерті Ольга Камінська виконала українську народну пісню “Летіла зозуля”. У цьому співі все було справжнім і щирим. І мамин біль, що виряджала сина у солдати. І наша сльоза співчуття до тисяч українських матерів, чиї сини сьогодні захищають нашу землю. Так обійнятись з рідною піснею, відчути її і передати слухачам може тільки талант від Бога. Дякую, дорога пані Ольго! І знову загляну до словника. Участь у фестивалі – це стан людини святкуючої – “homo feri- ens”. Така людина має позитивний погляд на життя і вміє знаходити радість у простих речах. Це може бути людина, яка бере активну участь у громадському житті, відвідує культурні заходи, свята. Вона може бути частиною спільноти, яка цінує традиції та святкування. “Нomo feriens” – це про стан кожного і кожної з нас, хто побував на Українському фестивалі пісні, музики, танців і образотворчого мистецтва у Рієці (Хорватія), що відбувся за підтримки ради з національних меншин Республіки Хорватія, Приморсько – Горанської жупанії. Відчуттям свята ми огорнули наші серця, щоб пам’ятати, яким може і має бути щастя. Щастя кожної людини. І щастя рідної України. Інформаційний партнер ІХ Українського фестивалю пісні, музики, танців і образотворчого мистецтва у Рієці (Хорватія) – тижневик ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка “Слово Просвіти”. свою мову, спеціальну. Код 4.5.0. означає “все спокійно”, або “все добре”. Тож книга, зібравши під обкладинкою 450 фольклопередбачень, доводить, що поки ми плекаємо нашу мовну і культурну багатоманітність, доти “все добре”, доти живе народ. Обкладинку та ілюстрації до книги зробила талановита професійна художниця, військова філологиня, офіцерка запасу, відмінниця освіти України, письменниця Леся Шиденко. Вона доповнила розповідь авторки про створення книги і про дружбу, яка тепер їх єднає. А ще були прекрасні авторські пісні і музика, адже колеги-музиканти прийшли підтримати пані Оксану. А затим – автографи, фотографії на згадку, усмішки на обличчях людей, які кілька годин тому заходили до зали заклопотаними або зажуреними. Спілкування було настільки приємним, що ніхто не поспішав йти у своїх повсякденних справах. Завжди радієш, коли люди відвідують заходи, а ще більше, коли питають, чи відбудеться наступна зустріч і дають номер телефону, щоб їх не забули попередити. Тож “попереджаємо”. Кожної першої суботи місяця о 14.00 Клуб вихідного дня чекає на зустріч з вами і Національний музей літератури України відчиняє свої двері саме для вас! Учасниці урочистого закриття IX Українського фестивалю пісні, музики, танців і образотворчого мистецтва в Рієці (Хорватія)
Подія року · “Відчуттям свята ми огорнули наші серця, щоб пам’ятати, яким може і має бути щастя. Щастя кожної людини. І щастя рідної України”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Суботні зустрічі в улюбленому музеї

“Червона калина, чого в лузі гнешся” та “Ой у лузі червона калина” пролунали біля “Поета і Птаха”. Бо калина – це символ України, вродливої, квітучої і незламної. Пісні супроводжувалися ходою учасниць з кетягами калини в руках – і це було розкішне видовище! Браво, пані Наталю! Дякую за шляхетний талант, який співає Україною в усіх світах, де виступаєте. Ця досконалість виконання, ця розлога краса голосів над адріатичним узбережжям заряджала серця божественною енергією. А самовідданість артистів зворушувала. Бо ж для того, щоб проспівати дві пісні, колективи везли з Києва сценічні українські строї! “Дорогі мої любі українці, чи може хтось перемогти таку красу? –риторично запитала пані Ніна Кирилич і відповіла. – Україна була, є і буде! А пані Ользі за титанічну працю – многії літа!”. І три колективи проспівали многії літа народній артистці України, очільниці і музі Фестивалю, харизматичній примадонні Хорватської опери Ользі Камінській. Ми подолали тисячі кілометрів, аби пірнути у живильну красу Адріатичного моря і відчути твердь рідного світу на набережній Лунгомаре. Щоб обійнятися, зробити спільні світлини, зрозуміти ще раз, які ми сильні і талановиті. Пообіцяти зустрітися знову під Франковими зорями. І повірити непохитно, що “ні жар, ні холод не спинить нас” у поступі до Перемоги. *** А поки тривав Дев’ятий Український фестиваль музики, пісні, танців і художнього мистецтва у Рієці (Хорватія), мої колеги у Києві – головний редактор Ігор Зоц, Олена Глушко та Ірина Шевчук – працювали над черговим числом тижневика ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка “Слово Просвіти”, де оперативно виходили публікації про фестиваль. Мала за честь пред- Наталія КОВАЛЬСЬКА, членкиня НСПУ Київські музеї завжди радо зустрічають своїх відвідувачів. Їх фонди мають величезну кількість скарбів, і настане час, коли всі вони будуть продемонстровані киянам і гостям столиці. Ходити залами музеїв – неймовірна радість, слухати розповіді екскурсоводів – цікава наука, занурюватися у самостійне вивчення експонатів – захопливий квест і перемога над вчорашнім незнанням або байдужістю. Музеї – це своєрідні планети, які можуть розкрити незліченні таємниці та подарувати прекрасні мандрівки в свою історію – давню та новітню. Серед музеїв столиці найближчий моєму серцю – Національний музей літератури України. От прикипіло воно до цього музею. Стільки цікавого! Стільки прекрасного! Нескінченний вир подій: виставки, зустрічі, презентації, концерти, екскурсії… А люди біжать у своїх справах повз і не відають про скарби, які зберігаються саме для них у прохолодній тиші музею. Знайдіть час для себе – відчиніть різьблені двері, відпочиньте душею, познайомтеся з творчими людьми, для яких Національний музей літератури України став місцем зустрічі і натхнення. Кожної першої суботи місяця ставляти у Хорватії інформаційного партнера потужної події культурної дипломатії. Тож навіть в умовах пречудових морських спокус з радістю і оперативно відправляла репортажі на Хрещатик, 10б. Радію, що “Слово Просвіти” гідно тримає стрій під гарячим і тривожним київським небом і першим в Україні повідомляє про фестиваль, який зібрав у дружній Хорватії сотні людей з талантами писати, співати, малювати Україну. Це більше, ніж подія. Тут слова і музика матеріалізуються і стають наснагою для українства у світі. Фестиваль розгортає і зміцнює крила. І ми будемо супутниками у його прекрасному леті. Дякуємо надійному супутникові Ольги Іванівни в усіх її творчих проєктах, представнику української національної меншини Приморсько-Горанської області Віктору Камінському. Дякую моїм мандрівним друзям – поетесі і художниці Валентині Давиденко та письменнику Олександру Балабку, який дописував у Ловрані свій новий роман, а в той час, коли запливав на далекі морські дистанції, його нетбук працював на нашу газету. Нещодавно на своїй сторінці у Фейсбук Ольга Камінська написала. “Відгомонів наш фестиваль, роз’їхалися учасники українського дійства – хто в Україну, хто в Німеччину, хто у Польщу, більшість їх залишається тут, у Хорватії, і продовжує своє мирне життя. Усі чекають кінця війни, кінця страждань і втрат людських життів. Хтось повернеться, хтось вже думає переселитися в іншу державу, хтось вирішив для себе залишитися. Тисячі доль і в кожного складається по-своєму, в кожного своя історія. Я ж хочу сказати “дякую” всім, хто відчув необхідність бути разом з нами під час фестивалю, їх зараз по світі рясно – жовто - блакитно. Дякую державі Хорватія, що дає нам можливості зберігати і розповідати про культуру в музеї збирається Клуб вихідного дня. Рішуче вітаються старожили клубу, несміло входять новачки, оглядаючи прекрасну залу, оздоблену прекрасними вишитими рушниками та українськими національними костюмами. Про що ведуться розмови? Про нас. Про життя. Про те, що дає сили бути собою і наснажує на творчість. Кожен з учасників Клубу може поділитися своїми здобутками, ознайомити друзів з творчими задумами чи надбаннями, спитати поради і відпочити від стрімкого плину сьогоднішнього життя. Зазвичай ми обираємо якесь свято місяця і плануємо роботу відповідно до цієї дати. У травні, наприклад, це був День вишиванки. Члени клубу приносили свої сімейні скарби: вишиванка з села, яке нині спочиває на дні Київського моря чи вишиванка, яку потайки вивозили з окупованої Горлівки попри страх, що знайдуть, чи вишиванка куплена українським поетом Леонідом Талалаєм для своєї майбутньої дружини… Доторкнутися до цієї історії – велика честь і велике диво! А потім звучали вірші, вірші, вірші… На червневій зустрічі зала була повна. Неймовірно цікаво, зрозуміло, стисло і, водночас повно про українські Конституції розповіла докторка історичних наук, професорка Горлівського інституту іноземних мов (м. Дніпро) Галина Докашенко. Її розповідь так сподобалася членам клубу, що громада вирішила “призначити” пані Галину нештатною історикинею Клубу і щоразу дізнаватися щось цікаве і важливе про нашу історію, адже та історія, яку ми вивчали раніше, була спотворена і часто неправдива. А потім слово взяла Оксана Науменко, кандидатка психологічних наук, доцентка Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, членкиня Національної всеукраїнської музичної спілки. Вона презентувала свою книгу з цікавою назвою “Фольклопередбачення”. Так, такої книги ще не було! Її унікальність в тому, що вона містить 450 передбачень долі за мотивами приказок та прислів’їв. У них переданий життєвий досвід багатьох поколінь українців для яких майбутнє і доля завжди були цікавими. І кількість цих передбачень невипадкове число – воно унікальне саме для нашого часу. На передовій наші воїни мають
Витоки · “Українська драма не виникла наприкінці XVI століття, а вже існувала в дуже розвиненому вигляді чотирма століттями раніше”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

титанами, коли Діоніс-Загрей прибрав форму бика. Звернімо увагу, що і в румунському, і в давньогрецькому слові спостерігаємо перехід кінцевого голосного а в е. Це явище спостерігаємо й в албанській мові. Стародавні мешканці материкової Греції, як свідчать міфічні імена, були носіями албанської мови, а стародавні мешканці Криту – носіями тракійської мови. Розглядані назви можна також гіпотетично порівняти з литовським duona, латиським dona, вірменським don “хліб”, санскритським dhana, перським dane, тохарським B tano “зерно”. Спільним значенням для “пісні” і “їжі” виступає “свято”. що Орфей репрезентує “вищий”, а Діоніс “нижчий” шари давнього співочо-музично-танцювального мистецтва. Однак центральною фігурою збережених давньогрецькою традицією Орфічних гімнів виявляється саме Діоніс – йому присвячено 8 окремих гімнів (більше за інших богів), а згаданий він у 22 гімнах із 87. Примітна риса Орфічних гімнів – наявність у них цілих серій епітетів богів (на відміну від Гомерівських гімнів, що містять певні оповіді). Знайдений на Криті Фестський диск, як Орфічні гімни, фіксує нагромадження епітетів Діоніса (а також Зевса, якого на Криті могли ототожнювати з Діонісом). Початок тексту Фестського диска репрезентує 8- складник: “Кроніона Зевса пагін, // Танцівник Загрей Ідейський, // Батька Кроніона сину!” (український переклад наш). Звернення до Діоніса в сучасному Фестському дискові критському лінійному письмі А “o тракійський Діонісе!” – так само 8-складник. Таким чином, шлях реконструкції трипільської пісні – дослідження слов’яно-балто-тракійської, тобто архаїчної індоєвропейської, 8-складової культової поезії.
Витоки · “Українська драма не виникла наприкінці XVI століття, а вже існувала в дуже розвиненому вигляді чотирма століттями раніше”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Як реконструювати трипільську пісню? Незрівнянно поетичній Любові Голоті

Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук Український приспів дана, польський dana, dajna Увагу дослідників язичництва давно привертає приспів українських пісень дана, паралелі якого в польському фольклорі – не тільки dana, а й dajna. Чільний український дослідник румунської мови Станіслав Семчинський (журнал “Мовознавство”, 1969, № 5) зіставляє український приспів із назвою великого класу румунських народних пісень doi- na та давньоіндійським коренем dhan) “дзвеніти, звучати”. Натомість популярним є зіставлення українського приспіву з індоєвропейським коренем на позначення води (наявним у назвах річок Дунай, Дністер, Дніпро, Дін), однак професійні мовознавці не визнають такого зв’язку й не погоджуються з припущенням, що Дана – давньоукраїнська язичницька богиня води. У гельській мові Шотландії та Ірландії (кельтська група) duan – “пісня”, але це слово пов’язують із іншим коренем – індоєвропейською назвою жертвоприношення. Для румунської дойни молдавський князь Думитру Кантемир іще на початку XVIII століття припускав тракійське походження. А тракійська священна традиція була тісно пов’язаною зі слов’янською. Так, ім’я матері тракійського бога Діоніса Семела близьке до слов’янського земля, а епітет Діоніса Сабадіос – до давньослов’янського слова свободь “вільний” (латинський епітет Діоніса Лібер так само означає “вільний”). Балтійські дайни – тракійські дойни Балтійська та румунська традиції мають спільну назву народної пісні – латисько-литовська дайна, румунська дойна (архаїчна трансильванська форма дайна). Походження цих назв невідоме. Латиські та литовські дайни виконують у супроводі стародавніх народних музичних інструментів (литовський канклес, латиський коклес), назви яких (і, очевидно, самі інструменти) походять від давньоукраїнських гусел. Латиських дайн відомо понад півтора мільйони – тривала безписемна історія та пізній час прийняття християнства активізували розвиток усного фольклору на основі язичницьких джерел. Найдавніші (міфологічні) дайни присвячені язичницьким божествам – Сонцеві, Місяцеві, Громовержцеві та ін. І дайни, і дойни створені винятково архаїчним пісенним розміром – 8-складником, у деяких рядках скороченим до 7-складника. Це чотиристопний хорей. Ключовою для розуміння спільних витоків балтійських дайн і румунських дойн є належність тракійської мови (або групи близькоспоріднених мов) до балтійських. Точніше, і литовська та латиська, і тракійська мови репрезентують глибоку індоєвропейську архаїку. А де наявна архаїка мови, там слід шукати й архаїку пісні. Очевидно, і назва дойни, і сама її традиція успадкована румунами від тракійців, близькоспоріднених із балтами та слов’янами. Так, точний відповідник латиського бога грому Perkons – тракійський епітет кінного бога (якого називали Героєм) Perkon, і це не запозичення, а близько споріднені імена, фактично те саме ім’я. Культова пісня на бенкеті Точною паралеллю дайнидойни може виявитися давньогрецьке слово тхойна, що поєднує значення “їжа” і “свято” – згадаймо культове розривання та з’їдання бика на давньогрецькому святі Діоніса, якого вважали тракійським божеством. Ритуал імітував розривання Загрея (ім’я Діоніса при його першому народженні) Орфей і Діоніс Від давніх греків відомо багато про тракійського бога магічного співу Орфея та тракійського бога вільного культового танцю Діоніса. На перший погляд може здатися, Конкурсна комісія з присудження Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка повідомляє, що з 1 липня 2025 року розпочато прийом творчих робіт на здобуття названої премії. Прийом робіт на конкурс триватиме до 01 жовтня 2025 року.
Витоки · “Українська драма не виникла наприкінці XVI століття, а вже існувала в дуже розвиненому вигляді чотирма століттями раніше”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Джерела українського й античного театру Конкурс на Симоненківську премію 2025 року Вірі Сулимі – видатній дослідниці жанрової природи “Слова”

Дмитро КОЛЯДЕНКО, Президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара Сценарна ремарка у “Слові про Ігорів похід” – свідчення драматичного виконання. Привертає увагу фраза, уміщена у “Слові” точно посередині – після розгадки сну Святослава боярами: А мы уже дружина жадни веселія. Вона не має змістового зв’язку ні з попередньою розгадкою бояр, не тотожних дружині, ані з наступним “золотим словом” Святослава. Ця репліка розділяє текст поеми навпіл і може виступати коментарем сценариста – вказівкою на перерву у виконанні, “антракт”. Реконструкція тексту: *А мы, велия дружина, // жадьни веселия, вuна. Явна паралель із реплікою Володимира Великого при виборі віри – Руси есть веселие питие, не можемь безъ того быти, реконструкція: *Руси есть веселье пити, // не можемь безъ того быти. Сценарна ремарка підтверджує не тільки думку багатьох дослідників про усне виконання тексту, а й версію Віри Сулими про “Слово” як драму, “драматично-музичне дійство”. Отже, українська драма не виникла наприкінці XVI століття, а вже існувала в дуже розвиненому вигляді чотирма століттями раніше! Праслов’янська язичницька гра “театральне дійство” – запозичення з Греції. У Київській Русі акторську функцію виконували скоморохи. Давно встановлено, що їхня назва походить із давньогрецької мови, означаючи “начальник жартів”, тобто “чільний жартівник”. Зрозуміло, що таке запозичення могло відбутися тільки за язичницьких часів, оскільки християнська церква безжально переслідувала скомороство. Особливо жорстокими до них стали московитські царі – язичницька театральна традиція була такою сильною, що з нею боролися ще у другій половині XVII століття! З Греції давньоукраїнські язичники запозичили також обряди Коляди та Русалій (первісно – латинські календарні свята Календи та Розалії, які прийшли на Русь через Візантію). Нині визначено, що з давньогрецької мови так само походить і праслов’янське слово гра, що дало інформацію про виникнення давнього сакрального обряду, невіддільного від театрального дійства. Генеза культу бога театру Діоніса. Як відомо, тракійський (фракійський) бог Діоніс уособлював у давній Греції масове культово-обрядове дійство, що стало основою класичного античного театру. Спершу його вважали божеством, запозиченим греками відносно пізно. Однак відкриття імені Діоніса в 1950-ті рр. у найпізнішому критському письмі показало, що цей бог був шанований греками ще до Троянської війни, яка відбулася близько 1200 р. до н.е. Згодом ім’я Діоніса було прочитане як у критському лінійному письмі А (2000-1450 рр. дон.е.), так і у критській ієрогліфіці (2200-1700 рр. до н.е.). При цьому у критському письмі типу А це було звернення “о тракійський Діонісе!”, що показує усвідомлення тракійської генези образу та культу цього бога вже в першій половині ІІ тисячоліття до н.е. А витоки цього образу досягли грецького Криту не пізніше рубежу ІІІ і ІІ тисячоліть до н.е., коли на острові ще користувались ієрогліфічним письмом. Фестський диск як театральна пам’ятка культу Діоніса. Ще важливішим джерелом інформації про виникнення театру стало дешифрування всесвітньовідомого Фестського диска – круглого глиняного предмета з острова Крит, створеного близько 1700- 1600 рр. до н.е. й покритого з двох боків ієрогліфами у формі спіралі. Цей предмет (знайдений у палаці критського міста Фест) став найяскравішим символом усіх загадок давніх цивілізацій. Виявилося, що основними “героями” напису, створеного (як і інші вищезгадані письмена давнього Криту) давньогрецькою мовою, виступають новонароджений Зевс і Діоніс. Так, зображення тунця (тюннос) та подвійного копита (діонюкс) ієрогліфічно передають ім’я Діонюсос. Більше того, вони могли бути тільки ликами (іпостасями) єдиного образу Зевса-Діоніса. Отже, розшифрування Фестського диска дало винятково цінну інформацію про обрядово-культове народження давньогрецького театру. Оскільки слов’яно-балто-тракійська традиція репрезентує нащадків Трипільської культури, як це пророчо бачив іще першовідкривач Трипілля Вікентій Хвойка, – ця інформація винятково важлива для осягнення стародавніх культових джерел українського й давньогрецького театру. Очевидно, джерела і давньоукраїнського, і давньогрецького театрального мистецтва слід шукати у золотому віці Трипілля. Премія встановлена Черкаською обласною радою, Черкаською обласною державною адміністрацією за підтримки Національної спілки письменників України, Черкаської обласної організації НСПУ, Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т.Г. Шевченка з метою вшанування пам’яті поета-гуманіста Василя Симоненка, широкої популяризації його імені й творчості, підтримки молодих талантів, заохочення професійних і непрофесійних літераторів до творчих пошуків у галузі літератури, до написання високохудожніх літературних творів громадянського звучання, спрямованих на побудову незалежної демократичної України. Премію присуджють у двох номінаціях: а) за кращу першу поетичну збірку (поетичний дебют), зміст якої відповідає вказаному тематичному спрямуванню; б) за кращий художній твір у форматі книги (поезія, проза, драматургія), зміст якого відповідає вказаному тематичному спрямуванню. До участі в конкурсі допускаються книги чи прирівняні до них публікації в літературних часописах, надруковані протягом останніх 3-х років, не відзначені іншими преміями, які здобули високу оцінку літературної критики, громадськості, широкого кола читачів. Мова творів — українська. Право висунення творів на здобуття премії мають колективи творчих спілок і товариств, мистецьких, навчально-наукових, культурно-просвітницьких установ і закладів (при цьому додається відповідний протокол). Кожна з організацій може представити на здобуття премії один або кілька творів одного автора. Премію присуджують тільки прижиттєво. Організація, яка висуває кандидатуру на здобуття Премії, подає до конкурсної комісії такі документи: 1) офіційне подання про участь у конкурсі того чи іншого претендента, в якому формулюються мотиви висунення і дається коротка характеристика твору; 2) п’ять примірників представленого твору чи творів; 3) протокол або витяг із протоколу зборів про відповідне колективне рішення щодо висунення робіт на здобуття Премії; 4) рецензії, відгуки чи публікації в пресі, за їх наявності. Згідно з положенням конкурсна комісія проводить відбір поданих робіт для участі в конкурсі й визначає лауреата, якому вручається диплом, нагрудний знак і грошова винагорода, розмір якої становить 50 тисяч гривень, що розподіляються між номінаціями за рішенням конкурсної комісії. Список робіт, допущених до участі в конкурсі, публікується в пресі. З 01 жовтня до 15 жовтня триває їх громадське обговорення. Підбиття підсумків конкурсу — 15 жовтня. Оголошення імені лауреата — до 1 листопада 2025 року. Вручення премії — в Черкасах до 8 січня — дня народження В.Симоненка. Усі необхідні пропозиції й матеріали подавати чи надсилати за адресою: Черкаська обласна організація Національної спілки письменників України, бул. Т.Шевченка, 205, оф. 201, м. Черкаси, 18000. Ел. пошта: [контакт приховано]. Тел. [контакт приховано]. Запрошуємо до участі в конкурсі! Конкурсна комісія
Код ідентичності · “Українське помічають і цінують, адже ми надихаємо своєю незламністю та силою волі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Давньокиївське літописання в інформаційній безпеці сучасної України

Тарас ГОЛОТА, аспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара Упродовж усього часу використання Київською Руссю писемності центром літописання був столичний Київ. Регіональні літописи, виникаючи пізніше, базувалися на київському описі найдавнішої історії Русі. Пізніші списки літописних текстів, зроблені за межами українського ядра Русі, попри текстуальні деформації, тим не менше залишались у своїй основі пам’ятками саме київського літописання. Тому неправильно протиставляти південний український Іпатіївський і північний “російський” Лаврентіївський літописи – обидва вони є списаними в різний час у різних місцях копіями київського літопису. Периферійні списки не є свідченням проти функціонування центру творення та фіксації історії – стольного города Києва. Починаючи з ХІХ століття було висловлено низку версій щодо того, у які роки був завершений ів якій формі існував найраніший київський літопис. Одні шукали слідів першого літописання в часах Володимира Великого, датуючи його 990-ми роками, інші припускали окремі літописні записи за князювання Ольги ще всередині Х століття. У пошуках найдавніших джерел київського літописання визначний український історик Михайло Брайчевський викликав дискусії, зробивши спробу реконструювати “літопис Аскольда” – найдавнішу київську літописну пам’ятку, створену за часів князювання Аскольда й Діра (860-ті – початок 880-х років). Дослідник спирався на Никонівський літопис, де згадано низку подій часів Аскольда, невідомих іншим літописам. Центральними подіями періоду правління цього князя були похід на Константинополь (датований візантійськими джерелами 860-м, а київським літописом – 866 роком) та державне охрещення Русі, отримане Аскольдом із Візантії. За літописом, у 882 році християнин Аскольд був убитий язичником Олегом, а в 2013 році Українська православна церква Київського патріархату проголосила Аскольда святим мучеником. За моделлю Михайла Брайчевського, пізніші літописці приписали пізнішим князям ті події, які трапились у часи Аскольда. Зокрема, походи на Константинополь Олега Віщого (висвітлені в київському літописі, але невідомі візантійським джерелам, що дуже дивно) міг насправді здійснити Аскольд. Цю теорію підтвердив і розвинув Юрій Мосенкіс, інтерпретувавши билині образи Святогора й Микули як утілення Аскольда (у хрещенні Миколая, що князював на святих Київських горах) та пов’язавши легенду про щит Олега (давньоскандинавською мовою скьолд “щит”) із іменем Аскольда (у Псковському 2-му літописі Скалд) та данською королівською династією Скьолдунгів. Іншим новітнім відкриттям стало ототожнення Аскольда з билинним мічними мотивами, синьо-жовті палітри – усе це стало не просто трендом, а політичним жестом. “Це мікс усього, що пов’язано з українською традицією та традиційними техніками, але в сучасних силуетах”, – коментар Ксенії Шнайдер, власниці українського бренду, який перший розробив колекцію з Adidas Originals у патріотичній тематиці у синьо-жовтих кольорах. Українське помічають і цінують, адже ми надихаємо своєю незламністю та силою волі. Ось наприклад, Леандра Медіне, американська модна блогерка, висловилась щодо нашого національного одягу: “Українці мають унікальний метод оздоблення одягу вишивкою, і він завжди вражав мене… Я адаптувала цю давню спадщину в сучасний контекст, додавши трохи сімдесятих, коли одяг був більш невимушеним і дружнім”. А відома данська дизайнерка Сесіль Бахнсен присвятила свою лі- Сокольником – противником Іллі. Наявність у Києві середини ІХ століття писемності та літописання опосередковано підтверджена тим, що Костянтин Філософ (святий Кирило) бачив у Корсуні 861 року Євангеліє та Псалтир, писані руськими письменами та зустрів людину, що говорила цією мовою. Відкриття в літописанні усної епічної поезії, до того ж рівноскладової та римованої (слави князям, плачі за князями, описи походів та битв), дало новий формально-об’єктивний метод літописної текстології. Очевидно, давня версія про оповіді воєвод Вишати та його сина Яня як усні джерела літопису дістає своє підтвердження. Найважливішим літописом зза меж Києва традиційно вважають Новгородський. Але уважне його читання показує, що він оповідає про київські події й текстуально відповідає “Повісті врем’яних літ” – до 1016 року (до кінця правління Володимира Великого) повністю, а після й до 1115 року (до початку правління Володимира Мономаха) скорочено. Текст новгородського літопису створено в Києві, а новгородські події потрапляють у центр нію 2023 року жінкам України, назвавши їх “символом тендітної сили”. Одяг із національними елементами – це не тільки про моду. Це про наратив. Коли світ носить українське, він фактично транслює: ми визнаємо вашу ідентичність. Ми підтримуємо ваше право бути собою. У цьому сенсі українська вишиванка стала антиподом уніфійого уваги тільки після останньої названої дати. З цього видно, що московитська пропагандистська ідея “двох центрів Русі – Новгорода й Києва” (та ще й із відданням пріоритету Новгородові!) цілковито абсурдна. …Директор інституту археології Національної академії наук України упродовж 1987-2017 років, академік Національної академії наук України Петро Толочко у 2003 році видав на московщині книжку “Русские летописи и летописцы Х-ХІІІ вв.”, а в 2013 році також на московщині – книжку “Ранняя Русь: история и археология” в серії “Начала Русского мира”! З цих публікацій необізнаний читач може виснувати, що вже з Х століття існували “русские” літописи та літописці, а тогочасна Русь була “началами рускава міра”. Така друкована продукція вже самими своїми назвами спрямована проти української ідеї, української історії, української сутності Київської Русі. Системно здійснювана московитами та їхніми прислужниками пропагандистська спроба зобразити українське літописання як московитське – ідеологічна диверсія проти українства, з численного ряду подібних інших. кованого “швидкого” одягу, за яким губиться обличчя нації. Її унікальні символи – як шифр, що розповідає про коріння, вірування, історію. Саме тому дизайнерка Юлія Магдич вирішила вивести українську вишиту сукню на червоні доріжки по всьому світу і не як просто щось повсякденне та забуте старе, а як новий погляд святкового одягу на різного виду світських подій. Ще один важливий перелом – українські етноелементи перестали сприйматися як щось “архаїчне”. Вони стали сучасними. У 2023–2024 роках в українських дизайнерів можна було побачити бомбери з вишитими плечима, худі з тризубами, сукні зі стилізованими символами дерев життя, шеврони з петриківкою. І навіть масмаркет – Zara, H&M, Reserved – почав включати у свої колекції мотиви, напрочуд схожі на українські орнаменти. Та найважливіше, що самі українці почали активно носити своє, не тільки у День вишиванки, а й щодня: на роботу, прогулянку, на весілля, у поїздках за кордон тощо. Сьогодні українська етнічність у моді – не декоративна тенденція, а символ культурного відродження. Вона не про минуле, а про теперішнє, яке має свою гідність, вагу і глибину голосу. Через елементи традиційного вбрання сучасна мода говорить мовою ідентичності, опору та національної пам’яті. Це свідчення того, що культура здатна бути зброєю, як справжня жінка: м’якою, але дуже впливовою. Українські мотиви більше не потребують пояснень чи виправдань. Вони не потребують перекладу – світ починає розуміти їх інтуїтивно. І саме тому українське не зникає у глобальному потоці, а навпаки з кожним днем все і більше і більше набуває нового актуального звучання. І це найголовніше, адже завдяки цьому ми нарешті зрозуміли свою особливість та походження і навчили інших бачити в нас цінність.
Код ідентичності · “Українське помічають і цінують, адже ми надихаємо своєю незламністю та силою волі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Вишиванка і війна

Марія РАДІОНОВА, студентка НУБіП, м. Київ Фото з вікритих джерел Мода – це не лише про одяг. Це про ідентичність, самовираження, пам’ять і позицію. Через вбрання ми підсвідомо відповідаємо на запитання: хто ми, звідки родом, які цінності несемо? Мода – це мова культури, яка говорить без слів. У ній зашифровані традиції, болі, виклики та надії народу. І саме тому вона – глибший індикатор змін, ніж здається на перший погляд, особливо чітко ми це зрозуміли з початком війни. Після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Україна заявила про себе не лише зброєю, а й культурою моди – потужною, впізнаваною, самобутньою та неповторною. Європа не просто почала слухати Україну – вона почала “носити” Україну. На подіумах, у стрітстайлі, в мас-маркеті все частіше з’являються мотиви, які ще донедавна здавались лише частиною фольклору та чимось застарілим. Ще тоді можна було помітити, як Україна залишила слід на трендах європейської моди: вишивка, елементи козацького строю, етноорнамент, природні тканини, глибокі символи і національні кольори. Це не просто тенденція. Це – культурна відповідь на трагедію, акт солідарності та визнання нас як окремої ідентичної нації ці своєю історією та традиціями. Це щось більше ніж просто тренд на вишиті комірці на сорочках – це початок нової ери у світі не лише національної, а й міжнародної моди. Адже до цього більшість ніби цуралося всього українського від мови до музики, кіно та моди. Але якщо порівняти період до війни зі станом на зараз, то можна впевнено сказати, що з часом змінилось навіть сприйняття самих українців, щодо нашої народності та національних костюмів. Це підтверджують слова очільниці українського національного офісу інтелектуальної власності та інновацій, Олени Орлюк: “З початком повномасштабної війни українці все частіше звертаються до національних мотивів… Споживачі дають доволі чіткий сигнал: попит на українське є, етнічна спадщина на піку своєї популярності… просто подивіться на перехожих під час прогулянки: ви здивуєтеся, наскільки часто можна помітити сорочки з мінімалістичною вишивкою…” А щодо закордону, то модні подіуми Мілана, Парижа, Копенгагена – теж в захваті від наших дизайнерів і ще до війни іноді зверталися до фольклору. “Коли знаменитості обирають наші бренди – це не тільки мода. Це можливість говорити зі світом через їхню аудиторію… Ми показуємо, що Україна існує, що ми можемо все” – зазначає один із найуспішніших українських дизайнерів Іван Фролов. Але з 2022 року з’явився інший акцент: не просто “етно”, а саме українське етно. Колекції із цитатами з вишиванки, стилізовані жупани, аксесуари з тризубами та кера-
Шевченкіана · “Не кажу весна, один запах весни мене здатен вивести в поле не тільки з Києва — із самого Парижа”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

СІМ НОВИХ ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВ ДО “ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ”

На мій погляд, необхідно представити в енциклопедії чи додатку до неї кожну географічну назву, принаймні одного разу згадану Шевченком у творах, Щоденнику та листуванні або причетну до поетової біографії. Важливо зауважити, що пропоновані матеріали не є класичними енциклопедичними статтями, а лише позначають нові теми для розгляду. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Гнилий Тікич (Тікич) — ріка в Білоцерківському районі Київської області та Звенигородському районі Черкаської області довжиною 157 км. Ця річка нерозривна з ранішньою порою життєпису Тараса Шевченка. В Автобіографії (орієнтовно перша половина лютого 1860 року) зазначено про дванадцятирічного Тараса, який прибився було до маляра в Лисянці: “Терпеливо бродяга-школяр носив із Тікича три дні відрами воду… іна четвертий день утік”. У “Листі Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения”” від 18 лютого 1860-го повторено: “Три дні я терпляче таскав на гору відрами воду з річки Тікича… На четвертий день терпіння мене зрадило і я втік у село…” До речі, у “Словнику мови Шевченка” (1964) зафіксовано, що назву “Гнилий Тікич” поет уживав двічі, а “Тікич” — один раз. Насправді першу назву Шевченко використав не менше п’яти разів, а другу — не менше трьох. Насамперед у поемі “Гайдамаки” (1839–1841): Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітило: Ото Гонта з Залізняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Гнилий Тікич Кров’ю червоніє… Ще раз у поемі зустрічаємо: “По тім боці за Тікичем…”. У “Приписах” до поеми Шевченко роз’яснив лапідарно: “Лисянка, містечко Звенигородського повіту, над річкою Гнилим Тікичем”. Треба мати на увазі засторогу коментаторів академічного видання повісті “Наймичка” (1852–1853) про те, що в ній автор помилково називав Тікич замість річки Велика Вись. Зате в повісті “Прогулянка з задоволенням і не без моралі” (1855—1858) Шевченко захопливо розповідав, як “малює собі широку прекрасну долину Гнилого Тікича, освітлену ранковим весняним сонцем”. Це були для нього найсолодші хвилини… Згурівка — село Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер селище міського типу Броварського району Київської області). У “Шевченківському словнику” (1976) про нього була невелика замітка, мотивована дуже правильно: “Згадка про Згурівку є в листі до В. Г. Шевченка 20.VIII.1859”. У коментарях до 6-го тому Повного зібрання творів Тараса Шевченка, виданого у нинішньому столітті, село доречно згадано як “маєток П. А. Кочубея”. Тарас Григорович був знайомий у Петербурзі з ученим-хіміком і мінералогом, багатим полтавським поміщиком Петром Кочубеєм (1825–1893) і навіть виконав на його замовлення кілька картин олійними фарбами. Проте, прочувши мимохідь, “проїзжаючи Пирятинський повіт”, про непривабливі порядки у володіннях поміщика — “в Кочубеєвих добрах не було добра та й не буде” — поет у листі до троюрідного небожа і свояка Варфоломія Шевченка рішуче відмовляв його від задуму влаштуватись управителем одного з маєтків Петра Кочубея: “Цур йому, тому Кочубеєві!”. Але не статті в енциклопедії про Згурівку, згадану Шевченком! Зелена Діброва — село Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Звенигородський район Черкаської області). 1823 року Шевченкова старша сестра Катерина Григорівна (1804–1848) — “моя незабутня сестра, моя терпляча, моя ніжна нянька!” — вийшла заміж за кріпака із Зеленої Діброви Антона Красицького. Шевченко в дитинстві часто гостював у них, відвідував село 1843 року й у вересні 1845-го, побував тут і влітку 1859-го, тобто вже через більш як десять років опісля смерті сестри. На місці садиби Катерини Красицької установлено пам’ятний знак… До речі, у радянському двотомному “Шевченківському словнику” (1976) замітка про село Зелена Діброва була. Злодіївка — село Миргородського повіту Полтавської губернії (тепер Псільське Миргородського району Полтавської області). За спогадами поетового знайомого, селянина-кріпака Арсена Татарчука, записаних і опублікованих членом київської Старої громади Вільямом Беренштамом, Шевченко, мешкаючи влітку 1845 року в селі Мар’янському в Олександра Лук’яномвича, разом із ним кілька разів їздив у Злодіївку купатися в річці Псел. У селі народилися Шевченкові знайомі, сестри — поетеса Олександра і художниця Глафіра Псьол. Після арешту засланця в Орській фортеці навесні 1850 року у справі порушення ним заборони писати й малювати, Шевченко, відповідаючи на запитання слідчого про Олександру Псьол, ухильно й навмання щодо географії відповів: “І ще лист від Олександри, котрій прізвище Псьол, яка живе в Полтавській губернії, Переяславського повіту, села не пам’ятаю”. Прецікаво, що в уже згаданому двотомному “Шевченківському словнику” село, яке “не пам’ятав” Тарас Григорович відзначено замітками в обох томах, а саме: “Злодіївка” і “Псільське”. У першому випадку йшлося про те, що Шевченко “кілька разів їздив у Злодіївку”, а в другому: “Псільське — одне з пам’ятних шевченківських місць. Колишня назва Злодіївка”. Гадаю, це вже перебір, але краще так, аніж забути зовсім. Париж — можливо комусь здається несподіваною з’ява в цьому контексті столиці Франції, втім, якщо дотримуватися принципу, висловленого вище, то Шевченко в листі до Якова Кухаренка від 31 січня 1843 року чітко виокремив історичний феномен Парижа на, так би мовити, художньо-прикладному рівні, заявивши щодо свого рисунка кошового Антона Головатого (1744–1797): “Я зроблю рисунок і пошлю в Париж літографіровать, бо тут не зроблять так як треба”. Зберігся ескіз “Антон Головатий біля Неви”, хоча немає відомостей, чи посилав Шевченко рисунок у Париж. Але головне, що молодий художник, сторонній учень Академії мистецтв прекрасно знав про високий рівень літографування в Парижі. Нагадаю й таке. У листі Андрія Лизогуба від 21 жовтня 1847 року до засланця Шевченка в Орську фортецю йшлося про можливість переслати йому “акварельнії краски, знаєте мій маленький ящичок, где усе є… У мене є і пензлі Шаріона, прямо з Парижа, то і Вам пару перешлю”. Шевченко відповів 11 грудня 1847-го: “Пришліть ящичок ваш, де є вся справа, альбом чистий і хоч один пензель Шаріона”. Отримавши “подарунок щирий” од Лизогуба, “так зрадів, що ще й досі не схаменуся… і фарби, і цизорик, і карандаші, і пен- Т. Шевченко. 1858–1859. Фотограф О. Шпаковський. злі — все цілісіньке”. Тепер абсолютно інший аспект. Як відомо, в Орській фортеці написано поему “Княжна” (орієнтовно кінець червня — грудень 1847 року), в якій, зокрема, ідеться про те, що “голод стогне на селі”, а пани “голоду раді, та Бога благають, / Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав. / Тойді бі в Парижі, і іншому краї / Наш брат хуторянин себе показав”. І, таким чином, автор засуджує звироднілість імперського кріпосництва в міжнародному масштабі. Кілька разів Париж зустрічаємо в містерії “Великий льох”, а також у віршах, які Шевченко переписував у Щоденник, зокрема французького поета Анрі-Огюста Барб’є (1805–1882). А з щоденникового запису від 16 жовтня 1857 року випливає, що Брюссель і Женеву поет вважав більш демократичними й вільними містами для прогресивного журнального видання, ніж Париж: “У Парижі якраз коронований Картуш1 по-дружньому прихлопне це новонароджене дитя святої істини”. Мені вже доводилося писати про те, що Тарас Шевченко знав дослідження Катрмера де Кенсі Антуана Крізостома (1755–1849) — відомого французького письменника-мистецтвознавця, теоретика мистецтва, видатного адміністратора Французької академії мистецтв у Парижі, члена комуни Парижа, який активно переймався його архітектурним виглядом, виступав за збереження класичних пам’яток2. Або зверніть увагу, як наприкінці повісті “Прогулянка з задоволенням і не без моралі” (1855–1858), захоплюючись початком весни в ареалі Дніпра і Броварів, автор видихає напрочуд легко й красиво: “Не кажу весна, один запах весни мене здатен вивести в поле не тільки з Києва — із самого Парижа”. От і виходить, що в кожному випадку по-різному бринить Париж… Насамкінець нагадаю, що 1978 року в центрі Парижа, на бульварі Сен-Жермен відкрито погруддя Тараса Шевченка (скульптор Михайло Лисенко). Прага — видатне чеське місто Шевченко чотири рази згадує у поемі “Єретик” (1845), задум якої виник після знайомства з Осипом Бодянським у лютому 1844 року3. Саме від нього поет отримав інформацію про чеського національного героя Яна Гуса, спаленого католицькою церквою 1415 року, що призвело до гуситського руху. Малою сім’єю Зійшлись чехи, взяли землі З)під костра і з нею Пішли в Прагу. Отак Гуса Ченці осудили, Запалили… Та Божого Слова не спалили, Не вгадали, що вилетить Орел із)за хмари… Як відомо, Тарас Шевченко передав у Прагу Павлу-Йозефу Шафарику автограф посвяти поеми “Шафарикові” разом з автографом початку “Єретика”, а Бодянський надсилав у Прагу Шафарику твори Шевченка. Насамкінець зазначу, що саме в Празі 1876 року було видано “Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина”. У передмові від видавництва Др. Ед. Грегра йшлося про те, що вони “зібрали увесь скарб Шевченкової української поезії”… До речі, це сталося того року, коли російський імператор Олександр ІІ підписав зловісний Емський указ, який забороняв друкувати будь-які книги українською мовою. Швеція (Шведчина) — серед Шевченкових згадок про зарубіжні країни Швеція привертає цікавість. Усе почалося з поетового листа від 18 листопада 1842 року до знайомого Пилипа Корольова, в якому читаємо молодечо-зухвалу фразу: “Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину”. Це настільки несподівано й категорично, що в академічному виданні листів поета шевченкознавці відразу застерігають: “Ця подорож поета документально не встановлена”. Відомо тільки, що 30 вересня 1842-го Шевченко був іще в Петербурзі, а останній пароплав у Стокгольм вирушив 5 жовтня (“Пливши в Стокгольм, я скомпонував “Гамалія”, невеличку поему…”). На ньому поет міг здійснити подорож до Ревеля (тепер Таллінн). Він повернувся в Петербург 16 листопада 1842 року. Власне, нам достатньо того, що Шевченкові хотілося хоча б ненадовго вирватися “за гряницю”, в інший, вільний світ, і Швеція його уособлювала. У поезії шведська тема з’явилася у “Великому льосі”. У тому місці, де 1-ша (українська) ворона розповідає про знущання над козаками, читаємо: Та й живущі ж, проклятущі! Думала, з Богданом От)от уже поховала. Ні, встали, погані, Із шведською приблудою… Виявляється, останній рядок у рукописному списку “Великого льоху” Івана Лазаревського кінця 1850-х років Шевченко спочатку виправив: “З Мазепою приблудою”. Та цей мимовільний порух не відбився в остаточному тексті. Звісно, для поета “приблудою” був не Мазепа, який приєднався до шведського короля, сподіваючись на його підтримку в боротьбі проти Московщини, а сам Карл XII, котрий наприкінці жовтня 1708 року з військом вступив в Україну. Та сталося не так, як гадалося, і Шевченко геніально показав у поемі “Іржавець” (1847), “що ж діялось по шведчині!”: Наробили колись шведи Великої слави. Утікали з Мазепою В Бендери з Полтави. У нових історичних катаклізмах сердешна Україна Тараса Шевченка знову залишилася один на один із одвічними питаннями: Що вона зробила? За що вона гине? За що її діти в кайданах мовчать? _________________ 1 Ім’ям французького розбійника XVI- II століття Шевченко називав Наполеона III (1808–1873), який у грудні 1851 року вчинив державний переворот, ліквідував у Франції республіканський лад і проголосив себе імператором. 2 Докладно див.: Мельниченко В. Шевченковому Щоденнику — 160 років. 27 липня 1857 року // Слово Просвіти. 2017. 20–26 липня. 3 Докладно див.: Мельниченко В. “На славу нашої преславної України” (Тарас Шевченко і Осип Бодянський). М., 2008.
Спадщина · “Його життя було насичене подіями і подвижницькою працею”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Опанас Сластіон — архітектор, колекціонер, патріот

У січні цього року сповнилося 170 років від дня народження Опанаса Сластіона, річниця пройшла якось, непомітно. А була ця особистість дуже важливою для української культури: художник, архітектор , патріот, якому випало жити на зламі століть і епох Народився він у 1855 р. у дореформенній царській Росії у так званій Новоросійській губернії, у Бердянську, куди переїхав його батько маляр-іконописець із Звенигородщини. Цариця Катерина ІІ, що за висловом Тараса Шевченка “доконала вдову –сиротину”, Україну так назвала цей край, що був споконвіку українським, бо це були колишні козацькі землі. Помер художник на Полтавшині у Миргороді у страшному для України 1933р. Надія НАУМОВА Батько Георгій був першим наставником і учителем сина. Згодом сім’я переїхала з Бердянська у Ногайськ (тепер Приморськ). Ця місцевість тоді активно заселялась українцями, поставали нові села, містечка, слободи, будувалися церкви, отже для Георгія Сластіона вистачало роботи: малював ікони, виконував розписи, а син допомагав йому у всьому. У домі панувала українська атмосфера, хоча до вільних, ще незаселених земель їхали не лише українці, у пошуках кращого життя добивалися сюди греки, вірмени, болгари. Хлопець Портрет Портрет кобзаря Самійла Яшного. 1903 рік зберіг на все життя у пам’яті пісні матері і вірші Тараса Шевченка, які він чув у своїй хаті. Зауважиши здібності сина до малювання, батько повіз 17-літнього сина в Петербург, де він став пансіонером товариства заохочування художників Академії мистецтв. Там було чимало людей з України. Він одразу ж познайомився і подружився з Порфирієм Мартиновичем: вони мали однакові уподобання, однакові захоплення, але найбільш їх єднала любов до України. Щоліта хлопці мандрували її дорогами і привозили зі своїх подорожей стоси малюнків, начерків, на яких бачимо сцени на ярмарках, селян та їх дітей за роботою у будні і у свята, всі у національному вбранні, на тлі реальної місцевості. Можна сказати, що це було своєрідне продовження задуму Шевченка “Живописна Україна” Пізніше Сластіон напише спогади про свого найкращого друга, які вийшли окремою книгою у 1931 році. Опанас Сластіон навчався у знаменитих художнків І. Крамського і П. Чистякова. Офіційним напрямком ще був академізм, але молоді художники почали схилятися до нового, реалістичного напрямку, прихильниками якого були і вчителі Сластіона. Але він не став передвижником. Шукаючи свого шляху, однодумці-патріоти об’єдналися у гурток під навою “вільна академія” формуючи національний напрямок у мистецтві. Тут, у Петербурзі, мешкали і працювали Микола Костомаров, Дмитро Яворницький, Гнат Хоткевич, Володимир Антонович, Олександр Лазаревський – ціла колонія українців. Ідея національного відродження започаткована кирило-мифодіївцями заволоділа душами молодих людей, для яких прикладом став Тарас Шевченко. Він теж тут навчався, ходив цими ж коридорами, у своїй майстерні він помер, в Академії ще працювали натурники, яких він малював. Сластіон скрізь бачив сліди поета, розпитував про нього, він розшукав майстерню, де відливали посмертну маску Шевченка і знайшов там первісну маску, з якої були виконані інші. Ще у студентські роки приходить бажання ілюструвати поезію Шевченка. Ще студентом він створює малюнки до поеми “Гамалія” і до поеми “Катерина” (15 ілюстрацій), деякі з них публікувалися у журналі “Нива”. У 1879 р., закінчивши Академію, Сластіон залишається у Петербурзі і починає працювати в Інтендантському управлінні при технічному комітеті військового міністерства. Це була, висловлюючись сучасною термінологією , робота художника-дизайнера по оформленню державних паперів і військового одягу, в які він вносив, наскільки це було можливо, елементи українського народного мистецтва. При цьому міністерстві величезний архів-музей, і художник мав змогу оглянути всі експонати, серед яких були військові реліквії та строї козацької доби. До свого виїзду на Україну у 1900р. Сластіон очолював у столиці Росії Український клуб. У 1886 р. художник вирішив видати своїм коштом окремою книгою поему Шевченка “Гайдамаки” з власними ілюстраціями. Це була надзвичайно об’ємна, складна і нелегка робота, до неї він віднісся дуже відповідально: опрацював історичні джерела, відвідав всі місця пов’язані з подіями, так яскраво і емоційно описані Тарасом у поемі. Без усякого перебільшення можна сказати, що рівня ілюстрацій Сластіона не зміг перевершити жоден художник, аж до нашого часу. Варто сказати, що художник намалював той дуб у Холодному яру, біля якого бував і Шевченко і який дожив до наших часів: під ним він зобразив кобзаря і натовп людей, яких його кобза піднімає на святе повстання. Це розкішне широкоформатне видання стало важливою подією у становленні української книги, яка була видана двома мовами (російський переклад). З його історією пов’язано багато осіб і багато історій. Сам видавець-художник пізніше у спогадах оповів про ті обставини і труднощі, які йому довелось подолати. Книга вийшла лише завдяки його ентузіазму. Ставши раритетною вона перевидавалась в Україні і за її межами багато разів, але ці видання не мали рівня первісного. Лиш у 2002 р. поема “Гайдамаки” вийшла у тому ж форматі , що і перше видання (російський текст було замінено на англійський, ілюстрації за оригіналами Сластіона, які зберігаються у музеї Тараса Шевченка у Києві). Це чудове подарункове видання з коментарями і вступною (Надія Орлова) стало своєю чергою раритетним. Впродовж 20 років Опанас Сластіон збирав матеріал для задуманої ним книги “ Українські кобзарі”. Важко уявити нині, що це була за робота, і хто, крім нього, міг би взятися за це. Адже художник виконав реальні портрети усіх відомих тоді народних співців, а також подав інформацію, яка супроводжувала їх портрети, про репертуар кожного, про місця мешкання, записав від них назви дум і псалмів. Кобзарі зображені зі своїми дітьми-поводирями, цікаво, що поміж них були і дівчатка. Він також надрукував статтю у журналі “Киевская старина” (1902 р., №5) “Кобзарь Михайло Кравченко и его думы”, у якій розповів, що кобзарське мистецтво, незважаючи на нівелювання рис народного побуту і нові реалії сільського життя, ще живе в Україні, Художник вважав своїм патріотичним обов’язком зберегти для нащадків імена тих “сліпих українських гомерів” (так їх називав Тарас Шевченко), оповівши про них у своїй книзі. Це стало справою його життя, але видати її не вдалося. Видання альбому “Українські кобзарі” за виконаними малюнками автора було здійснено лише у 1964 р. під назвою “ Портрети українських кобзарів О. Сластіона”. Ще більшим ентузіастом був Сластіон у справі розшуку невідомих малярських творів Тараса Шевченка. Він доклав до цього багато зусиль. Найперше намалював у майстерні поета диван-отаманку, на якій поет лежав в останні дні свого життя (на жаль, він не зберігся, за малюнком зроблена її копія, яка нині знаходиться у Літературномеморіальному музеї Тараса Шевченка). У студентські роки Опанас познайомився з сином відомого натурщика Тараса Малишева, якого не один раз малював Шевченко і згадував у повісті “Художник”. Обидва тоді були молодими, і дружили. Олійний етюд “Натурщик на червоному тлі”, на якому зображений Тарас знаходиться нині у музеї Шевченка. Пізніше він позував для рисунків “Турок з одаліскою”, його ми впізнаємо у постаті жебрака на офорті “Старець на цвинтарі”. Тарас Шевченко дарував тезці свої етюди з нього, які зберіг син Тараса Микола. Сластіон бачив їх і опублікував інформацію у журналі “Киевская старина” і у журналі “ Сяйво”. Він дуже вболівав за ці роботи, маючи на увазі, щоб їх придбали. У 1910 р він звернувся до Миколи Біляшівського, знаючи, що той готує виставку у Київському музеї. Власник хотів за етюди 3 000 рублів, Сластіон надіявся, що хтось із заможних людей, таких, як В. Тарновський зможе викупити Опанас Сластіон їх. Він згадував також про картину “Гамалія”, яку бачив у Петербурзі, Седнівську ікону “Різдво Богородиці”, портрети Закревських, які знаходилися у нащадків. Деякі з цих творів прокоментовані у Академічному виданні, як нерозшукані, доля етюдів з натурщика Малишева невідома. Сам Сластіон мав власну колекцію шевченківських раритетів (270 одиниць), вони були передані в Інститут ім.Тараса Шевченка у Харкові. …Художник жив у Києві, на Волині, на Чернігівщині, врешті зупинився у Миргороді, де викладав учням художньо-промислової школи, працював там з 1900 по 1928 рік. Не треба, навіть, говорити, що то були за роки. Але саме тут виявилася ще одна риса його таланту. Друг і однодумець Василя Кричевського, він підтримав його у дискусії, спричиненій проєктом будинку Полтавського губернського земства і став разом з ним засновником архітектурного стилю “український модерн”. За його проєктами зведені будівлі Миргородської водолікарні, земських шкіл на Полтавщині, кредитних установ, першої електростанції у Ніжині. Зараз вони покинуті і забуті доживають свого віку, а мали б стати пам’ятками архітектури. Опанас Сластіон прожив 78 років, його життя було насичене подіями і подвижницькою працею. Збереглися світлини, на яких бачимо його у поважному віці: з учнями Миргородської художньої школи, з дружиною і сином, з поетом Павлом Тичиною. Не міг він не знати про страшну трагедію, розстріл українських кобзарів у грудні 1930 року. Він досліджував феномен кобзарства впродовж всього життя, сам створив у Миргороді капелу бандуристів, яка стала називатися капела імені Тараса Шевченка, записував разом з Климентом Квіткою на фонограф українські думи. Він міг би бути репресованим під час зачистки всього національного, яка почалася уже у 1934 р. Помер Опанас Сластіон у вересні 1933 р. у Миргороді, де і був похований. Треба сказати, що особистість художника Опанаса Сластіона заслуговує більшої уваги і поваги, серйозного наукового дослідження, популяризації, адже він був справжнім патріотом і присвятив все своє життя Україні. Ілюстрація до поеми “Гайдамаки” Тараса Шевченка. 1886 р.
Театр · “Театр – це про життя. Дуже важливо формувати світогляд дитини з раннього віку. Маємо дбати і про художні смаки глядача”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тективка: Жозефіна Горішок”. Мені дуже сподобалася назва, ілюстрації, це стало поштовхом для створення вистави. Ми живемо в епоху соціальних мереж. В Інстаграмі я познайомилася з авторкою Катериною Лазірко. Написала їй, що вже маю у своєму творчому доробку дві поставлені вистави – “Тореадори з Васюківки” (Київський академічний театр юного глядача на Липках) та “Пеппі Довгапанчоха” (Театр “Особистості”). Попросила у неї дозволу зробити з цієї казки інсценівку, щоб потім поставити виставу. Катерина з радістю погодилася. Вона нам допомагала, весь час була в процесі, написала дві пісні, які звучать у виставі. Ми дуже хотіли, щоб у виставі була динамічність. У нас багато танців, є пісні. Думаю, що вистава вийшла максимально зрозумілою як для трирічних дітей, так і глядачів, старших за віком. Сподіваюсь, що вона зацікавить також батьків і дідусів з бабусями. Для виконання ролі Жозефіни Горішок обрала Ганну Сухомлин. Я одразу зрозуміла, що саме вона виконуватиме у нас головну роль. Кріт Микола – Павло Буковський. Артем Сухина та Валентин Фоменко грають мурах і авторів. Це вже не перша моя вистава за участю цього талановитого дуету виконавців. Вони чудово доповнюють один одного і створюють шарм вистави. Анастасія Стефанович виконує одразу дві ролі – Бджілки і Корівки. Я поки що не люблю, аби у моїх виставах було багато акторів. Подобається, коли одні й ті самі актори грають різних персонажів і коли це помічає глядач. На роль Сороки призначила Геннадія Пятова. Свідомо обрала на цю роль хлопця. Сорока у нас – небінарна особистість. Тому цю роль може виконувати не лише дівчина, але й хлопець. Це в жодному разі не стьоб. Хотіли показати, що люди різні і це нормально. Діти, можливо, цього й не зрозуміють, але я заклала у виставу багато думок. Хотіла розірвати шаблони, гендерні стереотипи. Хлопці можуть любити квіти, а дівчина – бути детективкою і дуже добре виконувати свою роботу. Був підбір музики. Хотіли створити мультяшну історію, на яку надихнув Дісней. У виставі хореографія Даніїла Маржеця. Дуже йому вдячна, працюю з Даніїлом уже в другій виставі. Він добре відчуває, що саме потрібно, у нього кожен рух щось означає. До того ж він актор театру і кіно. Вдячна за хороші пластичні номери у виставі. А зробити таку хореографію на мікросцені дуже непросто. Загалом з хореографом і художником ми розуміли одне одного з пів слова. Перед початком прем’єрної вистави мала бути автограф-сесія Катерини Лазірко, але авторка, на жаль, захворіла. Сподіваюсь, що вона завітає на один із наступних показів, і ми поспілкуємося. Намагаюся не пропускати покази тих вистав, які я поставила, аби тримати їх у тонусі. Радію відгукам про нову виставу, які вже є. Будемо працювати далі, можливо, зробимо новорічну версію вистави. Зізнаюсь, що хочу поставити щось на великій сцені театру. Думаю, це буде вистава для підлітків. Певною мірою тяжію до соціальної драми. – Простір мікросцени доволі складний, – продовжив розмову сценограф та художник костюмів Максим Кочнєв. – Це стосується декорації та гри акторів. У такому форматі розгорнути динаміку сценічного дійства та вибудувати мізансцени нелегко. А ще треба було зробити так, щоб це було цікаво і зрозуміло дітям. На створення костюмів мене надихнули покази мод Джона Гальяно 2007 і 2010 років. Поставили перед собою завдання зробити виставу максимально кліповою, щоб внутрішня зміна монтажу була безперервною. Адже для концентрації уваги потрібно постійно змінювати картинки на сцені. Здається, у нас це вийшло. Звісно, були моменти, коли дітки відволікалися, але здебільшого дивилися досить уважно. Театр – це про життя. Дуже важливо формувати світогляд дитини з раннього дитинства. Маємо дбати і про художні смаки глядача. Тому зробили у виставі соціальний підтекст, але ненав’язливо. На мій погляд, це вийшло у зрозумілій і доступній для дітей формі. У нас була ідея не робити персонажів буквально тваринами, хотілося, щоб вони були більш схожі на людей. Зчитується образ, зчитується силует. Але це вистава не про тваринок. У публікації використані ма) теріали сайту Театру юного гля) дача на Липках Фото Олександра Бєлєнького та Анастасії Телікової
Театр · “Театр – це про життя. Дуже важливо формувати світогляд дитини з раннього віку. Маємо дбати і про художні смаки глядача”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Вистави для наймолодших

У Київському академічному театрі юного глядача на Липках відбулося дві прем’єри за творами сучасних українських письменників. Пригодницьку фантастичну комедію для дітей від семи років “Таємне Товариство Боягузів” (за однойменною повістю Лесі Ворониної) поставила молода режисерка Поліна Науменко. А режисерка Крістіна Авакян здійснила постановку музичної казки-детектива для дітей від трьох років “Білочкадетективка: Жозефіна Горішок” за казкою Катерини Лазірко. Едуард ОВЧАРЕНКО Навіть у реальному світі з кожним може трапитися фантастична й унікальна пригода. Звичайнісінький школяр Клим стикається з власними страхами, тиском однолітків і, потрапивши у вир подій, погоджується на експеримент із випробування нового засобу проти страху й долучається до Таємного Товариства Боягузів. А тим часом прибульці хочуть атакувати Землю… Чи зможе Клим подолати свій страх? Чи можливо, що боягузи насправді можуть бути найсміливішими людьми? Відповіді на ці та інші запитання допитливі глядачі зможуть знайти в новій виставі. – Це мій перший професійний досвід на театральному майданчику, – розповідає Поліна Науменко, – все інше було в межах Національного університету театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Я думала про дипломну роботу і випадково натрапила на книжку “Таємне Товариство Боягузів”, яку раніше не читала. Актори, які грають у виставі, знали її з дитячих років. Коли прочитала, то зрозуміла, що проблематика повісті дуже резонує із сьогоденням. Захотіла це втілити і надіслати важливу “телеграму” сучасному глядачеві. Того ж вечора почала працювати над інсценізацією. Мене зачепила тема нав’язування страхів і внутрішня сила кожної дитини. Саме це здалося мені актуальним, адже багато дітей насправді не можуть бути самими собою, бояться вирізнятися. Це породжує комплекси. Діти не наважуються висловити власну думку, і суспільство постійно диктує їм свої правила. З нагоди 100-річчя Театру юного глядача на Липках було оголошено конкурс для молодих режисерів. Я перемогла з представленою експлікацією та ідеєю проєкту. Авторка повісті Леся Воронина дозволила втілити свій твір на сцені, підтримувала мене морально, а результат роботи побачила вже на прем’єрі. Іще до початку роботи я добре знала цей театр, його творчий склад. Щодо більшості виконавців озвучила свої пропозиції, а керівництво театру не заперечувало, пішло мені назустріч, за що я дуже вдячна. Репетиції тривали два місяці. Процес відбувався злагоджено, цілісно і швидко: відчувалося творче єднання, що дуже важливо для спільної справи. Дякую акторам за такі плідні репетиції. Ми завжди знаходили спільну мову, спільні рішення. Тож за два місяці встигли випустити прем’єру. Роль головного героя Клима виконує актор Геннадій Пятов. Бабуся Соломія – Ірина Руденко. Це вона винайшла засіб від переляку № 9, а разом із онуком врятувала людство від вірусу страху. Допомагали бабусі експерти-агенти, які, підтримуючи Клима, створювали командний дух. Це Жук (Олексій Ященко) та Заєць (Кирило Анісімов). Мені дуже імпонувало, що Леся Воронина акцентувала увагу на тому, що всі перешкоди можна подолати командною роботою, з люблячими батьками, рідними та друзями. Люблячих батьків втілили заслужена артистка України Марина Андрощук (Мати) та Віталій Дерев’янчук (Батько). А прибульці, які навіювали страх, тобто синьоморди, блакитні жаби, банькаті ропухи – Андрій Сторожик та Євген Супрун. Режисерська концепція у мене склалася швидко, відтак я приходила підготовленою на репетиції, знала, чого хочу. Актори також пропонували цікаві трактовки, ідеї. Часто наші погляди співпадали, і ми разом створювали виставу. Сценографією та костюмами займалася Юлія Кришевич, яка закінчила Національний університет театру, кіно та телебачення за спеціальністю “сценограф театру ляльок”. У нас із нею було багато ідей. Зокрема, ми не хотіли, щоб синьоморди були занадто страшними, бо тоді найменші глядачі могли б лякатися. Прийняли рішення зробити цих істот комічними. Думаю, у нас це вийшло. Дітям настільки сподобалося, що вони вигукували: “Коли ще вийдуть жабки?” Ця історія передбачає місце дії в різних цікавих локаціях. На жаль, використати все на сцені неможливо. Ми вирішили розмежувати простір. З одного боку, це буденний простір кожного школяра, який збирається йти до школи. А з іншого – яскрава, загадкова лабораторія. Коли думаємо про лабораторію, то зазвичай виникають асоціації з хімічними приладами. Але Бабуся дуже любила квіти. Вирішили з художницею, що вона буде їх вирощувати у пробірках і саме такі, які допоможуть здолати синьомордів. Сценічний простір оснастили “Білочка&детективка: Жозефіна Горішок” працівники столярного та бутафорського цехів. Таким чином, вийшло два простори – сірий, буденний та насичений барвами. Музику до вистави написав композитор Ілля Самошот. Дбали про те, аби вона не була тлом дії, а створювала загадкову атмосферу в лабораторії, настрій, доповнювала характери персонажів. Над пластичним рішенням працювали з хореографом Даніїлом Маржецем. Багато разів змінюється місце дії та час, тому придумували різні форми, зрештою, все склалося за допомогою пластики. Вважаю, що вся команда працювала злагоджено, плідно, а головне, що вдалося зреалізувати заплановане. Сподіваюся, що вистава з кожним показом ставатиме кращою, з’являтимуться нові фарби. А поки що це лише початок. Авторці Лесі Ворониній дуже сподобався головний герой. Вона подякувала за динамічність, виразність, за те, що її твір тепер житиме на сцені. Насправді у неї цілий цикл творів, до якого входить і ця повість. Зріє думка: якщо маленький глядач добре сприйматиме виставу, то доцільно працювати над продовженням. *** Головна героїня вистави “Білочка-детективка: Жозефіна Горішок” допомагає всім звіряткам у парку та розплутує найзаплутаніші справи. Але одного дня всі звірята об’єднуються заради справи, яку навіть Жозі не в силах розплутати, адже вони готують сюрприз на день народження білочки, а вона ні про що не здогадується. – У 2023 році в нашому театрі з’явився новий простір – мікросцена. Це третя сцена, на якій ідуть переважно вистави для дітей у віці 3+. Ми зрозуміли, що ці вистави мають великий попит, – зазначила режисерка-постановниця та авторка інсценізації Крістіна Авакян. Моя подруга, акторка Театру на Липках Ганна Казаченко якось принесла книжку “Білочка-де- “Таємне Товариство Боягузів”
Арт#калейдоскоп · “Його музика стала справжнім мостом між світами, вільною та пластичною формою вираження”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Творець українського танго

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда Межула Цей концерт став завершальним у Сьомому міжнародному фестивалі ретро музики імені Богдана Весоловського. А перед цим концерти відбулися у Стрию, Львові та Полтаві. Того вечора дійсно був чудовий концерт. Можна було подумати, що цю чудову музику українці чули все життя. А насправді вона пробивала собі непростий шлях до України через океан. Богдан Весоловський був великим українцем, але ніколи не мав українського паспорта. Багато років прожив за океаном, у Канаді. А цього вечора до Будинку звукозапису завітали представники дипломатичних представництв. – Богдан Веселовський приїхав до Канади у 1949 році, в той самий час, коли й мій дід та бабуся, – наголосила Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні Наталка Цмоць. – Думаю, що вони були ровесниками. Можливо у них було схоже життя. Він прожив у Канаді 22 роки. Спочатку у шахтарському місті Садбері, а через два роки переїхав до Монреаля, де до 1971 року очолював українську редакцію радіо. Канадці українського походження його знають. Музику цього композитора я чула в себе дома. Лише у 1956 він отримав канадське громадянство. А пізніше видав знаний альбом своїх пісень під назвою “Зірка”. Його творчість люблять у Канаді, Україні, Аргентині, Австралії та інших країнах. – Весоловський – легендарна постать української музики ХХ століття, – наголосила Надзвичайний і Повноважний Посол Аргентини в Україні Елена Летісія Тереса Мікусінскі. – Його називають королем українського танго. Цей жанр народжений у кварталах Буенос-Айресу і з часом став уособленням ностальгії, елегантності та самобутності. Український композитор Весоловський зумів його зробити по справжньому своїм. А це є свідченням того, як музика плете незриме полотно між народами Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції та РО “Просвіта” Днями у світлиці “Союзу українок Косівщини” відкрилась виставка подружжя Надії та Володимира Ворончаків. Сюди завітали щирі поціновувачі мистецтва, серед яких рідні, друзі, знайомі, члени Клубу інтелігенції, РО “Просвіта”, косівського та кутського осередків “Союзу українок”. Уляна Сорохан, голова осередку “Союзу українок”, представила присутнім Надію Ворончак – союзянку, заступницю голови Кутського осередку “Союзу українок”. Любов Гавриш, педагогиня Кутського ліцею Кутської селищної ради коротко розповіла про життєвий і творчий шлях родини Ворончаків. Надія Ворончак – педагогиня, майстриня дереворізьблення, текстильної іграшки, художнього вирізування тканини, членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Художню освіту здобула у Вижницькому училищі прикладного мистецтва, вищу – в Одеському педінституті на хута культурами. Він уловив ностальгічний, пристрасний і витончений дух танго – жанру, глибоко вкоріненого в аргентинську ідентичність. І надав йому нового звучання через крізь призму власної культурної мови. Його музика стала справжнім мостом між світами, вільною та пластичною формою вираження. Головним героєм концерту був один з провідних колективів Українського радіо – Академічний оркестр народної та популярної музики Українського радіо, художній керівник та головний диригент Михайло Пікульський. А почали концерт з однієї з відомих пісень Богдана Весоловського “Вітер віє”, яка цього разу звучала як інструментальна композиція (соліст Ярослав Джусь, бандура). До речі, це була перша композиція Веселовського, яку він написав у 16 років. А загалом створив понад 140 пісень, 40 з яких – танго. Далі прозвучало три львівських танго композитора, а також найвідоміше аргентинське танго, які виконав відомий акордеоніст Тимофій Іллюхін. А для повноти образу прекрасна пара танцювало танго у цьому залі. Програму концерту також присвятили солісту Українського радіо, народному артисту України Василю Бокочу. Саме ця людина у 90-х роках минуло століття привезла з Канади в Україну ноти пісень і танго Богдана Весоловського. Василь Бокоч першим записав їх у студії з оркестром народних інструментів. Сам він популяризував цю музику на концертах, в ефірах Українського радіо, дав дорогу цим пісням на українську сцену. Пізніше їх підхопили інші виконавці, зокрема, Олег Скрипка. Але саме Василь Бокоч був першим. Увазі глядачів представили невеликий фільм про Василя Бокоча кінорежисера Станіслава Литвинова. Як відомо у 19 років Весоловський написав своє перше танго “Ти і твої чорні очі”, яке стало шлягером. Цього вечора вона прозвучало у виконанні оркестру (солістка Владислава Чайка). Після цього бурхливими оплесками публіка зустріла Тріо бандуристок Українського радіо у складі народної артистки України Тетяни Маломуж та заслужених артисток Катерини Коврик і Ольги Нищоти. Як вже згадувалося, Богдан код українців”, – читаємо у виданні. Надія Ворончак розповіла про свій мистецький доробок, ділилася планами на майбутнє. За фахом – майстриня художнього дереворізьблення, але захотілось експериментувати як з матеріалами, так із технологіями виконання. Асортимент робіт широкий – хустки, шалі, блузи, серветки, сукні, дерев’яні писанки, тарелі, шкатулки, ляльки-обереги, текстильні дитячі іграшки, а тепер ще й картини, в яких відчувається глибинний зміст людського життя. В роботі комбінує різні види і техніки народного декоративно-ужиткового мистецтва – різьблення, випалювання, тонування, витинання, аплікацію, розписи пальцями. Надія Василівна любить дарувати свої вироби, а не продавати. Весоловський 1949 року прибув до Канади, у нього була невимовна туга за Україною. Саме тоді з’являється його твір “Лети, тужлива пісне”. Він став гімном української діаспори, йлшл співали в Австралії, Аргентині, США, Канаді. Цю пісню композитор написав разом з дружиною Оленою. А під час концерту солісткою була Олена Кумановська. І знову на сцені Тріо бандуристок Українського радіо з двома піснями-танго Богдана Весоловського “Тихо без слів” та “Чи знаєш ти”. А потім ще гучні оплески. Цього разу для Ансамблю солістів “Благовість”. Цей колектив був утворений 1992 року, художній керівник – народна артистка України Тетяна Кумановська. Особливість цього колективу, що він невеликий, камерний, лише 14 учасників. Але кожен в ансамблі хорист, хормейстер і соліст-вокаліст. У фондах Українського радіо є багато записів, які здійснив цей ансамбль. Серед пісень у їхньому виконанні “Не плачте, рожі”, на створення якої Веселовського надихнула його дружина. Багато років Богдан Весоловський переважно писав музику до своїх віршів, а коли починає працювати на радіо, то в нього з’являється прекрасна можливість слухати поезію з України. Після цього більшість своїх пісень він пише на вірші українських поетів. Лише 17 пісень було ним написано на слова Володимира Сосюри. А Ансамбль “Благовість” подарував пісню на слова Я. Климовського “Ніччю” (соліст Іван Макаров). Всі знають пісню Степана Сабадаша на вірші Михайла Ткача “Марічка”, якій нещодавно виповнилося 70 років. А Богдан Весоловський у далекій Канаді читав цього вірша і утворив свою версію “Марічки”. Цю маловідому версію виконав Ансамбль “Благовість”. Також у його виконані прозвучали пісні “Дівоча”, “Волошки” та “Кладка”. А завершальним акордом стала вже знана багатьма в Україні пісня на слова і музику Весоловського “Прийде ще час”. Надія Ворончак “Краса Покуття і Гуцульщини, жива природа, культура гуцульського і буковинського краю, моя ментальність і духовність, творчий тандем з чоловіком – ось джерело, в якому я черпаю наснагу до творчості”, – додає майстриня. Спілкування продовжилося за чашкою кави в кімнаті-музеї “Історія жіночого руху Косівщини”, створеній за ініціативи почесної голови Косівської районної громадської організації “Союз українок” Анни Богдан. У Великій залі Будинку звукозапису Українського радіо відбувся концерт “Музика ретро. Українські візерунки”, присвячений 110-й річниці від дня народження відомого композитора українського походження Богдана Весоловського. Цей митець реалізував свій талант як в Україні, так і в Канаді. Про його життєвий і творчій шлях розповіли ведучі концерту Галина Бабій та Ігор Осташ.
Арт#калейдоскоп · “Його музика стала справжнім мостом між світами, вільною та пластичною формою вираження”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Виставка сімейного тандему в Косові

дожньо-графічному факультеті. Організовує для дітей та молоді майстер-класи художнього випалювання по дереву, зі створення текстильної іграшки, декорування її народним розписом, вибійкою. Володимир Ворончак – відомий на Буковині майстер художнього дереворізьблення, бондарства та випалювання, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений майстер народної творчості України. Надія і Володимир – активні учасники міжнародних, всеукраїнських, обласних, районних виставок, ярмарків, фестивалів. Їх об’єднало Вижницьке училище прикладного мистецтва, Одеський педагогічний інститут ім. К. Ушинського, де навчили з повагою ставитись до мистецьких надбань, продовжувати невмирущі народні традиції, та Буковинський осередок Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Присутні мали змогу побачити частину представлених авторських робіт мистців з декоративно-прикладного мистецтва, які вражають красою, високопрофесійним виконанням і довершеністю: різьблені тарелі, серветки, ляльки-обереги, іграшки, картини Надії і бондарські роботи Володимира, а також краєзнавчомистецьке видання “Дивосвіт Володимира та Надії Ворончаків” (2022). “Це альбом знайомств з творчістю провідних майстрів, заслуженого майстра народної творчості України Володимира Ворончака (бондарство і художнє випалювання, різьблення) та його дружини Надії (етноіграшка), яка також у своїх виробах використовує сухе різьблення і випалювання, аплікацію різними матеріалами. Їхні роботи стали окрасою багатьох музеїв, невід’ємною частиною традиційного народного мистецтва буковинського краю. Творчість подружжя Ворончаків базується на пошуку новаторських рішень, є цікавою і незвичною сторінкою українського традиційного мистецтва, що підтримує етномистецький
16 Національна еліта · “Це була подія, яка гріє серце і пробуджує національну гідність”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

“Його голос – серед нас. Його пісня – про нас” Всенародне вшанування Назарія Яремчука в Чернівцях

Назарій Яремчук Іван ДЕРДА голова Чернівецького обласного об’єднання “Просвіта”, народний артист України, лавреат Народної премії України імені Тараса Шевченка 30 червня 2025 року на Центральному цвинтарі Чернівців, біля могили народного артиста України Назарія Яремчука, відбулася глибоко зворушлива панахида-реквієм з нагоди 30-х роковин з дня його відходу у Вічність. У молитві та тиші зійшлися небесне й земне – пам’ять і вдячність, біль втрати й гордість за світлий талант, дарований Україні. Богослужіння звершували священники Православної Церкви України та Української Греко-Католицької Церкви – у спільній молитві за душу Назарія єдналися християнські традиції, що століттями плекали духовність українського народу. Ця мить стала знаком живого зв’язку між поколіннями, любові й пам’яті, що не згасає.Наш буковинський соловейко – видатний український естрадний співак, народний артист України, лавреат Державної премії імені Тараса Шевченка, лавреат Міжнародного конкурсу “Братиславська ліра”, Почесний громадянин міста Чернівці – залишив глибокий слід у серцях людей.Зустріч із пам’яттю Маестро стала теплою, щирою і достойною подією, що зібрала представників влади, духовенства, громадських діячів, науковців, митців і творчу еліту Буковини. Це була подія, яка гріє серце і пробуджує національну гідність. Захід організовано Чернівецьким обласним об’єднанням Громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка”. Вшанування розпочалося виконанням Державного Гімну України – “Ще не вмерла України”, який свого часу щиро й піднесено співав сам Назарій Яремчук. У цій хвилюючій миті злилися воєдино любов до Батьківщини, шана до Маестро та єдність поколінь. Перш, ніж пролунало перше слово чи мелодія, було оголошено хвилину мовчання – за полеглих воїнів Збройних Сил України, які віддали своє життя за незалежність у війні проти московської агресії, а також за воїна українського культурного фронту – Назарія Яремчука, чий голос і пісня були й залишаються духовною зброєю на захист української ідентичності. Пісня Олександра Злотника на вірші Вадима Крищенка “Родина” у записі Назарія Яремчука знову з’єднала усіх присутніх водну велику родину. Із щирими словами до присутніх звернулися: Олена Боднар – начальниця управління культури Чернівецької обласної державної адміністрації; Сергій Добржанський – секретар виконавчого комітету Чернівецької міської ради; Тамара Марусик – керівниця Центру управління об’єктом ЮНЕСКО Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, почесна громадянка міста Чернівці, яка згадала про відкриття меморіальної дошки на географічному факультеті ЧНУ – alma mater Назарія Яремчука, що цьогоріч відзначає своє 150-річчя. Щемливими спогадами про назавжди дорогого побратима поділилися ті, хто крокував поруч із ним: ексдиректор Чернівецької обласної філармонії, заслужений діяч мистецтв України Василь Кошман; звукорежисер Василь Васкан;заслужений артист України, трубач Олександр Сальніков; поет-пісняр, кум Василь Фесюк. А також – телефоном із Парижа – ексрежисер Чернівецької обласної філармонії Остап Савчук, чиї слова пройняли кожного до глибини серця. Надійшли численні телеграми з усієї України: з Києва – від Павла Мовчана, заслуженого діяча мистецтв України, видатного українського поета, голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка; з Вижниці – від Івана Дрончука; а також від Тернопільської обласної філармонії, яку очолює народний артист України Ярослав Лемішка та ін. Кульмінацією стала поетична промова заслуженого діяча мистецтв України, легендарного поета-пісняра Степана Галябарди – автора віршів “Яворина”, який цього вечора говорив і співав не лише як митець, а як вірний побратим і щирий друг. На завершення панахиди-реквієму, у символічних образах журавлів, що навіки відлетіли на Небеса, в серцях присутніх лунала пісня-реквієм “Чуєш, брате мій” у проникливому виконанні Івана Дерди. Апаратуру та звукове оформлення забезпечив заслужений працівник культури України, відомий просвітянин, композитор і аранжувальник Іван Гатрич – у його студії неодноразово записувала пісні донька Назарія Марічка Яремчук. Молитва, вірші-присвяти, виступи, покладання квітів – усе цього дня дихало щирою вдячністю й національною гідністю. Захід відбувся за авторським сценарієм та веденням Івана Дерди. Це була не просто церемонія – це була зустріч із самою Україною, яку Назарій Яремчук проніс через усе своє життя й залишив у спадок нам. Його голос – живий. Його місія – триває.
16 Національна еліта · “Це була подія, яка гріє серце і пробуджує національну гідність”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Національна еліта · “Це була подія, яка гріє серце і пробуджує національну гідність”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин