Тільки в “СП” · “Треба запам’ятати просту істину: опонент за жодних обставин не повинен перетворюватися на ворога”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Мирослав Маринович: важливо витворити “ефект хору”
Слово Просвіти, №28 за 2025 рік
Чи є нинішня влада беззаперечним авторитетом для українського суспільства? Скоріше, вона є такою лише для частини соціуму. А нам тепер потрібен колективний Черчилль чи Маннергейм! Як на мене, то лідерську ідеологічну нішу могло б зайняти коло інтелектуалів, об’єднаних в Ініціативну групу Першого грудня. Хоча й тут фактор часу постійно вносить свої корективи. Відійшли у кращий світ Любомир Гузар, Ігор Юхновський, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Іван Дзюба… Важливо, щоб він існував – ось такий ідеологічний центр, до якого прислухалися б люди. З цього я і почав розмову з ветераном Групи – філософом і правозахисником Мирославом Мариновичем. Мирослав Маринович: – Звісно, кожна втрата впливає негативно... Але треба сказати, що Група за цей час поповнилася людьми молодшими. І характерною їхньою особливістю є те, що вони гранично зайняті своїми справами, які є для них надзвичайно важливими. Це не ті патріархи, які благословляли ідеологічну роботу в ім’я України, а “чорнороби”, які проводять велику щоденну роботу. Можу навести приклад: ми десь три тижні хочемо домовитися стосовно зустрічі, однак у нас це досі не вийшло. Бо ніхто не сидить на місці, кожен здійснює якісь важливі поїздки, виступає перед різними аудиторіями… Я сам відчуваю, що голос “Групи” тепер не звучить так голосно, як раніше, але не звинувачую в цьому людей, які залишилися. Візьміть Олександру Матвійчук – її просто “розривають”! Вона нобелівська лавреатка, її запрошують всюди. І як вона тільки встигає скрізь їздити, зустрічатися з однодумцями, виступати? Я не маю морального права їй дорікнути. Чи Ользі Айвазовській, Йосипу Зісельсу, Євгену Захарову... Все це люди, які гранично зайняті. А проте, група працює. Сергій Лащенко: – Про найсвіжіше звернення групи я дізнався з одеської газети “Чорноморські новини”. Якби не це патріотичне видання, то дізнався б пізніше. Прикро, що перестали виходити деякі потужні центральні газети. Як на мене, то під час війни така ситуація є неприпустимою... М. М.: – Головним джерелом інформації зараз є не преса, а Інтернет. Тобто те, що дає можливість блискавично поширювати інформацію. Вам не треба шукати по газетах. Якщо написати в Інтернеті “Ініціативна група Першого грудня”, ви відкриєте наш сайт – там є всі наші відозви. Природно, що тепер в інформаційному полі помітно зросла роль блогерів, волонтерів, воєнних аналітиків. С. Л.: – Це зрозуміло. Але для старших важливіше почути точку зору тих людей, кого давно знаєш і кому довіряєш… Тоді як молодь уважніше прислухається до блогерів з багатотисячною аудиторією. Особисто ви бачите світло в кінці тунелю? Адже окрім нашої втоми від війни, є також багато ознак виснаження росії… М. М.: – Але поки що вона тримається. Якщо говорити про наших союзників – нерішучі ЄС і НАТО, напівпаралізована Рада Безпеки ООН, то росія блокує все, що можна. Вона входить в Раду Безпеки, як один з гарантів безпеки, і при цьому, порушуючи усталені норми, йде в пряму атаку на іншу державу і хоче її знищити! Це ж абсурд, наскільки суперечить позиція росії тим принципам, на яких власне й виросли вище згадані міжнародні інституції. Я припускаю, що усі ці структури будуть якимось чином змінені, оптимізовані. Ми тільки в процесі того, але вже сьогодні говорять, що Україна з Британією, балтійськими країнами, можливо, Польщею має творити кістяк якогось більш солідарного союзу. Це поки тільки “намацування”. Тобто йде переформатування. С. Л.: – Є побоювання, що новий польський президент буде не надто проукраїнським. Чи витримає Україна найближчі три-чотири роки, враховуючи, що не лише путін, але й такі політичні фігури, як
Орбан, Фіцо, намагатимуться в міру своїх сил шкодити Україні? М. М.: – Я думаю, що витримає. Адже доля світу не в руках президентів... Для мене вона в руках Бога. Може бути всяке. Я не виключаю, що ситуація може змінитися настільки, що всі наші недруги змінять свою поставу щодо України. Але поки що для мене це гірший варіант, ніж Дуда, який теж мав свої хиби, але умів якось балансувати… Не знаю, чи цей збалансує? Окрім того, пам’ятаймо, що передвиборча кампанія — це одне, реальне життя — це інше. Побачимо. С. Л.: – У нашому суспільстві є багато ліній розколу. Досі зберігається поділ на схід і захід, на відносно “благополучні” регіони (які менше піддаються обстрілам), і на ті, які ближче до лінії фронту. Воюючі також поділені на добровольців і “бусифікованих”. Між рядовими бійцями, які штурмують чи захищають лісопосадки, і офіцерським корпусом теж чимала дистанція. Став помітнішим поділ на чоловіків і жінок. Часто в соцмережах жінки звинувачують навіть літніх чоловіків за те, що ті не на фронті, натомість самі такі “критиканки” не об’єднуються, не ідуть під стіни Верховної Ради, не вимагають зміни існуючих законів, не обговорюють в своєму середовищі питання народжуваності, не виділяють із свого середовища людей, які свідомо (для підняття настроїв у суспільстві) виходили б заміж за героїв війни, якщо ті втратили кінцівки, чи мають інші серйозні проблеми. М. М.: – Так, це правда. І росія просто “пасеться” на цьому! Використовує кожну нагоду, щоб поглибити ці лінії розколу… Однак, можу зауважити, що подібна ситуація була і в радянський час. Мешканці Південного Сходу чули багато негативу про УПА і тому дивилися на Галичину, як на територію, нашпиговану бандерівцями. Інколи люди навіть боялися їхати туди за скеруванням на роботу. Але це тоді якось покривалося, замовчувалося. Нас зараз трохи рятує (хоч це й дивно звучить), нас рятує… війна. Інстинктивно люди, які схильні до того, щоб підняти гасло боротьби з якимись внутрішніми ворогами, інстинктивно розуміють, що цього тепер не можна робити. Бо тривають бойові дії. Я боюся за момент, який настане, коли нам скажуть, що війна закінчена. Ось тоді можуть початися “розбірки”. У митрополита Андрея Шептицького є прекрасний вислів про ваду українського менталітету – “моральна гемофілія”. Якщо при класичній гемофілії не спиняється кров, то у нас при моральній гемофілії може не спинятися суперечка. І ми починаємо нашу суперечку, як опоненти, а закінчуємо, як вороги. І ось це – наш глибинний гріх. Наша хвороба, яку треба усвідомлювати і боротися з нею. С. Л.: – Вам не здається, що у інших народів цієї риси немає? Скажімо, у поляків, кримських татар… М. М.: – Ні, у них це також є. Польща тепер розколота на дві великі частини. Можливо, у кримських татар це трохи “приглушено” саме тому, що їм нема куди діватися... У них дуже важка ситуація. Для них це надто велика розкіш – влаштовувати внутрішні розбірки. Якщо взяти Ізраїль, єврейське суспільство, – там також є розколотість… Принаймні, існують різні точки зору на будь-яке питання. Так що є небезпека того, що ми почнемо ці внутрішні війни. Суспільство має усвідомлювати цю небезпеку. Стосовно суперечок… Це дуже важко пояснити більшості, але сперечатися треба. У суспільстві триває пошук кращого шляху. Сперечаються різні актори, конкурують різні напрями… Це нормально, це демократія! Але треба запам’ятати просту істину: опонент за жодних обставин не повинен перетворювати-
Мирослав Маринович ся на ворога. А таке часом трапляється. Я не думаю, що ми колись уніфікуємо нашу країну. Це не вдасться, вона не стане гомогенною. Завжди будуть якісь сегменти, ядра колишніх князівств. Але я давно перестав сприймати це як наше нещастя. Цеє наша “родова грамота”. росія хоче сказати, що вона походить з Київської Русі? Ні, вона має зовсім іншу структуру. А в Україні є оці ядра колишніх князівств. Тому проблема не в тому, щоб зробити Україну гомогенною, уніфікованою. А в тому, щоб витворити “ефект хору”. Цей вираз останнім часом є моєю улюбленою метафорою. Хор співає, скажімо, чотирма голосами. Чотири партії: тенор, бас, сопрано, альт… А чому нам так приємно слухати виконавців? Адже вони співають різні партії! Але вони співають дуже злагоджено, в одній тональності. Ось цього і треба досягти в Україні! Ми можемо озвучувати різні позиції. Головне, щоб усі вони були патріотичними, оживлені одним духом. Бог нас не покарав, творячи палітру! Просто ми досі не змогли цим скористатися… А багатоголосся може виявитись дуже плідним. Просто треба налаштуватись на це і активно працювати. Наприкінці 80-х Галичина мріяла, що “підніме” всю Україну, і всі стануть такими патріотичними, як галичани... Так не вийшло, хоча тоді було зроблено відчутний поштовх. А потім, через багато років, прийшли вже донецькі і почали працювати під гаслом: “Все будет Донецк”. Але так не вийшло. І ніколи не буде цього. Версію уніфікації треба відкинути. С. Л.: – Прикро, що тепер оті зросійщені території ворог взагалі окупував... Фактично, росія відсікла Україну від Азовського моря, частково і від Чорного. Повернути території буде непросто. М. М.: – На це можу сказати: “ще не вечір”… Я не пророк Ісайя, щоби сказати, як все закінчиться. Проте я не хочу екстраполювати нинішні реалії на майбутнє. Тому що така екстраполяція дуже часто приводить до хибних висновків. Три року тому Захід вважав, що Україна може протриматися лише тиждень. А далі – впаде. Але жне впала! Диво сталося. Так і сьогодні, попри те ниття, яке можна почути від Трампа, мовляв, “Україна не виграє… Що ви там запланували собі якусь перемогу? Краще здавайтесь, і тоді буде мир. Збережете людей…” для мене промовистою є історія 1991 року. У березні був запланований референдум: чи підтримають громадяни СРСР новий союзний договір? Українці тоді проголосували в більшості “за”. Я хапаюся за голову і думаю: “Невже цей народ сам себе зажене у це рабство? Господи,
ну зроби щось…”. У серпні 1991 року три дні все цілковито змінили. Не тільки в Україні, але й у росії. У нас одразу була прийнята декларація про Незалежність і потім референдум 1 грудня. Референдум 1 грудня абсолютно неможливо було передбачити в березні. Отже, обставини можуть раптово змінюватись, і можливим стає те, що раніше було неможливим. Сьогодні я не бачу якихось серйозних чинників, які підказували б, що росія на грані розпаду. І західні аналітики якоюсь мірою мають рацію. Але ми, живучи в Україні, достатньо добре вивчили російські історію. Там часто бувало, що в критичні періоди нічого не міняється, все ніби стабільно, а потім настає момент і… відразу все змінюється. Лавиноподібно! Тому я спостерігаючи події, не можу зробити висновку, що Україна не має шансу перемогти росію. Я вірю в те, що Давид переможе Голіафа. Але як це станеться, поки не можу сказати. С. Л.: – Деякі країни нас розчаровують, але… з’явився шанс отримати нових друзів. Кажуть, що у 2022 році наших біженців надзвичайно тепло приймала Румунія. Українці, які там побували, просто закохалися у цю країну! Непропорційно багато допомагають нам країни Балтії, Данія та інші скандинавські країни. Нові виклики створюють нові шанси. А чи не можна, скориставшись обставинами, зробити, скажімо, українсько-фінські стосунки такими ж теплими, як українсько-литовські чи українсько-грузинські? М. М.: – Коли я оце нещодавно приїхав до Фінляндії, то трохи поспілкувався з фінами. Казав їм: “Припускаю, що ви нас добре розумієте”. А реакція була такою: “О-о, чудово розуміємо!” Вони прекрасно пам’ятають свою історію, свою війну з СРСР і проводять тут пряму паралель. Вони знають, що таке агресивна росія, яка хоче позбавити наш народ державності. І тому буде нам в усьому послідовно допомагати. Інша справа, що вони довго не були під радянським крилом. Ми з балтійськими народами були довше. Тому дистанція між нами і Фінляндією трохи більша. Це впливатиме. С. Л.: – Я навів приклад українсько-грузинських стосунків, як дуже позитивний і вартий наслідування. Але мав на увазі в першу чергу теплі настрої в народі. А ось в політичному сенсі Грузія нині рухається скоріше в бік росії. М. М.: – Я думаю, що і грузини незабаром змінять своє ставлення. Якщо Україна вистоїть і утвердить себе, то і Грузія, і Білорусь стануть інакшими, не такими, як тепер. Бо головна причина їхньої остороги полягає в тому, що проросійські сили в цих державах мають новий аргумент, коли спілкуються із своїми народами: “Хочете, щоб було так, як в Україні? Ні. Нас це не влаштовує... Треба шукати щось інше”. А як вони побачать, що Україна утвердила себе, а в росії щось “забарахлило”, тоді можуть бути різні ситуації. С. Л.: – Буває так, що країни об’єднує культурна, історична близькість, а буває, що вирішальною є політична ситуація, якісь політичні паралелі... Скажімо, казахи в культурному сенсі віддалені як від України, так і від Фінляндії. Але страх втратити свої північні території впливає на багатьох казахських інтелектуалів. Вони вивчають і фінський досвід, і український. І саме ці побоювання втрати територій ситуативно зближують нас. Є чимало казахів, які почали вивчати українську мову, цитують твори Шевченка мовою оригіналу, гарно виконують українські пісні. Кажуть, що вже з’явилося таке нове культурницьке явище, як українсько-казахський реп… Нічого подібного поки немає в інших державах Середньої Азії. А в Казахстані є. М. М.: – Це є підтвердженням моїх слів. Я не сумніваюся, що коли ми вистоїмо, то будемо володіти чималим ресурсом, який з’явився саме внаслідок війни. У митрополити Андрея Шептицького є таке передбачення. Пророцтво. Що настане
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
