Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Письменники і час · “Успіх був неймовірний! Зал аплодував, ридав, сміявся і плакав, безперервно лунали вигуки “браво”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

З відкритим забралом і щирим серцем

Слово Просвіти, №27 за 2026 рік

Михайло СОРОКА На обкладинці книги – знайоме з пори студентства обличчя моєї однокурсниці. Ольга Кобець назвала свою книгу “З відкритим забралом”. Комусь, можливо, така назва видасться дещо претензійною. Але не тим, хто знає авторку, її життєвий шлях, журналістську, громадську й політичну діяльність. Вона йде по життю з відкритим обличчям, не приховує своїх намірів, відстоює свої відверто проукраїнські позиції. І свідчать про це не тільки сторінки її книги, написані в наші дні, а й публікації Ольги в ті часи, коли вона після закінчення університету прийшла в українську пресу. *** Кожен з нас, звичайно, мріяв тоді, щоб після факультету журналістики отримати шанс для роботи у загальноукраїнських чи київських ЗМІ. Не тільки мріяв, а й на останніх курсах второвував стежки до столичних редакцій, аби там привернути до себе увагу. Ольга Кобець ще з першого курсу взяла курс на “Молодь України”. І там, як тоді говорилося, себе зарекомендувала. Її взяли у відділ листів, очолюваний Борисом Гичком. У сімдесяті роки “Молодь України”, як і київська обласна “Молода гвардія”, користувалися популярністю. Досить сказати, що перша зних мала мільйонний тираж. Уній, за словами Ольги Кобець, успішно працювало гроно чудових журналістів – Анатолій Краслянський, Григорій Філіпчук, Іван Лепша, Володимир Коломієць, Анатолій Драгомирецький, Володимир Білкей, Федір Зубанич, Анатолій Гриценко, Василь Іванина, Валентина Скоропадська, Оксана Мельниченко, Микола Хрієнко… А в “Молодій гвардії” звучали імена Михайла Слабошпицького, Григорія Кримчука, Миколи Славинського, Катерини Мотрич, Тамари Хрущ… Ольга Кобець не загубилась в цьому сузір’ї молодих журналістських талантів. “Мене любили у цій газеті”, – пише вона у своїй книзі, додаючи, що вважає працю в “Молоді України” найкращими своїми роками. Правда, виникали різні ситуації, головним чином через те, що журналістське слово було тоді під пильним цензурним оком. Доходило, як пригадує вона, навіть до абсурдних звинувачень. Ось хоча б один з випадків. Десь Ольга вичитала, що “цього сезону в Парижі модно одягатися в одіж, позначену жовто-блакитними кольорами”. Без жодного злого умислу вона зробила замітку до газетної сторінки “Чайка” про модні тенденції в різних країнах світу, зокрема про те, що в Парижі люблять жовто-блакитні поєднання. Яке ж було її здивування, коли пролунав внутрішній телефон від редактора: “Зайдіть!” Зайшовши до редактора в кабінет, Ольга здивувалася ще більше: він сидів, набурмосившись, видно, що був дуже роздратований. “Що ви написали?!” – запитав він і простягнув їй замітку про моду в світі. Вона дуже уважно її прочитала, передбачаючи якусь орфографічну помилку, але нічого не побачила. “І ви не розумієте, що це означає?” – запитав редактор. “А що це означає?” – з обуренням запитала Ольга. Редактор глянув на неї дещо спокійніше: “Де ви школу кінчали?”. “На Вінниччині”. “Щоб ви більше ніколи не вживали такі слова. Це націоналістичні гасла”. Того разу для Ольги обійшлося розмовою з редактором… Газета “Вечірній Київ”, в редакції якої авторці спогадів випало вісім років працювати кореспонденткою літературного відділу, теж мала великі тиражі і широку популярність. Сторінки книги містять низку епізодів з тогочасного життя журналістів “Вечірки”. У ньому також не бракувало гострих ситуацій. Особливо коли врахувати, що це були бурхливі вісімдесяті роки, друга половина яких пройшла під декларуванням перебудови і гласності. Одна з таких ситуацій для Ольги Кобець пов’язана з Молодіжним театром Леся Танюка. Вона тоді виступила на захист дуже популярного в ті роки театру, який давав спектаклі на сцені тодішнього будинку культури “Метробуд” з обіцянкою, що йому буде передане нове театральне приміщення, де свого часу працював Лесь Курбас зі своїм знаменитим театром “Березіль”. Танюкові, на думку Ольги, була дуже важливою ідея відновити в Києві видимий слід замученого сталінським тоталітаризмом митця. Але це, як з’ясувалось, був той привід, який на кінець 1987 року створив неймовірні труднощі для Танюка: в старому приміщенні йому вже не дозволяли працювати, а в новому він ще не міг грати, бо йшов безкінечний ремонт і сцени не було. Отже, це була штучно створена владою ситуація. “Мені дуже хотілося допомогти Лесеві Степановичу, – пише Ольга Кобець у своїй книзі, – бо я бачила, що за ним – правда. На одній із зустрічей я запропонувала йому свою підтримку”. Видатні діячі культури і мистецтва підписали тоді листа на захист театру і його керівника. А Ольга запропонувала на підтримку листа нестандартний хід – запросити редакцію “Вечірнього Києва” до театру. В газеті на той час вже відбулося кілька акцій, які мали назву “День “Вечірнього Києва” у трудовому колективі”. Чому б її не зробити в театрі і потім винести “на люди” всі його проблеми. Адже це в дусі “перестройки і гласності”. І така зустріч відбулася. За її підсумками Ольга написала аналітичний матеріал “Театр у риштуванні”, в якому вказувалось на головного призвідця усіх проблем – міськком партії. Але він так і не був опублікований. І ця історія з Молодіжним театром, і низка інших дали Ользі Кобець зрозуміти, що її особа не бажана в редакції. “Та “Вечірка”, яка здобула шалену популярність, почавши від тиражу близько ста тисяч примірників, а на кінець 80-х виходила вже п’ятсоттисячним накладом, все більше ставала не моєю газетою”. Ольга посилено шукала нову роботу і незабаром почала працювати в іншій редакції. Ми не прагнемо в цій рецензій розповідати про всі етапи в журналістській кар’єрі та громадській діяльності авторки книги “З відкритим забралом”, але про її працю в новій редакції, у журналі “Пам’ятки України” коротко згадаємо. Наприкінці 80-х це видання виділилося в українському соціумі. Спочатку це був щоквартальник, який вже в 1991-му став двомісячником, а в серпневому випуску було оголошено про те, що наступного, 1992 року стане місячником. Крім того, двічі на місяць виходитимуть “Старожитності”. При цьому мова не йшла ні про розширення штату, ні про збільшення зарплати: “Про це ніяково було говорити! Ми працювали на людей, на ідею!” Його редактор та невеличкий колектив редакції головною вважали просвітницьку роботу: люди повинні знати все, що раніше заборонялось. Цій ідеї служили не тільки сам журнал і “Старожитності”, а й численні додатки до журналу, закладки, календарики, які потім масово роздавалися, на різних акціях як реклама видання. Однією з таких акцій став добродійний вечір в Києві, у переповненому Палаці “Україна” під назвою “Предки дивляться нам у вічі”. Ольга пише про нього як про одну з найбільш пам’ятних у своєму житті подій. Вона була сценаристкою і однією з головних організаторок того вечора. За зал відповідав її чоловік, відомий журналіст, у той час також співробітник “Пам’яток України” Василь Марусик. Вечір завершився виступом Василевих земляків, хору з прикарпатського села Белелуї, який вперше на цій сцені виконав тоді ще національний, не державний гімн “Ще не вмерла Україна”. За спогадом Ольги, присутні в залі майже щономера вставали, а тут просто завмерли – гімн, заборонений сто років, переслідуваний, прозвучав з найвищої державної сцени України як грім серед ясного неба. Успіх був неймовірний! Зал аплодував, ридав, сміявся і плакав, безперервно лунали вигуки “браво”… До проголошення Незалежності України було ще більше як пів року”. *** На першій сторінці своїх спогадів, у “Передньому слові” авторка пише про те, що ця книжка – плід її багаторічних роздумів про Час і про себе, про призначення людини і про власну місію в житті, успіхи і поразки, про долі людей, з якими перетиналась у житті, про помилкові судження і прозріння, про цінності, які виявились нетлінними і проявилися у відповідний момент, ніби портретний контур Ольга Кобець на презентації книжки на старій фотографії. Про людей, з якими перетиналась життєва стежка Ольги і які безсумнівно вплинули на її світогляд, визначення позицій і цінностей, утвердження переконань присвячена значна частина її книжки. Про них я прочитав з особливим зацікавленням, бо ж ідеться про людей добре знаних у нашому суспільстві, глибоко освічених, високопорядних, справжніх українських патріотів, істинних носіїв національного духу. Виділимо кілька з них. Василь Лісовий. Ми запам’ятали його ще з лекцій у першому семестрі першого курсу. І не тільки тому, що він читав складний для нас предмет – логіку, а й через те, що й на лекціях, і після них намагався допомогти нам її краще зрозуміти. Але, як виявилось, зрозуміти не тільки формальну логіку. “Василь Семенович, –як стверджує Ольга (а ми, її однокурсники, це підтверджуємо) прагнув розбудити в наших душах сумніви, розуміння того, що може бути й інша думка, відмінна від офіційно прийнятої, але це не має бути приводом для переслідування. У “Спогадах” про цей період свого життя Василь Семенович пише, що приглядався до студентів, щоб знайти одного-двох, здатних з огляду на морально-психологічні якості поширювати самвидав. І на одного йому пощастило: це був Василь Овсієнко, наш однокурсник, тільки з факультету філології. Я з ним також була знайома – через свою добру подругу-філологиню, його однокурсницю Тамару Гуменюк (відома в майбутньому тележурналістка Тамара Хрущ). І саме він дав нам пізніше читати цей самий самвидав” (додам до сказаного Ольгою, що й автор цих рядків мав можливість у студентські роки читати таємно передану йому Василем Лісовим у коридорах університетської бібліотеки тогочасну самвидавівську літературу, починаючи з фундаментальної праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”). Закінчуючи свої спогади про нашого незабутнього викладача, відомого українського філософа, багаторічного в’язня радянських тюрем і таборів Василя Семеновича Лісового, Ольга Кобець наголосила на суголоссі його праці з сучасними йому головними течіями суспільного буття українського народу… Він пройшов важкий, сповнений справжнього трагізму шлях вченого і мислителя, якому влада забороняла мислити і займатися наукою. “Що може бути трагічніше? Але праця його виявилась плідною. Його ідеї підхопили тисячі людей, вони живуть у тих, хто стояв на Помаранчевому майдані і хто вийшов на Революцію Гідності, і хто зараз захищає Україну від російського агресора на фронті”. Олег Бабишкін. Пишучи про Олега Кіндратовича, авторка відзначає насамперед заснований ним у другій половині 60-х років на факультеті журналістики літературно-мистецький гурток. Брати участь у “гуртку професора Бабишкіна” було цікаво і престижно. По-перше, сам викладач був по-людськи привабливим. На той час це був п’ятдесятирічний чоловік, який не виділявся ні зростом, ні статурою, але володів колосальними знаннями, мав великий життєвий досвід, а попри все – був надзвичайно доступним, простим у спілкуванні. По-друге, в “гурток Бабишкіна” входив студентський цвіт не тільки нашого курсу, а й дехто із старшокурсників. А по-третє, Олег Кіндратович, на відміну від багатьох інших викладачів, любив студентів, особливо нас, своїх гуртківців. Ольга у своїх спогадах пригадує численні “виїзні” засідання гуртка, у тому числі під час мандрівок у різні куточки України – на Чернігівщину, до Довженкової Сосниці, по Буковині, Волині, Закарпаттю, Львівщині, Київщині. Він був для нас першовідкривачем, дав нам поштовх до наукових студій, зародив любов до української історії, культури, мистецтва багатьом із нас. Один лише промовистий приклад: студентські реферати Лариси Кисіль (після одруження Брюховецької) переросли з часом у її ґрунтовні дослідження з історії українського кіно, які стали чи не єдиним джерелом для його вивчення. Варто глянути на доробок професора О. К. Бабишкіна з висоти нашого часу, пише авторка, і ми помітимо, що не було в нього “прохідних” тем, а імена, яким він присвячував свої наукові дослідження, були знаковими для України. Олег Бабишкін був тією людиною, яка формувала майбутній культурний та інформаційний простір України. Іван Гончар. Свої спогади про знаменитого скульптора, графіка, етнографа, колекціонера авторка почала з того дня, коли вперше переступила поріг його дивовижного музею. Побува-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин