Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Літературний портрет · “Має справді суто своє, суто осібне місце в українській літературі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті ««БІЖУЧУ МИТЬ БЕРИ В МАЙБУТНІЙ ЧАС…»», с. 8

«БІЖУЧУ МИТЬ БЕРИ В МАЙБУТНІЙ ЧАС…»

Слово Просвіти, №28 за 2009 рік

Закінчення. Початок на стор. 1, 8, 9 І кожен шар землі — забута вже сторінка: цю рало кам’яне скородило колись, а цю — крислатий ріг писав побіжно-стрімко, а цю ось — ямкував зарубинецький спис… Тут глибокий історико-культурологічний шар Мовчанової поезії вийшов на поверхню. Крок за кроком веде автор читача сходами в глибоке підземелля століть. Там, мов літери з книги роду, постають перед духовним зором предмети, що їх археологи називають пам’ятками матеріальної культури. З них неважко вичитати драматичну феєрію про нашу людину на нашій землі. Про її діяння і боріння. Про всі ті кола пекла, на які її рокувала жорстока історія. Екскурсія закінчується. Позаду — “біла крапка солі”, “ратиці печать”, “попіл від багаття”, “хрещатий дрохви слід”, “згустки крові”, “чийсь скелет розтятий”, “мазки іржавих кіс”, “застиглі скалки сліз”, “покручене залізо”, що “іржею витіка, аж жовкнуть бур’яни”… Треба перевести подих, погамувати серце. І… І, пропонує автор, “хутчій, допоки ще не пізно,// тополю посади і книгу загорни”, оскільки заблукані в історію можуть лишитися там без вороття, а ми маємо обов’язок жити сьогодні, взявши на себе всі тривоги сучасного світу, а воднораз — і відповідальність за нашу історію. Іншого вибору просто немає. Цього хоче від нас історія. Такий, за Мовчаном, її імператив. Він тривалий час мовчав. Здавалося б, поета Мовчана цілковито заступив громадський діяч і політик Мовчан. Ходили навіть чутки, що він узяв з поезією безвідкличне розлучення. Ця “німота” була спричинена чи творчою кризою, чи затяжною переоцінкою цінностей. І — ось нові поезії. Слово по довгому мовчанні. Дуже часто такі повернення надзвичайно сумні й жалюгідні, як запізнілі шлюби сивоголових, змучених життям людей. Стільки разів доводилося читати ці драглисті слова, відчувати безнадійну “втому форми” і, як мовиться, неозброєним оком бачити скарикатурення, автопародіювання, інерцію та деградацію стилю. А тут — виняток із майже правила. Ніна ГНАТЮК Фото Ксенії ГАДИШЕВОЇ У найпрестижнішому залі Національного музею літератури України — бібліотеці колегії Павла Ґалаґана — відкрито книжкову виставку “Я сам пройшов крізь себе” з нагоди 70-річчя відомого українського поета, лауре- Тут враження, що поет “дійшов свого зросту і сили”. Розумію тих, хто, прочитавши ці вірші, може навіть стверджувати: Мовчан сьогодні — на особливому творчому піднесенні й сильний, як ніколи, хоч буду не згоден з ними. Такі суперлативи можуть бути зумовлені довгими роками розлуки з поетом Павлом Мовчаном, а також яскравістю і своєрідністю творів, з якими він повертається до читача. Беззаперечно: Мовчан зберіг себе і свій рівень. Він одразу ж пізнається кожним рядком. Те саме пульсування тривожної думки. Той самий домежно важкий од метафор і суворих та твердих, мов камені, слів рядок. (До речі, камінь — теж один з улюблених образних символів його поезії на всіх етапах творчої біографії). Він зумів уникнути й ще однієї небезпеки, яка часто підстерігає поетів і прозаїків у пізній порі їхньої творчої біографії — самостилізації, яка, мов симптом несподіваної хвороби, з’являється у тих, хто мав власний неповторний стиль, але з різних причин раптом почав продукувати автокліше. Це дуже добре, що автор датує вірші. Вдивляючись у дати, розумієш: “німота” Мовчанова була неповною. Він — не друкувався, але — писав. Ось, скажімо, вірш 1993-го: Надмухи сизі на шкірках сливових, на павутинці відсохлий круглявий листок, сонях-похнюпа весь сухобровий, і в бур’яні поріділім — батьків ціпок… Все щемковказне і все підсумково-осіннє, ата Шевченківської премії, голови ВУТ “Просвіта” Павла Мовчана. Збірки віршів різних років, тритомник вибраних творів, однотомник із серії “Шевченківські лауреати”, книжки перекладів, публіцистики, літературознавчих досліджень, журнали з публікаціями ювіляра і статтями про його життя і творчість. У вітринах — матеріали про діяльність Всеукраїнського товариства “Просвіта”, керманичем якого є Павло Мовчан, книжкова продукція Видавничого центру “Просвіта”. Особливу увагу відвідувачів музею, а це письменники і журналісти, молоді літератори, вчителі, абітурієнти, гості столиці, привертають світлини з архіву письменника. На них зафіксовані різноманітні миті життя ніби прочитана повість давно: мов розгортається час самосійний житнім снопом та лляним полотном… Там і ціпилно, і мірка, і ківш хваткорукий, там проступають обличчя на світлім тканні: і, що не нагад, то радісна мука, мовби звеліли з усім розпрощатись мені… Це — той самий Мовчан, якого ми знаємо. Хіба що значно елегійніший та евфонічніший. Але це не означає, що він змінив регістри. Він — різний, строфіка і ритміка його залежні від настроїв. Він углиблюється думкою в час, намагається осягнути цей загадковий феномен. У віршах неоднораз з’являється образ течії часу, лексема “час” раз у раз фігурує в його віршах (“мов розгортається час самосійний…”, “ущільнюється час…”, “сумнівний час…”, “В дзеркальнім часі відлік навпаки…”, “розшарний час, перешитий жорствою…”, “здрібнілий час”, “і різний час — дводільний…”, “ні часу вже…”, “щоби ніким був не проявлений ТВІЙ час…”). Є в цьому розумінні характерний для нього вірш “Насичуй зір блакиттю і теплом…”, написаний 1993 року. Він пише про те страхітливе, що нам несе майбутній час. Він нагадує собі й читачеві: дорожи кож- Павла Мовчана. На одній зі світлин бачимо громадського діяча в період виборювання незалежності України, 1990 року, поруч з Л. Лук’яненком, Ю. Бадзьом. На інших світлинах поет з колегами по літературному цеху Миколою Руденком, Степаном Сапеляком, Богданом Рубчаком. А ось знімок, зроблений мною під час виставки народних майстрів у цьому музеї: Приїзд патріарха Мстислава (Скрипника). 1992 р. ною миттю, кожним подихом, бо настане час, коли цього для тебе не буде, як і тебе не буде. Зрештою, в Мовчана це висловлено нев жанрі мораліте. Там усе — глибше й драматичніше. Інтерпретація, як правило, схематизує чи й загалом убиває поетичний зміст. Особливо ж у такого “нецитабельного” поета, як Мовчан. “Нецитабельного” через його образну багатошаровість і через відсутність у нього публіцистично “оголених” рядків. Прощальним співом свій насичуй слух бджоли дзижчанням, щебетанням листя, на мить затримай хмар невпинний рух, до кубел грому пильно придивися. Блакить вбирай очима про запас, останню зелень в дзеркалах летючих, і, мов пружину, сам себе накручуй. І сплеском хвиль насичуйся ущерть, аби обвальних гуркотів не чути, затримай кроком ненадійну твердь, бо суне з гір всепоїдуча сутінь. Рожева м’якуш персикових хмар в собі ховає чорні ядра грому. Читаючи Мовчана, знову й знову бачиш, що він має справді суто своє, суто осібне місце в українській літературі. Як уже мовилося, він дуже подібний тільки до самого себе. Поет Мовчан співзвучний культурологові й публіцистові Мовчану. І як не сказати при цій нагоді: слава Богу, що політика не “з’їла” поета Павла Мовчана. Це теж багато говорить про особливість його таланту. Таланту сильного і впевненого в своїй правоті. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Повністю есей М. Слабошпицького буде надруковано в журналі “Київ” на обличчях Павла Мовчана, Любові Голоти, Василя Портяка і Дмитра Стуса — натхнення, радість, світло високого одухотворення. Книжкова виставка, присвячена плідній громадській діяльності й творчості Павла Мовчана, триватиме впродовж місяця. Тож маєте нагоду завдяки їй глибше пізнати творчість цього майстра слова. Літературне козацтво: Павло Мовчан у колі побратимів, учасників Шевченківського свята. 1998 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин