Витоки · “Літописи – не історичні тексти в сучасному розумінні, а літературні твори, насичені міфологічною символікою”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Обрядові та пісенні джерела “Слова про Ігорів похід”
Слово Просвіти, №28 за 2025 рік
Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук
Добриня-сват та Ігор-сват Як уже з’ясовано, в основі Ігоревого походу на половців (із чиїм ватажком був засватаний Ігорів син) лежав ритуал “героїчного сватання” – здобуття нареченої внаслідок збройного походу (спершу – справжнього, потім – символічного) юнаків до чужої землі (давніше – іншого роду). Ритуал консервував давнішу реальність, а словесний фольклор описував ритуал. Між історичною реальністю і символічним ритуалом не було чіткої межі: половецький хан Тугоркан (прототип билинного Тугарина) загинув у битві з власним зятем київським князем Святополком (останнім сюзереном Яня Вишатича) і був урочисто похований останнім. Сучасними Ігоревому походу були Хрестові походи – високою мірою ритуальні. За два століття до походу князя Ігоря та його сина Володимира на половців відбувся похід воєводи Добрині та його небожа Володимира на Полоцьк (звернімо увагу на збіги імен та назв!). Попри відмінності в історичних деталях, результати збройних сутичок виявилися ті самі: одруження Володимира з чужою князівною (половецьких ватажків літописи називають тільки князями, а не “ханами”). У першому, архаїчнішому випадку події відповідали казковому сценарію успадкування царства через царівну та ритуалові вбивства старого царя його наступником зі сторони (у моделі “Золотої гілки” Дж. Дж. Фрезера). Окрім літопису, “збройне сватання” Володимира оспіване билинами про богатирів Добриню-свата та Дуная. Очевидно, таке одруження було пов’язане з символічним і водночас реальним підкоренням території. Силоміць одружившись із Рогніддю, Володимир оволодіває через неї й Полоцьким князівством. Полоцькі події могли бути актуалізовані в історичній пам’яті тодішньої київської еліти через те, що дружиною київського князя Святослава була Марія Васильківна з полоцької гілки нащадків Володимира Великого. Саме звідси у “Слові” пісні про рідного брата київської княгині Ізяслава Васильковича (невідомого з інших джерел), Ярославових та Всеславових онуків (чий мир символізувало одруження Святослава і Марії) й, нарешті, про князя-чарівника Всеслава. Зважаючи на символічну умовність фольклору та невіддільної від нього давньоукраїнської світської літератури, важко провести чітку межу між наслідуванням реальної історичної моделі (похід Добрині – похід Ігоря) і використанням літературних текстів (літописів та билин). Так, на ритуальну стереотипність дій накладається символічна умовність описів. Умовно-символічними можуть виступати навіть літописні дати, у деяких випадках прив’язані до інших історичних подій (збіг загибелі Олега Віщого й Ігоря Старого, відповідно, зі смертю візантійського імператора Лева Мудрого та поваленням імператора Романа Лакапіна), фольклорних стереотипів (по 33 роки князювання Олега й Ігоря) або астрономічних явищ (сонячні затемнення 913 та 945 років, комета 912 року в символічних описах загибелі Олега й Ігоря). Значить, літописні тексти як носії символічної мультидисциплінарної інформації підлягають дешифруванню так само, як біблійні або античні. Адже літописи – не історичні тексти в сучасному розумінні, а літературні твори, насичені міфологічною символікою. У символіці головний противник Ігоря хан Кончак (асоціація з коньць “кінець”) – Кощій як уособлення чужого темного царства, а в історії його дочка зі слов’янським іменем Свобода (невістка Ігоря) та син-наступник із християнським іменем Юрій засвідчують значно більшу близькість половецького світу до давньоукраїнського, ніж це видно з архаїчних схематичних протиставлень “світло – темрява”, “свої – чужі”. Саме Юрієві Кончаковичу через чотири десятиліття після Ігоревого походу випало стати символом об’єднання Русі й половців проти монгольської навали й загинути разом із руськими князями в 1223 р. Отже, звернення автора “Слова” як до Боянових пісень, так і до історичних (літописних) подій зумовлене історичними (і не в останню чергу ритуальними) моделями (зразками, сценаріями, стереотипами) для подій, сучасних авторові. Так, сепаратні дії Олега “Гориславича”, його дружба з половцями та виховання сина вбитого Мономахом (на порушення клятви!) половецького князя Ітларя могли асоціюватися з сепаратним походом Ігоря та одруженням його сина з половецькою князівною. (За однією з гіпотез, противник Володимира Мономаха Ітлар – прообраз билинного противника князя Володимира Ідолища). Автор “Слова” застосовував “прецедентні тексти” (літературні твори, історичні події, ритуали) для своєрідного “обґрунтування” (“легітимізації”) сучасних йому й описуваних ним подій. Так само літописці співвідносили описувані ними події з біблійною, візантійською, античною греко-римською та давньосхідною історією (наприклад, князь Володимир та його бабуся Ольга – візантійський імператор Костянтин та його мати Олена). Пошук історичних моделей-сценаріїв був звичний хоча біз практики співвіднесення новозавітних образів та подій зі старозавітними.
Боянова основа заклинальної пісні Ярославни? Звернімо увагу на те, що принаймні в деяких випадках “поетичне редагування” стосується включених до “Слова” текстів Бояна. Навряд чи автор, сам будучи поетом світового рівня, запозичав Боянові тексти без жодних змін. Значно вірогідніші адаптації форми та змісту до нового тексту. Наприклад, вічи Трояни (*січи Святълавличи) – початок Боянової пісні про Олега Святославича (“Гориславича”), діда головного героя “Слова”. Розглянемо детальніше другу Боянову пісню про нього наприкінці “Слова”. Рекъ Боянъ – пряма вказівка на використання Боянового тексту. Далі зіпсоване місце и ходы на Святославля можна прочитати исходъ сына Святославля – повернення Олега Святославича (“Гориславича”) з грецького полону, символічно уподібнене до біблійного концепту Виходу (исходъ). Таке прочитання підтверджене контекстом: далі йдеться про старий час Ярослава Мудрого та його онука Олега і згадано вірогідний титул останнього “великий хан” (коганъ від ха-кан) як “архонта (князя)… всієї Хозарії” (збереглася його печатка з таким написом). Однак тут коганя – редакторська правка замість суголоснішого къняжа: къняжа хоти! Тяжько ти… Можлива реконструкція: *Въспілъ бо Янь исходъ сына Святославля Чьрьніговьска Ис полона страны Грьчьскы – Пісньтворьць стара времене (стары годины) Ярославли и Ольговы: Къняжа хоти! Тяжько ти Голові кромі рамене (тілесе), Зъло рамене (тілесе) безъ головы. І вже до цих Боянових слів (про Олега Святославича) автор додає свої, не менш поетично організовані (про Олегового онука Ігоря): *Руси горе безъ Игоря! Завершення славня звучить більш суголосно з іменем не Ігоря (*Солньце світлОє въ небесе – // ИгОрь кънязь въ святої Руси), а Олега Святославича (*Солньце світлОє въ небесе – // Ольгъ Святъславичь въ святої Руси). Тоді стає зрозумілою роль Дунаю як кордону Візантійської імперії, покинутої Олегом: *Дівы піють Дунаї ми – співы ся вьють незнаєми, чрізъ море льють ся гОлоси къ Чрьнігову городу. Останнім рядком Боянової пісні був, очевидно, Гради рады, весели вьси (“веселі села”) або …и вьси вьси (“і всі села”). Заключний славень Ігореві, його братові, синові й іншим – творіння самого автора “Слова” (де винятково дивна відсутність слави київському князеві Святославу). Погляньмо тепер на композицію закінчення тексту “Слова”: заклинання Ярославни, опис утечі Ігоря з полону й після цього раптом Боянові слова до князевої хоті (коханої). Виглядає так, наче звернення співця до княгині – це відповідь на княгинине заклинання. А це означає, що первинна основа “плачу” Ярославни – найпоетичнішого місця “Слова”! – належить Боянові (й тоді стосується вона, природно, дружини Олега “Гориславича”). За заклинанням дружини ішло Боянове звернення до неї, а опис утечі Ігоря вставлений пізніше автором “Слова” посеред Боянових слів. Таке припущення підтверджують принаймні два текстологічні спостереження. По-перше, обидва вживання Ярославною поетизму (“однослівної формули”) лады не суголосні контекстові. Натомість замінивши в цих місцях лады на Ольга (“Олега”), отримуємо суголосні рядки: *своєю легъкою крИлу // На моєго Ольга силу та *Възълелеи, господине, // кънязя Ольга къ мні дьньсь. Подруге, саме ім’я Ярославни не вписане в суголосся, що дуже дивно для такого поетичного уривку: усі чотири згадки її імені не мають рим. Це може означати вторинність її імені в цих контекстах. Але, замінивши її ім’я іменем Олегової дружини Феофано (зі шляхетного візантійського роду Музалонів), отримуємо вишукане римування: *Феофано хоть коганя Піє въ Тьмуторокани… Феофано хоть ОльгОва Піє рано въ ЧьрнігОві… Феофано хоть ОльгОва
Піє рано въ НовъгОроді (в останньому випадку, природно, ідеться про Новгород-Сіверський). Олег Святославич був послідовно тьмутороканським, чернігівським та новгород-сіверським князем. Образ коханої, що очікує чоловіка в кожному з його міст, можливо, навіть поетичніший за потрійний повтор назви Путивля у збереженому тексті “Слова”. В усякому разі ім’я лружини Олега має, як бачимо, текстові суголосся – на відміну від імені дружини Ігоря. Нарешті, наступне Боянове звернення до княгині (реконструкцію якого наведено вище) органічно продовжує її пісню. Таким чином, “поетичним редактором” (принаймні в деяких місцях тексту) виявляється сам автор “Слова”. Так підтверджується давніше припущення про те, що пісні Бояна могли бути використані у “Слові” значно ширше, ніж здається на перший погляд. Сказане не виключає участі автора “Слова” в “доопрацюванні” княгининого заклинання в процесі його адаптації до Ярославни й Ігоря. Так, очевидно, не Боянові належать рядки (реконструкція) *Абы не слала къ ИгОрю // сльзъ рано на сине море. Так само не Бояновими є рядки про сучасників Ігоря – київського князя Святослава та половецького ватажка Кобяка. А от згадки в заклинанні Ярославни Дунаю (кордону Візантійської імперії) могли сягати Боянової пісні. Бачимо, що метод мовно-поетичної реконструкції дозволяє не тільки відновлювати давні форми текстів, а й виявляти сліди редагування та використання раніших текстів.
кожному творі, відчути глибокий талант, який постійно працює над своїм удосконаленням. Вистава “Маруся Чурай” захопила тонкою, психологічною грою акторки Валерії Новак і виразною режисурою, яку створила заслужена артистка України Людмила Колосович, і сценографією пані Ольги Новікової. Я відчула, що ми маємо справжній духовний діамант – виставу, грані якої відшліфовують талановиті українські митці. Тому раджу знайти можливість побачити цю виставу і повною мірою усвідомити, хто ми є і якими ми є.
Наталія ВЕСЕЛИЦЬКА, старша наукова співробітниця Київського літературномеморіального музею Максима Рильського Світлину надано авторкою
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
