Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Вона стояла біля витоків відродження “Просвіти” з 1988 року. Вона – старша референтка Рівненського товариства “Просвіта”. Авторка численних публікацій про відродження Української нації та її постатей цього надскладного болісного шляху. Фундаторка Союзу Українок. Ініціаторка ліквідації російськомовних шкіл і класів на Рівненщині. Авторка хронологічних денників третього історичного періоду відродження “Просвіти”. Вона – пані Євгенія Гладунова-Борейко, якій 10 липня 2026 року виповнюється 90 років!
Оксана ПРИХОДЬКО, доцентка Національного університету “Київський авіаційний інститут”, просвітянка
Саме на таких Жінках споконвічно трималася й тримається Україна. Адже родина, у якій 10 липня 1936 року з’явилася на світ Євгенія, була глибоко закоріненою в український національний ґрунт. Батько, Михайло Цімко, здобувши лише початкову освіту, був одним із духовних лідерів українства на Лемківщині (Польща, Краківське воєводство) і гордо називав себе русином, себто українцем. Створення сільської просвітянської книгозбірні з текстами творів українських письменників, організація музичних фестин (фестивалів) для сільської молоді з українськими танцями, співами, жартами – незнищенний мікросвіт українства, який витворювався у здавалося б найнесприятливіших умовах і в найнесприятливіші часи консолідації розпорошеної й розшарпаної України такими одержимцями, як батько Євгенії Михайлівни. Звитяжний батьківський україноборчий дух органічно поєднався з ніжною маминою любов’ю до автентичних українських співанок, які дівчинка чула з дитинства у виконанні мами Тетяни. У Львівському державному університеті ім. Івана Франка Євгенія Михайлівна здобула філологічну освіту, що розвинуло природний хист до володіння словом та стало потужним поштовхом до написання цілої низки різножанрових документально-публіцистичних нарисів про історію відродженої “Просвіти” та просвітян Рівненщини. У 1988 році, коли радянська тоталітарна система почала стрімко розпадатися на шматки, цілеспрямована, безкомпромісна, патріотично налаштована пані Євгенія розпочинає активну громадську проукраїнську діяльність разом із засновниками Товариства шанувальників української мови та культури ім. Тараса Шевченка на теренах Рівненщини. Саме тоді на скрижалях української історії утретє відроджується “Просвіта”, щоб повернути українцям не лише волю й незалежність, а український дух, що століттями винищувався російським колонізатором. У своїй книзі “Із глибин просвітянського серця” (2021) Євгенія Михайлівна зазначає, що “… з тих пір і понині моє життя – нероздільне з просвітницькою роботою та моїми однодумцями на цьому нелегкому шляху”. Тому з 1989 року пані Євгенія – член правління та секретар Рівненської “Просвіти”, з 1993 до 2003 – старший референт товариства “Просвіта”, багаторічна членкиня Народного Руху України. Їй болить українська справа. Тому з однодумцями – патріотично налаштованими українцями – у 90-их роках пані Євгенія брала активну участь у духовній деколонізації, декомунізації і деросіянізації українців, запроваджуючи українську мову на підприємствах, в установах, організаціях, а також дошкільних та освітніх закладах. Саме за її ініціативи було зліквідовано російськомовні школи та класи у Рівному. Щирим і надійним другом-однодумцем, який у всьому підтримував свою дружину, став світлої пам’яті Михайло Борейко, відомий просвітянин і громадський діяч. Окрему сторінку життєпису пані Євгенії становлять численні контакти (зустрічі, листування) її та чоловіка пана Михайла зі свідомим українством. У їх скромному, але завжди гостинно-ошатному помешканні не раз зупинялися видатні постаті, які своїм життям і працею засвідчили служіння Україні. Це меценати та очільники ТУМ у Чикаго Віра і Богдан Боднаруки, Микола Жулинський та Сергій Гальченко, Архієпископ Сумський і Охтирський Мефодій, Владика Івано-франківський
Софрон, керманичі одеської та кролевецької “Просвіти”. Вінцем сподвижницької праці пані Євгенії в ім’я служіння Україні стала її унікальна документальна праця “Із глибин просвітянського серця: щоденники Рівненської “Просвіти”, побудована на майстерній фіксації спостережливою, вдумливою і відданою своїй землі очевидицею уже тепер історичних подій буремного, але такого стрімкого процесу ламання совкових, здавалося б, непробивних мурів і становлення української нації та її незалежності в період із 1988 до 2020 року. “Нас не буде, а “вітер історії” гортатиме сторінки цих денників … писаних серцем у найпрекраснішу пору життя – уроки нашої з Україною молодості й мужніння, сподівань і розчарувань, втрат і здобутків; у час, коли серця наші горіли нестримною жагою особистої свободи і національної незалежності”, – промовляє до нащадків Євгенія Гладунова-Борейко – Жінка, яка своєю сподвижницькою працею тримала і продовжує тримати Україну в часи її найважчих випробувань. З роси й води Вам, дорога пані Євгеніє! З роси й води – нашій Україні!
друкованих засобах масової інформації” – журналістка та письменниця Галина Дацюк за збірку публіцистичних творів “Світло повертається”. Редакційна колегія “Слова Просвіти” радо вітає з почесними нагородами очільника Всеукраїнського Товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, шеф-редактора “Слова Просвіти” Павла Мовчана, літературного редактора “СП” Галину Дацюк, постійного автора “СП” Івана Зайця. Зичимо нових творчих успіхів!
Євгенія Гладунова-Борейко (праворуч), Микола Жулинський, Наталія Савчук
МИКОЛА ВАСЬКІВ
ВАЛЕНТИНА СЕМЕНЯК
ПЕРЕДПЛАТА—2026
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на друге півріччя 2026 рік (стор. 41).
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У Верховній Раді України відбувся урочистий захід з нагоди 30-річчя ухвалення Конституції України. У ньому взяли участь народні депутати України IX та ІІ скликання, які у 1996 році ухвалили Основний Закон держави. Під час урочистого заходу Голова Верховної Ради України вручив нові почесні відзнаки Верховної Ради України.
Серед нагороджених нагрудним знаком “За розбудову парламентаризму” імені В’ячеслава Чорновола – державники Павло Мовчан та Іван Заєць. Цими днями на сайті Держкомтелерадіо з’явилася інформація про присудження премій імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності, були опубліковані імена переможців у п’яти номінаціях. Серед лавреатів премії 2026 року в номінації “За найкращу публікацію у
Вартість є такою: 1 міс. — 71 грн. 3 міс. — 213 грн. 5 міс. — 355 грн. Будьмо, друзі, разом!
На часі · “Конституційний компроміс не повинен консервувати докорінні суперечності замість їх розв’язання”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ледж ТНТУ імені І. Пулюя” дбають про частину скверу, де має постати пам’ятник видатному режисерові Олександру-Зенону Курбасу. Вони взяли цю територію під постійну опіку і вже три роки поспіль системно впорядковують простір навколо пам’ятного знаку з написом: “На цьому місці волею тернополян буде встановлено пам’ятник видатному діячеві мистецтва Лесю Курбасу”. Регулярно тут прибирають сміття, косять траву, доглядають клумби та висаджують квіти. Це не разова акція, а постійна й послідовна робота зі збереження цього місця пам’яті. Ініціаторкою та організаторкою екоакції є просвітянка, членкиня правління Тернопільського міського об’єднання ГО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, викладачка української мови та літератури ВСП “Тернопільський фаховий коледж ТНТУ імені І. Пулюя” Галина Шот. Додамо, що у ВСП “Тернопільський фаховий коледж ТНТУ імені І. Пулюя” діє один із найактивніших осередків Тернопільської міської “Просвіти”, а також єдиний в області музей “Просвіта”. Окремо зазначимо, що за ініціативи просвітянина, депутата Тернопільської обласної ради Олега Сиротюка 2027 рік на Тернопільщині планують оголосити Роком Леся Курбаса. Відповідне рішення вже підтримала профільна комісія обласної ради з питань законності. Слово – за депутатами.
За інформацією просвітян Тернополя Фото з відкритих джерел
На часі · “Конституційний компроміс не повинен консервувати докорінні суперечності замість їх розв’язання”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Урочистості з нагоди відзначення 150-ї річниці заснування філії товариства “Просвіта” в Тернополі розпочались у Державному архіві Тернопільської області. 25 червня у приміщенні головної архівної установи області відкрито документальну виставку “Нації незгасний смолоскип: 150 років Тернопільської “Просвіти””. Захід відкрив директор держархіву, кандидат історичних наук Федір Полянський, наголосивши на значенні діяльності товариства “Просвіта” в житті українського народу та у вихованні національної свідомості. Директор Інституту післядипломної педагогічної освіти, кандидат історичних наук Олександр Петровський привітав присутніх з важливим заходом, поділився своїми думками щодо діяльності товариства “Просвіта” та його діячів. Голова Тернопільського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Петро Шимків провів екскурс історією Тернопільської філії товариства,
зосередивши увагу на тих особистостях, які очолювали “Просвіту” у різні періоди діяльності товариства. Голова Тернопільського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Наталія Чорна у своєму виступі ознайомила присутніх з цікавими фактами із життя “Просвіти”, а також із сучасною діяльністю об’єднань. Мистецьким доповненням урочистостей стали виступи жіночого тріо “Золоті журавки”, тернопільської співачки, авторки пісень Тетяни Ликавської та музиканта, співака, просвітянина, волонтера, співзасновника Благодійного фонду “Серця Свободи” Миколи Василечка. Із документами, представленими на виставці, ознайомила присутніх головний спеціаліст відділу інформації та використання документів Оксана Сулима. За інформацією Державного архіву Тернопільської області
Слово, музика і пам’ять, що лікують У межах ініціативи “Слово, що підтримує” волонтерська команда ВСП “Тернопільський фаховий коледж ТНТУ імені І. Пулюя” та Тернопільське міське об’єднання ГО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка вже не вперше відвідує українських воїнів, які проходять лікування та реабілітацію в медичних закладах Тернопільщини. Ці зустрічі стали доброю традицією – щирою, людяною і дуже потрібною. Адже підтримка, увага і живе слово сьогодні так само важливі, як і будь-яка інша допомога. Студенти Марія Кшевська, Данило Завитій, Анастасія Рущинська та викладачі коледжу Тетяна Ликавська й Богдан Сушко дарували захисникам пісні й інструментальні композиції, створюючи атмосферу тепла й домашнього затишку. Просвітянка, художниця Наталія Басараб продовжила серію портретів воїнів “Їхні очі дивляться в душу” – про силу, біль і гідність українського захисника. Особливою стала й просвітницька частина зустрічі. Про митрополита Андрея Шептицького розповіла просвітянка Наталія Чеканова, доповнивши виступ ілюстраціями з музейних фондів. Це була щира розмова про духовні опори, які тримають українців у найважчі часи. Щирі слова вдячності доповнили й гостинці, зібрані завдяки підтримці компанії “Молокія” та просвітянці Ірині Шумаді.
Ініціаторкою та натхненницею проєкту “Слово, що підтримує” є просвітянка, членкиня правління Тернопільської міської “Просвіти” імені Тараса Шевченка, викладачка ВСП “Тернопільський фаховий коледж” ТНТУ ім. І. Пулюя, краєзнавиця, мисткиня та авторка культурно-просвітницьких ініціатив Галина Шот. Завдяки її енергії та відданості справа підтримки воїнів стала сталою і живою частиною просвітянської роботи. Такі зустрічі – це більше, ніж волонтерство. Це про людяність, пам’ять і віру, що тримає Україну.
Бережемо пам’ять, прикрашаємо місто Третій рік поспіль у Тернополі триває екопросвітницька акція “Бережемо пам’ять, прикрашаємо місто”, у межах якої тернопільські просвітяни спільно зі студентами та викладачами ВСП “Тернопільський фаховий ко-
На часі · “Конституційний компроміс не повинен консервувати докорінні суперечності замість їх розв’язання”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Василь КУЙБІДА, доктор наук з державного управління, професор, заслужений юрист України
Американський випадок посідає особливе місце в порівняльній теорії перезаснування, оскільки є першим в історії модерної доби прикладом свідомого, процедурно впорядкованого заснування республіки на основі писаної конституції. Після проголошення незалежності (1776) і невдалого досвіду конфедеративного устрою за Статтями Конфедерації (набули чинності 1781 р.) Сполучені Штати опинилися перед загрозою дезінтеграції: центральний уряд не мав повноважень оподаткування, регулювання торгівлі й забезпечення єдиного правопорядку. Повстання Шейса в Массачусетсі (1786-1787) унаочнило інституційну неспроможність конфедерації і стало безпосереднім каталізатором перезаснування. Механізм перезаснування розгортався у дві фази. У першій – установчій фазі – Філадельфійська конвенція засідала з 25 травня до 17 вересня 1787 р. Формально скликана для перегляду Статей Конфедерації, вона під впливом “віргінського плану” Джеймса Медісона перейшла до розробки принципово нового документа. 55 делегатів від дванадцяти штатів (Род-Айленд участі не брав) працювали за зачиненими дверима, що убезпечило процес від зовнішнього тиску й уможливило відкритий міжелітний торг. Центральним став “Коннектикутський (Великий) компроміс”, який поєднав рівне представництво штатів у Сенаті з пропорційним – у Палаті представників, узгодивши інтереси великих і малих штатів. 17 вересня 1787 р.
жива, а майбутнє нашої держави має надійний фундамент Дякую за б.п. Вікентія Хвойку. Пишаюсь, що я Українець з таким корінням – Трипільським! Євген Дзюба, Чернігівська область
Радію і щиро дякую за публікацію в “СП”! Для нас це важливо, що ми, українці-сум’яни, – нескорені, не піддаємося страхам, а намагаємося жити з ко-текст підписали 39 делегатів. Ключові конституційні інновації США визначили архітектуру республіканського конституціоналізму на століття вперед. Перша – жорсткий поділ влади з розгалуженою системою “стримувань і противаг”. Друга – федералізм як спосіб поєднати загальнонаціональну єдність із самоврядуванням штатів. Третя – інституціалізація розрізнення “установчої влади народу” і “влади встановленої”: як показав Б. Акерман, американський досвід уперше відокремив “конституційну політику” вищого порядку, у якій народ-суверен діє безпосередньо, від “звичайної” політики представницьких органів. Четверта – жорстка процедура внесення змін (ст. V), що надала конституції стабільності без втрати здатності до розвитку. Принциповою рисою америристю для людей, для нашої перемоги! Хай Бог боронить нашу землю поруч з кожним Воїном! З повагою – Людмила Ромен, просвітянка, м. Суми
Нещодавно вийшов черговий номер всеукраїнської газети “Слово Просвіти”, в якому головний редактор Ігор Зоц надрукував рецензію на мої літературні твори “Щоб в серці не селилаканського перезаснування став дворівневий механізм легітимації. Конституція набувала чинності не через наявні легіслатури штатів, а через спеціально обрані ратифікаційні конвенти (ст. VII), що втілювало ідею прямого звернення до установчої влади народу і вимагало згоди щонайменше дев’яти з тринадцяти штатів. Ратифікаційні дебати супроводжувалися безпрецедентною публічною аргументацією: “Записки федераліста” - серія з 85 есеїв А. Гамільтона, Дж. Медісона і Дж. Джея (1787- 1788) – і донині лишаються класичним джерелом конституційної теорії. Делавер ратифікував Конституцію першим (7 грудня 1787 р.); Нью-Гемпшир став дев’ятим штатом (21 червня 1788 р.), чим увів її в дію. Перші десять поправок – “Білль про права” – були ратифіковані 15 грудня 1791 р.
ся зима” і “Непередбачуваний вирій...”, чим порадував і розхвилював до глибини душі мене і мою родину. Прочитали вашу статтю не лише з вдячністю, а й особливим сердечним хвилюванням, відчувши вашу любов до України, до українського слова, а ще й від людини, що перенесла гіркий досвід вимушеного переселення, втрати рідної домівки і нелегкий шлях, що випав на нашу долю.
Уроки для України з американського досвіду є фундаментальними. По-перше, перезаснування може бути результатом не зовнішнього тиску, а внутрішнього усвідомлення інституційної неспроможності попереднього ладу. По-друге, відокремлення установчого процесу від наявних органів влади – через спеціально обрані конвенти чи асамблеї — підвищує легітимність нового порядку. По-третє, прозорий міжелітний торг і публічна аргументація є умовою тривкості конституційного компромісу. Водночас американський випадок застерігає: відкладені засадничі питання (передусім рабство) здатні відтермінувати, але не скасувати конфлікт, що згодом вибухнув громадянською війною, – а, отже, конституційний компроміс не повинен консервувати докорінні суперечності замість їх розв’язання.
Щиро вдячна за увагу, за тепло вашого серця, за високу культуру слова і за ту просвітницьку працю, що несете людям у тяжкі часи. З глибокою повагою і вдячністю – Любов Чорна, м. Черкаси
Щиро-прещиро вам дякуємо! За співпрацю, публікації, професіоналізм та надякісний ваш продукт. Разом до Перемоги! З повагою – Людмила Бацай, м. Київ
На часі · “Конституційний компроміс не повинен консервувати докорінні суперечності замість їх розв’язання”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Як завжди, “Слово Просвіти” бере високу планку. Щиро дякую Ігорю Зоцу і команді за 23-й номер. Вони відкрили для мене багато цікавого про Пророка нашої Нації. Вразив вік конкурсанта – три роки! Як моїм правнукам. Не віриться! Але справді, поки звучить слово Тараса Шевченка, ми можемо бути впевнені, що українська душа
Інформаційний простір · “Київ живе своїм життям... Працює, творить, ростить дітей, піднімає з руїн понищене”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
відбудеться панахида за загиблими Героями Яворівської громади.
Під час другого сезону археологічних розкопок кургану поблизу селища Меджибіж на Хмельниччині студенти-археологи дослідили сім поховань і виявили понад десяток археологічних знахідок, інформує Суспільне. Про результати досліджень розповів доктор історичних наук, професор кафедри археології, історії та туризму Східноукраїнського національного університету Юрій Бровендер.
У вестибюлі станції “Золоті Ворота” відкрилася виставка “Вірші в метро 2026”. Організатори експозиції – Польський інститут у Києві у співпраці з українським кластером EUNIC (European Union National Institu- tes for Culture) – європейською мережею національних культурних інститутів та організацій, які займаються культурною дипломатією. Про це повідомили в КП “Київський метрополітен”, пише “Рубрика”. Мистецький проєкт об’єднує серію плакатів із перекладами українською мовою поетичних творів авторів із Великої Британії, Іспанії, Литви, Польщі, України та Чехії: Лесі Українки, Артура Дроня (Україна), Рімаса Ужґіріса (Литва), Петра Грушки (Чехія), Елісон Кісснер (Шотландія), Міґеля Ернандеса (Іспанія), Яна Твардовського та Адама Міцкевича (Польща). Експозиція поєднує літературу та візуальне мистецтво, представляючи сучасні культурні проєкти європейського спрямування.
У Львівському палаці мистецтв відкрили ретроспективну виставку живопису “КРОК. КРОС. О-КЛИК”, присвячену 85-річчю одного з найвідоміших українських художників сучасності Любомира Медвідя. До експозиції увійшло понад 70 творів, створених митцем упродовж майже шести десятиліть. Про це повідомили у пресслужбі Львівської міської ради. Виставка об’єднала роботи різних періодів творчості художника – від ранніх циклів “Периферії” та “Евакуації” до масштабної серії “Блудний син”. Експозиція розповідає про людину, її пошуки, віру, моральний вибір та відповідальність перед світом.
Традицію виготовлення та гри на запорозьких тулумбасах офіційно внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Державне визнання та офіційний охоронний статус затверджений наказом Міністерства культури України, інформує “Справжнє” з посиланням на засновника Музею історії музичних інструментів “БарабанЗА” та керівника проєкту “Запорозькі тулумбаси” Дениса Васильєва.
На 67-му році життя помер український співак, композитор, поет, актор і народний артист України Микола Янченко, відомий, зокрема, як виконавець пісні “Путіну – хана”.
Підготував Ігор ЗОЦ
Інформаційний простір · “Київ живе своїм життям... Працює, творить, ростить дітей, піднімає з руїн понищене”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Кількість загиблих у Києві внаслідок російської атаки в ніч проти 6 липня зросла до 19: рятувальники деблокували з-під завалів тіло жінки. Ще 58 людей поранено. Кількість загиблих у Київській області через атаки російських окупаційних військ збільшилася до десяти, постраждалих – до 48. Розбір завалів на місцях ударів триває, повідомляють українські медіа.
Блогер і громадський діяч Борислав Береза коментує у Фейсбуці заяву глави держави про те, що українська ППО не змогла вночі 6 липня збити балістику через недостатні постачання ракет-перехоплювачів: “Знову винні партнери? Чи це винні все ж люди з команди Зеленського, яких він привів у владу та надав посади? Чи він вже про це забув? Так я нагадаю. “3 червня 2026 року президент Володимир Зеленський за результатами наради щодо додаткових шляхів постачання ППО розкритикував українських чиновників за затягування з реалізацією домовленостей про придбання систем Patriot і визначив тиждень на підготовчі кроки для їх реалізації, у противному випадку очільник держави пригрозив кадровими висновками. Критика була через повільну реалізацію політичних домовленостей на юридичному, фінансовому та технічному рівнях”. Так-от, з того часу не тиждень минув, а вже місяць. І що там з кадровими висновками?”
У столиці завершили аварійно-рятувальні роботи на місці влучання російської ракети у 16-поверховий житловий будинок у Дарницькому районі. За останніми даними, внаслідок російської атаки 2 липня загинула 31 людина та 102 – дістали поранення. Про це повідомили у ДСНС 4 липня.
У ніч на 2 липня під час масованого обстрілу столиці на станціях метрополітену перебували 52500 людей, з яких – майже 4500 дітей. За інформацією КП “Київський метрополітен”, це найвищий показник укриття населення в метрополітені під час нічної повітряної тривоги за останні роки.
“Статистика незбитих балістичних ракет, “Цирконів” чітко показує провал міжнародної роботи ОП. Ніхто в Офісі президента не зміг спрогнозувати, передбачити, прорахувати, що потрібен запас ракет-перехоплювачів. Ніхто їх не зміг здобути/купити/виміняти/ випросити.
І тільки сьогодні (6 липня. – Ред.), після жорсткого обстрілу міністр Федоров намагатиметься переконати союзників віддати негайно ракети-перехоплювачі із складів, тобто з бойових резервів. А до цього що робив ОП та голова Буданов? Це провал рівня ОП, Зеленського та Буданова. Виходить міф, що президент ефективно здобуває нам зброю теж можна ховати на кладовищі завищених очікувань? І що ж в сухому залишку? Неспроможність справитися з воєнними викликами, встановити політичну ціль війни і йти до неї, мислити навіть тактично (бо це тактичний провал), захистити країну і здобувати зброю”, – написав у своєму блозі у Фейсбуці аналітик Дмитро Биков.
Лідери двопартійної групи підтримки України в конгресі США закликали адміністрацію посилити військову допомогу Києву після чергової масованої російської атаки. Про це пише Радіо Свобода. У спільній заяві демократи Марсі Каптур і Майк Квіглі, а також республіканці Браян Фіцпатрік і Джо Вілсон наголосили, що США мають допомогти Україні якнайшвидше: “Палата представників висловилася: Сполучені Штати повинні негайно озброїти Україну інструментами, необхідними для захисту її народу й припинення війни росії”. За інформацією Радіо Свобода, новий масований удар РФ викликав жорстку реакцію серед американських законодавців, зокрема республіканців. Конгресмен Джо Вілсон заявив, що атаки свідчать про невдачі росії на полі бою, а сам путін, на його думку, перебуває у відчаї напередодні саміту НАТО.
“Минула ніч (2 липня. – Ред.), в якій небо вчергове креслили ворожі ракети... Їх збивали,
і небо запалювалось вогняними феєрверками, – дещо моторошна картина видимої смерті... Звично ворог бив по мирних, по будинках, по розподільчих пунктах... Цілив в людей... Пекельний план винищення українців діяв, проте, цілей, не досяг... Загинули люди, покалічені люди, але страху немає... Київ живе своїм життям... Працює, творить, ростить дітей, піднімає з руїн понищене... Хто тут залишився, їх вже не зламати... Вони добре розібрались, хто є хто і чого можна чекати від нападника... Живімо, попри все, другого часу тут, на землі, у нас не буде...”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці заслужений художник України Юрій Нагулко.
“Якщо політичний центр держави після кожного такого удару лише повторює “Patriot, Patriot, Patriot”, але не демонструє власну програму знищення ракетної загрози на землі, – це не просто слабкість. Це управлінська деградація. Коли замість заводів суспільству показують звернення, замість серійного виробництва – обіцянки, замість ударів по джерелах загрози – пояснення, чому знову не збили балістику, тоді питання вже не тільки до ППО. Питання до якості влади”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці Владислав Смірнов.
Співзасновник OSINT-проєкту DeepState Роман Погорілий зауважив, що через брак роботи на стратегічному рівні у ЗСУ на фронті, окрім успішних ділянок, є й такі, де фіксується програш – Костянтинівка Донецької області. У коментарі Liga.net він зазначив, що вищому військовому керівництву України бракує стабільності, а також стратегічного управління і керування. “У нас паритет і успіхи на певній ділянці. І ми одночасно втрачаємо Костянтинівку. Це ж не назвеш ні перемогою, ні провалом, – зауважив Погорілий. – Ми тільки локально працюємо. Локально маємо успіхи й локально втрачаємо”.
На території Національного військового меморіального кладовища на Київщині після сильної зливи розмило дороги, а в зоні поховань утворилися провали. Про це повідомив Київський еколого-культурний центр. У КЕКЦ заявили, що після опадів насипні дороги були розмиті,
місцями провалився асфальт, а вода потоками стікала з території кладовища у бік села Віта- Поштова. У Київському еколого-культурному центрі вважають, що сильна злива продемонструвала проблеми, про які, за твердженням організації, раніше говорили представники громади, гідрологи, екологи та інші фахівці. На думку КЕКЦ, обрана територія є непридатною для розміщення кладовища через природні умови.
Київ увійшов до десятки аутсайдерів у рейтингу комфортності міст від The Economist Intelligen- ce Unit, посівши 166-те місце зі 173. Про це повідомляє РБК-Україна з посиланням на The Eco- nomist.
Тернопільщина стала центром обговорення важливих державних питань, пов’язаних з соціальною підтримкою українських захисників. У стародавніх стінах Збаразького замку відбувся масштабний З’їзд Всеукраїнської профспілкової організації учасників бойових дій, військовослужбовців та ветеранів війни. Він який об’єднав делегатів з усіх областей України. Про це на своїй сторінці в соцмережі повідомив Збаразький міський голова Роман Полікровський.
Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск розповів, що отримав лист від третього президента України Віктора Ющенка. У ньому експрезидент закликав польського прем’єра спільно працювати над українсько-польськими відносинами. Про це Дональд Туск повідомив 4 липня під час пресконференції, передає Polsat News.
Уповноважений президента України з питань санкційної політики Владислав Власюк за 2025 рік отримав від Київської школи економіки 2 млн 842 тисяч 166 грн як гонорар за роботу. Про це повідомляють “Українські новини” з посиланням на президента Київської школи економіки (KSE) Тимофія Милованова.
У Миколаєві триває робота з гідного поховання полеглих Захисників і Захисниць України, особи яких поки не вдалося встановити. Наразі на одному з міських кладовищ поховано 76 невідомих військовослужбовців, а процедура їхньої ідентифікації триває. Про це розповіли в Миколаївській ОВА, повідомляє Район. Миколаїв.
12 липня на площі Ринок у місті Яворів проведуть святкування 650-річчя від першої писемної згадки про Яворів. Організатори наголошують, що цього року всі події матимуть благодійний характер, а зібрані кошти передадуть на підтримку Збройних Сил України. Видання “Голос Бущини” також повідомляє, що програма відзначення Дня міста передбачає як духовні, так і культурні заходи. На літній сцені запланована Архієрейська Божественна літургія, після якої
Інформаційний простір · “Київ живе своїм життям... Працює, творить, ростить дітей, піднімає з руїн понищене”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ У Білецькій громаді, що на Тернопільщині, встановили рекорд України – 340 осіб читали Конституцію України. “Після реєстрації учасники піднялися до зали засідань Білецької сільської ради, де розпочалося безперервне читання Конституції України. Один за одним люди різного віку підходили до трибуни та зачитували статті або окремі положення Основного Закону. У цьому символічному марафоні взяли участь 340 осіб. Після завершення підрахунків комісія офіційно зафіксувала встановлення Рекорду України у категорії “Масові заходи” за найбільшою кількістю учасників безперервного читання Конституції України. На згадку про визначне досягнення кожен учасник отримав пам’ятну відзнаку, а Білецькій сільській раді було вручено сертифікат про встановлення Рекорду України”, – повідомляє сайт “Тернополяни” з посиланням на допис громади.
Очевидець і літописець · “Найбільшою, після казахської, була китайська делегація на чолі з неперевершеним нобелівським лавреатом Мо Янем”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Микола ВАСЬКІВ
Ad fontes У Бішкеку й на узбережжі озера Іссик-Куль (Киргизстан) протягом 18–21 червня 2026 року відбувся IV Іссик-Кульський форум (попередні – в 1986, 1997 та 2018 роках; також три проміжні зустрічі учасників першого форуму припали на 1987, 1988 і 1989 роки). Щоправда, організатори не зосереджували увагу на його порядковому номері, натомість акцентували її на тому, що Форум був ювілейним – припав на сорокаріччя від проведення першого зібрання світових знакових постатей культури й науки (як тепер сказали би – лідерів громадської думки) в серці Киргизстану. Ідеологом і натхненником такого зібрання був всесвітньо відомий киргизький письменник і громадський діяч Чингіз Торекулович Айтматов. Був учасником попереднього
Зайнідін Курманов
Іссик-Кульського форуму, який припадав на ювілей письменника – 90-річчя від дня народження. Ч. Айтматову тоді віддали належне пошанування. Однак його ювілей мимоволі наклав певне звуження проблематики форуму. Було багато тих, хто пам’ятав письменника, з ким він перетинався, іноді – принагідно, на життєвому шляху. Тому виступи на ІІІ Форумі дуже часто зводилися до спогадів, переважно за схемою “Я й Айтматов”: як відбулося знайомство (випадкова зустріч) із класиком світової літератури, як він привітно поплескав мене по плечу, дав згоду написати два абзаци про мою творчість чи конкретний твір, посприяти в чомусь там тощо. Олжас Сулейменов спробував перевести розмову в русло проблематики першого Форуму, де обговорювалися глобальні завдання для гуманітаріїв, політиків (і не лише) усього світу. Він поставив питання про кризу світової літератури, мистецтва, яка була, зокрема, однією із причин занепаду читацької уваги до творчості Чингіза Айтматова. Однак його зусиль вистачило на один-два наступні виступи, а потім знову все звелося до “вікопомних” спогадів. Цьогорічна прив’язка Форуму до ювілею першого зібрання на Іссик-Кулі натякала на те, що буде відроджуватися ґрунтовна, глибока розмова про найактуальніші потреби сучасності й перспективи на майбутнє. За великим рахунком, після першого Іссик-Кульського форуму людству вдалося значною мірою хіба що уникнути екологічного колапсу. Довгий час здавалося, що вирішено проблеми ядерного стримування й навіть часткового роззброєння. Але сьогодення переконує, що це була приємна ілюзія, бо з Москви дедалі частіше лунають погрози до воєнної конвенційної агресії проти сусідів додати ядерний удар як радикальний спосіб досягнення своїх загарбницьких планів. А решта завдань першого Форуму, пов’язаних із мирним співіснуванням держав, народів із різними устроями, ідеологіями, релігіями, пошуком шляхів примирення, взаємодії та збагачення, духовно-культурним відродженням, залишаються й досі нагальними, бо людство зовсім мало просунулося в їх вирішенні. Понад те, можемо спостерігати значне загострення багатьох із них. Отже, учасникам ювілейного Форуму було про що поспілкуватися. Всього на IV Іссик-Кульський форум прибуло біля сотні іноземних учасників. Особливістю було те, що найбільшою, після казахської, була китайська делегація (16 офіційних представників, а ще кілька етнічних киргизів-мусульман із Синцзян-Уйгурського округу) на чолі з неперевершеним нобелівським лавреатом Мо Янем. Здається, він не був офіційним керівником, але основна увага була прикута саме до нього. Обличчя письменника було незворушно-таємничим, ніщо не могло викликати будь-які зміни його відстороненого вигляду. Він абсолютно спокійно сприймав будь-які переміщення його тіла, фотографувався з усіма, хто виявляв бажання, роздавав автографи із двоповерховим ієрогліфом… Нікого не здивувало те, що першому слово в офіційній частині, після окремого урочистого відкриття за участі президентів Киргизстану й Албанії, було надано саме Мо Яню. Це було наслідком як вагомості китайської делегації, ролі Китаю в сучасному світі, так і авторитетності нобелівського лавреата 2012 року. Мо Янь задав тон усьому Форуму, поставивши цілу низку гострих, нагальних проблем, які треба було вирішити ще вчора. Надання першого слова нобелівському лавреату з Піднебесся, очевидно, було пов’язано зі значним зростанням ролі так званого глобального Півдня на чолі з Китаєм, яке стало особливо відчутним із широкомасштабним вторгненням росії в Україну. Чисельнішою за китайську була лише делегація з Казахстану – офіційний склад разом із представниками міжнародних організацій становив понад 20 осіб. Серед них було багато письменників, журналістів, громадських діячів, які протягом років казахської незалежності й навіть ще в радянську добу визначали гуманітарну ауру Казахстану. Вони, сусіди Киргизстану, закономірно акцентували увагу на зростанні ролі Центральної Азії в глобальному світі, на її досвіді й умінні вибудовувати рівноправні та взаємовигідні стосунки з усіма партнерами, які часто є поміж, м’яко кажучи, політичними й економічними конкурентами (країни Євросоюзу, Китай, США, росія, Індія, Іран, країни Перської затоки та ін.). Мені пощастило ближче поспілкуватися зі всесвітньо відомим скрипалем, генеральним секретарем Міжнародної організації тюркської культури ТЮРКСОЙ у 2008–2022 роках, ексміністром культури Казахстану Дюсеном Касеїновим, який свого часу неодноразово спілкувався із Чингізом Айтматовим. Від Дюсена Курабаєвича чимало дізнався про його знайомство з Мирославом Скориком, Богданом (саме так називав Касеїнов Богодара в розмові зі мною та в особистому спілкуванні) Которовичем, про їх характер, геніальність і скромність першого, наполегливість, упертість другого в досягненні мети й відстоюванні національних ідеалів другого, особливості творчості, про теплі спомини й пієтет до цих визначних українських і світових представників музичного мистецтва. Київ і, особливо, Львів казахський метр часто відвідував, побувати у Львові Касеїнов планує вже найближчим часом, зізнаючись у любові до цього міста і його мистецької аури.
Арслан Койчієв і Мо Янь
Дві ложки дьогтю Після Мо Яня слово було надано першому президентові Киргизької Республіки Аскару Акаєву. Сенс у цьому міг бути, бо Акаєв був киргизьким очільником на момент проведення Форуму 1997 року, активно задіяним до його організації та проведення, зробив дві доповіді на ньому, отже, міг поділитися багатими спогадами. Що він частково, зрештою, і зробив, нагадавши про високе покликання Іссик-Кульського форуму, про те, що зараз перед людством постало не менше глобальних викликів, на яких акцентувати увагу мають учасники теперішнього й подальших форумів… Щоправда, в якийсь момент А. Акаєв почав надувати щоки, стверджуючи, що був активно долучений до проведення ще першого Форуму, 1986 року, хоча відомо: Ч. Айтматов наполягав на тому, щоби киргизьке керівництво жодним чином не втручалося в організацію та проведення заходу, Акаєв же тоді до цього керівництва ще й не належав – так собі, був на підступах до нього. Але не це викликало найбільш неприхильне ставлення до його виступу. Відразу породжував надмірний пієтет до радянського минулого (цей пієтет був украй помірним у виступах 1997 року) й сучасної росії, якій він невідомо за що наполегливо дякував. Хоча відомо: путінський режим надав притулок президентові-втікачу від 2005 року й досі. Не мав і не маю доступу до киргизького сегменту соціальних мереж, але знайомі показували реакцію співвітчизників на виступ Акаєва – вона була різко негативною. Йому дорікали й за політичне минуле, й за творення авторитарного режиму після перших удалих років президентства, й за злочини цього режиму, й за плазування перед колишньою та теперішньою імперією, й за те, що йому надали можливість приїхати до Киргизстану, а тим паче – виступити на Іссик- Кульському форумі, що сприймалося як зазіхання на незаплямовану репутацію заходу. А далі було повне дно – виступ представника російської делегації. Не лише тому, що це було слово від країни-агресора. Сам зміст виступу був нечувано блюзнірським. Характерно, що основу московської частини делегації становили переважно функціонери президентської адміністрації: радник департаменту управління президента рф із державної політики в гуманітарній сфері; начальник управління президента рф із державної політики в гуманітарній сфері; заступник начальника управління президента рф із державної політики в гуманітарній сфері… А ще ж мав припертися володимир мединський “с супругой”, але, на щастя, з невідомих причин так і не доїхав до Бішкека й Іссик-Куля. На тлі того, що на попередньому Форумі були присутні російські інтелектуали-гуманітарії, які добре знали Чингіза Айтматова, його творчість, ідеали, проблематику іссик-кульських форумів, навіть певним чином правили балом, стало різко помітно, як деградувала гуманітаристика в росії, як відбулася підміна науки й культури, їх творчого й частково вільного характеру чиновницьким диктатом і тупими солдафонськими формулюваннями. Російський посол був показово присутнім на всіх засіданнях Форуму, офіційних і неофіційних заходах, як і всі решта російських чиновників, однаково вдягнутих, ніби в уніформи, в темно-сині костюми. Але вони не були проводирями заходу, навіть кількісно поступалися китайцям і казахам, були співмірними зі складами турецької, узбецької делегацій і, як не дивно, скромно знали своє місце. Чи не єдиним збрикуванням і спробою нагадати про свій особливий статус був отой виступ “начальника управління президента рф із державної політики в гуманітарній сфері” після експрезидента Киргизстану й теперішнього їх російського співгромадянина (?) Акаєва. Той “начальник управління” почав розводитися, що російська імперія завжди докорінно відрізнялася від британської, французької, німецької імперій тим, що не гнобила завойовані народи, зокрема Центральної Азії (та й не завойовані, мовляв, вони, самі-бо “просилися” під російську руку), а несли їм цивілізаційні здобутки, освіту, культуру, науку, медицину, прокладали дороги, будували адміністративні установи, факторії, розвивали торгівлю не заради визиску туземців, а для їхнього ж блага. Уркун же 1916 року (фактичний геноцид киргизів і казахів, що призвів до сотень тисяч загиблих та сотень тисяч утікачів за кордон, із яких до половини загинули) був комунікаційним непорозумінням між царською владою та місцевим населенням. Насправді аргументи “начальника управління” один в один повторюють аргументи нібито зовсім інших британської, французької, іспанської тощо імперій ХІХ століття (як і тогочасної російської), які переконували, що цивілізують напівдикі колоніальні народи, несуть їм світло культури й науки. Потім протягом ХХ століття ці імперії
Микола Васьків і Султан Раєв, генеральний секретар ТЮРКСОЙ
Очевидець і літописець · “Видається, що в російській війні проти України киргизи радше на нашому боці, ніж на протилежному”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
розпадалися, від другої половини того століття британці, французи, іспанці, португальці та ін. (крім росіян) усвідомили злочинність своїх дій, вибачалися перед колишніми колонізованими народами, пробували загладити власні провини, хоч би частково компенсувати завдані кривди… І лише росіяни й досі переконують аргументами позаминулого століття в цивілізаторському, ледь не благодійному характері своєї імперської політики в минулому. І навіть у сучасності. Спустив на землю й поставив на місце російського імперця-фантазера аксакал киргизького політикуму, колишній компартійний секретар республіки (розповідав, що товаришував із Л. Кравчуком і любив приїжджати до України), спікер киргизького парламенту в 1990–94 роках Медеткан Шерімкулов. Він заперечив, що стосунки росіян і киргизів були ледь не батьківсько-синівськими, заявив, що сотні жертв Уркуна неможливо списати на непорозуміння, а головне – ствердив, що киргизам не варто вказувати в їхній домівці, що і як вони повинні робити, як саме трактувати історичне минуле. М. Шерімкулов запам’ятався ще в перший день Форуму, коли після виступів киргизького й албанського президентів, було надано слово чотирьом учасникам зібрання, зокрема і йому. Серед іншого, перераховуючи нагальні проблеми сучасності, він заявив, що його, як і багатьох киргизів, багатьох учасників форуму дуже непокоїть війна, яку росіяни ведуть в Україні, вимагав якомога швидше її припинити й вирішувати міждержавне протистояння за столом переговорів.
Незрима присутність України Чи йшлося про Україну в Бішкеку й на Іссик- Кулі? А якщо йшлося, то як часто? Виступи Шерімкулова – це, мабуть, єдині рази (крім моєї доповіді), коли слова “Україна”, “війна в Україні” прозвучали вголос під час офіційної частини Форуму. Неофіційно підтримку мені й Україні, солідарність із нами висловлювали ледь не на кожному кроці. Це були ледь не всі киргизи, з якими перетинався. Найгучніше про це за обіднім столом, так голосно, що почуло пів залу, заявив Зайнідін Курманов (три місяці в 2009–2010 був навіть спікером киргизького парламенту, але основна діяльність – професор-історик, міжнародник, політолог та багато ін. і експерт із відповідного кола проблем; ще в 1989 році був звинувачений у націоналізмі): “Ми повністю з вами! Беззаперечно підтримуємо вас!” Солідарність і підтримку висловлювали як учасники зібрання, так і ті функціонери, які вирішували організаційні питання. Один із них підійшов і голосно прошепотів: “Слава Україні!” (мабуть, були причини, чому він не сказав ці слова на загал). Стверджують, що серед киргизів панують проросійські настрої. Цілком можливо, що це стосується російської культури, мови (на це є свої причини, про які зараз не йдеться), але видається, що в російській війні проти України киргизи радше на нашому боці, ніж на протилежному. У крайньому разі інтелектуальнокультурні представники киргизької нації майже беззастережно були на українському боці. Те саме можна сказати про абсолютну більшість казахських, узбецьких делегатів, представника Таджикистану. В офіційних виступах і заявах про Україну нібито не йшлося. Й Україна незримо була присутня в більшості доповідей. Як тільки згадували (а згадували дуже часто) про те, що війни в сучасності неприпустимі, що чинні війни (“конфлікти”, “протистояння”) повинні негайно бути зупинені, всі розуміли: йшлося передусім про Україну, а також про можливість, не лише гіпотетичну, розширення воєнного багаття на терени інших пострадянських держав, зокрема й центральноазійських та закавказьких. Про мир (а отже, про Україну) йшлося в абсолютній більшості доповідей. І в підсумковій декларації теж. “Зупинити війни, захистити природу – підсумки Міжнародного Іссик-Кульського форуму”, – пише у Фейсбуку киргизька блогерка. Один із перших пунктів підсумкової резолюції закликає: закликати світових лідерів припинити війни шляхом переговорів. До цього додається ще один пункт – створити в Киргизстані Інститут миру. Зрозуміло, що на одній Україні світ клином не зійшовся, малися на увазі й інші
Дюсен Касеїнов війни, воєнні конфлікти сучасності та, як це не прикро, майбутнього. Невеликий Киргизстан може стати платформою для обговорення гострих проблем політичного, економічного, воєнного протистояння, для запобігання їх перетворенню в масштабні конфлікти. Країна оточена політичними важковаговиками, які часто є й джерелами цих конфліктів: Росія, Іран, Китай, Індія… А до них можна додати США, Євросоюз… Ці держави й об’єднання можуть дійти згоди між собою, врівноважити один одного на нейтральному майданчику, яким уявляється рівновіддалений Киргизстан, який не може впливати на важковаговиків, але може вдало модерувати їх перемовини. Можливо, організаторів Форуму зробити заявку на таку роль Киргизстану спонукало те, що ця центральноазійська держава зовсім недавно стала непостійним членом Ради Безпеки ООН. Апетит приходить під час їжі. Але про надмірні амбіції не йшлося. Лише про роль модератора, який не має більш-менш помітних проблем із жодним із великих політичних гравців. Який не хоче, аби його вважали російським сателітом, бо щонайменше китайський чинник урівноважує російський вплив.
Молодим – дорогу Киргизьке керівництво надавало Іссик-Кульському форуму дуже велике значення. Це позначилося й утому, що президент особисто брав участь у офіційному відкритті заходу (йому робило честь і те, що серед почесних гостей був президент-попередник Сооронбай Жеенбеков; у нас “папєрєдніків” чомусь найбільше не люблять), й у значному фінансуванні Форуму (за останні роки ВВП Киргизстану зростає рекордними темпами понад 10% щорічно, зокрема за 2025 рік – на 11,2%, за перший квартал 2026-го – на 12,2%, тому не довелося віддавати на проведення Форуму останні кошти), й у залученні до роботи двох президентських резиденцій, і готелю “Ак-Кеме” (“Білий пароплав” – так називалася знакова повість Ч. Айтматова), значної кількості штатних і позаштатних працівників різних міністерств і відомств. Безпосереднім керівником і модератором заходів був Державний секретар Арслан Койчієв – не формальний високопоставлений чиновник (хоча це теж було свідченням важливості Іссик-Куля для Киргизстану), а глибоко вкорінена в проблематику Форуму, творчості Ч. Айтматова людина – відомий письменник-мислитель, організатор наукового, культурного й мистецького життя країни. Показово, що він, як і абсолютна більшість його співвітчизників, виступав винятково киргизькою мовою (належно забезпечувався синхронний переклад через індивідуальні техзасоби). В кулуарах літав на крилах, вносячи поточні корективи в роботу чиновників і волонтерів, усміхаючись і жартуючи на кожному кроці, заступник міністра культури (шкода, забув його ім’я та прізвище). Безпосередню комунікацію з усіма закордонними учасниками провадила професор Чолпон Турдалієва. Постійно перепитував, чи все у вас нормально, хлопчина з міністерства закордонних справ, знаючи всіх поіменно. Й ось тут не можу не згадати особливість сучасного інтелектуального Киргизстану – домінантну частку молоді. Так, за-
Микола Васьків і Медеткан Шерімкулов гальне керівництво Форуму залишилося для старших (бо хто ж мав відроджувати його 40-річні традиції?), але молоді, юні обличчя були скрізь. Ще під час Форуму 2018 року звернув увагу, що серед працівників міністерства культури переважали обличчя тих, кому ще нема 30-ти. На цьогорічному Іссик-Кульському форумі здалося, що молоді ще побільшало, та й вік їх зменшився. Було чимало волонтерів, які весь час супроводжували учасників, звіряли присутність усіх за списком, аби нікого не загубити, не оминути увагою, допомогою, усіх, зрештою, забезпечити новим 12-томником творів Ч. Айтматова. Вони навчаються у вишах Киргизстану й за кордоном, а волонтерство сприймали як чудову нагоду попрактикуватися в майбутній професійній діяльності, заявити про себе вже зараз, інколи з першого року навчання. Винятково юнки та юнаки 18–25 років зустрічали всіх на рецепції готелів у Бішкеку й на Іссик-Кулі. Спочатку вагався: це штатні працівники чи волонтери? Згодом схилився до першого варіанту, бо й офіціанти в ресторані, й навіть усі повари з ресторанної кухні, й гіпотетичний шеф-повар були такого самого віку. І всі вони вільно володіли рідною мовою, а також англійською та російською, швидко й фахово надавали інформацію, нічого не забували. Дуже смачно готували й подавали страви. Вправно та з дотриманням ПДД транспортували учасників, групами й індивідуально. Чомусь упевнений, що кадровий державно-інтелектуальний потенціал Киргизстану дає можливість бути спокійним за майбутнє країни.
Підсумки й перспективи Якесь із киргизьких видань ставило в заголовок запитання: Іссик-Кульський форум – прорив чи провал? Відповідь, очевидно, залежить від того, хто на що очікував за його результатами. Якщо комусь раптом здалося, що він мав вирішити хай не всі, але більшість глобальних проблем, то результати Форуму розчарують. Якщо ж було усвідомлення, що на Іссик-Кулі мали не вирішити, а окреслити, сформулювати коло найважливіших проблем, які має вирішити людство, аби вижити, забезпечити громадянам належні правила й можливості гармонійного співіснування, то можна вважати Форум доволі успішним. Також і через те, що було акцентовано на регіональній проблематиці: Центральна Азія заслуговує на увагу (як і багато інших країн) не менше, ніж “великі” політичні гравці; економічно країни ЦА перебувають на підйомі, забезпечуючи значні перспективи як для себе, так і для чинних та гіпотетичних партнерів; вирішення локальних екологічних проблем має загальносвітове значення. Аби досягнуті результати не провисли в часі та просторі, учасники Форуму підготували звернення до ООН, інших міжнародних організацій із закликом долучитися до вирішення поставлених на Іссик-Кулі завдань, передусім до негайного припинення воєнних конфліктів (читай – передусім в Україні, але не тільки), запобігання їм у майбутньому. Важливою є офіційна легалізація Форуму для проведення його кожні чотири роки, забезпечення проміжної діяльності виконавчим комітетом, виданням альманаху тощо. Серед окреслених завдань, які об’єднали всіх учасників, які мають різні погляди на світобудову, роль людини й держави в сучасності й майбутньому, крім уже неодноразово згаданого заклику до світових лідерів, до громадськості “негайно припинити війни шляхом переговорів”, варто згадати такі: інтегрувати принцип “планетарної добротворчості”, сформульований на ідеях Айтматова про добро й екологію духу, в національні та регіональні стратегії розвитку; з метою обговорення нагальних глобальних проблем, акцентування уваги на їх значенні для всіх і кожного надати Форуму міжнародний офіційний статус під егідою ООН; запропонувати ЮНЕСКО створити під його егідою онлайн-альманах “Іссик-Кульський форум”, який би пропагував ідеї гуманізму, пошуку порозуміння та співпраці між державами, культурами, релігіями, ідеали творчості Ч. Айтматова. Окреслені завдання дуже перспективні. Хоча їх реалізація перебуває на дуже крихкій основі. Невідомо, чи керівництво ООН зацікавиться ініціативами Іссик-Кульського форуму, чи влада Киргизстану й надалі виявлятиме зацікавлення в його проведенні, чи прислухаються до ініціатив і заяв Форуму керівники інших держав, харизматичні лідери думок сучасності, зрештою, чи пересічні громадяни різних країн і культур переймуться власним майбутнім. Надалі ймовірними можуть бути як значні здобутки Форуму, так і його малоефективність. Сподіваємося, що реальність, як це найчастіше буває, прямує десь посередині поміж окресленими потенційними полюсами. Тож до наступного Іссик-Кулю! З вагомими зрушеннями на шляху миру, співпраці та добробуту людства!
Пам’ятаємо! · “Хроніку масових убивств допомагають нині відтворити документи каральних органів срср”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича
Сьогодні відомо багато фактів з жорстокої політики совєтської влади на західноукраїнських землях у 1939–1941 рр., коли в тюрмах було знищено тисячі українців. У ті часи українські часописи з болем писали про кров українських дітей і дорослих хлопців та дівчат, чоловіків і жінок. Українські жертви 1939–1941 рр. величезні, особливо в перші місяці німецько-російської війни. Кількість загиблих українців, замучених і розстріляних у тюрмах, постріляних у селах, на полях і лісах така велика, що ніхто не може назвати точних цифр жертв, які склав народ на вівтар свого визволення. У шерензі закатованих у казематах Львова, Станіслава, Луцька, Тернополя, Золочева, Бережан постає довга колона розстріляних в Умані 20-21 липня 1941 р. Це були мешканці південних районів Тернопільщини, для яких центральною тюрмою нквс була Чортківська з її кривавими бійницями, смертними камерами і підземеллями. Побудована ще за часів Австро-Угорської імперії, вона вірно служила Речі Посполитій та кривавим режимам сталіна і гітлера. Готуючись до світової війни, радянські лідери достеменно вивчали і розумілися на проблематиці української державності, яка стояла на порядку денному в Європі, тому діяли жорстоко, з прицілом на історичну перспективу, намагаючись винищити національно свідомих громадян західноукраїнських містечок і сіл як потенційних борців за волю України. Згідно зі списками, знайденими в архіві СБУ, в Умані розстріляно 767 осіб і 123 – під час пішого етапу з Чорткова до Умані. Автору пощастило дізнатися про обставини розстрілу чортківського пішого етапу в Умані 1941 р. Людей арештовували у січні-червні 1941 р., але найбільше – у лютому (156), квітні (136) і червні (235). Особливий пік арештів припав на перший день війни (37) і далі 24 червня (74), 25 червня (97), 28 червня (50), коли озвірілі енкаведисти без розбору хапали молодих людей і кидали до переповнених камер чортківської катівні. Вивчення вікових категорій арештованих засвідчує, що серед жертв переважала молодь від 17 до 30 років. Серед наймолодших були Тарас Ковпак, Ганнуся Саган та інші учні середньої школи у Борщеві, а найстаршим у колоні, хоч невідомо, чи він дійшов до Умані, – Михайло Береза з Бучача, 1871 р.н. Були серед ув’язнених і чоловіки 50-60-річного віку. Серед них селяни-хлібороби, активісти просвітнього і кооперативного життя. Також гімназисти, директори шкіл, як Степан Маркевич із с. Дзвинячка Борщівського р-ну, Степан Грицик – с. Садки Заліщицького р-ну, студент богословської семінарії в Римі Іван Семирозум із с. Стрілківці Борщівського р-ну, голови спортивних товариств “Луг”, молоді члени ОУН. Наприклад, із с. Устя Єпископське Борщівського р-нув совєтській армії арештували Якова Ільницького. З Ростована-Дону його припровадили до Чорткова, де перебував на допитах його рідний брат Ілля, член ОУН. Обох їх розстріляли в Умані. З Іване-Пустого на Борщівщині схопили і розстріляли в Умані голову т-ва “Луг” Степана Бугеру, батька відомого у Західній Україні підпільника Павла Никифорчина, звичайних селян Василя Бойка і Петра Паскарика та ін. У ті дні родичі дуже переживали за своїх рідних, які пропали безвісти. Часописи рясніли оголошеннями, запитами – може, хто чув, бачив чи знає про долю близьких. Наприклад, про долю арештованих з Монастириська, ніхто нічого не міг знати, як і інших, вони загинули в Умані – всього 20 осіб. Львівський часопис “Українські щоденні вісті” за 22 липня 1941 р., заспокоюючи рідних, подав таку інформацію: “Усіх їх вивезли до Чорткова. Є чутка, що вони живуть, бо їх гнали пішки, а селяни їх відбили”. В інформації нквс повідомляється, що всі особисті справи арештованих спалені, хоча навряд чи у тих папках могла існувати для нас додаткова інформація, адже у хаосі перших днів війни людей хапали без санкції на арешти й розстрілювали без суду і слідства. Так, із с. Горошова Борщівського р-ну арештували і розстріляли 31-го мешканця, але у списках вони не вказані. Під час десятирічних польових досліджень автору довелось зібрати списки арештованих із 137 сіл південної Тернопільщини Серед них 32 села Борщівського, 28 – Бучацького, 28 – Гусятинського, 20 – Заліщицького і 29 – Чортківського р-нів. Зіставляючи їх з прізвищами розстріляних, ідентифіковано місця народження приречених. Так, із Борщівського р-ну –127 розстріляних, Бучацького – 89, Гусятинського – 88, Заліщицького – 71, Чортківського – 111. Разом майже пів тисячі осіб. Залишилось уточнити походження близько 250 убитих, які, на наше переконання, могли б бути з Монастириського і Теребовлянського р-нів Тернопільщини. Частину упізнаних прізвищ автор періодично публікував у чотирьох книгах з циклу “За тебе, свята Україно”, присвячених визвольній боротьбі ОУН, УПА на території Борщівського, Бучацького, Заліщицького, Чортківського та інших р-нів. Якими ж були передумови трагедії в Умані? Згідно з пактом молотова-ріббентропа 1939 р., німеччина та срср, як відомо, поділили Європу на сфери впливу. Прикриваючись гаслами про возз’єднання Західної України в єдиній сім’ї “народів-братів”, збройні сили срср 17 вересня 1939 р. вступили на землі Східної Галичини, Західної Волині, а 28 червня 1940 р. – Північної Буковини. Зі встановленням радянської влади на анексованих західноукраїнських землях набирали чинності сталінська конституція і нормативні акти більшовицької тоталітарної системи. Для зміцнення т. зв. “революційної законності і правопорядку”, поборення “українського буржуазного націоналізму” нарком внутрішніх справ срср л.
берія підписав 6 листопада 1939 року наказ “Про організацію органів НКВС Західної України”. До Галичини направили з різних регіонів срср близько 1000 офіцерів оперативного складу. Для розгортання партійно-політичної діяльності серед населення, прибули півтори тисячі комуністів і комсомольців. У виборах до народних зборів брали участь 7350 привезених агітаторів. Партійно-номенклатурний актив у селах запроваджував нові порядки та обряди. Читальні “Просвіти” переінакшували на клуби, де щовечора відбувалися примусові пропагандистські лекції. Замість портретів діячів української історії з’являлися портрети сталіна, леніна, кагановича та ін. У школах зникли настінні хрести, ікони, заборонили викладання релігії, хоч це викликало протест з боку дітей та батьків. Різко скорочувалася діяльність кооперації, більшовики реквізовували товар і відправляли його на “родіну”. Натомість на спустошені прилавки завозили горілку і сірники. Такі дії викликали обурення не лише у місцевого населення. Як приклад наведемо зміст формуляра, заведеного спецслужбами на Олександра Довженка. Агент повідомляв, що письменник обурювався діями радянської влади у Західній Україні: “Ми несемо туди нашу грубість, неделікатність, некультурність. Таке відчуття, що ми не більш організована культура, а більш низька. Вони здивовано бачать, як при нас усе розвалюється, як усе жадібно розхапується...”. Сьогодні відомо, як срср готувався до світової війни. Для здійснення свого плану в Західній Україні дислокували великі сили військ нквс. Наприклад, 4 дивізію нквс (командир – полковник нквс м. ф. мажирін) розташовували на румунських кордонах, підрозділи 57 полку нквс охороняли мости на річках Пруті Дністер. У районі Рави Руської дислокувалась 10 дивізія нквс, а її 16 кавалерійський полк розосередився на прикордонних заставах. У Тернопільській області стояла 13 дивізія нквс (командир – полковник нквс зав’ялов). Окрім цих військ, уздовж кордонів і не тільки, стояли частини “осназ” (особливого призначення) – найбільш агресивні ударні формування совєтської каральної машини. Згадані батальйони першими переходили кордон під час т. зв. “визвольної” місії срср 17 вересня 1939 р., і залишившись у тилу червоної армії, проводили “зачистку” території від так званих “контрреволюційних елементів”. “Працювали” вони інтенсивно з перших днів окупації Східної Галичини. А коли почалася війна, намагалися довершити “упущене”. У результаті найактивніший пік арештів, який перевершив репресії за весь період існування радянців, припадає на останню декаду червня і початок липня 1941 р. Повсюдні репресії, нарощування карального і партійного апарату в Галичині супроводжувалися збільшенням кількості великих і малих тюрем, котрі у десятки разів перевищували за місткістю ті, що існували раніше. Скажімо, на Тернопільщині, окрім районних слідчих ізоляторів, функціонували тюрми у Тернополі, Бережанах, Кременці і Чорткові. У цих в’язницях напередодні війни перебувало 3806 політв’язнів. Усього в Західній Україні більшовики утримували 21 тюрму із 20263 арештантами. Катівні у Тернополі і Чорткові не поступалися тюрмам у Львові та Луцьку. Їхні приміщення утримувалися у жалюгідному, антисанітарному стані. Людей звинувачували за статтею Кримінального кодексу України 54”2”11, тобто у “зраді батьківщини”. У тюрмах звичними стали денні та нічні допити. У гуркоті двигунів губилися крики катованих жертв, постріли і останні слова прощання з Україною тих, кого вели на страту. 22 червня 1941 року гітлерівська німеччина розпочала війну з срср. Поспішно відступаючи, нквс у тюрмах Львова, Луцька, Чорткова, Тернополя та інших міст залишив тисячі трупів. Люди, які поспіли до розбитих тюрем Чорткова та Тернополя, побачили жахливе видовище. Газета “Українські щоденні вісті” за 30 липня 1941 року так описала страшний вандалізм, вчинений совєтами у Чорткові: “Коли втікали з міста більшовики, місцеве населення ввійшло до тюрми, що розташована за містом й оточена високим муром. Там валялись десятки розстріляних. Впала в око свіжа могила, в якій знайшли жертви енкаведистського терору. У ямі лежали три верстви трупів. Виявили камери з убитими, замуровані цементом. Серед 800 жертв Чортківської тюрми мало кого можна було впізнати. Трупи зазнали розпаду, до того ж ув’язнені перед смертю були немилосердно понівечені. Багато трупів знайшли з відрізаними вухами і носами, виколотими очима. Батьки, матері, дружини і діти, сестри і брати мало не втрачали розум, дивлячись на варварські злочини енкаведистських опричників, вчинені над їх рідними. Ще більші криваві злочини залишили після себе “специ” у тернопільській в’язниці, де люди відкопали понад три тисячі московських жертв. Хроніку масових убивств допомагають нині відтворити документи каральних органів срср. Отож, зупинимося на деяких. Рішення про масовий розстріл ув’язнених прийняв нарком державної безпеки урср мешик за відповідними списками на підставі директиви наркома державної безпеки срср меркулова за No2445-М від 23 червня 1941 року у якій йшлося: “...Розгляньте справи на всіх, що є у Вас, арештованих органами НКДБ і складіть списки на тих, котрих ви вважаєте доцільним розстріляти...” .З цих же документів довідуємося, що наступного дня начальник тюремного управління нквс урср капітан державної безпеки філіпов надіслав командиру 13-ї дивізії конвойних військ нквс срср у Галичині полковнику зав’ялову депешу, в якій говорилося, що на основі розпорядження народного комісара внутрішніх справ урср старшого майора державної безпеки сергієнка із тюрем західних областей необхідно евакуювати арештованих у тилові області. Водночас він направляв план евакуації в’язнів і повідомляв, що для організації цієї роботи їде працівник тюремного управління нквс срср. Прибувши на місце, 28 червня 1941 року начальник тюремного управління унквс зателеграфував начальнику унквс капітану держбезпеки вадісу про труднощі в тюрмах, пов’язані з великою кількістю людей. Уповноважений просив додаткових роз’яснень: “Прошу Ваших точних вказівок, як бути з в’язнями, які числяться за НКДБ, евакуювати їх або залишити в тюрмі. Відправка в’язнів буде проведена в Чорткові 20 липня, для решти тюрем вагонів нема, а відправку провести нема можливості. Вказівки з цього приводу прошу дати письмові”. Наказ народного комісара внутрішніх справ, незважаючи на нестачу вагонів, мав бути виконаний. Капітан держбезпеки філіпов доповідав 5 липня 1941 року: “В тюрмі міста Чортків утримується 1300 в’язнів. Для евакуації були подані вагони, але начальник міськвідділу НКДБ розпорядився залишити 800 чоловік. В останній момент він відмовився від 800 в’язнів і вони під конвоєм всього наглядового складу тюрми пішим порядком направлені в м. Кам’янець-Подільський (і далі до Умані, де всі були розстріляні. – Н. М.). Про інші деталі тих трагічних днів йдеться в “Доповідній записці про евакуацію тюрем Тернопільської області”: “Евакуацію в’язнів із тюрем Тернополя і Чорткова почали 29 червня. Для тюрми м. Чорткова вдалось отримати 30 вагонів і 29 червня в’язні в кількості 300-350 чоловік були завантажені і частково відправлені на Гусятин, решту в’язнів у кількості 900 чоловік начальник тюрми тов. Левчук під своєю охороною відправив пожежним порядком на Кам’янець-Подільський, Дунаївці–Жмеринка. На допомогу йому дано 27 чоловік партактиву і один взвод червоноармійців”. Під кінним та пішим конвоєм багато людей у колоні ішли босими по дорозі, до них нікого не підпускали. Попереду йшла кінна розвідка. З етапного переходу Чортків-Умань врятувалися кілька щасливців, які залишили нам свої спогади і їх пощастило віднайти. Серед них Омеляна Чернегу, уродженця Мушкатівки з Борщівщини, енкаведисти чотири місяці на початку 1941 року протримали у борщівській тюрмі, потім перевезли до Чорткова. Допитували, щоб зізнався про діяльність сільської ОУН, а далі погнали до Умані. “У дорозі їсти нам майже не давали, – записала його розповідь донька. – А якщо й давали, то лише солену рибу, а води – ні. Люди на етапі згиналися й пили воду з калюж. Енкаведисти тоді били їх прикладами до смерті. Хто не мав сили, і ті, кого добивали, так і залишалися на дорозі. Я ішов у четвірці з двома братами Держаками із мого села і борщівським лікарем Я. Шалаутою. Спочатку йшов узутий в чоботи, які мав з дому, але вони мене так нагризли, що далі йти не міг. Тоді роззувся і йшов босий по шутрованій дорозі. Всі ноги мої були в крові. Конвой був дуже щільний, тому про втечу годі було думати. Одного дня я почув, що сили мене покидають, і далі йти не можу. Я тоді сказав хлопцям: нехай доб’ють. Хлопці по боках, як
Пам’ятаємо! · “Їх боялися як носіїв вільного духу і самого прагнення свободи. Тому так жорстоко з ними розправилися. Але дух свободи не можна вбити”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
могли, підтримували мене. Коли смеркало і конвоїри заговорились між собою, я скористався тим, що був крайнім, і скочив у бокову траншею. Довго чекав, думав, що будуть стріляти, але, на щастя, ніхто не побачив. Як колона зникла, я з усієї сили не побіг, а покотився у ліс, що виднівся. Там і переночував. Рано прокинувся, оглянувся, навколо не було нікого. Вийшов на край лісу, неподалік побачив горохове поле. Поїв гороху, вигріб яму, накрився бадиллям і знову заснув. Вранці за горохом прийшла жінка. Вона й сказала мені, що знаходжусь біля Вінниці...”. Ще дивом залишився живим з чортківсько-уманського етапу Михайло Демків з с. Шидлівці Гусятинського р-ну Тернопільської обл. Останній таке розповідав про страшні дні липня 1941 р.: “А дорога нам стелилася воістину терниста. Ми йшли під сонцем, обідрані і голодні. Нас супроводжували вибухи бомб і гуркіт гармат, і ніде було прихилити голови та бодай трохи перепочити. За Кам’янцем-Подільським, наче навмисно, кинули нам по оселедцю і не дали ні краплі води. В обдертому без покрівлі колгоспному корівнику, в котрий нас загнали на ночівлю, знесилені люди жменями діставали з вибоїн і спрагло пили застояну, смердючу рідину. І чим далі ми ступали на схід, тим страшнішою ставала дорога. Голодні люди вибігали з колони, кидалися на бурячиння, горох, хапали недостигле колосся і нерідко розплачувалися за це життям. Ще й досі не можу позбутися того страшного видива, що постало переді мною наприкінці етапу. Під густою пшеничною стіною, повз котру рухалася наша колона, бився у конвульсіях молодий політв’язень. Червона цівка крові стікала йому зі скроні, а він все ще кивав рукою, наче благав допомоги. Я, все більше відчував приреченість. Та, як у народі мовиться, і з безвиході люди виходять. І тут справді сталося диво. Уже на підступах до Умані, ввечері, нас, знеможених і зганьблених, знову загнали в порожній колгоспний корівник. Поки конвойовані шукали, де б прихилити голову, я запримітив хід на горище. Після того, як недремна варта зачинила за нами парадні двері і затіяла за ними вечірній банкет, видряпався під стріху і прикрив себе сніпками, у задусі та порохах пролежав до ранку. Аж коли корівник спорожнів, зважився виглянути. Та саме в цю мить на подвір’ї зупинилася “полуторка”, з неї повистрибували конвоїри з карабінами в руках і заметушилися по приміщенні. – Сматрі харашо по всєм углам і желобам! – лящав сухий, надтріснутий голос. – А может, на чєрдакє? Погляді! – квапився другий. Я занімів, насилу притримуючи сніпки, що сповзали з мене. А внизу все ще вишукували, нервувались, гупали чобітьми, але, на щастя, ніхто з пильних стражів не заглянув під стріху, з-під якої явно неприродно випирали сніпки. Нарешті машина відгуркотіла, запала ранкова тиша, і я вихопився зі свого сховку і шаснув в пшеницю. А довкруж вирувала війна. Німці були за нами і перед нами. Тут же відступали окремі частини червоної армії, загачували дороги натовпи запізнілих біженців. І не знати, від кого було берегтися, – від червоних чи коричневих вояків, від різноликої людської маси, що посувалася на схід, чи від переляканих мешканців сіл, мимо яких пробирався. А найгірше було б знову потрапити у руки енкаведистів чи інших карателів, котрі полювали за дезертирами та карними злочинцями”. Чортківський етап прибув до Умані 19 липня 1941 року. Дійшли далеко не всі в’язні, багато загинуло в дорозі. Після виснажливого переходу люди не могли рухатися, а на п’яти колоні наступав німецький фронт. Енкаведисти вирішили всіх розстріляти. 20-21 липня червоні звершили свою чорну справу. Невеликими групами людей заганяли у підвал і під гудіння автомашин розстрілювали їх. 31 липня 1941 року заступник начальника тюремного управління нквс срср політрук демйохін надіслав доповідну начальнику тюремного управління нквс срср капітану держбезпеки тов. нікольському, у якій повідомляв: “...В тюрмі м. Чорткова утримувалось 954 в’язні, евакуація яких відбувалась 2 липня 1941 р. В зв’язку з тим, що вагонів для відправки в’язнів у тил не було, тому силами наглядового складу в кількості 56 чоловік і прикомандированою пів-нагодувати, а вільних – тільки вбити”. За словами Глави УГКЦ, саме страх перед вільними людьми став причиною жорстокої розправи над українською інтелігенцією, духовенством, лікарями, адвокатами та молоддю, які були безборонними, але були носіями духу свободи. “Їх боялися як носіїв вільного духу і самого прагнення свободи. Тому так жорстоко з ними розротою бійців будбатальйону з місцевого гарнізону всі в’язні були етаповані пішим порядком. Із міста Чорткова етап слідував через пункти Кам’янець-Подільський, Жмеринку, Тивров, Ситківці, Христинівка, Умань. На шляху слідування при спробі повстання і втечі було розстріляно 123 в’язні члени ОУН”. У службовій записці йшлося, що розстріл указаного контингенту був викликаний обстановкою, яка склалася на фронті, оскільки противник, який прорвався, розташовувався в 20-30 км від м. Умань. Весь наглядовий склад тюрми м. Чорткова прибув ум. Харків. Цінності в’язнів привезені в м. Харків і здані у фінвідділ НКВС УРСР”. Знайомлячись з документом, заступник берії сєров власноручно написав начальнику тюремного управління нікольському резолюцію, в якій засумнівався у цифрі “123” й зауважив, що такі звіти з місць треба перевіряти, чи бачив хто факт розстрілу, чи закопані розстріляні тощо. Звісно, що в хаосі перших тижнів війни ніхто з вищих чинів нквс точності поданих цифр не перевіряв, ба й навіть не думали, що через 80 років історія у повен голос заговорить про злочини срср. Роботу з ідентифікації розстріляних українців Тернопільщини автор почав завдяки восьми спискам розстріляних (860 осіб), опублікованих СБУ (м. Київ) понад 20 років тому. У результаті зіставлення списків, як згадано вище у селах на місцях, нам вдалось ідентифікувати майже пів тисячі осіб. Довгі роки ми розшукували також обставини і місце розстрілу 123 політв’язнів, допоки останніми роками не трапився випадок. Учителька історії місцевого ліцею с. Юрківці Райгородської сільської ради Вінницької області Світлана Вакуленко, вона ж пошуковець і краєзнавець, повідомила про місце розстрілу групи людей, яку відібрали з колони. При підході до села енкаведисти наказали місцевим колгоспникам викопати глибоку яму під лісом, у яку скидали всіх розстріляних, а решту колони погнали далі. З приходом німецьких окупантів мешканці на місці розстрілу висипали могилу і відправили панахиду за убієнними. З поверненням совєтської правилися. Але дух свободи не можна вбити”, – наголосив він. Предстоятель зазначив, що Господь є Богом гідності та свободи, а пам’ять про невинно убієнних має стати законом сьогоднішнього життя українців. “Пам’ять про тих синів і дочок України, яких тоді так жорстоко позбавили життя, має кликати, стукати до наших сердець сьогодні. Бо дуже багато кому сам факт існування вільної Уквлади власті могилу розрівняли і заборонили згадувати про трагічну подію. Лише з відродженням незалежності України на тому місці знову висипали могилу, поставили хрест, а також синьожовтий і червоно-чорний прапори. На жаль, похорон розстріляних в Умані після втечі більшовиків відбувся непомітно й сьогодні важко знайти повідомлення про цю подію в архівних матеріалах. Німці, переконані у своїй перемозі, не звертали уваги на комуністичні розстріли українців. Лише в західній пресі у часописі “Християнський голос”. Ч. 36(87) за листопад 1950 р. хтось подав про обставини розстрілу в Умані: “19 липня 1941 р. до Умані привели большевики з чортківської тюрми коло 700 в’язнів. Разом з ними прибуло й чортківське НКВД. Після 12 днів в Умань вступили німці. Коло 20 серпня німці доручили упорядкувати тюрму; коли ж призначений бургомістром начальник тюрми пішов оглядати тюремний будинок, то виявилось, що у дворі дому, за мурами, валяється багато верхнього одягу. Цей одяг не був схожий на той, що його носили люди Східної України... При огляді будинку тюрми й тюремного господарського двору не найшли нічого, що свідчило б про будь-які злочини. Урядовці, що працювали при тюрмі, всі виїхали з большевиками й не було від кого щось довідатись, але випадково зустріли й запитали одного з колишніх урядовців тюрми, що працював там як помічник лікаря, чи не знає він що-небудь про долю тих людей, які перебували в тюрмі під час відходу большевиків з Умані, одначе він не дав ніяких пояснень. На другий день він зайшов до начальника тюрми і сказав, що в господарському дворі, який належить тюрмі, водному з хлівів, де був великий льох, тепер все застелене суцільною дерев’яною долівкою, і він зауважив, що слід було б зняти цю долівку й оглянути замаскований льох. Негайно зірвали долівку, але ввійти у льох було неможливо, вхід засипаний вугіллям і різними уламками дерева. Коли ж очистили вхід до льоху, то виявилось, що вхід до тунелю, де на зиму складали городину, є замурораїни виглядає загрозою. Наша країна, яка нічого іншого, крім свободи і гідності, не хоче, є нині викликом для тиранів третього тисячоліття”, — сказав Блаженніший Святослав. Він наголосив, що духовна боротьба триває й сьогодні, однак зло ніколи не має останнього слова. “Ми знаємо, що ніколи ані рабство диявола, ані неправда,
ваний і зацементований: його ж одразу розбили і з тунелю вдарило таке повітря, що робітник знепритомнів. Розглядіти, що було в тунелю, не було ніякої змоги. Негайно повідомили місцеву владу; приїхали німці з протигазовими масками: але з тунелю несло таким важким повітрям, ще ледве в масках вдавалось побачити складені там людські трупи. Майже два тижні чекали, щоб освіжилось повітря і можна було виносити з тунелю трупи й перенести їх на цвинтар. З льоху винесли 863 трупи. На всіх виднілися сліди катування; у багатьох виколоті очі, відрізані вуха, розбиті голови, багато трупів мали стріли в потилицю. Тлінні останки закатованих мучеників потім перевезли на місцевий цвинтар і поховали по християнськи в шести братських могилах”. Наступне повідомлення подали “Краківські вісті”. Ч. 242/397, “При кінці вересня ц. р. знайдено в підземеллях тюрми в м. Умані довгий і широкий підвал, вхід до якого був завалений різними речами, дровами, бочками, сміттям та землею. В цьому підвалі лежало понад 800 змасакрованих трупів, у тому числі коло 30 жіночих. При 83 трупах було знайдено деякі документи. Серед них інженера Петра Турули з Теребовельщини”. За ним приїхала рідня і його переховали на батьківщині. Це було єдине перепоховання з довжелезного списку розстріляних. Отже, в уманській катівні лягли кістьми зовсім молоді хлопці і дівчата, галицькі хлібороби, українська інтелігенція, встеливши трупами кривавий кремлівський шлях до комунізму. Нечуваними методами у забризканих кров’ю і мозком мундирах московити уранці 21 липня 1941 року добивали останні жертви. Оцінюючи жахливу подію московсько-більшевицького народовбивства, здійсненого в Умані, вважаємо їх злочином проти людства. З метою збереження пам’яті про розстріляних на основі зібраних матеріалів тернопільські активісти спорудили в Умані монумент жертвам Уманського розстрілу та освятили його 30 липня 2011 р. Вічна пам’ять розстріляним політв’язням Чортківської в’язниці в Умані.
ані поневолення не мають останнього слова в житті людини. Останнє слово завжди за Богом, за правдою. Останнє слово за життям”, – зазначив Предстоятель. На завершення він закликав молитися за всіх борців за волю України – як тих, хто в 1940-х роках виборював українську державність, так і тих, хто захищає її сьогодні. Із сайту УГКЦ
Пам’ятаємо! · “Їх боялися як носіїв вільного духу і самого прагнення свободи. Тому так жорстоко з ними розправилися. Але дух свободи не можна вбити”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ 5 липня, у день вшанування 85-х роковин Чортківсько- Уманської трагедії – масових розстрілів органами НКВС українських політв’язнів, представників інтелігенції та духовенства, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у співслужінні з владиками Синоду Єпископів очолив Архиєрейську Божественну Літургію в соборі Верховних апостолів Петра і Павла в Чорткові. Після Літургії відбулася Хода пам’яті та шани до скверу Скорботи та надії, де Предстоятель звершив панахиду й очолив спільну молитву за жертвами трагедії. Після панахиди Блаженніший Святослав наголосив, що зло завжди поневолює, а правда визволяє. Пригадавши слова Блаженнішого Любомира Гузара, сказані під час Революції Гідності, Предстоятель зазначив: “Тирани цього світу більше бояться вільних людей, аніж голодних бунтів. Бо голодних можна
Подія року · “Чутися сьогодні українцями означає те саме, що бути людьми. Сильними, світлими, творчими”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Відлунав Десятий ювілейний український фестиваль музики, пісні, танців, художнього мистецтва, поезії та прози в Рієці (Хорватія) 18–21 червня 2026 року.
Галина ДАЦЮК, журналістка, Рієка – Київ
Ми вже сповна переживаємо київські реалії, але думки досі сплітають намисто спогадів про це воістину знакове свято культурної дипломатії. Нанизую подумки рожевий кварц олеандрів, кришталь ловранської води, хризопрази лаврів, бурштинове сонце над Лунгомаре, бірюзу Адріатики, ніжний фіолет гортензій, ультрамарин рідного цикорію поміж смарагдом трав. Виходить шедевр. Думається, що Фестиваль – коштовна прикраса в низці українсько-хорватських культурних подій. Він знаний, візуально впізнаваний і феєричний, як розкішна природа Адріатики з
Організаторка Фестивалю, народна артистка України Ольга Камінська (ліворуч), голова Секретаріату Товариства “Україна — Світ” Алла Кендзера, володарка Гран-прі 2025, співачка і мисткиня Ольга Угнівенко кольорами наших національних строїв. Він підсвічений світлом таланту і добра людей, які творять його з любов’ю до України, – Ольги та Віктора Камінських. За кожну “намистинку” подякувала перед від’їздом додому Івану Яковичу Франку біля пам’ятного знака “Поет і Птах” в Ловрані. Бо саме з літературного конкурсу “Франкові Зорі” в 2024 році, на якому здобула І місце за книжку “Одна з Нас. Незагублені історії”, почалася моя участь у Фестивалі як журналістки “Слова Просвіти” і учасниці журі. Недарма наш автобус котився гладенькими і чистими дорогами Європи за маршрутом Київ – Ловран. Перетинав кордони, ховався за мальовничими горами, виринав серед доглянутих долин і полів, переходив мости, минав містечка, спинявся на кавування, часом щось собі наспівував, дрімав, прокидався і так – 30 годин у бік моря. Але хоча ця барвиста мандрівка була спрямована на зустріч з Адріатикою, головною метою маршруту була наша участь у Х Українському фестивалі музики, пісні, танців, художнього мистецтва, поезії та прози в Рієці (Хорватія). Слава Богу, нам вдалося подолати відстань від Києва довжиною в 1700 км без проблем, у комфорті, при блискучій організації і з хорошим настроєм! Наступного дня ще до заходу сонця ми були в Ловрані. А ввечері наступного дня в готелі “Вілла Лаурель” відбулася творча зустріч “тих, хто пише і мандрує” з супутниками, з якими разом вирушили з Києва до сонячної Хорватії. Члени журі, письменники, журналісти, лавреати минулих років Фестивалю розповіли трохи про себе, прочитали уривки з книжок, продемонстрували уривки з фільмів, зіграли сценки з роману Олександра Балабка “Ролі і манекени”. Обмінялися енергіями і стали однією дружньою компанією, що разом споглядала красу довкола, набиралася сонця і здоров’я, мандрувала до Плотвіцьких озер, італійського Трієста, а, найголовніше, – спільно проживала чудові фестивальні дні. Про прозово-поетичне ревю “Франкові Зорі” ми вже розповідали на сторінках “СП”. А сьогодні йтиметься про
Міжнародний конкурс “Українські солоспіви у Рієці” 20 червня Ця яскрава сторінка Фестивалю відбулася вже вдесяте. Щороку вона збирає широку авдиторію не лише учасників та учасниць, а й слухачів, що з радістю йдуть на поклик рідної пісні. І Рієка в цей день стає центральною сценою над Адріатичним морем, де у силі і славі, тонких вібраціях почуттів, смислів і традиції постає наш всенародний скарб – українська музика і Пісня. “Українські солоспіви” – не просто змагання. Тут подія набирає сили, що єднає окремих людей і наші народи. Тут, у дружній нам Хорватії, учасники відчувають себе посланцями порозуміння, представниками великої європейської держави, що презентують пісенну культуру. Щоб проростала і вкорінювалася вона для тих, хто сьогодні вимушено перебуває за межами України. Цьогоріч до складу журі ввійшла радниця з музичних і театральних питань міста Рієки пані Ваня Зелчіч, а хорватський тенор Давор Лешіч є членом журі “Українських солоспівів” з десятирічним стажем. Знову оцінювали конкурсантів Ольга Камінська (голова журі), Олександр Балабко, Валентина Давиденко і Галина Дацюк. Новими ж членами журі цьогоріч стали пан Богдан Тихолоз – український музейник, директор Дому-музею Івана Франка у Львові, менеджер культури, франкознавець; Орест Шургот – український та хорватський скрипаль, диригент, педагог, доктор музичного мистецтва з Загреба; Петро Андрійчук – голова Національної всеукраїнської музичної спілки України, заслужений працівник України, професор, художній керівник Заслуженого народного хору “Дарничанка” (Київ). Почесною членкинею журі була запрошена пані Алла Кендзера, голова секретаріату Громадського Об’єднання зв’язків з українцями за межами України “Україна – Світ” (Київ). Символічно, що першою на “Українських солоспівах” прозвучала пісня “Повій, вітре, на Вкраїну...” у виконанні Миколи Ватажка. Той вітер з берегів Адріатики до нашої Вітчизни й у відповідь – вітер з України став своєрідною метафорою пісенного колообігу, що засвідчила: ми є українці! Подих рідного світу налаштував залу – конкурсантів, слухачів і журі – не лише на оцінку виконавської майстерності, а й на емеційний супровід кожного виступу. Це були настільки хвилюючі миттєвості, що часом забувалося, що ти суддя, бо дійство, голоси, мелодії проймали кожну твою клітинку і ти ставала єдиним цілим з пісенним твором. Втім роботу свою журі виконували чесно і професійно. Вибір пісенних і музичних творів не обмежувався тематично, тому тут панувало різноманіття. Не обмежувався і вік учасників, тож конкурсні номери представляли артисти у віковому діапазоні від 13 до 83 років. Географічно Європа була представлена Україною, Хорватією, Німеччиною, Словенією. Зміст творів розповідав про нашу історію, сьогоднішнє буття і наші бажання, найголовніше з-поміж яких – перемога України. Емоційною домінантою конкурсу стало виконання пісні “Пливе кача...”. Тисячі разів слухану ми вперше почули її глибо-
Перше місце — у Заслуженого народного хору “Дарничанка”. Тут лише його частинка ченний сум з вуст 13-літньої співачки з Хуста Валерії Попадинець. Кришталево чистий голос і такої ж чистоти серце дівчинки викликали щирі сльози журі. Віриться, що у Валерії – велике артистичне майбутнє, бо такого тембру і звучання голосів – одиниці. Виконавиця одержала Гран-прі, яке їй урочисто вручили на Гала-концерті Фестивалю. Ще одне Гран-прі – у номінації “Інструментальне мистецтво” – одержав Михайло Шейко (Любляна, Словенія) за фантазію на тему української народної пісні “Ой чий то кінь стоїть” та “Коломийку”, баян. Перші місця здобули: заслужений народний хор України “Дарничанка” (художній керівник Петро Андрійчук, Київ, Україна) за виконання пісні “Єднаймося, люба родино”, муз. В. Газінського, сл. М. Каменюка; Іван Зорко (Рієка, Хорватія) – за сольне виконання пісні “Розпрягайте, хлопці, коні”; авторвиконавець Володимир Груньов (Україна) за пісні “Вальс” та “Сніг”; Олена Цігленяк (Загреб) за виконання пісні “Минає день, минає ніч” М. Мозгового, танець Аліни Марош; Микола Ватажко, учасник заслуженого народного хору “Дарничанка” (Україна) за пісню “Повій, вітре, на Вкраїну…”, сл. С. Руданського, якою розпочалися, як ви знаєте, “Солоспіви у Рієці”. Друге місце вибороли Наталія Комарницька (Одеська обл., Україна) за пісню “Музиченьки”, сл. А. Демиденка, муз. О. Злотника і тріо “Древо волі” (Любляна, Словенія). Конкурс був не просто успішний, він був фантастичний! Його організації, режисурі,
наповненню завдячуємо насамперед засновниці події, очільниці УКПТ “Дніпро”-Рієка, народній артистці України Ользі Камінській. “Хто співає, той двічі молиться”, – повторює пані Ольга. Її пісня-молитва – про Україну. Для її перемоги, щастя і добра пані Ольга співає на найкращих сценах світу, наводить мости дружби між народами, тримає наш дужий стрій і єднає в любові серця. Браво! Організаторами виступили УКПТ “Дніпро”-Рієка та Українська громада Республіки Хорватія за підтримки Ради національних меншин Хорватії, міста Рієки. Фінансово Фестиваль підтримала Рада національних меншин Республіки Хорватія, українська національна меншина у Приморсько-Горанській жупанії, а також місто Рієка. Посольство України в Республіці Хорватія на знак підтримки Десятого ювілейного українського фестивалю в Рієці прислало зі святковою вітальною промовою від імені Посла України в Республіці Хорватія і з чудовим букетом квітів аташе з питань культури в Республіці Хорватія Олександра Пустовойтенка. Щиро вітаємо всіх переможців Міжнародного конкурсу “Солоспіви у Рієці” і відзначаємо, що Український фестиваль музики, пісні, танців і художнього мистецтва у Рієці став культурною Подією року. А ми за цей час стали рідними людьми. Бо Український фестиваль в Рієці має притягальну силу, здатну об’єднати тих, хто ні на мить не задумується, що відповісти на запитання, хто ви є? Звісно – українці! Чутися сьогодні українцями означає те саме, що бути людьми. Сильними, світлими, творчими. Які презентують тут культуру країни, що воює за свою ідентичність, за право бути собою, жити вільним народом серед вільного світу. Тож нехай з кожним роком Український фестиваль музики, пісні, танців і художнього мистецтва в Рієці все більше наповнюється новими талантами, подіями і людьми. Дякуємо дорогій Ользі Камінській, засновниці і організаторці Фестивалю, очільниці УКПТ “Дніпро”-Рієка, народній артистці України, примадонні Київської оперети та Хорватської опери, за талант мистецький і талант збирати та єднати українство в ім’я добра, та Віктору Камінському, музикантові, представнику української національної меншини у Рієці. Дякуємо за любов і світло, які докладаєте в кожну мистецьку подію. Тому вони світять сонцем – від берегів Адріатики до Дніпра. Маю за честь писати про цю величну подію до тижневика ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка “Слово Просвіти”, що вже втретє є інформаційним спонсором Фестивалю. Закінчення в наступному числі. Світлини з відкритих джерел
Фото на згадку про ювілейний Х Український фестиваль пісні, музики, танців, художнього мистецтва і слова у Рієці, 2026
Про-читання · “Слово володіє магічною силою, яка полягає в його здатності плекати уяву, завдяки чому остаточно підкорило собі час”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
чи ні, а мусиш вірити у вічність, задля якої ніщо не зникає, не пропадає, а все їй слугує. – Є речі, які ми не здатні зрозуміти й осмислити. “Ґедель (Ґедель Курт [1906–1978] – австрійський логік і математик. – Б. Д.) показав, що істина є сильнішою за можливість доказу, тобто не все, що є істинним, можна довести” (Марія Фюрст, Юрґен Тринкс, “Філософія”). – Пам’ять, праця, віра у вічність кохання завжди нам жити допоможуть. Марсель Габрієль ([1889–1973] – французький філософ, драматург та музикант) стверджував: “Сказати людині: “Я кохаю тебе” – це те саме, що сказати: “Ти будеш жити вічно, ти ніколи не помреш””. Слово – вічність… – Те, що не підвладне оку й розуму, бачить і розуміє тільки серце. Спостерігаймо видиме, впиваймося його красою, то осягнемо бодай крихти життєвої й Божої сутності. ...Мжичить осінній дощ, сірий і холодний брат болю й печалі... Коли сльози й біль розбудили мене у темноті й шелесті ночі, раптом почув її сміх, побачив кохане серце; і то були ніч не ніч та сон не сон... А наснились Олешківські піски, це природне диво, та ще місце, де з’явився, а потім зник Маленький принц. Придивляймося уважніше до найбільшої в Європі – української пустелі, й до зоряного неба. Якщо почуєте сміх і побачите золотоволосого хлопчика – прошу написати мені… Я приїду, щоб доторкнутися до його волосся і почути малиновий дзвін зоряного неба – щоб разом із вами пересвідчитися, що все правдиве, чисте, вічне не щезає, не розчиняється у Всесвіті, а осідає на носіях пам’яті – Божих та наших. Річард Фейнман (лавреат Нобелівської премії з фізики 1965 року) стверджував, що ми не знаємо, що таке душа (дух); очевидно, це інформація, яка накопичується в мозку людини. “Померле – не пропадає із Всесвіту” (Марк Аврелій, “Наодинці з собою”)… Дбаймо, щоб добре – та добре, щоб сльоза кохання, вознесена до молитви, сходилася в точці вічності. Час, у якому живемо, – мить нашого життя, як і кохання, тому “бажання зробити швидкоплинне вічним – це і є кохання” (Рамон Гомес де ла Серна). Сутність речей – це їхні душі. Душі зі сльозою серця: “Іноді хочу побути наодинці з цим загадковим Вергілієвим рядком, що проснувався у моноліті епосу, мов тендітний, що й помітити годі, прожилок: Sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tangunt. Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця” (Андрій Содомора, “Сивий вітер”)... Душа на вітрі, це вітрило біле, розгорнене супроти бур, як щит, тріпоче, б’ється, мов осиротіле, та не вмирає під вагою літ. Любомир Сеник, “Таїна”
Про-читання · “Слово володіє магічною силою, яка полягає в його здатності плекати уяву, завдяки чому остаточно підкорило собі час”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів
За мить на вік ми здатні полюбить, А розлюбити – і життя не стачить. Микола Будлянський, “Любом і вирій”
Сльозою: “Молитву діяти до краю” (Тарас Шевченко, “Муза”), – мені: Ти, Боже, поможи. Чи ми знаємо, що таке кохання? Професор еволюційної антропології Оксфордського університету Робін Данбар у своїй книжці “Наука любові та зради” (К.: Темпора, 2014. – 346 с.) дійшов висновку, що “насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися…”. Людське життя незбагненне, і пошук істини в людських стосунках, осмислення кохання, докази кохання – за твердженням Манфреда Лютца (“Блеф! Фальсифікація світу”. – К.: Вид-во Жупанського, 2016. – 160 с.) – такі самі, як і докази існування Бога, бо вони “…є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим”. Пізнати єдине і вічне кохання, зберегти сльозу пам’яті – означає прямувати до цілісності людини Божої правди: “Закон, що сила не пропадає, має загальне значення, бо він править не тільки фізичним світом, але й інтелектуальним світом (таїна енергії кохання, духовного світу сльози, культури – це правда. – Б. Д.)… Де правда, там мусить бути побіда” (Іван Пулюй, “Листи”)… Ідуть роки. Й щось ще поза роками – Чи я тебе у безвістях знайду? Богдан Чепурко, “Елегії” Десь, може, там зустрінемося ми. Не буде рук – обнімемось крильми. Ліна Костенко Хочеться, щоб моє рясне цитування переконало читача, що я нічого від себе не вигадую, а просто подумки бесідую з авторами прочитаних книжок, думки яких осіли в моїй пам’яті… Цитати тут не просто ілюстративний матеріал, а повноцінні співрозмовники автора, які утворюють багатоголосий полілог – духовний хоровий спів навколо поняття кохання. Осінній дощ… Чи то зима подмухом нагадує про себе, чи осінь дихає зимою? Невидима мжичка мережить негоду. Вдихаючи вологу, споглядаю завмерлих у благородній поставі левів, яким у закам’янілому погляді очей журби відкрився осінній Львів. Самітники в зажурі навмання йдуть на прохід закутками вулиць із сірого каменю, стежками старого, підтоптаного й вічно молодого Львова; він – у задумі минувшини, у спочинку від швидкоплинного й екстенсивного життєвого руху, у розмислах пам’яті серця, з найпотаємнішими порухами того, що не стирається, не кане в забуття, що жевріє надією у вічності неповторного, чому немає вороття. Подію неможливо оминути, неможливо ні захиститися від неї, ні заховатися у слові, яке підкорило час і силою Божого Духу здатне матеріалізуватися в незбагненне й недослідиме… Пригадав оповідку про відомого поета, що самотньо стояв на палубі корабля, спостерігаючи за проводжальцями: вони махали руками, посилаючи теплоту, кохання й любов не йому… Але він зійшов на причал, підійшов до одинокого волоцюги й попрохав: “Як відчалюватиме корабель – помахай мені рукою на прощання…” Самотність – подруга невидимої гіркої сльози, туги-печалі серця й пам’яті втраченого. Щастя – це коли хтось думає про нас, молиться за нас, поєднаний невидимою духовною ниткою з нашим серцем, здатним бачити й чути найпотаємніші порухи життя. Ось так, томлячись у задумі, зустрів одного поглинутого журбою чоловіка, і він розповів мені все... “Цавет танем!” – як кажуть, прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені. Ліна Костенко У задумі й сльоза скотилася; цей тягар – печаль глибокої осені, що його я взяв на себе, вже несила нести. Порив дощистого вітру навіяв поетичні рядки: Тремтіння віт, і жах, і насолода, шаленство злив у білому вогні! Ну от і все. Одплачеться природа. Їй стане легше, певно. Як мені. Ліна Костенко Сиплеться листя на Львів, але не залетить жовтий лист у мою кватирку. Життя людини – наче те листя дерев, і жоден листочок не повертається до своєї гіллі. А що ж людина? Згідно з багатосвітовою інтерпретацією теорії квантової механіки, істоти, що мають здатність до самосвідомості (думати), – безсмертні. Одна проблема: неможливо експериментально довести це твердження. Ніхто не повернувся і не розповів. Але ж із математикою не посперечаєшся… Осінь. Опале листя… спонукають до роздумів. В час холодного вітру надворі й пустельної тиші в серці чую притишений голос пам’яті: “Тобі буде важко без мене...” Тягар можна підняти й нести, а втрату... Не чути щебету коханої, і тільки усмішка її з фотографії оживлює пам’ять неземною теплотою, бо ми – порох і тінь, тінь тіні й тихесенький шепіт Божого Духу. Не послаблює болю й зігріта спомином сльоза, – гірка як сіль і кришталево чиста... Моя кохана була подібна до Маленького принца: щира, тепла усмішка і золоте, м’якеньке, тоненьке волосся, що розвівалося кольором достиглої пшениці; ступала легенькою струдженою ходою, як стебелинка в платтячку із вранішньої роси... “Братик біль” живе зі мною, а “сестричка радість” загубилася в чужих світах, блукає невідомими дорогами, і мені не ступати її змитими загубленими слізьми слідами. Давно вже не торкається мене “сестричка”... Кажуть: “...Не думаймо про тягар життя, думаймо, як плисти” (Мирослав Дочинець). Однак нелегка це робота. Тісно мені на цьому світі, тісно... Є моменти, коли й слова вже нічого не важать – відчуваю лише ваготу гіркої й болючої думки: Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити? І де межа життя проходить в попіл смерти?.. І вечір молитовно склав долоні зір… Богдан¯Ігор Антонич
Екклезіяст нагадує, що людина народжена для добра, для праці, тож має радіти й жити ділами своїми. Лягає слово на папір, ніби позбувшись влади часу та власного єства; слово, яке не має певного місця ні в комірках мозку, ні у просторі Всесвіту. Воно може бути й чужим, позиченим словом – але важливо, щоб серце виплекало слово як думку, цю живу й розумну істоту, яка допоможе нам і плакати, і жити, творячи власний світ Маленького принца. Думки ширяють, у пам’яті одинокими, нікому не відомими планетами, зі своїми болями-печалями, в зоряному незбагненному Всесвіті нескінченного життя-кохання-любові; стають для нас квіткою, яку будемо щоранку поливати. Торкалася мого серця ніжна мить життя – ми завжди ходили вкупі, були щасливими дітьми. Я любив сміятися причинно й безпричинно. Хто здатен осмислити це? Її розумна й ніжна голівка якраз поміщалася в мозолистих долонях мого серця; її – простий, ідеальної чистоти одяг, єдина пляшечка парфумів на все життя, шляхетність у поводженні, бо любила природу, насолоджувалася працею на землі, загалом була уособленням людської природи, найбільша прикраса якої – усмішка тепла та свіжості. Коли ми йшли, то сонце усміхалося нам, а вітер зупиняв свій лет і тихо-тихо, майже пошепки, співав нам вічну пісню радості кохання. Коли ж вона віддалялася, в порухах її єства я бачив незбагненне й вічне… І неможливо зупинить Щасливу мить, яка безмежна, Але всього лише на мить. Леонід Талалай, “Щаслива мить” Безсилі тут слова, хоча, за Яном Парандовським, слово володіє магічною силою, яка полягає в його здатності плекати уяву, завдяки чому остаточно підкорило собі час; але тільки серце може осягнути все і заплакати гіркою сльозою пам’яті. А тепер, навчаючись і навчаючи поспішати поволі, радіючи кожній миті життя, я кажу: У цьому наша вічність і нескінченність кохання. А за Хорхе Луїсом Борхесом, “Життя надто вбоге, щоб не бути також безсмертним”. – Сей біль нікому не здолати – ти мусиш жити ним: “Мабуть, наші страждання і є найбільшою таїною буття?” (Ольга Хоружинська, дружина Івана Франка). – Кохай свою пам’ять кохання, бо кохання – це все: “Чи ж неповторне можна повторити?” (Ліна Костенко). – Наше мізерне життя подібне до тіні, до пороху і таке коротке, що, хочеш того не слово, у когось перші кроки, надають поетичним текстам особливого метафоричного відтінку і художнього колориту. Особливо запам’ятались Ольга Киця, Анна Слезіна, Ірина Чуприна, Анна Губіна. Розділ “Дебют” представлений творами п’яти авторів. І всі вони заслуговують на найкращі слова підтримки. Це Софія Коваль, Таїсія Ковалевська, Анастасія Кондратова, Марія Хатова, Ангеліна Задверняк. Так тримати. Шлях до визнання довгий, тернистий, часом сповнений інтриг. Побажаймо молодим письменницям творчого успіху і не забувати, що ваше слово уособлює вільний дух, свободу і долю України. А далі, далі – новий журнал і знову звучатимуть Лелечки і Лелечанки. Безмежне диво нової літератури в княжому Києві. Всім за все спасибі! І наостанок “лелечка” від Сергія Мартинюка: Моя Україно! Будуй-муруй світу якому немає московита. Не дай себе ошукати знову!
Світогор ЛЕЛЕКО
Про-читання · “Слово володіє магічною силою, яка полягає в його здатності плекати уяву, завдяки чому остаточно підкорило собі час”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ “Літературний Пантеон України. Ки¯ їв”. Головна дійова особа і ведуча Аліна Шевченко. Поетеса, письменниця, ре¯ дакторка, верстальниця. Без неї вже не¯ можливо собі уявити всі ці нові часописи і антології. Як говориться “Долю думкам і яріє слово”. І слово нове, амбітне, зі сма¯ ком війни і віри в Перемогу України. 27 червня, напередодні 30-річчя Конституції України, в затишній бібліотеці на Оболоні в Києві відбулась зустріч авторів і авторок альманаху “Коло млина”. Альманах – унікальна збірка творів на сільську тематику. “PANTHEON” – антологія поезії та прози XXI століття. І вишенька на святі слова – Олександрійський маяк, літературно-мистецький журнал. Виступи яскраві, красиві, незвичайні, різні, неймовірні, чуттєві, піднесені. Авторки бунтарки, і подекуди поезія вдало передає думку, вдихуючи глибокий зміст і змушуючи словом доторкнутися до душі. На різний смак поезія і проза. У кожного своя пора і власний стиль. І оце рід-
Письменники і час · “Успіх був неймовірний! Зал аплодував, ридав, сміявся і плакав, безперервно лунали вигуки “браво”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Михайло СОРОКА
На обкладинці книги – знайоме з пори студентства обличчя моєї однокурсниці. Ольга Кобець назвала свою книгу “З відкритим забралом”. Комусь, можливо, така назва видасться дещо претензійною. Але не тим, хто знає авторку, її життєвий шлях, журналістську, громадську й політичну діяльність. Вона йде по життю з відкритим обличчям, не приховує своїх намірів, відстоює свої відверто проукраїнські позиції. І свідчать про це не тільки сторінки її книги, написані в наші дні, а й публікації Ольги в ті часи, коли вона після закінчення університету прийшла в українську пресу.
*** Кожен з нас, звичайно, мріяв тоді, щоб після факультету журналістики отримати шанс для роботи у загальноукраїнських чи київських ЗМІ. Не тільки мріяв, а й на останніх курсах второвував стежки до столичних редакцій, аби там привернути до себе увагу. Ольга Кобець ще з першого курсу взяла курс на “Молодь України”. І там, як тоді говорилося, себе зарекомендувала. Її взяли у відділ листів, очолюваний Борисом Гичком. У сімдесяті роки “Молодь України”, як і київська обласна “Молода гвардія”, користувалися популярністю. Досить сказати, що перша зних мала мільйонний тираж. Уній, за словами Ольги Кобець, успішно працювало гроно чудових журналістів – Анатолій Краслянський, Григорій Філіпчук, Іван Лепша, Володимир Коломієць, Анатолій Драгомирецький, Володимир Білкей, Федір Зубанич, Анатолій Гриценко, Василь Іванина, Валентина Скоропадська, Оксана Мельниченко, Микола Хрієнко… А в “Молодій гвардії” звучали імена Михайла Слабошпицького, Григорія Кримчука, Миколи Славинського, Катерини Мотрич, Тамари Хрущ… Ольга Кобець не загубилась в цьому сузір’ї молодих журналістських талантів. “Мене любили у цій газеті”, – пише вона у своїй книзі, додаючи, що вважає працю в “Молоді України” найкращими своїми роками. Правда, виникали різні ситуації, головним чином через те, що журналістське слово було тоді під пильним цензурним оком. Доходило, як пригадує вона, навіть до абсурдних звинувачень. Ось хоча б один з випадків. Десь Ольга вичитала, що “цього сезону в Парижі модно одягатися в одіж, позначену жовто-блакитними кольорами”. Без жодного злого умислу вона зробила замітку до газетної сторінки “Чайка” про модні тенденції в різних країнах світу, зокрема про те, що в Парижі люблять жовто-блакитні поєднання. Яке ж було її здивування, коли пролунав внутрішній телефон від редактора: “Зайдіть!” Зайшовши до редактора в кабінет, Ольга здивувалася ще більше: він сидів, набурмосившись, видно, що був дуже роздратований. “Що ви написали?!” – запитав він і простягнув їй замітку про моду в світі. Вона дуже уважно її прочитала, передбачаючи якусь орфографічну помилку, але нічого не побачила. “І ви не розумієте, що це означає?” – запитав редактор. “А що це означає?” – з обуренням запитала Ольга. Редактор глянув на неї дещо спокійніше: “Де ви школу кінчали?”. “На Вінниччині”. “Щоб ви більше ніколи не вживали такі слова. Це націоналістичні гасла”. Того разу для Ольги обійшлося розмовою з редактором… Газета “Вечірній Київ”, в редакції якої авторці спогадів випало вісім років працювати кореспонденткою літературного відділу, теж мала великі тиражі і широку популярність. Сторінки книги містять низку епізодів з тогочасного життя журналістів “Вечірки”. У ньому також не бракувало гострих ситуацій. Особливо коли врахувати, що це були бурхливі вісімдесяті роки, друга половина яких пройшла під декларуванням перебудови і гласності. Одна з таких ситуацій для Ольги Кобець пов’язана з Молодіжним театром Леся Танюка. Вона тоді виступила на захист дуже популярного в ті роки театру, який давав спектаклі на сцені тодішнього будинку культури “Метробуд” з обіцянкою, що йому буде передане нове театральне приміщення, де свого часу працював Лесь Курбас зі своїм знаменитим театром “Березіль”. Танюкові, на думку Ольги, була дуже важливою ідея відновити в Києві видимий слід замученого сталінським тоталітаризмом митця. Але це, як з’ясувалось, був той привід, який на кінець 1987 року створив неймовірні труднощі для Танюка: в старому приміщенні йому вже не дозволяли працювати, а в новому він ще не міг грати, бо йшов безкінечний ремонт і сцени не було. Отже, це була штучно створена владою ситуація. “Мені дуже хотілося допомогти Лесеві Степановичу, – пише Ольга Кобець у своїй книзі, – бо я бачила, що за ним – правда. На одній із зустрічей я запропонувала йому свою підтримку”. Видатні діячі культури і мистецтва підписали тоді листа на захист театру і його керівника. А Ольга запропонувала на підтримку листа нестандартний хід – запросити редакцію “Вечірнього Києва” до театру. В газеті на той час вже відбулося кілька акцій, які мали назву “День “Вечірнього Києва” у трудовому колективі”. Чому б її не зробити в театрі і потім винести “на люди” всі його проблеми. Адже це в дусі “перестройки і гласності”. І така зустріч відбулася. За її підсумками Ольга написала аналітичний матеріал “Театр у риштуванні”, в якому вказувалось на головного призвідця усіх проблем – міськком партії. Але він так і не був опублікований. І ця історія з Молодіжним театром, і низка інших дали Ользі Кобець зрозуміти, що її особа не бажана в редакції. “Та “Вечірка”, яка здобула шалену популярність, почавши від тиражу близько ста тисяч примірників, а на кінець 80-х виходила вже п’ятсоттисячним накладом, все більше ставала не моєю газетою”. Ольга посилено шукала нову роботу і незабаром почала працювати в іншій редакції. Ми не прагнемо в цій рецензій розповідати про всі етапи в журналістській кар’єрі та громадській діяльності авторки книги “З відкритим забралом”, але про її працю в новій редакції, у журналі “Пам’ятки України” коротко згадаємо. Наприкінці 80-х це видання виділилося в українському соціумі. Спочатку це був щоквартальник, який вже в 1991-му став двомісячником, а в серпневому випуску було оголошено про те, що наступного, 1992 року стане місячником. Крім того, двічі на місяць виходитимуть “Старожитності”. При цьому мова не йшла ні про розширення штату, ні про збільшення зарплати: “Про це ніяково було говорити! Ми працювали на людей, на ідею!” Його редактор та невеличкий колектив редакції головною вважали просвітницьку роботу: люди повинні знати все, що раніше заборонялось. Цій ідеї служили не тільки сам журнал і “Старожитності”, а й численні додатки до журналу, закладки, календарики, які потім масово роздавалися, на різних акціях як реклама видання. Однією з таких акцій став добродійний вечір в Києві, у переповненому Палаці “Україна” під назвою “Предки дивляться нам у вічі”. Ольга пише про нього як про одну з найбільш пам’ятних у своєму житті подій. Вона була сценаристкою і однією з головних організаторок того вечора. За зал відповідав її чоловік, відомий журналіст, у той час також співробітник “Пам’яток України” Василь Марусик. Вечір завершився виступом Василевих земляків, хору з прикарпатського села Белелуї, який вперше на цій сцені виконав тоді ще національний, не державний гімн “Ще не вмерла Україна”. За спогадом Ольги, присутні в залі майже щономера вставали, а тут просто завмерли – гімн, заборонений сто років, переслідуваний, прозвучав з найвищої державної сцени України як грім серед ясного неба. Успіх був неймовірний! Зал аплодував, ридав, сміявся і плакав, безперервно лунали вигуки “браво”… До проголошення Незалежності України було ще більше як пів року”.
*** На першій сторінці своїх спогадів, у “Передньому слові” авторка пише про те, що ця книжка – плід її багаторічних роздумів про Час і про себе, про призначення людини і про власну місію в житті, успіхи і поразки, про долі людей, з якими перетиналась у житті, про помилкові судження і прозріння, про цінності, які виявились нетлінними і проявилися у відповідний момент, ніби портретний контур
Ольга Кобець на презентації книжки на старій фотографії. Про людей, з якими перетиналась життєва стежка Ольги і які безсумнівно вплинули на її світогляд, визначення позицій і цінностей, утвердження переконань присвячена значна частина її книжки. Про них я прочитав з особливим зацікавленням, бо ж ідеться про людей добре знаних у нашому суспільстві, глибоко освічених, високопорядних, справжніх українських патріотів, істинних носіїв національного духу. Виділимо кілька з них. Василь Лісовий. Ми запам’ятали його ще з лекцій у першому семестрі першого курсу. І не тільки тому, що він читав складний для нас предмет – логіку, а й через те, що й на лекціях, і після них намагався допомогти нам її краще зрозуміти. Але, як виявилось, зрозуміти не тільки формальну логіку. “Василь Семенович, –як стверджує Ольга (а ми, її однокурсники, це підтверджуємо) прагнув розбудити в наших душах сумніви, розуміння того, що може бути й інша думка, відмінна від офіційно прийнятої, але це не має бути приводом для переслідування. У “Спогадах” про цей період свого життя Василь Семенович пише, що приглядався до студентів, щоб знайти одного-двох, здатних з огляду на морально-психологічні якості поширювати самвидав. І на одного йому пощастило: це був Василь Овсієнко, наш однокурсник, тільки з факультету філології. Я з ним також була знайома – через свою добру подругу-філологиню, його однокурсницю Тамару Гуменюк (відома в майбутньому тележурналістка Тамара Хрущ). І саме він дав нам пізніше читати цей самий самвидав” (додам до сказаного Ольгою, що й автор цих рядків мав можливість у студентські роки читати таємно передану йому Василем Лісовим у коридорах університетської бібліотеки тогочасну самвидавівську літературу, починаючи з фундаментальної праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”). Закінчуючи свої спогади про нашого незабутнього викладача,
відомого українського філософа, багаторічного в’язня радянських тюрем і таборів Василя Семеновича Лісового, Ольга Кобець наголосила на суголоссі його праці з сучасними йому головними течіями суспільного буття українського народу… Він пройшов важкий, сповнений справжнього трагізму шлях вченого і мислителя, якому влада забороняла мислити і займатися наукою. “Що може бути трагічніше? Але праця його виявилась плідною. Його ідеї підхопили тисячі людей, вони живуть у тих, хто стояв на Помаранчевому майдані і хто вийшов на Революцію Гідності, і хто зараз захищає Україну від російського агресора на фронті”. Олег Бабишкін. Пишучи про Олега Кіндратовича, авторка відзначає насамперед заснований ним у другій половині 60-х років на факультеті журналістики літературно-мистецький гурток. Брати участь у “гуртку професора Бабишкіна” було цікаво і престижно. По-перше, сам викладач був по-людськи привабливим. На той час це був п’ятдесятирічний чоловік, який не виділявся ні зростом, ні статурою, але володів колосальними знаннями, мав великий життєвий досвід, а попри все – був надзвичайно доступним, простим у спілкуванні. По-друге, в “гурток Бабишкіна” входив студентський цвіт не тільки нашого курсу, а й дехто із старшокурсників. А по-третє, Олег Кіндратович, на відміну від багатьох інших викладачів, любив студентів, особливо нас, своїх гуртківців. Ольга у своїх спогадах пригадує численні “виїзні” засідання гуртка, у тому числі під час мандрівок у різні куточки України – на Чернігівщину, до Довженкової Сосниці, по Буковині, Волині, Закарпаттю, Львівщині, Київщині. Він був для нас першовідкривачем, дав нам поштовх до наукових студій, зародив любов до української історії, культури, мистецтва багатьом із нас. Один лише промовистий приклад: студентські реферати Лариси Кисіль (після одруження Брюховецької) переросли з часом у її ґрунтовні дослідження з історії українського кіно, які стали чи не єдиним джерелом для його вивчення. Варто глянути на доробок професора О. К. Бабишкіна з висоти нашого часу, пише авторка, і ми помітимо, що не було в нього “прохідних” тем, а імена, яким він присвячував свої наукові дослідження, були знаковими для України. Олег Бабишкін був тією людиною, яка формувала майбутній культурний та інформаційний простір України. Іван Гончар. Свої спогади про знаменитого скульптора, графіка, етнографа, колекціонера авторка почала з того дня, коли вперше переступила поріг його дивовижного музею. Побува-
Письменники і час · “А й справді: що таке наші щоденні клопоти і негаразди, неприємності й печалі у висвіті цього сяйва, яким охоплена Олена Теліга?” · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ла в ньому разом з іншими гуртківцям Олега Бабишкіна. “Пригадую, що нас було багато як для такого помешкання, і йшли ми тісними кімнатками, повністю заставленим різними експонатами. Не було як повернутися, брав острах, що щось не почуємо з тих розповідей, які проводив сам Іван Макарович, бо він ішов попереду, а ми тіснилися позаду. Мені ж весь час докучала думка: ну чому такий тісний цей музей… Пам’ятаю ту дещо таємничу інтонацію, з якою Олег Кіндратович запрошував до музею, кажучи, що якщо не підемо з ним, то ніколи більше не побачимо цього справжнього дива… Не говорилося, що музей заборонений або переслідуваний. Просто Іван Макарович розповідав, захоплюючись сам кожним своїм експонатом”. Минуть роки, і Ольга, працюючи в редакції “Вечірнього Києва”, спробує підтримати музей, підняти проблему його розширення. Але редактор газети охолодив її порив: мовляв, цю тему треба узгодити у міськкомі партії. А там сказали, що ця тема не варта газетної шпальти. Як не варта? Адже йдеться про збереження справжніх скарбів. “Народ повинен про них знати. Треба створити музей”. Однак ідея публікації була відхилена. Музей на вулиці Лаврській було відкрито лише після проголошення незалежності України. Ольга підтримувала творчі й людські зв’язки з Іваном Макаровичем Гончаром до останніх днів його життя. “Можливо, й не надто важливі мої спогади для вирізьблення його портрета, але мені хотілося показати, як він впливав на суспільство в цілому, як він, зрештою, готував його стати таким, яким воно, це суспільство, сформувало ідею незалежності України”. Микола Плав’юк. Авторка познайомилася з ним, коли їй у 1992 році запропонували стати співробітницею націоналістичного тижневика “Українське слово”, який мав тоді вийти в Києві. Вона пригадує, що її зустрів тоді ставний чоловік з гострим, проникливим, здавалось, до самої душі поглядом. Він не розповідав про свої успіхи на ниві заморських країв та й взагалі не говорив про себе. Він мислив на очах у співрозмовника і цим захоплював – процесом співтворення… Вражало не те, як він говорив, – а що. Це був конкретний аналіз політичної ситуації, це був погляд людини, яка глибоко розуміється на суспільних процесах, до тонкощів знає політичне середовище і закони політичного життя. Ольга Кобець назвала свої спогади “Десять років поруч з Миколою Плав’юком”. Ці спогади цінні тим, що представляють недостатньо знану в Україні постать. Саме йому, останньому Президенту Державного Центру УНР в екзилі, випало передати свої повноваження всенародно обраному Президентові України Леоніду Кравчуку. Багато політиків сумнівалися в правильності такого кроку Миколи Плав’юка, але він незмінно відповідав їм: це рішення було правильним, оскільки двох незалежних Україн не може бути. В’ячеслав Брюховецький. Спогади про нього Ольга назвала “З когорти романтиків життя”. “Відколи знаю В’ячеслава Степановича ( а знаю зі студентської лави), не перестаю дивуватися його вмінню бути вірним юнацьким ідеалам і мріям, з одного боку, а з іншого – вмінню наполегливо, каторжно працювати, щоб їх досягти”. Авторка виділяє його прагнення самому дійти до першоджерел, до самої суті проблем. Він просиджував у студентській бібліотеці всі вечори, а дуже швидко як ретельний студент, одержавши доступ до книгосховищ бібліотеки Академії наук, зумів зіставити те, про що говорилося на лекціях, з тим, що насправді писалося в нещадно критикованих у радянській науці й пресі творах. В’ячеслав після закінчення університету потрапив, за висловом авторки, в таку “порохову бочку”, як “Літературна Україна”, а з неї “пішов у науку”, і після здобуття вченого ступеня став використовувати кожну можливість, щоб захищати українське слово, нашу духовність, донести до людей нову інформацію, нові погляди. Ольга згадала в книзі про активну й достойну участь В’ячеслава Брюховецького, одного із засновників і творця першого Статуту Народного Руху України, у надзвичайно популярних телевізійних дебатах з секретарем з ідеології ЦК Компартії України, майбутнім загальнообраним Президентом України Леонідом Кравчуком. Ці діалоги ввійшли в історію як видатне явище тогочасного суспільного життя, де вперше комуністичного ідеолога примушено було публічно дискутувати на теми порушення радянським режимом свободи думки, слова, переконань, свободи створення громадських організацій. І, звичайно, вона не могла не виокремити в біографії Брюховецького його ідею відродження Києво-Могилянської академії та втілення її в життя. Він здійснив це якнайкращим чином. На переконання авторки, насамперед тому, що Брюховецький з самого початку розробив правильну концепцію, яка полягала в тому, що це має бути університет нового типу, який би був позбавлений недоліків радянської вищої освіти.
Пам’ятник Олені Телізі
Анатолій Матвієнко. Про нього авторка пише як про світлу людину, що залишила по собі багато добрих справ, а в її житті відіграла особливу роль. У перші роки незалежності України це була помітна постать на українській політичній сцені. У грудні 1999 року Матвієнко очолив Українську народну партію “Собор”, членом президії якої була Ольга Кобець. Парламентські вибори 2002 року виявилися для новоствореної партії успішними. Нагадаємо: Блок Юлії Тимошенко, до якого увійшов “Собор”, отримав достатню кількість парламентських місць, щоб пройшли і соборівці. Але нове партійне об’єднання, за словами Ольги Кобець, виявилося катастрофічним і для партії, і для самого А. Матвієнка. В партії розгорілась тоді політична і організаційна криза. “І саме в той момент, – пише авторка, – наступила моя черга стати народним депутатом України”. Вона пригадує те, які баталії витримував А. Матвієнко у розмовах з Ю. Тимошенко та деякими іншими керівниками “Батьківщини”, які різко виступали проти Ольги Кобець, члена ОУН, і не хотіли допустити її до складання присяги, оскільки вона чітко і послідовно засуджувала перекинчиків і всіляко підтримувала А. Матвієнка. Він дуже важко пережив кризу в партії і написав заяву про відставку з посад як її голови, так і Представника Президента Віктора Ющенка в Криму. Наприкінці спогадів про нього, авторка відзначає його чесність, порядність, відкритість, уміння цінувати людей, любов до України, державницький підхід у схваленні й відстоюванні тих чи інших рішень.
*** Та все ж особливо виділяються на сторінках книги матеріали, присвячені визначній українській поетесі, публіцистці, діячці ОУН, борчині за незалежність України Олені Іванівні Телізі. Вони виділені в окремий розділ – “Олена Теліга. І пам’ятник постав”. Авторка починає цей розділ словами про те, що коли їй важко на душі, вона приїжджає до цього пам’ятника, кладе до його підніжжя квіти, примощується на одній з найближчих лавочок та уважно вдивляється у монумент. І щоразу дивується мистецькій довершеності скульптури. Олена Теліга постає, наче суцільне сонцесяйне джерело. “А я сиджу біля монумента, й усі марноти дня поступово відходять перед лицем вічності, талановито схопленій скульпторами (Олександрою Рубан і Віктором Липовкою. – Ред.) і відлитій у бронзі. А й справді: що таке наші щоденні клопоти і негаразди, неприємності й печалі у висвіті цього сяйва, яким охоплена Олена Теліга? Її духовна сутність подолала все: і відчай, і образи, і навіть смерть від рук одного окупанта, і намагання викреслити її з пам’яті власного народу – іншого”. Ользі Кобець належить провідна, навіть визначальна роль у тому,
Ольга Кобець щоб цей пам’ятник у Бабиному Яру постав. Скільки років на це пішло? Десять? Та ні. Десять років – це тільки від ідеї, конкретизованої у її депутатському зверненні до Президента Віктора Ющенка. А ще перед тим було десять років намагань увічнити пам’ять Олени Теліги спорудженням у Бабиному Яру невеликого храму, церковиці або каплиці, де можна було б не тільки відбувати мітинги, поминання, алей служби Божі, куди міг би зайти кожен, хто знає про жертовний подвиг Олени Теліги в ім’я України, та поставити свічку пам’яті. А ще було п’ять років, відколи 21 лютого 1992-го Ольга вперше прийшла на це місце. Того дня мало відбутися встановлення Хреста Пам’яті Олені Телізі та її полеглим друзям від нацистів. Оскільки вже 1993 року було засновано Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги, яке очолила Ольга Кобець, то саме вона та її посестри в товаристві взяли на себе клопоти щодо вшанування пам’яті і популяризації імені великої української поетеси і патріотки. Що ж до пам’ятника Олені Телізі і каплиці Св. Олени, то ця ідея вперше прозвучала в час підготовки до відзначення 90-річчя від дня народження “поетки вогненних меж” на одному із засідань Проводу Товариства. Цей задум підтримала Національна спілка письменників України та її тодішній голова Юрій Мушкетик, багато відомих діячів нашого письменства і культури. У книзі Ольга Кобець детально розповідає про те, наскільки довгий шлях до створення пам’ятника довелося відтоді пройти, які найрізноманітніші, утому числі підступні перешкоди випало при цьому подолати. Вона приводить на підтвердження своїх слів велику кількість документів, депутатських звертань, листувань, рішень урядових і київських установ. Потрібно було виявити неабияке терпіння, щоб це пережити, як і титанічну наполегливість, аби задумане стало реальністю. Але мене особливо вразила у розділі про Олену Телігу та постання в Бабиному Яру їй пам’ятника невелика публікація “Невиголошена промова”. Вона шокує самим фактом того, що Ользі Кобець не дали слова під час відкриття пам’ятника 25 лютого 2017 року. На мітингу виступали різні люди, у тому числі й ті, які мали до цієї події мізерне відношення або й зовсім його не мали. А Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги та його очільниця Ольга Кобець були на цьому торжестві проігноровані, тоді як саме їм належить ініціатива створення пам’ятника та незміряне громаддя зусиль, аби він зрештою постав. У “Невиголошеній промові” її авторка приводить слова зі статті Олени Теліги “Прапори духу” про те, що українське мистецтво має дбати, аби в ньому панувала “не солодка розчуленість над самим собою, а велика мужня любов до своєї нації, до свого минулого, до свого народу і до всього великого і шляхетного, передусім до своїх героїв, яких так довго переслідував і замовчував ворог”. Є на сторінках книги і публікація “Постскриптум. На відкриття пам’ятника Олені Телізі 25. 02. 2017 р.”. Вона завершується тим, що Ольга Кобець прощає “діячам”, які відтіснили її, не надали їй слово, бо головне – не її особиста прикрість чи образа всього Товариства імені Олени Теліги. “Забудуться ті, хто виступав чи не виступав, ті, хто робив помилки і так неоковирно підготував відкриття, а пам’ятник залишиться. Залишиться Олена Теліга і її подвиг заради України. Слава Україні! Героям слава!”
*** Багато літ спливло відтоді, як по закінченні Шевченкового університету Ольга Кобець прийшла в українську журналістику. Її ім’я нині широко відоме в нашому соціумі. І не тільки завдяки численним публікаціям у великотиражних, популярних виданнях, де вона чесно, сумлінно й послідовно боронила українське слово, нашу історію і культуру, ставала на захист справедливості, людської гідності. Ольга за ці роки стала знаною громадською діячкою – народною депутаткою України, однією із засновниць сучасного жіночого руху в нашій країні, у тому числі вже згадуваного Всеукраїнського жіночого товариства імені Олеги Теліги та премії, названої іменем поетеси, організаторкою багатьох всеукраїнських і міжнародних форумів з проблем гендерної рівності. Тому її спогади, есе, нариси в книзі “З відкритим забралом” – це не лише про її власний життєвий і творчий шлях, а й сторінки про новітню історію України. Авторка в ній була не споглядальником і свідком, а безпосереднім, активним учасником подій і насамперед головної з них – відродження й утвердження незалежності Української держави. Даруйте, шановний читачу, але не втримаюсь від ще одного посилання на сторінки книги, на слова про покоління сімдесятих: “Лиш дехто з них, як Василь Овсієнко, працював безпосередньо у колі шістдесятників і розділив разом з ними стражденну їхню долю. Решта – непомітні виконавці, ті, хто пішов за тими героїчними і полум’яними, хто, долаючи нав’язані стереотипи й омани, втілював їхні неймовірні мрії про Україну щоденною працею і власними переконаннями”. Ольга Семенівна Кобець – одна з них. Вважаю, що на сторінках її книги читач знайде на підтвердження цьому численну кількість промовистих прикладів. А ще переконаний, що ця талановито написана книга – цінний документ нашого часу, драматичної, болісної, але й оптимістичної української історії. Іще мені дуже жаль, що вийшла вона таким мізерним накладом.
Шевченкіана “Сійте думку, а не поливайте кров’ю”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“За що скородили списами московські ребра??...” Найперше нагадаю рядки з доленосного для України вірша “Чигрине, Чигрине…” – єдиного написаного Шевченком у Москві (19 лютого 1844 року): За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра??... Так от, лексему “скородили” Шевченко вжив тут уперше і… не востаннє, бо через два рядки вбивчо додав – “і шаблями скородили”. Все! Більше це слово в поезії Кобзаря не з’являлося! Про вірш “Чигрине, Чигрине…”, який відкрив антимосковський період Шевченкової творчості, писав якраз у день повномасштабного збройного вторгнення Росії в Україну1, а в межах цієї публікації лише відзначу, що саме цитовані рядки вилучили й надто довго не давали почути українському народу. В “Кобзарі”, виданому 1867 року, в поетовому тексті було зроблено грубезну підміну – замість “московські ребра” з’явилися… татарські ребра, які, за словами Івана Дзюби та Миколи Жулинського, “на радість ідеологічним фальсифікаторам “поселилися” в наступних масових і навіть багатотомних зібраннях творів Т. Шевченка”. Це робилося, “аби не образити Москву”…
“Царю проклятий, лукавий, аспиде неситий!” Через кілька місяців Шевченко завершив (8 липня 1844 року) в Петербурзі поему “Сон” (Комедія), вперше поклавши відповідальність за нищення України безпосередньо на Москву – “Москва випалила”… Серед прокльонів на адресу Петра I, який був для Кобзаря “царем московським”, я наголошую тут один – з уживанням унікального лайливого слова. Шевченко вклав його у вуста наказного гетьмана Павла Полуботка (близько 1660 – грудень 1724), замученого Петром I у казематі Петропавловської фортеці: “О, царю поганий, Царю проклятий, лукавий, Аспиде неситий! Що ти зробив з козаками? Болота засипав Благородними костями; Поставив столицю На їх трупах катованих!” Ішлося про участь українських козаків у будівництві Петербурга, каналів і укріплень. Слово аспид (гаспид) – те саме, що чорт, диявол, біс. Ці лексеми й похідні від них зустрічаються в Шевченкових поезіях близько 20 разів. Але вбивчо-хльосткий аспид – лише в цитованому фрагменті… Тепер – коротко й лише у заявленому контексті – про сучасного Шевченкові царя Миколу I, якого він ненавидів, та його дружину Олександру Федорівну. Нагадаю, як у Шевченка: … Аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його
Цариця/небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще, на лихо, сердешне Хита головою. Вражаюча й неповторна метафора! В інших двох випадках слово “опеньки” зустрічається в Шевченкових поезіях у, так би мовити, буквальному розумінні: “криши опеньки” і “ходила по опеньки”… Та й лексеми “тонка, довгонога” й “хита головою” вжито Шевченком лише в поемі “Сон”… Нагадаю й такі шаржово-безжалісні рядки з поеми: Цар цвенькає; А диво/цариця, Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьориться. Лексеми “чапля” та “бадьориться” зустрінете в Шевченка лише тут…
“Заворожи мені, волхве…” Тарас Шевченко познайомився з Михайлом Щепкіним у лютому 1844 року в Москві, а восени того ж року відбулися гастролі Майстра в Петербурзі (закінчилися 31 жовтня). Поет дуже захоплювався його грою, що й спричинило написання вірша-послання “Заворожи мені, волхве…” (13 грудня 1844 року). Докладно про неймовірну чудо-дружбу Тараса Шевченка і Михайла Щепкіна можна дізнатися в моїй книзі2, а в контексті цієї статті приверну увагу лише до перших рядків вірша, в яких один раз у поезіях Кобзаря вжито два слова, а саме: “волхве” і “запечатав”: Заворожи мені, волхве, Друже сивоусий! Ти вже серце запечатав, А я ще боюся. Он який яскравий давньослов’янський образ волхва викликав в уяві поета артист – ворожбита, чарівника, що, може, навіть перебуває у контакті з Вищою силою, уміє вгадувати волю Бога. Уже першим рядком славнозвісного вірша поет ніби зізнається в тому, що великий артист уже заворожив, тобто зачарував, захопив його, вплинув на нього своїми людськими чарами та чаклунством свого таланту. Але, але… Вчитаємося в аналіз видатної мовознавиці і літературознавиці Надії Сологуб, яка особливо пильно виокремила й лапідарно повно розкрила згаданий перший рядок Шевченкової поезії в есеї “Про історію вислову “Заворожи мені, волхве””: “Не заворожи мене (тобто зачаруй грою), а заворожи мені, тобто “поворожи, розкрий таємницю майбутнього, скажи, що робити” – з цими словами звертається Т. Г. Шевченко до друга… Шевченків вислів… оновлюється, породжує нові асоціативні зв’язки, набуває нових авторських відтінків. “Розкрий мені таємницю свого чаклунства – своєї творчості” – так треба розуміти її”. Йдемо далі. Що закладено в основоположній, ключовій метафорі, яка висвітлює різність, осібність дивосвітів артиста та поета, – “серце запечатав”? Вичерпного, чіткого тлумачення досі немає. Стверджувалося, що “йдеться про реалістичне, позбавлене ілюзій ставлення Щепкіна до життя й тодішньої суспільної ситуації в Російській імперії”. Тоді виходить, що Шевченко, який уже написав “Чигрине, Чигрине...”, “Розриту могилу” й поему “Сон”, “боявся” реалістично й без ілюзій поглянути на сучасну йому царську імперію? Літературознавець Леонід Білецький висловлював думку, що Шевченко мав на увазі Щепкінову “відчуженість і зверхню байдужість до українського національного питання і до України”. У таке жорстке формулювання з вуст залюбленого в Щепкіна Шевченка повірити неможливо. Утім, очевидно, що Михайло Семенович був доволі далекий від болісних Шевченкових турбот про рідне Слово як осердя самозбереження й відродження нації. Отже, на мій погляд, Шевченко одразу відчув і зрозумів, що безмежно добрий, людяний і совісний артист зрештою “запечатав” своє серце від рішучої, радикальної боротьби з соціальною й національною несправедливістю, а поет якраз боявся таким чином своє серце “поховати”. На підтвердження наведу слова Михайла Щепкіна з листа до Олександра Герцена, написаного ще у вересні 1853 року, про які Шевченко, звичайно, гадки не мав: “Історію не посунеш, вона йде за своїми невідомими людині законами… Що стосується рівності, то на це може тобі служити відповіддю вся природа: в ній немає ні в чому рівності, а між тим усе в повній гармонії. Залиште світ рости за своїми природними законами, і допомагайте його росту розвитком у людині морального почуття, сійте думку, а не поливайте кров’ю”. Як відомо, Шевченко називав артиста братом і звертався до нього з історично важливою порадою-питанням: Стань же братом, хоч одури, Скажи, що робити: Чи молитись, чи журитись, Чи тім’я розбити??! Однак, як мудро виснував Іван Дзюба, вибір уже зроблено: коли таки “тім’я розбити”, то об імперсько-самодержавний мур неправди й гніту. А саме його запитання до “друга сивоусого” (чи й до себе самого? – в цьому неповторність, особливість Шевченкових запитань) мають хіба розкрити складність, а водночас і неминучість вибору.
Т. Шевченко. Автопортрет. 1845 р
“Бо ви й самі не знаєте, що царики коять…” Як же ми вповні не догледіли, що Тарас Григорович подарував нащадкам таке лише раз ужите точне й разюче слово – царик?! Ніби знав, що саме вони запанують в українському суспільстві, проштрикуючи безліч разів наскрізь його народну цілість і моральність своєю неситістю, корупційністю, безпорадністю, безвідповідальністю, духовною примітивністю, моральною ницістю, своїм розумовим убозтвом… Такі собі “царики народу”… Слова, винесені мною в заголовок, узяті з історично видатного вірша “Холодний Яр” (17 грудня 1845 року), в якому гнівно-сатиричне звернення Шевченка до зденаціоналізованого українського панства набуває нової викривальної, аж до сарказму, конкретності, пов’язаної з історичною подією та зловісною особою:
Не ховайте, не топчіте Святого закона, Не зовіте преподобним Лютого Нерона3. Не славтеся царевою Святою войною4. Бо ви й самі не знаєте, Що царики коять. А кричите, що несете І душу і шкуру За отечество!.. Єй/богу, Овеча натура; Дурний шию підставляє І не знає за що! Ох і Шевченко! Це ж треба так елітних українських нетям, які вважали себе вкрай освіченими, встромити в їхню овечу недалекість, обмеженість і вдячне бекання про чуже “отечество”… В академічному Словнику української мови рідкісна мовна одиниця трактується саме за наведеними рядками з “Холодного Яру”: “ЦАрик – зневажливо. Зменш. до цар”. Тобто навіть не царське дитя, а такий собі нікчемний царик, у множинній формі – ще мізерніший... Але в сукупності своєї нікчемності смертельно небезпечний для держави…
“Ще був тойді… От як на те…” Згадуючи на Косаралі про перебування у Вільні в іпостасі козачка поміщика Павла Енгельгардта (кінець 1829 – початок травня 1831), Тарас Шевченко написав (орієнтовно у вересні–грудні 1848-го) вірш, який починався так: У Вільні, городі преславнім, Оце случилося недавно, Ще був тойді… От як на те Не вбгаю в віршу цього слова… Тойді здоровий/прездоровий Зробили з його лазарет, А бакалярів розігнали… Не занурюючись у гостросюжетну поезію, зачеплю лише рядок, винесений у заголовок цієї статті. Звісно, приваблює рідкісне слово “вбгати”, тобто втиснути, запхнути, яке стосовно нашої зацікавленості пояснюється й точніше в Словнику української мови: “З труднощами поміщати що-небудь у місце обмеженого розміру (про написане)”. Поет узагалі зізнався – “не вбгаю”. Тож яке саме слово мав на увазі Тарас Григорович? Очевидно, що йшлося про слово “університет”. Адже Віленський університет було закрито царським урядом 1 травня 1832 року за участь студентів у національно-визвольному повстанні 1830–1831 років. Збережено було лише медичний факультет – у Шевченковому вірші – “лазарет”, а “бакалярами” поет називав студентів. Між іншим, обидва слова вжито лише в цьому вірші… У поетичних творах Тараса Шевченка-таки взагалі відсутня лексема “університет”… P. S. На мій погляд, акцентування рід) кісних лексем у поезії Тараса Шевченка виявляє чимало прецікавих нюансів його творчості. _________________ 1 Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Довелось запить з московської чаші московську отруту!” // Слово Просвіти. 2022. 24 лют. – 2 берез. 2 Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”. М., 2009. 480 с. 3 Нерон – римський імператор (54–68 роки), з яким у деспотизмі Шевченко порівнював Миколу I. В одному зі списків поезії було: “Не зовіте преподобним Миколу-Нерона”. 4 Шевченкове нагадування про колонізаторську війну царизму на Кавказі, засуджену Кобзарем у поемі “Кавказ”.
Незабутні · “Творив своєю наукою і просвітництвом національний Дім не “на піску”, а на наріжних каменях”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ У червневі дні 2026 го Георгію Кожолянку виповнилося б 80! Ті, хто його знав і не знав, співпрацював і дружив із цією високодостойною людиною, вшановують добре ім’я вченого дослідника, відомого етнографа, педагога й просвітника.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Багатолітній декан історичного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича Юрій Макар свого часу в одній із статей описав дорогу його життєтворчості в діапазоні “від студента до професора”. На цій битій дорозі Георгій сотворив, зберіг і залишив для нащадків чимало добрих справ, ідей та відкриттів. І хоча про тих, хто відійшов у засвіти часто говорять, зазвичай, мовою “високого” слова, однак ніяких міфологем не потребує та правда, що викарбувана його чином. Бо й справді знаковість його діянь як ученого-дослідника та педагога завжди характеризувалася ціннісними вимірами. Сама “професорська педагогіка” Кожолянка містила своєрідну принаду, оскільки завжди була аксіологічною. У пізнанні цінностей він зумів синтезувати мисленнєво-раціональний і емоційно-чуттєвий чинники в єдиний процес поцінування того, що для народу вважалось стрижневим і вічним. А вартісним для людини і свого Народу називав те, що є добрим, відчуваючи це добро душею і серцем. Антицінністю та злом для нього було все антинародне, яке спрямовувалося супроти його волі. Тому вважав Націю “живою” лише з народною Культурою. Був тим, хто пробуджував дивні сили в приспаних душах, шукаючи зросту й відродження в прадавній українській історії, культурі, мові, старинній традиції і вірі, хто “видимо-невидимо” молодечим завзяттям, почуттям і любов’ю до рідного краю прагнув доброї долі для свого Народу. Мабуть, тому й зачаровувався дивовижними народними витворами, „Тінями забутих предків”, музейною культурою, стародруками, археологічними знахідками, бо з ранньої молодости перебував у романтичному добростані пошуку власного національного коріння, рідного сонячного світла. У ніші його професійного і громадянського становлення можна знаходити широку гаму чеснот Людини, що безупинно відшукувала, “викопувала” (як історик, археолог, етнолог), пізнавала і передавала іншим істини, створені по всьому світу українським Народом. Так судилося, що особисто знав Георгія з другої половини 60-их років минулого століття. Упродовж довгого шляху чого тільки не траплялося, однак через роки все те менш значиме спливло, забулось, а ось грані ціннісного виднокола його буття ставали все більш “видимими”. Нині цей невтомний просвітянин, учений, громадський діяч своєю одержимою працею і світоглядністю уподібнюється до біблійного каменотеса, ба більше – до невтомного “ткача”, який своєю шляхетною чеснотою – народолюбством, прагнув зіткати заповітний вінок соборної єдності українства на материзні і поза її межами. Оте “від Сяну до Дону” він розширював вимірами сучасних реалій глобального світу, часто суворими й жорстокими, “обіймаючи” українство від Сіетлу,
Сяну й до Сіднею. Природньо, що в його науково-просвітницькій творчості найвищим проявом народознавства було саме українознавство як система цінностей і знань про Український народ, його Культуру, Мову, Віру, Традицію і національну Пам’ять, що нуртують у вічному просторі “мертвих, живих і ненарожденних”. Ця парадигма безустану супроводжувала весь його розмаїтий життєдайний шлях. Високий науково-педагогічний принцип народності був покладений в основу його етнографічних, історичних, археологічних, націєкультурних розвідок. І не тільки. Адже професор-історик Г. Кожолянко свою наукову, викладацьку роботу свідомо поєднував із громадською діяльністю, будучи в передньому ряду всіх важливих суспільно-політичних подій, ігноруючи той хибний принцип совкової бюрократії, що “університет поза політикою”. Натомість він сповідував на відміну від “правильних” кабінетних мудрословів аристотелівський погляд на життя – “все людське є політичне”. А тому перебував серед тих активних громадських діячів краю, які створювали в період національного Відродження перші осередки Товариства української мови, ставши багаторічним очільником “Просвіти” імені Тараса Шевченка на історичному факультеті, а також очолюючи цю славну організацію на обласному рівні 2005–2006 років. Його обирали головою етнографічного Товариства, крайовим депутатом, очільником Ради з питань культури й духовності, редактором “Історико)етнографічного вісника Буковини” та фахового видання “Питання стародавньої та середньовічної історії, археології і етнології”, активно працював у журналах: “Ластівка”, “Буковинський журнал”, “Гуцульщина”, “Вісті українсько)буковинської громади” (Торонто). В інформаційному науковому просторі, зокрема зарубіжному, його “погляд на світ” був дуже поцінованим. Скажімо, всі дисертаційні захисти з етнології в сусідній Молдові відбувалися за його участю, а стосунки з академіком К. Поповичем стали прикладом конструктивної наукової взаємодії. Характерною ознакою Кожолянківського світобачення та наукових розвідок було шевченкознавство. Написавши свої знакові доробки – тритомник “Етнографія Буковини”, “Духовна культура українців Буковини”, “Народознавство Буковини”, “Народознавство: українознавH ство”, “Українці Сибіру: стан, проблеми, перспективи”, “Етнонаціональна своєрідність україноH русинської Буковини”, “Проблеми розвитку національної культури у працях Володимира Шаяна” та багато інших, він безперервно й різнонапрямно відшукував Шевченкову “гнану правду”. У той доволі складний політичний період (2013 р.) науковець пише роботу “Тарас Шевченко та українська етнографія середини ХІХ с.”, обґрунтовуючи, з одного боку, значущість традиційної народної культури в творчості Кобзаря, як найвищого вияву національної ідентичности, з іншого – доводячи, що становлення української етнологічної науки та національне пробудження України відбувалося саме на аксіологічній основі Шевченкових ідей. Повсюди у Слові і Чині він наполегливо реалізовував стрижневі вартості українськості й народності, усвідомивши, мабуть, ще зі студентської лави, філософію відродження, будівництва й оберегів “Української хати” з її опертям на власну державність і національну ідентичність. Не фразою, а справою “професор від народу”, дотримуючись заповітів Святого Письма, творив своєю наукою і просвітництвом національний Дім не “на піску”, а на наріжних каменях. Ними для нього завжди були: Рідна Мова, Національна Культура, Народна Традиція і Віра, Історична Пам’ять. Ставлення Георгія до названих цінностей було вершинним, святошним і водночас буденно-життєвим дійством. Зібравши воєдино оці чесноти під одним знаменником, ймення якому – Україна, він вибудовував аксіологічну методологію українськості, щоби чесно відповідати “собі”, своєму “Роду” і “Народу” на Шевченкове велично-застережне Слово: “що ми?.. / Чиї сини? яких батьків? / Ким? за що закуті?..” Задля цього він десятками років здійснював польові етнографічні й археологічні розвідки, роздобував архівні артефакти, перевертаючи цілі пласти незайманої матеріальної і духовної культури українців. Кожолянко наполегливо “перекладав” на сучасну українську мову високі національні та європейські ідеали та наукову думку. Він реально сповідував вартісну “ідеологію народності” великого етнографа Гердера, який у своїх основних працях (“Трактат про походження мови”; “Ідеї стосовно філософії історії людства”; “Розум і досвід, досвід і мова…”, “Голоси народів у піснях”; “Про німецьке мистецтво”) обстоював природне право кожного народу на власний духовний розвиток та національну літературу і мистецтво; пророкував національний патріотизм і гуманний націоналізм без шовінізму і експансіонізму, відкидаючи меншовартість будь-якої культури, ратуючи за співпрацю всіх національних культур. Він залишався непогамовним у прагненні знати, (само)виховувався в пошані і любові до свого, рідного. Був тим, хто свято пам’ятав і сповідував закличне слово С. Воробкевича: “Хто горнеться до чужого, того Бог карає…”. Причому цей писаний заповіт виконувався ним не тільки в ніші формальної академічної науки чи публічної громадської роботи. Адже українськість у ньому нуртувала як природний дар, як батьківський поклик, як закодована генетика давнього Роду. Варто визнати, що на такому “ідеологічному” факультеті, яким вважався тоді в 60-70-ті роки історичний, де на курсі навчалося всього 25 студентів і важко щось було втаїти, Георгій (відмінник-стипендіат) вражав нас своїми багатобарвними вишиванками (від жовто-синіх до червоно-чорних), які носив з особливим пошанівком, шармом і гідністю. Ту “моду”, яку свого часу запровадив щодо носіння вишиваних сорочок І. Франко, він наслідував не декоративно, а сутнісно. Очевидно, ця закоханість у красу народної культури, традицій була передана і на ниву його наукової, педагогічної діяльності, яка завжди носила етнокультурний, націєтворчий характер. Гостро відчував дух часу, загроз і викликів, які супроводжували (-ють) Український народ, ніколи не піддавався збайдужілості щодо стану його духовності, освіченості, культурності, будучи серед тих просвітників, які обстоювали цивілізаційну модель “від людини освіченої до людини культурної”, переконуючи соціум, що основою виживання, зросту і прогресу українства (і не тільки) є саме цінності народної культури. Через те з такою тривогою пише в своїй “Етнографії Буковини” (2т.) про традиційні народні дійства, які “в наш час втрачають свій характер, тривалість, колорит, наповненість обрядодіями. Молодь майже не співає обрядових пісень, не знає змісту обрядодій, ритуалів”. Пригадується нещодавня ювілейна конференція в Харківському Сковородинівському університеті, присвячена Христині Алчевській, яка колись із такою ж пристрастю у створених нею недільних школах включала в навчальні програми обов’язкові знання 300 українських народних пісень, незважаючи на заборонні валуєвсько-емські циркуляри. Оця тяглість розуміння значущості української етнокультури, без якої народ стає “мертвим”, у повній мірі характеризувала Кожолянка як науковця, просвітника, педагога, переконаного, що відродження і зміцнення Нації можливе лише завдяки опертю на власне національне “Я”. Він досліджував не просто безіменну матеріальну і духовну культуру, а всіляко вивчав та пропагував життєтворчість великих українців, розкиданих різними долями по світах, які за Сковородою шукали прадавніх джерел свого Роду і Народу. Такою цікавою і навіть дещо контраверсійною стала робота Г. Кожолянка “Проблеми розвитку національної культури у працях Володимира Шаяна” (2006), написана на основі глибокого аналізу змісту фундаментальної розвідки Шаяна “Віра Предків Наших” (893 с.), виданої 1987 року в Гамільтоні. Справді, його обґрунтування й висновки були надзвичайно сміливі. Здавалося, що ним навіть талановита “помилка” поціновувалася значно дорожче “правильної” посередності. “Головний” рецензент його наукових праць професор С. Макарчук, високо оцінюючи творчі доробки Кожолянка, зазначав: “…використовував науково)фантастичні підходи, особливо стосовно дописемної історії України. Шукав корені українського етносу ХІХ–ХІІ тис. до н.е. – державу Аратту в Подунав’ї, що існувала до трипільців і доходила Дніпра. Романтизував буковинське народознавство”. Глибоко вивчав етнографічні музеї України, прагнучи робити їх ціннісним містилищем прадавньої історії свого народу, “написану” його душею і правдою. Був оберегом сакральних національних мітів, не віддаючи нікому на поталу й фальшування древні цивілізаційні культури трипільців і скіфів, Кам’яну Могилу і козацькі кургани, вкорінені в рідну для нього землю України. Оця місія професора Кожолянка – захисника національної пам’яті – є сьогодні однією з найбільш значущих чеснот, бо Україна протистоїть в екзистенційній війні кровожерному московиту-варвару, що зазіхає на українську Ідентичність, національну Пам’ять, людську Гідність, Державність. Позиція вченого-дослідника й захисника української культури є нині особливо затребуваною, нагадуючи нам про значущість національних оберегів як вічних оборонців Буття Нації. Адже на кінець червня 2026 року через російську агресію в Україні зруйновано 1949 пам’яток культурної спадщини та 2576 об’єктів культурної інфраструктури. Серед них 183 мають статус національного значення. Московитом нищиться все те, що животворить Людину, Народ, Державу. Тому й звучать на “Кожолянківських педагогічних читаннях”, міжнародних науково-практичних конференціях саме такі високоетичні посили, сотворені цим непогамовним і доброчесним Просвітянином – Науковцем, Педагогом і шукачем Правди, закоханим у рідну Буковину, Україну, хто з благоговінням ставлячись до національної культури, одержимо й самовіддано передавав (-є) наступним поколінням верховинну Шевченкову ідею – “Свою Україну любіть!”
Пошта “СП” · “Не забуваймо, хто наш справжній ворог по життю, і робімо все для того, аби наша Україна була світочем світу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Валентина СЕМЕНЯК
Що віддаленішими у часі стають від нас окремі історичні події, то менше про них згадуємо. Така прерогатива людської пам’яті. Але є на Тернопіллі один цікавий чоловік – просвітянин, краєзнавець, публіцист, директор Денисівського краєзнавчого музею Богдан Савак, повз увагу якого нічого не минає. Щороку він пильно стежить за історичним календарем, особливо за тими датами, які стосуються його рідної Козівщини. Тим паче, що родинне село Денисів багате цікавими історичними постатями. Тож не дивно, що в його творчому доробку чимало краєзнавчих розвідок, якот “Бій козаків під Купчинцями та Денисовим”, “Квітка на могилу о. Вітошинського”, “Історія церкви в с. Денисові. Короткий опис”, “Культурно-мистецькі здобутки Володимира Ковальчука”. А ще – пізнавальні книжки “Вчаться діти грамоти…” (до 150-річчя Денисівської школи, 1999), “Краєзнавці Тернопільщини” (2003), “З історії села Денисова” (2006), “Мої друзі та знайомі: спогади, розповіді” (2013) , “Нашестя червоної орди” (2018), “Життя – на вівтар волі Матері-України” (2021). Є й збірки: “Просвіта” в Денисові” (1995), “Слово про Вчителя” (2002), “У пошанівок отцю Бордуляку” (2006). Цьогорічного 12 травня Богдан Савак згуртував у Денисові представників культурного і громадського простору Тернопілля: очільників владних структур, краєзнавців, письменників, істориків, педагогів та учнів місцевої гімназії імені Іванни Блажкесвоє майбутнє. А наші онуки, швидше за все, виростатимуть уже далеко від України. Можливо, вони не будуть говорити українською мовою так, як говоримо ми, але ми не повинні дати їм забути (і не повинні забувати самі!), що наша Батьківщина – Україна, що у нас є багатовікова історія, своя мова, своя культура. Ія дуже хочу, щоб наші діти й онуки не соромилися цього, а пишалися тим, що вони – українці. Боя сповнена гордості, коли кажу: “Я – українка”. Наша землячка зізналася: – Найбільше мені хотілося передати дітям ту любов до України, яку я сама ношу в серці. Щоб вони відчували: Україна – не тільки місце на мапі, це те, що живе в людині, де б вона не була. На згадку про уроки, про знання, здобуті впродовж навчального року, Юлія Євтушик подарувала кожній дитині, котра відвідувала недільну школу, створену нею книжечку “Моя Україна” – як пам’ять про їхню маленьку школу далеко від України. Серед них, до речі, була й онука пані Юлії – Мія Черна, яка по праву може гордитися своєю бабусею. Юлія Євтушик відповіла на мої запитання, найперше стосовно діяльності недільної школи. – Заняття розпочалися 11 січня цього року. Задум такий був раніше, але довгенько збиралися, – каже пані Юлія. – Теми уроків можна простежити за вич, аби вшанувати 375-ту річницю героїчного бою козаків з армією польської шляхти, який відбувся на денисівському полі Замости, неподалік села. Козацькі війська були під проводом Демка Лозовця та Семена Савича, а польські – Мартина Калиновського і Станіслава Потоцького. А зібрався люд біля пам’ятного місця – липи, під якою після бою зупинявся Богдан Хмельницький. Згадує пан Богдан: “За радянських часів влада не дозволяла впорядкувати козацьку могилу. Достовірні факти про цю битву на річці Стрипа я взяв із праць Костомарова та книжки “Шляхами золотого Поділля”, яка вийшла у Філадельфії. Польський король Казимир збирався остаточно знищити Запорозьку Січ. Але про це довідався Богдан Хмельницький і вирушив йому назустріч. У нас я не знайшов книжечкою, яку я підготувала для дітей з нагоди останнього дзвоника, зробивши це сюрпризом. Їх було десять: Україна на мапі світу і Європи, символи України, Київ, Софія Київська, Оранта, річки і області України, а початок усьому – родинне дерево, а також – трипільська культура. Щоб книжечка була цікавою для малечі, там є і розмальовки, і віршики, приказки, і їхні фото, зроблені на уроках. На останньому дзвонику я вручала хлопчикам та дівчаткам книжечки, а отець Василь Романюк – грамоти. – Скільки дітей в недільній школі? – Спочатку їх було 14. Одну з дівчаток батьки возили за 20 кілометрів, і жодного разу вона не пропустила заняття. Батьки були розчаровані, що школа закривається. – Але ж буде продовження – недільна школа не працює тільки на канікулах? – Так. Новий навчальний рік розпочнеться у вересні. – Ваші учні – діти мігрантів з України? – Звісно. З родин, де батьки бережуть своє коріння і хочуть, щоб діти його знали. Є діти зі змішаних шлюбів, є і ті, хто народився тут, в Італії. Але більшість приїхали з початком в Україні повномасштабної війни, яку в 2022 році розв’язала росія. Я педагог за фахом. Мені дуже подобається працювати з дітьми. Я і в
Учасники пам’ятної події біля історичної липи жодних документів. Але збереглися записи у польського шляхетського мемуариста Станіслава Освенціма (1605–1657). 12 травня козацькі загони почали шалений наступ. Бій почався на переправі річки Стрипи. Багато поляків тоді потонуло в трясовині, оскільки вони намагались перейти в брід. А ще більше загинуло козаків і їх спільників – татар. Після великого побоїща, на околиці двох невеликих сіл Купчинці і Денисів козаки висипали могилу, яка збереглася на денисівських полях і донині”. Боротьба українців за свою свободу триває й сьогодні. Маємо пам’ятати про звитяги свого народу. Від мого покоління ховали історію, перекручували факти, намагалися зробити з нас манкуртів. Не забуваймо, хто наш справжній ворог по життю, і робімо все для того, аби наша Україна була світочем світу.
місто Фаенца їздила кілька разів – на підміну (недільні школи організовані в чотирьох парафіях). – Що найбільше спонукає вас працювати з дітьми в недільній школі? – Найперше – любов до України. Мені так хочеться, щоб Україна жила в мирі й розквітала. Хтось, може, скаже, що це пафос. Ні, це не пафос, а щира правда. За нагоди скажу, що батьки учнів недільної школи підготували в березні захід до Шевченкового свята. Я теж брала в ньому участь. До Дня матері був невеликий концерт. Молодь намагається об’єднатися і робить це через дітей і через школу. І це тішить. ...Аби “портрет” Юлії Євтушик був повнішим, додамо, що вона є членом асоціації “Об’єднані серця”. Цікавиться громадським життям та підтримує проєвропейські і демократичні ініціативи в Італії. А ще під час нашого спілкування пані Юлія озвучила, що хоче вступити в партію Azione (дія) – це італійська ліберально-центристська і прогресивна політична партія, заснована в 2019 році. Більше того, вже “була на зборах цієї партії, спілкувалася зі студентами і зраділа, що багато молоді підтримують Україну. А присутній на зібранні європарламентарці подарувала книжку Андрія Бондарчука (про Голодомор в Україні “Уклін ангелу”. – Ред.), яку переклала італійською мовою”.
Пошта “СП” · “Не забуваймо, хто наш справжній ворог по життю, і робімо все для того, аби наша Україна була світочем світу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Юрій МОСЕНКІС, Дмитро КОЛЯДЕНКО
Астроном-чернець Джованні Річчолі (1598–1671) пов’язав символіку Страсної П’ятниці з місячним затемненням у п’ятницю 3Hго квітня 33Hго року по Р.Х. (Цей дослідник був видатним астрономом свого часу – також описав плями на Сонці, склав карту Місяця, визначив співвідношення води й суходолу на Землі). Пізніше Ньютон обирав між 33-м і 34-м роками й обрав, зважаючи на одну деталь, помилково 34-й (див. його “Зауваження на книгу пророка Даниїла та Апокаліпсис св. Івана”). Отже, євангельські тексти ясно говорять про темряву у зв’язку з сонцем – тоді як сонячне затемнення у дні Пасхального свята, коли місяць повний, неможливе! Розв’язати цю суперечність, яка хвилювала богословів і астрономів упродовж майже двох тисяч років, дозволяє моделювання неба в цей день за допомогою спеціальних комп’ютерних програм. 3 квітня 33 р. по Р.Х. можна було спостерігати справді уніH кальне небесне явище. Як тільки ввечері зайшло сонце, на небі з’явився місяць – і одразу почаH лося місячне затемнення. Таким чином, захід сонця і затемнення місяця начебто злилися в одну суH цільну й до того ж тривалу небесH ну подію. Так, самe тільки затемH нення місяця можна було спосH терігати близько двох годин. КоH ли ж додати попередній час захоH ду сонця, який триває близько години (від зникнення денного світила за горизонтом до видиH мої появи на небі зірок), то отриH маємо ті самі три години, про які йдеться у євангельських текстах (Матвія 27:45; Марка 15:33; Луки 23:44-45). Таке наукове поясненH ня має оповідь про “неможливе” (з погляду непідготованих і маH ловірних дослідників) тривале затемнення під час Страстей Христових. Як сказано в Євангеліях, темрява поширилася “по всій землі”, що неможливо при сонячному затемненні, яке видно тільки в окремому регіоні. А місячне затемнення можна спостерігати на половині всієї Землі.
Юлія Євтушик зі своїми учнями: українське серце, що б’ється далеко від дому і допомагає діткам учитися бути українцями
Пошта “СП” · “Не забуваймо, хто наш справжній ворог по життю, і робімо все для того, аби наша Україна була світочем світу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Катерина ЗУБЧУК, заслужена журналістка України
Уродженка Сереховичів на Старовижівщині Юлія Євтушик започаткувала недільну школу при церкві Святого Юди Тадея в місті Форлі, щоб діти українських родин знали свою мову, історію і родовід – Найбільше мені хотілося передати малечі ту любов до України, яку я сама ношу в серці, – з такими словами звернулася наша землячка Юлія Євтушик до присутніх на останньому дзвонику в недільній школі, що діє при церкві Святого Юди Тадея італійського міста Форлі, в якому вона живе вже понад чверть століття. Власне, пані Юлія стала ініціаторкою відкриття цієї школи й викладала дітям історію України та українську мову. Нещодавно Юлія Євтушик повідомила про перший випуск у недільній школі, а також про те, що до цієї події вона підготувала для дітей подарунок-сюрприз – книжечку “Моя Україна”.
З нагоди останнього дзвоника в недільній школі наша землячка виступила в церкві з промовою, в якій, звертаючись насамперед до батьків тих дітей, яких навчала, подякувала їм за те, що, опинившись волею долі за кордоном, вони дбають, щоб їхні сини й доньки знали, де їхнє коріння, берегли його. Нагадавши спочатку біблійну історію про Мойсея – божого обранця, який сорок років вів через пустелю свій народ до землі обітованої, вона сказала: – Кожен народ проходить свою “пустелю”. Пройшов її й український народ. Нас ділили між собою імперії, забороняли нашу мову, нашу історію, нашу пам’ять. Нас хотіли зробити слухняними, змусити забути, хто ми є, навчити жити на колінах, але це не вдалося... Мої діти народилися у щойно проголошеній самостійній Україні. Вони росли з відчуттям того, що можуть вирішувати, як їм жити, що говорити, у що вірити, де будувати
Театр · “Сцена – це така магія, що коли ти навіть нещасливий у житті, можеш зіграти дуже щасливу людину”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
фронті. Тому сумуємо за професією в тому вигляді, в якому уявляли її, коли вступали до вишу… З Олегом Савкіним у нас раніше був спільний проєкт тільки в кіно. У виставах театру теж грали разом, але ніколи не були партнерами і не мали сцен на двох, по суті це наш перший такий досвід. Після цієї вистави з’явився “Ляльковий дім”. Там ми проходимо разом у сценах, але теж не партнери. Тож “Вулкан пристрасті” – це єдина на сьогодні вистава, яка нас поєднала. Як режисер Олег добре знав чого хоче. Він дуже ввічливий до жінок, ніколи не підвищував голосу. Відомо, що режисери часто втрачають терпіння, починають нервуватися. А він поважає людину, яку запросив у проєкт, з якою працює і хоче разом досягти результату. Олег працював без зайвих слів, чітко називав емоції, які є в кожній сцені. Цих емоцій дуже багато, адже відбувається багато подій. У сцені обов’язково відбувається якась головна подія, яка тебе змінює. Але перед цим є маленькі події, які до цього ведуть. Також він чітко ставив завдання, був терплячим. Ми проходили сцени стільки разів, скільки мені було треба. Завжди питав, чи все зрозуміло, чи треба ще попрацювати. Чи на сьогодні досить, чи спробуємо ще раз. Він весь час йшов від мене, від того, як я засвоїла роль. Якщо говорити про мою героїню, то це жінка, яка по суті 25 років свого безцінного, прекрасного молодого життя провела в очікуванні. На жаль, таке буває в житті багатьох. Через це мені її дуже шкода. Вона чверть століття кохала людину, яка навіть не відповідала на її привітання. Мабуть, це дуже важко – бути сусідкою по сходовому майданчику, кілька разів бачити свого сусіда, вітатися з ним, якщо той не відповідає. А колись їх пов’язували почуття. Ця жінка вистраждала своє кохання. Вона цільна особистість. Хоча про це не йдеться у виставі,
але зрозуміло, що не витрачала себе на легкі романчики. Напевно, з кимось зустрічалася, але так і залишилася сама. Можливо, вона сподівалася на повернення свого кохання. Або порівнювала кохання з цим композитором і ні в кому такого градусу не знайшла. Мені здається, що це жінка, яка вміє кохати і знає цьому ціну. Вже згадували про те, що вистава називається “Вулкан пристрасті”. За гороскопом я Овен, я людина-вогонь, людина-емоція, дуже швидка в реакціях. І це теж називається вулкан пристрасті. Мені хотілося бути цим спалахом. Вдалося це чи ні – може сказати глядач. А я намагаюся провести це у своїх реакціях на конкретні події, які відбуваються на сцені. Тож хочеться вірити, що в героїні від мене щось є. Думаю, що війна весь час загострює певні почуття та емоції. І, знову ж таки, ціну всьому справжньому. Все стає простішим у сприйнятті життя, все стає суєтою. І тільки такі прості речі, як дім, дружба, кохання, вірність, спокій, родина, тепер мають ціну. Я думаю, що з усіма цими обстрілами й бідами зрозуміла, яке це щастя, що сяє сонце, що ти прокинувся, що ти граєш у виставі. А ще більше щастя, коли ти на сцені можеш кохати. Коли я навчалася, то нам завжди говорили, що сцена – це така магія, що коли ти навіть нещасливий у житті, можеш зіграти дуже щасливу людину, яка кохає і чогось прагне. За ті два роки, що я граю в цій виставі, для мене зросла ціна кохання, очікування, сподівань. Стала для мене простішою і водночас вагомішою. Мені здається, що я більше дозріла як жінка у своїх почуттях і в ціні цих почуттів. Тому, звісно, я змінилася. Скажу чесно, що було б прекрасно ще попрацювати з Олегом Савкіним. Робота з ним для мене – це такий благодатний ґрунт. Коли він тебе обирає, то робить все для того, щоб тобі було комфортно психологічно і як актрисі та партнерці по сцені. Сподіваюся, що ми ще попрацюємо з Олегом Володимировичем, бо ідеї вже є. Але говорити про них ще зарано.
Театр · “Сцена – це така магія, що коли ти навіть нещасливий у житті, можеш зіграти дуже щасливу людину”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Великою популярністю серед киян та гостей столиці користується антрепризна вистава “Вулкан пристрасті”, що йде на новій сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки.
Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини із сайту театру
Чоловіки та жінки часто живуть на різних планетах, хоча ці двоє – на одному поверсі одного будинку. Він – композитор. Вона – вирощує квіти. 25 років вони проходять повз одне одного. Вона – вітається. Він – мовчить. Що між ними було? А, може, і зараз щось залишилося? Чи зможуть вони бути разом? І яка у них таємниця? Одна на двох, таких різних людей. Спочатку ця вистава може здатися комедією положень, мета якої – лише на деякий час відволікти глядачів від проблем сьогодення. Проте непомітно глядач немов сам стає учасником зображувальних подій і щиро переймається долею персонажів. Але краще про виставу розкажуть її творці. Олег Савкін, заслужений артист України, режисер-постановник, Він: – У цьому тексті мене зацікавила тема чоловіка і жінки. Це моя перша режисерська робота, але так склалося, що взявся за цей проєкт. Іноді кажуть, що кожна людина може написати роман свого життя. А професійний актор – режисер своєї ролі, завжди шукає матеріал, який би внутрішньо не давав йому спокою. Може шукати його підсвідомо. Коли ж знаходить такий матеріал і там чогось бракує, то додає факти з інших джерел. І коли він зібраний майстерно і талановито, то має цілісний вигляд. Так і було цього разу. Подібний досвід важко відтворити вдруге. Зізнаюсь: дуже складно бути режисером і виконувати роль у своїй виставі. Коли граю в цій виставі, то борюся із собою як з режисером. Натомість абсолютно довіряю своїй партнерці Ірині Новак. Я віддав їй цю виставу і сказав, що тепер вона робить свою роль, як відчуває і хоче. Напевно, у моєму персонажі багато чого від мене. Коли я задумував цю роботу, то уявляв її як бенефіс двох професійних акторів, аби глядач міг приходити і насолоджуватися акторським дуетом. Коли мене попросили дати анотацію виставі для реклами, тоя згадав популярну свого часу книжку Джона Грея “Чоловіки з Марса, жінки з Венери”. Подумав, що хоча ми існуємо на одній планеті, але абсолютно різні. У кожного своя правда. І при цьому ти не можеш довести її іншому. Ми можемо тільки знайти якийсь компроміс, якщо, звісно, цього хочемо. А якщо не хочемо, то кожен стоятиме на своїй правді. Якщо ж свідомо йдемо на компроміс, то приймаємо правду іншої сторони і те, що можемо бути в чомусь неправі. Тоді виникає те, що можна назвати коханням. Намагався розібратися в таких питаннях через цей матеріал. Я був вражений, як Ірина Новак одразу увійшла у свою роль. Якби я зупинився на іншій виконавиці, то вистава, напевно, не вийшла б. Справді, Ірина створює долю жінки. Я їй сказав: “Це той матеріал, який дає можливість вийти на передній план тобі, твоїй особистості, а не ховатися за персонажа”. Бачу, що їй це вдається. Сценографічним рішенням займався художник Театру імені Лесі Українки Ігор Несміян. Я йому говорив, що це антреприза і вона має бути легкою, щоб її можна було легко скласти і розібрати. При всій простоті декорацій він зміг показати кілька просторів – квартиру героя, квартиру героїні і майданчик посередині. Коли ми їздили по різних містах, декорація справді легко складалася й розкладалася та займала мало місця. Вистава показує історію, яка відбувається протягом кількох днів. А перед останньою сценою минає майже рік. Тому герої кілька разів перевдягаються, аби показати, що минає час. Пластичним рішенням з Іриною займалися самі. А для роботи над музичним матеріалом я запросив співробітника нашого театру Романа Федюка. Він дуже тонко пропустив через себе цей матеріал. Вся музична частина – це його робота від початку до кінця. Цей музичний супровід ніколи не залишає мене байдужим. Конструкція вистави залишається незмінною. Але партнерка вносить свої якості – і вистава змінюється. У чомусь змінююсь і я. Можна сказати, що це вистава про нас, як ми змінюємся за цей час. Те саме відбувається і на сцені. У мене акторська режисура, івона відрізняється від режисури професійної. Хотів би ще поставити виставу. Але для цього треба знайти матеріал, який відгукнувся б усередині мене. Ірина Новак, заслужена артистка України, Вона: – Люблю історії про життя людей, тому мені цей матеріал сподобався. Тут розповідається про почуття чоловіка та жінки. Це досить непоодинока історія, яка може мати відгук у багатьох парах, у яких не склалося. І вони потім багато років шкодують про те, що недоговорили, не порозумілися, нервувалися, робили якісь егоїстичні речі. Тим більше мій вік і мій досвід говорить про те, що, можливо, і в мене щось колись було, про що можна пофантазувати: а як склалося б, якби не розійшлися… Тому ця історія видалася дуже симпатичною. Режисер, а за сумісництвом і партнер Олег Савкін запросив мене увестися в цю виставу. У нас було лише десять репетицій. Дуже швидка робота. Вона мені запам’яталася точністю. Нерідко люди люблять на репетиціях попити каву, провести час за розмовами. А тут усе було чітко, я сказала б, математично. Прийшли, привіталися – і одразу почали працювати. Дві години суто по тексту, по сценах. Мене вели за руку по емоціях, завданнях, мізансценах. Не відволікалися ні на що. І коли нарешті на десятій репетиції зробили прогін, то зрозуміли, що тепер можемо почуватися вільніше. Зараз дуже сумую за періодом роботи над виставою. Наша професія втрачає професіоналів. Сьогодні переважає новий стиль. Професіонали або подорослішали, або виїхали, або на
16 Виставка · “Це про спалахи яскравого і темного, про спільне та відмінне”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Алла КОБИНЕЦЬ, член НСЖУ Фото авторки
Здається, що сучасне українське мистецтво повертається обличчям до живопису. Він зараз скрізь: від музеїв до галерей, від виставок до камерних репрезентацій. І все це не може не радувати: у нас в країні мистецтво набуває нових, потужних реалій, й одне з підґрунть його є базовим – живопис. Десь уже віддалено, може, й на паралелях, із саркастичною посмішкою вклоняються його величність фотографія чи відео, а з нею разом колись актуальна і затребувана інсталяція, осиротіло тулиться перформанс. Натомість будується площина для форми, вона матеріалізована, ось поряд із нею її художник, і все, як має бути. Кліпове мислення перебирається на театральні підмостки, а виставкові зали та арт-галереї заповнюють творіння сучасних живописців, які захоплюють глядачів, додають праці дослідникам-мистецтвознавцям. Саме про це і нова масштабна виставка в Мистецькому арсеналі “Мерехтливі зв’язки” (український живопис на межі 90-хі дотепер). Вже із самісінького її відкриття стає зрозуміло, що концепт закладений власне у творах мистецтва, починаючи від форми і завершуючи ідеєю. На виставці розгорнулися роботи українських художників двох періодів – 1980–1990-х років, також організатори вирішили взяти твори останнього десятиліття. Прикметно, що і в той період, і нині живопис розвивається на тлі великих соціальних викликів та карколомних зрушень. Куратор проєкту Олександр Соловйов на відкритті саме про це й говорив: “Неоекспресіонізм… збігся із загальною постмодерністською системою, розпадом радянської імперії та появою незалежної України. Це був час звільнення від ідеологічних обмежень, пошуку нової мови, інтересу до міфу, експерименту та інтуїтивного висловлювання. Роботи цього періоду пронизані відчуттям переходу й очікування нових горизонтів…”
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Що ж стосується сучасного етапу, то, за словами пана Соловйова, “нерв живопису поточного етапу виник в умовах зовнішньої агресії, втрат, обмежень та потрясінь. Спершу цей живопис реагував на події після Майдану, окупацію Криму та частин Луганської і Донецької областей, згодом – на пандемію, а сьогодні – на повномасштабну війну та її наслідки”. Якщо ми захочемо вирізнити ці два періоди, то це можна зробити, спираючись лише на дати написання картин. Стилістика, ритм, кольористика чітко вирізняються і притягують до себе глядачів. А тематика міфу та апокрифу, як вважає мистецтвознавець О. Соловйов, демонструє стосунки живопису з людиною, жанрове різноманіття об’єднує твори і вирізняє їх особливості. На виставці представлені твори українських мисткинь і митців двох періодів: від другої половини 1980-х до першої половини 1990-х років та останнього десятиліття. Це, зокрема, роботи 90-х: Іллі Чічкана, Василя Цаголова, Олександра Ройтбурда, Андрія Сагайдаковського, Олександра Гнилицького, Олега Голосія, Валерії Трубіної, Дмитра Кавсана, Максима Мамсікова, Леоніда Вартиванова, Ігоря Гусєва, Симона Стаматова, Володимира Єршихіна, Павла Керестея, Олександра Клименка, Сергія Панича, Василя Рябченка, Юрія Соломка, Мирослава Ягоди. Поруч із “маститими” живописцями – картини Катерини Лисовенко, Нікіти Кадана, Каті Алійник, Лесі Хоменко, Сани Шахмурадової Танської, Ольги Штейн, Антона Саєнка, Юрія Болси, Івана Грабка, Ксенії Гнилицької, Олі Єрємєєвої, Люсі Іванової, Каті Копєйкіної, Олени Курзель, Юрія Лейдермана, Кристини Мельник, Романа Михайлова, Маргарити Половінко, Влади Ралко, Каріни Синиці й Василя Ткаченка. Виставка розмістилася в семи залах будівлі Старого Арсеналу. Відразу кидається в очі розміщення картин: архітектоніка виставки вкладається в канву діалогу між різними поколіннями: тут сучасність говорить з минулим, але кожен період відтворює його зв’язок із суспільством заради переосмислення зробленого. “Мерехтливі зв’язки” – це про спалахи яскравого і темного, про спільне та відмінне. Ось чому можна говорити про виставку як значне явище в культурному просторі столиці.
16 Виставка · “Це про спалахи яскравого і темного, про спільне та відмінне”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство
“Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Виставка · “Це про спалахи яскравого і темного, про спільне та відмінне”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ