Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ПРАВО НА ЗВИЧАЙНЕ ЖИТТЯ

Слово Просвіти, №29 за 2006 рік

13 років виснажливих, невпинних пошуків фінансування й підтримки з боку влади, сотні проектних пропозицій, формування колективу фахівців, гуртування батьків, які несуть важкий тягар невблаганних діагнозів своїх дітей, — ось той шлях, який невтомно доводилося долати Раїсі Іванівні КРАВЧЕН- КО, голові правління Благодійного товариства “Джерела”, та її однодумцям для того, щоб товариство розвивалося, перетворюючись на самодостатню, впливову організацію, спроможну допомагати сім’ям, які виховують дітей з інтелектуальною недостатністю. Сьогодні “Джерела” об’єднують понад 470 родин м. Києва; близько 200 дітей і дорослих людей із особливими потребами є постійними клієнтами організації. Розмова з Раїсою Кравченко вибудувалася навколо аналізу тих умов, в яких організація працює в Україні. Раїса Іванівна ділиться з іншими своїм величезним досвідом і життєвою мудрістю з надією бути почутою… Виховуючи сина Олексія, якому лікарі багато років тому поставили фатальний діагноз, Раїса Кравченко, як ніхто інший, знає всі проблеми, з якими стикаються батьки хворих дітей, і так само знає, як їм можна допомогти. — Раїсо Іванівно, чи коректно говорити, що “Джерела” — перша в Україні організація, яка спеціалізується на роботі з дітьми з інтелектуальною недостатністю? — Ми — не перша й далеко не єдина така організація. Але в той час, коли ми починали (1993—1996 рр.), були одними з перших. — 1993—1996 рр. — якісно відмінний від сьогоднішнього етап у розвитку Української держави. Важко було створити таку організацію? — Створити таку організацію тоді було навіть легше. Нам дуже допомогли іноземні партнери. Хо$ ча тоді влада нас фінансово не під$ тримувала, проте на нашому шляху було значно менше бюрократич$ них перепон. У 1996 році головна мета створення нашої організації — виконання певних проектів, дій, спрямованих на соціальну реабілі$ тацію дітей, які мають інтелекту$ альну недостатність, і сімей, які їх виховують, — трактувалася як ціл$ ком леґітимна. Зараз же всі гро$ мадські організації в частині виз$ начення їхнього цільового призна$ чення примушують копіювати формулювання закону “Про об’єд$ нання громадян”, а саме: захист різноманітних інтересів лише чле$ нів організації. А для нас це абсо$ лютно неприйнятно: ми, батьки, згуртувалися для того, щоб захи$ щати інтереси наших дітей, навіть дорослих дітей, які себе захистити не можуть через свою недієздат$ ність. Виходить, що цей закон їх дискримінує. На момент створен$ ня нашої організації чиновники особливо не цікавилися цими дета$ лями, а сьогодні ми отримуємо лист від Міністерства юстиції, за яким нас зобов’язали змінити мету нашої діяльності. Тобто дев’ять ро$ ків наша мета була визнаною й офіційною, а сьогодні нас приму$ шують її змінювати через інше трактування закону. — Як відбувається фінансування Вашої організації? — Це тема для окремої розмови в контексті того, як узагалі зараз іс$ нувати третьому сектору — непри$ бутковим організаціям. Щодо членських внесків, то в Україні во$ ни обкладаються податками: який сенс для батьків віддавати гроші зі своїх мізерних пенсій і державної допомоги до організації. Щоб у нас був статус неприбуткової організа$ ції, ми не маємо права нічого про$ давати чи надавати соціальні пос$ луги. Наприклад, у нас є свічна майстерня, де наші діти виготовля$ ють конкурентоспроможну про$ дукцію, продавати яку ми не може$ мо. Методичну літературу, яку ми видаємо, продавати не маємо пра$ ва. Джерела фінансування нашої організації — це допомога від Ки$ ївської держадміністрації. Це сто$ сується кількох напрямків діяль$ ності, що фінансуються в рамках Комплексної міської програми “Турбота”. Нещодавно з’явилося розпорядження про те, що ми от$ римуватимемо кошти на виконан$ ня експерименту із соціальної адаптації людей із розумовою від$ сталістю; в рамках цього експери$ менту передбачена діяльність міні$ гуртожитку для наших дітей, стар$ ших 16 років, — альтернативи ве$ ликим інтернатним закладам. Цей проект — унікальний для України, і виконується він виключно на кошти київської влади. Київська влада виділила кошти на оренду, ремонт та утримання міні-гурто$ житку, який розташований у старій Дарниці; вже новим мером було ухвалено розпорядження про виді$ лення 260 тис. грн. на допомогу на$ шій громадській організації. — Чи залучаєте ресурси благодійних фондів та бізнесу? — Нам допомагають міжнарод$ ні фонди. В Україні немає таких благодійних фондів, які б за зміс$ том і формою своєї діяльності від$ повідали світовим стандартам: аку$ мулювали б кошти, отримані від місцевих заможних людей, а потім розподіляли б їх за програмами. У нас у третьому секторі дуже багато чого робиться на волонтерських засадах. Добре, що ми задіяні в ре$ алізації чотирьох програм соціаль$ них служб для молоді, двох прог$ рам Управління зі справ жінок, ін$ валідів і ветеранів війни та праці міста Києва — в нашій організації працюють їхні фахівці. Також є ба$ гато донорських програм, органі$ зованих на кошти міжнародних фондів. Нам дуже допомагають програми Європейської Комісії, американського, голландського урядів, спрямовані на запровад$ ження нових технологій, підходів у соціальній сфері. Місцеві мецена$ ти нам не дуже допомагають. Зви$ чайно, певні кошти надходять, але це невелика частка нашого бюдже$ ту. Допомагають ті, кого це безпо$ середньо стосується. Надають нам допомогу деякі великі компанії. Ми дуже вдячні компанії “МакДо$ налдс Україна”, яка знаходить можливість щомісяця запрошувати наших дітей на безкоштовне відві$ дання своїх 20$ти ресторанів. Та$ кож дуже вдячні компанії “Лола$ Піцца”, яка часто пригощає наших дітей і гостей. Але це швидше ви$ нятки, аніж правило. У Лондоні, наприклад, у кожному ресторані того ж “МакДоналдс” біля кас сто$ ять скриньки для пожертв хворим дітям: люди кидають у скриньки копійки. Коли я вперше це поба$ чила, то одразу ж запропонувала таке нововведення. Проте керів$ ник відділу зовнішніх зв’язків ком$ панії “МакДоналдс” Михайло Шу$ ранов пояснив мені, що в Україні надто великі бюрократичні пере$ пони для діяльності спеціального благодійного фонду компанії, й ад$ міністрування таких, здавалося б, корисних програм та ініціатив надскладне, крім того, немає по$ даткових пільг. — Постійно лунають заяви про реформування державної соціальної політики. Що конкретно, почергово й системно потрібно було б зробити в цьому напрямку? — Розповім про розмову з од$ нією поважною жінкою-депута$ том. Ця розмова ілюструє непослі$ довність і етичні колізії нашої соці$ альної політики — зокрема, кон$ траст у ставленні держави до дітей$ сиріт і дітей-інвалідів. Нещодавно було розроблено закон про рефор$ мування системи інтернатів для ді$ тей-сиріт, який передбачає “розук$ рупнення” цих закладів (максимум там може перебувати до 50 дітей). І-таки паралельно з тим ці самі чи$ новники з Кабінету Міністрів роз$ робляють концепцію нормативно$ кадрового забезпечення для дітей$ інвалідів, де зазначається, що на 50 дітей припадає один вихователь. Уявляєте себе на місці цього вихо$ вателя? Треба вести 50 справ, під$ тримувати контакт із 50$ма роди$ нами, і до того ж цих дітей вихова$ телю потрібно ще й виховувати. Так-от, шановна пані повідомила, що передусім держава має піклува$ тися про здорових дітей-сиріт — тих, хто забезпечить бодай тарілку супу для дитини-інваліда у майбут$ ньому. Державна політика повинна мати пріоритети, один із яких — добробут усіх людей. Щоб незахи$ щені верстви населення отримува$ ли необхідні їм послуги та соціаль$ ний захист, потрібні великі кошти. А щоб були кошти, їх потрібно за$ робити, щоб їх заробити, держава має не заважати приватній ініціа$ тиві, яка є найпродуктивнішою. В Україні вже розроблені програми, технічні можливості, експерти, які скажуть, що треба робити. Це сто$ сується й неприбуткових організа$ цій. Я вважаю, їм треба дати мож$ ливість часткового самозабезпе$ чення. Наприклад, наша організа$ ція може надавати певні соціальні послуги, організовувати якісь тре$ нінги, виконувати замовлення з підготовки кадрів. Але ми не маємо права це робити. Безумовно, мож$ на шукати непрямі, обманні шля$ хи, але ж ми говоримо про ставлен$ ня держави. Якщо наша дитина, ін$ валід першої групи, зробила своїми пальчиками ту єдину свічку за пів$ дня, то дайте ж нам можливість її продати, щоб потім купити ще па$ рафіну. Чому ми ту свічку повинні ховати, переплавляти? Де логіка та$ кого ставлення? Ми що, наживати$ ся будемо на цьому? Щодо необхід$ них змін до законодавства, то вони ухвалюються дуже повільно. У цій сфері в нашій державі більше гово$ рять і декларують, аніж роблять. — Яка ситуація в Україні з підготовкою фахівців, котрі б могли працювати з дітьми з інтелектуальною недостатністю? — Я можу показати кошторис, який продемонструє, наскільки мі$ зерна матеріальна мотивація пра$ цювати в такій сфері. Через це ви$ пускники вищих шкіл із кваліфіка$ цією соціального працівника, ко$ рекційного педагога, дитячого психолога змушені опановувати прибутковіші професії. — Сім’ї, які виховують дітей із інтелектуальною недостатністю, певно, живуть за умов хронічної кризи? Якої підтримки та соціального захисту вони потребують? — Це дуже складно: прийняти такий виклик долі, особливо якщо є не лише розумова відсталість, а й якісь поведінкові проблеми чи психіатричні діагнози. Це найтяж$ чі випадки. Політика нашої країни в цій сфері така, що лише нещодав$ но до Бюджетного кодексу був вне$ сений пункт про підтримку реабілі$ таційних центрів для таких дітей, але взагалі домінує допомога, адре$ сована інтернатам і центрам. Сім’ї не мають достатньої допомоги збоку держави, що є додатковою причиною віддати цю дитину до інтернату. Річ у тім, що такі діти потребують постійного догляду: батьки не мають змоги водночас і працювати, і займатися опікою. Найчастіше, на жаль, трапляється так, що мати залишається з дити$ ною сама, не отримуючи достат$ ньої підтримки. Виходить, що для інтернату держава знаходить якісь гроші, а мати, яка готова самостій$ но доглядати свою хвору дитину, отримує набагато менше. — Раїсо Іванівно, що Ви порадите батькам, яким доля кинула такий страшний виклик — народження розумово та фізично неповноцінної дитини? — Найперше — набратися тер$ піння, прагнути мудрості й любові. Господь завжди дає людині лише ті випробування, той хрест, який во$ на може витримати. За будь-яких, навіть найтяжчих, життєвих обста$ вин потрібно йти вперед, необхід$ но набратися мужності взяти на се$ бе відповідальність за свою долю й долю своєї дитини. *** Мені вдалося поговорити з Ла$ рисою Миколаївною Гревцевою — матір’ю Тоні, дитини із синдромом Дауна. Лариса Миколаївна — одна з тих матерів, які стояли біля вито$ ків “Джерел”. Тоня бере активну участь у художній самодіяльності, за що вже отримала кілька призів від місцевої влади. Колишній мер Києва Олександр Омельченко на$ віть колись подарував Антоніні го$ динник. Вихованці “Джерел” уже були в Бресті, в Мінську, Санкт$ Петербурзі, а зараз готуються пої$ хати до Москви та Польщі. “Для наших дітей ця організація — другий дім, — каже Лариса Мико$ лаївна. — Вони тут знаходять друзів, тут їх ніхто не ображає, на них ніхто не кричить. Діти живуть своїм жит$ тям, їм дуже весело, вони танцю$ ють, співають, малюють, розвива$ ються… Наші діти переживають без$ ліч позитивних емоцій — вони і люблять, і дружать. Можливо, вони не можуть усього осмислити або висловити, але відчувають турботу, тепло, добре ставлення. Діти займа$ ються і макраме, і ліпкою, і виготов$ ленням свічок, і ляльковим театром, і розвиваючими іграми, і вивченням Біблії, і заняттями з У-Шу тощо. В центрі трудової реабілітації такі діти отримують практичні навички — те, що їм потрібніше для життя, а не вивчають шкільних предметів. Їх учать самообслуговування, приготу$ вання їжі, прибирання території, ве$ дення побуту”. Якраз тоді, коли ми були в “Джерелах”, до організації за пора$ дою прийшла молода пара. Після народження їхньої дитини минуло лише десять днів, але лікарі вже поставили страшний діагноз: син$ дром Дауна. Тепер тільки від бать$ ків і небайдужих людей залежить, чи стане цей діагноз вироком… Євгенія МАРТИНЮК z Раїса Іванівна Кравченко з сином Олексієм і донькою Настею

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин