Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №28 за 2025 рік

16 с. · 28 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 28 (1311), 17—23 липня 2025 Творчий вечір нобеліанта Павла Мовчана МИКОЛА ГОЛОМША

Олена СЛИВКА, Дмитро ЧИСТЯК Фото Андрія МИХАЙЛИКА Творчий вечір Павла Мовчана 9 липня в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого став подією глибокого духовного та культурного значення. Це була не просто зустріч із творчістю – розмова про сенси, що формують інтелектуальний ландшафт вітчизняної культури та зберігають пам’ять про найважливіше – людину, її дух, мову й Батьківщину. Павло Мовчан – митець слова, чия творчість давно вже вийшла за межі літературного явища. Його голос – це голос нації, що шукає себе в історії, у трагедіях і перемогах, у тиші молитви та громі війни. Його літературне обдарування наснажує осягати складну природу слова як єднальної ланки між поколіннями та духовними сутностями, для космізації довкілля. Вимір Павла Мовчана – це глибинне проникнення в українську культуру, збагачене досвідом класиків і сучасників. Зрештою, його творчість свідчить про фундаментальне знання світової літератури, живопису, музики, кінематографу – згадаймо бодай упорядковане Миколою Васьківим знакове вибране літературознавчих, мистецтвознавчих і публіцистичних розвідок “Вертикаль слова” (2022) “про час, у якому жив, і про людей літератури і мистецтва”, або ж друге видання вибраних перекладів від азербайджанської до чеської літератур “Я є вмістилищем світів…” (2024) – у видавництві “Ярославів Вал”. Щирим одкровенням лунали цього вечора спогади Павла Мовчана про життєвий і літературний шлях. У його слові оживала не лише особиста історія – у ній відбивалась епоха, духовний портрет країни, яка проходила крізь бурі, не втрачаючи себе. Митець щиро ділився згадками про дитинство, перші кроки в літературі, зустрічі з майстрами слова, творення власного стилю й світогляду, про неопубліковану прозову творчість, про кінематограф, тісно пов’язані з українською культурою, мовою, землею. В авторському виконанні присутні мали змогу почути знакові твори, і кожна поезія звучала як діалог ліричного героя зі світом, родом, коханою. До ювілею Павла Михайловича видавництво “Український пріоритет” торік випустило у світ ошатні три томи його вибраної поезії в упорядкуванні Миколи Васьківа з ілюстраціями знакових художників Юрія Нагулка, Валерія Франчука й Андрія Чебикіна, але більшу частину накладу знищив рашистський терористичний дроновий наліт на Київ… Привітати з подією Павла Михайловича прийшли його друзі, колеги, однодумці, усі, хто шанує і любить його творчість, його чин для української культури, для нашої державності. Щирим словом привітали його відомі громадські діячі, письменники, науковці Валерій Бітаєв, Микола Голомша, Зоя Голота, Галина Дацюк, Юрій Дорошенко, Дмитро Дроздовський, Іван Заєць, Юрій Ковалів, Роман Кухарук, Людмила Лисенко, Сергій Мартинюк, Юрій Мосенкіс, Леонід Мужук, Юрій Нагулко, Андрій Нечитайло, Юрій Піжук, Сергій Присухін, Зоя Ружин, Михайло Сидоржевський, Кирило Стеценко, Георгій Філіпчук, Володимир Шовкошитний, Петро Ющенко, Анжела Ярмолюк та багато інших знаних постатей, які завітали на знаменну зустріч. На завершення творчого вечора ведучий заходу, секретар Національної спілки письменників України, професор Дмитро Чистяк наголосив на потребі висунення кандидатури Павла Мовчана на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури за його великі заслуги перед українською культурою, за винятковий мистецький талант, визнаний як в Україні, так і далеко за її межами, і цю пропозицію радо підтримали учасники заходу, а перший віце-президент Національної академії мистецтв України Валерій Бітаєв підтвердив, що НАМУ (почесним академіком якої є Павло Михайлович) ініціюватиме таке подання, до якого напевне доєднаються численні вітчизняні та зарубіжні профільні установи… Світлий творчий вечір Павла Мовчана у переступні часи боротьби за визволення від рашистських загарбників нагадав про те, скільки може зробити для України багатогранна діяльність виняткового митця і громадсько-політичного діяча у колі справжніх однодумців. Вітаючи Павла Михайловича з новоліттям, зичимо йому сил і добра на всіх шляхах, відкриттів за відкриттями, якими він далі натхненно поділиться із громадою, адже інакше не може бути – на відстані любові: Бо світло з світла виника І відбиває двійника… МИРОСЛАВ МАРИНОВИЧ ГЕОРГІЙ ФІЛІПЧУК ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22). Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 5 міс. — 325 грн. Будьмо, друзі, разом!
На часі · “В умовах війни треба робити все, щоб люди хоч на хвилину могли відірватися від жорстокої реальності, в якій вони перебувають”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Митрополит Климент: “Моя душа в церкві, а серце – в бригаді”

Митрополит Сімферопольський і Кримський ПЦУ Климент (в миру Павло Миколайович Кущ) – не тільки духовний лідер православних християн Криму, а й голова Православної місії допомоги жертвам порушення прав людини та особам, позбавленим волі. Оскільки в січні 2022 року йому довелося залишити окупований півострів, нині владика Климент займається правозахисною діяльністю та духовно опікується однією з військових частин ЗС України, що виконує завдання на передовій. Наприкінці минулого року Президент України Володимир Зеленський нагородив лейтенанта капеланської служби Павла Миколайовича Куща Орденом Данила Галицького, відзначивши його особистий внесок у захист державного суверенітету та територіальної цілісності України. Говоримо з владикою Климентом про українську церкву в окупації та духовну опіку українських воїнів. – Чи є зараз громади ПЦУ в окупованому Криму? – 11 травня 2023 року було закрито і згодом повністю зруйновано кафедральний собор Святих Володимира і Ольги в місті Сімферополі. Але кульмінацією ліквідації Кримської єпархії зі сторони рашистської окупаційної влади стало знищення останньої парафії і руйнування Хрестовоздвиженської церкви Православної Церкви України в місті Євпаторії. Завершили демонтаж спеціально на День Незалежності, 24 серпня 2024 року. Ця церква була пам’яткою національної дерев’яної архітектури. Свого часу вона будувалася івано-франківськими майстрами за традицією, коли в споруді не було жодного залізного цвяха і жодної залізної скоби. Тобто це була унікальна з точки зору архітектури культова споруда. Коли будували цю церкву в Євпаторії, ми робили акцент на те, щоби вона зберігала повністю українську ідентичність, починаючи від архітектури і закінчуючи внутрішнім оздобленням. У церкві були стародавні ікони, велика кількість українських рушників різних періодів і різних шкіл вишивки. Все це було зруйновано. Сьогодні, коли говоримо про збереження національної культурної ідентичності, багато людей не розуміють глобальної проблеми – катастрофічного стану, в якому опинилися громадяни України на окупованих територіях. І яку загрозу окупація взагалі несе українському суспільству. Ворог настільки лютий, настільки жорстокий, що вже розстрілює українську ідентичність. Якщо з 2014 року людей саджали в тюрми, то з тюрми можна було вийти і продовжити життя. А коли тебе розстрілюють як українця – за українську мову, за українську свідомість, за українські пісні, то ти вже не відродишся. І не відродиш рід і покоління свої, тому що тебе вже на цій землі не буде. Оце страшно. рашистська федерація в 24-му році в Євпаторії показала, як вона знищуватиме українську ідентичність. Тому після цих подій остаточно було прийнято рішення, щоби всі священники Православної Церкви України покинули територію Криму, бо це вже небезпечно для життя не тільки самих священників, але і тих парафіян, які ходили і ходять до нашої церкви. Тож сьогодні на території Криму немає жодної української церкви, немає жодного українського священника. – Коли ви покинули Крим? – Я особисто покинув Крим 23 січня 2022 року. Коли виїжджав, я розумів, що в Крим більше не повернуся. Тоді треба було вивезти особові справи на наших політв’язнів. І треба було вивезти листи ув’язнених, зібрані в Сімферопольському СІЗО. Люди в цих листах написали все, що вони відчувають, написали звернення до української влади. Якщо пам’ятаєте, був політв’язень Костянтин Ширінг, який благав про те, щоб йому надали медичну допомогу, потребував операції на серці. Але Ширінг помер у Сімферопольському СІЗО, так і не дочекавшись допомоги. Зараз ми маємо його листи, його спогади. Напевно, це найцінніше. І саме це мені треба було вивезти. Тому, коли я виїжджав, я мав тільки невеличку сумочку через плече, в якій були ці документи. На кордоні мене затримали на чотири години. рашистські окупанти не хотіли випускати, шукали привід, щоб залишити мене на території Криму. Але, слава Богу, вийшло так, що мені вдалося виїхати. Коли я приїхав до Києва, то з січня 2022 року до березня, навіть тоді, коли почалося широкомасштабне вторгнення, я працював з американськими адвокатами, які представляли інтереси України в Міжнародному суді ООН. У мене тоді відбулися робочі зустрічі в МЗС України, в Кабміні, в Міністерстві юстиції. Я розумів, що у нас обмаль часу. А оскільки я є свідком у справах України проти російської федерації, треба було дати дуже багато пояснень, коментарів і свідчень. І не просто дати, а ще юридично це все оформити. І дуже добре, що все-таки, незважаючи на те, що йде війна, справи були доведені до суду, і в Гаазі відбулися слухання, де я був представлений як свідок і представник України. Я вважаю, що це та мала лепта, якою я зміг прислужитися державі Україна, українському народові в боротьбі за незалежність. – Які виклики, окрім окупації, стоять перед українцями Криму сьогодні? – Проблема для кримських українців, які залишили півострів, полягає в тому, що на материковій Україні ми асимілювалися, розсіялися, втратили своє кримське українське коріння. І це мене зараз більше непокоїть, ніж рашистська окупація. Бо рашистська окупація рано чи пізно закінчиться. Але чи зможемо ми українською громадою повернутися до Криму і відродити себе? Відродити все те, що втратили. На превеликий жаль, я не маю зараз оптимізму в цьому питанні. Тому що, якщо взяти, наприклад, дії Луганської військово-цивільної адміністрації, то вони сформували всю вертикаль влади – всі відділи, управління, які потрібні будуть для повноцінної роботи на звільненій Луганщині. І вони, як тільки буде звільнена Луганщина, зможуть прийти і протягом найкоротшого часу відновити всі українські інституції. А фіналом, дуже важливим для розуміння того, що на Луганщині треба буде відроджувати українство, стало рішення української влади про передачу Кирилівської церкви в тимчасове користування керуючому Луганської єпархії, архієпископу Лаврентію. Коли була зустріч з керівництвом Луганської ВЦА, лунала теза, що саме церква є тим місцем, де луганчани, які тимчасово виїхали з Луганщини, мають духовний осередок, культурний осередок. І це дає можливість їм не асимілюватися повністю в Україні, серед інших громадян України. Тобто вони зберігають свою регіональну ідентичність. А от по Криму цього всього не зроблено. І скільки я борюся, скільки прошу, з якими гаслами я не виступав би, я розумію, що стоїть стіна. – Ви співпрацюєте зі Збройними Силами України? – Після того, як я залишився в Києві, весь час проводжу в Михайлівському Золотоверхому монастирі. Я молюся, спілкуюся з людьми. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, щодня привозили полеглих військовослужбовців. І через це в мене дуже боліло серце. На території монастиря я познайомився з прекрасними людьми. Це військові парамедики, госпітальєри. Вони з перших днів війни пішли в підрозділи і допомагали, вивозили з поля бою як поранених, такі загиблих. І через них я познайомився з військовослужбовцями деяких військових частин. Найкращі стосунки склалися у мене з Четвертою окремою танковою бригадою. Коли є можливість, я виїжджаю до хлопців, допомагаю їм духовно, гуманітарну допомогу якусь передаю. Це ті люди, за яких я молюся, де моє серце і мій біль. Вони неймовірні. Четверта окрема танкова бригада створена 8 березня 2022 року. У квітні вже прийняли перший бій зі звільнення Харківщини. Потім з цими хлопцями я зустрічався і в Бахмуті, і в Авдіївці, і в Соледарі. Тобто, незважаючи на те, що весь час залишаюся в монастирі і молюся з братією, час від часу виїжджаючи в цю бригаду, спілкуючись з цими хлопцями, я так само в певному сенсі проходжу поруч із ними цей військовий шлях, що й вони. Тому зсередини можу бачити і страждання, і радість, і біль. Я говорю, що душа моя в церкві, а серце – в бригаді. – Що саме вас вразило? – Коли спілкуюся з військовослужбовцями Четвертої окремої танкової бригади, то набираюся дуже багато натхнення від того, що люди в умовах війни можуть зробити. Бригадою створено потужний реабілітаційний центр, який протягом двох років працює в зоні бойових дій. Працюють професійні реабілітологи, які роблять все, щоб військовослужбовці відновили свої сили. Коли бачу цю роботу, то розумію, що які б тяжкі поранення люди не отримали, як би тяжко не було на душі, люди можуть відновитися і стати в стрій. Це неймовірно. В умовах війни треба робити все, щоб люди хоч на мить, хоч на хвилину могли відірватися від тієї жорстокої реальності, в якій вони перебувають. Ніхто нікому нічого не буде робити доти, поки самі не проявимо бажання щось робити. І Четверта танкова є для мене таким зразковим прикладом. Було бажання, необхідність і можливість створити реабілітаційний центр – зробили. Була можливість зробити духовний центр – зробили. Навіть якщо взяти для прикладу вшанування полеглих – пам’ять про їх подвиг живе. Так, командир бригади підписав наказ, що Днем пам’яті захисників України, воїнів 4 ОТБр, які віддали свої життя за Батьківщину, є день, коли загинув перший військовослужбовець – 21 квітня 2022 року. І щороку цей день є загальним днем пам’яті в бригаді. Це хоч і сумна подія, але вона переходить трошки в інший вимір, вимір духовної пам’яті. Коли люди розуміють, що в бригаді згадують поіменно полеглих, що це не просто статистика на папері, а що пам’ять про них живе, то і стан людини, стан військового трошки інший. – Як наші хлопці почуваються? – Коли я нещодавно їздив до хлопців, спілкувався з ними, то був вражений, наскільки вони пригнічені – і психологічно, і фізично. Я розумію, що чотири роки війни не проходять безслідно. Фізичний біль можна перебороти, а от духовний біль, духовний надрив – дуже тяжко відновити. Я намагаюся людей підтримати духовно, залучити їх до молитви, зробити все, щоб якось пом’якшити цей духовний біль, цю духовну пустоту. Але спустошення дуже сильне. Я не знаю, скільки років треба буде, щоб люди просто відновилися. Сьогодні багатьом в тилу доводиться прокидатися вночі від того, що летять “шахеди”. Але одна справа ховатися від “шахедів” і казати: “Я всю ніч не спав”. А інша справа, коли ти сидиш в окопах і по кілька діб не спиш, а над тобою щодня літають дрони. Коли ти при цьому ще мусиш виконувати бойові завдання і повернутися живим. Так хто більше виснажений сьогодні? Невже суспільство, переважна більшість якого, на превеликий жаль, вже забула, що таке війна? У мене інколи складається враження, що про війну пам’ятають тільки родини тих військовослужбовців, які на війні… І тому я хотів би звернутися до всього українського суспільства: змініть своє ставлення до подій, які сьогодні відбуваються. Бо якщо у цих хлопців не вистачить фізичних і духовних сил, то невідомо, що буде з вами. Тим, кого зараз призивають до армії, легше, бо вони приходять у колективи, до хлопців, які вже четвертий рік на війні. І вони за їхніми спинами зможуть і навчитися, і будуть захищені. Це не перші дні, коли мобілізовані взагалі не знали, що таке війна. Але ті хлопці, які сьогодні в окопах, які чотири роки на війні, їм треба зараз підтримка, їх спини треба прикрити. – У ПЦУ ви – голова місії допомоги жертвам порушення прав людини та особам, позбавленим волі. Розкажіть більше про цю частину своєї діяльності. – Наші військовополонені, які сьогодні перебувають в російській федерації, – це дуже серйозна тема. По-перше, коли ми говоримо про дотримання міжнародного гуманітарного права і Женевської конвенції 1949 року, що захищає військовослужбовців, які потрапили в полон під час бойових дій, то російська федерація повністю порушує цю конвенцію. І коли бачиш, в якому стані повертаються наші військовослужбовці з полону, то стає волосся дибом від того, наскільки виснажені, наскільки духовно, морально, фізично знищені наші військовослужбовці. Знаєте, коли дивишся кадри Освенцима і дивишся на живих людей, то здається, після звільнення Освенцима люди мали кращий вигляд, ніж ті, хто повертається з російського полону. По-друге, це тортури, що застосовуються до військовослужбовців у полоні. Якщо взяти наших політв’язнів, яких арештовували з 2014 року і арештовують зараз, то політв’язнів катують до того часу, поки вони не підпишуть всі зізнання для того, щоби далі оця брехлива кримінальна справа потрапила до суду. Але після того, як вони це все підписують, над ними вже не знущаються. А над військовополоненими знущаються з першої хвилини, як тільки вони потрапляють до полону, до останньої. Сьогодні дуже часто з’являються відео і повідомлення про те, що наших військовослужбовців навіть не беруть у полон, а розстрілюють на місці. Про це треба говорити, кричати на всіх рівнях, щоб до цього долучалася міжнародна спільнота, яка ратифікувала і визнає закони міжнародного гуманітарного права. Ми повинні підтримувати родини військовополонених, щодня нагадувати партнерам і показувати, з якими нелюдами нам доводиться сьогодні вести війну. Спілкувався Євген БУКЕТ Фото Віталія ПАВЛЕНКА
Події, факти, коментарі · “Щоб ніколи знову. І щоб Шевченкова теза “Борітеся – поборете” стала не просто цитатою, а державною політикою”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

усієї України подія – презентація книги Станіслава Комара “Позивний “Митець”: щоденник солдата”. Цей захід став не просто книжковою прем’єрою, а справжнім пам’ятником світлій пам’яті молодого українця, який поєднав у собі талант художника та відвагу воїна, повідомляє “Кременчуцька газета”. Станіслав Комар був архітектором за освітою, випускником факультету архітектури, будівництва та дизайну Державного університету “Київський авіаційний інститут”. У 2021 році отримав диплом магістра, а вже за кілька років — у 2024-му — став солдатом 411-го окремого полку безпілотних авіаційних комплексів України “Яструби”. 10 січня 2025 року, виконуючи бойове завдання в районі Андріївки на Донеччині, Станіслав загинув відмінно-вибухової травми. Йому було лише 25 років. Зустріч із американським письменником Джимом Ловлесом, автором книги “Іди туди, де страшно. І матимеш те, про що мрієш”, яку планували провести 15 липня у Києві, офіційно перенесено. Про це повідомив організатор події – видавництво Book- Chef. “З глибоким сумом змушені повідомити, що у зв’язку з погіршенням воєнного стану в Україні та з міркувань безпеки, організатори прийняли важке рішення відкласти захід з участю нашого автора Джима Ловлеса”, – йдеться в офіційному зверненні від BookChef. Підготував Ігор ЗОЦ
Події, факти, коментарі · “Щоб ніколи знову. І щоб Шевченкова теза “Борітеся – поборете” стала не просто цитатою, а державною політикою”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Єдина стратегія перемоги для України у війні, яку розв’язала країна-агресорка Росія, полягає не тільки в роботі на лінії фронту, а й у створенні системи “життєстійкості” країни та асиметричних спроможностей на основі технологій – таку думку висловив колишній головнокомандувач Збройних Сил України, надзвичайний посол України у Великій Британії Валерій Залужний у передмові до книги журналіста Романа Романюка “Чим воюватимуть у Третій світовій”. Уривок із цієї передмови, яку ексголовком написав восени 2024 року, 13 липня опублікувало видання “Українська правда”, пише “Ділова столиця”. Як зазначає Залужний, воєнно-технологічна революція вже розпочалася, і це створює умови для такого типу військового конфлікту, як війна на виснаження. “Стратегія війни буде спрямована не стільки на захоплення територій, скільки на виснаження ресурсів та можливостей противника, створення хаосу та як наслідок знищення здатності нації до супротиву”, – пише Залужний. Аналізуючи стратегію перемоги України, він підкреслює, що формування життєстійкості держави і асиметричних спроможностей на основі технологічних рішень є можливим тільки при безумовному контролі ситуації на фронті та протидії інформаційним загрозам. “Не просто стійкість, а рішуча і своєчасна відповідь – це запорука нашої Перемоги. Нас чекає попереду абсолютно нова війна. Війна за новими правилами”, – підкреслює Валерій Залужний. “Але, – наголошує колишній головком ЗСУ, – українці показали, на що здатні. Навіть у новій війні”. Він також висловив упевненість, що на фронті російськоукраїнської війни формується принципово нова доктрина ведення сучасної війни. Резюмуючи, Валерій Залужний підкреслив, що повністю підтримує думку експерта з питань національної безпеки, зовнішньої політики та тероризму Шона Макфейта, який вказує: “Половина Перемоги – це розуміння того, який вигляд вона має… Мізки важливіші за грубу силу”. Микола ГОЛОМША, заслужений юрист України Політика держави Україна після великої історичної боротьби, стількох втрат і здобутої незалежності має стати політикою пам’яті, правди і сили. Вона повинна бути системною, глибокою і довготривалою. Я зупинюсь на основних принципах, якими ця політика має керуватись: 1. Держава правди: стратегія історичної правди - Інституціоналізація історичної пам’яті. Має існувати постійно діюча структура (на кшталт Українського інституту національної пам’яті) з розширеними повноваженнями, яка займається академічним, юридичним, культурним і дипломатичним утвердженням історичної правди із глибини віків і до сьогодення. - Національний архів геноциду і боротьби за волю. Має бути створено єдиний цифровий і публічний ресурс, де зібрані всі свідчення про злочини рф, Голодомор, політичні репресії, війни за незалежність – включно ще за часів козацтва, далі з 1917–1921, “Путін – стратегічний дурень і військовий невдаха”, – заявив президент Фінляндії Александер Стубб. Про це він сказав в інтерв’ю The Sydney Herald. Президент заявив, що війна рф проти України є найбільшою тактичною і стратегічною помилкою в сучасній історії. “Він прагнув заспокоїти Україну – вона стане членом ЄС, а згодом і НАТО. Хотів демонтувати НАТО – але подвоїв спільний кордон із ним через Фінляндію. Хотів зруйнувати трансатлантичне партнерство – тепер ми збільшуємо витрати на оборону до 5% ВВП. Хотів розвалити ЄС – я ніколи не бачив його більш об’єднаним. Тож путін зазнав невдачі за всіма показниками”, – наголосив Стубб. В Україні наростають тоталітарні тенденції, а правоохоронна система використовується для придушення інакодумства. Про це заявив міський голова Києва Віталій Кличко у своєму Tele- gram-каналі. “Кримінальні справи, обшуки, затримання, арешти – все це відбувається під прикриттям воєнного стану, війни. Ця пекельна машина набирає обертів. І тоталітаризмом тхне, насправді, все сильніше”, – написав Кличко. Мер наголосив, що йдеться про зведення політичних рахунків з політичними опонентами, представниками місцевого самоврядування, критично налаштованими експертами, журналістами та активістами. “Студія “5 каналу” зруйнована. На щастя, ніхто не постраждав. Але обладнання побите. Російська ракета доробила те, що почала зелена влада: зруйнувала опозиційний телеканал. Спершу влада вирубила його з ефіру – і досі не може обґрунтувати, за що та хто віддав розпорядження. Телеканал продовжував роботу – в інтернеті. До цього дня. Характерно, що “5 канал” був рупором двох революцій. Його не закрив навіть Янукович – по ньому вдарили зелена влада і москва”, – написав у своєму блозі на Фейсбуці Дмитро “Калинчук” Вовнянко. Народна депутатка України від “Європейської солідарності” Софія Федина на своїй сторінці у Фейсбуці написала: “Банкова остаточно з’їхала з глузду. Хочуть проштовхнути законопроєкт, який фактично карає за допомогу військовим від українців (!), що перебувають під санкціями. Якщо, наприклад, військові отримають допомогу від Порошенка – частину мають розформувати. Якщо Порошенко спілкується з народними депутатами – їх мають посадити… Зеленський більше бореться з Порошенком, ніж із путіним. Можливо, варто зосередитись на боротьбі з московською федерацією, а не займатися переслідуваннями опозиції, журналістів і військових?” “Росіяни ніч за ніччю атакують міста України. Намагаючись вдарити не так по військових об’єктах, як по розуму українців. Викликати зневіру, яка має штовхати до капітуляції. Змусити людей бігти, не озираючись. Їхати з України й не повертатись. Вони не мають снаги проломити фронті тому атакують тил. Сама по собі така тактика ніколи не працювала. Ще з часів варварських бомбардувань Лондона Гітлером. І з українцями не працює. Українці лишаються у своїй країні, навіть коли ворог намагається показати, що тут немає безпечних місць. Більшість лишається. Але що тримає людей? Багато чого насправді. Але для багатьох, особливо тих, хто може собі дозволити поїхати, – це надія. Надія, що коли війна закінчиться, вони будуть жити в заможній європейській країні. Країні можливостей. Ця надія – великий фактор стійкості країни”, – написав у своєму блозі на сайті телеканалу “Еспресо” Сергій Фурса. У римо-католицькому кафедральному соборі Луцька провели урочисту месу на згадку про жертв Волинської трагедії. Про це пише Polska Agencia Prasowa. Серед учасників були представники польської меншини, що проживає в Україні, польські дипломати та представники влади Волинської області. На думку ординарія Кам’янець-Подільської дієцезії єпископа Едварда Кави, який проводив месу, “відродження пам’яті” зміцнить відносини між Польщею та Україною. Він наголосив на тому, що потрібна ексгумація, щоб розкрити всі імена, місця поховань та місця убивств. Українська поетеса, письменниця і дисидентка Ліна Костенко вперше за довгий час дала інтерв’ю. Вона зустрілася з Сергієм Жаданом, з яким на “Радіо Хартія” обговорила багато різних питань. Зокрема, пані Ліна зізналася, як для неї сьогодні звучить Україна. В інтерв’ю Сергій Жадан зазначив, що Ліна Костенко завжди дуже тонко відчуває зміну у звучанні, особливо під час війни в Україні. Сергій запитав, як сьогодні для письменниці звучить наша країна. “Мабуть, вперше достойно так”, – впевнено відповіла письменниця. Водночас, Ліна Костенко додала, що в Україні і досі є люди, які заважають їй розвиватися. Вона сказала: “У нас і досі є люди, які заважають Україні жити. Погані люди, які не люблять Україну. Навіть в діаспорі є люди, які недостатньо представляють Україну”. Вона навіть навела приклад, як один чоловік вирішив перевірити її на чистоту нації і запитав, чи любить вона борщ. Письменниця каже, що у таких явищах винуваті не тільки самі українці, а й вплив росії та її наративи. “Вона [росія] все зробила, щоб принизити цю націю. І у нас це настільки заплутано. Мені треба знайти якусь істинну причину”, – каже Ліна Василівна. Пані Костенко також розповіла, що зараз дописує книгу, в якій якраз підняла тему історії. Це буде історичний роман, дії якого відбуваються в Україні часів Гетьманщини. Днями в стінах філії № 2 Кременчуцької міської публічної бібліотеки відбулася зворушлива та надзвичайно важлива для міста й
Події, факти, коментарі · “Щоб ніколи знову. І щоб Шевченкова теза “Борітеся – поборете” стала не просто цитатою, а державною політикою”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Нам потрібна правдива історія на державному рівні!

Холодний Яр, УПА, Майдан, АТО/ООС, повномасштабна війна. - Очищення історичної освіти. Школа і ВНЗ мають навчати не тільки про “історичні факти”, а про історичну правду, відновлювати імена героїв, розвінчувати російські, польські, угорські та інші міфи, пояснювати джерела поневолення. 2. Національна безпекова ідеологія - Армія – нащадок визвольної боротьби. ЗСУ – це спадкоємці Святослава, козацтва, УВО, УПА, Січових стрільців – і ця спадковість має бути зафіксована в доктрині. Це має бути офіційна філософія державної сили, на противагу колоніальній спадщині СРСР. - Доктрина недовіри до росії на покоління вперед. Держава має ухвалити офіційну концепцію ворожості рф, подібну до того, як Ізраїль вибудовував політику після Голокосту і війни з ворожими до себе державами. - Закон про заборону російських історичних міфів. Як Німеччина забороняє нацизм, Україна має заборонити публічну релятивізацію злочинів СРСР і рф, прославляння колонізаторів, пропаганду “русского міра”. 3. Національне відродження через культуру - Держава як меценат національної ідеї. Мають фінансуватись і підтримуватись фільми, книжки, музика, ігри, які популяризують український спротив, силу, ідентичність. - Масштабна програма “Культура Перемоги”. Це комплекс: від музеїв війни і боротьби до арт-резиденцій, фестивалів, шкільних читань, які формують гордість за свою історію, а не лише жаль за неї. - Зміна мови і наративу. Ми маємо говорити не “Україна жертва”, а “Україна незламна”, не “страждальці”, а “воїни, які стоять”. 4. Освіта переможців - Вивчення історії України- Руси, від якої народилась московія, а не навпаки, — обов’язковий предмет з 1 по 11 клас. Історія має бути викладена не як хронологія дат, а як драма народу, який не здався, з героями, зрадниками, битвами, перемогами. - Військово-патріотичне виховання. На базі Пласту, УПА, ЗСУ, Майдану мають створюватись шкільні програми, що формують гордість, здатність чинити спротив, почуття обов’язку перед країною. - Цифрові платформи знання. Історія має бути доступна в ютубі, тіктоках, іграх – бо покоління смартфону сприймає її не з підручника. 5. Дипломатія пам’яті - Програмна політика визнання геноцидів. Добиватись того, що всі країни мають офіційно визнавати Голодомор, депортації, російський колоніалізм – це завдання МЗС і діаспори. - Міжнародні кримінальні процеси. Постійне документування злочинів росії, з поданнями до Міжнародного Трибуналу, судів, резолюціями в ООН, ЄС, ПАРЄ. - Українські центри пам’яті в світі. Як є музеї Голокосту чи ГУЛАГу – так мають бути українські центри боротьби за свободу в Варшаві, Лондоні, Вашингтоні, Торонто. 6. Політика гарантування миру через силу - Нейтралітет – це смерть. Україна має тримати курс на потужний союз з НАТО, озброєну армію і власний ВПК. - Контрпропаганда – стратегічна зброя. Держава має мати свій BBC і Al Jazeera – українську мовну мережу, що говорить правду на весь світ. - Виховання народу як джерела сили. Кожен українець має знати: незалежність не подарували – її відстояли кров’ю, і тільки народ здатен її зберегти. Після перемоги має настати велика робота над тим, щоби вона була не останньою. Щоб жертви не були даремні. Щоб ніколи знову. І щоб Шевченкова теза “Борітеся – поборете” стала не просто цитатою, а державною політикою.
Тільки в “СП” · “Треба запам’ятати просту істину: опонент за жодних обставин не повинен перетворюватися на ворога”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Мирослав Маринович: важливо витворити “ефект хору”

Чи є нинішня влада беззаперечним авторитетом для українського суспільства? Скоріше, вона є такою лише для частини соціуму. А нам тепер потрібен колективний Черчилль чи Маннергейм! Як на мене, то лідерську ідеологічну нішу могло б зайняти коло інтелектуалів, об’єднаних в Ініціативну групу Першого грудня. Хоча й тут фактор часу постійно вносить свої корективи. Відійшли у кращий світ Любомир Гузар, Ігор Юхновський, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Іван Дзюба… Важливо, щоб він існував – ось такий ідеологічний центр, до якого прислухалися б люди. З цього я і почав розмову з ветераном Групи – філософом і правозахисником Мирославом Мариновичем. Мирослав Маринович: – Звісно, кожна втрата впливає негативно... Але треба сказати, що Група за цей час поповнилася людьми молодшими. І характерною їхньою особливістю є те, що вони гранично зайняті своїми справами, які є для них надзвичайно важливими. Це не ті патріархи, які благословляли ідеологічну роботу в ім’я України, а “чорнороби”, які проводять велику щоденну роботу. Можу навести приклад: ми десь три тижні хочемо домовитися стосовно зустрічі, однак у нас це досі не вийшло. Бо ніхто не сидить на місці, кожен здійснює якісь важливі поїздки, виступає перед різними аудиторіями… Я сам відчуваю, що голос “Групи” тепер не звучить так голосно, як раніше, але не звинувачую в цьому людей, які залишилися. Візьміть Олександру Матвійчук – її просто “розривають”! Вона нобелівська лавреатка, її запрошують всюди. І як вона тільки встигає скрізь їздити, зустрічатися з однодумцями, виступати? Я не маю морального права їй дорікнути. Чи Ользі Айвазовській, Йосипу Зісельсу, Євгену Захарову... Все це люди, які гранично зайняті. А проте, група працює. Сергій Лащенко: – Про найсвіжіше звернення групи я дізнався з одеської газети “Чорноморські новини”. Якби не це патріотичне видання, то дізнався б пізніше. Прикро, що перестали виходити деякі потужні центральні газети. Як на мене, то під час війни така ситуація є неприпустимою... М. М.: – Головним джерелом інформації зараз є не преса, а Інтернет. Тобто те, що дає можливість блискавично поширювати інформацію. Вам не треба шукати по газетах. Якщо написати в Інтернеті “Ініціативна група Першого грудня”, ви відкриєте наш сайт – там є всі наші відозви. Природно, що тепер в інформаційному полі помітно зросла роль блогерів, волонтерів, воєнних аналітиків. С. Л.: – Це зрозуміло. Але для старших важливіше почути точку зору тих людей, кого давно знаєш і кому довіряєш… Тоді як молодь уважніше прислухається до блогерів з багатотисячною аудиторією. Особисто ви бачите світло в кінці тунелю? Адже окрім нашої втоми від війни, є також багато ознак виснаження росії… М. М.: – Але поки що вона тримається. Якщо говорити про наших союзників – нерішучі ЄС і НАТО, напівпаралізована Рада Безпеки ООН, то росія блокує все, що можна. Вона входить в Раду Безпеки, як один з гарантів безпеки, і при цьому, порушуючи усталені норми, йде в пряму атаку на іншу державу і хоче її знищити! Це ж абсурд, наскільки суперечить позиція росії тим принципам, на яких власне й виросли вище згадані міжнародні інституції. Я припускаю, що усі ці структури будуть якимось чином змінені, оптимізовані. Ми тільки в процесі того, але вже сьогодні говорять, що Україна з Британією, балтійськими країнами, можливо, Польщею має творити кістяк якогось більш солідарного союзу. Це поки тільки “намацування”. Тобто йде переформатування. С. Л.: – Є побоювання, що новий польський президент буде не надто проукраїнським. Чи витримає Україна найближчі три-чотири роки, враховуючи, що не лише путін, але й такі політичні фігури, як Орбан, Фіцо, намагатимуться в міру своїх сил шкодити Україні? М. М.: – Я думаю, що витримає. Адже доля світу не в руках президентів... Для мене вона в руках Бога. Може бути всяке. Я не виключаю, що ситуація може змінитися настільки, що всі наші недруги змінять свою поставу щодо України. Але поки що для мене це гірший варіант, ніж Дуда, який теж мав свої хиби, але умів якось балансувати… Не знаю, чи цей збалансує? Окрім того, пам’ятаймо, що передвиборча кампанія — це одне, реальне життя — це інше. Побачимо. С. Л.: – У нашому суспільстві є багато ліній розколу. Досі зберігається поділ на схід і захід, на відносно “благополучні” регіони (які менше піддаються обстрілам), і на ті, які ближче до лінії фронту. Воюючі також поділені на добровольців і “бусифікованих”. Між рядовими бійцями, які штурмують чи захищають лісопосадки, і офіцерським корпусом теж чимала дистанція. Став помітнішим поділ на чоловіків і жінок. Часто в соцмережах жінки звинувачують навіть літніх чоловіків за те, що ті не на фронті, натомість самі такі “критиканки” не об’єднуються, не ідуть під стіни Верховної Ради, не вимагають зміни існуючих законів, не обговорюють в своєму середовищі питання народжуваності, не виділяють із свого середовища людей, які свідомо (для підняття настроїв у суспільстві) виходили б заміж за героїв війни, якщо ті втратили кінцівки, чи мають інші серйозні проблеми. М. М.: – Так, це правда. І росія просто “пасеться” на цьому! Використовує кожну нагоду, щоб поглибити ці лінії розколу… Однак, можу зауважити, що подібна ситуація була і в радянський час. Мешканці Південного Сходу чули багато негативу про УПА і тому дивилися на Галичину, як на територію, нашпиговану бандерівцями. Інколи люди навіть боялися їхати туди за скеруванням на роботу. Але це тоді якось покривалося, замовчувалося. Нас зараз трохи рятує (хоч це й дивно звучить), нас рятує… війна. Інстинктивно люди, які схильні до того, щоб підняти гасло боротьби з якимись внутрішніми ворогами, інстинктивно розуміють, що цього тепер не можна робити. Бо тривають бойові дії. Я боюся за момент, який настане, коли нам скажуть, що війна закінчена. Ось тоді можуть початися “розбірки”. У митрополита Андрея Шептицького є прекрасний вислів про ваду українського менталітету – “моральна гемофілія”. Якщо при класичній гемофілії не спиняється кров, то у нас при моральній гемофілії може не спинятися суперечка. І ми починаємо нашу суперечку, як опоненти, а закінчуємо, як вороги. І ось це – наш глибинний гріх. Наша хвороба, яку треба усвідомлювати і боротися з нею. С. Л.: – Вам не здається, що у інших народів цієї риси немає? Скажімо, у поляків, кримських татар… М. М.: – Ні, у них це також є. Польща тепер розколота на дві великі частини. Можливо, у кримських татар це трохи “приглушено” саме тому, що їм нема куди діватися... У них дуже важка ситуація. Для них це надто велика розкіш – влаштовувати внутрішні розбірки. Якщо взяти Ізраїль, єврейське суспільство, – там також є розколотість… Принаймні, існують різні точки зору на будь-яке питання. Так що є небезпека того, що ми почнемо ці внутрішні війни. Суспільство має усвідомлювати цю небезпеку. Стосовно суперечок… Це дуже важко пояснити більшості, але сперечатися треба. У суспільстві триває пошук кращого шляху. Сперечаються різні актори, конкурують різні напрями… Це нормально, це демократія! Але треба запам’ятати просту істину: опонент за жодних обставин не повинен перетворювати- Мирослав Маринович ся на ворога. А таке часом трапляється. Я не думаю, що ми колись уніфікуємо нашу країну. Це не вдасться, вона не стане гомогенною. Завжди будуть якісь сегменти, ядра колишніх князівств. Але я давно перестав сприймати це як наше нещастя. Цеє наша “родова грамота”. росія хоче сказати, що вона походить з Київської Русі? Ні, вона має зовсім іншу структуру. А в Україні є оці ядра колишніх князівств. Тому проблема не в тому, щоб зробити Україну гомогенною, уніфікованою. А в тому, щоб витворити “ефект хору”. Цей вираз останнім часом є моєю улюбленою метафорою. Хор співає, скажімо, чотирма голосами. Чотири партії: тенор, бас, сопрано, альт… А чому нам так приємно слухати виконавців? Адже вони співають різні партії! Але вони співають дуже злагоджено, в одній тональності. Ось цього і треба досягти в Україні! Ми можемо озвучувати різні позиції. Головне, щоб усі вони були патріотичними, оживлені одним духом. Бог нас не покарав, творячи палітру! Просто ми досі не змогли цим скористатися… А багатоголосся може виявитись дуже плідним. Просто треба налаштуватись на це і активно працювати. Наприкінці 80-х Галичина мріяла, що “підніме” всю Україну, і всі стануть такими патріотичними, як галичани... Так не вийшло, хоча тоді було зроблено відчутний поштовх. А потім, через багато років, прийшли вже донецькі і почали працювати під гаслом: “Все будет Донецк”. Але так не вийшло. І ніколи не буде цього. Версію уніфікації треба відкинути. С. Л.: – Прикро, що тепер оті зросійщені території ворог взагалі окупував... Фактично, росія відсікла Україну від Азовського моря, частково і від Чорного. Повернути території буде непросто. М. М.: – На це можу сказати: “ще не вечір”… Я не пророк Ісайя, щоби сказати, як все закінчиться. Проте я не хочу екстраполювати нинішні реалії на майбутнє. Тому що така екстраполяція дуже часто приводить до хибних висновків. Три року тому Захід вважав, що Україна може протриматися лише тиждень. А далі – впаде. Але жне впала! Диво сталося. Так і сьогодні, попри те ниття, яке можна почути від Трампа, мовляв, “Україна не виграє… Що ви там запланували собі якусь перемогу? Краще здавайтесь, і тоді буде мир. Збережете людей…” для мене промовистою є історія 1991 року. У березні був запланований референдум: чи підтримають громадяни СРСР новий союзний договір? Українці тоді проголосували в більшості “за”. Я хапаюся за голову і думаю: “Невже цей народ сам себе зажене у це рабство? Господи, ну зроби щось…”. У серпні 1991 року три дні все цілковито змінили. Не тільки в Україні, але й у росії. У нас одразу була прийнята декларація про Незалежність і потім референдум 1 грудня. Референдум 1 грудня абсолютно неможливо було передбачити в березні. Отже, обставини можуть раптово змінюватись, і можливим стає те, що раніше було неможливим. Сьогодні я не бачу якихось серйозних чинників, які підказували б, що росія на грані розпаду. І західні аналітики якоюсь мірою мають рацію. Але ми, живучи в Україні, достатньо добре вивчили російські історію. Там часто бувало, що в критичні періоди нічого не міняється, все ніби стабільно, а потім настає момент і… відразу все змінюється. Лавиноподібно! Тому я спостерігаючи події, не можу зробити висновку, що Україна не має шансу перемогти росію. Я вірю в те, що Давид переможе Голіафа. Але як це станеться, поки не можу сказати. С. Л.: – Деякі країни нас розчаровують, але… з’явився шанс отримати нових друзів. Кажуть, що у 2022 році наших біженців надзвичайно тепло приймала Румунія. Українці, які там побували, просто закохалися у цю країну! Непропорційно багато допомагають нам країни Балтії, Данія та інші скандинавські країни. Нові виклики створюють нові шанси. А чи не можна, скориставшись обставинами, зробити, скажімо, українсько-фінські стосунки такими ж теплими, як українсько-литовські чи українсько-грузинські? М. М.: – Коли я оце нещодавно приїхав до Фінляндії, то трохи поспілкувався з фінами. Казав їм: “Припускаю, що ви нас добре розумієте”. А реакція була такою: “О-о, чудово розуміємо!” Вони прекрасно пам’ятають свою історію, свою війну з СРСР і проводять тут пряму паралель. Вони знають, що таке агресивна росія, яка хоче позбавити наш народ державності. І тому буде нам в усьому послідовно допомагати. Інша справа, що вони довго не були під радянським крилом. Ми з балтійськими народами були довше. Тому дистанція між нами і Фінляндією трохи більша. Це впливатиме. С. Л.: – Я навів приклад українсько-грузинських стосунків, як дуже позитивний і вартий наслідування. Але мав на увазі в першу чергу теплі настрої в народі. А ось в політичному сенсі Грузія нині рухається скоріше в бік росії. М. М.: – Я думаю, що і грузини незабаром змінять своє ставлення. Якщо Україна вистоїть і утвердить себе, то і Грузія, і Білорусь стануть інакшими, не такими, як тепер. Бо головна причина їхньої остороги полягає в тому, що проросійські сили в цих державах мають новий аргумент, коли спілкуються із своїми народами: “Хочете, щоб було так, як в Україні? Ні. Нас це не влаштовує... Треба шукати щось інше”. А як вони побачать, що Україна утвердила себе, а в росії щось “забарахлило”, тоді можуть бути різні ситуації. С. Л.: – Буває так, що країни об’єднує культурна, історична близькість, а буває, що вирішальною є політична ситуація, якісь політичні паралелі... Скажімо, казахи в культурному сенсі віддалені як від України, так і від Фінляндії. Але страх втратити свої північні території впливає на багатьох казахських інтелектуалів. Вони вивчають і фінський досвід, і український. І саме ці побоювання втрати територій ситуативно зближують нас. Є чимало казахів, які почали вивчати українську мову, цитують твори Шевченка мовою оригіналу, гарно виконують українські пісні. Кажуть, що вже з’явилося таке нове культурницьке явище, як українсько-казахський реп… Нічого подібного поки немає в інших державах Середньої Азії. А в Казахстані є. М. М.: – Це є підтвердженням моїх слів. Я не сумніваюся, що коли ми вистоїмо, то будемо володіти чималим ресурсом, який з’явився саме внаслідок війни. У митрополити Андрея Шептицького є таке передбачення. Пророцтво. Що настане
Пошта “СП” · “Я вірю в те, що через деякий час Україна стане однією з опор майбутньої світової системи безпеки”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

час, коли український Київ буде відігравати для Західної Європи велику, можливо, визначальну роль. Я не знаю, як ця велика людина могла передбачити таке. Це було сказано в 1929 році… Але ми зараз якраз єв тому часі, який він передбачив. Колись Україну сприймали, як у давні часи сприймався Назарет. Ну, що доброго може прийти з Назарету? – Нічого. Так і з Україною – нічого нового вона не принесе. Але ж вона час від часу проявляється то своїми майданами, то своїм затятим опором росії… Я вірю в те, що через деякий час Україна стане однією з опор майбутньої світової системи безпеки. С. Л.: – У вас є якесь бачення майбутнього окупованих територій? Херсонська, Запорізька області, Крим… Чи доведеться звикати до того, що на нових картах України цих територій вже не буде? М. М.: – Я не хотів би, щоб картографам довелося щось змінювати. Це ж не лише політична, а навіть певна морально-етична проблема. У перших двох областях українське населення явно переважає. І кримська проблема є унікальною. Крим — це земля корінного народу, який нам довірився. Тож він мусить повернутися до України. І не треба сприймати Крим, як щось другорядне. Мовляв, все одно, там багато людей будуть голосувати проти інтересів України. То нехай вже лишається росії... Не можемо ми так думати. Не маємо морального права! Бо кримчаки від часів боротьби за незалежність завжди були на нашому боці. Вони були з нами, очікуючи, що разом з нами зможуть утвердити свою національну автономію і облаштувати своє життя. Якщо ми скажемо їм: “вирішуйте свої справи і домовляйтеся з росіянами самі”, то це буде зрадою. Українці часто пригадують кримським татарам, як ті покинули поле бою, зрадивши військо Богдана Хмельницького під Берестечком. Так ось, це буде те ж саме. Якщо не гірше. Не маємо морального права на це. А маємо домагатися повернення Криму Україні. А вже далі можуть бути різні варіанти, які неодмінно враховуватимуть інтереси кримських татар. С. Л.: – Ось зараз я подумав про таке. Ви, як правозахисник, не забуваєте про корінну меншість півострова. А росія ніяк не бере до уваги інтереси українців і найбільшої за територією (саме так було ще в 2014 році) країни Європи. Вона вбиває нас попри стовідсоткову етнічну закоріненість і чисельну перевагу над росіянами на Херсонщині, Запоріжжі, Харківщині, Луганщині, Донбасі... Коли кримчаки на початку 90-х почали масово повертатися в Крим, населення України складало понад 52 млн осіб. Киримли тоді не становили і 0,5%. Але пригадую, що патріотичні сили України більше співчували корінному народу, аніж “понаєвхавшим”. Інша справа, що вони нічого не могли змінити в Криму, оскільки українське населення півострова було зросійщеним і складало лише 25%. Але в нацизмі росіяни і тоді, і тепер чомусь звинувачують не себе, а нас із вами. Може, нам варто активніше доносити до світу ці реалії? М. М.: – Ми, без сумніву, недопрацьовуємо... Це одна з тих сфер, де наша моральна перевага здається нам самоочевидною. Мовляв, нікому нічого не треба доводити, бо всі знають, що таке росія... Але це помилковий підхід. Бо росія прекрасно знає усі ці ідеологічні тонкощі. Вона “зуби на цьому з’їла”, вміло користується величезними інформаційними потужностями. Ті ідеологічні структури, які поширюють вигідні для росії версії, працюють без перерви і досить ефективно. Тому саме ми могли б розповідати світові про стан українського шкільництва на території російської федерації, про згортання вивчення мов корінних народів росії після 2017 року, про самоспалення в 2019 році удмуртського науковця Альберта Разіна на знак протесту проти нищення удмуртської мови... Робота в цьому напрямку якраз і допомогла б творити “ефект хору”, бо не лише ракети і дрони нам потрібні, а й своєчасне роз’яснення світу, в чому полягає шляхетна місія України. Спілкувався Сергій ЛАЩЕНКО
Пошта “СП” · “Я вірю в те, що через деякий час Україна стане однією з опор майбутньої світової системи безпеки”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Тримаємо стрій

У прифронтовому Краматорську відбулася знакова подія. Голова Донецької обласної організації Національної спілки письменників України Микола Сіробаба вручив членський квиток НСПУ Сергію Горбатенку (див. фото). Це — довгоочікуване поповнення в Донецькій обласній організації НСПУ. Сергій Олександрович Горбатенко народився в Бахмуті на Донеччині 21 травня 1984 року. У цьому місті закінчив середню школу №12. Вищу освіту здобув на філологічному факультеті Слов’янського (нині — Донбаський) державного педагогічного університету (українська філологія). Працював журналістом і редактором на регіональних каналах “Тор” та “С-плюс” (Слов’янськ); журналістом на Громадському телебаченні Донбасу; був регіональним представником Уповноваженого ВРУ з прав людини; на кінець 2024 року працював позаштатним кореспондентом української служби “Радіо Свобода”. Нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ст. (червень 2022 р.). Має три поетичні збірки: “Афекти” (Слов’янськ, 2003); “Зелені яблука” (Слов’янськ, 2006); “Іпостасі ковили” (Луцьк, 2025). Лавреат обласної літературної премії імені Григорія Кривди. Член НСЖУ. Олег МАКСИМЕНКО, відповідальний секретар Донецької обласної організації НСПУ, м. Краматорськ А ось що написав про Сергія Горбатенка його колишній викладач в педінституті, відомий письменник і просвітянин, голова Донецької облорганізації НСКУ Валерій Романько: “Ще тоді, двадцятирічним юнаком, поет-початківець, старшокурсник Слов’янського педінституту, бачив поруч, тут, на Донеччині, байдужість багатьох до рідного, свого, українського, а разом з тим було плазування перед чужим, расєйскім, “какая разница”… І попереджав поет: “Нам не минути злої кари!”. Це у його ранній збірці “Зелені яблука” (2006). Не прислухалися земляки: продовжували голосувати за бойків, штеп, лещинських, азарових… А сьогодні, через 20 років, уже сорокарічний Сергій Горбатенко змушений писати про війну, яку багато в чому оті байдужі землячки, яким було “какая разница”, принесли на нашу землю. Але то вже інші вірші – зі збірки “Іпостасі ковили” (2025). Ось кілька поезій Сергія Горбатенка: Змінити Ми до всіх толерантні: До вбивць, до святих, до правди, До брехні, до спокуси, До СНІДу і до росії. Ми такі вже м’які, Що нема нам з собою ради. В біса ми християни – А в Бога в калюжу сіли. Нам садочок, дітей І язик на душе сасєду. Хай нас луплять – А ми цілуватимем ніжно кий. Це прокляте, плебейське, Теперішнє наше кредо: Їсти хліб, брати слово З ворожої нам руки. Констатація Ми й досі ще не досягли Подружжя нації й держави. Сказав недарма біс лукавий: “Ви – недостріляні хохли!” Під бравий шароварний стиль Каструють псевдо-патріоти “Не вмерлої” Вкраїни ноти, А ми страждаєм від похміль. А дні ідуть. Вперед чи вліво? І мова наша – юродива! – Дінцем таврована давно. Нам не минути злої кари За те, що дивослова барви Закинули на дно. Зрада Аплодуєте – Не руками, а ратицями! Та вами, брудним Без’язиким бидлом, Вдалому слову Так добре гратися! Таких, як ви, Просто наскрізь видно! Отямтеся! Чи вдавіться Своїми оваціями! Для вас симфонія Гірша за частівку! Невже не відвикнете Не-бути вкраїнською Нацією?! Невже із рідної Вашої ж матері Зробите ницу Гулящу дівку?! Донецька область
Пошта “СП” · “Я вірю в те, що через деякий час Україна стане однією з опор майбутньої світової системи безпеки”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

З оновленим Шевченком

У Бородянці, яка постраждала навесні 2022 року під час окупації Київщини, розстріляний пам’ятник Тарасу Шевченку став осердям світлової інсталяції. Про це повідомила Київська обласна державна адміністрація. В установі зазначили, що площа Тараса Шевченка у селищі стала частиною соціального проєкту “Київщина. Місця пам’яті”. “Тут стоїть пам’ятник Кобзарю, якого навмисно розстріляли окупанти”, – написав Микола Каблука, директор компанії Expolight, яка розробила світлову інсталяцію. Саму площу реконструювали до дня визволення Бородянки. Поруч з інсталяцією облаштували павільйон з арт-роботами всесвітньо відомих художників на уламках зруйнованих будівель. Зокрема, “Гімнастка” британського художника Бенксі. Серед інших робіт можна побачити портрет Лесі Українки, загиблого військовослужбовця Дмитра “Да Вінчі” Коцюбайла та інші. Також біля пам’ятника Кобзарю підсвічуються рядки з його твору “Кавказ”. “Особливою деталлю стала гобопроєкція – ми проявили світлом відомі, досі актуальні, рядки поета про незламність, гідність і віру в перемогу, додаючи цьому простору голос, що звучить крізь темряву”, – додав Каблука. Проєкт “Київщина. Місця пам’яті” спрямований на збереження та популяризацію локацій, що стали свідками трагічних подій весни 2022 року. Ініціатива охоплює Ірпінь, Бучу, Гостомель, Мощун та Бородянку – населені пункти, які зазнали масштабних руйнувань і стали місцями воєнних злочинів. У рамках проєкту вже створили інсталяції “Дорога Життя” на Романівському мосту в Ірпені та “Янголи Перемоги” в Мощуні. Власн. інф. Про те, що зроблено Нещодавно у відділі художньої культури та мистецтв Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки імені В. Отамановського відбулась презентація книг “Те, що зроблено. ID QUOD ACTUM EST” Юрія Коваліва, поета, літературознавця, доктора філологічних наук, професора, лавреата Шевченківської премії, та “Квіти добра” Миколи Дмитренка, поета, етнографа, фольклориста, доктора філологічних наук, професора. “Хотів, щоб моя скромна книжка послужила бійцям і принесла користь”, – сказав Юрій Ковалів. Поет зізнався, що у збірці лише чверть його доробку: “Все інше було не вартим. Поезія має відповідати високій планці. Якщо цього нема, то виходитиме, як в антологіях, котрі дискредитують сьогочасну воєнну лірику. Не можна писати що завгодно і як завгодно! Тому що поезія – це покликання, не більше й не менше. Я дотримуюсь принципу, що література нікому нічого не винна, це – мистецтво для мистецтва, чиста поезія, тісно пов’язана з реальністю”. Далі пан Ковалів читав поезію, ділився споминами та роздумами про життя. У новій збірці Миколи Дмитренка “Квіти добра” вміщено твори громадянської, пейзажної, філософської та інтимної лірики. У ній глибокі, щирі, патріотичні почуття, твердь козацького духу ліричного героя вживаються з теплими родинними взаєминами, гармоніюють із красою природи, чарами кохання, філософськими медитаціями та іронічними нотками. Книжка побачила світ у видавництві “Рута” 2025 року. Під час заходу пан Микола читав твори з нової збірки: патріотичні поезії на воєнну тематику, лірику про рідний край, філософсько-іронічні вірші. З вітальним словом виступила виконувачка обов’язків директора ВОУНБ імені В. Отамановського Галина Слотюк та письменниця, член НСПУ Жанна Дмитренко. Захід відвідали письменники, викладачі, літературознавці, працівники культури. Презентацію супроводжувала добірка книг авторів із фондів книгозбірні. Це була благодійна презентація книг для потреб воїнів Збройних Сил України. Кожен учасник заходу міг долучитися до цієї важливої справи, придбавши книги авторів. За інформацією ВОУНБ імені В. Отамановського Фото з відкритих джерел Підготував Ігор ЗОЦ
На перехрестях історії · “Старосвітські батюшки” вражають художньо+історичним стрижнем, довкола якого невпинно рухалися групи українського соціуму”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Карапишанський дяк” Нечуя)Левицького – церковна драма 1930)х років

Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук Видатний український письменник Іван Нечуй-Левицький збагатив нашу літературу вишуканою палітрою живої української мови, гострим соціальним сарказмом повсякденного життя селян і духовенства XIX ст. Він – неперевершений знавець звичаїв і традицій українців, їхнього сімейного побуту, самобутньої ментальності, зрошених холодною сльозою великої Вдовиці. Його аналітичні трактати і художні твори розкривали народну мудрість, справжнього “академіста” та заглибленого у творчість світського монаха. У молоді роки ясновельможна Софія Сольська розбила серце палко закоханому юнакові, відтак усе своє життя лишався усамітненим одинаком. Народився Іван Нечуй-Левицький 25 листопада 1838 р. у селі Стеблів Богуславського повіту. Набожна родина сільського священника Семена Левицького воліла бачити у синові майбутнього церковного пастора, тому віддали хлопчика до духовного училища при Богуславському монастирі, у якому він вивчав латину, грецьку і церковнослов’янську мови. У 14 років – семінарист Київської духовної семінарії, а згодом “академіст” Київської духовної академії, яку закінчив у 1865 р. Починав вивчати богословську науку за кріпацтва, а завершив після його скасування. Самотужки опанував німецьку та французьку мови, щоб читати світову літературну класику. До церковної служби не пристав. Його полонили чарівна українська мова, живе слово українців, “йіх” (так писав Нечуй-Левицький) джерельна чистота і свіжість. Вони стали для нього святою водою, яка розпізнавала підступну душу “москаля” і улесливих манкуртів серед так званої шляхти. Живицею окроплював українську душу від чужинської напасті, викривав і висміював побутовий консерватизм у селянських родинах (“Кайдашева сім’я”), оберігав від соціального зла відчайдух і зневірених (“Микола Джеря”), шукав духовний притулок для українок у важку годину (“Маруся Богуславка”). Письменник-аналітик глибоко занурився у духовний космос українців, досліджуючи “йіх” світогляд від давнини. Повість-хроніка “Старосвітські батюшки і матушки”, аби існував тоді штучний інтелект, засяяла б яскравими барвами соціально-природничого ландшафту. Читаєш її та відчуваєш духмяні трави навколо Вільшаниці (сучасна Ольшаниця), бачиш “зелені горби та долини” біля річки Рось. І раптом постають дві дерев’яні церкви, ніби змагаючись з силами і красою природи – неоціненним даром творця. Унікальний за пафосом і сюжетами твір про соціально-духовне життя українського села першої половини XIX ст., про “богуславських аристократів” і сільських священників з їхніми сімейними чварами і мирськими спокусами. Метричні книги сільських церков зафіксували поіменно “живих” і “мертвих”, а повість митця “воскресила” їх, наповнила словом і рухом вечорниць, галасливим вінчанням, тихим хрещенням і їством пасхальних днів. Ми маємо історичну реальність повсякдення. Подібні церковні обряди відбувалися також у церкві Різдва Пресвятої Богородиці мого рідного села Велика Чернігівка Овруцького повіту, яка була заснована у 1784 р. Її метричні книги зберігаються в архівних фондах Житомира, ніби освячений духовністю меморіальний цвинтар. Літературний твір – об’єкт для вправних і професійних критиків, фахових дослідників. Історик звертає увагу на плинність часу, ретроспективно поєднує події і явища, які відбулися. “Старосвітські батюшки” Нечуя-Левицького вражають художньо-історичним стрижнем, довкола якого невпинно рухалися позитивно і негативно налаштовані групи українського соціуму. Письменник, як на мене, “возсилав” славу нещасному народові, що знемагав у кріпосному ярмі московітів і всіляких зайд, не втрачав гідності і власної культури. Читаючи повість, звернув увагу на духовно-топонімічну фразу – “карапишанський дяк”. Вона постає у внутрішньому діалозі усамітненого сільського священника Степана Прокоповича: “Оце, нема з ким чарки горілки випити, – сказав старий батько. – Коли б приїхав хоч карапишанський дяк”. Він чекав на гостей чи сватів у Вільшаниці, звідки “вився шлях до Карапишів”. Між ними пролягли не лише пагорби і ниви, але й доленосний шлях героїв повісті – спадкового священника Харитона Петровича Моссаковського і його нареченої Онисі Степанівни. Закохавшись у простого і лагідного сільського священника, Онися погоджувалась на все: “Я піду за вас заміж, хоч би ви й зостались дяком у Карапишах”. Ось таким постає село Карапиші, яке не міг оминути увагою, тому що звідти родом мої колеги і друзі: член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук Віктор Даниленко, його брат – доктор історичних наук, професор Василь Даниленко, відомий шевченкознавець Сергій Гальченко. На початку 90-х рр. уперше “надибав” архівну справу про закриття церков у с. Карапиші у 1930–1931 рр. Вона й досі зберігається у фондах ЦДАВО України, а надихнув мене Нечуй-Левицький “Старосвітськими батюшками”. В очманілому від “успіхів суцільної колективізації” селі відбувалися дикі танці безвірників, які ґвалтували традиції і звичаї народу. У селі діяли дві церкви: Свято-Михайлівська (1739) і Різдва Богородиці (1765). Войовничі безвірники, уражені вірусом більшовицького соціал-шовінізму і бездуховності, зрадили сільським священникам, які колись хрестили їх у згаданих храмах. Вражаюча історія, яка не могла залишити мене байдужим. Сільський священник Харитон Моссаковський – вигаданий образ у повісті, але з реальної Вільшаниці, громада якої обрала його за щире служіння богу і людям. Священником Свято-Михайлівської церкви у 70-х рр. XIX ст. був Ілля Маяковський. Можливо, з нього Нечуй-Левицький писав соціально-духовний портрет. Перебіг драматичних подій, які розгорталися у Карапишах 1930–1931 рр., вражає прикладним цинізмом і реальним безбожництвом. Притомна і “народна” влада збудувала б школу з “чистого аркуша”, а люди допомогли б грішми і толокою. Але більшовиків, сільських активістів, люмпенізованих маргіналів приваблював сам ритуал: падають долі дзвони, розбирають бані, стіни, а з них споруджують сільбуди, школи, бібліотеки. Гусари з “богуславськими аристократами” і відступницею-матушкою полюбляли грайливо проводити час, а голови сільрад та колгоспів з комнезамами обмежувались безперервними засіданнями правлінь та гнітючим виконанням “Інтернаціоналу”. Село поринуло у блуд і скверну. Хроніка церковної драми у Карапишах доволі жахлива, адже йшлося про руйнування душ, а не лише дерев’яних культових споруд. Спочатку село повністю колективізували, тобто позбавили селян землі, худоби, майна, реманенту, перетворили їх на новітній клас кріпаків-поденників, які виконували грошову і натуральну повинності у трьох колгоспах: імені Сталіна, Петровського і “3-й вирішальний”. Вони, ніби нові ідоли блудливого язичництва, розкинулися на колишніх селянських землях. У довідці сільської ради, яка досі лежить в архівах, зазначалося, що на одному з кутків мешкало тоді 3649 осіб, з яких лише 7 іншої національності, решта українські хлібороби. Ось така іронія долі. Загалом у селі, яке мало тоді кілька ландшафтних ділянок, жило близько 10 тис. осіб. Велике село, яке перетворили на полігон для випробування новітньої зброї – штучно організованого голоду. Для безвірників сповідь – зайва процедура. Постійні засідання правили за новий культ. 25 січня 1930 р. місцева влада “вирішила” зняти дзвони з обох церков і передати їх на “потреби індустріалізації”. У центрі села діяли два церковних приміщення, тому активісти конфіскували одне з них, мовляв, за 5 км є церква у селі Пустовіт. Без дзвонів церква мала вигляд глухонімої, а церковний спів не супроводжували мелодійні передзвони. Михайлівська церква не проводила службу з лютого 1930 р., а прихожани ходили до сусідніх сіл, молилися на покуті у хатах. Безвірники, ніби вампіри, зібралися 1 березня 1930 р. на засідання президії місцевої сільради. Немилосердна сила спокуси штовхала їх на гріх і тяжкий злочин. Члени президії (П. Сосюра, Й. Кашпук, Ю. Тарнавський, С. Власенко, Р. Сосюра, С. Щербак, Ю. Гура) з 30 активістами вершили суд. Їх ідейно надихав секретар партосередку Г. Бондаренко. Голова сільради П. Сосюра оголосив заяву і постанову зборів приходу Михайлівської церкви про відмову від неї. Політична гра у демократію була цинічною, особливо з огляду на текст рішення про закриття церкви: “Авторитету церква як релігійна установа серед бідняцько-середняцьких мас не має, про що можуть свідчити факти: щоденні вимоги села про закриття церков, постанова п’ятдесятки Михайлівської церкви про категоричну відмову від керівництва й супроводу церкви як непотрібної вже установи”. На зборах від 14 лютого 1930 р. “виборці” проголосували “одноголосно”. До категорії “виборців” не належали заможні верстви села, тобто так звані “куркулі”. Розгублений і пригнічений обставинами Гнат Шуст, який виконував обов’язки церковного титаря Михайлівської церкви с. Карапиші, заявив про свою відставку і передачу церковних ключів охочим, проте ніхто не погоджувався, лише “сміючись глузують і відмовляються”. Село відлучили від церкви, приголомшили зневагою до його духовних витоків. Повідомили голову Миронівського райвиконкому Неуронова (майже Нерон), який знав про події з ліквідацією храмів. У селі діяли дві школи: кустарно-промислова і 7-річна трудшкола, у яких навчалося 715 “бідняцько-середняцьких дітей” у три зміни. За таких обставин вирішили скористатися приміщеннями Михайлівської церкви. 9 березня 1930 р. РВК підтримав постанову сільради про закриття храму. Селяни не чинили масового опору, але траплялися відчайдухи. 8 листопада 1930 р. Кость і Дем’ян Шульги подали до місцевого РВК заяву-скаргу: “Михайлівський храм нашої релігійної громади органами місцевої влади зачинено ще з лютого 1930 р. без постанови про закриття, і наша громада позбавлена можливості задовольняти свої релігійні потреби. Хоч храмом і не користуємось, але ж наша громада сплачує за храм податки й держстрахування. Прохаємо зробити розпорядження, щоб нам було дозволено користуватися храмом і культмайном”. Стягувати кошти через державне майнове страхування – звична справа для фінорганів, а зберегти культові установи – нізащо. 6 квітня 1931 р. Миронівський РВК остаточно схвалив постанову сільради про закриття церкви. Заяву братів К. і Д. Шульг визнали “недійсною”: мовляв, їх ніхто не уповноважував писати скаргу. Відомо, що до написання спонукав “блукаючий піп Митрофан Дорошенко”. Кость Шульга знав його, адже йому у 1930 р. виповнилося 67 років згідно з метричною книгою. Його було нескладно переконати. Інша справа зі зреченням священника Захара Олексійовича Чайковського. Щодо священників, то обставини примушували людей до вибору: згинути у таборах за віру, або ж зняти церковні обладунки. На початку 1930 р. десятки священників потрапили під жорна судової справи “Спілки Визволення України”, яку організувало ГПУ. Держава, яка заявила про своє відокремлення від церкви, розпочала процедури зречення священників. 10 лютого 1930 р. Захар Олексович написав так зване “зречення”, яке продиктували активісти сільради. “Упевнившись у тому, – наголошував сільський священник, – що релігія віджила свій час в Радянському Союзі і що вона при будові соціалізму є зайва річ, я зрікаюсь сану священника-попа, а також служіння в церкві і бажаю бути вільним, як і всі громадяни Союзної Соціалістичної Радянської Республіки. Колишній служитель культу Михайлівської церкви с. Карапишів 2-ї частини гром. Захарко Олексович Чайківський”. Для пришвидшення процедури руйнування церковної громади сільська рада наклала податок 433 рублі. 18 лютого 1930 р. вона примусила церкву внести податок, а тому селяни заявили: “Ми виконати не можем, так як ми вступили всі до колективу”. Вступ до колгоспу не врятував церков, але влада вирішила, що замало жертв. Вона вдалася до операції Голодомор. Божевільні сатаністи забули “Отче наш!”, почали бурмотіти “Інтернаціонал”, зреклися заповідей Христових. У морі голодних смертей заклик “Не вбий!” втратив застереження, а церква не ховала померлих. Заходилися і довкола закриття церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Карапишах. 7 березня 1931 р. відбулися загальні збори колгоспників та одноосібників з класичним порядком денним: ухвалення плану хлібозаготівлі і конфіскація молитовного будин-
Пишуться вірші · “Дуже нам такі потрібні знімки, що неначе хвилями ріки все життя перегортають стрімко”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ку Богородицької церкви. Штатні крикуни вигукували на зборах заклики: у селі 10 тисяч мешканців, а закладу культури та освіти немає. Позбавляли хліба і духовності, але за участі самих людей. За ліквідацію церкви на потреби “сільбуду” проголосували 223 особи, 33 утримались і лише 17 проти. Мешканці 7-ї дільниці села віддали 150 голосів (незграбних підписів) “за” руйнування церкви, а вони народилися задовго до революції, тобто вінчалися, хрестилися у церкві. Ідею закриття підтримали 95 колгоспників артілі “імені Сталіна”, тобто присягли колишньому кавказькому семінаристу. Списки відступників вражають кількістю учасників драматичної змови з червоним дияволом. Селян примушували, але у списку від 29 березня 1931 р. виявилося 264 особи “за” віком 18- 55 років. Отже, вони народилися до 1913 р., тобто за життя Нечуя- Левицького (помер у Києві 1918 р.). Проти закриття висловились публічно 37 мешканців: Арсен Волков, Мотря Кравченко, Ф. Василенко, Семен Бондаренко, Текля Бабич та інші. Вони не порушили життєдайної сили обряду хрещення, отриманої задовго до 1917 р. Селяни мали сіяти, а їх стягували на збори, щоб посіяти у душах зневіру і зневагу, позаяк бездуховними легше правити. 12 квітня 1931 р. на зборах колгоспників “3-й вирішальний” 191 голосом “за” ухвалили рішення про закриття церкви. Вони стали міченими змовою і зрадою, але молилися перед образами у власних домівках, відвідували церкву у сусідніх Пустовітах. У списках власноручні підписи відступників, яких змусили залишити автограф слабодухості. 30 грудня 1931 р. Богуславський РВК ухвалив постанову про передачу церковного майна і молитовних будинків у підпорядкування сільради с. Карапиші. Епопея з погромом церкви завершилась, а від брутальності дійства “карапишанський дяк” перевертався у труні. Кульмінацією повісті Нечуя-Левицького є позбавлення священника Харитона Петровича парафії у Вільшаниці. Він глибоко переживав несправедливе і підступне діяння опонентів, але не втратив віру у Бога і людей. Виявлена до нього зневага виснажила сили, заглибила у моральні терзання, що призвело до передчасної кончини. У 1930–1931 рр. селян позбавили двох церков за їхньої мовчазної згоди. У темному царстві божевільних безвірників сатана виконував згубну місію зла: 2100 мешканців села померли від Голодомору. Вони погодилися на закриття церков, які проіснували майже два століття, а Бог відгорнувся від них у пекельну мить. Помирали цілими кутками, людей не ховали за християнським обрядом, бо священника змусили “зректися”, а церкву ліквідували. Смерть від голоду втратила почуття страху і святості, стала звичним явищем у селі. Але Бог милосердний, прощає невільних грішників. Сотні церков в українських селах були ліквідовані у 30-х рр. Не оминула гірка доля і нашої сільської церкви Різдва Пресвятої Богородиці у селі Велика Чернігівка Овруцького району на Житомирщині. Від неї лишився пам’ятний хрест, дбайливо оточений квітами.
Пишуться вірші · “Дуже нам такі потрібні знімки, що неначе хвилями ріки все життя перегортають стрімко”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Сліди на озері дитячі

Василь КЛІЧАК *** Настане несподівана пора. Мінятимуться днів щоденних барви. І скажеш собі сам: “Життя – не гра”. І відчуття таке, неначе зайвий. Отямишся від погляду умить очей тужливих хлопця на візочку. Він без ноги приречено сидить, немов мішень із вогневої точки. Поспівчуваєш. Вкотре проклянеш вороже кодло. Хай би воно здохло! І далі свою тугу понесеш, як ті, що носять інструменти в чохлах. 17 травня 2025 р. *** Такі дзвінки, мов пташенята, що повсідались на дротах і нумо жваво щебетати про те, що так їм чи не так. Немовби втішені, що віддаль нас розділяє. Так вони, свойого племені поріддя, себе поводять восени. Тепер дзвінки ті випадкові. Що вони є, що їх нема. Здається, ніби кожне слово проходить рамку крадькома, що пропускає неохоче, як поїзди через вокзал. І, ніби серце, затріпоче, як в звуках виявить метал. 19 жовтня 2016 р. *** Тетяні Дейнегіній Ця дівчинка приїхала в Луганськ І пізнавала це родинне місто. Є університет і є Тарас. І все довкіл у кольорах барвистих. У пам’яті залишилось усе. А наяву потрощена та стела. І українство більше не несе Своїх ознак бадьорих і веселих. Побачити їх можна. Але як? І згадуєш французів у музеї, Як біля них пронесли навскосяк один шедевр, що ніби безідейний. Було це українське полотно, Заховане у нашому музеї. І бачиш ту картину, як в кіно. Не доведи нас, Господи, до неї. До того, щоби як абориген Був кожен з нас, ховаючи сувої З картинами, в яких присутній ген Незнищеності нації святої. 26 квітня 2025 р. *** Не можу я, на жаль, перехреститись – У гіпсі забинтована рука. І на Великдень буду я молитись, Як і щодень, Всевишньому в думках. Про що Тобі посповідаюсь, Боже? Про що нам говорити після Сум? А дощ квітневий землю цю батожить, Немовби хоче приховати сум… 16 квітня 2025 р. *** Прив’яли від морозу анемони. І хтозна, чи піднімуться іще. Літали вчора бджоли безборонні над абрикосом. Й спонукали щем. І викликали вир асоціацій з ознаками чергової біди. І справджуються хвилі інформацій, що, крім війни, ще грянуть холоди. 7 квітня 2025 р. *** Миколі Том’яку Запитав тебе лікар, Чи ти падав колись. Він не знав, який вихор Розхитав, наче ліс. Стрепенулась уява. І згадав ти коня, На якому зухвало полетів навмання. І тримався за гриву, Бо вуздечки не мав. Кінь повівсь непоштиво, І ти з нього злітав. І так боляче падав. Та минався той біль. І почерез завади знову ніс тебе кінь. Почувався щасливим, Як в подвір’я в’їжджав. Відпускав тоді гриву І коня годував. Отаку мав мандрівку, Хоч і відав про те, Що твій тато голівку Не погладить за це. 29 березня 2025 р. *** Коли в гіпсі рука, і незвично тобі, Та звикати усе-таки мусиш. Знову мітка на тілі, немов на судьбі, У якої прихований усміх. І чи знову насправді жартує вона, І для чого тобі такі жарти? І яка непокарана досі вина? І якої розплати вона іще варта? Запитань, запитань. Море сліз-запитань. І на жодне немає тлумачень. Може, явиться променем сонцестоянь І дотичною стане до передбачень. У повітрі Всевишній. Невидимий знак Подає, та навряд чи відчути зумієш. І доходиш до думки, що ти, як чужак У майстерні, в якій геть нічого не вмієш. 25 березня 2025 р. *** Валентині Шликовій Колективний знімок Заріки. Десь, мабуть, початок шістдесятих. І присутні тут мої батьки і сусіди, молоді й завзяті. Всі вони брели через ріку. Всі її навік запам’ятали. Де вони тепер, в якім кутку, у яких позанебесних далях? В мами на колінах ти, мала. Я, напевно, із сестрою вдома. Добре, що цей знімок зберегла, авторства чийого – невідомо. Ми в думках заглиблені в роки. Дуже нам такі потрібні знімки, що неначе хвилями ріки все життя перегортають стрімко. 19 лютого 2025 р. *** Не використовуймо шаблон, заготовки привітань звичайних. Це, по суті, просто моветон. Як казала мама: “Так не файно”. Присуд той навік запам’ятавсь: Якщо робиш щось – роби красиво. Хоч би скільки за шаблон ховавсь, все одно, що за старим мотивом. А душа жадає новизни, як від співака нової пісні. Як п’янкого подиху весни з кожної отриманої вісті. 9 лютого 2025 р. *** Сліди на озері дитячі. На схилі дня ти їх побачив. Котилось сонце до межі. І посвітліло на душі. І захотілось, щоби хлопці, на мить покинувши окопці, на тлі замерзлої води такі ж побачили сліди... 18 лютого 2025 р. *** Мали спільне колись полотно. Його прали у спільних водоймах. Проявлялись на нім все одно чиїсь рани, повік незагойні. Порошинки витріпує час. Вже перуть у знаряддях модерних. Та чомусь на полотнах у нас є сліди, ледь помітні, нестерті. Додалось їх тепер від війни. Ще кривавіші стали полотна. Хоч ні з ким вже не спільні вони, та незмивний т о й запах мерзотний… 21 січня 2025 р. Пам’яті Володимира Василюка Сумна ця вістка. І вона мене спонукує на спомин. Сиділи вдвох біля вікна – в трамваї стрілись випадково. Розговорились, що і як. Покинув він перекладацтво. І ловить рибу, як мастак, на вудку ловить її часто. Не споживає сам. Не їсть. Колезі-перекладачеві він кожен тріпотливий хвіст дарує щедро щотижнево. Цікавив сам його процес. Процес азартний риболовний над сяйвом миготливих плес. Такий по-своєму змістовний. Розстались ми тоді. Було прощання згодом з його другом. І не одне ще надійшло сумне звідомлення про тугу. Нема рибалки вже. Нема. Він не закине більше вудку. Забрала десь його зима. В руці тверду тримаю грудку. Не опустив я ще її. Іще не вдарилась об віко. Веду розмови ще свої в уяві з добрим чоловіком... 3 лютого 2021 р. Пам’яті Петра Слободяна Неймовірна така емоція. Неймовірний душевний стан. Гол забив з усієї моці головою Петро Слободян! Розгубилась тоді “Баварія”. Не чекала таких подій. Мов зненацька попала в аварію на шляху до одної з мрій. Як раділо тоді Прикарпаття! Як пишались твої земляки! Кожен з них мав тебе за брата в сімдесяті оті роки... А сьогодні – річниця смерті. Як там, друже, тобі в небесах? Припускаю – такий же впертий і не губишся при зірках... 16 грудня 2024 р. *** Посипав попіл під троянди. Для них то є потрібна річ. І вже не мріється про мандри в непередбачливу цю ніч. Стоїш неначе на узбіччі, а десь “шахеди” й літаки чиїсь висвітлюють обличчя і рвуть довкілля на шматки. Нас хочуть знищити достоту всіх до останньої ноги. Ми просто жити недостойні – вважають наші вороги. Таке подумавши, одначе обходиш насипи квіток. Що нас чека? Не передбачиш. І сиплеш попіл на пісок… 9 січня 2025 р. Криївка Навіяне відновленням і освяченням криївки ОУН у горішньому лісі в моєму рідному селі Рудники на Прикарпатті Дочекалась вона на свій час – у горішньому лісі криївка. Відновили. Є лампа і гас. Божа Матір. І стіни, й долівка пооббивані дошками в ній. От і стала новим артефактом. У культурі достоту своїй самобутній у неї характер. Бачу, як оживає вона в сорокові. Йдуть хлопці по росах. Їх сліди – то не їхня вина. Та вже зрада іде по дорозі і пайдьошників лютих веде. “Прокидайтеся!” – вигукнув “Хмара”. І крізь гілля, від сонця руде, видно здалеку їх, мов крізь шпару. Бій запеклий. З шести лиш один уцілів. То був рудницький Рожко. Він же “Хмара”. І в той часоплин йому жити лишилося трошки. Знов сюжет продивляюся. Знов. Молоді і просвітлені хлопців місці сили. В основі основ почуваються, як переможці. 1 жовтня 2024 р.
Національна еліта · “Мовчанове слово завжди живе, нове, правдиве й значуще в позачассі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Скарбошукач “світла у надрах родових”

Велелюдно в головній залі Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого. Творча зустріч з Поетом Павлом Мовчаном. Знані літературознавці, письменники, вчені, журналісти, мистці, педагоги, громадські діячі і політики. Коротка перерва між масованими терористичними атаками рашистів на Київ наповнена Словом, зітканим чуттєвостями муз, розмаїтими кольорами – від червоного до чорного, символізуючи боротьбу за життя і волю, та думками, покроєними добром і зболеними злом. Хотів був перестоять на узбоччі, та вітер солі кинув межи очі… Цього разу, сьогодні – це вітер війни, що рвучко й безустанно “пекучим болем застеляє світ”. Таким нині видається сприйняття життя – болюче, розгойдане, розкуйовджене, розкидане до зриву і майже повної непередбачуваності. Бо війна, здається, намагається стати над життям, людськими долями, над природним правом “Бути”. Здається, що спасенним оберегом у цій борні з московським сатанізмом є лише рідна земля, в яку вкорінена пам’ять твого Роду і Народу, будучи джерелом віри і сили. Ось плоть моя суглинисто-земна вгрібається лопатками до дна, до кременя, до мовчазного лона, – чим глибший корінь, тим стрімкіша крона… Щемно, надзвичайно емоційно розпочав Поет свою оповідь. Сувора проза про драму життя роду, зрощеного з хлібодарів і духівників, про чорну й багату українську землю, яка чомусь (?!) часто не ставала рятівником українства від мору, про свої “університети”, в яких науку пізнавав через стверджену неправдивість світу, кривду, зневіряння, митарства, але йдучи невідступно до храмового світла. Бо, як зізнавався Павло у вірші “Згадати слово”: Везли на всі боки мене одночасно, І згляд крейдяний степи та ліси знакував – Ген риска вздовж рейок і досі біліє Незгасно, Хоча я не раз до очей намоклий рукав Притискав… Забув, що набув, і не знаю, що втратив.., що ледве й впізнала мене моя мати… У залі панувала якась незвична тиша, адже “виговорювався” Поет, філософія життєтворчості якого ніби єднала в міцному сплаві триєдності “земне-духовне-небесне”. І в цьому сходженні від серцевин до верховин відчувалося, що для нього насправді священним першопочатком, який напував душу, завжди був родовий материк, рідна земля. Бо не згадалась, викликалась болем Вся лінія життєво-родова, і вибухав ізнов погаслий голос, і кров переливалась кругова аж до синів від Єви до Адама… Мабуть, так “писано” і велено Творцем, що його ціннісними орієнтирами були, на щастя, не “правильні” до дистильованості офіційні критики та бонзи-цензори, а саме поклики родової, національної пам’яті. Оця до кінця незвідана сила й викрешувала Мовчанові твори – глибоко філософічні, ліричні, природо-естетичні, по-громадянськи відважні, наділені “здатністю” з кількох віршованих рядків витворювати цілі книги-трактати, осмислюючи Буття Людини, Народу, України, Людства, Світокосмосу. Справжній народний Поет, що обдаровував Людину найвищою земною чеснотою – Добром. Оце давнє “Живи, дбайливо множачи Добро…” (“Дидактичне”, 1964 р.) є, як на мене, лейтмотивом, життєвою квінтесенцією Мовчанового Буття. Написавши це у 25-річному віці, він донині зберігає дух того високого юного злету, що вже тоді наблизився до біблійної мудрості. Мовчанове слово навіть звуком, мелодикою, натхненністю втілює сутність і смисли, бо воно завжди живе, нове, правдиве й значуще в позачассі. Як пише сам Павло – “ніби слово вимовилось щойно”. Ось уже другий піввік його Слово сотворює благородний Чин, невгасиму Віру, незбориму Ідею, ставши оберегом, захисником, просвітником, будителем, творцем Національної Ідеї, Української Мови, Ідентичності, Державності. Мовчан – це Храм у Слові, бо Слово Поета, то джерело, ядро національної Пам’яті, що є найвищою цінністю для Роду і Народу. Бо давалась пам’ять, мабуть, не для того, Щоб в’язати дати: де, коли й для чого? Власного не знати? З слова жить чужого? (“Пам’ятати?..”) Є ще одна зваблива принада в Поета, яку неможливо оминути, оскільки ця чеснота обрамлює його особистісне “Я” й суспільне тло діянь, ставши для нього буденною й водночас високоетичною матрицею життя, на якій він зростає як Просвітник, Письменник, Мистець, Громадянин і Державник. Тоді, на тектонічному зламі 80–90-х років ХХ століття, він, як і його побратими по Музах, відчувши епоху своїм українським серцем, осмисливши незбагненні круговерті боротьби за відновлення Державності, покинули творчі майстерні, вийшовши на барикади Свободи й Незалежности з огненним Словом і шляхетним Чином, своєрідно відроджуючи вікопомний аристотелівський афоризм: “Усе людське є політичне”. Сьогодні Павло, натхненно читаючи Поезію, згадував свого побратима Івана Драча. У запропонованому контексті не міг і я у своєму виступі оминути цього славного Поета. Пам’ятаю, як у дарованій Драчем (20.11.1997 р.) його праці “Політика” знайшов цитування ним Демосфена (“Дія, дія, дія!”), ніби відповідаючи на запитання, що в ті часи могло бути важливішим за “красне письменство”. Я за те, щоб ці блудні сини, зазначав Драч, повернулися до своїх вівтарів. Але лише в одному випадку. Якщо вівтарі не осквернені завойовниками… Очевидно, у цьому вміщено найбільш правдиву відповідь на запитання тодішнього часу, коли дзвоном донині гуде клич: “З ким ви, майстри культури?”. Павлова відповідь тоді була простою до ясноти – зі своїм Народом, Україною. І це не тільки політичний, але передусім духовний, моральний вибір митця, коли аналізуєш етику Мовчанового Чину, значущість його ролі в реалізації української національної Ідеї. Декларація Української Незалежности (16 липня 1990 р.), Акт проголошення Незалеж¬ ности України (24 серпня 1991 р.), прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.)… Події, дати надзвичайної ваги, поза якими неможливо вести мову про політичний, духовний, світоглядний суверенітет Українського народу, адже вони заклали фундамент незворотності державотворчих процесів. Зроблене ним – доробок значущої національної цінності, який здатна справедливо оцінити лише українська історія в боротьбі за Волю України. Саме таким найчастіше сприймається особистість Мовчана, що впродовж життя безупину випромінює українськість, енергетику національного олюднення, рух до життя і для життя. Його Слово завжди звучить натягнутою струною, у ньому переплітаються всі чуттєві гами, скроєні з любові, добра, захоплення, ненависті (до зайд), нестримні пориви в обстоюванні правди й справедливості в обширах від мікродо макрокосмосу, наповнюючи етичним обов’язком відповідальності за все суще і ненарожденне. Він відчуває Серцем і обрамлює Словом істину, що “Життя розгонисте, як свято…” (“Серцевина”). І треба встигати, працюючи, творячи, борючись натягнутою струною, не боячись її обриву, знаючи, що тільки така (а не обвисла) видаватиме прекрасну й неповторну мелодію. Його Поезія наснажена, намолена євангельським духом, закликає пізнавати й усвідомлювати ту вічну правду, що коли “вирішуєш скупо сіяти, то й скупо жатимеш”. Своїм чином і прикладом він безустану (як щоденний плебісцит у Ренана) доводить людям, українському світу, що ним невтомно ореться, щедро сіється, дбайливо зрощується українська справа, національна Ідея, священна на віки Держава. А єдина причинність цієї ментальної стійкості – незрівнянна любов до рідної Землі¬ України, яку невгамовно зрощує Павло у своїй душі. Не відніму – додам любові, змертвілу глину оживлю І возвеличу в кожнім слові: – О земле, я тебе люблю! Здається, що в цьому ніжному, по-синівськи етичному словотворі нуртує весь духовний космос Павла Мовчана. Не перебільшую, але саме такою ціннісною силою і талантом, наділеним Божим даром, сповна володіє цей пружний, романтичний, філософічний, ліричний, гостро заточений, національно огранений Поет, ставши чільним оберегом української справи, генетичного коду Нації. В його образі – сильно вкарбоване ріднолюбство, різко окреслюючи щиру правду, що Він – із Народу, серед Народу і слугує своєму Народу. Тому з такою одержимістю, сумлінністю, жертовністю він оберігає й синтезує серед Нації такі нині затребувані чесноти суверенності, соборності, національної свідомості, рідномовності, самовідданості Україні, називаючи їх “самоволею неба”, тим космосом, в якому наполегливо й вперто шукає “гніздо життя” для України. Однак стільки і скільки б не торкатися таких глибинних і напрочуд близьких нашим серцям його поетичних струн, Мовчанова Муза зберігає свою непізнаність, зачаровано знаходячись за обрієм, як “первонароджене і незникоме”, водночас не вгаваючи нагадувати сущим про їхню вічну місію – “роздмухуй пам’ять і воскреси мову”, дай імена незаслужено забутим, бо “тільки зраджені словом існують у слові”. “Пам’ятаймо!”, закликає Словоспівець, виконуючи свій моральний заповіт, чесно тримаючи одвіт перед Богом і людьми, стверджуючи: “Одвічна ти, Земле, одвічна і Мова”. Для цієї найвищої цінності двері його Поезії відкриті настіж, на всю широчінь. І навіть у втаємниченій, містичній римі Мовчана звучить дохідливо сакральна мета Нації, її найсокровенніше мистецтво “Бути!”, а не мати”. Через віки він ніби вступає в творчий діалог зі знаковим шведським філософом-містиком Сведенборгом, якого продовжує “перечитувати” донині, солідаризуючись з його висловом: “Яким ти є, так ти і бачиш…”. Можливо, саме ця якість природовідповідності Мовчана уможливлює триєдність бачення ним Світу в особистісному, національному, загальнолюдському вимірах. Справді, вчора багатослівна зала Національної бібліотеки “намагалась” якось умостити Поета в свою нішу, скрутивши його перевеслами компліментарностей. Мабуть, несила. Бо невмістимий, незбагненний, несхопимий (за Сковородою) цей воістину планетарний Митець, Співець і Творець, який посідає гідне місце у вінку національної поетичної Слави. Проте атмосфера цього святошного дійства, що відбувалось під прицілом очікування безперервних рашистських бомбардувань, все-таки вмістила головний спільний знаменник товариства – подячність і вдячність Павлові Мовчану, прекрасному, вершинному Поету за його незміряну ніким Любов до свого Роду, Народу, рідної Землі, України, який своєю життєтворчістю в ці смутні часи війни з кровожерним московитом промовляє до світу Шевченковим Словом: …не втечете І не сховаєтеся, всюди Вас найде правда-мста. Глибока шана духовному Достойнику Павлу Мовчану, котрий уселяє в серце Нації Віру й весняну Надію: Що трісне лід – коростяна зима пощезне геть, бо Сонце очі гріє… Щасти Тобі, Павле! Снаги і Духу! Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Фото Андрія МИХАЙЛИКА
Суспільство · “Сучасна бібліотека – це потужний культурний, освітній та інформаційний заклад, де формується нова свідомість”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Бібліотека: простір знань, діалогу та змін

Що таке бібліотека сьогодні? Часто звучить думка, що це просто сховище книг, місце, яке втратило свою актуальність у цифрову епоху, коли інформація доступна в один клік, тому нібито бібліотеки стали зайвими, застарілими та нецікавими для сучасної молоді. Така оцінка далека від правди. Сучасна бібліотека – це потужний культурний, освітній та інформаційний заклад, де формується нова свідомість, народжуються сміливі ідеї і зростає відповідальність за майбутнє нашої країни. Саме тут збираються ті, хто прагне знань, хто не боїться мислити та готовий творити справжні зміни. Тернопільська обласна універ¬ сальна наукова бібліотека (ТОУНБ) – культурний та освіт¬ ній осередок Тернопільщини, який поєднує багатовікові тради¬ ції з інноваційними підходами до роботи з користувачами. Вона є одним із провідних центрів збе¬ реження наукових, історичних і культурних надбань регіону, а та¬ кож простором для впроваджен¬ ня новітніх бібліотечно-інформа¬ ційних технологій та проєктів. Тут зберігається понад 360 тис. примірників документів україн¬ ською, польською, англійською, німецькою, французькою та ін¬ шими мовами. Фонд бібліотеки універсальний і водночас уні¬ кальний завдяки наявності кра¬ єзнавчого сегменту, літератури з питань національно-визвольних змагань, історії, ремесел, народ¬ них традицій та обрядів й окре¬ мих книжкових колекцій. Окре¬ мою гордістю книгозбірні є фонд рідкісних та цінних видань. Тут зібрано скарби української та сві¬ тової друкованої спадщини – 2802 примірники документів, се¬ ред яких унікальні рукописні книги кириличного друку XVIII століття, праці класиків історіографії, видання з природничих наук, мистецтва, культури. Збе¬ реження та відкритість цього фонду – ще одне свідчення того, що бібліотека не лише дивиться в майбутнє, а й дбайливо оберігає минуле. Проте мати книги – не найголовніше, важливо вміти максимально швидко знайти потрібну інформацію. Саме це забезпечує потужний довідково-бібліографічний апарат ТОУНБ. Він охоплює як традиційні каталоги – абеткові, систематичні, краєзнавчі, так і сучасний електронний каталог, що діє від 2004 року. Вагомим здобутком є корпоративний проєкт – “Зведений каталог публічних бібліотек Тернопільської області”, створений у 2017 році. До нього долучилися 10 публічних бібліотек краю, об’єднавши свої ресурси в єдину інформаційну мережу. У сучасному інформаційному середовищі доступність краєзнавчої інформації є особливою цінністю, оскільки сприяє збереженню, популяризації та інтеграції локального культурного надбання у світовий цифровий простір. Електронна бібліотека краєзнавчих видань Тернопільської області, доступна на сайті ТОУНБ, – це жива платформа, що відкриває Тернопілля всьому світові з його історією, людьми, подіями й культурним надбанням. Станом на 1 травня 2025 року електронна бібліотека нараховувала 951 повнотекстове видання – книги, брошури, наукові збірники тощо. Кожний оцифрований документ має чіткий зв’язок із Тернопільщиною – за змістом, походженням чи тематикою. Від 2004 року на базі ТОУНБ функціонує загальнодоступний універсальний електронний інформаційний ресурс – регіональний інформаційний портал “Тернопільщина”, який містить дані про історію, культуру, географію, природу, населення, економіку, освіту, громадсько-політичне життя та інші сфери діяльності людей; про уродженців області й відомих осіб, котрі проживали, перебували, навчалися, творили і творять історію нашого краю. Особливу увагу приділено меморіалізації подій російсько-української війни, ушануванню пам’яті її учасників і подій. Триває робота з наповнення контентом рубрики #російсько¬українська війна 2022 – Книга пам’яті Тернопільщини. Зважаючи на виклики сьогодення, Тернопільська ОУНБ значну увагу приділяє формуванню національно-патріотичної свідомості різновікової читацької аудиторії. Від початку повномасштабного вторгнення рф на територію України у бібліотеці започатковано низку благодійних акцій на підтримку Збройних сил України, створено психосоціальний бібліопростір “В гармонії з собою” на підтримку родин військових, які пропали безвісти. Видавнича діяльність Тернопільської обласної універсальної Творча зустріч із Марією Матіос наукової бібліотеки — цеглини в мур культурної пам’яті краю. Упродовж багатьох років книгозбірня систематично формує унікальний краєзнавчий контент, який є джерелом знань для дослідників, освітян, краєзнавців, учнів і всіх, хто цікавиться історією та культурою Тернопільщини, зокрема щорічник “Література про Тернопільську область”, “Публічні бібліотеки Тернопільщини: рік...”, “Календар до знаменних і пам’ятних дат Тернопільщини”, “Культура Тернопільщини”, бібліографічні покажчики серії “Мистецька Тернопільщина”, “Тернопільщина в народознавчих пам’ятках”, “Репресовані письменники Тернопільщини”, “Наукове товариство імені Шевченка і Тернопільщина (1873–1940): Історично-філософська секція: дійсні члени”, “Наукове товариство імені Шевченка і Тернопільщина (1873–1940): Філологічна секція: дійсні члени”, “Наукове товариство імені Шевченка і Тернопільщина (1873–1940): Математично-природничо-лікарська секція: дійсні члени”, “Зведений каталог діаспорних видань”, серія ретроспективних бібліографічних покажчиків “Родом з України”, присвячених видатним постатям, пов’язаним із Тернопільщиною: Іванові Пулюю, Йосифові Сліпому, Уласові Самчуку, Ігорю Ґереті, Іванові Огієнку, Володимирові Гнатюку, Шмуелю Йосефові Агнону, Лесеві Курбасу, Юліушові Словацькому, Соломії Крушельницькій, Романові Шухевичу та іншим. Бібліотека регулярно організовує зустрічі з відомими українськими авторами, відкриваючи читачам сучасну літературу крізь призму особистого досвіду її творців. Нещодавно відбулися теплі й щирі розмови з Василем Шклярем – одним із найвпливовіших голосів сучасної української прози; Марією Матіос – Акція до Всесвітнього дня книги та авторського права «Книга — вікно у просторі й часі» ні. Їхня багаторічна дружба, спільне бачення цінності українського мистецтва стали основою для втілення цього задуму. У 2025 році під егідою УБА та з ініціативи ТОУНБ у регіоні стартував обласний конкурс “Бібліотечний Оскар”. Це не конкурс заради нагород: він – про людей, які щодня долають виклики, щоб зробити книгозбірні сучасними, доступними й потрібними кожному. Це про місцеву владу, яка підтримує цей рух, вкладає ресурси та створює умови для розвитку бібліотечної справи. І про саму громадськість, яка потребує якісних, комфортних та відкритих просторів для навчання, спілкування і творчості. Зовсім скоро, у вересні, на Всеукраїнський день бібліотек, ми зберемося, щоб відзначити найкращих із найкращих – тих, хто щоденно, іноді непомітно для широкого загалу, віддає себе справі виховання і формування нашої нації. Нещодавно в Тернопільській ОУНБ стартувала нова акція “Читаємо – творимо націю”. Цей проєкт – добірка книжок, які підтримують у непрості часи, запалюють віру, надихають на дії та боротьбу. У цих виданнях – слова й думки, що формують нашу ідентичність, любов до рідного, пам’ять про минуле, сила незламного духу й віра в майбутнє. Одним із найважливіших досягнень останніх років стало створення в книгозбірні безбар’єрного простору: бібліотека відкрила двері для всіх – незалежно від фізичних можливостей, віку чи обставин. Люди з інвалідністю, маломобільні відвідувачі, батьки з дитячими візками, літні люди – для кожного тут створені умови, аби почуватися рівним серед рівних. Тернопільська обласна універсальна наукова бібліотека – це жива історія, нескінченне джерело натхнення та місце, де кожен може віднайти свою дорогу до майбутнього. Тут переплітаються минуле й сучасність, традиції та інновації, серця і розуми – щоб разом творити нову Україну. Бо справжня сила нації починається зі знань, а знання – тут, серед цих стін, перетворюються на світло, яке освітлює шлях вперед. Саме тут народжується майбутнє, яке ми будуємо вже сьогодні. письменницею, чия творчість глибоко вкорінена в історію і душу нашого народу. У стінах книгозбірні постійно організовуються зустрічі з талановитими місцевими авторами, які примножують літературну славу Тернопілля. Знаковим є те, що у бібліотеці діє національно-патріотичний проєкт “Україна в серці кожного”, в рамках якого проводяться презентації та авторські зустрічі з військовими письменниками, ветеранами російсько-української війни, вечори пам’яті загиблих Героїв України. Значний інтерес серед місцевої громади викликав поетичний марафон “Віршована весна”, проведений у межах Національного тижня читання поезії, ініційованого Українським інститутом книги до Всесвітнього дня поезії. Захід зібрав понад сотню любителів поетичного слова – відомих тернопільських поетів і прозаїків, акторів, учнів, студентів та мешканців міста. Усі вони читали улюблені вірші, ділилися власною творчістю й створювали особливу атмосферу єднання навколо поезії. Ще однією з найбільш резонансних подій цього року стала виставка-інсталяція “Магія ліній і кольорів: Всесвіт Івана Марчука”. Іван Марчук – художник і скульптор світового рівня, чиє ім’я внесене до списку “100 геніїв сучасності” за версією британського видання The Daily Tele- graph. Його унікальна техніка пльонтанізму, що поєднує тисячі тонких ліній і кольорових плям, створює неймовірну глибину й багатогранність образів, які захоплюють і вражають глядачів. Ідея створення виставки виникла після особистої зустрічі директора ТОУНБ, заслуженого діяча мистецтв України Валерія Бачинського з Іваном Марчуком у Від- Підготувала Ірина ВРУБЛЕВСЬКА, головний методист науковометодичного відділу Тернопільської ОУНБ Виставка-інсталяція «Магія ліній і кольорів: Всесвіт Івана Марчука» Презентація нового роману «Заячий костел» Василя Шкляра
Витоки · “Літописи – не історичні тексти в сучасному розумінні, а літературні твори, насичені міфологічною символікою”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Обрядові та пісенні джерела “Слова про Ігорів похід”

Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук Добриня-сват та Ігор-сват Як уже з’ясовано, в основі Ігоревого походу на половців (із чиїм ватажком був засватаний Ігорів син) лежав ритуал “героїчного сватання” – здобуття нареченої внаслідок збройного походу (спершу – справжнього, потім – символічного) юнаків до чужої землі (давніше – іншого роду). Ритуал консервував давнішу реальність, а словесний фольклор описував ритуал. Між історичною реальністю і символічним ритуалом не було чіткої межі: половецький хан Тугоркан (прототип билинного Тугарина) загинув у битві з власним зятем київським князем Святополком (останнім сюзереном Яня Вишатича) і був урочисто похований останнім. Сучасними Ігоревому походу були Хрестові походи – високою мірою ритуальні. За два століття до походу князя Ігоря та його сина Володимира на половців відбувся похід воєводи Добрині та його небожа Володимира на Полоцьк (звернімо увагу на збіги імен та назв!). Попри відмінності в історичних деталях, результати збройних сутичок виявилися ті самі: одруження Володимира з чужою князівною (половецьких ватажків літописи називають тільки князями, а не “ханами”). У першому, архаїчнішому випадку події відповідали казковому сценарію успадкування царства через царівну та ритуалові вбивства старого царя його наступником зі сторони (у моделі “Золотої гілки” Дж. Дж. Фрезера). Окрім літопису, “збройне сватання” Володимира оспіване билинами про богатирів Добриню-свата та Дуная. Очевидно, таке одруження було пов’язане з символічним і водночас реальним підкоренням території. Силоміць одружившись із Рогніддю, Володимир оволодіває через неї й Полоцьким князівством. Полоцькі події могли бути актуалізовані в історичній пам’яті тодішньої київської еліти через те, що дружиною київського князя Святослава була Марія Васильківна з полоцької гілки нащадків Володимира Великого. Саме звідси у “Слові” пісні про рідного брата київської княгині Ізяслава Васильковича (невідомого з інших джерел), Ярославових та Всеславових онуків (чий мир символізувало одруження Святослава і Марії) й, нарешті, про князя-чарівника Всеслава. Зважаючи на символічну умовність фольклору та невіддільної від нього давньоукраїнської світської літератури, важко провести чітку межу між наслідуванням реальної історичної моделі (похід Добрині – похід Ігоря) і використанням літературних текстів (літописів та билин). Так, на ритуальну стереотипність дій накладається символічна умовність описів. Умовно-символічними можуть виступати навіть літописні дати, у деяких випадках прив’язані до інших історичних подій (збіг загибелі Олега Віщого й Ігоря Старого, відповідно, зі смертю візантійського імператора Лева Мудрого та поваленням імператора Романа Лакапіна), фольклорних стереотипів (по 33 роки князювання Олега й Ігоря) або астрономічних явищ (сонячні затемнення 913 та 945 років, комета 912 року в символічних описах загибелі Олега й Ігоря). Значить, літописні тексти як носії символічної мультидисциплінарної інформації підлягають дешифруванню так само, як біблійні або античні. Адже літописи – не історичні тексти в сучасному розумінні, а літературні твори, насичені міфологічною символікою. У символіці головний противник Ігоря хан Кончак (асоціація з коньць “кінець”) – Кощій як уособлення чужого темного царства, а в історії його дочка зі слов’янським іменем Свобода (невістка Ігоря) та син-наступник із християнським іменем Юрій засвідчують значно більшу близькість половецького світу до давньоукраїнського, ніж це видно з архаїчних схематичних протиставлень “світло – темрява”, “свої – чужі”. Саме Юрієві Кончаковичу через чотири десятиліття після Ігоревого походу випало стати символом об’єднання Русі й половців проти монгольської навали й загинути разом із руськими князями в 1223 р. Отже, звернення автора “Слова” як до Боянових пісень, так і до історичних (літописних) подій зумовлене історичними (і не в останню чергу ритуальними) моделями (зразками, сценаріями, стереотипами) для подій, сучасних авторові. Так, сепаратні дії Олега “Гориславича”, його дружба з половцями та виховання сина вбитого Мономахом (на порушення клятви!) половецького князя Ітларя могли асоціюватися з сепаратним походом Ігоря та одруженням його сина з половецькою князівною. (За однією з гіпотез, противник Володимира Мономаха Ітлар – прообраз билинного противника князя Володимира Ідолища). Автор “Слова” застосовував “прецедентні тексти” (літературні твори, історичні події, ритуали) для своєрідного “обґрунтування” (“легітимізації”) сучасних йому й описуваних ним подій. Так само літописці співвідносили описувані ними події з біблійною, візантійською, античною греко-римською та давньосхідною історією (наприклад, князь Володимир та його бабуся Ольга – візантійський імператор Костянтин та його мати Олена). Пошук історичних моделей-сценаріїв був звичний хоча біз практики співвіднесення новозавітних образів та подій зі старозавітними. Боянова основа заклинальної пісні Ярославни? Звернімо увагу на те, що принаймні в деяких випадках “поетичне редагування” стосується включених до “Слова” текстів Бояна. Навряд чи автор, сам будучи поетом світового рівня, запозичав Боянові тексти без жодних змін. Значно вірогідніші адаптації форми та змісту до нового тексту. Наприклад, вічи Трояни (*січи Святълавличи) – початок Боянової пісні про Олега Святославича (“Гориславича”), діда головного героя “Слова”. Розглянемо детальніше другу Боянову пісню про нього наприкінці “Слова”. Рекъ Боянъ – пряма вказівка на використання Боянового тексту. Далі зіпсоване місце и ходы на Святославля можна прочитати исходъ сына Святославля – повернення Олега Святославича (“Гориславича”) з грецького полону, символічно уподібнене до біблійного концепту Виходу (исходъ). Таке прочитання підтверджене контекстом: далі йдеться про старий час Ярослава Мудрого та його онука Олега і згадано вірогідний титул останнього “великий хан” (коганъ від ха-кан) як “архонта (князя)… всієї Хозарії” (збереглася його печатка з таким написом). Однак тут коганя – редакторська правка замість суголоснішого къняжа: къняжа хоти! Тяжько ти… Можлива реконструкція: *Въспілъ бо Янь исходъ сына Святославля Чьрьніговьска Ис полона страны Грьчьскы – Пісньтворьць стара времене (стары годины) Ярославли и Ольговы: Къняжа хоти! Тяжько ти Голові кромі рамене (тілесе), Зъло рамене (тілесе) безъ головы. І вже до цих Боянових слів (про Олега Святославича) автор додає свої, не менш поетично організовані (про Олегового онука Ігоря): *Руси горе безъ Игоря! Завершення славня звучить більш суголосно з іменем не Ігоря (*Солньце світлОє въ небесе – // ИгОрь кънязь въ святої Руси), а Олега Святославича (*Солньце світлОє въ небесе – // Ольгъ Святъславичь въ святої Руси). Тоді стає зрозумілою роль Дунаю як кордону Візантійської імперії, покинутої Олегом: *Дівы піють Дунаї ми – співы ся вьють незнаєми, чрізъ море льють ся гОлоси къ Чрьнігову городу. Останнім рядком Боянової пісні був, очевидно, Гради рады, весели вьси (“веселі села”) або …и вьси вьси (“і всі села”). Заключний славень Ігореві, його братові, синові й іншим – творіння самого автора “Слова” (де винятково дивна відсутність слави київському князеві Святославу). Погляньмо тепер на композицію закінчення тексту “Слова”: заклинання Ярославни, опис утечі Ігоря з полону й після цього раптом Боянові слова до князевої хоті (коханої). Виглядає так, наче звернення співця до княгині – це відповідь на княгинине заклинання. А це означає, що первинна основа “плачу” Ярославни – найпоетичнішого місця “Слова”! – належить Боянові (й тоді стосується вона, природно, дружини Олега “Гориславича”). За заклинанням дружини ішло Боянове звернення до неї, а опис утечі Ігоря вставлений пізніше автором “Слова” посеред Боянових слів. Таке припущення підтверджують принаймні два текстологічні спостереження. По-перше, обидва вживання Ярославною поетизму (“однослівної формули”) лады не суголосні контекстові. Натомість замінивши в цих місцях лады на Ольга (“Олега”), отримуємо суголосні рядки: *своєю легъкою крИлу // На моєго Ольга силу та *Възълелеи, господине, // кънязя Ольга къ мні дьньсь. Подруге, саме ім’я Ярославни не вписане в суголосся, що дуже дивно для такого поетичного уривку: усі чотири згадки її імені не мають рим. Це може означати вторинність її імені в цих контекстах. Але, замінивши її ім’я іменем Олегової дружини Феофано (зі шляхетного візантійського роду Музалонів), отримуємо вишукане римування: *Феофано хоть коганя Піє въ Тьмуторокани… Феофано хоть ОльгОва Піє рано въ ЧьрнігОві… Феофано хоть ОльгОва Піє рано въ НовъгОроді (в останньому випадку, природно, ідеться про Новгород-Сіверський). Олег Святославич був послідовно тьмутороканським, чернігівським та новгород-сіверським князем. Образ коханої, що очікує чоловіка в кожному з його міст, можливо, навіть поетичніший за потрійний повтор назви Путивля у збереженому тексті “Слова”. В усякому разі ім’я лружини Олега має, як бачимо, текстові суголосся – на відміну від імені дружини Ігоря. Нарешті, наступне Боянове звернення до княгині (реконструкцію якого наведено вище) органічно продовжує її пісню. Таким чином, “поетичним редактором” (принаймні в деяких місцях тексту) виявляється сам автор “Слова”. Так підтверджується давніше припущення про те, що пісні Бояна могли бути використані у “Слові” значно ширше, ніж здається на перший погляд. Сказане не виключає участі автора “Слова” в “доопрацюванні” княгининого заклинання в процесі його адаптації до Ярославни й Ігоря. Так, очевидно, не Боянові належать рядки (реконструкція) *Абы не слала къ ИгОрю // сльзъ рано на сине море. Так само не Бояновими є рядки про сучасників Ігоря – київського князя Святослава та половецького ватажка Кобяка. А от згадки в заклинанні Ярославни Дунаю (кордону Візантійської імперії) могли сягати Боянової пісні. Бачимо, що метод мовно-поетичної реконструкції дозволяє не тільки відновлювати давні форми текстів, а й виявляти сліди редагування та використання раніших текстів. кожному творі, відчути глибокий талант, який постійно працює над своїм удосконаленням. Вистава “Маруся Чурай” захопила тонкою, психологічною грою акторки Валерії Новак і виразною режисурою, яку створила заслужена артистка України Людмила Колосович, і сценографією пані Ольги Новікової. Я відчула, що ми маємо справжній духовний діамант – виставу, грані якої відшліфовують талановиті українські митці. Тому раджу знайти можливість побачити цю виставу і повною мірою усвідомити, хто ми є і якими ми є. Наталія ВЕСЕЛИЦЬКА, старша наукова співробітниця Київського літературномеморіального музею Максима Рильського Світлину надано авторкою
Витоки · “Літописи – не історичні тексти в сучасному розумінні, а літературні твори, насичені міфологічною символікою”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Творчість рятує

Днями відбулось моє знайомство з театральною художницею Ольгою Новіковою в Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Її художня творчість різноманітна, яскрава та багатогранна, включає у себе не лише сценографію, але інші мистецькі жанри – пейзажі, натюрморти. Плідно поспілкувались напередодні вистави “Маруся Чурай”, присвяченої 95-річчю Ліни Костенко. Приємно було зустріти доньку поетеси Оксану Пахльовську. Звісно, всі роботи, розташовані в майстерні художниці, передивитись за годину не вдалось. Лишилось бажання поспілкуватись ще і мати змогу ретельно зосередитись окремо на
Витоки · “Міф – не вигадка, а своєрідне порівняно з сучасним висвітлення історії”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Милозвучність української мовив інформаційній безпеці сучасної України

Тарас ГОЛОТА, аспірант КНУ ім. Т. Шевченка, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара Славнозвісна милозвучність (евфонія) української мови – не тільки художньо-естетичний образ, а й цілком наукове поняття з багатьма об’єктивними параметрами, серед яких головний – тяжіння до відкритих складів у потоці мовлення. Ця тенденція з усіх слов’янських мов найбільше виявлена саме в українській, оскільки її територія найближча до території праслов’янської мови. Так звукова сторона мови (фонетика) потверджує давню слушну тезу про те, що хліборобське населення тисячоліттями залишається на тій самій території. Цей факт є аргументом на користь правдоподібності реконструкцій мовних станів давніших часів – зокрема, мовної карти України епохи Трипільської культури. Важливим новітнім відкриттям стало осмислення трьох явищ: а) панування відкритих складів у праслов’янській мові, б) повноголосу в епоху Київської Русі та в) милозвучного чергування голосних і приголосних в українській мові – як свідчень єдиної вимовної звички тієї самої людності на тій самій території. Адже саме територія поширення української мови відповідає території розповсюдження праслов’янської мови – носіями останньої напередодні її розгалуження були творці Київської археологічної культури. (При цьому поширення повноголосу на Новгородщині корелює з виразними українськомовними рисами цієї території). Додатковими чинниками української милозвучності виступають слабкий наголос та незначне ослаблення (редукція) голосних за цими параметрами українська мова різко протиставлена московитській. Не випадково українська мова на іноземців справляє враження співу – це визначено названими звуковими чинниками. Немалу роль відіграє й багатство дзвінких приголосних (для порівняння: у фінській мові голосних іще більше, але значна кількість глухих приголосних порушує ефект милозвучності). Нарешті, у давнину українська мова мала носові голосні, які могли не тільки гармонійно поєднуватися з музичним супроводом до пісні, а й певним чином заміняти музику. Ґенеза української милозвучності (зокрема, репертуару голосних звуків української мови, специфіки наголосу та складотворення) невіддільна від формування особливостей української епічної та ліричної пісні. Реконструкція поетичних текстів Київської Русі (на основі обрядового фольклору, героїчних колядок, києворуських билин, літописів) показує, що тогочасні уявлення про мовну, зокрема поетичну милозвучність були високорозвиненими та різноманітними. Тексти княжої доби були звукописно організованими та технічно досконалими – мова своїм звучанням значною мірою заступала музику (чому сприяла й наявність носових голосних, які створювали особливі звукові ефекти). Отже, милозвучність складається з таких чинників, як тяжіння до відкритих складів, відсутність сильного наголосу та ослабленої вимови (редукції) голосних, наявність додаткового наголосу для врівноваження основного, широке використання дзвінких приголосних у потоці мовлення, уникання зайвого вживання іншомовних слів із неприродним для української мови накопиченням приголосних, ритмічність і пісенність мовлення… Милозвучність української мови не тільки захоплювала, а й науково зацікавлювала Івана Нечуя-Левицького і Володимира Самійленка, Івана Огієнка і Василя Ващенка, Петра Тимошенка і Ніну Тоцьку. Це явище – нематеріальне національне надбання України. І коріння такої милозвучності, як показують сучасні дослідження, – не тільки в епосі Київської Русі, а й набагато давніше, у часах Трипілля – завдяки незмінності хліборобської людності та сталості вимовних (артикуляційних) звичок.
Витоки · “Міф – не вигадка, а своєрідне порівняно з сучасним висвітлення історії”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Унікальний музей у серці Києва

Анна ТЕРЕБІНСЬКА, студентка НУБіП Звичний маршрут від Майдану Незалежності до Європейської площі, у шумі автівок і людського гомону, раптом змінюється. Варто лише звернути у невеликий провулок – і опиняєшся в іншому Києві. Це провулок Тараса Шевченка, 8-а. Скромна адреса, за якою приховується справжній часопростір – літературно-меморіальний будинок-музей, де колись жив і творив сам Тарас Григорович. Будівля невелика, дерев’яна, світло-жовтого кольору. Здається, її обійшов час, і саме тому вона видається щирою. Коли заходиш усередину, одразу зникає міська напруга. Повітря, хоч і сухе, але сповнене запахів дерева, пилу й давнини. Це не музей у сучасному сенсі – це дім, де зупинилися кроки поета. У цій оселі Шевченко мешкав у 1846 році. Саме тут він написав кілька віршів, зустрічав друзів, працював над малюнками, вів листування. Його кімната – маленька, але затишна. На простому дерев’яному столі лежать офорти, палітра, чорнильниця. Стілець біля вікна зберігає слід сидіння – здається, ось-ось він повернеться, покладе руки на коліна й замислиться. Усе оформлено так, щоб гість міг відчути атмосферу часу, а не просто споглядати експонати. Екскурсоводи тут особливі. Вони не розповідають, а розмовляють. Їхні голоси не порушують тиші, а вплітаються в неї. Вони не читають із папірця, а ведуть крізь емоційні ландшафти життя Кобзаря. Розповідь торкається не лише творчості – вона йде далі, в особисте: як Шевченко переживав арешт, як пив каву, з ким листувався, що малював у вільні хвилини. На стінах – оригінальні офорти, автографи, світлини. Кожна річ має історію, і вона не подана як нудна довідка – її відкриваєш, немов шухлядку в пам’яті. Вікна музею виходять у сад – той самий “садок вишневий коло хати”. Навесні тут цвітуть вишні, і коли сидиш на лавці біля квітучого дерева, крізь гілля можна уявити, як сам поет вдивлявся в цю ж природу. Це не копія, не інсталяція – це місце, яке він обрав. Особливу атмосферу додає мансарда. Там зберігається художнє приладдя Шевченка – пензлі, палітра, мольберт. Тут Тарас Григорович малював, і саме з цих знарядь народжувалися його графічні роботи. Руки майстра ще ніби відчуваються на дерев’яному держаку пензля. Після відвідин музею залишаєшся не з відчуттям “пройденого маршруту”, а з тишею всередині. Це тиша не порожня, а наповнена змістом. Це місце не для туристичного фото на згадку, а для роздумів. Тут немає вітрин із підсвіткою чи електронних гідів. Тут не намагаються вразити. І саме цим вражають. Мене особливо зворушив той факт, що попри століття й реставрації музей зберігає якусь первісну щирість. Його вигляд не “вилизаний”. На стінах помітно тріщини, де-не-де скрипить підлога. Але все це – не недолік, а ознака життя. Музей не консервував себе у воску, він дихає минулим. Відгуки інших відвідувачів це підтверджують. Люди пишуть, що відчули зв’язок із особистістю, а не з іконою. Шевченко тут – не лише борець, не лише поет, не лише міф. Він – людина. І в цій людяності він стає ближчим. Хтось із гостей зазначає, що вперше побачив у ньому не “постать з портрета в підручнику”, а людину, яка любила життя, цінувала дружбу, писала ніжні листи й мріяла. Ще одна причина, чому варто сюди прийти, – тиша. У самому центрі Києва, де постійно звучать шум, сирени, розмови, цей будинок стоїть мовчазно. І ця мовчанка – не байдужість, а запрошення до розмови. Тут не кричать гаслами, а шепочуть фактами. Це місце хочеться слухати. Музей працює щодня, окрім п’ятниці, з 10:00 до 18:00. Ціни – символічні. Але справа навіть не в грошах. Справжній скарб – це досвід, який отримуєш. Можна прийти самому, можна з дітьми, можна з друзями – усі знайдуть щось своє. Хтось запам’ятає піч, хтось – письмовий стіл, хтось – тінь яблуні на стіні кімнати. Але байдужим не залишиться ніхто. Є щось дуже українське в цьому музеї. Не в етнографічному сенсі, а в глибинному. Це музей не тільки про поета, а й про народну пам’ять. Це те місце, де національна ідентичність не пропагується, а просто є – мов повітря, мов колір неба. І це дуже цінно учас, коли багато що намагається бути “новим” і “інтерактивним”. Літературно-меморіальний музей Тараса Шевченка – це не просто “ще одна локація”. Це обличчя минулого, яке не соромиться своєї простоти. І тому воно стає актуальним навіть у XXI столітті.
Витоки · “Міф – не вигадка, а своєрідне порівняно з сучасним висвітлення історії”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Нові напрямки сучасних досліджень давнього мистецтва

Дмитро КОЛЯДЕНКО, президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара Що більше ми заглиблюємось у минуле, то більш різнобічними, синкретичними виявляються давні твори, зокрема, належні до словесного, музичного, візуального та інших видів мистецтва. Якщо грек Парменід і римлянин Лукрецій писали наукові твори у формі поем, а грек Платон і римлянин Цицерон – у вигляді літературних діалогів, то нас не повинні дивувати наукові закономірності, зашифровані у пропорціях храму, рисах скульптури, деталях фрески. На рубежі тисячоліть в українському мистецтвознавстві виник метод мовознавчої інтерпретації мистецтва – зокрема, візуального, монументального та танцювального. Було запропоновано спосіб визначення мови, носієм якої був автор давнього твору візуального (фрески), скульптурного або монументального (храм) мистецтва. Найдетальніше цей метод був застосований для демонстрації грекомовності мистецтва стародавнього Криту (“мінойської” доби ІІ тисячоліття дон. е., яку помилково вважають догрецькою), меншою мірою – до мистецтва етрусків. Прикладом інтерпретації монументального мистецтва може бути пояснення використання рогів тварин у храмах стародавнього Криту: давньогрецька назва рогів (керата у двоїні) суголосна назві острова (Крете “Крит”) та давньогрецькому слову, від якого походить і сама назва острова (кратос “сильний”). Зразок пояснення танцювального мистецтва – висвітлення корейського обряду, під час якого при повному Місяці рухаються босими ногами по містку: корейською мовою тарі – і “нога”, і “Місяць”, і “міст”. Особливу цінність мають такі дослідження для пояснення специфіки мистецтва Трипілля. Так, прикрашання трипільських моделей культових крісел (на яких сиділи статуетки богинь) рогами може вказувати на суголосся слів крісло і чресла (останнє символізувало жіночність і народження). А зв’язок міфологічних образів бика і Місяця міг підкріплюватися суголоссям їхніх назв (менс “Місяць” і менз “бик”, збережене як тракійський залишок румунською мовою). Інший напрямок сучасних українських (палео)мистецтвознавчих досліджень – астрономічна інтерпретація трипільського мистецтва. Запропоновано низку астрономічних тлумачень символіки трипільського мистецтва – від розшифрування календаря сузір’їв (співвідносних із шумерськими!) на посудині з Крутобородинців до встановлення функцій трипільських подвійних посудин (“біноклів”) для спостереження за Місяцем і навіть, можливо, передбачення місячних затемнень (близько 90% трипільських подвійних посудин мають відстань між отворами біля 16 см, що при триманні “бінокля” у витягнутих руках відповідає спостереженню руху Місяця впродовж доби: Місяць, побачений в один отвір, буде видимий в інший отвір через добу). Нарешті, було показано історичність міфологічної періодизації еволюції давнього мистецтва. Виявилося, що легендарні покоління (золоте, срібне, бронзове, героїчне та залізне), про які давньогрецькому поетові Гесіоду начебто розповіли тракійські музи, відповідають реальній історії матеріальної культури українськобалканського регіону впродовж тисячоліть (починаючи з 4600 року до н. е.!). До “золотого покоління” належала і Трипільська культура, тоді як пізньотрипільська Усатівська – до срібного. Це означає, що стародавні тракійські жриці – музи – були не тільки уособленням різних видів мистецтв, а й носіями багатотисячолітньої історичної пам’яті про зміни матеріальних культур – пам’яті, котра сягала трипільської доби! Та й, власне, вироби з золота та срібла, за якими назвали ці покоління, є вишуканими витворами мистецтва. Отже, тепер ясно, що ця періодизація, прямо стосовна до мистецтва, була цілком історичною, а не образно-символічною. Адже міф – не вигадка, а своєрідне порівняно з сучасним висвітлення історії.
Незабутні · “Він оживляв Шевченкові твори – вільно, розкуто, глибоко, до самого дна розкриваючи їх сутність”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Богдан Ступка: “Животворяща ідея Кобзаря стала ідеєю українського народу”

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Передслово Геніальний український артист Богдан Ступка відійшов у Засвіт 22 липня 2012 року. Мабуть, у світі не було іншого актора, який значив би так багато у формуванні свідомості нації в умовах незалежності не тільки своїм художнім генієм, але й особистою людською харизмою, що поширювалася на зіграних ним історичних персонажів, зокрема Богдана Хмельницького, Івана Мазепу. Завдяки Богдану Ступці ми наближаємося до історичної суті вітчизняних геніїв – Григорія Сковороди і Тараса Шевченка. Богдан Ступка давно став совістю української культури, а його творчість розширює територію нашої власної совісті… Мені пощастило написати шість книг про Богдана Ступку, чотири з яких побачили світ за його життя1, а дві – вже після2. Але найбільшу книгу – біографію, видану через три місяці після смерті Богдана Сильвестровича, він устиг прочитати в рукопису та навіть написати до неї передмову, в якій, зокрема, відзначалося: “Якщо читачі хочуть познайомитися з історією мого життя і моєї творчості – цій книзі вони можуть довіряти”. Саме у ній вміщено відповіді Богдана Ступки на понад 1200 моїх запитань. Звісно, чимало з них стосувалися Тараса Шевченка, та й у розмовах з артистом український Кобзар, здається, завжди був поруч… Кілька споминів про це. “Тарас Шевченко. Заповіт” Із розмови з Богданом Ступкою: – Ви кілька разів грали Тараса Шевченка або вели розповідь від його імені... – Вперше роль Поета зіграв у 1984 році у виставі “Здавалося б, одне лиш слово...” Андрія Малишка в постановці Олексія Кужельного. Мова йшла не про конкретне життя, скоріше, про долю, житіє Поета. Вдруге, у 1995 році, зіграв Шевченка в спектаклі Валентина Козьменка-Делінде “Сни за Кобзарем”. До речі, це була перша в історії інсценівка “Кобзаря”. У кіносеріалі Станіслава Клименка “Тарас Шевченко. Заповіт” виконував роль Ведучого. Хто дивився сорок років тому виставу Андрія Малишка “Здавалося б, одне лиш слово...” — на все життя запам’ятав створений Ступкою образ українського Кобзаря. Богдан Сильвестрович згадував у 2012 році: “Дуже цікава біографічно-поетична вистава... Порожня сцена, крісло... Поет наодинці зі своїми думами та світом... Ми намагалися показати, що чим більше утисків і страждань він переживав, тим геніальнішою й грізнішою була його поезія, тим значнішим і любимішим Шевченко ставав серед народу”. До речі, Кужельний згадував, що ставив цей спектакль під керівництвом Сергія Данченка, в якого проходив режисерську практику: “У пролозі у нас читали вірші сучасних поетів – Бориса Олійника, Ліни Костенко, Дмитра Павличка. А у фіналі, коли зазвучало “Реве та стогне Дніпр широкий”, емоційний посил був настільки сильним, що глядачі, не змовляючись, всі до одного встали. Хтось із колег сказав: “Ну все, тепер нас точно посадять” (адже до так званої перебудови було дуже далеко). Сергія Володимировича після прем’єри викликали до ЦК “на бесіду”. Та все ж спектакль він відстояв, але наступного дня у нього пропав голос після такого нервового стресу...”. До речі, запитав якось у Майстра: – Ступка – це епоха? – Боже сохрани! – А Данченко? – Епоха. Коротко скажу про те, що в театрі Данченка-Ступки творчою константою був багаторічний союз великого режисера й великого артиста, який майже незмінно мав, так би мовити, подвійний ефект у творчості. Театр Данченка-Ступки не вичерпував собою всю творчість франківців – і навіть творчість режисера Данченка й артиста Ступки… Але саме їхня художня спільність ставала тією ртуттю, з якою франківці сплавлялися в одну амальгаму, народжуючи нові театральні шедеври… Особливо вражаюче Ступка прожив поетичні твори Шевченка у виставі “Сни за Кобзарем” (автор п’єси і режисер Валентин Козьменко-Делінде), що йшла на франківській сцені у другій половині 90-х років. То була серйозна спроба нового театрального прочитання Тараса Шевченка в умовах історичного становлення державності України, зміцнення національної свідомості українців. Образотворення Кобзаря знайшло абсолютно новий вияв. Артисту вдалося зінтегрувати його поезії в єдиному, цілісному сценічному творі. Він оживляв Шевченкові твори – вільно, розкуто, глибоко, до самого дна розкриваючи їх сутність. Враження було таке, що сам поет повернувся й читає свої вірші та поеми, знаючи про те, в якому світі та суспільстві він знаходиться. Не випадково “Сни за Кобзарем” були відзначені престижною театральною премією “Пектораль” в кількох номінаціях. У виставі було зібрано докупи вистраждані Кобзареві рядки про те, як розпинали Україну за московських царів: Тяжко, тяжко мені стало, Так, мов я читаю Історію України. Гадаю, ніхто краще від Ступки не прочитав би той єдиний у світі поетичний підручник з української історії, кожна сторінка якого волала від гострого болю Кобзаря. Тілько я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає – Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають, Людей запрягають В тяжкі ярма… Це було написано Шевченком за десять днів до вікопомного Заповіту, в осмисленому прочитанні якого Ступці не було й немає рівних. У Національному культурному центрі України в Москві ми часто закінчували патріотичні заходи Богоданим записом Шевченкового Заповіту у виконанні Ступки. Наші гості відразу вставали, завмирали від його гіпнотичного голосу, ціпеніли від сильного переживання – сумнівів не залишалося: через Ступку до них звертався Шевченко… Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. В центрі російської столиці, на московському Арбаті вкотре усвідомлювалося Шевченкове: “Кайдани брязкають… Москва”… Вкрай важливо, що у статті про Богдана Ступку в “Шевченківській енциклопедії” (автори Ассоль Овсянникова і Наталія Пономаренко) виразно відзначено ключову роль згаданих ролей у його творчому доробку: “Образи, які створив актор, в умовах історичного становлення державності України та піднесення національної свідомості українців провокували руйнування стереотипних уявлень про поета, спонукаючи глядача до пошуків істини через образну мову, специфічну метафору. Актор прагнув повернути правдиву сутність Шевченка-поета, розкрити магію його слова, що мало подальший розвиток у читацьких програмах Ступки на радіо, телебаченні та в концертах”3. Тепер – про “навчально-художньо-просвітницький кіносеріал для навчальних закладів та широкої глядацької аудиторії” під назвою “Тарас Шевченко. Заповіт”. Його авторами були Іван Дзюба, Павло Мовчан, Борис Олійник і Станіслав Клименко. Режисер-постановник – Станіслав Клименко. Композитор – Михайло Старицький. У фільмі музика та пісні звучать у виконанні Державного оркестру України, Ансамблю автентичної пісні “Джерело”, Оркестру старовинної музики “Silva Rerum”, рок-гурту “Кому вниз”. У ролях: Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Петро Бенюк, Олександр Биструшкін, Тарас Денисенко, Марина Могилевська, Анатолій Мокренко, Наталія Наум, Раїса Недашківська, Ярослав Попадюк, Світлана Прус, Галина Стефанова. Дев’ять серій (510 хвилин) було знято в 1992–2000 роках. Виробництво цього безпрецедентного за масштабом, сюжетними колізіями, кількістю історичних персонажів і подій кіносеріалу про життя і творчість Тараса Шевченка на замовлення Міністерства освіти і науки України було забезпечено Національною кіностудією художніх фільмів ім. О. П. Довженка, Українським фондом культури, Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка за участю Національної телекінокомпанії України. То був геніальний замисел і достойне його виконання. Серіал “Тарас Шевченко. Заповіт” є видатним твором, в якому Богдан Ступка неперевершено прожив історично важливу роль Ведучого. Він розповів про Шевченка і від його імені стільки, скільки до того та й опісля ніхто й ніколи не розповідав у рамках будь-якого іншого фільму, та й не тільки фільму. – Роль Ведучого, на мій погляд, відкрила вам унікальну можливість вкласти й свою душу в розповідь про Шевченка… – Ведучий, фактично розламуючи кордони простору й часу, веде глядача тернистими Тарасовими шляхами. Не претендуючи на повне розкриття таїнства поетичної творчості, — бо то сам Бог промовляв до людей устами Тараса Шевченка, – автори кіносеріалу, і я разом з ними, зробили все можливе, щоб розповідь про життєве й творче діяння Шевченка вивела глядача на висоти борінь людського духу, його вічних поривань до правди, справедливості, мудрості й краси. У шостій–сьомій серіях серіалу “Тарас Шевченко. Заповіт” артист Богдан Ступка, який умів говорити фактично від імені історії, непередавано точно й переконливо висловив кілька думок, що стали основоположними у фільмі й досі дарують глядачеві напрочуд осмислене бачення місця Кобзаря в славному минулому. Шоста серія містить епізод: Ведучий – Ступка стає на прю з самим царем Миколою І, який на час викупу поета з кріпацтва заявляє, що не було, немає й не буде ніякої України. Ступка заперечує – проникливо, переконливо, з внутрішньою Шевченковою зневагою до царя: “...Царська родина, не відаючи того, викупила свого найзапеклішого ворога, кріпака Тараса Шевченка. Історія українського народу набирала нових вимірів...”. Далі, розповідаючи про перше видання “Кобзаря” Тараса Шевченка, Ступка висновує: “Ці двадцять сторінок ознаменують початок нового буття України”. У Чигирині та Суботові Двадцять третього та двадцять четвертого квітня 2009 року Богдана Ступку запросили на кінофестиваль у Черкаси. Ця честь випала і мені. Утім, процитую пресу: “23 квітня у Палаці культури “Дружба народів” в м. Черкаси відбулося відкриття кінофестивалю “Сурми Богдана й Тарасова пісня в кожному серці живуть”, приуроченого до 360-ї річниці утворення Української козацької держави. Метою фестивалю є привернення уваги жителів області до вітчизняної історії, культури, традицій. Кожен фільм, продемонстрований у рамках фестивалю, патріотичного спрямування, переважно тематики козацької доби. Для участі в офіційній церемонії прибув народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, художній керівник Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка Богдан Ступка і генеральний Богдан Ступка – від Шевченка – у виставі “Здавалося б, одне лиш слово…”. 1984 рік
Незабутні · “Ступка залишив нам образ саме такого Шевченка – Гетьмана Слова! Це буквально жило в його голосі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

директор Культурного центру України в Москві Володимир Мельниченко, лауреат Шевченківської премії 2009 року… Після урочистої церемонії учасники та гості кінофестивалю переглянули історичну стрічку “Богдан-Зіновій Хмельницький””. Разом з Богданом Сильвестровичем ми взяли участь у пресконференції та виступі на обласному телебаченні. Двадцять четвертого квітня поїхали в Чигирин і Суботів. Ступку зустрічали з хлібом-сіллю. Побували в Національному історико-культурному заповіднику “Чигирин” (згодом у Культурному центрі України в Москві відбулася презентація заповідника), поклали квіти до пам’ятника Богдану Хмельницькому, піднялися на гору, котру мужньо захищали козаки. Богдан Сильвестрович уважно розглядав глибоку криницю, видовбану ними в скелі. На зустрічі з чигиринцями у переповненій залі Богдан Сильвестрович наполіг, щоб я виступав першим, мовляв, у такому історичному місці має сказати слово передусім історик. Ніколи не читав лекцій про Ступку й узагалі ніколи не прославляв його в своїх усних виступах – він і не дозволив би. Та того дня в Чигирині від щирого серця вимовив, що всі ми маємо велику честь і рідкісне щастя жити в один час із таким великим українцем, як Богдан Ступка. Ці слова чигиринці зустріли найтепліше й довго аплодували геніальному Майстру… Запитав у Ступки, чи після Шевченка в Україні були поети, які сприймали Чигирин як загальнонаціональну святиню. Він одразу назвав Ліну Костенко: Козацька тверджа, давній Чигирине, уламок слави серед цих полів! Усе святе, усе неповториме, усе чекає невимовних слів... Тут запеклася кров мого народу і одридали волю кобзарі. Брати мої, а де ж ви брали воду в цьому камінні, на такій горі? У Суботові, де провів дитячі та юнацькі роки Богдан Хмельницький, Ступка виявив неабиякі знання з історії хутора, що належав українському гетьману. Та чого й дивуватися – свого часу він серйозно готувався до ролі Богдана Хмельницького у фільмі Єжи Гофмана “Вогнем і мечем”. Ступка розповідав, що король Владислав ІV спеціальним привілеєм закріпив за Хмельницьким батьківський хутір, але чигиринський підстароста Чаплинський у 1647 році пограбував його володіння й убив малолітнього сина Богдана Хмельницького. Під час Визвольної війни Чигирин став однією з резиденцій гетьмана. Навпроти гетьманського дому було споруджено Іллінську церкву, в яку ми заходили. У церкві Богдан Сильвестрович мовчав, думав про щось своє, поставив свічки, а вийшовши на подвір’я, почав читати поезію: Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України, Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало; Москалики, що заздріли, То все очухрали... Почути це з уст артиста біля самої Іллінської церкви було вражаючим, особливо останні рядки з містерії “Великий льох”: Церков-домовина Розвалиться... і з-під неї Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!.. “На землю прийде Гетьман Слова” Я довго мучився, не знаючи, як найточніше сформулювати новизну Ступчиних образів Кобзаря й оживлення його геніальних поезій. Здавалося, що сталося творче чудо, яке годі було б і пояснити... Коли б не підказка з історичного роману Ліни Костенко “Берестечко”, в якому дух козака Небаби напророчив: “На землю прийде Гетьман Слова…”. Мудрий Іван Дзюба лапідарно зауважив: “Один із головних мотивів “Берестечка” – необхідність Шевченка”, який є “певною альтернативою Богдану Хмельницькому”. Так от, Ступка залишив нам образ саме такого Шевченка – Гетьмана Слова! Це буквально жило в його очах, його голосі, його серці... Так жалію, що не прийшло в голову поговорити про це з Богданом Сильвестровичем за його життя. А він же читав іноді при мені з “Берестечка”: Молюся нашій Пресвятій Покрові – благослови і пера, і шаблі! Бо лиш народи, явлені у Слові, достойно жити можуть на землі. І ще: Та прийде час, як перед Богом свідчу, ще буде Слово, більше за слова. Але чи й справді ми німі для світу, чи, може, трохи світ недочува? Ми воїни. Не ледарі. Не лежні. І наше діло праведне й святе. Бо хто за що, а ми за незалежність. Отож нам так і важко через те. Утім, дещо мені вдалося розпитати у Богдана Сильвестровича. – Чи збереглася в українському народі та історична енергія, що гарантує йому достойне майбутнє? – Збереглася! Вона – в історичному генотипі. Наш народ пережив величезні труднощі, що могли навіки звалити його з ніг, розтерти на порох. Але вистояв. Народ з таким генотипом заслуговує на велике майбутнє. – Кого б ви могли назвати совістю сучасної української нації? – Тараса Шевченка: давно, вчора, сьогодні і довіку. – Люди загалом не стали кращими за два останні тисячоліття? – Можу відповісти словами Шевченка: “Тойді повісили Христа, й тепер не втік би син Марії!…”. – Досаждають лише вороги? – Якби ж! Є “добрі люди” дошкульніші за ворогів. Правий був Шевченко: Не так тії вороги, Як добрії люди – І окрадуть, жалкуючи, Плачучи осудять… – Ви грали Шевченка освіченим європейцем. – Він і був європейцем! Подивіться його автопортрети: елегантний, витончений, натхненний – поет і художник! – Який із автопортретів Шевченка подобається вам найбільше? – Автопортрет часів Аральської експедиції. Змарнілий, з бородою, лисий. Але очі там такі глибокі, бездонні, в них стільки невловимого, загадкового! – Які рядки з “Кобзаря” часто згадуєте сьогодні? – І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки? – Кожен українець плекає в своєму серці Шевченка? – У Дмитра Павличка є гарні рядки: Я був звичайною людиною, В очах мав сонце, в серці – жаль; Моєю правдою єдиною Була Шевченкова печаль. – Шевченко був митцем з украй трагічною долею... Богдана Ступку зустрічають у Національному історико+культурному заповіднику “Чигирин”. Квітень 2009 року – Мабуть, найтрагічнішою! Яким болем наповнені його листи із заслання: “Тяжко! Аж сльози капають, як згадаю, так тяжко!” Уяви собі, щоб у тридцять чотири роки писати такі рядки: Та не дай, господи, нікому, Як мені тепер, старому, У неволі пропадати, Марне літа коротати. – Як ви ставитесь до тих, хто пише антишевченківські опуси? – Як можна ставитись до абсолютно посередніх авторів, які заробляють на життя облаюванням генія? – Неперевершені Шевченкові слова про любов до України. – Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога За неї душу погублю. Іван Франко у циклі “Україна”, вірш “Моя любов”: А полюбивши, чи ж би зміг Я божую її подобу Згубити з серця, мимо всіх Терпінь і горя аж до гробу? – Колись ви сказали про Шевченка: “От якби він прийшов, хто би йому сподобався і що би йому не сподобалося…”. – От якби Шевченко справді прийшов і поглянув навколо. Що би він сказав про тих, хто не любить його, й, особливо про тих, хто клянеться ним? Правда, цікаво? У фільмі “Тарас Шевченко. Заповіт” Ступка висновував: “Животворяща ідея Кобзаря стала ідеєю українського народу”. В його вустах ці слова звучали так переконливо-сучасно! Тож як важливо й необхідно було, щоб високе Слово в Україні частіше озвучував саме Ступка! Бо він читав класиків як рівний їм, і в цьому Богдан Сильвестрович був неперевершеним… P. S. Після смерті Майстра 22 липня 2012 року Бібліотеку Національного культурного цен# тру України в Москві було назва# но іменем Богдана Ступки, і в ній відкрито “Книгу пам’яті Бог# дана Ступки”. Перечитавши за# писи у 2025-му, прикипів до слів Наталії Білути – завідувачки від# ділом читальних залів ЦМБ імені Лесі Українки м. Львова: “Дякує# мо Вам за можливість ще раз зга# дати нашого великого земляка… можливо, навіть повірити, що кожен має крила, треба лише їх розправити”. Хто не чув, послухайте, як Богдан Ступка геніально передав істинний сенс геніального вірша Ліни Костенко “Крила”: Людина нібито не літає… А крила має. А крила має! Співпережив емоції відомого театрознавця Олега Вергеліса: “Дорогий мій, Богдан Сильвестрович! Любимий артист, сонце моє золоте… Без Вас — пусто. Без Вас – дуже важко. Кожний день я думаю про Вас, кожний день плачу, не соромлячись сліз… Спасибі, що осяяли наше життя — смислом, надіями, натхненням, захопленням…” Читаючи ці щирі рядки, ледве стримую сльози… Але це залишиться лише з тими, хто близько знав Богдана Ступку, а молодшим, молодим і зовсім юним хочу нагадати про те, що нині, на жаль, забувається чи замовчується, а саме: творчість Майстра робить честь українській нації, вивищуючи її духовність, дарує нашим душам крила… ______________ 1 Мельниченко В. Театральний тандем: Феномен Данченка–Ступки. Львів, 2000. 192 с.; Його ж. Богдан Ступка: Штрихи до портрета. К., 2001. 217 с.; Його ж. Майстер. К., 2005. 392 с.; Його ж. Богдан Ступка (у співавторстві з А. Овсянниковою). М., 2011. 472 с. 2 Мельниченко В. Богдан Ступка. Біографія. М., 2012. 832 с.; Його ж. Богдан Ступка: обличчям до історії. М., 2013. 416 с. 3 Шевченківська енциклопедія в 6 томах. Т. 5. К., 2015. С. 1004. вич допомагав мені готувати комплект документів для Харківської міськради (як засновника) на здобуття премії ім. Олександра Олеся. Йому личило бути вихідцем з української Горлівки. І закономірно, що мовою його творів була українська. І видно, боляче було літньому поету, коли його мала батьківщина опинилася в пітьмі російської тимчасової окупації. Цей біль простежувався в деяких ліричних поезіях після 2014-го. У Харкові, дивлячись на Возіянова, часом думалося: от саме такі й складають справжнє обличчя міста, яке протягом століть не раз ставало центром українського відродження. Микола Кирилович був спокійним, урівноваженим. Емоцій не пригадую. І водночас амбіційним. Амбіції мають бути і в тих, хто увійшов у літературу вже не юнаком. Так було з Возіяновим. Може, амбіції сприяли творчому довголіттю і змушували дорожити кожною публікацією. Пригадую, як він і мене просив телефоном допомогти знайти у когось з передплатників газету “Сільські вісті” з його гумористичним твором та зняти копію. Так і має бути. Треба цінувати кожен свій твір, і не лише свій, дорожити кожним читачем. Володимир ВАКУЛЕНКО, член НСПУ, Харківщина
Незабутні · “Ступка залишив нам образ саме такого Шевченка – Гетьмана Слова! Це буквально жило в його голосі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Пам’яті поета

Служіння літературі, як служіння Богу, – поки й віку твого. В іншому випадку – поки здоров’я й сил. Поки не відчуєш, що пора на спокій. Що ж стосується роботи над словом, то важливо якнайдовше зберігати добру творчу, а отже, й життєву форму. Як зберігав її, вважай, до останніх днів Микола Возіянов (1937–2025). А вже минули сороковини. Для мене Микола Кирилович назавжди залишається в двох іпостасях: коректного, уважного, діловитого секретаря Харківської письменницької організації і поета-гумориста. Я багато років думав, що це і є його коронний жанр, іншого не треба. Тому, коли в уже поважному віці Возіянов став творити і публікувати ліричну поезію, це стало для мене до певної міри відкриттям. Здавалося, лірика для нього не притаманна. З’ясувалось, що це не так. Микола Кирилович був одним із моїх “хрещених батьків” у літературі. Сам виявив бажання написати мені рекомендацію в Спілку. Як тільки ми познайомились, Возіянов одразу сприйняв мене як колегу, як рівного собі, хоча й набагато молодшого, що в сини йому годиться. Не забуду, як згодом Микола Кирило-
Театр · “У кожному епізоді бачимо різноманіття і різнобарв’я акторської майстерності”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Українська класика від “Актора”

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром У виставі “Сойка” багато сюрпризів, і тут точно немає традиційного прочитання української класики. Вже на першій хвилині вистави у глядачів виникає запитання: а це точно Франко? Так, це Франко від Слави Жили – режисера, заслуженого діяча мистецтв України, знаного своїм ексцентричним поглядом на класичні твори. Особливо до душі постановка прийдеться тим, хто цікавиться психологією, відкритий до потаємного та цікавиться легкою жорстокістю. На сцені – двоє франкенштейнів, двоє бідолашних створінь зі своїми святощами й прикрощами. Вони зустрінуться за п’ять хвилин до весни, щоб переповісти історію своїх поневірянь у пошуках одне одного. “Сойка” – це психоделічне сум’яття детектива та трилера, мелодрами та хорору, сліз, любові та поту, одкровень та ще чогось міцнішого. Гості побувають на сеансі психоаналізу та поринуть у широкі загадкові світи японської художниці Яйої Кусами, творчістю якої натхненне сценічне оформлення. – Дуже люблю розкривати класичні твори по-новому, – зізнався Слава Жила. – А щодо “Сойчиного крила” я був сильно вражений виставою “Увертюра до побачення”, яку поставив Андрій Приходько у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Це було приблизно двадцять років тому, а я так надихнувся грою Остапа Ступки і Наталки Корпан, що пам’ятаю досі. Напевно, тоді оселилось у мені маленьке зернятко, яке проросло тільки зараз. Але проросло в зовсім іншій формі. На сцені двоє, яким кохання насправді не особливо і потрібне. Вони хочуть бути разом, та не можуть собі цього дозволити. Щось подібне зустрічається в багатьох стосунках. На мою думку, актуально поговорити про людські стосунки, про “вивихнуте” кохання, яке присутнє і в сьогоденні. Я був ініціатором постановки і запропонував цей матеріал театру. Це був пошуковий варіант. Мали приблизно два місяці інтенсивних репетицій, цьому передували два місяці підготовки. Актори зізналися, що були вперше дотичні до такого складного психологічного й умовного театру. Сам репетиційний процес теж був досить складним. І кожна нова вистава грається по-новому, бо театральне мистецтво живе. Щоразу я бачу зміну персонажів, їхній ріст, трансформацію. Це захоплює, бо кожен новий показ абсолютно не схожий на попередній. Є певна когорта глядачів, які ходять на виставу по кілька разів. Хтось не одразу може все осягнути, комусь цікаво, як вона росте. Мені здається, що унікальність цієї вистави полягає в тому, що ти можеш прийти і заглибитися. Немов потрапляєш в улюблене кіно, яке можеш передивлятися кілька разів і воно все одно буде тобі цікавим. Ігор Іванов (Хома, Генрись, Зигмунт, інженер) – прекрасний актор. Ми познайомилися, коли він працював у Київському академічному театрі юного глядача на Липках, де я був директором – художнім керівником. Ігор пішов у спортзал і чотири місяці відточував спортивну форму. Він вразив мене вірою в цю роботу. У нього кілька ролей, і ми шукали, щоб він був новим у кожній сцені. У кожному епізоді бачимо різноманіття і різнобарв’я його акторської майстерності. Вже домовилися з Ігорем про наступні проєкти. Із заслуженою артисткою України Мариною Андрощук (виконавиця ролі Марії) ми теж познайомилися в Театрі на Липках. У неї крута головна роль. Марина виходить на сцену і не сходить з неї годину і десять хвилин. Вона постійно у крупному плані. Тримає глядача, тримає цю історію. Робить це дуже майстерно. Маємо багато позитивних відгуків від глядачів щодо її пластики та ефектного виконання ролі Марії. У роботі над сценографічним рішенням (художниця-постановниця Поліна Панченко) нам допомогла творчість японської художниці Яйої Кусами. Вона специфічна людина, періодично лікується у психіатричній лікарні. І це відображається в її творчості. Ми взяли цю основу за активну зону підсвідомості. Я казав акторам, що ця площа в плямах є одночасно ніби сукнею Марії в червоний горох і запаленою підсвідомістю Хоми, який намріює свою сойку, яка пише йому листа. У виставі можна побачити трансформацію простору. Він у нас 2D, а в кінці ніби переходить у 3D. Бо за підсвідомістю з’являється додатковий простір. І у фіналі ми начебто бачимо хрест із цвинтаря. Хома його підіймає, виходить за нього в глибину і ніби возноситься. Тут ми намагалися закласти міфічні і символічні сенси (як Прометей з вогнем). Так ми бачимо виставу, а що побачить глядач – це вже інша справа. Костюми, як на мене, дуже цікаві. Вони не сучасні і водночас не історичні. Костюми стилізовані і неомодернові. Марія в червоному викликає реакцію запалення. Червоний грим на очах у акторів – це наша підсвідомість, яка запалена тим, що відбувається у світі. Музика у виставі повністю авторська. З композитором Юрієм Звонарем працюємо не вперше. Він пише музику до моїх вистав і антреприз. Колись ми разом робили новорічний боржомі-парад Києвом. Юрій – композитор мого серця, написав прекрасну музику і до “Сойки”, яка ідеально лягла на виставу. Ним написані й усі звуки. Перед виставою глядач потрапляє в темну залу, своє місце шукає навпомацки. Світло в залі не запалюємо навмисне. І чутно як капає вода. Це також частина концепту, занурення в історію. З художницею з костюмів і артдиректоркою проєкту Тетяною Іваночко ми заклали ідею, що дія з Зигмунтом відбувається у підвалі. Пластикою займалася головний балетмейстер Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, заслужена діячка мистецтв України Ольга Семьошкіна. Мені приємно з нею працювати. Вражає її розуміння і відчуття простору, в якому вона творить, як вона вміє спрямувати акторів і видати те, що необхідно мені як режисеру. Дуже люблю театр “Актор”, його технічне наповнення і можливість вибудувати ефектну картинку за допомогою світла. Ця пістрявість інколи дає неочікуваний результат. На мою думку, виходить досить звабливо. Серед моїх найближчих планів на переосмислення – “Синє чудовисько” Карло Ґоцці в Одеському академічному музично-драматичному театрі імені Василя Василька, “Лускунчик” Гофмана у Київському академічному театрі ляльок та опера “Дон Жуан” Моцарта у Дніпровському театрі опери та балету. “Сойку” ж відпускаю у вільний політ. *** “За двома зайцями” – це ве# села історія про спробу асимільо# ваного українця влаштувати своє життя за допомогою брехні та ма# ніпуляцій. Вистава відрізняється від популярного однойменного фільму й повертається до оригі# нального сюжету авторства укра# їнських письменників Михайла Старицького та Івана Нечуя-Ле# вицького. Адже за часів Радян# ського Союзу вона була дуже пе# рекручена. Нова вистава “За двома зайцями” побудована на двох контрастах: з одного боку жвава ук- “За двома зайцями” раїнська молодість, співочі вечори, перше кохання, а з іншого – прикра та перекручена історія Голохвостого, який щиро вірить, що саме за такими орієнтирами майбутнє. У виставі багато українських пісень. Деякі глядач впізнає одразу, деякі чує вперше. Це вистава для тих, хто готовий до того, що ця широко відома історію розкриється з іншого погляду. – Це моє друге звернення до української класики, – розповіла режисерка-постановниця Катерина Чепура. – Спочатку була вистава “Лис Микита” за Іваном Франком у Київському академічному театрі юного глядача на Липках. А цього разу вперше звернулася саме до українського драматургічного матеріалу. “За двома зайцями” – п’єса комедійна, а комедії зараз дуже популярні. Думаю, що велику роль відіграє й те, що автор колоритно виписав персонажі, кожен із них має свої особливості. Від Химки, в якої дуже маленька, але цікава і смішна роль, до головних героїв. У більшості постановок цієї п’єси режисери оминають масовку, а я навпаки звернула на неї більшу увагу. Хотіла відтворити київський колорит, де багато намішано з різних куточків України. А найголовніше, чому так часто звертаються до цього твору: як на мене, це історія про погану людину, яка закінчується перемогою добра. І ця перемога відбувається у комедійній формі. Режисер В’ячеслав Жила запросив мене до театру “Актор” і запропонував поставити цей твір. Це була моя перша спільна робота з “Актором”. У виставі задіяно багато акторів, тому значну увагу приділяла саме мізансценам. Окремо репе- “Сойка” тирували сцени з головними героями, окремо – масові сцени. Потім поєднували їх між собою. Це займало багато часу. Музичне оформлення підбирали у процесі роботи над виставою. Деякі пісні додавала, інші – навпаки, прибирала. Це був “живий” процес, хотілося відтворити музичну палітру тогочасного Києва. Сподіваюсь, вдалося. Миколу Позюка, який грає Голохвостого, я побачила під час студентського капусника. Мені було цікаво за ним спостерігати, бо він органічний. Коли Микола прийшов до мене на проби, то я вже розуміла, що візьму його на цю роль. Це єдиний актор, який спершу брався без дубля. До речі, це перша у моєму житті вистава, на яку я більшу частину акторів взяла на пробах. Хоча грає тут і частина акторів з театру “Актор”. Виконавицю ролі Проні Аріну Литовчинко теж побачила на капуснику, було дуже смішно. Вона мені одразу сподобалася. В іншому складі цю роль виконує Мирослава Ковтонюк. Вони дуже різні. Під час репетицій я просила дівчат не копіювати одна одну. Кожна з них має свій почерк. Секлета – одна з найяскравіших ролей. В одному складі її грає Ганна Сухомлин, в іншому – Марина Ейсмонт. Вони у мене теж різні: Марина – добріша, а Ганна – навпаки. Це дуже важливий персонаж, навколо неї багато чого відбувається, у тому числі масові сцени. Святослав Майстрюк грає тата Проні Сірка. Він одногрупник Миколи Позюка (майстерня Ахтема Сеїтаблаєва). Я радію, що вони до мене потрапили. Святослав цікавий тим, що може грати різнохарактерні ролі. Його теж побачила на пробах. Мама Проні – Дарія Орєхова. Давно знаю цю актрису. Вона пунктуальна, перша приходила на репетиції, найкраще вивчала текст. А ляльки-мотанки, що використовуємо у виставі, робила її мама. Галю у нас грає Христина Комарова. Це актриса театру “Актор”, яка з самого початку активно включилася в роботу. В іншому складі цю роль виконує моя колишня студентка Юлія Вишнякова. Це теж абсолютно різні історії. До того ж дівчата зовсім не схожі зовні. Степан у виставі Андрій Зайцев, він навчається у Київському національному університеті культури та мистецтв. Вводився у виставу в останній момент. Всі інші виконавці – мої студенти з Серед нових вистав Київського академічного театру “Актор” популярністю у глядачів користуються “Сойка” за новелою Івана Франка (режисер Слава Жила) та “За двома зайцями” за п’єсами Івана Нечуя-Левицького та Михайла Старицького (режисерка Катерина Чепура).
Культура без провінції · “Головний лейтмотив його творчості – Україна й українці, їхня славна історія, щедрі таланти, багата духовність”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

цього університету. Декорація у нас символічна. Це драбина, над якою висять горщики. Є певні образи, які асоціюються з селом, саме тому й повісили ці горщики. А Голохвостий єдиний персонаж, який не може зайти по цих сходах і дотягнутися до горщиків. Цим хотіла показати, що аби до них дотягнутися, потрібно мати певні якості, яких у нього немає. Більшість персонажів одягнуті однотипно, вони символізують певний прошарок суспільства. Ці персонажі для мене як сила добра або сила, що вже асимілювалася чи хоче це зробити. Батьки Проні думали, що для її щастя треба пустити її по московській стежці. В результаті Проня стає жертвою обставин і нещасною людиною. А Голохвостий вважає, що для того, аби отримати гроші, треба сунутися в дворяни, в “русскіє”. Врешті Проню виносять непритомну, а його виводять геть. Це персонажі, які символічно одягнуті не в український одяг. Як вже згадала вище, підбирала музичний матеріал я сама. У мене дуже талановиті студенти, грають на музичних інструментах. Використала це у виставі. Вони самі робили розспівки, а я вибудовувала музичний малюнок. Багато працювали над пластикою. Розглядали варіант, що актори будуть босі. Це б дозволяло їм легше рухатися. Але це не вписувалося у моє сценічне рішення. Багато репетицій присвятили тому, щоб навчитися органічно рухатися у сценічному просторі. Загалом робота над виставою була нелегкою. За час, що минув після прем’єри, вона, на мою думку, стала кращою. Ми відшарували все зайве, додали деякі пластичні моменти, яких спершу не було. Після перших показів прибрали певні сцени. Врешті дійшли до ансамблю. І сьогодні не можу назвати виставу завершеним продуктом. Я відвідую всі свої постановки, роблю зауваження, щось допрацьовуємо. Думаю, що вистава ідалі буде обживатися, додаватимуться деталі. Щодо планів. Поставити “Наталку Полтавку” мені запропонувала директорка театру “Актор” Олена Курманська. Раніше я хотіла поставити цю виставу в театрі на Липках, проте тоді не склалося. Сценографічно вирішую виставу під призмою творчості Алли Горської. Є бажання додати трохи символізму 60-х років, який був практично знищений. Те саме стосується і костюмів. Мені хочеться увіковічнити цей стиль на театральній сцені. У виставі звучатиме авторська музика Олесі Онікієнко і класичні пісні, які всі добре знають. Але звучатимуть по-новому, з сучасним оформленням і живим виконанням. Деякі пісні прибрали. Здійснили багато роботи і для того, аби прибрати зросійщення. Адже чимало видань “Наталки Полтавки” були цензуровані, переписані репліки. Я кожне слово вичитувала, звіряла з першою публікацією п’єси. Роль Миколи гратимуть два актори – Ігор Іванов та Марина Ейсмонт. Завдяки такому прийому хочу дещо забрати побутовість і додати символічності. Також змінила фінал.
Культура без провінції · “Головний лейтмотив його творчості – Україна й українці, їхня славна історія, щедрі таланти, багата духовність”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Перо, що сіє добро та вміє любити

До професійного свята заслужений журналіст України Микола Шот підготував вихід власної книги “Вогнечас”. Вона побачила світ у видавництві Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського “Укрмедкнига”. Галина САДОВСЬКА, заслужена журналістка України Є такі колеги, для яких журналістика – це служіння. Усвідомлене, високе, надихальне. До них належить заслужений журналіст України, лавреат обласної журналістської премії імені Володимира Здоровеги, “Людина року Тернопільщини-2013” Микола Шот, який 20 років був власним кореспондентом газети “Урядовий кур’єр” в Тернопільській області, нині – редактор “Медичної академії” Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського. Від першої газети тепер залишився хіба спомин, вона тепер публікує лише офіційні урядові документи. Але саме “Урядовий кур’єр”, його статус всеукраїнського видання з високою планкою вимог до власкорівських матеріалів змушувало її тернопільського повпреда шукати незбиті теми, справді непересічних знакових людей, які могли б бути прикладом для всієї України. І Микола Шот їх знаходив – на всеукраїнському просторі, на Тернопільщині зокрема, серед наших краян за кордоном. Пригадую, зокрема, наші спільні інтерв’ю зі світовою оперною примою Вікторією Лук’янець, відомою українською скрипалькою Богданою Півненко – талановитою донькою свого батька, знаного у світі художника Івана Марчука, зі скрипалем-віртуозом з Канади Василем Попадюком… Тож бачила, як Микола Шот готується до таких зустрічей, як продумує запитання, на які нюанси звертає увагу. Це – професіоналізм вищого ґатунку. Завдяки йому Тернопільська область, одна з найменших в нашій країні, де немає промислових гігантів, потужних наукових інституцій, закладів культури зі статусом “національний”, на сторінках “Урядового кур’єра” була представлена так широко й різнопланово, ніби наш край був найголовніший на мапі України. Ба більше, навіть столичні театри не мали в цій газеті такої опінії, як Тернопільський академічний драмтеатр імені Тараса Шевченка. У творчому доробку Миколи Шота – не одна сотня інтерв’ю, кореспонденцій, нарисів, теплих розповідей про наших сучасників різних професій та уподобань, чий високий професіоналізм, розмаїття талантів здобули загальне визнання. Це – один з найбільш плідних напрямів журналістських зацікавлень колеги. Він також багато пише про духовне й культурне життя краю, його героїчне минуле та жертовне сьогодення. І знову ж таки – здебільшого через призму людських доль. Та про що не писав би журналіст, головний лейтмотив його творчості – Україна й українці, їхня славна історія, щедрі таланти, багата духовність, патріотизмі героїзм співвітчизників у боротьбі за волю та незалежність нашої держави. Це ті непроминущі скарби, які, як співається у пісні, передаються від батька до сина та надихають усе нові й нові покоління українців. І про все це Микола Шот пише гарною українською. Цим інструментом він володіє досконало, оберігаючи його від слів покручів, від зросійщеного бур’яну та від набридливих чужоземних термінів. Усе, що потрібно для правдивого й переконливого висвітлення цієї чи іншою теми, Микола знаходить у рідній мові. І це вирізняє його з-поміж колег, багато з яких не так трепетно й вимогливо ставляться до власних текстів. Такі думки викликало в мене знайомство з новою, вже четвер- Заслужений журналіст України Микола Шот тою в доробку журналіста, книжкою “Вогнечас”, яка, як і три попередні – “Тихий смуток душі”, “На пагорбі долі” та “Життємір” – складається з його газетних публікацій. І це чи не свідчення того, що добротна журналістика може – і живе! – довше, ніж один день, як кажуть про газети. “Вогнечас” – слово, яке Микола придумав сам для назви своєї книжки, а заодно й поповнив ним мовну скарбницю. “Вогнечас” – це вогняний час, який є символом нашого сьогодення. У новій книзі мій колега власні публікації, здебільшого в “Урядовому кур’єрі” за останні роки їх виходу, згрупував у п’ять розділів з короткими та промовистими назвами: “Честь і слава!”, “Підтримка”, “Зустрічі”, “Культура” та “Розмаїття”. Перших два – про повномасштабну війну росії проти України та про тих, хто кує перемогу на фронті й у тилу. Тут знаходимо розповіді про відомих усій Україні “кіборга” Ярослава Гав’янця, “азовця” майора Арсена Дмитрика, один з яких уже знайшов себе у мирному житті, а другий нищить і далі ворогів на передовій. Поруч – вдячне слово й про тих наших захисників, які вже стали янголами: “кіборгів” Володимира Труха та Володимира Вітишина, а також Василя Паславського та Назара Мялікгулиєва. Вони, як пише Микола Шот, “не зі страху, а з великої любові до Господа та свого народу” віддали своє життя за Україну. Про свою допомогу фронту та всюдисуще волонтерство розповідають журналістові ректор Марійського духовного центру “Зарваниця”, єпископ Володимр Фірман, священник і громадський діяч Олексій Філюк, уродженець Луганщини, а нині тернополянин Василь Конько, дивовижна жінка, засновниця доброчинного фонду “Промінь сонця” Олена Мудра, художниця та волонтерка Наталія Волотовська, заслужений художник України Микола Шевчук, широко знаний тернопільський волонтер Володимир Мосейко та інші представники цього невсипущого племені. Люди різних поколінь, професій, уподобань об’єднані спільним бажанням – якнайбільше допомогти фронту, доводять, яка вони справді велика сила і їхню підтримку наших воїнів важко переоцінити. Багато цікавих знайомств знайдено в розділі “Зустрічі”. Це переважно інтерв’ю з відомими діячами мистецтва та культури – як з нашими краянами, так і представниками з різних куточків України. Микола Шот тяжіє до цієї сфери, тому не минає нагоди зустрітися та повести розмову зі знаними людьми. Про себе та свої колективи розповідають журналістові тернопільські метри, народні артисти України – головний режисер драмтеатру Олег Мосійчук і головний диригент академічного симфонічного оркестру обласної філармонії Мирослав Кріль, заслужений художник Олег Шупляк. І водночас є інтерв’ю з керівниками творчих колективів зі статусом “національний”, зокрема, Заслуженої капели бандуристів України імені Григорія Майбороди, народним артистом України Юрієм Курачем. Пропонкує й розмову з художнім керівником і головним диригентом Державного академічного Волинського народного хору Олександром Стадником. Власними думками діляться з Миколою й наші краяни – народна артистка України Оксана Пекун, заслужений майстер народної творчості України, художник-іконописець Володимир Шерстій, берегиня пам’яток культурної спадщини Марина Ягодинська. З великим захопленням прочитала також інтерв’ю з директором Львівського національного літературно-меморіального музею імені Івана Франка Богданом Тихолозом, актором Національного академічного драмтеатру імені Івана Франка, співаком, телеведучим Анатолієм Гнатюком, українською співачкою з Німеччини, авторкою книги “Розповідають галицькі німці” Оленою Серпень. письменницею з Харкова Людмилою Охріменко… Який справді багатий світ творців української культури, скільки справжніх самородків у ньому! Та й журналіст демонструє неабиякий хист розговорити своїх героїв, легко й цікаво розкриває визначальні моменти їхнього життєпису та творчості. Сторінки розділу “Культура” “населені” знайомими на Тернопільщині та за її межами поетами, художниками, письменниками, артистами театру, скульпторами, музикантами, народними умільцями. Знову знаходимо тут “кіборга” Ярослава Гав’янця. У мирному житті він приміряв на себе професію актора – знявся у фільмі “Синдром Гамлета”. Коли занурюєшся у світ кожного з представників цього розділу, бачиш і розумієш, який незрівнянно талановитий наш народ, на які потужні особистості він багатий: що не ім’я – то цілий світ краси й любові. А ще в розділі “Культура” читач знайде кореспонденції про численні виставки, імпрези, презентації та інші культурні заходи, що відбувалися на Тернопіллі. П’ятий розділ “Розмаїття” зібрав чимало цікавинок. Йдеться, зокрема, про знайдений архів УПА, історію пісні “А ми тую червону калину піднімемо” та творця її музики, нашого краянина Степана Чарнецького, про долю Патріарха Української грекокатолицької церкви Йосифа Сліпого, тернопільського поета Бориса Демківа, про спорудження монументу п’ятьом загиблим упівцям у лісовому масиві Старківка села Шибалин біля м. Бережани, про туристичні справи, збереження історичної та культурної спадщини. Вдруге зустрічаємося тут із заслуженим художником України Олегом Шупляком, цього разу як автором найкращої монети світу – українською, що перемогла в престижному міжнародному конкурсі “Монета року”. Примітно, що передостання розповідь книги “Вогнечас” про перший форум прийомних сімей. Подумалося: саме нинішнім дітям, а завтра – дорослим громадянам України примножувати цей щедрий український світ, наповнювати його повним змістом і новими здобутками. Нині ж подякуємо Миколі Шоту, що закарбував на сторінках власної нової книжки його теперішнє розмаїття – попри війну та ворожі атаки. “Вогнечас”, що має понад пів тисячі сторінок, добре ілюстрований. Більшість тих світлин зробив автор текстів. Вони – промовисті, живі, динамічні. Бог, роздаючи таланти, щедро обдарував ними Миколу Шота. Може, тому, що народився він у переддень Різдва Христового за юліанським стилем. А, може, бачив, що ця дитина жодного з них не закопає, а примножить і з любов’ю роздасть людям. Його перо справді сіє добро та вміє любити.
16 Молода країна · “Кожен виконавець старався прожити щиро свою роль”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Комедія – на сцені, а щем – у душі

Цьогорічні випускники кафедри театрального мистецтва факультету мистецтв Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка на великій сцені академічного обласного драматичного театру імені Тараса Шевченка представили дипломну роботу – комедію Марка Камолетті “Я до вас за оголошенням”. Постановка народного артиста України, професора, художнього керівника випускного курсу В’ячеслава Хім’яка. Художній керівник курсу, професор, народний артист України В’ячеслав Хім’як демонструє подарований йому рушник з іменами та прізвищами цьогорічних випускників кафедри театрального мистецтва Микола ШОТ, м. Тернопіль Фото автора За свою викладацьку кар’єру В’ячеслав Хім’як підготував майже 30 вистав, як каже, разового вжитку, тобто це були курсові та дипломні студентські роботи. Зокрема, в такому переліку втілені п’єси Едуардо де Філіппо “Людина та джентльмен”, Педро Кальдерона де ла Барки “Коханням не жартують”, Івана Франка “Украдене щастя”, Федеріко Гарсія Лорки “Дім Бернарди Альби”, Тараса Шевченка “Мати-наймичка”. Щороку він у пошуках нового драматичного твору. Справа, до слова, не з легких. Адже прагне, щоб студенти практикували грати в різножанрових постановках. Нинішні його випускники торік були зайняті в глибоко психологічній драмі “Тінь війни”. А от для захисту дипломної роботи обрали як жанр комедію й звернулися до творчості відомого французького драматурга Марка Камолетті. І представили виставу “Я до вас за оголошенням”. Сюжет її ніби звичний, життєвий: в одному помешканні проживають чотири жінки, які чи не одночасно подали оголошення про пошук чоловіка. Одна з них хотіла мати учня, якого б учила грі на фортепіано, друга шукала натурщика, третя – квартиранта, а четверта – чоловіка задля налагодження стосунків. Проте жодна з них не відала, що її співмешканки теж скористалися публікацією оголошень. У помешканні відтак почав лунати дзвінок, а у дверях – з’являтися чоловіки. Весь комізм цих появ, зрештою, й п’єси, в тому, що з’ясувати, який саме чоловік до якої жінки прийшов, виявилося не так просто. Постановку “Я до вас за оголошенням” студенти-випускники втілили не в університетській аудиторії чи актовій залі, а на великій сцені Тернопільського академічного драмтеатру імені Тараса Шевченка. Партер, бельетаж, балкони сповна заповнили глядачі. Примітно, що в цій комедії положень свій талант, професійну майстерність відточують не лише теперішні випускники Андрій Ковальський, Юлія Скоморівська, Анастасія Лящук, Михайло Мосяндз, Сабіна Шпаковська, Максим Зайцев, Тетяна Басараба, а й другокурсники Тамара Вощило та Станіслав Коржевський. “Мене глядач переконав, що ми на правильному шляху”, – так відгукнувся після показу дипломної вистави її постановник – народний артист України В’ячеслав Хім’як. І справді глядач сприйняв роботу душею, жваво реагував на розмаїті події та епізоди, що розгорталися на сцені, на репліки дійових осіб, дарував щирі оплески молодим акторам. Від гри, вистави я особисто отримав задоволення. Адже кожен виконавець старався прожити щиро свою роль, не допустити якоїсь похибки, недогляду, вникнути в таємницю відчуття свого персонажу та, власне, чути себе, партнера, показати, на що здатен, як уміє вести діалог. Словом, глядач мав можливість оцінити, побачити потенціал випускної акторської групи, кожного виконавця зосібно, в тому числі й Андрія Ковальського. У дипломній роботі-постановці він втілював образ Бернара – чоловіка, який шукає помешкання, й, як відрекомендовується, на прізвище, “яке легко запам’ятовується, як бордюр”. Про свою нову роботу Андрій каже стисло: “У ролі Бернара мені було добре”. Варто зазначити, що молодий актор цьогоріч зіграв не лише в дипломній роботі, на сцені Тернопільського драмтеатру він мав нещодавно прем’єри у виставах “Алло” та “Любовні перегони, або Шукайте жінку”. Але ще на одному аспекті хотів би наголосити. Після показу дипломної роботи я побачив, як Андрій Ковальський зронив сльозу. “Це був жаль”, – скаже мені хлопець. Адже непомітно минули чотири роки навчання й ось уже доводиться прощатися зі своїми однокурсниками, викладачами. З цієї ж причини тремтів голос і в ще одного випускника – Максима Зайцева. Він, звертаючись до художнього керівника курсу, професора В’ячеслава Хім’яка, сказав: “Ви не просто були викладачем майстерності актора, а батьком. Нам дуже важко з вами розлучатися”. Кафедра театрального мистецтва існує рівно 20 років, а отже, стільки літ викладає тут і В’ячеслав Антонович. 2010 року він започаткував добру традицію: студенти-випускники вишивають власні імена та прізвища на рушнику, який дарують на пам’ять кафедрі. Звісно, що нинішній випуск молодих акторів вручив в урочистій обстановці В’ячеславові Хім’яку такий вишитий рушник. Прекрасна гра, добрий настрій для глядача, гучні оплески й водночас душевний щем молодих акторів-випускників, щира вдячність своїм викладачам, батькам, усім, хто вів їх на професійний шлях, злилися, переплелися під час захисту дипломної роботи. Атмосфера була не просто з доброю усмішкою, щемлива, а неймовірна. Хай щастить хлопцям і дівчатам на обраній професійній дорозі! Андрій Ковальський у ролі Бернара, Юлія Скоморівська втілює образ Жаклін Михайло Мосяндз (Спартак) і Сабіна Шпаковська (Жоржетта)
16 Молода країна · “Кожен виконавець старався прожити щиро свою роль”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Молода країна · “Кожен виконавець старався прожити щиро свою роль”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин