Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ятаємо! · “Хроніку масових убивств допомагають нині відтворити документи каральних органів срср”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Уманський розстріл політв’язнів Чортківської тюрми

Слово Просвіти, №27 за 2026 рік

Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича Сьогодні відомо багато фактів з жорстокої політики совєтської влади на західноукраїнських землях у 1939–1941 рр., коли в тюрмах було знищено тисячі українців. У ті часи українські часописи з болем писали про кров українських дітей і дорослих хлопців та дівчат, чоловіків і жінок. Українські жертви 1939–1941 рр. величезні, особливо в перші місяці німецько-російської війни. Кількість загиблих українців, замучених і розстріляних у тюрмах, постріляних у селах, на полях і лісах така велика, що ніхто не може назвати точних цифр жертв, які склав народ на вівтар свого визволення. У шерензі закатованих у казематах Львова, Станіслава, Луцька, Тернополя, Золочева, Бережан постає довга колона розстріляних в Умані 20-21 липня 1941 р. Це були мешканці південних районів Тернопільщини, для яких центральною тюрмою нквс була Чортківська з її кривавими бійницями, смертними камерами і підземеллями. Побудована ще за часів Австро-Угорської імперії, вона вірно служила Речі Посполитій та кривавим режимам сталіна і гітлера. Готуючись до світової війни, радянські лідери достеменно вивчали і розумілися на проблематиці української державності, яка стояла на порядку денному в Європі, тому діяли жорстоко, з прицілом на історичну перспективу, намагаючись винищити національно свідомих громадян західноукраїнських містечок і сіл як потенційних борців за волю України. Згідно зі списками, знайденими в архіві СБУ, в Умані розстріляно 767 осіб і 123 – під час пішого етапу з Чорткова до Умані. Автору пощастило дізнатися про обставини розстрілу чортківського пішого етапу в Умані 1941 р. Людей арештовували у січні-червні 1941 р., але найбільше – у лютому (156), квітні (136) і червні (235). Особливий пік арештів припав на перший день війни (37) і далі 24 червня (74), 25 червня (97), 28 червня (50), коли озвірілі енкаведисти без розбору хапали молодих людей і кидали до переповнених камер чортківської катівні. Вивчення вікових категорій арештованих засвідчує, що серед жертв переважала молодь від 17 до 30 років. Серед наймолодших були Тарас Ковпак, Ганнуся Саган та інші учні середньої школи у Борщеві, а найстаршим у колоні, хоч невідомо, чи він дійшов до Умані, – Михайло Береза з Бучача, 1871 р.н. Були серед ув’язнених і чоловіки 50-60-річного віку. Серед них селяни-хлібороби, активісти просвітнього і кооперативного життя. Також гімназисти, директори шкіл, як Степан Маркевич із с. Дзвинячка Борщівського р-ну, Степан Грицик – с. Садки Заліщицького р-ну, студент богословської семінарії в Римі Іван Семирозум із с. Стрілківці Борщівського р-ну, голови спортивних товариств “Луг”, молоді члени ОУН. Наприклад, із с. Устя Єпископське Борщівського р-нув совєтській армії арештували Якова Ільницького. З Ростована-Дону його припровадили до Чорткова, де перебував на допитах його рідний брат Ілля, член ОУН. Обох їх розстріляли в Умані. З Іване-Пустого на Борщівщині схопили і розстріляли в Умані голову т-ва “Луг” Степана Бугеру, батька відомого у Західній Україні підпільника Павла Никифорчина, звичайних селян Василя Бойка і Петра Паскарика та ін. У ті дні родичі дуже переживали за своїх рідних, які пропали безвісти. Часописи рясніли оголошеннями, запитами – може, хто чув, бачив чи знає про долю близьких. Наприклад, про долю арештованих з Монастириська, ніхто нічого не міг знати, як і інших, вони загинули в Умані – всього 20 осіб. Львівський часопис “Українські щоденні вісті” за 22 липня 1941 р., заспокоюючи рідних, подав таку інформацію: “Усіх їх вивезли до Чорткова. Є чутка, що вони живуть, бо їх гнали пішки, а селяни їх відбили”. В інформації нквс повідомляється, що всі особисті справи арештованих спалені, хоча навряд чи у тих папках могла існувати для нас додаткова інформація, адже у хаосі перших днів війни людей хапали без санкції на арешти й розстрілювали без суду і слідства. Так, із с. Горошова Борщівського р-ну арештували і розстріляли 31-го мешканця, але у списках вони не вказані. Під час десятирічних польових досліджень автору довелось зібрати списки арештованих із 137 сіл південної Тернопільщини Серед них 32 села Борщівського, 28 – Бучацького, 28 – Гусятинського, 20 – Заліщицького і 29 – Чортківського р-нів. Зіставляючи їх з прізвищами розстріляних, ідентифіковано місця народження приречених. Так, із Борщівського р-ну –127 розстріляних, Бучацького – 89, Гусятинського – 88, Заліщицького – 71, Чортківського – 111. Разом майже пів тисячі осіб. Залишилось уточнити походження близько 250 убитих, які, на наше переконання, могли б бути з Монастириського і Теребовлянського р-нів Тернопільщини. Частину упізнаних прізвищ автор періодично публікував у чотирьох книгах з циклу “За тебе, свята Україно”, присвячених визвольній боротьбі ОУН, УПА на території Борщівського, Бучацького, Заліщицького, Чортківського та інших р-нів. Якими ж були передумови трагедії в Умані? Згідно з пактом молотова-ріббентропа 1939 р., німеччина та срср, як відомо, поділили Європу на сфери впливу. Прикриваючись гаслами про возз’єднання Західної України в єдиній сім’ї “народів-братів”, збройні сили срср 17 вересня 1939 р. вступили на землі Східної Галичини, Західної Волині, а 28 червня 1940 р. – Північної Буковини. Зі встановленням радянської влади на анексованих західноукраїнських землях набирали чинності сталінська конституція і нормативні акти більшовицької тоталітарної системи. Для зміцнення т. зв. “революційної законності і правопорядку”, поборення “українського буржуазного націоналізму” нарком внутрішніх справ срср л. берія підписав 6 листопада 1939 року наказ “Про організацію органів НКВС Західної України”. До Галичини направили з різних регіонів срср близько 1000 офіцерів оперативного складу. Для розгортання партійно-політичної діяльності серед населення, прибули півтори тисячі комуністів і комсомольців. У виборах до народних зборів брали участь 7350 привезених агітаторів. Партійно-номенклатурний актив у селах запроваджував нові порядки та обряди. Читальні “Просвіти” переінакшували на клуби, де щовечора відбувалися примусові пропагандистські лекції. Замість портретів діячів української історії з’являлися портрети сталіна, леніна, кагановича та ін. У школах зникли настінні хрести, ікони, заборонили викладання релігії, хоч це викликало протест з боку дітей та батьків. Різко скорочувалася діяльність кооперації, більшовики реквізовували товар і відправляли його на “родіну”. Натомість на спустошені прилавки завозили горілку і сірники. Такі дії викликали обурення не лише у місцевого населення. Як приклад наведемо зміст формуляра, заведеного спецслужбами на Олександра Довженка. Агент повідомляв, що письменник обурювався діями радянської влади у Західній Україні: “Ми несемо туди нашу грубість, неделікатність, некультурність. Таке відчуття, що ми не більш організована культура, а більш низька. Вони здивовано бачать, як при нас усе розвалюється, як усе жадібно розхапується...”. Сьогодні відомо, як срср готувався до світової війни. Для здійснення свого плану в Західній Україні дислокували великі сили військ нквс. Наприклад, 4 дивізію нквс (командир – полковник нквс м. ф. мажирін) розташовували на румунських кордонах, підрозділи 57 полку нквс охороняли мости на річках Пруті Дністер. У районі Рави Руської дислокувалась 10 дивізія нквс, а її 16 кавалерійський полк розосередився на прикордонних заставах. У Тернопільській області стояла 13 дивізія нквс (командир – полковник нквс зав’ялов). Окрім цих військ, уздовж кордонів і не тільки, стояли частини “осназ” (особливого призначення) – найбільш агресивні ударні формування совєтської каральної машини. Згадані батальйони першими переходили кордон під час т. зв. “визвольної” місії срср 17 вересня 1939 р., і залишившись у тилу червоної армії, проводили “зачистку” території від так званих “контрреволюційних елементів”. “Працювали” вони інтенсивно з перших днів окупації Східної Галичини. А коли почалася війна, намагалися довершити “упущене”. У результаті найактивніший пік арештів, який перевершив репресії за весь період існування радянців, припадає на останню декаду червня і початок липня 1941 р. Повсюдні репресії, нарощування карального і партійного апарату в Галичині супроводжувалися збільшенням кількості великих і малих тюрем, котрі у десятки разів перевищували за місткістю ті, що існували раніше. Скажімо, на Тернопільщині, окрім районних слідчих ізоляторів, функціонували тюрми у Тернополі, Бережанах, Кременці і Чорткові. У цих в’язницях напередодні війни перебувало 3806 політв’язнів. Усього в Західній Україні більшовики утримували 21 тюрму із 20263 арештантами. Катівні у Тернополі і Чорткові не поступалися тюрмам у Львові та Луцьку. Їхні приміщення утримувалися у жалюгідному, антисанітарному стані. Людей звинувачували за статтею Кримінального кодексу України 54”2”11, тобто у “зраді батьківщини”. У тюрмах звичними стали денні та нічні допити. У гуркоті двигунів губилися крики катованих жертв, постріли і останні слова прощання з Україною тих, кого вели на страту. 22 червня 1941 року гітлерівська німеччина розпочала війну з срср. Поспішно відступаючи, нквс у тюрмах Львова, Луцька, Чорткова, Тернополя та інших міст залишив тисячі трупів. Люди, які поспіли до розбитих тюрем Чорткова та Тернополя, побачили жахливе видовище. Газета “Українські щоденні вісті” за 30 липня 1941 року так описала страшний вандалізм, вчинений совєтами у Чорткові: “Коли втікали з міста більшовики, місцеве населення ввійшло до тюрми, що розташована за містом й оточена високим муром. Там валялись десятки розстріляних. Впала в око свіжа могила, в якій знайшли жертви енкаведистського терору. У ямі лежали три верстви трупів. Виявили камери з убитими, замуровані цементом. Серед 800 жертв Чортківської тюрми мало кого можна було впізнати. Трупи зазнали розпаду, до того ж ув’язнені перед смертю були немилосердно понівечені. Багато трупів знайшли з відрізаними вухами і носами, виколотими очима. Батьки, матері, дружини і діти, сестри і брати мало не втрачали розум, дивлячись на варварські злочини енкаведистських опричників, вчинені над їх рідними. Ще більші криваві злочини залишили після себе “специ” у тернопільській в’язниці, де люди відкопали понад три тисячі московських жертв. Хроніку масових убивств допомагають нині відтворити документи каральних органів срср. Отож, зупинимося на деяких. Рішення про масовий розстріл ув’язнених прийняв нарком державної безпеки урср мешик за відповідними списками на підставі директиви наркома державної безпеки срср меркулова за No2445-М від 23 червня 1941 року у якій йшлося: “...Розгляньте справи на всіх, що є у Вас, арештованих органами НКДБ і складіть списки на тих, котрих ви вважаєте доцільним розстріляти...” .З цих же документів довідуємося, що наступного дня начальник тюремного управління нквс урср капітан державної безпеки філіпов надіслав командиру 13-ї дивізії конвойних військ нквс срср у Галичині полковнику зав’ялову депешу, в якій говорилося, що на основі розпорядження народного комісара внутрішніх справ урср старшого майора державної безпеки сергієнка із тюрем західних областей необхідно евакуювати арештованих у тилові області. Водночас він направляв план евакуації в’язнів і повідомляв, що для організації цієї роботи їде працівник тюремного управління нквс срср. Прибувши на місце, 28 червня 1941 року начальник тюремного управління унквс зателеграфував начальнику унквс капітану держбезпеки вадісу про труднощі в тюрмах, пов’язані з великою кількістю людей. Уповноважений просив додаткових роз’яснень: “Прошу Ваших точних вказівок, як бути з в’язнями, які числяться за НКДБ, евакуювати їх або залишити в тюрмі. Відправка в’язнів буде проведена в Чорткові 20 липня, для решти тюрем вагонів нема, а відправку провести нема можливості. Вказівки з цього приводу прошу дати письмові”. Наказ народного комісара внутрішніх справ, незважаючи на нестачу вагонів, мав бути виконаний. Капітан держбезпеки філіпов доповідав 5 липня 1941 року: “В тюрмі міста Чортків утримується 1300 в’язнів. Для евакуації були подані вагони, але начальник міськвідділу НКДБ розпорядився залишити 800 чоловік. В останній момент він відмовився від 800 в’язнів і вони під конвоєм всього наглядового складу тюрми пішим порядком направлені в м. Кам’янець-Подільський (і далі до Умані, де всі були розстріляні. – Н. М.). Про інші деталі тих трагічних днів йдеться в “Доповідній записці про евакуацію тюрем Тернопільської області”: “Евакуацію в’язнів із тюрем Тернополя і Чорткова почали 29 червня. Для тюрми м. Чорткова вдалось отримати 30 вагонів і 29 червня в’язні в кількості 300-350 чоловік були завантажені і частково відправлені на Гусятин, решту в’язнів у кількості 900 чоловік начальник тюрми тов. Левчук під своєю охороною відправив пожежним порядком на Кам’янець-Подільський, Дунаївці–Жмеринка. На допомогу йому дано 27 чоловік партактиву і один взвод червоноармійців”. Під кінним та пішим конвоєм багато людей у колоні ішли босими по дорозі, до них нікого не підпускали. Попереду йшла кінна розвідка. З етапного переходу Чортків-Умань врятувалися кілька щасливців, які залишили нам свої спогади і їх пощастило віднайти. Серед них Омеляна Чернегу, уродженця Мушкатівки з Борщівщини, енкаведисти чотири місяці на початку 1941 року протримали у борщівській тюрмі, потім перевезли до Чорткова. Допитували, щоб зізнався про діяльність сільської ОУН, а далі погнали до Умані. “У дорозі їсти нам майже не давали, – записала його розповідь донька. – А якщо й давали, то лише солену рибу, а води – ні. Люди на етапі згиналися й пили воду з калюж. Енкаведисти тоді били їх прикладами до смерті. Хто не мав сили, і ті, кого добивали, так і залишалися на дорозі. Я ішов у четвірці з двома братами Держаками із мого села і борщівським лікарем Я. Шалаутою. Спочатку йшов узутий в чоботи, які мав з дому, але вони мене так нагризли, що далі йти не міг. Тоді роззувся і йшов босий по шутрованій дорозі. Всі ноги мої були в крові. Конвой був дуже щільний, тому про втечу годі було думати. Одного дня я почув, що сили мене покидають, і далі йти не можу. Я тоді сказав хлопцям: нехай доб’ють. Хлопці по боках, як

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин