Театр · “Сцена – це така магія, що коли ти навіть нещасливий у житті, можеш зіграти дуже щасливу людину”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Як народжується кохання?
Слово Просвіти, №27 за 2026 рік
Великою популярністю серед киян та гостей столиці користується антрепризна вистава “Вулкан пристрасті”, що йде на новій сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки.
Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини із сайту театру
Чоловіки та жінки часто живуть на різних планетах, хоча ці двоє – на одному поверсі одного будинку. Він – композитор. Вона – вирощує квіти. 25 років вони проходять повз одне одного. Вона – вітається. Він – мовчить. Що між ними було? А, може, і зараз щось залишилося? Чи зможуть вони бути разом? І яка у них таємниця? Одна на двох, таких різних людей. Спочатку ця вистава може здатися комедією положень, мета якої – лише на деякий час відволікти глядачів від проблем сьогодення. Проте непомітно глядач немов сам стає учасником зображувальних подій і щиро переймається долею персонажів. Але краще про виставу розкажуть її творці. Олег Савкін, заслужений артист України, режисер-постановник, Він: – У цьому тексті мене зацікавила тема чоловіка і жінки. Це моя перша режисерська робота, але так склалося, що взявся за цей проєкт. Іноді кажуть, що кожна людина може написати роман свого життя. А професійний актор – режисер своєї ролі, завжди шукає матеріал, який би внутрішньо не давав йому спокою. Може шукати його підсвідомо. Коли ж знаходить такий матеріал і там чогось бракує, то додає факти з інших джерел. І коли він зібраний майстерно і талановито, то має цілісний вигляд. Так і було цього разу. Подібний досвід важко відтворити вдруге. Зізнаюсь: дуже складно бути режисером і виконувати роль у своїй виставі. Коли граю в цій виставі, то борюся із собою як з режисером. Натомість абсолютно довіряю своїй партнерці Ірині Новак. Я віддав їй цю виставу і сказав, що тепер вона робить свою роль, як відчуває і хоче. Напевно, у моєму персонажі багато чого від мене. Коли я задумував цю роботу, то уявляв її як бенефіс двох професійних акторів, аби глядач міг приходити і насолоджуватися акторським дуетом. Коли мене попросили дати анотацію виставі для реклами, тоя згадав популярну свого часу книжку Джона Грея “Чоловіки з Марса, жінки з Венери”. Подумав, що хоча ми існуємо на одній планеті, але абсолютно різні. У кожного своя правда. І при цьому ти не можеш довести її іншому. Ми можемо тільки знайти якийсь компроміс, якщо, звісно, цього хочемо. А якщо не хочемо, то кожен стоятиме на своїй правді. Якщо ж свідомо йдемо на компроміс, то приймаємо правду іншої сторони і те, що можемо бути в чомусь неправі. Тоді виникає те, що можна назвати коханням. Намагався розібратися в таких питаннях через цей матеріал. Я був вражений, як Ірина Новак одразу увійшла у свою роль. Якби я зупинився на іншій виконавиці, то вистава, напевно, не вийшла б. Справді, Ірина створює долю жінки. Я їй сказав: “Це той матеріал, який дає можливість вийти на передній план тобі, твоїй особистості, а не ховатися за персонажа”. Бачу, що їй це вдається. Сценографічним рішенням займався художник Театру імені Лесі Українки Ігор Несміян. Я йому говорив, що це антреприза і вона має бути легкою, щоб її можна було легко скласти і розібрати. При всій простоті декорацій він зміг показати кілька просторів – квартиру героя, квартиру героїні і майданчик посередині. Коли ми їздили по різних містах, декорація справді легко складалася й розкладалася та займала мало місця. Вистава показує історію, яка відбувається протягом кількох днів. А перед останньою сценою минає майже рік. Тому герої кілька разів перевдягаються, аби показати, що минає час. Пластичним рішенням з Іриною займалися самі. А для роботи над музичним матеріалом я запросив співробітника нашого театру Романа Федюка. Він дуже тонко пропустив через себе цей матеріал. Вся музична частина – це його робота від початку до кінця. Цей музичний супровід ніколи не залишає мене байдужим. Конструкція вистави залишається незмінною. Але партнерка вносить свої якості – і вистава змінюється. У чомусь змінююсь і я. Можна сказати, що це вистава про нас, як ми змінюємся за цей час. Те саме відбувається і на сцені. У мене акторська режисура, івона відрізняється від режисури професійної. Хотів би ще поставити виставу. Але для цього треба знайти матеріал, який відгукнувся б усередині мене. Ірина Новак, заслужена артистка України, Вона: – Люблю історії про життя людей, тому мені цей матеріал сподобався. Тут розповідається про почуття чоловіка та жінки. Це досить непоодинока історія, яка може мати відгук у багатьох парах, у яких не склалося. І вони потім багато років шкодують про те, що недоговорили, не порозумілися, нервувалися, робили якісь егоїстичні речі. Тим більше мій вік і мій досвід говорить про те, що, можливо, і в мене щось колись було, про що можна пофантазувати: а як склалося б, якби не розійшлися… Тому ця історія видалася дуже симпатичною. Режисер, а за сумісництвом і партнер Олег Савкін запросив мене увестися в цю виставу. У нас було лише десять репетицій. Дуже швидка робота. Вона мені запам’яталася точністю. Нерідко люди люблять на репетиціях попити каву, провести час за розмовами. А тут усе було чітко, я сказала б, математично. Прийшли, привіталися – і одразу почали працювати. Дві години суто по тексту, по сценах. Мене вели за руку по емоціях, завданнях, мізансценах. Не відволікалися ні на що. І коли нарешті на десятій репетиції зробили прогін, то зрозуміли, що тепер можемо почуватися вільніше. Зараз дуже сумую за періодом роботи над виставою. Наша професія втрачає професіоналів. Сьогодні переважає новий стиль. Професіонали або подорослішали, або виїхали, або на
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
