«Просвіта» Щоденник спротиву · с. 4сторінка оригіналу ↗
Провладний шовінізм у Луганську
Слово Просвіти, №29 за 2012 рік
Учасниками тисячного мітингу були представники Партії регіонів і Молодіжної організації ПР з усієї області, учні шкіл і вишів, працівники заводу “Маршал”, директором якого є улюбленець Олександра Єфремова Сергій Горохов, і донські козаки, які, окрім державного статусу російської мови, вимагали ще запровадження митного союзу з Росією. Мітингувальники тримали в руках транспаранти: “Рідна мова — російська”, “Мы думаем и говорим по-русски”, “Русскому языку — да!”, “Двуязычию — да!”, “Спасибо регионалам за русский язык”, “Национализм не пройдет!” Запам’ятався емоційний і водночас до смішного надуманий виступ вчительки, яка сказала, що сьогодні безмірно щаслива, адже, нарешті, настав час, коли вона, етнічна росіянка, може без страху народжувати дитину й під час пологів кричати рідною мовою, а її дитина перше слово зможе тепер сказати мовою своїх предків, а не мовою державною. На цей захід мене не запрошували. Ідучи в українській сорочці на зовсім інший, протестний проти цього ж законопроекту, мітинг, я стала його випадковим свідком. Підійшла до хлопця з прапором Партії регіонів і спокійно запитала, чи має, на його думку, в Україні право на існування українська мова? Він сказав, що на моє запитання відповідати не буде. Тут підбігли три активістки Партії регіонів і почали відганяти мене від того хлопця, вигукуючи, що я провокатор і націоналістка. Тоді я вирішила підійти до головних розпорядників мітингу зі штабу місцевого осередку ПР і записатися на виступ біля мікрофона. Звісно, говорила я українською мовою, представилася кандидатом філологічних наук, доцентом університету. Ті мені дали відкоша: “Мы бандеровцам слово не даём, идите себе на свой националистический митинг!” Яка ж я бандерівка, якщо народилася в Донецьку, живу в Луганську, та й за віком ніяк не могла служити в УПА? Але достатньо було моєї української мови та сорочки, щоби до мікрофона мене не підпустили. А я хотіла присутнім на мітингу захисникам російської мови розповісти про те, як нещодавно одна чиновниця Луганської облдержадміністрації вимагала від мене, щоб я говорила з нею винятково російською, бо вона, бач, не вивчала в школі українську, і при цьому зухвало сміялася з моєї мови. І нагадати про те, що сьогодні в Луганську, за офіційно наданою мені інформацією, немає жодної (!) українськомовної школи, а окремі українські класи шляхом “оптимізації” перевели на російську мову навчання. І про те, що в кіосках обласного центру немає жодної газети, виданої державною мовою. А потім — запитати в учасників мітингу: а що ж буде тепер, після ухвалення закону, який вони так завзято підтримують?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
