Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Для мистецького розвитку крім творчого горіння потрібне меценатство”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «МИСТЕЦЬКІ МУЗЕЇ УКРАЇНИ — CONTRA SPEM SPERO», с. 1

МИСТЕЦЬКІ МУЗЕЇ УКРАЇНИ — CONTRA SPEM SPERO

Слово Просвіти, №29 за 2007 рік

Закінчення. Початок на с. 1 свободи в умовах тоталітаризму, часто ризикуючи життям, музейні працівники ховали від знищення радянськими спеціальними органами мистецькі колекції. З великим успіхом виставки українського авангарду 1908—1930-х рр. були продемонстровані останніми роками в Мюнхені, Тулузі, Чикаґо, Нью-Йорку. Обговорюються проекти між Національним художнім музеєм України і дирекцією берлінських музеїв про презентацію українського авангарду в Берліні. Після епохальної презентації МОМА в Берліні київська колекція відтворить шарм української культури в її розвитку поміж Заходом і Сходом. Якщо окинути оком суму трагічних мистецьких констант в Україні протягом усього ХХ ст., то слід підсумувати, що радянська влада за сімдесят років не спромоглася побудувати в Україні жодного мистецького музейного закладу, а під музейні приміщення передавала, як правило, палацові комплекси колишніх власників, або ж, закриваючи церкви, костели, синагоги, інші сакральні споруди, переконструйовувала їх на музеї, архіви чи бібліотеки. Прийшовши до влади після помаранчевих днів як Президент України, Віктор Ющенко кинув крилату фразу про необхідність створення українського Ермітажу. Романтикам вона додала надії, а скептики зійшлися на тому, що це ілюзія. Адже створити в Києві музей сучасного мистецтва на базі колишнього могутнього військового комплексу “Арсенал” — для нас із нашою економікою, політикою, що визнає насамперед закони інфляції, а не модернізації, — річ нелегка, в наших умовах просто нереальна. Чому ідею Президента зараховую до романтичних? Катастрофічно низьке бюджетне фінансування мистецьких музеїв, перманентний шлях музейних працівників перед відчуженням (апієнацією) музейних приміщень, буквально виживання музеїв, доля яких залежить від примх посадовців найвищого державного рангу, — ці та інші, Валентина ДАВИДЕНКО Є й такі кияни, які влітку працюють. Хоч це вже трохи суперечить природі, отій, що шелестить за вікном, просіює дрібніше дощові крапельки і пахне ароматом луків. Щоб охопити все оком, бракує видноколів, бо — місто. Щоб вільно дихати — забагато авто на вулицях. Як діє в такій ситуації справжній художник? Викидає видавлені тюбики з-під фарб, зате створює свій простір на полотні чи на сцені. Ось такі з’являється цілком канікулярний сюжет, де живуть квіткарки і ткалі, ляльки танцюють чардаш і мазурку, а дія відбувається у невеличкому містечку в Галичині. Прем’єра балету “Коппелія” Л. Деліба на сцені Національної опери вихлюпнула весь барвистий спектр художніх знахідок його творців і виконавців, а ще лукаве переплетіння життєвих і казкових реальностей, бо в основі сценарію Ш. Нюїттера та А. Сен-Леона казки доброго і ліричного філософа Ел. А. Гофмана. Саме за мотивами цього сценарію створив лібрето народний артист України Сергій Бондур (він автор хореографії і постановки балету), а до музичної редакції твору долучилися Галина Малишко і Роман Солошенко. Декорації народного художника України, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Марії Левитської. Художник по костюмах Людмила Нагорна. Та найголовніше, що представив цей професійно підготовлений проект один із наймолодших мистецьких навчальних закладів — училище хореографічного мистецтва “Київська муніципальна українська академія танцю”. У виставі взяли участь не тільки студенти, а й найменші учні хореографічної студії при училищі. На думку директора навчального закладу Андрія Лягущенка, вистава показала можливості їхніх вихованців різної вікової категорії, стала квінтесенцією роботи за п’ять років. “Ще на початку нашої Незалежності, коли відкрилися політичні, суспільні, культурні кордони, з’явилася потреба в нових навчальних закладах, і в хореографічному мистецтві також. Воно й до того було на високому рівні, мало видатних виконавців, хореографів, але танець нині більш багатогранний, аніж був за радянських часів. У світі розвивався модерн, джаз, різні напрямки сучасної хореографії. До того ж демократизація нашого суспільства відкрила можливості для створення нових колективів, куди могли йти майбутні фахівці. Єдине київське хореографічне училище не зане перелічені, недоліки нашого музейного сучасного буття виводять ідею “українського Ермітажу” в місце, яке не назвеш престижним. Французькі лідери Міттеран (почав перебудовувати вхід до Лувру) або Помпіду (будував центр сучасного мистецтва Бобур на місці традиційних забудівель) мали тверді переконання й мету, бо були лідерамипрагматиками й довели справу до кінця. В Україні, й зокрема в Києві, де нова столична адміністрація на чолі з мером Л. Черновецьким абсолютно байдужа до проблем розвитку мистецтва і культури загалом, почався буквально наступ на музеї. Приклади варті того, аби про них довідалася світова громадськість. Приміщення Музею історії Києва віддали до диспозиції Верховного Суду, а недобудовану споруду Національного художнього музею України, де планувався мистецький комплекс ХХ ст., мають намір реконструювати під гаражі для нуворишів. І де, на якому місці будувати гаражі? За сто метрів від будинку, в підвалах якого війська НКВД розстрілювали інтелігенцію! Поруч стоїть хрест пам’яті жертв геноциду!.. Нас такі “жести” п. Черновецького не дивують, бо ані він, ані його команда не є побожними людьми-християнами. Усе це робиться в центрі міста, де земля дорога іде наступ на музеї набув фронтального розмаху. У музеїв відбирають музейні ділянки, а на їхньому місці плануються нові офіси, банки й т. ін. Через сто років унікальна байдужість наших сучасників до надбань, що їх збирали протягом віків, обертається аматорською профанацією. У 90-ті рр. ХХ ст. вже лунали гасла, що лякали змістом закладеної агресії: якщо бракує музейних приміщень — слід продавати музейні твори на аукціонах. Свого часу за ленінсько-сталінських часів такі експерименти успішно проводились, твори продавалися на Захід, і американець Хаммер у такий спосіб зібрав колекцію. Мистецькі музейні збірки України позбавлені серйозної опіки суспільства й тримаються на ентузіазмі музейних патріотів. Найвищого рангу державні мужі, траплялося, всупереч існуючим нормам України, передавали культурні цінності іншим державам. Так, з волі колишнього президента України Л. Кучми в Нідерландах опинилася унікальна графічна колекція Кьонігса, що має пікантну історію створення, за яку Україна на паритетних умовах могла б одержати з Роттердама твори, які зазнали насильної міґрації під час Другої світової війни зі Львова. Складається враження, що я згущую фарби і не бачу позитивних ініціатив. Щоб розвіяти такі думки чи побоювання, зішлемося на повчальний досвід Національного художнього музею, який на рівні інноваційних технологій здійснює пропаганду українського мистецтва, виступає організатором цікавих мистецьких проектів, співпрацює з музеями Європи. Виставки українського козацького портрета XVI—XVIII ст., яка тут відбулася, японської каліграфії “Сохо”, грузинського художника Ніко Піросманішвілі, Франціско Гойї, українського модернізму — усе це зараховуємо до озвученої Президентом ідеї про “український Ермітаж”. У такому самому перспективному ключі про паритетні діалоги музеїв народився проект, що висвітлив контекст українського скульптора Архипенка з німецькими мистецькими колами. Згаданий проект Національного художнього музею України з німецькими колегами привернув увагу своєю конструктивністю. Ініціативи музейних ентузіастів, багатьох директорів, зокрема Києво-Печерського заповідника С. Кролівця, Національного історичного музею С. Чайковського,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин