Культура без провінції · “Головний лейтмотив його творчості – Україна й українці, їхня славна історія, щедрі таланти, багата духовність”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Перо, що сіє добро та вміє любити
Слово Просвіти, №28 за 2025 рік
До професійного свята заслужений журналіст України Микола Шот підготував вихід власної книги “Вогнечас”. Вона побачила світ у видавництві Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського “Укрмедкнига”.
Галина САДОВСЬКА, заслужена журналістка України
Є такі колеги, для яких журналістика – це служіння. Усвідомлене, високе, надихальне. До них належить заслужений журналіст України, лавреат обласної журналістської премії імені Володимира Здоровеги, “Людина року Тернопільщини-2013” Микола Шот, який 20 років був власним кореспондентом газети “Урядовий кур’єр” в Тернопільській області, нині – редактор “Медичної академії” Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського. Від першої газети тепер залишився хіба спомин, вона тепер публікує лише офіційні урядові документи. Але саме “Урядовий кур’єр”, його статус всеукраїнського видання з високою планкою вимог до власкорівських матеріалів змушувало її тернопільського повпреда шукати незбиті теми, справді непересічних знакових людей, які могли б бути прикладом для всієї України. І Микола Шот їх знаходив – на всеукраїнському просторі, на Тернопільщині зокрема, серед наших краян за кордоном. Пригадую, зокрема, наші спільні інтерв’ю зі світовою оперною примою Вікторією Лук’янець, відомою українською скрипалькою Богданою Півненко – талановитою донькою свого батька, знаного у світі художника Івана Марчука, зі скрипалем-віртуозом з Канади Василем Попадюком… Тож бачила, як Микола Шот готується до таких зустрічей, як продумує запитання, на які нюанси звертає увагу. Це – професіоналізм вищого ґатунку. Завдяки йому Тернопільська область, одна з найменших в нашій країні, де немає промислових гігантів, потужних наукових інституцій, закладів культури зі статусом “національний”, на сторінках “Урядового кур’єра” була представлена так широко й різнопланово, ніби наш край був найголовніший на мапі України. Ба більше, навіть столичні театри не мали в цій газеті такої опінії, як Тернопільський академічний драмтеатр імені Тараса Шевченка. У творчому доробку Миколи Шота – не одна сотня інтерв’ю, кореспонденцій, нарисів, теплих розповідей про наших сучасників різних професій та уподобань, чий високий професіоналізм, розмаїття талантів здобули загальне визнання. Це – один з найбільш плідних напрямів журналістських зацікавлень колеги. Він також багато пише про духовне й культурне життя краю, його героїчне минуле та жертовне сьогодення. І знову ж таки – здебільшого через призму людських доль. Та про що не писав би журналіст, головний лейтмотив його творчості – Україна й українці, їхня славна історія, щедрі таланти, багата духовність, патріотизмі героїзм співвітчизників у боротьбі за волю та незалежність нашої держави. Це ті непроминущі скарби, які, як співається у пісні, передаються від батька до сина та надихають усе нові й нові покоління українців. І про все це Микола Шот пише гарною українською. Цим інструментом він володіє досконало, оберігаючи його від слів покручів, від зросійщеного бур’яну та від набридливих чужоземних термінів. Усе, що потрібно для правдивого й переконливого висвітлення цієї чи іншою теми, Микола знаходить у рідній мові. І це вирізняє його з-поміж колег, багато з яких не так трепетно й вимогливо ставляться до власних текстів. Такі думки викликало в мене знайомство з новою, вже четвер-
Заслужений журналіст України Микола Шот тою в доробку журналіста, книжкою “Вогнечас”, яка, як і три попередні – “Тихий смуток душі”, “На пагорбі долі” та “Життємір” – складається з його газетних публікацій. І це чи не свідчення того, що добротна журналістика може – і живе! – довше, ніж один день, як кажуть про газети. “Вогнечас” – слово, яке Микола придумав сам для назви своєї книжки, а заодно й поповнив ним мовну скарбницю. “Вогнечас” – це вогняний час, який є символом нашого сьогодення. У новій книзі мій колега власні публікації, здебільшого в “Урядовому кур’єрі” за останні роки їх виходу, згрупував у п’ять розділів з короткими та промовистими назвами: “Честь і слава!”, “Підтримка”, “Зустрічі”, “Культура” та “Розмаїття”. Перших два – про повномасштабну війну росії проти України та про тих, хто кує перемогу на фронті й у тилу. Тут знаходимо розповіді про відомих усій Україні “кіборга” Ярослава Гав’янця, “азовця” майора Арсена Дмитрика, один з яких уже знайшов себе у мирному житті, а другий нищить і далі ворогів на передовій. Поруч – вдячне слово й про тих наших захисників, які вже стали янголами: “кіборгів” Володимира Труха та Володимира Вітишина, а також Василя Паславського та Назара Мялікгулиєва. Вони, як пише Микола Шот, “не зі страху, а з великої любові до Господа та свого народу” віддали своє життя за Україну. Про свою допомогу фронту та всюдисуще волонтерство розповідають журналістові ректор Марійського духовного центру “Зарваниця”, єпископ Володимр Фірман, священник і громадський діяч Олексій Філюк, уродженець Луганщини, а нині тернополянин Василь Конько, дивовижна жінка, засновниця доброчинного фонду “Промінь сонця” Олена Мудра, художниця та волонтерка Наталія Волотовська, заслужений художник України Микола Шевчук, широко знаний тернопільський волонтер Володимир Мосейко та інші представники цього невсипущого племені. Люди різних поколінь, професій, уподобань об’єднані спільним бажанням – якнайбільше допомогти фронту, доводять, яка вони справді велика сила і їхню підтримку наших воїнів важко переоцінити. Багато цікавих знайомств знайдено в розділі “Зустрічі”. Це переважно інтерв’ю з відомими діячами мистецтва та культури – як з нашими краянами, так і представниками з різних куточків України. Микола Шот тяжіє до цієї сфери, тому не минає нагоди зустрітися та повести розмову зі знаними людьми. Про себе та свої колективи розповідають журналістові тернопільські метри, народні артисти України – головний режисер драмтеатру Олег Мосійчук і головний диригент академічного симфонічного оркестру обласної філармонії Мирослав Кріль, заслужений художник Олег Шупляк. І водночас є інтерв’ю з керівниками творчих колективів зі статусом “національний”, зокрема, Заслуженої капели бандуристів України імені Григорія Майбороди, народним артистом України Юрієм Курачем. Пропонкує й розмову з художнім керівником і головним диригентом Державного академічного Волинського народного хору Олександром Стадником. Власними думками діляться з Миколою й наші краяни – народна артистка України Оксана Пекун, заслужений майстер народної творчості України, художник-іконописець Володимир Шерстій, берегиня пам’яток культурної спадщини Марина Ягодинська. З великим захопленням прочитала також інтерв’ю з директором Львівського національного літературно-меморіального музею імені Івана Франка Богданом Тихолозом, актором Національного академічного драмтеатру імені Івана Франка, співаком, телеведучим Анатолієм Гнатюком, українською співачкою з Німеччини, авторкою книги “Розповідають галицькі німці” Оленою Серпень. письменницею з Харкова Людмилою Охріменко… Який справді багатий світ творців української культури, скільки справжніх самородків у ньому! Та й журналіст демонструє неабиякий хист розговорити своїх героїв, легко й цікаво розкриває визначальні моменти їхнього життєпису та творчості. Сторінки розділу “Культура”
“населені” знайомими на Тернопільщині та за її межами поетами, художниками, письменниками, артистами театру, скульпторами, музикантами, народними умільцями. Знову знаходимо тут “кіборга” Ярослава Гав’янця. У мирному житті він приміряв на себе професію актора – знявся у фільмі “Синдром Гамлета”. Коли занурюєшся у світ кожного з представників цього розділу, бачиш і розумієш, який незрівнянно талановитий наш народ, на які потужні особистості він багатий: що не ім’я – то цілий світ краси й любові. А ще в розділі “Культура” читач знайде кореспонденції про численні виставки, імпрези, презентації та інші культурні заходи, що відбувалися на Тернопіллі. П’ятий розділ “Розмаїття” зібрав чимало цікавинок. Йдеться, зокрема, про знайдений архів УПА, історію пісні “А ми тую червону калину піднімемо” та творця її музики, нашого краянина Степана Чарнецького, про долю Патріарха Української грекокатолицької церкви Йосифа Сліпого, тернопільського поета Бориса Демківа, про спорудження монументу п’ятьом загиблим упівцям у лісовому масиві Старківка села Шибалин біля м. Бережани, про туристичні справи, збереження історичної та культурної спадщини. Вдруге зустрічаємося тут із заслуженим художником України Олегом Шупляком, цього разу як автором найкращої монети світу – українською, що перемогла в престижному міжнародному конкурсі “Монета року”. Примітно, що передостання розповідь книги “Вогнечас” про перший форум прийомних сімей. Подумалося: саме нинішнім дітям, а завтра – дорослим громадянам України примножувати цей щедрий український світ, наповнювати його повним змістом і новими здобутками. Нині ж подякуємо Миколі Шоту, що закарбував на сторінках власної нової книжки його теперішнє розмаїття – попри війну та ворожі атаки. “Вогнечас”, що має понад пів тисячі сторінок, добре ілюстрований. Більшість тих світлин зробив автор текстів. Вони – промовисті, живі, динамічні. Бог, роздаючи таланти, щедро обдарував ними Миколу Шота. Може, тому, що народився він у переддень Різдва Христового за юліанським стилем. А, може, бачив, що ця дитина жодного з них не закопає, а примножить і з любов’ю роздасть людям. Його перо справді сіє добро та вміє любити.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
