Незабутні · “Творив своєю наукою і просвітництвом національний Дім не “на піску”, а на наріжних каменях”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Просвітянин – шукач національної Правди
Слово Просвіти, №27 за 2026 рік
У червневі дні 2026 го Георгію Кожолянку виповнилося б 80! Ті, хто його знав і не знав, співпрацював і дружив із цією високодостойною людиною, вшановують добре ім’я вченого дослідника, відомого етнографа, педагога й просвітника.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Багатолітній декан історичного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича Юрій Макар свого часу в одній із статей описав дорогу його життєтворчості в діапазоні “від студента до професора”. На цій битій дорозі Георгій сотворив, зберіг і залишив для нащадків чимало добрих справ, ідей та відкриттів. І хоча про тих, хто відійшов у засвіти часто говорять, зазвичай, мовою “високого” слова, однак ніяких міфологем не потребує та правда, що викарбувана його чином. Бо й справді знаковість його діянь як ученого-дослідника та педагога завжди характеризувалася ціннісними вимірами. Сама “професорська педагогіка” Кожолянка містила своєрідну принаду, оскільки завжди була аксіологічною. У пізнанні цінностей він зумів синтезувати мисленнєво-раціональний і емоційно-чуттєвий чинники в єдиний процес поцінування того, що для народу вважалось стрижневим і вічним. А вартісним для людини і свого Народу називав те, що є добрим, відчуваючи це добро душею і серцем. Антицінністю та злом для нього було все антинародне, яке спрямовувалося супроти його волі. Тому вважав Націю “живою” лише з народною Культурою. Був тим, хто пробуджував дивні сили в приспаних душах, шукаючи зросту й відродження в прадавній українській історії, культурі, мові, старинній традиції і вірі, хто “видимо-невидимо” молодечим завзяттям, почуттям і любов’ю до рідного краю прагнув доброї долі для свого Народу. Мабуть, тому й зачаровувався дивовижними народними витворами, „Тінями забутих предків”, музейною культурою, стародруками, археологічними знахідками, бо з ранньої молодости перебував у романтичному добростані пошуку власного національного коріння, рідного сонячного світла. У ніші його професійного і громадянського становлення можна знаходити широку гаму чеснот Людини, що безупинно відшукувала, “викопувала” (як історик, археолог, етнолог), пізнавала і передавала іншим істини, створені по всьому світу українським Народом. Так судилося, що особисто знав Георгія з другої половини 60-их років минулого століття. Упродовж довгого шляху чого тільки не траплялося, однак через роки все те менш значиме спливло, забулось, а ось грані ціннісного виднокола його буття ставали все більш “видимими”. Нині цей невтомний просвітянин, учений, громадський діяч своєю одержимою працею і світоглядністю уподібнюється до біблійного каменотеса, ба більше – до невтомного “ткача”, який своєю шляхетною чеснотою – народолюбством, прагнув зіткати заповітний вінок соборної єдності українства на материзні і поза її межами. Оте “від Сяну до Дону” він розширював вимірами сучасних реалій глобального світу, часто суворими й жорстокими, “обіймаючи” українство від Сіетлу,
Сяну й до Сіднею. Природньо, що в його науково-просвітницькій творчості найвищим проявом народознавства було саме українознавство як система цінностей і знань про Український народ, його Культуру, Мову, Віру, Традицію і національну Пам’ять, що нуртують у вічному просторі “мертвих, живих і ненарожденних”. Ця парадигма безустану супроводжувала весь його розмаїтий життєдайний шлях. Високий науково-педагогічний принцип народності був покладений в основу його етнографічних, історичних, археологічних, націєкультурних розвідок. І не тільки. Адже професор-історик Г. Кожолянко свою наукову, викладацьку роботу свідомо поєднував із громадською діяльністю, будучи в передньому ряду всіх важливих суспільно-політичних подій, ігноруючи той хибний принцип совкової бюрократії, що “університет поза політикою”. Натомість він сповідував на відміну від “правильних” кабінетних мудрословів аристотелівський погляд на життя – “все людське є політичне”. А тому перебував серед тих активних громадських діячів краю, які створювали в період національного Відродження перші осередки Товариства української мови, ставши багаторічним очільником “Просвіти” імені Тараса Шевченка на історичному факультеті, а також очолюючи цю славну організацію на обласному рівні 2005–2006 років. Його обирали головою етнографічного Товариства, крайовим депутатом, очільником Ради з питань культури й духовності, редактором “Історико)етнографічного вісника Буковини” та фахового видання “Питання стародавньої та середньовічної історії, археології і етнології”, активно працював у журналах: “Ластівка”, “Буковинський журнал”, “Гуцульщина”, “Вісті українсько)буковинської громади” (Торонто). В інформаційному науковому просторі, зокрема зарубіжному, його “погляд на світ” був дуже поцінованим. Скажімо, всі дисертаційні захисти з етнології в сусідній Молдові відбувалися за його участю, а стосунки з академіком К. Поповичем стали прикладом конструктивної наукової взаємодії. Характерною ознакою Кожолянківського світобачення та наукових розвідок було шевченкознавство. Написавши свої знакові доробки – тритомник “Етнографія Буковини”, “Духовна культура українців Буковини”, “Народознавство Буковини”, “Народознавство: українознавH ство”, “Українці Сибіру: стан, проблеми, перспективи”, “Етнонаціональна своєрідність україноH русинської Буковини”, “Проблеми розвитку національної культури у працях Володимира Шаяна” та багато інших, він безперервно й різнонапрямно відшукував Шевченкову “гнану правду”. У той доволі складний політичний період (2013 р.) науковець пише роботу “Тарас Шевченко та українська етнографія середини ХІХ с.”, обґрунтовуючи, з одного боку, значущість традиційної народної культури в творчості Кобзаря, як найвищого вияву національної ідентичности, з іншого – доводячи, що становлення української етнологічної науки та національне пробудження України відбувалося саме на аксіологічній основі Шевченкових ідей. Повсюди у Слові і Чині він наполегливо реалізовував стрижневі вартості українськості й народності, усвідомивши, мабуть, ще зі студентської лави, філософію відродження, будівництва й оберегів “Української хати” з її опертям на власну державність і національну ідентичність. Не фразою, а справою “професор від народу”, дотримуючись заповітів Святого Письма, творив своєю наукою і просвітництвом національний Дім не “на піску”, а на наріжних каменях. Ними для нього завжди були: Рідна Мова, Національна Культура, Народна Традиція і Віра, Історична Пам’ять. Ставлення Георгія до названих цінностей було вершинним, святошним і водночас буденно-життєвим дійством. Зібравши воєдино оці чесноти під одним знаменником, ймення якому – Україна, він вибудовував аксіологічну методологію українськості, щоби чесно відповідати “собі”, своєму “Роду” і “Народу” на Шевченкове велично-застережне Слово: “що ми?.. / Чиї сини? яких батьків? / Ким? за що закуті?..” Задля цього він десятками років здійснював польові етнографічні й археологічні розвідки, роздобував архівні артефакти, перевертаючи цілі пласти незайманої матеріальної і духовної культури українців. Кожолянко наполегливо “перекладав” на сучасну українську мову високі національні та європейські ідеали та наукову думку. Він реально сповідував вартісну “ідеологію народності” великого етнографа Гердера, який у своїх основних працях (“Трактат про походження мови”; “Ідеї стосовно філософії історії людства”; “Розум і досвід, досвід і мова…”, “Голоси народів у піснях”; “Про німецьке мистецтво”) обстоював природне право кожного народу на власний духовний розвиток та національну літературу і мистецтво; пророкував національний патріотизм і гуманний націоналізм без шовінізму і експансіонізму, відкидаючи меншовартість будь-якої культури, ратуючи за співпрацю всіх національних культур. Він залишався непогамовним у прагненні знати, (само)виховувався в пошані і любові до свого, рідного. Був тим, хто свято пам’ятав і сповідував закличне слово С. Воробкевича: “Хто горнеться до чужого, того Бог карає…”. Причому цей писаний заповіт виконувався ним не тільки в ніші формальної академічної науки чи публічної громадської роботи. Адже українськість у ньому нуртувала як природний дар, як батьківський поклик, як закодована генетика давнього Роду. Варто визнати, що на такому “ідеологічному” факультеті, яким вважався тоді в 60-70-ті роки історичний, де на курсі навчалося всього 25 студентів і важко щось було втаїти, Георгій (відмінник-стипендіат) вражав нас своїми багатобарвними вишиванками (від жовто-синіх до червоно-чорних), які носив з особливим пошанівком, шармом і гідністю. Ту “моду”, яку свого часу запровадив щодо носіння вишиваних сорочок І. Франко, він наслідував не декоративно, а сутнісно. Очевидно, ця закоханість у красу народної культури, традицій була передана і на ниву його наукової, педагогічної діяльності, яка завжди носила етнокультурний, націєтворчий характер. Гостро відчував дух часу, загроз і викликів, які супроводжували (-ють) Український народ, ніколи не піддавався збайдужілості щодо стану його духовності, освіченості, культурності, будучи серед тих просвітників, які обстоювали цивілізаційну модель “від людини освіченої до людини культурної”, переконуючи соціум, що основою виживання, зросту і прогресу українства (і не тільки) є саме цінності народної культури. Через те з такою тривогою пише в своїй “Етнографії Буковини” (2т.) про традиційні народні дійства, які “в наш час втрачають свій характер, тривалість, колорит, наповненість обрядодіями. Молодь майже не співає обрядових пісень, не знає змісту обрядодій, ритуалів”. Пригадується нещодавня ювілейна конференція в Харківському Сковородинівському університеті, присвячена Христині Алчевській, яка колись із такою ж пристрастю у створених нею недільних школах включала в навчальні програми обов’язкові знання 300 українських народних пісень, незважаючи на заборонні валуєвсько-емські циркуляри. Оця тяглість розуміння значущості української етнокультури, без якої народ стає “мертвим”, у повній мірі характеризувала Кожолянка як науковця, просвітника, педагога, переконаного, що відродження і зміцнення Нації можливе лише завдяки опертю на власне національне “Я”. Він досліджував не просто безіменну матеріальну і духовну культуру, а всіляко вивчав та пропагував життєтворчість великих українців, розкиданих різними долями по світах, які за Сковородою шукали прадавніх джерел свого Роду і Народу. Такою цікавою і навіть дещо контраверсійною стала робота Г. Кожолянка “Проблеми розвитку національної культури у працях Володимира Шаяна” (2006), написана на основі глибокого аналізу змісту фундаментальної розвідки Шаяна “Віра Предків Наших” (893 с.), виданої 1987 року в Гамільтоні. Справді, його обґрунтування й висновки були надзвичайно сміливі. Здавалося, що ним навіть талановита “помилка” поціновувалася значно дорожче “правильної” посередності. “Головний” рецензент його наукових праць професор С. Макарчук, високо оцінюючи творчі доробки Кожолянка, зазначав: “…використовував науково)фантастичні підходи, особливо стосовно дописемної історії України. Шукав корені українського етносу ХІХ–ХІІ тис. до н.е. – державу Аратту в Подунав’ї, що існувала до трипільців і доходила Дніпра. Романтизував буковинське народознавство”. Глибоко вивчав етнографічні музеї України, прагнучи робити їх ціннісним містилищем прадавньої історії свого народу, “написану” його душею і правдою. Був оберегом сакральних національних мітів, не віддаючи нікому на поталу й фальшування древні цивілізаційні культури трипільців і скіфів, Кам’яну Могилу і козацькі кургани, вкорінені в рідну для нього землю України. Оця місія професора Кожолянка – захисника національної пам’яті – є сьогодні однією з найбільш значущих чеснот, бо Україна протистоїть в екзистенційній війні кровожерному московиту-варвару, що зазіхає на українську Ідентичність, національну Пам’ять, людську Гідність, Державність. Позиція вченого-дослідника й захисника української культури є нині особливо затребуваною, нагадуючи нам про значущість національних оберегів як вічних оборонців Буття Нації. Адже на кінець червня 2026 року через російську агресію в Україні зруйновано 1949 пам’яток культурної спадщини та 2576 об’єктів культурної інфраструктури. Серед них 183 мають статус національного значення. Московитом нищиться все те, що животворить Людину, Народ, Державу. Тому й звучать на “Кожолянківських педагогічних читаннях”, міжнародних науково-практичних конференціях саме такі високоетичні посили, сотворені цим непогамовним і доброчесним Просвітянином – Науковцем, Педагогом і шукачем Правди, закоханим у рідну Буковину, Україну, хто з благоговінням ставлячись до національної культури, одержимо й самовіддано передавав (-є) наступним поколінням верховинну Шевченкову ідею – “Свою Україну любіть!”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
