Шевченкіана · “Не кажу весна, один запах весни мене здатен вивести в поле не тільки з Києва — із самого Парижа”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
СІМ НОВИХ ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВ ДО “ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ”
Слово Просвіти, №27 за 2025 рік
На мій погляд, необхідно представити в енциклопедії чи додатку до неї кожну географічну назву, принаймні одного разу згадану Шевченком у творах, Щоденнику та листуванні або причетну до поетової біографії. Важливо зауважити, що пропоновані матеріали не є класичними енциклопедичними статтями, а лише позначають нові теми для розгляду.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Гнилий Тікич (Тікич) — ріка в Білоцерківському районі Київської області та Звенигородському районі Черкаської області довжиною 157 км. Ця річка нерозривна з ранішньою порою життєпису Тараса Шевченка. В Автобіографії (орієнтовно перша половина лютого 1860 року) зазначено про дванадцятирічного Тараса, який прибився було до маляра в Лисянці: “Терпеливо бродяга-школяр носив із Тікича три дні відрами воду… іна четвертий день утік”. У “Листі Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения”” від 18 лютого 1860-го повторено: “Три дні я терпляче таскав на гору відрами воду з річки Тікича… На четвертий день терпіння мене зрадило і я втік у село…” До речі, у “Словнику мови Шевченка” (1964) зафіксовано, що назву “Гнилий Тікич” поет уживав двічі, а “Тікич” — один раз. Насправді першу назву Шевченко використав не менше п’яти разів, а другу — не менше трьох. Насамперед у поемі “Гайдамаки” (1839–1841): Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітило: Ото Гонта з Залізняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Гнилий Тікич Кров’ю червоніє… Ще раз у поемі зустрічаємо: “По тім боці за Тікичем…”. У “Приписах” до поеми Шевченко роз’яснив лапідарно: “Лисянка, містечко Звенигородського повіту, над річкою Гнилим Тікичем”. Треба мати на увазі засторогу коментаторів академічного видання повісті “Наймичка” (1852–1853) про те, що в ній автор помилково називав Тікич замість річки Велика Вись. Зате в повісті “Прогулянка з задоволенням і не без моралі” (1855—1858) Шевченко захопливо розповідав, як “малює собі широку прекрасну долину Гнилого Тікича, освітлену ранковим весняним сонцем”. Це були для нього найсолодші хвилини…
Згурівка — село Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер селище міського типу Броварського району Київської області). У “Шевченківському словнику” (1976) про нього була невелика замітка, мотивована дуже правильно: “Згадка про Згурівку є в листі до В. Г. Шевченка 20.VIII.1859”. У коментарях до 6-го тому Повного зібрання творів Тараса Шевченка, виданого у нинішньому столітті, село доречно згадано як “маєток П. А. Кочубея”. Тарас Григорович був знайомий у Петербурзі з ученим-хіміком і мінералогом, багатим полтавським поміщиком Петром Кочубеєм (1825–1893) і навіть виконав на його замовлення кілька картин олійними фарбами. Проте, прочувши мимохідь, “проїзжаючи Пирятинський повіт”, про непривабливі порядки у володіннях поміщика — “в Кочубеєвих добрах не було добра та й не буде” — поет у листі до троюрідного небожа і свояка Варфоломія Шевченка рішуче відмовляв його від задуму влаштуватись управителем одного з маєтків Петра Кочубея: “Цур йому, тому Кочубеєві!”. Але не статті в енциклопедії про Згурівку, згадану Шевченком!
Зелена Діброва — село Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Звенигородський район Черкаської області). 1823 року Шевченкова старша сестра Катерина Григорівна (1804–1848) — “моя незабутня сестра, моя терпляча, моя ніжна нянька!” — вийшла заміж за кріпака із Зеленої Діброви Антона Красицького. Шевченко в дитинстві часто гостював у них, відвідував село 1843 року й у вересні 1845-го, побував тут і влітку 1859-го, тобто вже через більш як десять років опісля смерті сестри. На місці садиби Катерини Красицької установлено пам’ятний знак… До речі, у радянському двотомному “Шевченківському словнику” (1976) замітка про село Зелена Діброва була.
Злодіївка — село Миргородського повіту Полтавської губернії (тепер Псільське Миргородського району Полтавської області). За спогадами поетового знайомого, селянина-кріпака Арсена Татарчука, записаних і опублікованих членом київської Старої громади Вільямом Беренштамом, Шевченко, мешкаючи влітку 1845 року в селі Мар’янському в Олександра Лук’яномвича, разом із ним кілька разів їздив у Злодіївку купатися в річці Псел. У селі народилися Шевченкові знайомі, сестри — поетеса Олександра і художниця Глафіра Псьол. Після арешту засланця в Орській фортеці навесні 1850 року у справі порушення ним заборони писати й малювати, Шевченко, відповідаючи на запитання слідчого про Олександру Псьол, ухильно й навмання щодо географії відповів: “І ще лист від Олександри, котрій прізвище Псьол, яка живе в Полтавській губернії, Переяславського повіту, села не пам’ятаю”. Прецікаво, що в уже згаданому двотомному “Шевченківському словнику” село, яке “не пам’ятав” Тарас Григорович відзначено замітками в обох томах, а саме: “Злодіївка” і “Псільське”. У першому випадку йшлося про те, що Шевченко “кілька разів їздив у Злодіївку”, а в другому: “Псільське — одне з пам’ятних шевченківських місць. Колишня назва Злодіївка”. Гадаю, це вже перебір, але краще так, аніж забути зовсім.
Париж — можливо комусь здається несподіваною з’ява в цьому контексті столиці Франції, втім, якщо дотримуватися принципу, висловленого вище, то Шевченко в листі до Якова Кухаренка від 31 січня 1843 року чітко виокремив історичний феномен Парижа на, так би мовити, художньо-прикладному рівні, заявивши щодо свого рисунка кошового Антона Головатого (1744–1797): “Я зроблю рисунок і пошлю в Париж літографіровать, бо тут не зроблять так як треба”. Зберігся ескіз “Антон Головатий біля Неви”, хоча немає відомостей, чи посилав Шевченко рисунок у Париж. Але головне, що молодий художник, сторонній учень Академії мистецтв прекрасно знав про високий рівень літографування в Парижі. Нагадаю й таке. У листі Андрія Лизогуба від 21 жовтня 1847 року до засланця Шевченка в Орську фортецю йшлося про можливість переслати йому “акварельнії краски, знаєте мій маленький ящичок, где усе є… У мене є і пензлі Шаріона, прямо з Парижа, то і Вам пару перешлю”. Шевченко відповів 11 грудня 1847-го: “Пришліть ящичок ваш, де є вся справа, альбом чистий і хоч один пензель Шаріона”. Отримавши “подарунок щирий” од Лизогуба, “так зрадів, що ще й досі не схаменуся… і фарби, і цизорик, і карандаші, і пен-
Т. Шевченко. 1858–1859. Фотограф О. Шпаковський.
злі — все цілісіньке”. Тепер абсолютно інший аспект. Як відомо, в Орській фортеці написано поему “Княжна” (орієнтовно кінець червня — грудень 1847 року), в якій, зокрема, ідеться про те, що “голод стогне на селі”, а пани “голоду раді, та Бога благають, / Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав. / Тойді бі в Парижі, і іншому краї / Наш брат хуторянин себе показав”. І, таким чином, автор засуджує звироднілість імперського кріпосництва в міжнародному масштабі. Кілька разів Париж зустрічаємо в містерії “Великий льох”, а також у віршах, які Шевченко переписував у Щоденник, зокрема французького поета Анрі-Огюста Барб’є (1805–1882). А з щоденникового запису від 16 жовтня 1857 року випливає, що Брюссель і Женеву поет вважав більш демократичними й вільними містами для прогресивного журнального видання, ніж Париж: “У Парижі якраз коронований Картуш1 по-дружньому прихлопне це новонароджене дитя святої істини”. Мені вже доводилося писати про те, що Тарас Шевченко знав дослідження Катрмера де Кенсі Антуана Крізостома (1755–1849) — відомого французького письменника-мистецтвознавця, теоретика мистецтва, видатного адміністратора Французької академії мистецтв у Парижі, члена комуни Парижа, який активно переймався його архітектурним виглядом, виступав за збереження класичних пам’яток2. Або зверніть увагу, як наприкінці повісті “Прогулянка з задоволенням і не без моралі” (1855–1858), захоплюючись початком весни в ареалі Дніпра і Броварів, автор видихає напрочуд легко й красиво: “Не кажу весна, один запах весни мене здатен вивести в поле не тільки з Києва — із самого Парижа”. От і виходить, що в кожному випадку по-різному бринить Париж… Насамкінець нагадаю, що 1978 року в центрі Парижа, на бульварі Сен-Жермен відкрито погруддя Тараса Шевченка (скульптор Михайло Лисенко).
Прага — видатне чеське місто Шевченко чотири рази згадує у поемі “Єретик” (1845), задум якої виник після знайомства з Осипом Бодянським у лютому 1844 року3. Саме від нього поет отримав інформацію про чеського національного героя Яна Гуса, спаленого католицькою церквою 1415 року, що призвело до гуситського руху. Малою сім’єю Зійшлись чехи, взяли землі З)під костра і з нею Пішли в Прагу. Отак Гуса Ченці осудили,
Запалили… Та Божого Слова не спалили, Не вгадали, що вилетить Орел із)за хмари… Як відомо, Тарас Шевченко передав у Прагу Павлу-Йозефу Шафарику автограф посвяти поеми “Шафарикові” разом з автографом початку “Єретика”, а Бодянський надсилав у Прагу Шафарику твори Шевченка. Насамкінець зазначу, що саме в Празі 1876 року було видано “Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина”. У передмові від видавництва Др. Ед. Грегра йшлося про те, що вони “зібрали увесь скарб Шевченкової української поезії”… До речі, це сталося того року, коли російський імператор Олександр ІІ підписав зловісний Емський указ, який забороняв друкувати будь-які книги українською мовою.
Швеція (Шведчина) — серед Шевченкових згадок про зарубіжні країни Швеція привертає цікавість. Усе почалося з поетового листа від 18 листопада 1842 року до знайомого Пилипа Корольова, в якому читаємо молодечо-зухвалу фразу: “Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину”. Це настільки несподівано й категорично, що в академічному виданні листів поета шевченкознавці відразу застерігають: “Ця подорож поета документально не встановлена”. Відомо тільки, що 30 вересня 1842-го Шевченко був іще в Петербурзі, а останній пароплав у Стокгольм вирушив 5 жовтня (“Пливши в Стокгольм, я скомпонував “Гамалія”, невеличку поему…”). На ньому поет міг здійснити подорож до Ревеля (тепер Таллінн). Він повернувся в Петербург 16 листопада 1842 року. Власне, нам достатньо того, що Шевченкові хотілося хоча б ненадовго вирватися “за гряницю”, в інший, вільний світ, і Швеція його уособлювала. У поезії шведська тема з’явилася у “Великому льосі”. У тому місці, де 1-ша (українська) ворона розповідає про знущання над козаками, читаємо: Та й живущі ж, проклятущі! Думала, з Богданом От)от уже поховала. Ні, встали, погані, Із шведською приблудою… Виявляється, останній рядок у рукописному списку “Великого льоху” Івана Лазаревського кінця 1850-х років Шевченко спочатку виправив: “З Мазепою приблудою”. Та цей мимовільний порух не відбився в остаточному тексті. Звісно, для поета “приблудою” був не Мазепа, який приєднався до шведського короля, сподіваючись на його підтримку в боротьбі проти Московщини, а сам Карл XII, котрий наприкінці жовтня 1708 року з військом вступив в Україну. Та сталося не так, як гадалося, і Шевченко геніально показав у поемі “Іржавець” (1847), “що ж діялось по шведчині!”: Наробили колись шведи Великої слави. Утікали з Мазепою В Бендери з Полтави. У нових історичних катаклізмах сердешна Україна Тараса Шевченка знову залишилася один на один із одвічними питаннями: Що вона зробила? За що вона гине? За що її діти в кайданах мовчать?
_________________ 1 Ім’ям французького розбійника XVI- II століття Шевченко називав Наполеона III (1808–1873), який у грудні 1851 року вчинив державний переворот, ліквідував у Франції республіканський лад і проголосив себе імператором. 2 Докладно див.: Мельниченко В. Шевченковому Щоденнику — 160 років. 27 липня 1857 року // Слово Просвіти. 2017. 20–26 липня. 3 Докладно див.: Мельниченко В. “На славу нашої преславної України” (Тарас Шевченко і Осип Бодянський). М., 2008.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
