Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Найбільшою, після казахської, була китайська делегація на чолі з неперевершеним нобелівським лавреатом Мо Янем”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Іссик-Кульський форум: шлях у 40 років

Слово Просвіти, №27 за 2026 рік

Микола ВАСЬКІВ Ad fontes У Бішкеку й на узбережжі озера Іссик-Куль (Киргизстан) протягом 18–21 червня 2026 року відбувся IV Іссик-Кульський форум (попередні – в 1986, 1997 та 2018 роках; також три проміжні зустрічі учасників першого форуму припали на 1987, 1988 і 1989 роки). Щоправда, організатори не зосереджували увагу на його порядковому номері, натомість акцентували її на тому, що Форум був ювілейним – припав на сорокаріччя від проведення першого зібрання світових знакових постатей культури й науки (як тепер сказали би – лідерів громадської думки) в серці Киргизстану. Ідеологом і натхненником такого зібрання був всесвітньо відомий киргизький письменник і громадський діяч Чингіз Торекулович Айтматов. Був учасником попереднього Зайнідін Курманов Іссик-Кульського форуму, який припадав на ювілей письменника – 90-річчя від дня народження. Ч. Айтматову тоді віддали належне пошанування. Однак його ювілей мимоволі наклав певне звуження проблематики форуму. Було багато тих, хто пам’ятав письменника, з ким він перетинався, іноді – принагідно, на життєвому шляху. Тому виступи на ІІІ Форумі дуже часто зводилися до спогадів, переважно за схемою “Я й Айтматов”: як відбулося знайомство (випадкова зустріч) із класиком світової літератури, як він привітно поплескав мене по плечу, дав згоду написати два абзаци про мою творчість чи конкретний твір, посприяти в чомусь там тощо. Олжас Сулейменов спробував перевести розмову в русло проблематики першого Форуму, де обговорювалися глобальні завдання для гуманітаріїв, політиків (і не лише) усього світу. Він поставив питання про кризу світової літератури, мистецтва, яка була, зокрема, однією із причин занепаду читацької уваги до творчості Чингіза Айтматова. Однак його зусиль вистачило на один-два наступні виступи, а потім знову все звелося до “вікопомних” спогадів. Цьогорічна прив’язка Форуму до ювілею першого зібрання на Іссик-Кулі натякала на те, що буде відроджуватися ґрунтовна, глибока розмова про найактуальніші потреби сучасності й перспективи на майбутнє. За великим рахунком, після першого Іссик-Кульського форуму людству вдалося значною мірою хіба що уникнути екологічного колапсу. Довгий час здавалося, що вирішено проблеми ядерного стримування й навіть часткового роззброєння. Але сьогодення переконує, що це була приємна ілюзія, бо з Москви дедалі частіше лунають погрози до воєнної конвенційної агресії проти сусідів додати ядерний удар як радикальний спосіб досягнення своїх загарбницьких планів. А решта завдань першого Форуму, пов’язаних із мирним співіснуванням держав, народів із різними устроями, ідеологіями, релігіями, пошуком шляхів примирення, взаємодії та збагачення, духовно-культурним відродженням, залишаються й досі нагальними, бо людство зовсім мало просунулося в їх вирішенні. Понад те, можемо спостерігати значне загострення багатьох із них. Отже, учасникам ювілейного Форуму було про що поспілкуватися. Всього на IV Іссик-Кульський форум прибуло біля сотні іноземних учасників. Особливістю було те, що найбільшою, після казахської, була китайська делегація (16 офіційних представників, а ще кілька етнічних киргизів-мусульман із Синцзян-Уйгурського округу) на чолі з неперевершеним нобелівським лавреатом Мо Янем. Здається, він не був офіційним керівником, але основна увага була прикута саме до нього. Обличчя письменника було незворушно-таємничим, ніщо не могло викликати будь-які зміни його відстороненого вигляду. Він абсолютно спокійно сприймав будь-які переміщення його тіла, фотографувався з усіма, хто виявляв бажання, роздавав автографи із двоповерховим ієрогліфом… Нікого не здивувало те, що першому слово в офіційній частині, після окремого урочистого відкриття за участі президентів Киргизстану й Албанії, було надано саме Мо Яню. Це було наслідком як вагомості китайської делегації, ролі Китаю в сучасному світі, так і авторитетності нобелівського лавреата 2012 року. Мо Янь задав тон усьому Форуму, поставивши цілу низку гострих, нагальних проблем, які треба було вирішити ще вчора. Надання першого слова нобелівському лавреату з Піднебесся, очевидно, було пов’язано зі значним зростанням ролі так званого глобального Півдня на чолі з Китаєм, яке стало особливо відчутним із широкомасштабним вторгненням росії в Україну. Чисельнішою за китайську була лише делегація з Казахстану – офіційний склад разом із представниками міжнародних організацій становив понад 20 осіб. Серед них було багато письменників, журналістів, громадських діячів, які протягом років казахської незалежності й навіть ще в радянську добу визначали гуманітарну ауру Казахстану. Вони, сусіди Киргизстану, закономірно акцентували увагу на зростанні ролі Центральної Азії в глобальному світі, на її досвіді й умінні вибудовувати рівноправні та взаємовигідні стосунки з усіма партнерами, які часто є поміж, м’яко кажучи, політичними й економічними конкурентами (країни Євросоюзу, Китай, США, росія, Індія, Іран, країни Перської затоки та ін.). Мені пощастило ближче поспілкуватися зі всесвітньо відомим скрипалем, генеральним секретарем Міжнародної організації тюркської культури ТЮРКСОЙ у 2008–2022 роках, ексміністром культури Казахстану Дюсеном Касеїновим, який свого часу неодноразово спілкувався із Чингізом Айтматовим. Від Дюсена Курабаєвича чимало дізнався про його знайомство з Мирославом Скориком, Богданом (саме так називав Касеїнов Богодара в розмові зі мною та в особистому спілкуванні) Которовичем, про їх характер, геніальність і скромність першого, наполегливість, упертість другого в досягненні мети й відстоюванні національних ідеалів другого, особливості творчості, про теплі спомини й пієтет до цих визначних українських і світових представників музичного мистецтва. Київ і, особливо, Львів казахський метр часто відвідував, побувати у Львові Касеїнов планує вже найближчим часом, зізнаючись у любові до цього міста і його мистецької аури. Арслан Койчієв і Мо Янь Дві ложки дьогтю Після Мо Яня слово було надано першому президентові Киргизької Республіки Аскару Акаєву. Сенс у цьому міг бути, бо Акаєв був киргизьким очільником на момент проведення Форуму 1997 року, активно задіяним до його організації та проведення, зробив дві доповіді на ньому, отже, міг поділитися багатими спогадами. Що він частково, зрештою, і зробив, нагадавши про високе покликання Іссик-Кульського форуму, про те, що зараз перед людством постало не менше глобальних викликів, на яких акцентувати увагу мають учасники теперішнього й подальших форумів… Щоправда, в якийсь момент А. Акаєв почав надувати щоки, стверджуючи, що був активно долучений до проведення ще першого Форуму, 1986 року, хоча відомо: Ч. Айтматов наполягав на тому, щоби киргизьке керівництво жодним чином не втручалося в організацію та проведення заходу, Акаєв же тоді до цього керівництва ще й не належав – так собі, був на підступах до нього. Але не це викликало найбільш неприхильне ставлення до його виступу. Відразу породжував надмірний пієтет до радянського минулого (цей пієтет був украй помірним у виступах 1997 року) й сучасної росії, якій він невідомо за що наполегливо дякував. Хоча відомо: путінський режим надав притулок президентові-втікачу від 2005 року й досі. Не мав і не маю доступу до киргизького сегменту соціальних мереж, але знайомі показували реакцію співвітчизників на виступ Акаєва – вона була різко негативною. Йому дорікали й за політичне минуле, й за творення авторитарного режиму після перших удалих років президентства, й за злочини цього режиму, й за плазування перед колишньою та теперішньою імперією, й за те, що йому надали можливість приїхати до Киргизстану, а тим паче – виступити на Іссик- Кульському форумі, що сприймалося як зазіхання на незаплямовану репутацію заходу. А далі було повне дно – виступ представника російської делегації. Не лише тому, що це було слово від країни-агресора. Сам зміст виступу був нечувано блюзнірським. Характерно, що основу московської частини делегації становили переважно функціонери президентської адміністрації: радник департаменту управління президента рф із державної політики в гуманітарній сфері; начальник управління президента рф із державної політики в гуманітарній сфері; заступник начальника управління президента рф із державної політики в гуманітарній сфері… А ще ж мав припертися володимир мединський “с супругой”, але, на щастя, з невідомих причин так і не доїхав до Бішкека й Іссик-Куля. На тлі того, що на попередньому Форумі були присутні російські інтелектуали-гуманітарії, які добре знали Чингіза Айтматова, його творчість, ідеали, проблематику іссик-кульських форумів, навіть певним чином правили балом, стало різко помітно, як деградувала гуманітаристика в росії, як відбулася підміна науки й культури, їх творчого й частково вільного характеру чиновницьким диктатом і тупими солдафонськими формулюваннями. Російський посол був показово присутнім на всіх засіданнях Форуму, офіційних і неофіційних заходах, як і всі решта російських чиновників, однаково вдягнутих, ніби в уніформи, в темно-сині костюми. Але вони не були проводирями заходу, навіть кількісно поступалися китайцям і казахам, були співмірними зі складами турецької, узбецької делегацій і, як не дивно, скромно знали своє місце. Чи не єдиним збрикуванням і спробою нагадати про свій особливий статус був отой виступ “начальника управління президента рф із державної політики в гуманітарній сфері” після експрезидента Киргизстану й теперішнього їх російського співгромадянина (?) Акаєва. Той “начальник управління” почав розводитися, що російська імперія завжди докорінно відрізнялася від британської, французької, німецької імперій тим, що не гнобила завойовані народи, зокрема Центральної Азії (та й не завойовані, мовляв, вони, самі-бо “просилися” під російську руку), а несли їм цивілізаційні здобутки, освіту, культуру, науку, медицину, прокладали дороги, будували адміністративні установи, факторії, розвивали торгівлю не заради визиску туземців, а для їхнього ж блага. Уркун же 1916 року (фактичний геноцид киргизів і казахів, що призвів до сотень тисяч загиблих та сотень тисяч утікачів за кордон, із яких до половини загинули) був комунікаційним непорозумінням між царською владою та місцевим населенням. Насправді аргументи “начальника управління” один в один повторюють аргументи нібито зовсім інших британської, французької, іспанської тощо імперій ХІХ століття (як і тогочасної російської), які переконували, що цивілізують напівдикі колоніальні народи, несуть їм світло культури й науки. Потім протягом ХХ століття ці імперії Микола Васьків і Султан Раєв, генеральний секретар ТЮРКСОЙ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин