Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Слово володіє магічною силою, яка полягає в його здатності плекати уяву, завдяки чому остаточно підкорило собі час”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Молитовна сльоза кохання

Слово Просвіти, №27 за 2026 рік

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів За мить на вік ми здатні полюбить, А розлюбити – і життя не стачить. Микола Будлянський, “Любом і вирій” Сльозою: “Молитву діяти до краю” (Тарас Шевченко, “Муза”), – мені: Ти, Боже, поможи. Чи ми знаємо, що таке кохання? Професор еволюційної антропології Оксфордського університету Робін Данбар у своїй книжці “Наука любові та зради” (К.: Темпора, 2014. – 346 с.) дійшов висновку, що “насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися…”. Людське життя незбагненне, і пошук істини в людських стосунках, осмислення кохання, докази кохання – за твердженням Манфреда Лютца (“Блеф! Фальсифікація світу”. – К.: Вид-во Жупанського, 2016. – 160 с.) – такі самі, як і докази існування Бога, бо вони “…є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим”. Пізнати єдине і вічне кохання, зберегти сльозу пам’яті – означає прямувати до цілісності людини Божої правди: “Закон, що сила не пропадає, має загальне значення, бо він править не тільки фізичним світом, але й інтелектуальним світом (таїна енергії кохання, духовного світу сльози, культури – це правда. – Б. Д.)… Де правда, там мусить бути побіда” (Іван Пулюй, “Листи”)… Ідуть роки. Й щось ще поза роками – Чи я тебе у безвістях знайду? Богдан Чепурко, “Елегії” Десь, може, там зустрінемося ми. Не буде рук – обнімемось крильми. Ліна Костенко Хочеться, щоб моє рясне цитування переконало читача, що я нічого від себе не вигадую, а просто подумки бесідую з авторами прочитаних книжок, думки яких осіли в моїй пам’яті… Цитати тут не просто ілюстративний матеріал, а повноцінні співрозмовники автора, які утворюють багатоголосий полілог – духовний хоровий спів навколо поняття кохання. Осінній дощ… Чи то зима подмухом нагадує про себе, чи осінь дихає зимою? Невидима мжичка мережить негоду. Вдихаючи вологу, споглядаю завмерлих у благородній поставі левів, яким у закам’янілому погляді очей журби відкрився осінній Львів. Самітники в зажурі навмання йдуть на прохід закутками вулиць із сірого каменю, стежками старого, підтоптаного й вічно молодого Львова; він – у задумі минувшини, у спочинку від швидкоплинного й екстенсивного життєвого руху, у розмислах пам’яті серця, з найпотаємнішими порухами того, що не стирається, не кане в забуття, що жевріє надією у вічності неповторного, чому немає вороття. Подію неможливо оминути, неможливо ні захиститися від неї, ні заховатися у слові, яке підкорило час і силою Божого Духу здатне матеріалізуватися в незбагненне й недослідиме… Пригадав оповідку про відомого поета, що самотньо стояв на палубі корабля, спостерігаючи за проводжальцями: вони махали руками, посилаючи теплоту, кохання й любов не йому… Але він зійшов на причал, підійшов до одинокого волоцюги й попрохав: “Як відчалюватиме корабель – помахай мені рукою на прощання…” Самотність – подруга невидимої гіркої сльози, туги-печалі серця й пам’яті втраченого. Щастя – це коли хтось думає про нас, молиться за нас, поєднаний невидимою духовною ниткою з нашим серцем, здатним бачити й чути найпотаємніші порухи життя. Ось так, томлячись у задумі, зустрів одного поглинутого журбою чоловіка, і він розповів мені все... “Цавет танем!” – як кажуть, прощаючись, вірмени. Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені. Ліна Костенко У задумі й сльоза скотилася; цей тягар – печаль глибокої осені, що його я взяв на себе, вже несила нести. Порив дощистого вітру навіяв поетичні рядки: Тремтіння віт, і жах, і насолода, шаленство злив у білому вогні! Ну от і все. Одплачеться природа. Їй стане легше, певно. Як мені. Ліна Костенко Сиплеться листя на Львів, але не залетить жовтий лист у мою кватирку. Життя людини – наче те листя дерев, і жоден листочок не повертається до своєї гіллі. А що ж людина? Згідно з багатосвітовою інтерпретацією теорії квантової механіки, істоти, що мають здатність до самосвідомості (думати), – безсмертні. Одна проблема: неможливо експериментально довести це твердження. Ніхто не повернувся і не розповів. Але ж із математикою не посперечаєшся… Осінь. Опале листя… спонукають до роздумів. В час холодного вітру надворі й пустельної тиші в серці чую притишений голос пам’яті: “Тобі буде важко без мене...” Тягар можна підняти й нести, а втрату... Не чути щебету коханої, і тільки усмішка її з фотографії оживлює пам’ять неземною теплотою, бо ми – порох і тінь, тінь тіні й тихесенький шепіт Божого Духу. Не послаблює болю й зігріта спомином сльоза, – гірка як сіль і кришталево чиста... Моя кохана була подібна до Маленького принца: щира, тепла усмішка і золоте, м’якеньке, тоненьке волосся, що розвівалося кольором достиглої пшениці; ступала легенькою струдженою ходою, як стебелинка в платтячку із вранішньої роси... “Братик біль” живе зі мною, а “сестричка радість” загубилася в чужих світах, блукає невідомими дорогами, і мені не ступати її змитими загубленими слізьми слідами. Давно вже не торкається мене “сестричка”... Кажуть: “...Не думаймо про тягар життя, думаймо, як плисти” (Мирослав Дочинець). Однак нелегка це робота. Тісно мені на цьому світі, тісно... Є моменти, коли й слова вже нічого не важать – відчуваю лише ваготу гіркої й болючої думки: Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити? І де межа життя проходить в попіл смерти?.. І вечір молитовно склав долоні зір… Богдан¯Ігор Антонич Екклезіяст нагадує, що людина народжена для добра, для праці, тож має радіти й жити ділами своїми. Лягає слово на папір, ніби позбувшись влади часу та власного єства; слово, яке не має певного місця ні в комірках мозку, ні у просторі Всесвіту. Воно може бути й чужим, позиченим словом – але важливо, щоб серце виплекало слово як думку, цю живу й розумну істоту, яка допоможе нам і плакати, і жити, творячи власний світ Маленького принца. Думки ширяють, у пам’яті одинокими, нікому не відомими планетами, зі своїми болями-печалями, в зоряному незбагненному Всесвіті нескінченного життя-кохання-любові; стають для нас квіткою, яку будемо щоранку поливати. Торкалася мого серця ніжна мить життя – ми завжди ходили вкупі, були щасливими дітьми. Я любив сміятися причинно й безпричинно. Хто здатен осмислити це? Її розумна й ніжна голівка якраз поміщалася в мозолистих долонях мого серця; її – простий, ідеальної чистоти одяг, єдина пляшечка парфумів на все життя, шляхетність у поводженні, бо любила природу, насолоджувалася працею на землі, загалом була уособленням людської природи, найбільша прикраса якої – усмішка тепла та свіжості. Коли ми йшли, то сонце усміхалося нам, а вітер зупиняв свій лет і тихо-тихо, майже пошепки, співав нам вічну пісню радості кохання. Коли ж вона віддалялася, в порухах її єства я бачив незбагненне й вічне… І неможливо зупинить Щасливу мить, яка безмежна, Але всього лише на мить. Леонід Талалай, “Щаслива мить” Безсилі тут слова, хоча, за Яном Парандовським, слово володіє магічною силою, яка полягає в його здатності плекати уяву, завдяки чому остаточно підкорило собі час; але тільки серце може осягнути все і заплакати гіркою сльозою пам’яті. А тепер, навчаючись і навчаючи поспішати поволі, радіючи кожній миті життя, я кажу: У цьому наша вічність і нескінченність кохання. А за Хорхе Луїсом Борхесом, “Життя надто вбоге, щоб не бути також безсмертним”. – Сей біль нікому не здолати – ти мусиш жити ним: “Мабуть, наші страждання і є найбільшою таїною буття?” (Ольга Хоружинська, дружина Івана Франка). – Кохай свою пам’ять кохання, бо кохання – це все: “Чи ж неповторне можна повторити?” (Ліна Костенко). – Наше мізерне життя подібне до тіні, до пороху і таке коротке, що, хочеш того не слово, у когось перші кроки, надають поетичним текстам особливого метафоричного відтінку і художнього колориту. Особливо запам’ятались Ольга Киця, Анна Слезіна, Ірина Чуприна, Анна Губіна. Розділ “Дебют” представлений творами п’яти авторів. І всі вони заслуговують на найкращі слова підтримки. Це Софія Коваль, Таїсія Ковалевська, Анастасія Кондратова, Марія Хатова, Ангеліна Задверняк. Так тримати. Шлях до визнання довгий, тернистий, часом сповнений інтриг. Побажаймо молодим письменницям творчого успіху і не забувати, що ваше слово уособлює вільний дух, свободу і долю України. А далі, далі – новий журнал і знову звучатимуть Лелечки і Лелечанки. Безмежне диво нової літератури в княжому Києві. Всім за все спасибі! І наостанок “лелечка” від Сергія Мартинюка: Моя Україно! Будуй-муруй світу якому немає московита. Не дай себе ошукати знову! Світогор ЛЕЛЕКО

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин