Очевидець і літописець · “Прапор, встановлений над міською ратушею 13 червня 1990 року всупереч тиску адептів тоталі& тарної системи, – розвівається над містом донині”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Український прапор над Житомиром
Слово Просвіти, №27 за 2025 рік
Святослав ВАСИЛЬЧУК
Важлива тема – підняття над Житомиром 13 червня 1990 року синьо-жовтого прапора – символу української свободи й державності. З появою національно-демократичної організації Народний Рух України та її регіональних організацій в області учасники-рухівці почали застосовувати національну символіку: синьо-жовті прапори, найбільше – значки цих барв, герби-тризуби, співати пісню – славень (гімн) часів Української Народної Республіки “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”. На початку – оглядаючись, чи нема поблизу міліціянтів. Далі – все активніше, сміливіше, а тоді й з викликом владі. Особливим попитом, насамперед серед молоді, користувалися синьо-жовті значки, вимпели, маленькі прапорці названих барв. Їх продавали рухівські активісти на автовокзалі в Житомирі разом із незалежною пресою, яка почала видаватися напівпідпільно. Це газети “Голос” Товариства української мови імени Тараса Шевченка (згодом – “Просвіта”), “Атмода” – видавалася в Литві й доставлялася в Україну, інші одноразово видавані національно зорієнтовані бюлетені, буклети, листівки. Біля пункту реалізації цієї політичної біжутерії обов’язково встановлювали синьо-жовтого прапора, що здаля привертав увагу пасажирів. Займалися розповсюдженням рухівці Олександр Вєтошкін, Анатолій Харчук, Богдан Васильчук. Як правило, біля пункту завжди було людно, найбільше тут було молоді. Що пояснюється психологічно: до нового в суспільному житті найперше налаштована молодь. Через ятку в такий спосіб було розповсюджено десятки тисяч значків, вимпелів, газет, календарів, листівок. Поступово почали застосовувати національну атрибутику і на зібраннях активістів, опозиціонерів комуністичної влади: на міському бульварі (Старому), на вуличних зібраннях. Та вперше цілих 10 таких прапорів було піднято 15 жовтня 1989 року на зібранні в саду за пішохідним мостом, на пагорбах, де системно почали збиратися активісти в травні 1989 року. Рухівці добре підготувалися до акції, пошили десять прапорів і в потрібний момент підняли їх у руках. Це був відкритий виклик владі. Прапори тримали рухівці Олександр Вєтошкін, Валерій Колосівський, Олександр Зазимко, Святослав Васильчук, Василь Левченко, Євген Меленівський та ще четверо хоробрих житомирців. Міліціонери, що були тут, та агенти КГБ в цивільному почали знімати на відеокамеру процес, ана одного з учасників, Валерія
Колосівського, накинулось кілька правоохоронців, аби видерти прапора. Та їм це не вдалося – його заступили друзі. Від негайного арешту його врятувала Алла Ярошинська, депутатка ВР СРСР, теж присутня на зібранні. За матеріалами відеозйомки силовики встановили особистості всіх десяти активістів із прапорами. Їх викликали на допити і “виховні” бесіди “з пристрастю” до заступника начальника обласного управління міліції Бориса Івановича Самарського. Він кричав, погрожував, вимагав каяття за “совєршенноє злодєяніє” і запевнення, що таке не повториться. Один із затриманих, рухівець Євген Меленівський, маючи слабке здоров’я, пережив сильний психологічний тиск і, повертаючись додому, помер прямо в тролейбусі. Чергове застосування національної символіки було під час мітингу Руху на стадіоні “Спартак” 5 листопада 1990 року. Прапори підняли Олег Хамайдук та Наталка Харчук. Міліціянти метнулися відбирати немилі їм синьо-жовті стяги. Але сміливців заховали серед мітингарів, і зусилля ревних служителів влади виявилися марні. Та наймасованіше застосування національної символіки було на стадіоні “Спартак” 21 січня 1990 року під час проведення “ланцюга єднання Схід – Захід: Івано-Франківськ – Львів – Рівне – Житомир – Київ на відзнаку Дня Соборності УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року в Києві на Софійському майдані. Подія засвідчувала об’єднання в єдину державу двох українських незалежних держав: Української Народної Республіки з центром у Києві та Західно-Української Народної Республіки з центром у Станіславові. Тепер “ланцюг єднання” пролягав через Житомир. Вирішили самотужки пошити сотню прапорів, для чого закупити крам відповідних кольорів. Та не дрімали й спецслужби. Очевидно, від своїх агентів, вживлених в організацію, вони дізналися про наміри рухівців. Тож влада дала команду торговельним організаціям, і ті прибрали з полиць крамниць крам синьої і жовтої барви. І коли рухівці пішли по крамницях, їм чемно сказали продавці: крам необхідних вам кольорів весь розпроданий. Але їх перехитрили. Заборона ще не встигла дістатися до районів, тож там і закупили вдосталь краму необхідних барв. Прапори шили Наталія та Олександр Харчуки, Ольга Несен із донькою Оленою Стремило, пенсіонер – відставник Василь Левченко, колишні репресовані виселенці до Сибіру Ірина та Василь Довгалюки, Марія Довга (Алексєєва), Тетяна Пустовидко та ще кілька людей. Прапори роздавали охочим на вулицях під час мітингу на стадіоні. Ще півтори сотні стягів привезли друзі-рухівці з Івано-Франківська. Всього задіяно до 300 прапорів, на мітингу налічувалося понад 10 тис. присутніх. Опісля мітингу під національними прапорами проведено багатолюдну ходу вулицями Житомира до пам’ятника Тарасові Шевченку, де співали героїчних повстанських та стрілецьких пісень. Так уперше Житомир осяявся маєвом синьо-жовтих прапорів. Однак не дрімала “п’ята колона” і спецслужби. Вони були присутні скрізь через своїх агентів, яких вербували і в НРУ, аби мати там своїх емісарів, щоб руйнувати організацію зсередини.
Пішли доноси своїм очільникам, у яких називаються конкретні дати, імена рухівців та їхніх спільників з інших партій та громадських організацій національно-демократичного спрямування. Їх називала вживлена туди та завербована кагебістами агентура, заслана спецслужбою. Скажу, що в НРУ теж була своя служба безпеки, яка попереджувала злісні дії шпигунів, викривала їх, оповіщала імена і виганяла з Руху. Якраз оця заслана агентура зсередини намагалась розвалити організацію. Для цього паплюжила керівництво організації перед її членами та громадськістю, нав’язувала думку про необхідність поміняти керівний склад, бо він, мовляв, не такий, як треба. Та всупереч їхній зрадницькій поведінці крайова організація Руху набирала сили, зростала чисельно, поліпшувалась якісно і успішно діяла задля розбудови і утвердження Української Самостійної Соборної Держави. Хочеться розповісти про ще один епізод підняття в Житомирі національного синьо-жовтого прапора та прихильність до цього молодих житомирян. Зранку 22 квітня 1990 року крайовий Рух проводив черговий мітинг, пояснюючи учасникам (їх було кілька тисяч) позицію Руху в галузі державного будівництва. Вона була чітка і конкретна: вибороти державну незалежність України, стати членом ООН, влитися у вільне світове співтовариство тощо На зібранні було задіяно кілька десятків синьо-жовтих прапорів. Присутня була і міліція, яка, мовляв, стежила за дотриманням правопорядку. І тут двоє юнаків підійшли до мене, як ведучого мітингу, і попросили для себе прапора, якого й отримали. Через деякий час ті, хто знав, що робиться, стали показувати руками на дах приміщення облвиконкому. І там (о диво!) нагорі побачили синьо-жовтий стяг, що гордо майорів над будівлею. Мітингувальники зааплодували, загуділи, вітаючи таке незвичне видовисько. Побачили це і слуги правопорядку. За наказом майора П. Поліщука вони метнулись у двір будівлі облвиконкому і встигли схопити двох сміливців, що вивісили національний прапор над обласним органом влади – обласною радою. Обох відчайдухів затримали, доставили в управління РВВС, повідомили в прокуратуру, обком компартії. Терміново було проведене судове засідання. Хлопцям (це були Володимир Дубовик та Віктор Корнійчук родом із с. Високе Черняхівського району) присудили по 15 діб арешту кожному. В СІЗО їх сильно побили. По завершенню 15- денного терміну затримання відбувся новий суд – і кожному присудили по два роки тюремного ув’язнення. На жаль, як показала реальність, вони не були останніми на цьому тернистому шляху. 2 квітня 1990 року новообрана демократична міська Рада на першій сесії обрала своїм головою Віталія Мельничука, депутата Народної Ради України (члена фракції демократів із 128 депутатів). Одразу до зали рухівці внесли синьожовтого прапора під оплески депутатів і вручили голові ради, який поставив його по центру президії. Ті ж рухівці (співголови міської організації Народного Руху України я, В’ячеслав Дехтієвський та Валерій Колосівський) за дорученням зборів внесли пропозицію Раді – дозволити використання української національної символіки на території міста Житомира. Сесію міськради з цього питання призначили на 24 травня 1990 року. До сесії я написав історичну розвідку про національну українську символіку, і у вигляді брошури під назвою “Походження української національної символіки” (500 примірників) видав на ротопринті міськвиконкому. Брошуру роздали всім учасникам сесії, насамперед депутатам, що позитивно вплинуло на їхнє волевиявлення. Після обговорення теми міська рада абсолютною більшістю голосів прийняла рішення “Про використання української національної символіки на території міста Житомира”, яким дозволила громадським організаціям, установам, громадянам використання національної символіки (синьо-жовтий прапор, герб – Тризуб та гімн “Ще не вмерла України…”. Голосували за це рішення більшість депутатів наявних у Раді національностей: українці, поляки, росіяни, євреї, чехи. Тоді ж прийнято і новий герб міста. Український національний (невдовзі – державний) прапор, встановлений над міською ратушею ще 13 червня 1990 року всупереч волі і тиску адептів тоталітарної і антиукраїнської імперської системи, – гордо розвівається над містом і донині. Впевнений – назавжди! Беручи до уваги, що в новообраній міській раді переважала демократична більшість, яка обрала головою ради демократа Віталія Мельничука, організація Руху вирішила вивісити національну символіку над Житомиром. З цією пропозицією керівники міського НРУ звернулися письмово до голови ради В. Мельничука, запевнивши, що організаційний бік справи Рух бере на себе: виготовлення щогли для підняття прапора, металевого латунного знака – Тризуба, пошиття прапора, врешті, встановлення щогли на фронтоні будівлі ради і закріплення її в стіні поруч із офіційним тоді червоно-лазуровим діючим прапором УРСР. Всю необхідну роботу виконають рухівці. Голова ради задіяв для цього діючу президію. Рухівці вирішили зайнятися справою ввечері, аби не привертати уваги зайвих людей. Щойно стемніло, група активістів з потрібними матеріалами піднялась через горище до фронтона, де мав стояти прапор. Встановлювали прапор я, Михайло Дверник, Андрій Мельничук, Юрко Балабан (виготовляли тризуба, щоглу), В’ячеслав Дехтієвський, Василь Левченко, Олександр Зазимко, Іван Лавриненко. Один із тих, хто брав безпосередню участь у встановленні синьо-жовтого прапора над будівлею Житомирської міської ради, – робітник заводу верстатів-автоматів токар-шліфувальник Михайло Дверник. Чому вибрали саме 13 червня? Тому що наступного дня, 14 червня, комуняки скликали сесію “червоної” обласної ради. І щоб дошкулити їм, вибрали це число. Ефект був неабиякий: кілька місяців підряд житомиряни ходили дивитися на новий прапор, про який ще донедавна і говорити боялися. Прапор кілька разів уночі зривали “невідомі”, насправді – міліціонери, з наказу “червоних” керівників області. Та дарма! Його знову вивішували на флагштоці будівлі міської ради. Засвідчував гордо: Українській Державі – бути! Рухівці також встановили високу десятиметрову металеву вежу з національним прапором біля погруддя Тарасові Шевченку. Його також зривали кілька разів “слуги червоного диявола”, проте нагорі з’являвся новий стяг волі. Відтак українського прапора рухівці внесли до сесійної зали міської ради під час чергової сесії і передали її голові Віталію Мельничуку. Вже після проголошення Верховною Радою УРСР Акту про державну незалежність України 24 серпня 1991 року та виборів Президента України і Референдуму на підтримку Акту про державну незалежність України і колосальної підтримки виборцями України 28 січня 1992 року Верховна Рада України прийняла Постанову про оголошення державними символами України синьо-жовтого прапора, герба – Тризуба та гімном – пісню “Ще не вмерла України…”, які стали масово використовуватися на всіх урочистих владних заходах. Проте в Житомирі обласна влада не поспішала знімати старий прапор і встановлювати новий. Тоді я завимагав від голови обласної ради Станіслава Рашевського зняти прапор старий і встановити новий. Той почав викручуватися, мовляв, у них немає такого стяга – я тут же дістав із сумки синьо-жовтого прапора великого розміру і передав голові, бо передбачав такий розвиток подій. Зажадав від голови ради негайно викликати завгоспа і поміняти прапори. Що й було негайно зроблено. Сталося це в перших числах лютого 1992 року.
13 червня 2025 року біля міської ради відбулися урочистості
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
