Незабутні · “Свою світоглядну та морально&етичну стійкість Петро Ротач черпав у Шевченка, вважаючи його своїм “моральним учителем”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Той, що “йшов між чорної злоби”
Слово Просвіти, №27 за 2025 рік
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
Часто згадую, особливо в ювілейні дні, цього дивовижно працелюбного вченого-літератора і вражаюся огромом його наукових і суто творчих звершень. Пригадую, як мене вразив біобліографічний покажчик творів П. П. Ротача, опублікований Національною академією наук України в трагічному 2007 році, коли відлетіла його душа в засвіти. Там було зафіксовано 3128 позицій. Я не певен, що це повна цифра – вичерпно вивірений список опублікованих Петром Ротачем статей, досліджень, рецензій, краєзнавчих розвідок, а також його як упорядника, автора передмов, приміток, участь у виданні творів українських письменників Л. Боровиковського, Гр. Коваленка, О. Л. Ізарського, спогадів М. Кононенка та ін. Лише в журналі “Архіви України” Петро Ротач опублікував 577 статей-персоналій, присвячених літературній історії рідної Полтавщини. На жаль, у 1971 р. на завершальній подачі публікація словника “Літературна Полтавщина” була припинена. Гадаю, через те, що П. Ротач уперше оприлюднив біографії репресованих письменників. А труди і дні цього подвижника науки і літератури були складні й напружені. Судилося Петрові Ротачу, який побачив світ 24 січня 1925 року на хуторі Каленівщина на Роменщині, пройти тернистими дорогами (“Круті, круті дороги слались”) в часи вкрай несприятливі для творчої діяльності. Над ним усе життя висів дамоклів меч, який з волі радянської тоталітарної системи міг у будь-яку мить опуститися на його голову. Органи КДБ старанно пильнували за цим, як себе скромно називав Петро Петрович, “рядовим працівником культури”, який вважався неблагонадійним уже тому, що походив із розкуркуленої родини. Особливо дратувало владу те, що він, перебуваючи як остарбайтер у гітлерівській Німеччині, був пов’язаний з українськими політичними і культурно-літературними еміграційними осередками в Європі. Друкував у 1943–1945 рр. свої поетичні й прозові твори в двотижневику “Дозвілля”, в еміграційному журналі “Пробоєм” та в газеті “Земля”, яку редагував відомий український вчений і літературознавець, громадськополітичний діяч Григорій Костюк. Там, у Німеччині, П. Ротач написав і видрукував в журналі “Пробоєм” оповідання “Сумне дитинство” під псевдонімом П. Самотній, присвячене Голодомору 1932–1933 рр. Тому КДБ щомісяця нагадувало Петру Ротачу про себе, викликаючи на так звані бесіди, а по суті на допити, намагаючись схилити його до співпраці. Але ні постійне стеження, ні заборона друку своїх праць, ні прослуховування телефонних розмов не похитнули “неблагонадійного” вченого, який відповідав на обіцянки зняти заборону друкуватися так: “Нехай краще інші стежать за мною, аніж я за кимось”. Працював невтомно, намагався не згаяти жодної вільної хвилини – про це Петро Петрович мені признавався в телефонних розмовах. Розповідав, що завжди, працюючи чи то радіожурналістом, чи то шкільним бібліотекарем, чи вчителем мови і літератури, чи старшим викладачем російської мови і літератури на підготовчому відділенні Полтавського інженерно-будівельного інституту, завжди з нетерпінням чекав закінчення робочого дня – поспішав додому, до свого робочого стола, до своєї бібліотеки, яку так любовно поповнював, “вигрібаючи” зі скромного сімейного бюджету часом чи не останні карбованці. А головне – Петро Ротач завжди зберігав бадьорість духу і шевченківську віру в щасливу зорю України. Однак непоступливий полтавець, твердий і непохитний у своїх переконаннях, уміло обходив заборони і пильнування радянських репресивних органів – друкувався під псевдонімами, пересилав за кордон свої роботи і там вони з’являлися друком. Писав свідомо, як кажуть, “у шухляду”, бо вірив, що настануть таки ті часи, коли йому вдасться оприявити витворене ним, досліджене, відкрите. Ось і зараз, коли пишу ці рядки і тримаю перед собою надіслану мені в 2003 році книжку “Я зробив, що міг…” Листи професора П. Митропана із Югославії до П. Ротача в Полтаву 1965–1988 рр.” (2000 р.) із таким привітанням: “Дорогому Миколі Григоровичу на добру згадку про Полтаву і Дні Котляревського від П. Ротача. 29.09.2003 р.”, я думаю про видрук величезного за обсягом епістолярію Петра Ротача, який, переконаний, дасть змогу повніше і об’ємніше пізнати його творчу лабораторію і духовно-- культурні та інтелектуальні обшири науково-дослідних і суто творчих інтересів. Дякуючи Петру Петровичу за опублікування ним листів і спогадів та кількох праць із творчої спадщини югославського україніста і русиста, літературознавця і перекладача, українця за походженням, Петра Митропана, який провів своє дитинство і юність у Полтаві, я висловив жаль, що нема в цій книзі його листів до свого друга і земляка, який відзначав, що дружні листи “дорогого
Петра Петровича” “дихають енергією, жадобою діяльності, цікавістю до життя”. Зазнаючи нестерпного тиску збоку комуністичного режиму, Петро Петрович (такий був один із багатьох псевдонімів літератора) “не кидав пера і, як міг, працював на літературній ниві”. Про це Петро Ротач написав у своїх спогадах “Перебіг літ і подій (Автобіографічне”): “Страх бути ні за що заарештованим і ув’язненим, постійне моральне приниження, поширення брехливих чуток і переживання, пов’язані з забороною друкуватись і видавати книжки, систематичні виклики до КДБ на “беседы” – все це складало нерадісну канву мого життя за майже пів століття”. А попри всі лиха, незгоди і владне паплюження його імені та творчості Петро Ротач наполегливо і трудолюбно відтворював у іменах і творах літературну історію Полтавщини. Пам’ятаймо, що саме полтавець Петро Ротач в тоталітарні часи мав відвагу і пошукову пристрасть “визбирати” посіяних недолею в далеких і близьких світах земляків-полтавців і створити бібліографічний довідник “Розвіяні по чужині: полтавці на еміграції” (1998), без цього енциклопедичного довідника не досягла б максимально можливої повноти оприявлення імен діячів культури, науки, красного письменства, громадських активістів, духовенства і політиків рідного краю “Полтавщина літературна” і полтавська Шевченківська енциклопедія – “Полтавська Шевченкіана” (Полтава, 2005–2009). Створення енциклопедичного бібліографічного словника “Полтавщина літературна” Петро Ротач вважав своїм головним національним обов’язком. Працював над цим унікальним науковим проєктом понад 50 років – до кінця своїх земних днів, долучаючи на схилі життя до цієї роботи свого сина, архітектора та історика Олександра. Саме завдяки енергійним зусиллям Олександра Петровича Ротача і була завершена ця тритомна енциклопедична праця, яка потребувала ґрунтовного доопрацювання та значних організаційних ініціатив щодо її видавничої реалізації. Петро Ротач усе своє свідоме життя торував дорогу до Шевченка, бо “та дорога, стверджував вчений-шевченкознавець у “невиголошеному виступі біля пам’ятника Т. Г. Шевченкові” “З Шевченком – за нашу Україну” 9 березня 2002 року, й до себе самого кожного з нас”. Його вражала й захоплювала Шевченкова світоглядна стійкість, бо вона повчальна: “караюсь, мучусь, але не каюсь”. “Стійкість ця випливала з безмежної любові до України”, – читаю ці рядки із невиголошеної ним промови, вирізку із опублікованим текстом в полтавській газеті, яку Петро Петрович надіслав мені у квітні 2002 році. І свою світоглядну та морально-етичну стійкість Петро Ротач черпав у Шевченка, вважаючи його своїм “моральним учителем”. Гордився, що зв’язки Кобзаря із Полтавським краєм були міцнішими, ніж із іншими краями. Адже Шевченко перебував на Полтавщині і до заслання, в 1843–1846 роках, і після повернення з солдатської каторги, відвідав понад сто міст, містечок, сіл і хуторів, написав тут такі талановиті твори, як “І мертвим, і живим…”, “Великий льох”, “Розрита могила”, “Кавказ”, “Холодний Яр”, “Наймичка”, “Псалми Давидові” та ряд інших. І коли Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України розпочав наприкінці 60-х років XX ст. роботу над створенням “Шевченківської енциклопедії”, яку за компартійним наказом із Москви було дозволено видати лише під назвою “Шевченківський словник”, її постійним, надзвичайно відповідальним і продуктивним став полтавський шевченкознавець Петро Ротач. За понад 60 років літературної праці Петро Ротач опублікував у багатьох українських, російських та закордонних українських періодичних виданнях 1000 статей, досліджень, рецензій, краєзнавчих довідок, частина яких увійшла до книг “По духу брат Тараса” (1992), “Біля гнізда соловейка” (1993), “Іван Котляревський у листуванні” (1994), “І слово, і доля, і пам’ять…” (2000), “Рядки за рядками, літа за літами…” (2005) та ін. Автор збірок віршів “Мить і вічність” (1996), “Що збулось, що не збулося…” (1998), “Крізь роки болю і надій” (1999), “Дух минувшини” (1999) та ін., довідника “Розвіяні по чужині: Полтавці на еміграції” (1998), календаря “Колоски з літературної ниви” (1999), зб. поет. перекладів “Струн поетичних дивні звуки” (2001), зб. літ.-краєзн. нарисів “Талалаївські етюди” (2001) та ін. Петро Ротач брав участь як упорядник, автор передмов, приміток тощо у виданнях повного зібрання творів Л. Боровиковського (1967), “Оповідань з історії України” Гр. Коваленка (1992), романів Ол. Ізарського “Полтава” (1999), “Столиця над Ізаром” (2002), його ж “Висмиків” з щоденників” (2006), спогадів М. Кононенка (1998) та ін. Автор понад 1500 енциклопедичних статей, зокрема в “Шевченківському словнику” (т. 1, 1976, т. 2, 1977), УЛЕ (тт. 1-3, 1988–1995), ЕСУ (тт. 1–6, 2001–2006) та ін. Уклав біобібліографічний словник “Літературна Полтавщина” (ж. “Архіви України”, 1965–1971).
Від 1994 р. – постійний автор відновлених “Полтавських єпархіальних відомостей”, де було надруковано матеріали з історії видання часопису та про його першого редактора М. Д. Думитрашка (1994, ч. 1), розвідки “Демид Бурко, церковний діяч і літератор” (1997, ч. 4), “Церковні святині Полтавщини і Тарас Шевченка” (2004, ч. 10), ліричний етюд про Покровську церкву в с. Слобідці “Мов блакитний птах” (2001, ч. 7), уривок із спогадів “Віщий знак Богородиці” (2002, ч. 8). Лавреат обласної літературно-мистецької премії ім. Панаса Мирного (2000), премії ім. Павла Чубинського Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (2001, у галузі фольклору та етнографії). Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців (1993), та Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка (1998). Нагороджений грамотою Полт. фонду ім. Симона Петлюри (1995), медаллю НСПУ “Почесна відзнака” (2006 – “за вагомий внесок у відродження духовності…”). Лавреат премії Фонду Тараса Шевченка (2006) “за багаторічну невтомну подвижницьку наукову та просвітянську діяльність на ниві української культури, беззастережне служіння українській національній ідеї”. Ним було опубліковано сотні статей, рецензії, розвідок, заміток, присвячених особистим і творчим зв’язкам Шевченка з Полтавщиною, а також книги “Від Удаю до Орелі”: сторінки Полтавської Шевченкіани”, “Під кроною Шевченкового дуба”, “Від Яготина до Полтави: Тарас Шевченко і Полтавщина”, і звісно, підсумкова праця – перша в Україні крайова персональна Шевченківська енциклопедія – двотомна “Полтавська Шевченкіана”. Незабутній Петро Петрович Ротач свою невтомну подвижницьку наукову, літературознавчу і краєзнавчу працю, просвітянську діяльність присвятив дорогій його синівському серцю Полтавщині, яку він вважав “колискою національної духовності”. Був безмежно залюблений у свій край, гордився ним, як нині Полтавщина гордиться своїм вірним сином, який чесно і несхибно “йшов між чорної злоби” крутими дорогами і благословляв ті дні, “коли до правди прихилився”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
