Національна еліта · “Мовчанове слово завжди живе, нове, правдиве й значуще в позачассі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Скарбошукач “світла у надрах родових”
Слово Просвіти, №28 за 2025 рік
Велелюдно в головній залі Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого. Творча зустріч з Поетом Павлом Мовчаном. Знані літературознавці, письменники, вчені, журналісти, мистці, педагоги, громадські діячі і політики. Коротка перерва між масованими терористичними атаками рашистів на Київ наповнена Словом, зітканим чуттєвостями муз, розмаїтими кольорами – від червоного до чорного, символізуючи боротьбу за життя і волю, та думками, покроєними добром і зболеними злом. Хотів був перестоять на узбоччі, та вітер солі кинув межи очі… Цього разу, сьогодні – це вітер війни, що рвучко й безустанно “пекучим болем застеляє світ”. Таким нині видається сприйняття життя – болюче, розгойдане, розкуйовджене, розкидане до зриву і майже повної непередбачуваності. Бо війна, здається, намагається стати над життям, людськими долями, над природним правом “Бути”. Здається, що спасенним оберегом у цій борні з московським сатанізмом є лише рідна земля, в яку вкорінена пам’ять твого Роду і Народу, будучи джерелом віри і сили. Ось плоть моя суглинисто-земна вгрібається лопатками до дна, до кременя, до мовчазного лона, – чим глибший корінь, тим стрімкіша крона… Щемно, надзвичайно емоційно розпочав Поет свою оповідь. Сувора проза про драму життя роду, зрощеного з хлібодарів і духівників, про чорну й багату українську землю, яка чомусь (?!) часто не ставала рятівником українства від мору, про свої “університети”, в яких науку пізнавав через стверджену неправдивість світу, кривду, зневіряння, митарства, але йдучи невідступно до храмового світла. Бо, як зізнавався Павло у вірші “Згадати слово”: Везли на всі боки мене одночасно, І згляд крейдяний степи та ліси знакував – Ген риска вздовж рейок і досі біліє Незгасно, Хоча я не раз до очей намоклий рукав Притискав… Забув, що набув, і не знаю, що втратив.., що ледве й впізнала мене моя мати… У залі панувала якась незвична тиша, адже “виговорювався” Поет, філософія життєтворчості якого ніби єднала в міцному сплаві триєдності “земне-духовне-небесне”. І в цьому сходженні від серцевин до верховин відчувалося, що для нього насправді священним першопочатком, який напував душу, завжди був родовий материк, рідна земля. Бо не згадалась, викликалась болем Вся лінія життєво-родова, і вибухав ізнов погаслий голос, і кров переливалась кругова аж до синів від Єви до Адама… Мабуть, так “писано” і велено Творцем, що його ціннісними орієнтирами були, на щастя, не “правильні” до дистильованості офіційні критики та бонзи-цензори, а саме поклики родової, національної пам’яті. Оця до кінця незвідана сила й викрешувала Мовчанові твори – глибоко філософічні, ліричні, природо-естетичні, по-громадянськи відважні, наділені “здатністю” з кількох віршованих рядків витворювати цілі книги-трактати, осмислюючи Буття Людини, Народу, України, Людства, Світокосмосу. Справжній народний Поет, що обдаровував Людину найвищою земною чеснотою – Добром. Оце давнє “Живи, дбайливо множачи Добро…” (“Дидактичне”, 1964 р.) є, як на мене, лейтмотивом, життєвою квінтесенцією Мовчанового Буття. Написавши це у 25-річному віці, він донині зберігає дух того високого юного злету, що вже тоді наблизився до біблійної мудрості. Мовчанове слово навіть звуком, мелодикою, натхненністю втілює сутність і смисли, бо воно завжди живе, нове, правдиве й значуще в позачассі. Як пише сам Павло – “ніби слово вимовилось щойно”. Ось уже другий піввік його Слово сотворює благородний Чин, невгасиму Віру, незбориму Ідею, ставши оберегом, захисником, просвітником, будителем, творцем Національної Ідеї, Української Мови, Ідентичності, Державності. Мовчан – це Храм у Слові, бо Слово Поета, то джерело, ядро національної Пам’яті, що є найвищою цінністю для Роду і Народу. Бо давалась пам’ять, мабуть, не для того, Щоб в’язати дати: де, коли й для чого? Власного не знати? З слова жить чужого? (“Пам’ятати?..”) Є ще одна зваблива принада в Поета, яку неможливо оминути, оскільки ця чеснота обрамлює його особистісне “Я” й суспільне тло діянь, ставши для нього буденною й водночас високоетичною матрицею життя, на якій він зростає як Просвітник, Письменник, Мистець, Громадянин і Державник. Тоді, на тектонічному зламі 80–90-х років ХХ століття, він, як і його побратими по Музах, відчувши епоху своїм українським серцем, осмисливши незбагненні круговерті боротьби за відновлення Державності, покинули творчі майстерні, вийшовши на барикади Свободи й Незалежности з огненним Словом і шляхетним Чином, своєрідно відроджуючи вікопомний аристотелівський афоризм: “Усе людське є політичне”. Сьогодні Павло, натхненно читаючи Поезію, згадував свого побратима Івана Драча. У запропонованому контексті не міг і я у своєму виступі оминути цього славного Поета. Пам’ятаю, як у дарованій Драчем (20.11.1997 р.) його праці “Політика” знайшов цитування ним Демосфена (“Дія, дія, дія!”), ніби відповідаючи на запитання, що в ті часи могло бути важливішим за “красне письменство”. Я за те, щоб ці блудні сини, зазначав Драч, повернулися до своїх вівтарів. Але лише в одному випадку. Якщо вівтарі не осквернені завойовниками…
Очевидно, у цьому вміщено найбільш правдиву відповідь на запитання тодішнього часу, коли дзвоном донині гуде клич: “З ким ви, майстри культури?”. Павлова відповідь тоді була простою до ясноти – зі своїм Народом, Україною. І це не тільки політичний, але передусім духовний, моральний вибір митця, коли аналізуєш етику Мовчанового Чину, значущість його ролі в реалізації української національної Ідеї. Декларація Української Незалежности (16 липня 1990 р.), Акт проголошення Незалеж¬ ности України (24 серпня 1991 р.), прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.)… Події, дати надзвичайної ваги, поза якими неможливо вести мову про політичний, духовний, світоглядний суверенітет Українського народу, адже вони заклали фундамент незворотності державотворчих процесів. Зроблене ним – доробок значущої національної цінності, який здатна справедливо оцінити лише українська історія в боротьбі за Волю України. Саме таким найчастіше сприймається особистість Мовчана, що впродовж життя безупину випромінює українськість, енергетику національного олюднення, рух до життя і для життя. Його Слово завжди звучить натягнутою струною, у ньому переплітаються всі чуттєві гами, скроєні з любові, добра, захоплення, ненависті (до зайд), нестримні пориви в обстоюванні правди й справедливості в обширах від мікродо макрокосмосу, наповнюючи етичним обов’язком відповідальності за все суще і ненарожденне. Він відчуває Серцем і обрамлює Словом істину, що “Життя розгонисте, як свято…” (“Серцевина”). І треба встигати, працюючи, творячи, борючись натягнутою струною, не боячись її обриву, знаючи, що тільки така (а не обвисла) видаватиме прекрасну й неповторну мелодію. Його Поезія наснажена, намолена євангельським духом, закликає пізнавати й усвідомлювати ту вічну правду, що коли “вирішуєш скупо сіяти, то й скупо жатимеш”. Своїм чином і прикладом він безустану (як щоденний плебісцит у Ренана) доводить людям, українському світу, що ним невтомно ореться, щедро сіється, дбайливо зрощується українська справа, національна Ідея, священна на віки Держава. А єдина причинність цієї ментальної стійкості – незрівнянна любов до рідної Землі¬ України, яку невгамовно зрощує Павло у своїй душі. Не відніму – додам любові, змертвілу глину оживлю І возвеличу в кожнім слові: – О земле, я тебе люблю! Здається, що в цьому ніжному, по-синівськи етичному словотворі нуртує весь духовний космос Павла Мовчана. Не перебільшую, але саме такою ціннісною силою і талантом, наділеним Божим даром, сповна володіє цей пружний, романтичний, філософічний, ліричний, гостро заточений, національно огранений
Поет, ставши чільним оберегом української справи, генетичного коду Нації. В його образі – сильно вкарбоване ріднолюбство, різко окреслюючи щиру правду, що Він – із Народу, серед Народу і слугує своєму Народу. Тому з такою одержимістю, сумлінністю, жертовністю він оберігає й синтезує серед Нації такі нині затребувані чесноти суверенності, соборності, національної свідомості, рідномовності, самовідданості Україні, називаючи їх “самоволею неба”, тим космосом, в якому наполегливо й вперто шукає “гніздо життя” для України. Однак стільки і скільки б не торкатися таких глибинних і напрочуд близьких нашим серцям його поетичних струн, Мовчанова Муза зберігає свою непізнаність, зачаровано знаходячись за обрієм, як “первонароджене і незникоме”, водночас не вгаваючи нагадувати сущим про їхню вічну місію – “роздмухуй пам’ять і воскреси мову”, дай імена незаслужено забутим, бо “тільки зраджені словом існують у слові”. “Пам’ятаймо!”, закликає Словоспівець, виконуючи свій моральний заповіт, чесно тримаючи одвіт перед Богом і людьми, стверджуючи: “Одвічна ти, Земле, одвічна і Мова”. Для цієї найвищої цінності двері його Поезії відкриті настіж, на всю широчінь. І навіть у втаємниченій, містичній римі Мовчана звучить дохідливо сакральна мета Нації, її найсокровенніше мистецтво “Бути!”, а не мати”. Через віки він ніби вступає в творчий діалог зі знаковим шведським філософом-містиком Сведенборгом, якого продовжує “перечитувати” донині, солідаризуючись з його висловом: “Яким ти є, так ти і бачиш…”. Можливо, саме ця якість природовідповідності Мовчана уможливлює триєдність бачення ним Світу в особистісному, національному, загальнолюдському вимірах. Справді, вчора багатослівна зала Національної бібліотеки “намагалась” якось умостити Поета в свою нішу, скрутивши його перевеслами компліментарностей. Мабуть, несила. Бо невмістимий, незбагненний, несхопимий (за Сковородою) цей воістину планетарний Митець, Співець і Творець, який посідає гідне місце у вінку національної поетичної Слави. Проте атмосфера цього святошного дійства, що відбувалось під прицілом очікування безперервних рашистських бомбардувань, все-таки вмістила головний спільний знаменник товариства – подячність і вдячність Павлові Мовчану, прекрасному, вершинному Поету за його незміряну ніким Любов до свого Роду, Народу, рідної Землі, України, який своєю життєтворчістю в ці смутні часи війни з кровожерним московитом промовляє до світу Шевченковим Словом: …не втечете І не сховаєтеся, всюди Вас найде правда-мста. Глибока шана духовному Достойнику Павлу Мовчану, котрий уселяє в серце Нації Віру й весняну Надію: Що трісне лід – коростяна зима пощезне геть, бо Сонце очі гріє… Щасти Тобі, Павле! Снаги і Духу!
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Фото Андрія МИХАЙЛИКА
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
