Пишуться вірші · “Дуже нам такі потрібні знімки, що неначе хвилями ріки все життя перегортають стрімко”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Сліди на озері дитячі
Слово Просвіти, №28 за 2025 рік
Василь КЛІЧАК
*** Настане несподівана пора. Мінятимуться днів щоденних барви. І скажеш собі сам: “Життя – не гра”. І відчуття таке, неначе зайвий. Отямишся від погляду умить очей тужливих хлопця на візочку. Він без ноги приречено сидить, немов мішень із вогневої точки. Поспівчуваєш. Вкотре проклянеш вороже кодло. Хай би воно здохло! І далі свою тугу понесеш, як ті, що носять інструменти в чохлах. 17 травня 2025 р.
*** Такі дзвінки, мов пташенята, що повсідались на дротах і нумо жваво щебетати про те, що так їм чи не так. Немовби втішені, що віддаль нас розділяє. Так вони, свойого племені поріддя, себе поводять восени. Тепер дзвінки ті випадкові. Що вони є, що їх нема. Здається, ніби кожне слово проходить рамку крадькома, що пропускає неохоче, як поїзди через вокзал. І, ніби серце, затріпоче, як в звуках виявить метал. 19 жовтня 2016 р.
*** Тетяні Дейнегіній Ця дівчинка приїхала в Луганськ І пізнавала це родинне місто. Є університет і є Тарас. І все довкіл у кольорах барвистих. У пам’яті залишилось усе. А наяву потрощена та стела. І українство більше не несе Своїх ознак бадьорих і веселих. Побачити їх можна. Але як? І згадуєш французів у музеї, Як біля них пронесли навскосяк один шедевр, що ніби безідейний. Було це українське полотно, Заховане у нашому музеї. І бачиш ту картину, як в кіно. Не доведи нас, Господи, до неї. До того, щоби як абориген Був кожен з нас, ховаючи сувої З картинами, в яких присутній ген Незнищеності нації святої. 26 квітня 2025 р.
*** Не можу я, на жаль, перехреститись – У гіпсі забинтована рука. І на Великдень буду я молитись, Як і щодень, Всевишньому в думках. Про що Тобі посповідаюсь, Боже? Про що нам говорити після Сум? А дощ квітневий землю цю батожить, Немовби хоче приховати сум… 16 квітня 2025 р.
*** Прив’яли від морозу анемони. І хтозна, чи піднімуться іще. Літали вчора бджоли безборонні над абрикосом. Й спонукали щем. І викликали вир асоціацій з ознаками чергової біди. І справджуються хвилі інформацій, що, крім війни, ще грянуть холоди. 7 квітня 2025 р.
*** Миколі Том’яку Запитав тебе лікар, Чи ти падав колись. Він не знав, який вихор Розхитав, наче ліс. Стрепенулась уява. І згадав ти коня, На якому зухвало полетів навмання. І тримався за гриву, Бо вуздечки не мав.
Кінь повівсь непоштиво, І ти з нього злітав. І так боляче падав. Та минався той біль. І почерез завади знову ніс тебе кінь. Почувався щасливим, Як в подвір’я в’їжджав. Відпускав тоді гриву І коня годував. Отаку мав мандрівку, Хоч і відав про те, Що твій тато голівку Не погладить за це. 29 березня 2025 р.
*** Коли в гіпсі рука, і незвично тобі, Та звикати усе-таки мусиш. Знову мітка на тілі, немов на судьбі, У якої прихований усміх. І чи знову насправді жартує вона, І для чого тобі такі жарти? І яка непокарана досі вина? І якої розплати вона іще варта? Запитань, запитань. Море сліз-запитань. І на жодне немає тлумачень. Може, явиться променем сонцестоянь І дотичною стане до передбачень. У повітрі Всевишній. Невидимий знак Подає, та навряд чи відчути зумієш. І доходиш до думки, що ти, як чужак У майстерні, в якій геть нічого не вмієш. 25 березня 2025 р.
*** Валентині Шликовій Колективний знімок Заріки. Десь, мабуть, початок шістдесятих. І присутні тут мої батьки і сусіди, молоді й завзяті.
Всі вони брели через ріку. Всі її навік запам’ятали. Де вони тепер, в якім кутку, у яких позанебесних далях?
В мами на колінах ти, мала. Я, напевно, із сестрою вдома. Добре, що цей знімок зберегла, авторства чийого – невідомо.
Ми в думках заглиблені в роки. Дуже нам такі потрібні знімки, що неначе хвилями ріки все життя перегортають стрімко. 19 лютого 2025 р.
*** Не використовуймо шаблон, заготовки привітань звичайних. Це, по суті, просто моветон. Як казала мама: “Так не файно”.
Присуд той навік запам’ятавсь: Якщо робиш щось – роби красиво. Хоч би скільки за шаблон ховавсь, все одно, що за старим мотивом.
А душа жадає новизни, як від співака нової пісні. Як п’янкого подиху весни з кожної отриманої вісті. 9 лютого 2025 р.
*** Сліди на озері дитячі. На схилі дня ти їх побачив. Котилось сонце до межі. І посвітліло на душі. І захотілось, щоби хлопці, на мить покинувши окопці, на тлі замерзлої води такі ж побачили сліди... 18 лютого 2025 р.
*** Мали спільне колись полотно. Його прали у спільних водоймах. Проявлялись на нім все одно чиїсь рани, повік незагойні.
Порошинки витріпує час. Вже перуть у знаряддях модерних. Та чомусь на полотнах у нас є сліди, ледь помітні, нестерті.
Додалось їх тепер від війни. Ще кривавіші стали полотна. Хоч ні з ким вже не спільні вони, та незмивний т о й запах мерзотний… 21 січня 2025 р.
Пам’яті Володимира Василюка Сумна ця вістка. І вона мене спонукує на спомин. Сиділи вдвох біля вікна – в трамваї стрілись випадково.
Розговорились, що і як. Покинув він перекладацтво. І ловить рибу, як мастак, на вудку ловить її часто.
Не споживає сам. Не їсть. Колезі-перекладачеві він кожен тріпотливий хвіст дарує щедро щотижнево.
Цікавив сам його процес. Процес азартний риболовний над сяйвом миготливих плес. Такий по-своєму змістовний.
Розстались ми тоді. Було прощання згодом з його другом. І не одне ще надійшло сумне звідомлення про тугу.
Нема рибалки вже. Нема. Він не закине більше вудку. Забрала десь його зима. В руці тверду тримаю грудку.
Не опустив я ще її. Іще не вдарилась об віко. Веду розмови ще свої в уяві з добрим чоловіком... 3 лютого 2021 р.
Пам’яті Петра Слободяна Неймовірна така емоція. Неймовірний душевний стан. Гол забив з усієї моці головою Петро Слободян! Розгубилась тоді “Баварія”. Не чекала таких подій. Мов зненацька попала в аварію на шляху до одної з мрій. Як раділо тоді Прикарпаття! Як пишались твої земляки! Кожен з них мав тебе за брата в сімдесяті оті роки... А сьогодні – річниця смерті. Як там, друже, тобі в небесах? Припускаю – такий же впертий і не губишся при зірках... 16 грудня 2024 р.
*** Посипав попіл під троянди. Для них то є потрібна річ. І вже не мріється про мандри в непередбачливу цю ніч. Стоїш неначе на узбіччі, а десь “шахеди” й літаки чиїсь висвітлюють обличчя і рвуть довкілля на шматки. Нас хочуть знищити достоту всіх до останньої ноги. Ми просто жити недостойні – вважають наші вороги. Таке подумавши, одначе обходиш насипи квіток. Що нас чека? Не передбачиш. І сиплеш попіл на пісок… 9 січня 2025 р.
Криївка
Навіяне відновленням і освяченням криївки ОУН у горішньому лісі в моєму рідному селі Рудники на Прикарпатті
Дочекалась вона на свій час – у горішньому лісі криївка. Відновили. Є лампа і гас. Божа Матір. І стіни, й долівка пооббивані дошками в ній. От і стала новим артефактом. У культурі достоту своїй самобутній у неї характер. Бачу, як оживає вона в сорокові. Йдуть хлопці по росах. Їх сліди – то не їхня вина. Та вже зрада іде по дорозі і пайдьошників лютих веде. “Прокидайтеся!” – вигукнув “Хмара”. І крізь гілля, від сонця руде, видно здалеку їх, мов крізь шпару. Бій запеклий. З шести лиш один уцілів. То був рудницький Рожко. Він же “Хмара”. І в той часоплин йому жити лишилося трошки. Знов сюжет продивляюся. Знов. Молоді і просвітлені хлопців місці сили. В основі основ почуваються, як переможці. 1 жовтня 2024 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
