Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії · “Старосвітські батюшки” вражають художньо+історичним стрижнем, довкола якого невпинно рухалися групи українського соціуму”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Карапишанський дяк” Нечуя)Левицького – церковна драма 1930)х років

Слово Просвіти, №28 за 2025 рік

Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук Видатний український письменник Іван Нечуй-Левицький збагатив нашу літературу вишуканою палітрою живої української мови, гострим соціальним сарказмом повсякденного життя селян і духовенства XIX ст. Він – неперевершений знавець звичаїв і традицій українців, їхнього сімейного побуту, самобутньої ментальності, зрошених холодною сльозою великої Вдовиці. Його аналітичні трактати і художні твори розкривали народну мудрість, справжнього “академіста” та заглибленого у творчість світського монаха. У молоді роки ясновельможна Софія Сольська розбила серце палко закоханому юнакові, відтак усе своє життя лишався усамітненим одинаком. Народився Іван Нечуй-Левицький 25 листопада 1838 р. у селі Стеблів Богуславського повіту. Набожна родина сільського священника Семена Левицького воліла бачити у синові майбутнього церковного пастора, тому віддали хлопчика до духовного училища при Богуславському монастирі, у якому він вивчав латину, грецьку і церковнослов’янську мови. У 14 років – семінарист Київської духовної семінарії, а згодом “академіст” Київської духовної академії, яку закінчив у 1865 р. Починав вивчати богословську науку за кріпацтва, а завершив після його скасування. Самотужки опанував німецьку та французьку мови, щоб читати світову літературну класику. До церковної служби не пристав. Його полонили чарівна українська мова, живе слово українців, “йіх” (так писав Нечуй-Левицький) джерельна чистота і свіжість. Вони стали для нього святою водою, яка розпізнавала підступну душу “москаля” і улесливих манкуртів серед так званої шляхти. Живицею окроплював українську душу від чужинської напасті, викривав і висміював побутовий консерватизм у селянських родинах (“Кайдашева сім’я”), оберігав від соціального зла відчайдух і зневірених (“Микола Джеря”), шукав духовний притулок для українок у важку годину (“Маруся Богуславка”). Письменник-аналітик глибоко занурився у духовний космос українців, досліджуючи “йіх” світогляд від давнини. Повість-хроніка “Старосвітські батюшки і матушки”, аби існував тоді штучний інтелект, засяяла б яскравими барвами соціально-природничого ландшафту. Читаєш її та відчуваєш духмяні трави навколо Вільшаниці (сучасна Ольшаниця), бачиш “зелені горби та долини” біля річки Рось. І раптом постають дві дерев’яні церкви, ніби змагаючись з силами і красою природи – неоціненним даром творця. Унікальний за пафосом і сюжетами твір про соціально-духовне життя українського села першої половини XIX ст., про “богуславських аристократів” і сільських священників з їхніми сімейними чварами і мирськими спокусами. Метричні книги сільських церков зафіксували поіменно “живих” і “мертвих”, а повість митця “воскресила” їх, наповнила словом і рухом вечорниць, галасливим вінчанням, тихим хрещенням і їством пасхальних днів. Ми маємо історичну реальність повсякдення. Подібні церковні обряди відбувалися також у церкві Різдва Пресвятої Богородиці мого рідного села Велика Чернігівка Овруцького повіту, яка була заснована у 1784 р. Її метричні книги зберігаються в архівних фондах Житомира, ніби освячений духовністю меморіальний цвинтар. Літературний твір – об’єкт для вправних і професійних критиків, фахових дослідників. Історик звертає увагу на плинність часу, ретроспективно поєднує події і явища, які відбулися. “Старосвітські батюшки” Нечуя-Левицького вражають художньо-історичним стрижнем, довкола якого невпинно рухалися позитивно і негативно налаштовані групи українського соціуму. Письменник, як на мене, “возсилав” славу нещасному народові, що знемагав у кріпосному ярмі московітів і всіляких зайд, не втрачав гідності і власної культури. Читаючи повість, звернув увагу на духовно-топонімічну фразу – “карапишанський дяк”. Вона постає у внутрішньому діалозі усамітненого сільського священника Степана Прокоповича: “Оце, нема з ким чарки горілки випити, – сказав старий батько. – Коли б приїхав хоч карапишанський дяк”. Він чекав на гостей чи сватів у Вільшаниці, звідки “вився шлях до Карапишів”. Між ними пролягли не лише пагорби і ниви, але й доленосний шлях героїв повісті – спадкового священника Харитона Петровича Моссаковського і його нареченої Онисі Степанівни. Закохавшись у простого і лагідного сільського священника, Онися погоджувалась на все: “Я піду за вас заміж, хоч би ви й зостались дяком у Карапишах”. Ось таким постає село Карапиші, яке не міг оминути увагою, тому що звідти родом мої колеги і друзі: член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук Віктор Даниленко, його брат – доктор історичних наук, професор Василь Даниленко, відомий шевченкознавець Сергій Гальченко. На початку 90-х рр. уперше “надибав” архівну справу про закриття церков у с. Карапиші у 1930–1931 рр. Вона й досі зберігається у фондах ЦДАВО України, а надихнув мене Нечуй-Левицький “Старосвітськими батюшками”. В очманілому від “успіхів суцільної колективізації” селі відбувалися дикі танці безвірників, які ґвалтували традиції і звичаї народу. У селі діяли дві церкви: Свято-Михайлівська (1739) і Різдва Богородиці (1765). Войовничі безвірники, уражені вірусом більшовицького соціал-шовінізму і бездуховності, зрадили сільським священникам, які колись хрестили їх у згаданих храмах. Вражаюча історія, яка не могла залишити мене байдужим. Сільський священник Харитон Моссаковський – вигаданий образ у повісті, але з реальної Вільшаниці, громада якої обрала його за щире служіння богу і людям. Священником Свято-Михайлівської церкви у 70-х рр. XIX ст. був Ілля Маяковський. Можливо, з нього Нечуй-Левицький писав соціально-духовний портрет. Перебіг драматичних подій, які розгорталися у Карапишах 1930–1931 рр., вражає прикладним цинізмом і реальним безбожництвом. Притомна і “народна” влада збудувала б школу з “чистого аркуша”, а люди допомогли б грішми і толокою. Але більшовиків, сільських активістів, люмпенізованих маргіналів приваблював сам ритуал: падають долі дзвони, розбирають бані, стіни, а з них споруджують сільбуди, школи, бібліотеки. Гусари з “богуславськими аристократами” і відступницею-матушкою полюбляли грайливо проводити час, а голови сільрад та колгоспів з комнезамами обмежувались безперервними засіданнями правлінь та гнітючим виконанням “Інтернаціоналу”. Село поринуло у блуд і скверну. Хроніка церковної драми у Карапишах доволі жахлива, адже йшлося про руйнування душ, а не лише дерев’яних культових споруд. Спочатку село повністю колективізували, тобто позбавили селян землі, худоби, майна, реманенту, перетворили їх на новітній клас кріпаків-поденників, які виконували грошову і натуральну повинності у трьох колгоспах: імені Сталіна, Петровського і “3-й вирішальний”. Вони, ніби нові ідоли блудливого язичництва, розкинулися на колишніх селянських землях. У довідці сільської ради, яка досі лежить в архівах, зазначалося, що на одному з кутків мешкало тоді 3649 осіб, з яких лише 7 іншої національності, решта українські хлібороби. Ось така іронія долі. Загалом у селі, яке мало тоді кілька ландшафтних ділянок, жило близько 10 тис. осіб. Велике село, яке перетворили на полігон для випробування новітньої зброї – штучно організованого голоду. Для безвірників сповідь – зайва процедура. Постійні засідання правили за новий культ. 25 січня 1930 р. місцева влада “вирішила” зняти дзвони з обох церков і передати їх на “потреби індустріалізації”. У центрі села діяли два церковних приміщення, тому активісти конфіскували одне з них, мовляв, за 5 км є церква у селі Пустовіт. Без дзвонів церква мала вигляд глухонімої, а церковний спів не супроводжували мелодійні передзвони. Михайлівська церква не проводила службу з лютого 1930 р., а прихожани ходили до сусідніх сіл, молилися на покуті у хатах. Безвірники, ніби вампіри, зібралися 1 березня 1930 р. на засідання президії місцевої сільради. Немилосердна сила спокуси штовхала їх на гріх і тяжкий злочин. Члени президії (П. Сосюра, Й. Кашпук, Ю. Тарнавський, С. Власенко, Р. Сосюра, С. Щербак, Ю. Гура) з 30 активістами вершили суд. Їх ідейно надихав секретар партосередку Г. Бондаренко. Голова сільради П. Сосюра оголосив заяву і постанову зборів приходу Михайлівської церкви про відмову від неї. Політична гра у демократію була цинічною, особливо з огляду на текст рішення про закриття церкви: “Авторитету церква як релігійна установа серед бідняцько-середняцьких мас не має, про що можуть свідчити факти: щоденні вимоги села про закриття церков, постанова п’ятдесятки Михайлівської церкви про категоричну відмову від керівництва й супроводу церкви як непотрібної вже установи”. На зборах від 14 лютого 1930 р. “виборці” проголосували “одноголосно”. До категорії “виборців” не належали заможні верстви села, тобто так звані “куркулі”. Розгублений і пригнічений обставинами Гнат Шуст, який виконував обов’язки церковного титаря Михайлівської церкви с. Карапиші, заявив про свою відставку і передачу церковних ключів охочим, проте ніхто не погоджувався, лише “сміючись глузують і відмовляються”. Село відлучили від церкви, приголомшили зневагою до його духовних витоків. Повідомили голову Миронівського райвиконкому Неуронова (майже Нерон), який знав про події з ліквідацією храмів. У селі діяли дві школи: кустарно-промислова і 7-річна трудшкола, у яких навчалося 715 “бідняцько-середняцьких дітей” у три зміни. За таких обставин вирішили скористатися приміщеннями Михайлівської церкви. 9 березня 1930 р. РВК підтримав постанову сільради про закриття храму. Селяни не чинили масового опору, але траплялися відчайдухи. 8 листопада 1930 р. Кость і Дем’ян Шульги подали до місцевого РВК заяву-скаргу: “Михайлівський храм нашої релігійної громади органами місцевої влади зачинено ще з лютого 1930 р. без постанови про закриття, і наша громада позбавлена можливості задовольняти свої релігійні потреби. Хоч храмом і не користуємось, але ж наша громада сплачує за храм податки й держстрахування. Прохаємо зробити розпорядження, щоб нам було дозволено користуватися храмом і культмайном”. Стягувати кошти через державне майнове страхування – звична справа для фінорганів, а зберегти культові установи – нізащо. 6 квітня 1931 р. Миронівський РВК остаточно схвалив постанову сільради про закриття церкви. Заяву братів К. і Д. Шульг визнали “недійсною”: мовляв, їх ніхто не уповноважував писати скаргу. Відомо, що до написання спонукав “блукаючий піп Митрофан Дорошенко”. Кость Шульга знав його, адже йому у 1930 р. виповнилося 67 років згідно з метричною книгою. Його було нескладно переконати. Інша справа зі зреченням священника Захара Олексійовича Чайковського. Щодо священників, то обставини примушували людей до вибору: згинути у таборах за віру, або ж зняти церковні обладунки. На початку 1930 р. десятки священників потрапили під жорна судової справи “Спілки Визволення України”, яку організувало ГПУ. Держава, яка заявила про своє відокремлення від церкви, розпочала процедури зречення священників. 10 лютого 1930 р. Захар Олексович написав так зване “зречення”, яке продиктували активісти сільради. “Упевнившись у тому, – наголошував сільський священник, – що релігія віджила свій час в Радянському Союзі і що вона при будові соціалізму є зайва річ, я зрікаюсь сану священника-попа, а також служіння в церкві і бажаю бути вільним, як і всі громадяни Союзної Соціалістичної Радянської Республіки. Колишній служитель культу Михайлівської церкви с. Карапишів 2-ї частини гром. Захарко Олексович Чайківський”. Для пришвидшення процедури руйнування церковної громади сільська рада наклала податок 433 рублі. 18 лютого 1930 р. вона примусила церкву внести податок, а тому селяни заявили: “Ми виконати не можем, так як ми вступили всі до колективу”. Вступ до колгоспу не врятував церков, але влада вирішила, що замало жертв. Вона вдалася до операції Голодомор. Божевільні сатаністи забули “Отче наш!”, почали бурмотіти “Інтернаціонал”, зреклися заповідей Христових. У морі голодних смертей заклик “Не вбий!” втратив застереження, а церква не ховала померлих. Заходилися і довкола закриття церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Карапишах. 7 березня 1931 р. відбулися загальні збори колгоспників та одноосібників з класичним порядком денним: ухвалення плану хлібозаготівлі і конфіскація молитовного будин-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин