Шевченкіана “Сійте думку, а не поливайте кров’ю”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: “Не вбгаю в віршу цього слова…” Про деякі знакові лексеми, які поет ужив один раз
Слово Просвіти, №27 за 2026 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“За що скородили списами московські ребра??...” Найперше нагадаю рядки з доленосного для України вірша “Чигрине, Чигрине…” – єдиного написаного Шевченком у Москві (19 лютого 1844 року): За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра??... Так от, лексему “скородили” Шевченко вжив тут уперше і… не востаннє, бо через два рядки вбивчо додав – “і шаблями скородили”. Все! Більше це слово в поезії Кобзаря не з’являлося! Про вірш “Чигрине, Чигрине…”, який відкрив антимосковський період Шевченкової творчості, писав якраз у день повномасштабного збройного вторгнення Росії в Україну1, а в межах цієї публікації лише відзначу, що саме цитовані рядки вилучили й надто довго не давали почути українському народу. В “Кобзарі”, виданому 1867 року, в поетовому тексті було зроблено грубезну підміну – замість “московські ребра” з’явилися… татарські ребра, які, за словами Івана Дзюби та Миколи Жулинського, “на радість ідеологічним фальсифікаторам “поселилися” в наступних масових і навіть багатотомних зібраннях творів Т. Шевченка”. Це робилося, “аби не образити Москву”…
“Царю проклятий, лукавий, аспиде неситий!” Через кілька місяців Шевченко завершив (8 липня 1844 року) в Петербурзі поему “Сон” (Комедія), вперше поклавши відповідальність за нищення України безпосередньо на Москву – “Москва випалила”… Серед прокльонів на адресу Петра I, який був для Кобзаря “царем московським”, я наголошую тут один – з уживанням унікального лайливого слова. Шевченко вклав його у вуста наказного гетьмана Павла Полуботка (близько 1660 – грудень 1724), замученого Петром I у казематі Петропавловської фортеці: “О, царю поганий, Царю проклятий, лукавий, Аспиде неситий! Що ти зробив з козаками? Болота засипав Благородними костями; Поставив столицю На їх трупах катованих!” Ішлося про участь українських козаків у будівництві Петербурга, каналів і укріплень. Слово аспид (гаспид) – те саме, що чорт, диявол, біс. Ці лексеми й похідні від них зустрічаються в Шевченкових поезіях близько 20 разів. Але вбивчо-хльосткий аспид – лише в цитованому фрагменті… Тепер – коротко й лише у заявленому контексті – про сучасного Шевченкові царя Миколу I, якого він ненавидів, та його дружину Олександру Федорівну. Нагадаю, як у Шевченка: … Аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його
Цариця/небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще, на лихо, сердешне Хита головою. Вражаюча й неповторна метафора! В інших двох випадках слово “опеньки” зустрічається в Шевченкових поезіях у, так би мовити, буквальному розумінні: “криши опеньки” і “ходила по опеньки”… Та й лексеми “тонка, довгонога” й “хита головою” вжито Шевченком лише в поемі “Сон”… Нагадаю й такі шаржово-безжалісні рядки з поеми: Цар цвенькає; А диво/цариця, Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьориться. Лексеми “чапля” та “бадьориться” зустрінете в Шевченка лише тут…
“Заворожи мені, волхве…” Тарас Шевченко познайомився з Михайлом Щепкіним у лютому 1844 року в Москві, а восени того ж року відбулися гастролі Майстра в Петербурзі (закінчилися 31 жовтня). Поет дуже захоплювався його грою, що й спричинило написання вірша-послання “Заворожи мені, волхве…” (13 грудня 1844 року). Докладно про неймовірну чудо-дружбу Тараса Шевченка і Михайла Щепкіна можна дізнатися в моїй книзі2, а в контексті цієї статті приверну увагу лише до перших рядків вірша, в яких один раз у поезіях Кобзаря вжито два слова, а саме: “волхве” і “запечатав”: Заворожи мені, волхве, Друже сивоусий! Ти вже серце запечатав, А я ще боюся. Он який яскравий давньослов’янський образ волхва викликав в уяві поета артист – ворожбита, чарівника, що, може, навіть перебуває у контакті з Вищою силою, уміє вгадувати волю Бога. Уже першим рядком славнозвісного вірша поет ніби зізнається в тому, що великий артист уже заворожив, тобто зачарував, захопив його, вплинув на нього своїми людськими чарами та чаклунством свого таланту. Але, але… Вчитаємося в аналіз видатної мовознавиці і літературознавиці Надії Сологуб, яка особливо пильно виокремила й лапідарно повно розкрила згаданий перший рядок Шевченкової поезії в есеї “Про історію вислову “Заворожи мені, волхве””: “Не заворожи мене (тобто зачаруй грою), а заворожи мені, тобто “поворожи, розкрий таємницю майбутнього, скажи, що робити” – з цими словами звертається Т. Г. Шевченко до друга… Шевченків вислів… оновлюється, породжує нові асоціативні зв’язки, набуває нових авторських відтінків. “Розкрий мені таємницю свого чаклунства – своєї творчості” – так треба розуміти її”. Йдемо далі. Що закладено в основоположній, ключовій метафорі, яка висвітлює різність, осібність дивосвітів артиста та поета, – “серце запечатав”? Вичерпного, чіткого тлумачення досі немає. Стверджувалося, що “йдеться про реалістичне, позбавлене ілюзій ставлення Щепкіна до життя й тодішньої суспільної ситуації в Російській імперії”. Тоді виходить, що Шевченко, який уже написав “Чигрине, Чигрине...”, “Розриту могилу” й поему “Сон”, “боявся” реалістично й без ілюзій поглянути на сучасну йому царську імперію? Літературознавець Леонід Білецький висловлював думку, що Шевченко мав на увазі Щепкінову “відчуженість і зверхню байдужість до українського національного питання і до України”. У таке жорстке формулювання з вуст залюбленого в Щепкіна Шевченка повірити неможливо. Утім, очевидно, що Михайло Семенович був доволі далекий від болісних Шевченкових турбот про рідне Слово як осердя самозбереження й відродження нації. Отже, на мій погляд, Шевченко одразу відчув і зрозумів, що безмежно добрий, людяний і совісний артист зрештою “запечатав” своє серце від рішучої, радикальної боротьби з соціальною й національною несправедливістю, а поет якраз боявся таким чином своє серце “поховати”. На підтвердження наведу слова Михайла Щепкіна з листа до Олександра Герцена, написаного ще у вересні 1853 року, про які Шевченко, звичайно, гадки не мав: “Історію не посунеш, вона йде за своїми невідомими людині законами… Що стосується рівності, то на це може тобі служити відповіддю вся природа: в ній немає ні в чому рівності, а між тим усе в повній гармонії. Залиште світ рости за своїми природними законами, і допомагайте його росту розвитком у людині морального почуття, сійте думку, а не поливайте кров’ю”. Як відомо, Шевченко називав артиста братом і звертався до нього з історично важливою порадою-питанням: Стань же братом, хоч одури, Скажи, що робити: Чи молитись, чи журитись, Чи тім’я розбити??! Однак, як мудро виснував Іван Дзюба, вибір уже зроблено: коли таки “тім’я розбити”, то об імперсько-самодержавний мур неправди й гніту. А саме його запитання до “друга сивоусого” (чи й до себе самого? – в цьому неповторність, особливість Шевченкових запитань) мають хіба розкрити складність, а водночас і неминучість вибору.
Т. Шевченко. Автопортрет. 1845 р
“Бо ви й самі не знаєте, що царики коять…” Як же ми вповні не догледіли, що Тарас Григорович подарував нащадкам таке лише раз ужите точне й разюче слово – царик?! Ніби знав, що саме вони запанують в українському суспільстві, проштрикуючи безліч разів наскрізь його народну цілість і моральність своєю неситістю, корупційністю, безпорадністю, безвідповідальністю, духовною примітивністю, моральною ницістю, своїм розумовим убозтвом… Такі собі “царики народу”… Слова, винесені мною в заголовок, узяті з історично видатного вірша “Холодний Яр” (17 грудня 1845 року), в якому гнівно-сатиричне звернення Шевченка до зденаціоналізованого українського панства набуває нової викривальної, аж до сарказму, конкретності, пов’язаної з історичною подією та зловісною особою:
Не ховайте, не топчіте Святого закона, Не зовіте преподобним Лютого Нерона3. Не славтеся царевою Святою войною4. Бо ви й самі не знаєте, Що царики коять. А кричите, що несете І душу і шкуру За отечество!.. Єй/богу, Овеча натура; Дурний шию підставляє І не знає за що! Ох і Шевченко! Це ж треба так елітних українських нетям, які вважали себе вкрай освіченими, встромити в їхню овечу недалекість, обмеженість і вдячне бекання про чуже “отечество”… В академічному Словнику української мови рідкісна мовна одиниця трактується саме за наведеними рядками з “Холодного Яру”: “ЦАрик – зневажливо. Зменш. до цар”. Тобто навіть не царське дитя, а такий собі нікчемний царик, у множинній формі – ще мізерніший... Але в сукупності своєї нікчемності смертельно небезпечний для держави…
“Ще був тойді… От як на те…” Згадуючи на Косаралі про перебування у Вільні в іпостасі козачка поміщика Павла Енгельгардта (кінець 1829 – початок травня 1831), Тарас Шевченко написав (орієнтовно у вересні–грудні 1848-го) вірш, який починався так: У Вільні, городі преславнім, Оце случилося недавно, Ще був тойді… От як на те Не вбгаю в віршу цього слова… Тойді здоровий/прездоровий Зробили з його лазарет, А бакалярів розігнали… Не занурюючись у гостросюжетну поезію, зачеплю лише рядок, винесений у заголовок цієї статті. Звісно, приваблює рідкісне слово “вбгати”, тобто втиснути, запхнути, яке стосовно нашої зацікавленості пояснюється й точніше в Словнику української мови: “З труднощами поміщати що-небудь у місце обмеженого розміру (про написане)”. Поет узагалі зізнався – “не вбгаю”. Тож яке саме слово мав на увазі Тарас Григорович? Очевидно, що йшлося про слово “університет”. Адже Віленський університет було закрито царським урядом 1 травня 1832 року за участь студентів у національно-визвольному повстанні 1830–1831 років. Збережено було лише медичний факультет – у Шевченковому вірші – “лазарет”, а “бакалярами” поет називав студентів. Між іншим, обидва слова вжито лише в цьому вірші… У поетичних творах Тараса Шевченка-таки взагалі відсутня лексема “університет”… P. S. На мій погляд, акцентування рід) кісних лексем у поезії Тараса Шевченка виявляє чимало прецікавих нюансів його творчості. _________________ 1 Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Довелось запить з московської чаші московську отруту!” // Слово Просвіти. 2022. 24 лют. – 2 берез. 2 Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”. М., 2009. 480 с. 3 Нерон – римський імператор (54–68 роки), з яким у деспотизмі Шевченко порівнював Миколу I. В одному зі списків поезії було: “Не зовіте преподобним Миколу-Нерона”. 4 Шевченкове нагадування про колонізаторську війну царизму на Кавказі, засуджену Кобзарем у поемі “Кавказ”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
