Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Мусить бути сила Духу і згуртованість Нації, які можна зрощувати лише єдиними цінностями, ідеалами, що притаманні Українському народу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Збирач “розсипаних зерен” Сковороди

Слово Просвіти, №27 за 2025 рік

Закінчення. Поч. на стор. 1 Переосмислюючи побачене, скажу, що не маємо права “забувати” все те гідне й шляхетне, сотворене Сковородою, а його духова музика вічно “гратиме” для Нації. У ті миті я ще не гадав, що вже завтра з Переяслава розпочну сумну “подорож” до тієї, такої далекої і близької Вижниці, випроводжаючи в останню путь від рідного порога свого побратима “по цеху”, високопорядну Людину – Олексія Чепіля. Але такою є, очевидно, життєва доля, яка завжди виписує власні, ніким непізнані сценарії… Звісно, у кожного своє особистісно-суб’єктивне сприйняття побаченого, почутого й відчутого. Але видається, що на всіх не може не впливати ще й спільна “знаменниковість” цієї чуттєвої атмосфери, яку тут формують дві знакові речі – перша, майже “жива” довершеність експозиції, відображена скульптурою Григорія Сковороди (І. Кавалерідзе), яка непідробно, по-справжньому оживляє клас, учительську кафедру і всіх сущих, хто завітав у цю світлу обитель; друга, унікальна й незбагненна “видимість” духовної сковородіани Валерія Франчука – художника, що натхненно, філософічно глибоко “олюднює” український світ. Мабуть, прибувши на свято Франчукової душі в Переяслав, варто б говорити лише про нього, однак утому сила та принада творчої вдачі цієї непересічної Особистості, хранителя і творця Муз, що цей славний син Подільського краю навчений говорити “разом” зі своїм Народом, так природно й суголосно вплетений у ціннісний контент Шевченко- Сковородинівського духовного материка. У Переяславі ми знаходимо ще одну грань найвищої людської почуттєвості, яка об’єднує цих двох велетів (Сковороду і Шевченка), які “зустрілися” майже через століття у цьому величному своєю національною історією краї. Любов! Саме рідкісна любов до України, якою були пройняті Сковорода і Шевченко, привела їх на землю Переяславщини, цього загадкового своєю княжою і козацькою героїкою краю. Адже згадаймо, що Сковорода прибув сюди після “мандрів” до імперської столиці та троїцькосергієвої лаври, куди 1755 року Володимир СТЕЦЮК Нарешті світ отримав майже офіційне підтвердження, що у війні проти України тепер фактично виступають три супердержави разом з їхніми проксі з осі світового зла. Свідченням цього стало нещодавнє припинення воєнної допомоги Україні адміністрацією виїхав разом із викладачами Києво-Могилянської академії (ієромонахи Крижанівський і Братанович) для “звичної” праці – навчати москалів “уму-розуму”. Та й у “найголовнішій” для московитів троїцькосергієвій лаврі намісником був на той час ніхто інший як Кирило Ляшевецький – український філософ, богослов, поет, драматург, народжений в Опішному, що здобув високу освіту в нашій Могилянці. Справді, куди не поглянь, там українці здобрювали своїм інтелектом, духовністю цей здичавілий “на болотах” люд. Але не сталося. Продовжують і надалі “вовки дивитися в ліс”. Іван Огієнко у своїй відомій праці “Українська культура” так описував (зі слів Новгородського архієпископа) смутний стан цього духовного зубожіння: “…Земля, кажуть, такая; не можемо роздобути людини, щоб грамоти шупила. Приведуть мужика на посвяту: дам йому читати Апостола, а він і ступити не вміє; дам Псалтира, він і тут насилу бреде. Накажу вчити азбуки, а він втіка геть…”. Ординська земля скніла без освітніх закладів, храмів, друкарень і книг, музики і співів, малярства і літератури, права і ремесла, бо навіть хліб не вміли пекти, а до “москви їздили наші ковалі, гончарі, каретники, шапошники, шевці, масловари, злотники, кахлярі…”. Як описував вже згадуваний Огієнко, “всі книжки наші сунули на північ – твори Галятовського, Смотрицького, Радивиловського, Димитрія Ростовського, Петра Могили, Гізеля, Беринди, Зизанія, Смотрицького, Барановича і сила силенна всяких інших”. Тоді не стала помічною для москаля ні книга, ні культура, ні будь-яка інша муза, тим паче не зроблять його “людиною” і часи теперішні. “Нема на то ради”. На жаль, із таким диявольським створінням, яким є нинішній “глубінний” народ та його бункерні виплодки, можна вести “перемовини” тільки мечем, оскільки для них існує лише аргумент сили. “А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного”, – сказано у Святому Письмі (До ефесян 6:16). А ще мусить бути сила Духу і згуртованість Нації, які можна зрощувати лише єдиними цінностями, ідеалами, що притаманні Українському народу, коли животворить національна ідея, українська душа, вібруючи національною культурою, рідною мовою, невгасимою пам’яттю, традицією і непохитною вірою в своє майбуття. Поетеса Наталя Дзюбенко- Мейс (дружина відомого дослідника українського Геноциду-Голодомору Д. Мейса) напише у недавно виданій збірці “Сковорода” дуже правдиво: До нас нині сущих він близько й далеко. Метуть заметілі, біснується спека, Возносяться божі сади. Та тільки у душах застиглої скверни, Пора позбирати розсипані зерна Прарозуму Сковороди”. Художник і Просвітник Валерій Франчук є одним із тих справжніх національних Мистців, що невтомно, жертовно, з благоговінням “збирають розсипані зерна” Григорія Сковороди. Щасти тобі, Друже, на цій благородній стежині до верховинного Шевченкового Слова і Премудрості Сковороди! Георгій ФІЛІПЧУК, Фото з відкритих джерел

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин