Нашого цвіту... · с. 4сторінка оригіналу ↗
УКРАЇНСЬКА ЕМІҐРАЦІЯ: ПРИЧИНИ Й НАСЛІДКИ
Слово Просвіти, №29 за 2006 рік
IV ВСЕСВІТНІЙ ФОРУМ УКРАЇНЦІВ
Еміґрація як соціальний феномен властивий багатьом суспільствам і має різні причини й свої наслідки, що позначаються на житті народів і цілого людства. Нині у світі, за різними даними, від 150 до 175 млн. осіб (понад 3 % населення планети) проживають за межами країн свого походження. Із них близько 70 млн. — міґранти. Участь українців у глобальних світових міґраційних процесах — вражаюча: близько 45 % нашого люду живе за межами України. З них українські трудові міґранти становлять понад 10 % (близько 8 млн., а в сезонний пік їхня кількість збільшується майже удвічі) від загальної кількості міґрантів у світі. Частка українських еміґрантів і трудових міґрантів, відносно до загальної чисельності українського соціуму, найвища в світі. Цей показник особливо тривожний на тлі депопуляції українського етносу — низької народжуваності й високої смертності. Український соціум, фактично, розділений надвоє: трохи більше половини українців живе на своїй материковій території, а решта розпорошена за межами України. Через це в українській культурі утворилися дві паралельні течії: одна — в Україні, друга — за кордоном, які донедавна були розділені ще й політико-ідеологічними бар’єрами. До того ж, на українських етнічних землях за кордоном зникають корінні українці. Зникають не фізично, а номінально, що засвідчують дані переписів у сусідніх країнах (Росії, Польщі, Білорусі, Словаччині, Румунії, Молдові). Причини різні, але головна — відсутність належної підтримки, захисту з боку України як держави. Донедавна в українській еміґрації називали три хвилі переселенського руху: перша — з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої світової війни (70-ті рр. ХІХ ст.—1914) — економічна; друга — період між двома сві$ товими війнами (1917—1939) — економічно-політична; третя — роки Другої світової війни та повоєнний період — полі$ тична. І ось у середині 90-х років ХХ ст. виникла четверта — новітня хвиля української трудової міґрації, яка переростає в еміґрацію. Парадоксальність новітньої економічної міґрації та еміґрації втому, що коли перша хвиля масового переселення українців припала на добу нашої бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі. Цю парадоксальність бачимо ів спільній причині першої й четвертої еміґраційних хвиль — у соціально-економічній мотивації, у бідності, в неможливості реалізувати себе на Батьківщині. Отже, майже нічого не змінилося в соціально-економічному становищі українців за 130 років. Змінився на гірше демографічний стан нашого суспільства. Коли джерелом першої хвилі масової еміґрації був надлишок сільського населення (Україна тоді мала найвищий у Європі природний приріст населення через високу народжуваність), то зараз при катастрофічній депопуляції українського народу через низьку народжуваність і високу смертність, коли українське село, по суті, вимирає, й рівень безробіття в ньому сягнув 80 %, Україна перетворилася на постачальника за кордон переважно інтелектуальної, висококваліфікованої й дешевої робочої сили. Близько 30 % українських учених працює на науку й економіку розвинутих країн. За даними Держкомстату України, з 1997 до 2001 рр. за кордон офіційно еміґрували близько 90 тис. громадян України з вищою освітою та майже 128 тис. із незакінченою вищою та середньою освітою. Протягом останніх десяти років з України виїхали 574 доктори наук і 907 кандидатів наук, третина з яких віком близько 40 років, тобто найперспективніші фахівці. У зв’язку з виїздом науковців і висококваліфікованих спеціалістів втрати України в грошовому еквіваленті становлять понад 1 млрд. доларів США на рік, а духовно-моральні втрати незліченні. (Для довідки: підготовка фахівця з вищою освітою технічного й природничого профілів обходиться Україні близько 10 тис. доларів США, а в розвинутих країнах ці затрати більші в 10 разів). Втрачаючи свій людський, духовно-інтелектуальний потенціал, Україна, по суті, інвестує неоціненний живий капітал в економіку практично всіх розвинутих країн світу. Таким чином, ми на шкоду собі сприяємо цілеспрямованій політиці розвинутих країн із залучення висококваліфікованої робочої сили — живого капіталу за рахунок імміґрантів. В Україні на державному рівні ніхто не займається вивченням відпливу фахівців за кордон, не ведеться й належного державного статистичного обліку. І найтривожніше — відсутня стратегія захисту й розвитку духовно-інтелектуального ресурсу нації. Україна назавжди втрачає свій інтелектуальний потенціал. Серед причин виїзду українських фахівців за кордон на першому місці — потреба реалізувати себе професійно. Та переважна більшість освічених людей змушена виконувати некваліфіковану, низькооплачувану роботу, аби заробити собі на більшменш забезпечене життя. Від першої хвилі до четвертої простежується зростання освітнього рівня еміґрантів. Коли перші еміґранти були переважно неграмотні й тому виконували некваліфіковану, найважчу роботу в країнах оселення, то друга й третя хвилі “вихлюпнули” за кордон переважно людей освічених. Із їхнього середовища вийшли лідери громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій. Еміґрація другої й третьої хвиль відзначається високим рівнем громадсько-політичної організованості, й спектр її політичних орієнтацій — від крайньоправого до крайньо лівого. Саме політичною заанґажованістю представників старої еміґрації пояснюється відсутність нормальних людських контактів із новітніми міґрантами й еміґрантами. Старі політичні еміґранти вважають новітніх звичайнісінькими заробітчанами, які далекі від їхніх ідейно-політичних устремлінь і тому не бажають вливатися в діаспорні організації. Річ у тім, що в старої й новітньої еміґрацій різні життєві цілі. Стара еміґрація, або діаспора (офіційна назва — закордонні українці; у березні 2004 року Верховна Рада прийняла Закон України “Про правовий статус закордонних українців”) — це громадяни країн свого оселення, добробут і всі права яких цілком забезпечені. Новітні трудові міґранти й еміґранти залишаються громадянами України, в основному вони приїхали на роботу на певний час, аби покращити свій добробут і повернутися в Україну. Найбільшою проблемою четвертої міґраційної хвилі, особливо нелегальних міґран$ тів, є їхня правова незахище$ ність ні з боку України, ні тим паче з боку країн їхнього перебування. А якщо врахувати масштаби цього явища, то можна осягнути всю глибину соціально-психологічних деформацій українських міґрантів за кордоном та їхніх сімей в Україні, а також катастрофічність демографічної ситуації в українському суспільстві загалом. Соціальна структура нинішнього українського суспільства неповноцінна, бо український середній клас фактично формується за кордоном із трудових міґрантів. І хоч основним позитивним наслідком української трудової міґрації називають додаткове спрямування в Україну значних фінансових потоків (за експертними оцінками, українські трудові міґранти інвестують в Україну близько 19 мільярдів євро на рік, із них тільки понад 150 тисяч моряків — 2,5 млрд.), та ми втрачаємо найцінніше — своїх людей. Україна винародовлюється на очах, а утворений у нашому суспільстві демографічний вакуум заповнюють імміґранти з азійських країн зі стабільним природним приростом населення. Донедавна різні джерела, особливо закордонні, називали кількість українців, які постійно живуть за кордоном, до 20 млн. У це число закордонного українства
Це вже історія... 2001 рік входять колишні українські переселенці та їхні нащадки, які глибоко інтеґровані в суспільне життя своїх країн. До закордонного українства належить і автохтонне українське населення в суміжних з Україною державах (Росія, Молдова—Придністров’я, Румунія, Словаччина, Польща, Білорусь). За останні роки різко змінилася картина української присутності за кордоном: новітня міґраційноеміґраційна хвиля вже скоро перевершить стару еміґрацію, так звану діаспору, разом із автохтонними українцями. Унаслідок четвертої хвилі еміґрації Україна втратила і продовжує втрачати значний духовно-інтелектуальний, науковий, економічний, репродуктивний, генетичний потенціал. І як наслідок — демографічна криза українського суспільства. Коли в ХХ столітті Українська нація була нацією депортова$ них, то в ХХІ столітті стала на$ цією міґрантів. На жаль, сьогодні жодна з державних структур офіційно не відстежує, тим паче не регулює виїзду наших людей за кордон, не займається захистом їхніх прав та виявленням інших проблем трудової міґрації. Ця сфера, як і багато чого в нашій країні, перебуває в тіньовому віданні. Досі проблемами трудової міґрації займалися на державному рівні Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, а на громадському — Всеукраїнська громадська організація “Українська Взаємодопомога” (створена в листопаді 2003 р.), яка покликана опікуватися проблемами українських громадян за кордоном та їхніх сімей, особливо дітей, в Україні. ВГО “Українська Взаємодопомога” зініціювала громадський проект “Четверта Хвиля”, головна мета якого — об’єднання громадян України, які проживають за кордоном, із метою реалізації та захисту їхніх громадянських, професійних, соціальних, економічних прав, підтримки фахових інтересів і профспілкової солідарності та сприяння їхньому поверненню в Україну. “Четверта Хвиля” передбачає також взаємодію нової й старої еміґрації з метою утвердження світового українства як економічної, громадянської й політичної сили у світі та його дієвого впливу на розвиток Української держави на правовій основі. Уже сформовано новітні українські громадські організації в Італії, Португалії, Іспанії, США, Канаді, Греції, Болгарії, інших країнах. На серпень 2006 р. заплановано провести Перший з’їзд українських громадських організацій четвертої хвилі еміґрації. Український громадський сектор зобов’язаний поставити високі вимоги перед владними структурами в ім’я національних інтересів, аби Україна прийшла до розв’язання проблем трудової міґрації й соціального захисту своїх громадян — своїх національних інтересів з урахуванням досвіду передових країн. Україна повинна входити у світовий міґраційний процес на правовій основі. Це має стати стратегією нашої внутрішньої й зовнішньої політики. Держава зобов’язана нарешті прийняти концепцію національної міґраційної політики й розробити відповідну стратегію для регулювання процесів трудової міґрації. Міґраційна політика України повинна убезпечити державу від потоків нелегальної міґрації з третіх країн і гарантувати своїм легальним міґрантам інтеґрацію в цивілізовані суспільства на правовій основі й сприяти поверненню їх в Україну. Ми вже маємо приклад співпраці в цій сфері з Португалією. Португалія першою з європейських країн зініціювала розв’язання проблем тимчасової трудової міґрації українських громадян. Угода між урядами Португалії та України про тимчасову міґрацію українських громадян для роботи в цій країні гарантує реальний соціальний захист нашим людям на рівні з португальськими громадянами. Але це водночас сприяє й натуралізації українських міґрантів, разом із сім’ями, в суспільне середовище Португалії. Тому передусім в Україні необхідно створити державний механізм соціального й правового захисту наших громадян, які тимчасово перебувають на роботі за кордоном, та забезпечення їхнього повернення додому. Цій проблемі відведено окрему статтю в проекті Закону України “Концепція національної політики щодо українців за кордоном”, що його розробили й подали на розгляд Верховної Ради України попереднього скликання (ще влітку 2003 р.) Постійна комісія з питань закордонного українства Комітету в закордонних справах ВР України, ВГО “Українська Взаємодопомога” та Українська Всесвітня Координаційна Рада. Прийняття такого закону забезпечить подальший розвиток законодавства України у сфері співпраці держави й громадського сектора з закордонними українцями й убезпечення руйнівних впливів трудової міґрації та еміґрації з метою збереження основи українського соціуму на материку Українського світу — в Україні.
z
Олександер ШОКАЛО, головний редактор журналу “Український Світ”, співголова ВГО “Українська Взаємодопомога”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
