Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Фото Миколи Цимбалюка
СЛУХНЯНИЙ КОНСТИТУЦІЙНИЙ АРБІТР
ПОЕТИЧНА АНТОЛОГІЯ “СТРІЛА”
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Друкуємо відкритий лист трьох відомих науковців Національного університету “Києво-Могилянська академія”, який 13 липня 2012 року за дорученням 72 інститутів громадянського суспільства був направлений Президентові України В. Януковичу із закликом ужити всіх заходів, щоб законопроект “Про засади державної мовної політики”, який збурює
1. В ієрархії правових актів, які визна! чають засади державної мовної політики і порядок застосування та підтримки мов, вищу юридичну силу має не Хартія, а Конституція України. Саме ст. 10 Консти! туції України, а не положення Хартії, по! винна бути “найкращим орієнтиром” в оцінці законопроекту. На думку україн! ського експертного середовища, законо! проект Ківалова—Колесніченка в бага! тьох принципових моментах не відповідає вимогам Основного Закону та Рішенню Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. №10!рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України. Порівняно з Конституцією України, яка визначила засади мовної політики та загальний порядок застосування мов, Хартія лише заохочує держави до вільно! го вибору перелічених у ній факультатив! них рамкових заходів на підтримку вико! ристання тих “історичних регіональних або міноритарних мов Європи, декотрим з яких із плином часу загрожує зникнен! ня”. При цьому преамбула Хартії перед! бачає, що “захист і підтримка регіональ! них або міноритарних мов не повинні здійснюватись на шкоду офіційним мо! вам та необхідності вивчати їх”. 2. Законопроект Ківалова—Колесні! ченка справді пройшов експертизу Вене!
суспільство, розколює Україну і зазіхає на її конституційний лад, був знятий із розгляду. Автори листа пропонують створити робочу групу, сформовану, серед іншого, з представників відповідних структур громадянського суспільства та експертного середовища, для підготовки концептуально іншого законопроекту.
ціанської комісії, але його автори, воче! видь, приховали від Вас оцінку, яку виста! вила Комісія їхньому “продукту”. У вис! новках Венеціанської комісії від 2 грудня 2011 р. відзначено, що зміст документа, попри проголошені в ст. 5 цілі й принци! пи, свідчить про те, що в самому законо! проекті закладені механізми домінування російської мови на шкоду українській як державній. Венеціанська комісія закликала авторів законопроекту до ретельного перегляду термінології і послідовного її застосування в тексті законопроекту, а головне — вона наполягає на пошуку українськими зако! нотворцями “справедливого балансу між захистом прав меншин, з одного боку, і збереженням державної мови як інстру! менту інтеграції суспільства, з іншого” (пп. 66, 68). Отже, згідно з висновком Венеці! анської комісії, законопроект потребує по! дальшого ґрунтовного опрацювання. Законопроект також отримав негатив! ну оцінку у висновках усіх профільних ус! танов НАН України — Інституту мовоз! навства (16.09.2011 р.); Інституту україн! ської мови (22.09.2011 р.); Інституту полі! тичних та етнонаціональних досліджень (22.09.2011 р.); Інституту держави й права
Закінчення на стор. 6
САМОТНІСТЬ ТАЛАНТУ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Пане Президенте! 11 липня ц. р. під час зустрічі з Клубом головних редакторів ЗМІ країн СНД, від! повідаючи на запитання щодо перспек! тив законопроекту “Про засади держав! ної мовної політики”, Ви наголосили: “Найкращий орієнтир у цьому питанні — Європейська хартія про мови”; “Наскіль! ки цей закон відповідає цій Хартії, її стан! дартам — мають сказати експерти”. Крім того, Ви сказали, що “законодавці — іні! ціатори цього закону” запевнили Вас, що “він пройшов експертизу Венеціанської комісії”. Напередодні Ваш представник у Верховній Раді повідомив, що 7 липня ц. р. Ви доручили Кабінетові Міністрів підготувати зміни до щойно проголосова! ного владною парламентською більшістю мовного законопроекту. Складається вра! ження, що ініціатори законопроекту і Ва! ше оточення готують “легітимізацію” шахрайським чином сфабрикованого 3 липня ц. р. антиконституційного акту та налаштовують Вас на його підписання. У зв’язку з цим хотіли б звернути Ва! шу увагу на такі обставини.
ЕКСЛІБРИСИ ГЕОРГІЯ МАЛАКОВА
«Просвіта» Щоденник спротиву · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
цівників освіти зобов’язали вступити в Партію регіонів. Щоб 95 % вчителів до виборів було у ПР. Членські внески — від 5 грн. Хто не погодиться — звільнять.
«Просвіта» Щоденник спротиву · с. 2сторінка оригіналу ↗ Фото Миколи Цимбалюка трілися з учасниками протесту і висловили солідарність з їхніми вимогами. Відповідальний секретар, заступник голови Товариства Микола Нестерчук та голова Полтавського обласного об’єднання “Просвіти” Микола Кульчинський вручили дорогі для кожного українця книжки — Шевченкові “Кобзарі”, підготовлені й видані Видавничим центром “Просвіта”.
припинити згубне самоїдство та об’єднатися, щоб зупинити пог! рабування народу, нищення мови і України. Журналісти сайту “Північний вектор” провели бліц!опитуван! ня мешканців Чернігова, поміж яких були і курсанти навчального закладу МВС України. Двадцяте! ро опитаних висловилися за ук! раїнську мову у всіх сферах гро! мадського життя. І лише двоє громадян підтримали російську, мотивуючи це тим, що у них є труднощі при заповненні анкет документів українською мовою. Мешканці міста, попри брех! ливу агітаційну кампанію антиук! раїнських сил, у переважній біль! шості усвідомлюють, що мовну провокацію політичні банкрути розігрують з метою відвернути увагу народу від провалу своєї со! ціальної політики. Крім побажань на зразок крилатого виразу Кобза! ря “Борітеся — поборете!”, деякі мешканці обласного центру вис! ловлювали досить радикальні ре! цепти “лікування” для антиукра! їнських сил від “мовної хвороби”.
Петро АНТОНЕНКО
3 липня Після ухвалення верховною Зрадою закону “Про засади дер! жавної мовної політики” хар! ків’яни, які вболівають за май! бутнє Батьківщини, почали безстрокову акцію протесту. То! го самого дня о 22.00 було вста! новлено перші 2 намети на пло! щі Свободи. Та працівники мілі! ції намети вилучили, а організа! торів затримали і доправили до Дзержинського райвідділу мілі! ції. Близько 3!ї ночі їх відпусти! ли, склавши на кожного по 2 ад! мінпротоколи: “За порушення порядку організації мітингів і непокору вимогам міліції”. Натомість окупаційна влада забезпечила пропаганду цього антиукраїнського закону: запу! щено рекламні ролики, по всьо! му місту встановлено намети для збору підписів на захист приг! нобленого “рускава язика”.
4 липня На площі Рози Люксембург демонтовано пам’ятник Неза! лежності. Монумент у вигляді 16!метрової колони, на якій си! дить сокіл, розправляючи крила перед злетом, а біля підніжжя стоїть дівчинка… Його було встановлено на честь 10!річчя незалежності України 2001 року. Щороку на державні свята до нього урочисто приходили очільники міста, приносили кві! ти. І навіть цього року на День Конституції вони не оминули його своєю увагою. А через тиж! день монумент Незалежності підступно знищили. У незалеж! ній Україні на 21!му році Неза! лежності. Головний архітектор Харкова Сергій Чечельницький у місцевих новинах зверхньо і цинічно пояснив, що прийшов кінець “акупації”, порівнював того сокола з “павєрженим фа! шискім арлом”. То був “пла! хой”, непрофесійно зроблений пам’ятник. А тепер поставлять новий, професійний — на майдані Конституції. І творити! ме його той самий скульптор Рідний, автор знищеного непро! фесійного монумента.
7 липня Новини з районів: усіх пра!
народу Богом. Це душа нації. І сьогодні мені боляче від того, що в нас намагаються її відібрати, — сказав святий отець. — Україн! ська церква завжди, а тим більше в найскрутніші часи, була зі сво! їм народом. Сьогодні ми моли! мося за те, щоб Господь дав розу! му тим, хто прагне розколоти на! шу державу”. Під час мітингу ко! жен охочий міг поставити свій підпис під вимогою до влади припинити наругу над україн! ською мовою та розкол країни. За повідомленням модератора заходу, члена Правління Полтав! ського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” Олега Пустовгара, лише першого дня акції в Полта! ві зібрали понад дві тисячі підпи! сів.
10 липня З 11:30 активісти політичних партій та громадських організа! цій пікетували Харківську місь! ку раду, що на майдані Консти! туції, 7. Пікетування відбулося у зв’язку з питанням підтримки горезвісного закону Ківалова— Колесніченка, яке було винесе! но на голосування під час сесії. У зверненні міськради зазна! чено, що “процеси, які відбува! ються в державі, свідчать про порушення конституційних га! рантій вільного розвитку і вико! ристання російської мови в Ук! раїні”. Це коли ЗМІ російсько! мовні, у вільному продажу пері! одика винятково російською, а у закладах і на вулицях міста роз! мовляють російською та матом. Мітинг зібрав небайдужих до долі держави: молодь і старше покоління, студентів і їхніх вик! ладачів, для яких “Одна мова, одна нація, одна Батьківщина — це Україна”. До акції долучалось чимало перехожих. Харків’яни розуміють: цей мовний калей! доскоп розірве країну на удільні князівства. До речі, вартість закону Кі! валова—Колесніченка — 12— 17 млрд. грн. щорічно. Приблиз! но три річні бюджети Міністерс! тва охорони здоров’я або чотири бюджети Міністерства культури. Достатньо 10 % “говоря! щих”, аби їхню мову визнали “регіональною”. Це означає, що теоретично на окремих теренах може бути до 9 регіональних мов?! Тоді вартість 12— 17 млрд. грн. щорічно збіль! шиться у кілька разів. Водночас в іншій частині міста відбувався суд над Юлією Тимошенко. Як годиться, з проплаченими провокаторами, що влаштовували бійки, кидали у людей пляшечки з чорнилом.
12 липня Безстрокова акція протесту триває…
Прес
служба Харківської “Просвіти”
Фактично, сьогоднішня вла! да діє, як окупаційний режим, — наголосив у своїй промові депу! тат Полтавської обласної ради Анатолій Олійник. — Але, окрім нищення усього українського та удару по гуманітарній сфері, мовним законом влада завдає ще й удар по економіці України, — наголосив представник Об’єдна! ної опозиції “За Батьківщину!” Також перед учасниками за! ходу виступили представники громадських організацій, нау! ковці, журналісти, діячі культу! ри, правозахисники, які закли! кали до останнього боротися за Україну та її мову.
Прес
центр Полтавської “Просвіти”
«Просвіта» Щоденник спротиву · с. 2сторінка оригіналу ↗ Просвітяни з перших днів протестних акцій проти антиконституційного мовного закону Ківалова— Колесніченка беруть у них участь і в Києві, і по всій Україні. На знак підтримки голодуючих біля Українського дому щодня відбуваються масові акції. 12 липня представники ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка зусрона” та інші демократичні партії і громадські організації вислов! люють протест проти нищення української мови, а відтак україн! ської державності. Учасники ак! ції тримають у руках плакати з гнівними і пророчими рядками Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки про рідне слово. Зібра! но вже тисячі підписів чернігівців і гостей міста на захист державної мови. Промовці налаштовані рішу! че — українофобам потрібно дати гідну відсіч, адже цей закон може розпочати процес руйнування країни. Так, член “Просвіти”, заступник голови обласної орга! нізації УНП Сергій Соломаха звернув увагу на те, що влада за допомогою “мовного” закону брутально намагається відверну! ти увагу українців від провалу по! літики уряду Азарова—Янукови! ча щодо “покращення життя вже сьогодні”. Промовець закликав усі демократичні сили негайно
Просвітяни Чернігова, спільно з усіма національно-демократичними силами, беруть найактивнішу участь в акціях на захист державної української мови, проти ухвалення одіозного мовного законопроекту Колесніченка—Ківалова. На центральній площі Черні! гова обласні організації “Просві! ти” і УНП провели мітинг, у яко! му взяло участь багато чернігів! ців: молодь, відомі письменники, актори, музиканти, художники. Вони підписалися під звернен! ням до вищих органів влади з ка! тегоричною вимогою захисту державної української мови. Тут же, в центрі міста, під сті! нами обласної державної адмініс! трації відбувається безстрокова акція протесту проти цього мов! ного закону. “Просвіта”, ВО “Батьківщина”, “Фронт змін”, ВО “Свобода”, УНП, НРУ, ПРП, “За Україну”, “Народна самообо!
Звернення на захист державної української мови і проти мовного законопроекту регіоналів підписують голова Чернігівської обласної організації НСПУ, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Дмитро Іванов та голова міської “Просвіти”, поетеса, педагог Надія Галковська
«Просвіта» Щоденник спротиву · с. 2сторінка оригіналу ↗ 5 липня представники об’єднаної опозиції, громадських організацій та небайдужі полтавці вийшли під ОДА на захист української мови. Громадянська акція протесту стає масовішою та радикальнішою — цього дня захистити свою державу і рідну мову від біло-блакитних окупантів прийшло втричі більше полтавців. Багато із них були одягнені в українські вишиванки. Вони тримали в руках плакати на захист рідної мови та проти русифікації країни. Відкрив мітинг настоятель Свято!Покровської церкви УПЦ Київського патріархату отець Микола Храпач. “Мова дається
«Просвіта» Щоденник спротиву · с. 3сторінка оригіналу ↗ Голова спілки письменників Буковини Віра Китайгородська зазначила, що “для порятунку мови нам слід перейти від захис! ту до наступу!”. І повідомила, що обласна Спілка письменни! ків виступила зі зверненням оголосити Табачника, Ківалова і Колесніченка персонами нон! ґрата. Голова обласного товариства “Просвіта” Остап Савчук заявив: усіх, хто у протизаконний спосіб “протискує” цей закон, слід су! дити за порушення Конституції. Отець Валерій Сиротюк зап! ропонував провести ходу містом від пам’ятника Тарасу Шевченку до могили Сидора Воробкевича — мирну процесію буковинців без партійних прапорів та відзнак, під державним прапором України. Учасники круглого столу під! тримали пропозицію. Зрештою, після кількагодин! ного обговорення присутні пред! ставники громадських організа! цій та науковці підписали Звер! нення до керівництва держави, у якому, зокрема, й таке: “Ми закликаємо Президента України Віктора Януковича ви! конати свій головний обов’язок — бути гарантом Конституції Ук! раїни та накласти вето на цей за! конопроект! Ми закликаємо Кабінет Мі! ністрів України негайно підготу! вати та внести до Верховної Ради України після проведення широ! кого громадського обговорення новий законопроект “Про мовну політику” з урахуванням вимог Конституції України, рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року (справа про зас! тосування української мови) та міжнародного законодавства! У разі невиконання наших вимог ми закликаємо всіх грома! дян України до проведення без! строкових акцій протесту та бой! коту норм законопроекту “Про засади державної мовної політи! ки” в Україні! Пам’ятаймо, що нашим ос! новним законом є Конституція України, 65 стаття якої вимагає від громадян України захищати нашу Вітчизну, її незалежність, територіальну цілісність та дер! жавні символи!” Усього 46 підписів діячів науки, культури, письменників та представників духовенства.
Марія ПЕЛЕХ, відповідальний секретар Черні! вецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
«Просвіта» Щоденник спротиву · с. 3сторінка оригіналу ↗ Одеське ОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, протестуючи проти нищення української мови, пікетувало обласну раду. Просвітяни висловили протест проти антиукраїнської політики чинного режиму.
Пікетники показували театралізовану виставу, го! ловні дійові особи якої — місцевий алкаш!україно! фоб Гриша Кваснюк, Олексій Гончаренко та ав! тори українофобського за! конопроекту Колеснічен! ко і Ківалов. Протестуючі передали депута! там обласної ради звернення: “Громада Одеси та області обуре! на відсутністю реакції депутатів Одеської обласної ради на антидер! жавний законопроект народних де! путатів Ківалова—Колесніченка “Про засади державної мовної полі! тики”. Попри відверті порушення Конституції та цілеспрямовану політику нищення державної мови обласна рада досі не висловила жодної офіційної позиції. Більше того, депутат облради Гончаренко О. О. розпочав кампанію, що носить відверто антидержавний характер. За його ініціативою організовано незаконний збір підписів на підтримку однієї з недержавних мов в Одесі, що є прямим порушенням статті 10 Конституції України. Враховуючи це, та на підставі п. 2 статті 10 та п. 3 статті 37 Закону України
Майже дві тисячі противників мовного закону Ківалова—Колес! ніченка зібралася 5 липня на май! дані Незалежності в Рівному на мі! тинг, організований Комітетом за! хисту української мови, створеним з ініціативи обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Такої кількості учасників про! тесту Рівне не бачило давно. Свої мотиви вийти на головну площу міста люди пояснювали коротко: “Зачепили за живе!”, “Наступили на болючий мозоль!”. Розпочалося віче вшануван! ням хвилиною мовчання багато! річного лідера Української на! родної партії та народного депу! тата чотирьох скликань Василя Червонія. Майдан майорів винятково
«Просвіта» Щоденник спротиву · с. 3сторінка оригіналу ↗ Чернівецьке обласне об’єд! нання ВУТ “Просвіта” імені Та! раса Шевченка спільно з Україн! ським народним домом провело засідання круглого столу з приво! ду ухвалення законопроекту “Про засади державної мовної політики” в Україні. У засіданні взяли участь представники гро! мадських організацій, наукових і творчих кіл Буковини. Головуючими були Остап Сав! чук — голова ЧОО ВУТ “Просві! та” та Володимир Старик — голо! ва товариства “Український на! родний дім у Чернівцях”. Усіх присутніх турбувало пи! тання: як захистити українську мову від зазіхань антиукраїн! ських сил. Остап Савчук наголосив, що “Просвіта” активно включилася у боротьбу проти мовної вакхана! лії, затіяної у Парламенті. Цьому було присвячене останнє засідан! ня Ради ВУТ “Просвіта”. На го! ловному зібранні Товариства йшлося про те, як протистояти намірам політиків розколоти сус! пільство та уникнути розростан! ня громадянського конфлікту. У Чернівцях патріотично на! лаштовані партії та громадські організації вийшли на мітинг на захист української мови. Вимоги мітингувальників підтримали і просвітяни Буковини. Про активну громадянську по! зицію заявили понад сорок учас! ників круглого столу, серед яких — професори Чернівецького націо! нального університету імені Юрія Федьковича Надія Бабич, Богдан Мельничук, Георгій Кожолянко, політолог Ігор Буркут, почесний голова товариства “Просвіта” Вік! тор Косяченко та інші. Ігор Буркут наголосив, що “нормальний мовний законопро! ект має виписати нова, справді ук! раїнська влада”. За словами про! фесора ЧНУ Надії Бабич, для ух! валення закону вибрали той мо! мент, коли студентство не мобілі! зоване, а суспільство зайняте бу! денними клопотами: “Наша най! більша біда у манкуртизмі, у зрад! ництві. І винні не росіяни, а ми самі. Адже люди, які підтримали закон, є етнічними українцями”. Зміст ухваленого закону роз! критикував професор Георгій Ко! жолянко: “Агроном Колесніченко й автомобіліст Ківалов не могли дати жодної наукової основи цьо! му закону. Він повний абсурдних тверджень та юридичних казусів і суперечить Конституції України”.
«Просвіта» Щоденник спротиву · с. 3сторінка оригіналу ↗ “Про статус депутатів місцевих рад” вимагаємо на сесії обласної ради порушити питання про дострокове припинення повноважень депутата Одеської обласної ради Гончаренка О. О. Вимагаємо звернути увагу і вжити відповідних заходів щодо активізації маргінальних промосковських угруповань, що декларують відверто антидержавні речі, зокрема на так звану кампанію “русскій город”, що вже понад місяць триває в місті. Ви — депутати держави Україна і маєте стояти на україноцентричних позиціях, а не піддаватись на провокації всіляких пройдисвітів і українофобів, агентів впливу іноземних держав”.
Олександр СТЕПАНЧЕНКО, голова Одеського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка державними прапорами — такою була умова організаторів. Тож лі! дери партій ВО “Батьківщина” та “Фронт змін” відмовилися брати у ньому участь. Жодного політич! ного виступу та “піару” на мов! ному питанні — саме це, переко! нані присутні на мітингу, й зібра! ло велику кількість людей. Обурення з приводу ухвален! ня ганебного закону висловлюва! ли історики, вчителі, лікарі, ху! дожники, письменники та під! приємці. Перед велелюдною громадою виступили: директор Рівненсько! го обласного академічного укра! їнського музично!драматичного театру Володимир Петрів, голова Рівненської обласної організації Національної спілки письменни! ків України Лідія Рибенко, про! ректор Національного універси! тету “Острозька академія” Петро
С. М. Писанчин, м. Сєверодонецьк Луганської обл.
Мене дуже хвилює питання української мови, вболіваю за неї. Вжахнулася і я, і всі мої друзі, коли ВР ухвалила закон “Про засади державної мовної політики” Ківалова—Колесніченка. Пригадую, як втішалися українофоби, коли цей закон ухвалили лише в першому читанні. Уже тоді моя знайома на пропозицію бізнесмена надрукувати рекламу українською, російською й англійською мовами, запитала: “А зачем на украинском?” Коли ж відповіли їй, що потрібно, навіть обов’язково, вона, ніби жартома, відмахнулася: “Ой, уже недолго осталось вашему украинскому! Вот проголосует ВР закон Кивалова…” І ось його ухвалили. І що тепер — кінець нам, кінець українській мові?!
Кралюк, директор Рівненського обласного краєзнавчого музею Олександр Булига, підприємці Лілія Москальова та Віктор Ян! ченко, адвокат Микола Бляшин, завідувач музею Уласа Самчука Інна Нагорна, викладач НУВГП Яків Іващук, учителька!просві! тянка Мирослава Жовтан, кобзар з Чернечої гори Володимир Гор! батюк та інші відомі в місті люди. Учасники віча прийняли резо! люцію з вимогою до Президента України Віктора Януковича вету! вати ганебний закон та висловили готовність у разі ігнорування їхніх вимог вдатися до радикальних методів громадянської непокори, не виключаючи перекриття доріг міжнародного значення.
Світлана НІКОЛІНА, голова Рівненського обл! об’єднання “Просвіти”
Рівне
«Просвіта» Щоденник спротиву · с. 4сторінка оригіналу ↗ ЗАЯВА Правління Луганського обласного об’єднан) ня Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Ілько ДУВАНСЬКИЙ, м. Луганськ
Як і всі українські патріоти, просвітяни Луганщини надзвичайно обурені і самим фактом ухвалення в цілому закону України “Про засади державної мовної політики”, і тим, у який волюнтаристсько-шахрайський спосіб — без жодного дотримання регламенту й урахування понад двох тисяч внесених до тексту цього закону поправок — він ухвалювався. Ми бачимо, що ухвалення цього закону 3 липня 2012 року Верховною Радою під головуванням комуніста А. Мартинюка вже призвело до громадянського протистояння в державі на всіх рівнях та крайньої поляризації українського суспільства. Водночас цей закон не має жодного стосунку до захисту прав “російськомовного населення”, він спрямований лише на виконання політичного замовлення Кремля, який усіляко намагається повернути нашу державу в річище своєї імперсько-колоніальної політики, розуміючи, що без України Росії ніколи знову не стати наддержавою. Під час проведення численних громадських зборів їхні учасники (не лише просвітяни та члени національнопатріотичних організацій, а й представники російськомовної інтелігенції краю) одностайно й гостро засуджували ухвалений Верховною Радою одіозний законопроект Ківалова—Колесніченка. Свідомі громадяни України незалежно від етнічного походження й місця мешкання добре розуміють, що мовний ажіотаж регіоналів і комуністів викликаний їхньою неспроможністю й небажанням розв’язувати нагальні проблеми держави та народу — корупції, численних соціальних хвороб, кишенькової прокуратури та судів, невиправдано завищених тарифів на комунальні послуги та багато інших. Антинародний і вибухонебезпечний для держави й суспільства характер псевдозакону зрозумів навіть Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, який, не бажаючи брати на себе відповідальність за його ухвалення, не підписав “документ” і подав у відставку. Це дає нам достатньо підстав вважати, що “мовний” закон не ухвалено. Закономірними стали численні громадські акції протесту проти нищення державної мови. Очікуваною була й озлоблено-шовіністична реакція влади на ці виступи в одному з найбільших “біло-синьо-червоних” заповідників України — на Луганщині. Обласні “народні обранці” скликали позачергову сесію спеціально для ухвалення заяви з “мовного” питання, а під стіни луганського “білого дому” силою адмінресурсу було зігнано близько півтисячі людей — працівників бюджетної сфери, було також дано вказівку квартальним привести для “одобрямсу” щонайменше по п’ять осіб. Тих же, хто відмовився підтримати “русскій язик”, уже звільняють з роботи. Виступи обласних депутатів украй агресивні,
сповнені ненавистю до всього українського. Один із них, генеральний директор обласної державної телерадіокомпанії Р. Мірошник заявив, що українською мовою “якщо ми вчимо своїх дітей, то позбавляємо їх всього і ростимо недорасу”. Присутня на сесії директор Українського центру оцінювання якості освіти (державної структури, створеної на виконання Указу Президента й постанови Кабміну) Ірина Зайцева сказала, що “треба йти далі — ухвалювати закон про реальну двомовність в Україні”. На наше переконання, те, що сьогодні політикани-українофоби, особливо у східних і південних областях, чинять з українською мовою, є наслідком безперервного впродовж усіх двадцяти років незалежності панування тут антиукраїнської влади, яка повністю зруйнувала промислове виробництво, сільське господарство, призвела до зубожіння народу. На цьому тлі надумана мовна “проблема” разом із жалюгідними передвиборними подачками залишається єдиним козирем у руках регіоналів і комуністів, на який вони сподіваються, щоб увічнити своє всевладдя. У зв’язку з подіями та обставинами, пов’язаними з незаконним і цинічним ухваленням Верховною Радою України в цілому закону “Про засади державної мовної політики” та підтримкою його Луганською обласною радою, вимагаємо: — негайної відставки Президента України В. Януковича та Кабінету Міністрів і проведення позачергових виборів Президента України; — зняття з розгляду законопроекту С. Ківалова—В. Колесніченка “Про засади державної мовної політики” та позбавлення його авторів і їхнього ідейного натхненника — голову фракції Партії регіонів у ВРУ О. Єфремова — громадянства України; — притягнення до відповідальності першого заступника Голови Верховної Ради України А. Мартинюка, який у порушення процедури розгляду законопроектів та Регламенту роботи Верховної Ради України (який є Законом України) поставив на голосування законопроект С. Ківалова—В. Колесніченка “Про засади державної мовної політики”; — заборони діяльності й недопущення до наступних виборів у Верховну Раду України Партії регіонів та Комуністичної партії України, які сіють розбрат в українському суспільстві й послідовно ведуть Україну до розколу; — розпуску Луганської обласної ради та інших обласних і місцевих рад, які підтримали законопроект С. Ківалова—В. Колесніченка “Про засади державної мовної політики”; — відновлення в паспорті громадянина України графи “національність”, що дозволить об’єктивно оцінювати мовний склад населення України і її окремих регіонів та населених пунктів.
Аналізуючи матеріали вітчизняних ЗМІ, помітив трафаретність мислення і політиків, і пересічних громадян: мовляв, те, що відбувається в Києві, як у краплині води, віддзеркалюється у Південно- Східній Україні. На жаль, усе навпаки. Адже цей регіон давно перетворено на полігон, де відпрацьовуються найбрудніші технології руйнування нашої державності. Сонмище злодіїв і злодюжок, спираючись на деградований люмпен, застосовуючи облудливі політтехнології та прямі фальсифікації під час виборчих перегонів, — підкуп, шантаж, залякування, погрози та переслідування опонентів, посіли всі владні щаблі: від сільської ради — аж до столиці. Хто вони — усім добре відомо навіть без прізвищ, лише за родом їхньої кваліфікації: наперсточники, сутенери, фальшивомонетники, неодноразово судимі грабіжники, всіх мастей хабарники, контрабандисти, корупціонери; не здивуємося, якщо серед них будуть зафіксовані мок-рушники тощо. І це не пряме породження вже неіснуючого, дикого, азійсько-російського СРСР. Ну не характерне ж воно для наших колишніх сусідів по так званому соцтабору! Зате характерне для світанку України — Луганщини. Процеси, які тут відбуваються, відмінні навіть від процесів у сусідніх українських областях. Особливо в економічній сфері. Зокрема, у сусідній Донеччині місцеві клани не лише розкрали колишнє спільне майно, а й навчилися робити інвестиції у відтворення продуктивних сил, у гострій конкурентній боротьбі посіли свою нішу на світовому ринку. А на Луганщині утворився потужний
Ірина МАГРИЦЬКА, м. Луганськ
Невдовзі після ухвалення Верховною Радою законопроекту “Про засади державної мовної політики” Луганська обласна рада під головуванням Валерія Голенка організувала і провела мітинг на його підтримку. Біля приміщення обласної держадміністрації по черзі, не приховуючи радісних почуттів, виступали пан Голенко, ревна захисниця російської мови на Луганщині Ірина Зайцева (сьогодні вона обіймає високу посаду у Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту), директор російської гімназії м. Луганська Алла Підтинна, учителі російської мови шкіл обласного центру, члени Партії регіонів, ветерани війни в Афганістані, лідери проросійського козацтва тощо. Говорили про те, що тепер російськомовні громадяни стали захищеними у своїх правах, про те, що “купка галичан” не має права нав’язувати більшості населення свою мову, і пропонували закріпити в Конституції державний статус російської.
симбіоз учорашнього червоного директорату, комунобільшовицької партноменклатури та комсомольських вихованців. Чимало з них обіймають керівні посади, негативно впливаючи не тільки на процеси в регіоні, ай загалом у державі. Обмежені дипломами марксистсько-ленінських партшкіл, озброєні матірно-суржиковою лексикою сусідньої держави, вони нічого не навчилися, крім красти, забороняти і знищувати все, що стоїть на заваді їхньому убогому світогляду. Серед їхніх найзатятіших ворогів — середній клас, підприємництво, національна інтелігенція, європейська інтеграція та демократичні зміни в Україні. Тим, хто не вірить або сумнівається у вищенаведеному, нагадаємо про І та ІІ Сіверськодонецький з’їзди і про тих, хто за цим стояв. Серед ініціаторів заколоту були нинішній ідеолог Партії регіонів, а тоді голова Луганської облдержадміністрації О. Єфремов та голова обласної ради, а сьогодні посол України в Республіці Білорусь В. Тихонов. Тим же курсом іде сьогодні їхній вірний “товаріщ” — голова Луганської облради В. Голенко. Диригував на з’їзді нинішній Президент України В. Янукович. Освятили це дійство пріснопам’ятні попи московського патріархату (УПЦ МП), а приймав парад українофобів тодішній мер Первопрестольної Ю. Лужков. Хто ж сьогодні лобіює знищення підвалин української державності, насамперед безпрецедентно в історії Української держави відбирає мову титульної нації? Та все ті ж самі. Про те, як це робиться на Луганщині, можна складати легенди. У державних структурах, очолюваних етнічними росіянами — совєтськими людьми, за 20 років незалежності так і не спромоглися заговорити державною українською мовою. Зате регулярно влаштовували демарші — “дайош второй государствєнний!” Чи був хтось покараний за те, що на державні кошти влаштовував судову тяганину з державою? Та ні, навпаки, були удостоєні державних нагород і почесних звань. Додискутувалися до того, що на Луганщині потрібно, крім української, ввести ще дві мови — зрозуміло, що російську, та ще й… англійську. Саме з цією метою цілий тиждень за державні кошти проводили “круглі столи”. До дискусій залучили навіть випускників та учнів старших класів загальноосвітніх шкіл, які заявляли: “Заплатіть нам гроші, і ми будемо пропагувати й “бандерівську” мову!” Апофеозом цього дійства стала позачергова сесія Луганської обласної ради. Проходила вона під гаслами: “Язык и мова — брат и сестра” та “Национализм не пройдёт!” Воно й не дивно, бо відомо, звідки стирчать вуха. Сонмище підконтрольних “регіоналам” проросійських організацій — “Асамблея народів Луганщини”, “Обласний союз ветеранів Афганістану”, “Обласна рада жінок”, “Русское движение Донбасса” тощо заявили, що ухвалений Верховною Радою України закон “Про засади державної мовної політики” суттєво розширює сферу застосування російської мови в регіоні. “На жаль, деструктивні націоналістичні сили використали ці події для розвороту безчинств у державі та закликів до насильницького повалення центральних органів влади. Цьому свавіллю потрібно дати рішучий опір”. Маячня? Та ні, почитайте місцеву пресу. Ось що писала газета обласної ради “Наша газета”
від 07.07.2012, №96 (3564) (цитую мовою оригіналу): “Луганчане: “Мы хотим говорить на родном для себя языке — на русском!” Пока так называемые оппозиционеры и национал-фашисты устраивают бойни и провокации в Киеве, круша оппонентов, Юг и Восток Украины, за право которых говорить на родном языке борется Партия регионов, недоумевают: “Русский язык, прежде всего, нужен нам, простым людям, а нас никто не хочет даже услышать! Почему нас не считают людьми?” І жодного слова про те, що тих, хто розмовляє українською мовою, викидають із транспорту, залучаючи навіть громадян сусідньої Росії; що в державних установах, лікарнях, крамницях тим, хто звертається українською, заявляють: “Ми вас не панімаєм! В школє не ізучалі укрАінскій!”. На Луганщині немає жодної обласної українськомовної газети, відбувається повальна русифікація місцевих ЗМІ, а робоча мова членів Асоціації журналістів України — винятково російська, ніде не можна придбати центральне українськомовне друковане видання (газету, журнал, книгу); закриваються українськомовні школи… А від національних вишів Луганська залишається тільки форма — національні, мова ж спілкування та навчання — російська. Чиновництво від освіти Луганщини, починаючи від управління освіти і науки Луганської облдержадміністрації і закінчуючи директором сільської школи, побоюючись розправи з боку влади, навмисно ігнорує спілкування українською мовою, нехтує нею. Отже, лад і спокій у державі можливий лише тоді, коли влада стане повністю українською.
«Просвіта» Щоденник спротиву · с. 4сторінка оригіналу ↗ Учасниками тисячного мітингу були представники Партії регіонів і Молодіжної організації ПР з усієї області, учні шкіл і вишів, працівники заводу “Маршал”, директором якого є улюбленець Олександра Єфремова Сергій Горохов, і донські козаки, які, окрім державного статусу російської мови, вимагали ще запровадження митного союзу з Росією. Мітингувальники тримали в руках транспаранти: “Рідна мова — російська”, “Мы думаем и говорим по-русски”, “Русскому языку — да!”, “Двуязычию — да!”, “Спасибо регионалам за русский язык”, “Национализм не пройдет!” Запам’ятався емоційний і водночас до смішного надуманий виступ вчительки, яка сказала, що сьогодні безмірно щаслива, адже, нарешті, настав час, коли вона, етнічна росіянка, може без страху народжувати дитину й під час пологів кричати рідною мовою, а її дитина перше слово зможе тепер сказати мовою своїх предків, а не мовою державною. На цей захід мене не запрошували. Ідучи в українській сорочці на зовсім інший, протестний проти цього ж законопроекту, мітинг, я стала його випадковим свідком. Підійшла до хлопця з прапором Партії регіонів і спокійно запитала, чи має, на його думку, в Україні право на існування українська мова? Він сказав, що на моє запитання відповідати не буде. Тут підбігли три активістки Партії регіонів і почали відганяти мене від того хлопця, вигукуючи, що я провокатор і націоналістка. Тоді я вирішила підійти до головних розпорядників мітингу зі штабу місцевого осередку ПР і записатися на виступ біля мікрофона. Звісно, говорила я українською мовою, представилася кандидатом філологічних наук, доцентом університету. Ті мені дали відкоша: “Мы бандеровцам слово не даём, идите себе на свой националистический митинг!” Яка ж я бандерівка, якщо народилася в Донецьку, живу в Луганську, та й за віком ніяк не могла служити в УПА? Але достатньо було моєї української мови та сорочки, щоби до мікрофона мене не підпустили. А я хотіла присутнім на мітингу захисникам російської мови розповісти про те, як нещодавно одна чиновниця Луганської облдержадміністрації вимагала від мене, щоб я говорила з нею винятково російською, бо вона, бач, не вивчала в школі українську, і при цьому зухвало сміялася з моєї мови. І нагадати про те, що сьогодні в Луганську, за офіційно наданою мені інформацією, немає жодної (!) українськомовної школи, а окремі українські класи шляхом “оптимізації” перевели на російську мову навчання. І про те, що в кіосках обласного центру немає жодної газети, виданої державною мовою. А потім — запитати в учасників мітингу: а що ж буде тепер, після ухвалення закону, який вони так завзято підтримують?
«Просвіта» Щоденник спротиву · с. 5сторінка оригіналу ↗ Надія КИР’ЯН Фото автора
У день приїзду Володимира Путіна до України представники “Свободи”, УНА! УНСО, КУНу, Української народної партії та “Просвіти” пікетували посольство Ро! сійської Федерації. Лідер Київського осередку ВО “Свобо! да” Андрій Іллєнко так пояснив причини пікетування: “Коли ми критикуємо україн! ську владу, то маємо розуміти, що голов! ний ворог сидить у Кремлі. Він смикає за ниточки маріонеток у Києві. Ми маємо бо! ротися з російським імперським впливом”. Представники УНА!УНСО передали президенту Росії Звернення, у якому вима! гають створення робочої групи із залучен! ням представників нашої держави щодо передачі Україні частини акцій “Газпро! му”, майно якого формувалося за часів СРСР працею українських громадян, тех! нічними засобами українських підпри! ємств, із застосуванням розробок україн! ських науковців. Заступник голови Київської міської ор! ганізації Української народної партії Віктор Горбач у переддень річниці Конотопської битви 1659 року нагадав, що тоді Росія при! вела в Україну каральні війська, які зазнали нищівної поразки під Конотопом. Відтоді імперія норовить підкорити Україну хитро! щами й обманом. Сьогодні Росія знову по! чинає наступ, пропагуючи ідеологію “Русь! кого міра”. Табачники, колесніченки спеку! люють на самій назві держави, нав’язують думку, що росіяни тут — корінний етнос, на! магаючись завуалювати факт, що Росія до Петра І називалась “Московія” і насправді не є спадкоємицею Київської Русі. Партія регіонів ухваленням законопро! екту Ківалова—Колесніченка намагається відвернути увагу громадськості від своїх економічних прорахунків. Представники “п’ятої колони”, цинічно і нахабно обра! жаючи українців, сіють міжнаціональну ворожнечу і, за висловами декого з них, “устроят тут Югославию”. Ми повинні протистояти втіленню цих планів, допо! могти росіянам позбутися імперських ком! плексів, побудувати демократичну державу у своїх історичних кордонах і встановити між нами добросусідські взаємини. Заступник голови ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Микола Нестерчук наго! лосив, що ідея “Руського міра” сягає ще 1622 року, коли цар Олексій Михайлович наказав спалити всі українські книжки. Закон “Про засади державної мовної полі! тики”, ухвалений з усіма можливими по! рушеннями 3 липня, — антиукраїнський, антидержавний і антиконституційний.
Просвітяни виготовили плакат із перелі! ком указів владоможців імперської Росії про заборону української мови від 1622 ро! ку до новітнього законопроекту Ківало! ва—Колесніченка. Цей закон звужує сфе! ру вживання української мови, що загро!
жує фактичному її ігноруванню в деяких областях, і перетворенню російської на другу державну (без першої). Цей список передано “президенту РФ Путіну від на! щадків запорозьких козаків” через праців! ників посольства.
«Просвіта» Щоденник спротиву · с. 5сторінка оригіналу ↗ Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ
Щодо закону “Про засади державної мовної політики” Ківалова—Колесніченка, всі сходяться на думці — це закон про право ігнорувати державну мову. До виникнення цієї ситуації з мовою вільно або невільно причетні майже всі політики впродовж періоду незалежності України і чимало з нас. Очікували з острахом отрока, що розбирає гранату, і не вірили в можливість такого вибухового цинізму. Інакше як пояснити відсутність багатьох нардепів-опозиціонерів у день голосування закону? Реагувати по-справжньому, як завжди, виявилися не готовими. Народові, заклопотаному щоденними справами, важко осягнути власну відповідальність і роль громадянина в цій непростій події українського життя. Сукупно ми всі проходимо тест на народ, вартий мати свою державу. Кожну неправильну чи надто слабку реакцію на неприємні для нації події дуже уважно вивчають зацікавлені спостерігачі в Україні і світі, щоб використати проти нас. Ми відчуваємо, як діє технологія неухильного приниження з метою відсторонення українського чинника від управління економікою та державою. Ніщо так не обеззброює автохтонний етнос, як фальшива ілюзія державності його мови на тлі боротьби за особливі права мови колишнього колонізатора. Механізм очевидний — ми потроху піддаємося і нас поступово заганяють у резервацію без означеної території, тобто в натовп людей другого сорту. Набагато потужнішою повинна бути реакція на закон Ківалова—Колесніченка, який боляче зачіпає життєві інтереси кожного етнічного українця. Вочевидь можливості масового протесту обмежені штучно. Більшість працюючих не мають запасу фінансової спроможності, щоб знехтувати роботою і за власний кошт стихійно їхати протестувати у столицю. Громадські організації теж не мають коштів, щоб забезпечувати доставку протестувальників-добровольців. Партії гроші мають, але для своїх активістів, які використовуватимуть нагоду для виборчої агітації. У партій свій інтерес — вибори, тому тема мови вже плавно змінюється на ребрендінг “Україна без Кучми” — “Україна без Януковича”. Поспішна ініціатива Арсенія Яценюка, адже треба концентруватись на мові й довести справу до кінця. Тоді закон, прийнятий з порушеннями і суперечностями з Конституцією, скасує президент під тиском українців. Якщо ж справа піде в політичне русло,
надто брудне перед виборами, то ризикує бути забалаканою на різних Шустер-шоу. Не маючи потужної громадської організації, українці самостійно не можуть фінансово і організаційно забезпечувати масові всеукраїнські акції, зокрема мільйонний марш з вимогою кари утискувачам української мови. Ми живемо в інформаційному світі, і народна реакція має ефект, якщо дістає підтримку інформаційну або є надзвичайно масовою. Про інформаційну підтримку українцям варто забути, адже ЗМІ переважно в неукраїнських руках. Тому факт, що ми об’єктивно не можемо забезпечити потрібної масовості, дає сигнал політичним і світовим гравцям — етнічні українці ще не готові утримувати сильні громадські організації для захисту своєї мовної, культурної та духовної самобутності. У відповідь буде агресивне ставлення до нашої держави і влади незалежно від того, хто її очолює. Якщо національна еліта терміново не почне діяти замість говорити, увесь сильний світ, передовсім Росія, не втримається від спокуси “дотиснути українців”. Схоже на те, що хвалений цивілізований світ черговий раз в історії готовий пожертвувати етнічними українцями “заради упередження екстремізму і збереження безпеки ведення бізнесу в регіоні”. Тому на цих виборах народ підсвідомо має запит на політичну силу, здатну осягнути всю серйозність ситуації і запропонувати виграшний план самопорятунку українського етносу в такій формі, щоб він був підтриманий рештою громадянського суспільства. Потрібен план швидкого і сильного, масового реагування української спільноти на події, які працюють проти розвитку і збереження мовної та культурної самобутності українців. Ці конституційні гарантії український етнос, на жаль, може і повинен забезпечити собі винятково сам, залишивши турботу про права меншин державі. У квітні 2006 року, після обрання парламенту з “помаранчевою” більшістю, я опублікував статтю “Унікальний шанс нового парламенту”, де прогнозував нинішні неприємності з українською мовою і пропонував способи їхнього уникнення. На жаль, політики українську пресу, напевно, не читають. Отже, у парламент повинні потрапити інші політики. Ми відповідальні за особовий склад парламенту без огляду на назви партій. Важливо, щоб у парламент потрапила переважна кількість розумних і совісних українців, здатних швидко нейтралізувати небезпечні процеси перетворення України в колонію.
«Просвіта» Щоденник спротиву · с. 5сторінка оригіналу ↗ Змушені констатувати, що, на жаль, зневажливе ставлення до української мо! ви з боку керівників Верховної Ради та Ради міністрів Криму стало стимулом до дії для деяких заангажованих періодич! них друкованих видань. Намагання при! низити все українське і навіть сам народ і нашу державу в Криму стало буденним явищем, на яке правоохоронні органи не реагують. Свіжим прикладом є зухвала, неправ! дива і дискримінаційна публікація в газе! ті “Крымский ТелеграфЪ”. У числі 186 цього періодичного друкованого видан! ня від 22 червня поточного року автор у публікації “Язык твой — враг мой!”(?) дозволив собі, очевидно, за сприяння го! ловного редактора, відверто провокацій! ні, принизливі й навіть дикі випади на адресу української мови. Це зухвалий глум над державною мовою, поширення інформації, що не відповідає дійсності, прагнення принизити українців Криму, громадян України як її носіїв. У публікації автор у знущальній фор! мі подає неправдиві переклади україн! ських слів та порівнює їх із нормативни! ми словами російського словника. Він обманює читачів, стверджуючи, нібито в українській мові “зажигалка” переклада! ється як “спалахуйка” (насправді — “за! пальничка”), “бабочка” — “залупівка” (насправді — “метелик), “зеркало” — “пикогляд” (“дзеркало”, “свічадо”), “сексуальный маньяк” — “писуньковій злодій”, “киндер!сюрприз” — “яйко! сподівайко”, “акушерка” — “пупорізка”, “медсестра” — “штрикалка”, “презерва! тив” — “гумовий нацюцюрник”, “семеч! ки” — “лупиздрики” тощо. Усе це не має нічого спільного з її правилами. Відповідальний журналіст такого собі не дозволить. Але річ у тім, що для авто! рів “Крымского Телеграфа”, як ствер! джує заголовок статті, українська мова — ворог! І для боротьби з нею він викорис! товує всі доступні йому негідні засоби.
Більше того — газета вводить в оману читачів, стверджуючи, що в українсько! му законодавстві є закони або хоч проек! ти законів, які забороняють вживання російської мови. Які завдання ставила перед собою га! зета у цьому випадку? Зміцнити стабіль! ність в суспільстві? Ні. Збільшити рівень довіри одних народів до інших? Ні! Зміц! нити так звану двомовність? Теж ні! Оче! видно, що газета намагається викликати у своїх читачів ненависть до української мови і ворожнечу до її носіїв. І цим са! мим дискредитувала себе як засіб масової інформації, виявила повну непрофесій! ність у висвітленні складних питань жит! тя кримського суспільства, порушила за! конодавство про пресу та про інформа! цію. Сімферопольський міський осередок “Просвіти” обурений такою неправди! вою публікацією газети “Крымский Те! леграфЪ”, яка формує у читачів зневаж! ливе ставлення до української мови, не! гативні емоції до її носіїв — етнічних ук! раїнців, що є представниками етнічної меншини в АРК. Ми вимагаємо спростування неправ! дивої інформації про державну україн! ську мову, а також публічних вибачень газети перед українською громадою Кри! му, яка налічує не менше чверті населен! ня автономії, на тій же шпальті, тим же шрифтом і в такому ж обсязі, що й згада! на стаття. У разі ігнорування наших законних вимог Сімферопольська міська організа! ція Всеукраїнського товариства “Просві! та” імені Т. Г. Шевченка змушена буде направити позов до суду про спростуван! ня інформації, що не відповідає дійснос! ті, та відшкодування моральних збитків. При цьому залишає за собою право пові! домити про таку наругу над державною мовою, про розпалювання ненависті до української мови та її носіїв українську та зарубіжну громадськість, а також відпо! відні органи державної влади в центрі і в Криму.
Павло ВЛАСЕНКО, голова Сімферопольського міського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Гаряча тема · “Жодного мовного закону не ухвалено, оскільки його текст на голосування не виносився”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
робочої групи, сформованої, се! ред іншого, з представників від! повідних структур громадянсько! го суспільства та експертного се! редовища, для підготовки якісно нового законопроекту “Про по! рядок застосування мов в Украї! ні” відповідно до вимог Консти! туції України та з урахуванням європейського досвіду у сфері мовної політики. Якщо Ви хочете бути Прези! дентом усієї України, а не іграш! кою в руках антиукраїнських сил, Вам варто припинити загравання з ними та утримуватися від співу! часті в діях, спрямованих на під! рив основ незалежної державнос! ті України. Сподіваємося, Ви не бажаєте, щоб Ваше президент! ство призвело до руйнації україн! ської державності.
Володимир ВАСИЛЕНКО, професор Національного уні! верситету “Києво!Могилянська академія”, доктор юридичних наук, один із розробників Закону “Про мови в Українській РСР”, Надзвичайний і Повноважний Посол України Лариса МАСЕНКО, професор Національного універси! тету “Києво!Могилянська акаде! мія”, доктор філологічних наук Володимир ПАНЧЕНКО, професор Національного уні! верситету “Києво!Могилянська академія”, доктор філологічних наук, народний депутат України першого скликання
Київ, 13 липня 2012 р. За дорученням 72 громадських організацій, рухів, комітетів з різних областей України, що виступають з протестами проти порушень Конституції та на захист української мови
Гаряча тема · “Жодного мовного закону не ухвалено, оскільки його текст на голосування не виносився”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Припинити розкол України», с. 1
Закінчення. Початок на стор. 1
(05.09.2011 р.); Українського мов! но!інформаційного фонду (09. 09.2011 р.); Академії наук Вищої школи (16.09.2011 р.); Інституту філології Київського національ! ного університету ім. Тараса Шевченка (20.09.2011 р.). Законопроект Ківалова—Ко! лесніченка зазнав нищівної крити! ки у висновках органів державної влади України, а саме: Міністерс! тва фінансів України (09.09.2011 р.) та Міністерства юстиції України (27.09.2011 р.), Комітетів Верхов! ної Ради України — з питань куль! тури і духовності (23.09.2011 р.) та з питань бюджету (03.11.2011 р.), а також Головного науково!експер! тного управління Верховної Ради України (23.05.2012 р.). На слуханнях, проведених Ко! мітетом з питань культури і духов! ності Верховної Ради України (20.06.2012 р.), законопроект “Про засади державної мовної по! літики” було визнано таким, що не відповідає вимогам Конститу! ції України і потребує докорінної концептуальної переробки. 3. Від моменту внесення зако! нопроекту його проходження у Верховній Раді супроводжувало! ся системними та грубими пору! шеннями ст.ст. 82 і 84 Конститу! ції України та Закону України “Про Регламент Верховної Ради України”. Апарат парламенту за! реєстрував законопроект на по! рушення вимог ч. 3 і ч. 6 ст. 91 За! кону України “Про Регламент Верховної Ради України”, оскіль! ки його автори не подали фінан! сово!економічного обґрунтуван! ня та порівняльної таблиці із заз! наченням змін до чинних законів України, пропонованих розділом
Фото Миколи Цимбалюка
Визнання Конституційним Судом України неконституційними положень Регламенту Верховної Ради щодо обрання та відкликання голови парламенту шляхом таємного голосування бюлетенями засвідчує, що конституційне судочинство в Україні остаточно ліквідоване. Конституційний Суд у черговий раз виступив як інструмент правлячого режиму Януковича з проведення реваншистської політики, яка, зокрема, включає відродження радянсько-комуністичних практик у державному управлінні й руйнування інституційних засад демократії та зазіхає на конституційний лад в Україні. Це рішення Конституційного Суду безпосередньо пов’язане з мовним законом Партії регіонів та “ухваленням” 4 липня контрольованою Президентом В. Януковичем парламентською більшістю змін до Регламенту щодо процедури обрання і відкликання Голови
11 Перехідних положень зако! нопроекту. Під час розгляду законопро! екту у першому читанні 5 червня ц. р. було порушено ст. 102 Зако! ну України “Про Регламент Вер! ховної Ради України”: законо! проект голосувався без обгово! рення його основних принципів, положень, критеріїв та структу! ри. При цьому голосування здій! снювалося з порушенням ст. 84 Конституції України, яка вимагає особистого голосування кожним народним депутатом. Під час вечірнього засідання Верховної Ради 3 липня ц. р. по! рушення регламенту заохочував своїми маніпулятивними “техно! логіями” перший заступник Голо! ви Верховної Ради України Адам Мартинюк, який з голосу, без рі! шення погоджувальної ради і роз! гляду внесених народними депу! татами численних поправок, пос! тавив на голосування питання щодо позачергового включення до порядку денного законопроек! ту №9073 “Про засади державної мовної політики”. Воно провали! лося (“за” було подано 219 голо! сів). Друге голосування стосува! лося пропозиції головуючого ще раз повернутися до щойно “про! валеного” питання щодо зміни у порядку денному (результат: “за” — 241). Після цього Адам Марти! нюк не поставив на голосування питання про включення до по! рядку денного даного законопро! екту, а одразу, навіть без зазначен! ня редакції, в якій голосується за! конопроект, поставив на голосу! вання питання про прийняття за! конопроекту №9073 в цілому
(“за” — 248 голосів). Таким чином, було проголосовано питання, на! віть не включене до порядку денно! го, а головне — абсолютно не підго! товлене до голосування. З погляду права і факту, обго! ворення, голосування й ухвален! ня мовного законопроекту в дру! гому читанні не відбулося і не могло відбутися в принципі, ос! кільки головний комітет відпо! відно до положень глави 20 Зако! ну України “Про Регламент Вер! ховної Ради України” продовжу! вав працювати над його підготов! кою до другого читання у зв’язку з великою кількістю поправок (понад 2000). Саме тому законо! проект не був (і не міг бути!) заві! зований головою профільного комітету, керівником секретаріа! ту цього комітету, керівниками юридичного і редакційного апа! рату Верховної Ради, як того ви! магає ч. 1 ст. 117, а також не був (і не міг бути!) розданий народним депутатам “не пізніше як за де! сять днів до дня розгляду цього законопроекту на пленарному за! сіданні Верховної Ради”. Через відсутність підготовленого до другого читання законопроекту неможливо було виконати вимо! ги ст. 119 Регламенту щодо поста! тейного обговорення і голосуван! ня поправок на основі порівняль! них таблиць та узгодити остаточ! ний текст закону. Отже, народні депутати проголосували за доку! мент, якого в правовому сенсі не існує, за документ!фантом, до того ж — знову з порушенням ст. 84 Конституції України. 4. Спроба “вдосконалити” не! існуючий документ за допомогою структур підконтрольного Вам Кабінету Міністрів є продовжен! ням грубих порушень Конститу! ції України та Закону України “Про Регламент Верховної Ради України”. Така спроба нелегітим! на і з тієї причини, що доопрацю! вання законопроектів, які є на розгляді Верховної Ради, та по! годження їхніх остаточних тек! стів має відбуватися лише в рам! ках парламенту і відповідно до процедур, встановлених главою 20 Закону України “Про Регла! мент Верховної Ради України”. Таким чином, Ви не маєте жодних підстав розглядати рішен! ня Верховної Ради від 3 липня 2012 року стосовно законопроекту “Про засади державної мовної по! літики” як ухвалення закону, ос! кільки такого закону в принципі не існує. Навіть якщо це рішення буде підкориговане Кабінетом Міністрів, такий документ не мо! же вважатися законом. Підписав! ши примарний акт, “ухвалений” із безпрецедентними порушеннями Конституції України та Закону України “Про Регламент Верхов! ної Ради України”, Ви вчините неправомірні дії і станете співу! часником фальсифікації, що тяг! не за собою моральну, політичну та кримінальну відповідальність. Як гарант Конституції Украї! ни, Ви повинні вжити усіх захо! дів, щоб антиконституційний за! конопроект Ківалова—Колесні! ченка, який збурює суспільство, розколює Україну і зазіхає на її конституційний лад, був узагалі знятий з розгляду. Вважаємо, що оптимальним шляхом виходу з ситуації могло б бути створення
Гаряча тема · “Жодного мовного закону не ухвалено, оскільки його текст на голосування не виносився”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Верховної Ради України. Конституційний Суд, по суті, використовується як знаряддя “легітимізації” обох цих незаконних рішень парламентської більшості. (Загальновідомо, що жодного мовного закону не ухвалено, оскільки ніякого конкретного його тексту на голосування в залу не виносилося. Щодо проекту Закону про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України (реєстраційний номер 10677), то він був внесений у порядок денний сесії та розглянутий з порушенням статей 82 і 84 Конституції України, а також статей 21 і 100 Закону “Про Регламент Верховної Ради України”. За допомогою рішення Конституційного Суду хочуть створити правові підстави для остаточного упокорення Голови парламенту В. Литвина, зокрема в мовному питанні, або для створення ілюзії законності звільнення його з посади. Очевидно, що рішення Конституційного Суду є, по-перше, украй поспішним, а отже, замовним. Нічого надзвичайного в країні не відбувалося, щоб Конституційний Суд полишив усі справи та в авральний спосіб розглянув одне окреме подання народних депутатів. Немає жодних сумнівів, що він штучно спростив і, по суті, вихолостив процедуру розгляду цього питання. Адже стандартна процедура підготовки і ухвалення Конституційним Судом подібних рішень передбачає, зокрема, засідання його колегії, звернення до наукових установ, до Президента
України, до парламенту, до багатьох інших інституцій з проханням висловити свою позицію щодо предмета подання. Якщо народні депутати звернулися до Конституційного Суду 5 липня, то менш ніж за тиждень при найбільшому бажанні неможливо зробити відповідні звернення, підготувати висновки, надіслати їх до Конституційного Суду та опрацювати заявлені в ньому позиції сторін та експертів. Зрозуміло, що багато принципових етапів з підготовки рішення Конституційний Суд проігнорував або безпрецедентно звузив, внаслідок чого про науково-експертне обґрунтування рішення не можна навіть вести мову. Ця ухвала Конституційного Суду збільшила список його абсурдних рішень. Її можна поставити на один щабель із відомим рішенням Конституційного Суду восени 2010 року про зміну Конституції України. По суті, Конституційний Суд перетворив себе з неупередженого конституційного Арбітра на слухняний сервісний центр із надання “конституційних послуг” правлячому владному режиму. Щоб визнати неконституційною існуючу процедуру таємного голосування бюлетенями, треба мати дуже нестримну фантазію, яка не має нічого спільного ні з правосвідомістю, ні з правом, ні з демократією. Такі рішення можна приймати хіба що на похмілля. Принцип прозорості в діяльності органів влади в жодний спосіб не виключає можливості таємного голосування. Таємне голосування з персональних питань є важливою гарантією свободи вибору, властивою для демократії. Крім того, дивно, що Конституційний Суд не побачив у голосуванні бюлетенями однієї з найефективніших процедур реалізації ст. 84 Конституції України, що передбачає особисте голосування народними депутатами. Варто також запитати суддів Конституційного Суду про спосіб обрання їхнього голови. Як вони обґрунтують те, що стаття 20 Закону про Конституційний Суд України встановлює: “Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні КСУ зі складу суддів КСУ лише на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів…”? Крім того, кворум, який вимагає, щоб бюлетені для таємного голосування одержали не менше двох третин народних депутатів від їхньої фактичної чисельності, є не тільки механізмом захисту прав меншості, а й механізмом забезпечення стабільності парламенту. Складається враження, що “космічні пришельці” правили не тільки в Києві, а й окупували Конституційний Суд України. Конституційні судді мусять знати, що Конституція України містить норми, які передбачають прийняття парламентом рішень конституційним числом — трьомастами голосами. І такі процедури є запобіжниками проти сваволі влади, дестабілізації і владної діяльності, і суспільного життя. Обрання та відкликання Голови Верховної Ради за участю двох третин депутатів спрямоване на консенсусне призначення керівництва парламенту, що забезпечуватиме неупереджену організацію роботи парламенту та суворе дотримання процедур та Регламенту незалежно від політичної кон’юнктури. Якщо суддям Конституційного Суду недостатньо цих аналогій, то їм слід ознайомитись із економічним законодавством, де передбачено такий інститут, як блокуючий пакет акцій, що є важелем захисту прав міноритарних акціонерів. Судді Конституційного Суду України мають розуміти, що авторитаризм, а ще більшою мірою тоталітаризм, стає наслідком, зокрема, перманентного процесу скорочення кількості тих суб’єктів, хто володіє владними повноваженнями. Тому в цьому рішенні проглядається намагання правлячого владного режиму сконцентрувати всю повноту парламентської влади в руках лише 226 депутатів, а решту депутатів перетворити на безправних статистів. Тому мені як політику, що був причетний до створення Конституційного Суду, соромно за тих суддів, які проголосували за таке ганебне рішення. Це фактично ще один крок до остаточної узурпації влади правлячим кланом, коли Конституційний Суд заднім числом прагне виправдати неконституційні дії парламентської більшості. Він відкриває шлюзи для ліквідації ще не укорінених паростків демократії у сфері українського парламентаризму.
Мова єдина · “Закон закладає підвалини великої китайської стіни між українцями і росіянами”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Павло ГРИЦЕНКО, директор Інституту української мови НАН України
Гарячі події 3 липня у Верховній Раді України стали моментом істини щодо мовної ситуації в Державі: відкинуто “умовності” правового демократичного розв’язання соціально важливих проблем і продемонстровано силу беззаконня й цинізму в політиці. І все це задля досягнення однієї мети — демонтажу суверенної і незалежної України через знищення реального державного статусу української мови, утвердження російської мови як другої державної, а на практиці — єдиної державної. Що кінцеві наслідки втілення таких законів можуть бути іншими, ніж солодко задекларовані положення їхніх статей, засвідчують результати втілення на позір демократичної ленінської національної політики в СРСР, про які сучасні мовознавці Російської академії наук зазначають недвозначно: “В области языковой политики это проявилось в принижении уровня и качества функционирования языка каждого из “советских народов” по отношению к русскому языку. Это привело к такому негативному явлению, как национально-культурный и языковой нигилизм по отношению к национальной культуре и родному языку” (Государственные и титульные языки России. Москва, РАН, 2002. — С. 6). Масова манкуртизація неросіян у СРСР, яка завжди розпочиналася з мови як визначального маркера національної ідентичності, сьогодні визнається вченими багатьох країн як факт незаперечний. Навіть переконані прихильники відродження колишньої радянської імперії вбачають у приниженні статусу національних мов колишніх республік одну з передумов самознищення й розпаду СРСР. В умовах сьогодення ці промовисті реалії масової манкуртизації з недалекого минулого мали б стати живим нагадуванням і застереженням політикам перед реальною загрозою національномовного, культурного виродження, загрозою втрати своєї національної ідентичності, зрештою — своєї державності. Проте події гарячого липня засвідчують існування для значної частини українського політикуму інших пріоритетів, які далекі від ідеї побудови і зміцнення незалежної демократичної України. Ба більше, для багатьох “політиків” українське виявилося не лише не рідним, а чужим, що викликає неприховане роздратування. (Про яку політичну культуру, високі моральні стандарти таких горе-слуг народу може йтися?). Сьогодні мовне життя українського суспільства, українську мову виставлено на політичні торги, вкинуто в рулетку цинізму політичної гри. Ці гравці добре усвідомлюють суспільну значущість мови як серцевини державності, залежність сили чи безсилля соціуму від його мовного буття, правильно оцінюють нерозривність між людиною і мовою. Тому за будь-яку ціну прагнуть підпорядкувати мовне життя в Україні своїм політичним далекосяжним планам. Для цього їм знадобилися організаційні й піар-медіальні багатоходівки, аби лише досягти удержавлення (де-факто і де-юре) російської мови в Україні. Тому й виникла потреба ухвалити хоча б закон про засади мовної політики в Україні з російською мовою як регіональною з особливими правами, якщо одразу не вдається проштовхнути закон про російську мову як другу державну.
Цих політиків не зупиняє ні те, що українські й зарубіжні правники однозначно оцінили проект розглянутого закону як такий, що не відповідає Конституції України, Європейській хартії регіональних і міноритарних мов, Європейській рамковій конвенції про захист прав національних меншин; ні те, що однозначно негативними були висновки експертних комісій кількох інститутів Національної академії наук України та університетів України, Мін’юсту України, комітетів і Головного науково-експертного управління Верховної Ради України. Усі, хто неупереджено вивчав цей законопроект, погоджувалися в оцінці, що такий правовий документ не можна виносити на розгляд і затвердження Верховної Ради України. Чітко визначеною, донесеною до українського суспільства, була позиція щодо цього закону багатьох провідних політологів, культурологів, релігійних діячів, лідерів національних меншин. Вона зводилася до визнання необхідності вивчати і розв’язувати питання мовного будівництва в Україні, проте поза політизацією цих проблем і поза ситуативною боротьбою за електорат на виборах у жовтні. На переконання провідних українських мислителів (які гостроту поглядів відточували десятиліттями наполегливої інтелектуальної праці, гартуючи свої позиції в політичному протистоянні режимові ще з початку 70-х років минулого століття), цей законопроект закладав значне своєю силою суспільне протистояння, неприховано зміцнював русифікацію, руйнував національні основи України як незалежної Держави. Антиукраїнське лобі Верховної Ради та частина сучасних високопосадовців виконавчої влади демонструють невиліковну глухоту до вирування думок і настроїв (реальних, не профінансованих!) у суспільстві, провокуючи й посилюючи своєю зверхністю та ігноруванням прагнень народу бути почутим наростання протесту. Тай як той народ можна почути, коли влада й народ виявилися розділеними багатошеренговими синіми мундирами міліції чи чорними хмарами зашоломлених “беркутівців”? Як народові можна дістатися до Його Величності (найнятого й утримуваного за народні гроші строковика), коли меншоВеличність Держслужбовець зі свити Самого і натовп охоронців так ретельно пильнують доступ до (справді безцінного) тіла! Діалог між владою і народом — потрібний і довгоочікуваний, з надіями на порозуміння та об’єднання зусиль у єдиному чині — сьогодні усталився й зміцнів у форматі двох автономних монологів, які поширюються на різних частотах, не накладаються й не перетинаються: влада говорить винятково для себе (хвалячи себе за небачене досі покращання життя, без уточнень — чийого і чиїм коштом?), а речники народу промовляють до себе та трохи — для народу… Для ухвалення цього закону його натхненники вигадували різні формати, точніше, словесні формули, пропонували різну (подібну до правди і не дуже) мотивацію. Адже все повинно було мати вигляд історично зумовленого усправедливлення прагнень українців, як акт невідворотний і юридично бездоганний, як вирішення проблем мовного життя — досягнення мовної гармонії в українському суспільстві, довгоочікуване спасіння від “протиправної українізації України”. З такими ідеологічними домінантами в численних словесних варіантах ідея ухвалення закону подавалася піар-технологами в різноманітних засобах масової комунікації, в телешоу. Сьогодні істинний зміст цього закону, мету його прийняття ініціатори вже не ховають за словесною мішурою, відверто заявляючи про утвердження російської мови як другої державної. Слід чітко усвідомити, що введення в дію цього закону здатне зруйнувати українську основу Держави, оскільки створює реальні передумови звуження сфери функціонування української мови як державної, зводить нанівець її роль інтегратора і важливого ціннісного орієнтира суспільства, форми презентації України як незалежного і національно визначеного суб’єкта міжнародних відносин. Адже якщо українська мова, яка чинною Конституцією України визначена як державна (= обов’язкова для всіх громадян України), для значної верстви Української Держави в офіційному, діловому спілкуванні на значній території може бути замінена іншою (= російською) мовою, стати необов’язковою в системі освіти загальної (мову освіти можуть за уподобанням обирати батьки) і вищої, в засобах радіоі телекомунікації, а державними службовцями, депутатами може ігноруватися при виконанні ними службових обов’язків, то за таких умов українська мова перестає бути державною, її місце займає мова російська. Звуження сфер застосування української мови, заступлення її в соціально престижних сферах російською мовою на тлі цілеспрямованого й послідовного обниження її оцінок (бомбування через ЗМІ ідеями недо-: недомова, непрестижна, неперспективна, сільська мова…) здатне змінити ставлення до української мови в суспільстві, обмежити творчі сили інтелігенції одвічною обороною мови, роз’ясненнями, відстоюванням істини щодо української мови. А в цей час в Україні зміцнюватиме свої позиції державний службовець, всевладний чиновник, який свідомо-демонстративно виводить себе поза сферу українського (нижчого, непрестижного): він не володіє державною мовою, не використовує її, демонструючи її непотрібність, надлишковість; він весь у силовому полі (майже)російської мови, яка є визначальним символом насамперед державності іншої країни. То якій державі служить такий службовець, користуючись при цьому матеріальними благами України і нерідко відкрито грабуючи її? Усе це ми спостерігаємо вже сьогодні: і на засіданнях Верховної Ради України, де з подиву гідною затятістю частина депутатів постійно ігнорує державну мову; іна офіційних міжнародних зустрічах, коли іноземці не зрікаються своєї мови, зате наші високопосадовці, демонструючи перед усім світом свою нездатність сказати хоча б кілька фраз державною українською, спілкуються з гостями російською (радше — російськоподібною) мовою. Прояви публічного приниження-збезчещення державної української мови спостерігаємо щодня. Чому цього всього не бачить всевидящеє око Гаранта Конституції? Думаємо, бачить. І погоджується, і благословляє, бо не без його участі-згоди дібрано-призначено-леліяно такі кадри у виконавських структурах; представники політичної сили, очолюваної Президентом, демонстративно ігнорують державну мову. Під час розгляду питання про засади мовної політики спекулятивно експлуатовано положення про пріоритет людини над державою: держава для людини, а не людина для держави. Та при цьому замовчувано, що людина, конкретна особистість і є часткою держави, своїм чином творить цю державу чи руйнує її; що кожен громадянин має не лише права, а й обов’язки перед державою, суспільством, ближніми. Тому ніколи демократію не ототожнюють зі вседозволеністю, охлократизмом. Та кожна людина вільна жити там, де вона вважає за потрібне, де найповніше відчуває внутрішній психоемоційний комфорт, відповідність між мовно-культурним середовищем і власними потребами. Людина шукає для себе таке середовище, творить собі й навколо себе таке середовище. Проте держава як структура з консервативним стабільним осердям не може змінюватися під кожного громадянина, особливо ж коли його вимоги не суголосні державотворчим процесам, пов’язані не з кращими рисами його особистості. Тому виникає питання: чи маємо скасовувати обов’язковість вивчення державної української мови (і цим закладати в майбутньому виведення значної частини громадян за межі українського соціуму, готуючи робочу силу для інших держав) тільки через те, що хтось із сучасних українофобів-“політиків” не захотів вивчати української мови в дитинстві чи в зрілому віці, коли приїхав в Україну “в гонитві за матеріальними благами й чинами”? А тепер цей хтось, винесений не завжди чистими потоками на високі щаблі державної управлінської піраміди, вимагає, щоб його безмовність і напів’язикість, його низький рівень культури зробили нормою буття українського суспільства, поклали в основу мовної політики Держави. У такий спосіб не формує мовну й соціальну політику жодна країна світу: Україна своєю Конституцією визначила прийнятну (оцінену багатьма зарубіжними експертами як зразкову) парадигму мовного буття суспільства: українська мова — єдина державна (з усіма визначеними сферами і правилами застосування), окресливши статус, функції і сфери використання всіх інших мов, що побутують у Державі. І цих засадничих вимог Основного Закону України потрібно послідовно дотримуватися, вдосконалюючи форми забезпечення мовно-освітнього культурного розвитку громадян з їхніми різними мовними і національно-культурними пріоритетами. Цей шлях — вдумливе, неметушливе й толерантне вирішення проблем мовного, духовного життя громадян — єдиний із можливих у сучасних українських реаліях. Адже не треба забувати, що українці виростали, виховувалися на великій культурі, літературі, мають розвинену наукову інфраструктуру, свої академії й університети, частина з яких належить до кола найдавніших у Європі, мають великий досвід боротьби за незалежність і свободу, за свою мову і свою церкву. Тому такі ігри з мовою, які сьогодні нам нав’язують, в Україні не мають перспективи. Для нашого народу солодке ярмо, навіть оздоблене подачками перед черговими виборами, неприйнятне. Обговорюваний законопроект не забезпечує розв’язання питань мовного будівництва в Україні, бов ньому домінує антиукраїнська перспектива — демонтаж Незалежної Української Держави. Водночас закон закладає підвалини великої китайської стіни між українцями і росіянами, створює поле недовіри чи й ненависті між народами, провокує на боротьбу з російською мовою, відмову від російської мови і культури. На цей гачок провокації українці не мають упійматися, бо це означало б значний програш: адже українці завжди були мовно відкритими, толерантними до сусідів, їхніх культур, брали безпосередню участь у формуванні й розбудові культур сусідніх народів. А головне — завдяки силі знань, інтелекту, високій культурі, знанню мов українці перемагали в багатьох протистояннях і випробуваннях, з гідністю відповідали на виклики історії. Ці традиційні переваги потрібно зберегти сьогодні, коли загроза знищити це надбання стала реальною внаслідок бездумних законотворчих експериментів любителів політичного екстриму. Необхідно зберегти традицію доброго володіння російською мовою: доброго, але не на рівні безмовних політиканів, а зразкових її носіїв; слід розширити вивчення мови польської — мови нашого західного сусіда, мови румунської — нашого південного сусіда, словацької, білоруської, угорської мов, мов лідерів світової культури і науки. При цьому основою, міцним мовним фундаментом і предметом особливої гордості має залишатися мова українська! Ось де поле для законодавчих ініціатив, справді державотворчих і перспективних, царина використання фінансового потенціалу. Бо цим зможемо ширше відкрити новому поколінню українців світи, ще більше утвердити незалежну і суверенну Україну.
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗ Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Не відпихай мою неправду… .............................................. Не відпихай, бо тій неправді Я вірю, вірю сам… Ю. Дараган иття Юрія Дарагана урвалося рано. Він встиг видати одну-єдину поетичну збірку “Сагайдак”. Але їй судилося стати стимулятором для інших талантів — факт значущий, рідкісний. Син грузинки й українця, Дараган виховувався в російському дусі, захоплював-
* * *
То я та вітер в дикім полі, Отруйні стріли, сагайдак, — Таким міцним солодким болем Наповнить їх смертельний знак!
Кому, однаково, цілунки, Удари, рани і вино! Водно — густі червоні трунки, Та кінь, та руку на стегно!
Так пишно вмерти, ясно жити! Ось білий лебідь — все вперед… І раптом стрілами прошитий Паде в зелений очерет.
Прага, 2.03.1924
Малуша
І пестощі, і юний гридень, Рожеві хвилі мрійних слів, Що линуть на далекий південь Слідами золотих підків. Вже княжі відійшли дружини, Земля дудніла цілий день, А серце в’яне, серце гине, Немов поранений олень… А що, як ворог переможе І меч впаде із любих рук? О, світлий, радісний Свароже, Не допусти до тяжких мук! Перуне, зглянься ти над нами! Упевнитись, дізнатись де б, Що він червоними щитами Заслонить половецький степ?
Каліш-табір, 2.06.1922
ся російською поезією, юнацькі вірші публікував у російських журналах. Однак доля розпорядилася його життям так, що він став старшиною УНР, брав участь у визвольних змаганнях за державність України. Після їхньої поразки опинився у вигнанні, де, власне, й утвердився як поет український. За зізнанням Дарагана, українцем відчув себе тільки у 23 роки. “Думкою ніколи не зрадив українству, а серцем? Серцем українізувався поступово”. Мов компенсація за пізнє дозрівання, непохитна переконаність у правильності обраного шляху: “…я завжди зостанусь чи ув’язненим, чи розстріляним, чи помилуваним, але назавжди — українцем”. Цю непросту трансформацію важливо пам’ятати: вона різко відбилася на його творчості.
Вечір
Як князь ранений — день схиливсь на захід, Одкинув свій червоний щит. Рубіни крови бризнули на дахи, І червінню спокійний став блищить.
Зітханням лине тихий повів вітру, І ладаном — осінній аромат. На очі насуває вечір митру І править жалібний обряд.
А герць гучний був, променистий, впертий. Мій Боже! Радісно співає сурма… О, дай же і мені в свій час умерти Так пишно і безжурно.
Каліш-табір, 3.07.1922
Срібні сурми
Дажбог лякає білі коні, Бучний табун зими, З його рожевої долоні Вогонь проміння барвно гонить На вогке тло землі.
Земля вже білий стяг підносить, Підносить стяг зима, Благає порятунку, просить: “Не треба бою, досить, досить!” І лине за лиман…
І коні-велетні женуться І крешуть лід дзвінкий, В бігу птахами розіпнуться І в дикім полі розіб’ються, Розвіються вони.
Проґавлена остання змога, Долічені вже дні… І гридень світлого Дажбога Сурмить блакитну перемогу На золотім коні!
Подєбради, 30.03.1923
* * *
Гомоніли кострубаті галки, Небо грало у пташині сурми, І очима синіми фіалки Визирали зі скляної урни. Там, за парком, вранці кінь спіткнувся, Обізвався дід недобрим словом,
Сумарне коло зацікавлень новобранця: від російських модерністів, їх, як і зарубіжних авторів, Дараган назвав поіменно: Брюсов, Бальмонт, Блок, Сологуб, Городецький, Гамсун, Уайльд — до Чупринки, Олеся, Тичини й інших українських поетів. Фактично уже в літах зрілих Дарагану в одночассі випало розв’язувати дві складні задачі: вглибати в українську історію й опановувати українську мову. Сліди учнівства відчутні: невиправдане зміщення наголосів (дАхи замість дахИ, обрІй замість Обрій), калька з російської (“взлітає день”), недбале римування (світи — зими), несмак (“я зафіранився”) тощо. Зрештою, книжні асоціації, як данина молодості. Тут і Вільгельм Тель, і Гарун- Аль-Рашид, і Веспуччі, і муедзин, і чорна жриця, яка вийде “на берег золотий”, і “рижий Нерон” (сонце?), що його поет кличе на “синій оксамит”.
Очерет під жвавим вітром гнувся, Під весняним вітром безголовим.
Подєбради, 16.12.1922
* * *
Співає юний січовик. Нічного степу вільний пташе, Сам знаєш, пишне щастя наше На вістрії шабель і пік. Ой, сонних виб’ють до ноги… Дивись, татарин вузьколобий В зелені хвилі, ніби окунь, Пірнув і стежить з-за могил. А ти співаєш про Стамбул, Про байдаки та бідних бранців, Що з зойком прокидались вранці, І з України вітер дув, І тужно-тужно сльози сьорбав І танув золотий туман… Ой, стисне пристрасно аркан Твоє, твоє співуче горло.
Подєбради, 16.01.1924
* * *
Вітер пружить, пружить, розриває кола На зелених травах. Не було ще сполоху такого, Крячуть ґави. Просто в темряву скажені варти На могилах. Гей, ярами пробігали чати, Аж земля дудніла. Ой, женуть, женуть людей татари Нагаями, А степами — хмар-примар отари До нестями!
У потязі Прага- Подєбради, 23.09.1924
* * *
Хмари білими стали перуками, Знов безжурний я, молодий! Вколисали мене поцілунками Весна і сонет води.
І пливу я, пливу і всміхаюся… Чи не хвилі мене женуть? Так казково під білим парусом Мандрувати у синю путь.
А з весною поля обіймаються, Відбувається шлюб землі.
Дараган зростав на ґрунті символістської естетики, її плюсах і мінусах. Заїжджені вислови, штампи — нерідкість у його доробку: стріли вій, кров, як червоний мак, рубіни крові, рогатий місяць, айстри-зорі, букети зір, зорі-перли, перлини хмар, діаманти-роси, які римуються з косами і покосами. Символістський дух свободи :і: неприйняття всього, що її обмежує, тяжіння до культурних цінностей, передчуття грядущих катастроф, віра в ірраціональну силу поетичної мови — так чи інакше нагадують про себе і в “Сагайдаку”. А надто музика, що її стихію правовірні символісти вважали за праоснову життя й мистецтва. Не знаємо, чи відомі були Дарагану міркування Шопенгауера з цього приводу, але в тому, що він читав Верлена і знав його гасло — музика понад усе — сумніватися не доводиться. “Музики” Дараган навчався передусім у Бальмонта. До нього ж навертають і його алітерації на зразок: “шамотіння шамшаве, шипшина…” Згадаймо бодай знамените: “чуждый чарам черный челн” чи “ландыши, лютики, ласки любовные”. Утім, цей прийом у пору Дарагана був настільки поширений, що міг бути навіяний й іншими.
Пропливають, зникають, гойдаються Думки мої — кораблі.
Подєбради, 10.04.1924
Дике поле
О. Ренгевичеві присвячую
Закотилося сонце за обрій, А козацького сонця нема ще. Фіалкові степи, фіалкові Трав розмріяних хащі.
Тільки чебриком пахне та тужить По ярах, над річками полинню. Ой, чолом тобі, місяцю друже, Я в степи за тобою полину.
Подєбради, 20.09.1924
* * *
Гойдається місяць на хвилях, Як п’яний. За обрій туманний Вже більш не сягне моє око — А туга широка-широка У серці і вітах похилих.
Гойдається місяць, як п’яний, На хвилях, Мов “ратію виліг” Сухий очерет над водою. А вітер — як сурма до бою. Ввижається чалми, тюрбани…
Подєбради, 18.03.1923
Запорожжю
Спливло, занурилось, загасло… І дня нема — пішов кудись, І вечір на високе прясло Смаглявим парубком схиливсь.
Здається темний явір ляхом… Здається, так давно-давно Курить мій віз чумацьким шляхом, Туманом, сріблом і вином.
Прага, 14.12.1923
* * *
Як на екрані встало місто На тлі легеньких хмар, Над містом радісно і чисто Жевріє в небі урочисто Розтоплений янтар.
ХХ століття Українські поети · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
сказати б, імпресіоністичну. Залогізованість, публіцистика, описовість — не його сфера. Це видно на прикладі “Мазепи” — поеми нудної і збаналізованої. Дослідники творчості Дарагана, повторюючи один одного, помилково приписують йому ледь не ніцшеанство, культ сили. Насправді ж цей культ сформували інші пражани, зокрема і згадувані вже Ольжич та Лятуринська. Та передусім — Маланюк і Липа. Дараган — це захват відкриття й пізнавання світу через колір і звук. Це творення особливого дараганівського мікроклімату перебіжних настроїв за рахунок нюансування, укорочення рядка, збивання ритму, мінливості барв. Особливості цього почерку відчув М. Шаповал, автор першої, авансової рецензії на рукопис “Сагайдака”: “Вся поезія Ю. Дарагана — поезія звуків, рухів, фарб. Душа приймає у себе світ безпосередньо. Рецептором — очі, що не вбирають в себе всієї матерії, а попереду організують її в образи, у втілені думки. І цей спосіб компонування образів, витворення їх сугестивної сили, вдихання в їх людської душі, очоловічення їх — це й проекція самої індивідуальности поета”. Щодо сугестивної сили. Вона інколи нагадує Тичину:
Заслуга символістів — оновлення ліричних жанрів, значні відкриття в поетиці. У поезії українській це видно вже на прикладі Чупринки. Дараган природніший, ніж Чупринка. Легший, граційніший, чуттєвіший, недомовленіший, тому й притягальніший. Музичність Чупринки організована, раціональна, від голови, а не від серця. Цим, до слова, вона відрізняється від музичності Тичини. Окрім того, Чупринка абстрактніший, ніж Тичина й Дараган, хоч у вигадливості ритмів і розмаїтіший, ніж останній. Це не ґандж Дарагана. Чистим символістом він не був. У нього всього потроху. Колишньому старшині УНР із його вояцьким досвідом було затісно в символізмі. Він реаліст і він же імпресіоніст. Навіть у своїй реставрації княжої та козацької історії, тій історіософії, яку найчастіше пов’язують з його іменем. Дараган володів вродженим чуттям дідизни. Цим пояснюється легкість його занурень: минуле мовби осучаснюється і водночас залишається минулим. Це вміння потім було розвинене і доведене до межі досконалості іншими пражанами — Ольжичем, О. Лятуринською, але пріоритет належить усе-таки йому, Юрію Дарагану. Він входив у княжу історію, як в обжиту оселю, започаткувавши історіософію,
Блакить безбуряна і божа, Омріяна блакить, А серце, як дівчина гожа, Чекає вісти з Запорожжя, Чекає і тремтить.
Подєбради, 30.02.1923
* * *
Степи розлогі, далечінь. Давно вже син твій козакує — Шаблі, аркан, мушкети, кулі Та вороний, гарячий кінь.
Тож хай боронить щасна мить Чи характерник-перебендя. Мов наполохана лебедя, Чекає мати і мовчить.
І очі п’ють та п’ють обрій, Уста затиснені скорботно. Одна, мов світ, одна турбота, Чи не вертає сокіл твій.
Прага, 26.10.1924
Ти
(Уривок)
Ти весь із бронзи, із металу, Ти вигинаєшся, мов лук, Цілунок сонячний розтанув На темнім тлі смаглявих рук. Очам віястим так безжурно Вдивлятись у прийдешні дні, І хай за обрієм похмурим Зникає синя далечінь! Хай сонце так невтримно хоче Пірнути у глибокий став, В безмежність кличуть сірі очі, І усміхаються уста І раптом бачу степ і тирсу, Могили, квіти і ставок, Чепурний зимівник край лісу І в степ закоханий садок. Так червоніє кров півоній, Так гірко скаржиться полинь, Бо вже давно козацькі коні Відтанцювали в далечінь…
Прага, 2.11. 1923
* * *
Як луна загубленого раю — На дзвіниці відгукнувся дзвін, І зірвалась біла-біла зграя, Зграя білих-білих голубів.
Вечір вдарив червінню по крилах, Промінь вдарив по пелюстках крил, У рожевім біле затремтіло, І рожевим став вечірній пил.
Каліш-табір, 21.05.1922
* * *
Променіють перламутно Білі хмари, ясний ранок, І на ґанок Вийшла ти в рожевій сукні. Тільки стукни в браму. Чутно — Тупотять рожеві ніжки, Сміх дитячий. Коло річки Білі купки: ясні стрічки, І рожеві, і блакитні, Причепурюють їх личка. Ніби жмені ніжних квітів — Хтось їх кинув межи вітів. Білий випещений кіт Мляво ніжиться на ґанку. Любо ранком. Білі хмари У блакиті зупинились… Буде парко… Діти, діти По алеях розгубились.
Каліш-табір, 29.06.1922
* * *
Гай мовчить, в снігу зимовий ранок, Я під’їхав тихо на коні, Вийшла ти на мармуровий ґанок, Усміхнулась радісно мені.
І поправила ти біле футро Рухами царівен і княгинь, І з рожевої долоні цукор Брав губами обережний кінь.
Ти була — мов та зимова квітка, А над парком ранок червонів. О, дозволь мені хоч зрідка Пестощі таких чарівних снів.
Каліш-табір, 4.07.1921
* * *
Сьогодні ранок — мов служба божа, Урочистий і світлий. В снігу шепоче гай-вельможа Палкі молитви. Обрядом править митрофорний В парчевім строю, Моління дня, мов пісні “горні”,
ХХ століття Українські поети · с. 9сторінка оригіналу ↗ Ой висок голосок — Вітер та струмок. Перевіє, переблище, Коли треба, і засвище… Останній рядок сприймається як втеча від інерції чужої інтонації. Але марно: З дюн он, наче в’юн, Відголоски лун. Ніби в лісі озвалися Перебори струн. Впливу Тичини на Дарагана критики-сучасники, здається, не зауважили. Поетична спадщина Ю. Дарагана — це якихось сім десятків віршів. Різноякісних: майстерних і незграбних. Про це треба сказати, оскільки намітилася тенденція до спрощеного захвалювання передчасно померлого поета. Автор біографічного нарису про Ю. Дарагана Л. Куценко акцентував увагу на таких рядках із його автобіографії: “Боже, зроби зі мною, що хочеш, якщо треба, — замуч мене, покаліч, задуши, але дай мені стати великим признаним поетом”. Це страшнувате, з огляду на фатальний туберкульоз, і крамольне, з точки зору віри, звертання, було виголошене у підлітковому віці. Великим поетом Юрій Дараган не став, можливо, не встиг стати. Але він із тих нечисленних, що спромоглися на послідовників. А це немало.
З аналою. Сьогодні ранок — мов служба божа, А я — жебрак на паперті. На сніжнобілій скатерці.
Каліш-табір, 8.07. 1922
З емігрантської кореспонденції
Чорний голуб, чорний голуб Пурхає крилом. На обгортці серп і молот. Чорний, чорний, чорний голуб В серці мойому.
Там “товарищі” Вас ймили У глухім яру — І знущалися, і били. Там “товарищі” Вас ймили За повстанчий рух.
Голуб чорний мій клекоче, Мов орел-хижак, Крови, спрагло крови хоче, Розпинає крила ночі І тріпоче так.
Вам під кожен крок килими Розстилаю я, Вам душа — кадильним димом, Вам під кожен крок килимом — Вся любов моя!
А в яру Вас чорно били… Крові і вогню… Птах мій в’ється, б’ється, квилить. А в яру Вас чорно били, Вас, любов мою…
Подєбради, 10.10.1923
Серпень
Із циклу “Луни минувшини”
Заходе день за обрій синій, А він блискуче бився нині. Шепоче гай: Не покидай.
Він малиновими устами, Він цілує між ланами. О, ладо, мій Стрункий!
Не треба сліз, о земле бідна, Бо він умер, як лицар гідно… Запав за гай… Не забувай…
1922
Лауреатом премії імені Бориса Нечерди 2012 року, заснованої Лігою українських меценатів і редколегією журналу “Київ”, став Павло ЩИРИЦЯ за книгу віршів “Місце Сили”, яка щойно вийшла друком у видавництві “Ярославів Вал”. “Павло Щириця — поет винятково український. І поет винятково сучасний. Його оркестрація світу напродив багата. А ще — він поет запитань. До себе. До всіх нас. А відповіді на них у кожного можуть бути свої”, — зазначає Михайло Слабошпицький. “Річ у тім, що Павло Щириця — поет не ретроспективний, а цілком сучасний; недарма-бо він позиціонує себе “холодноярцем, народженим у Києві”; а відтак ключовим у його книжці постає мотив не просто сили, а сучасного її виміру — я б сказав, сили як виразника культурного простору”, — зауважує Іван Андрусяк. “У віршах Павла Щириці пробивається те живе, що всоталося в плоть разом із родовою кров’ю і теплом паруючої землі — жаска автентика межичасся, коли “ярами вже дихає вакуум”. Поет може дати зразки розкішного сюрреалізму, зазирнути по той бік метафори, і все це не для гри обмеженої і комфортної, а для того, щоб прорватися потаємною мовою ребелії, реконкісти, взисканого нашого рісорджименто. “Діалектом. Чи радше — арго”, — висновковує Олександр Хоменко. Книга “Місце Сили” особлива своїм підходом до творення художньої системи координат, з якої постає концепція поєднання Енергії Духу колишньої (отаманської, родової, творчої) з енергією людей ХХІ століття, яка існує на Території Братства. З нього черпає потугу Насіння Снів, яке проростає водночас звідусіль і нізвідки: з Тебе, Неба і з Нього… Виростає в Гойдалку Часу, де вигойдується згадане і забуте, пройдене і прийдешнє, бачене і незнане і відкриває нам Таїну Шляху, який веде тебе до Місця Сили. Премія присуджується щорічно до 11 липня — дня народження Бориса Нечерди — за пошук нової поетичної мови, самобутні художні відкриття та утвердження нових напрямків в українській поезії. Свого часу лауреатами премії імені Бориса Нечерди стали Іван Андрусяк, Юрій Буряк, Станіслав Бондаренко, Павло Вольвач, Сергій Жадан, Анатолій Кичинський, Василь Слапчук та ін.
Прес-служба Ліги українських меценатів
Театр · “Відкрити людині правду на себе, змусити замислитися й подивитися навколо себе”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
закінченні роботи він схожий на човен без вітрила й керма, який відданий забаганкам хвиль”. Мистецтво — ніби той високий Олімп, який митець може тільки споглядати, долаючи перешкоди на своєму шляху. Роль Марії Заньковецької дісталася нелегко. Режисер вистави Олекса Ріпко спочатку не вбачав у тендітній маленькій акторці тієї сили, постави, величі, що була притаманна Марії Заньковецькій. А тому сумнівався, що Лариса Кадирова зможе впоратися з такою роллю. Алла Підлужна точно відкриває таємниці, як виникла вистава “Марія Заньковецька”, передаючи драматизм і вистави, й ролі. Виявляється, режисера переконав віддати роль пані Ларисі тодішній керівник театру Сергій Данченко. Фактично він відстояв роль, яка стала поштовхом до всього творчого життя, зробившись його символом. Зрештою, непростими були творчі стосунки і з театром імені Марії Заньковецької. Доля склалася так, що Лариса Кадирова мусила полишити львівський театр і переїхати до Києва. Сценічні пошуки Лариси Кадирової схиляли її до ширшої археології культури, до інтелектуальних пошуків у архівах, аби розібратися (насамперед для себе) у природі мистецького таланту. Цим керувало бажання зрозуміти психологічну глибину Лесі Українки, Тараса Шевченка, Максима Рильського, Павла Тичини, Ліни Костенко. Мистецький шлях пані Лариси — це шлях від психології та емоції до образу, завершеного мистецького твору. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що Леся Українка стала другою “духовною патронесою” мисткині. “… актриса була освіченою різнобічно і все ж розуміла: якщо хочеш досягти успіху, навчатися доведеться все життя, адже сцена — за класичним виразом — то збільшувальне скло, через яке актора розглядає глядач і через яке видно і твої достоїнства, і твої недоліки якнайкраще. Завжди пам’ятала, як Олександр Гай міг її запитати: “А ти читала ту чи іншу літературну новинку?”, коли відповідала: “Ні”, дивувався: “А як же ти будеш виходити на сцену?”. Тому зі студентських років сповідує принцип — про все говорити з позицій знань. “Не приймаю приблизності, все треба знати досконально”, — переконана Кадирова. — Весь мій досвід підтверджує — зі сцени видно, коли актор живе не тільки буденними, життєвими реаліями, а має ще щось у серці… Це впізнається в повороті голови, погляді, інтонації, в сценічному акцентуванні, у веденні діалогу. Це залежить від твого духовного світу, від того, як ти співвідносиш його із світом зовнішнім, які цінності сповідуєш”. Для Лариси Кадирової, переконує дослідження А. Підлужної, важливу роль відіграє синестезійне сприйняття мистецького твору.
Театр · “Відкрити людині правду на себе, змусити замислитися й подивитися навколо себе”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Фото Ксенії Гладишевої
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ
Лариса Кадирова — акторка, яка не потребує представлення. Її вистави вже давно дають право говорити про утвердження в сучасному українському театрі психологічного напряму. За словами А. Підлужної, “Лариса Кадирова не схожа на інших актрис, при всій послідовності у дотриманні постулатів традиційної класичної школи психологічного театру, вона вирізняється яскравою індивідуальністю, спроможністю до несподіваних експериментів, відкритістю до нестандартних режисерських рішень, сміливістю акторського втілення. Вона має витончену і вразливу душу, але уперто і настійливо йде своїм нелегким шляхом, доводячи вірність ідеї дослідження професії. Шукає нові смисли вічних тем, пропускає їх через своє серце і розшифровує власним розумом. Актриса переконана: своїми висновками вона допоможе комусь знайти себе в цьому світові, як колись допомогла й самій собі визначити власне місце у мистецтві і житті”. Психологізм зіграних ролей не полишає глядачів байдужими, і в цьому — есенція театрального мистецтва. Театр — це зближення глядачів у емоційному переживанні програних життів. Для Лариси Кадирової вистави — не лише мистецькі перевтілення. Це форма долучення до своєї культури. Не випадково ім’я Марії Заньковецької стало символічним у житті пані Лариси. З легендарною акторкою пов’язано і легендарну роль, яку зіграла Лариса Кадирова. Ця роль, як зазначає Алла Підлужна, стала символом незалежної України. Це був символ нації, яка має потужну інтелектуальну театральну культуру, символ національної самосвідомості. Марія Заньковецька стала патроном у духовному житті Лариси Кадирової. Не випадково заснований 2004 року фестиваль жіночих моновистав має назву “Марія”. Пригадую, як на відкритті одного з фестивалів Богдан Ступка пожартував, перефразовуючи гасло з минулого: “Кажеш Марія — розумієш Лариса, кажеш Лариса — розумієш Марія”. В цьому жарті схоплено суть. Лариса Кадирова стала продовжувачем цих заньковецьких театральних традицій, утверджувачем пам’яті про Марію Заньковецьку. Щороку фестиваль “Марія” відкривається з виставки Марії Заньковецької, в чому допомагає київський музей видатної акторки. Та кожне тотемне ім’я — це не лише оберіг, а й жертовність. “Мистецтво — деспот. Йому необхідно віддатися цілком. У своє творіння артист вкладає все, що в нього є ідеального, енергетичного, чесного, щирого, так що йому не дістається нічого для життя і по
В читанні поезії вона відштовхується від кожного окремого звука, показуючи, як поєднання звукових хвиль витворює в рецепції психологічний образ, якому ти довіряєш, який закарбовується у підсвідомості. У поезії важить кожна пауза, кожна цезура, простір “мовчання” може сказати часом значно більше, ніж написане. Чому самотність у назві книжки все-таки щаслива? І чи може самотність бути щасливою? “Я знаю, що життя — це біль і радість, трагічна безвихідь й найніжніша іронія, і я приймаю це, — розмірковує Лариса. — Я баную за глибоким дитинством, в якому поняття добра і зла були невідомі, в якому легко віддавалася бажанню мріяти про неможливе, в якому запросто пересікалися реальність й візуальна емоція. Єдине, з чим ніколи не могла змиритися — із байдужістю…”. Назва книжки змушує повернутися до самих витоків філософії екзистенціалізму. С. К’єркеґор поділяв усіх людей на два типи: щасливих і нещасливих. Перші живуть сьогоднішнім днем, вони знаходять радість у справах буденних. Другий тип, навпаки, прагне втекти у минуле або поринути в уявне майбутнє. Вони не задовольняються тим, що відбувається навколо них. Такі люди вірять у те, що все краще вже давно минуло або ж що все найліпше — тільки попереду, а тому потрібно слухняно чекати на мить щастя. Для актора найвища мить щастя може бути пережита на сцені. І в цьому переконує книжка про історію мисткині — акторки Лариси Кадирової. Можливо, ідеться і про глибше розуміння сенсу людського й мистецького життя. Людина і в залі, і на сцені якоюсь мірою самотня, навколо — лише темна порожнеча, космос, який людина не здатна осягнути інтелектом. Із цієї нездатності породжується відчуття полишеності, людина відчуває свою слабкість перед невідомим. А сцена — це завжди більше, ніж те, що на ній відбувається. На сцені є своя трансценденція, своя божественна сутність. Лариса Кадирова від початку свого творчого шляху розуміла, що мистецтво — це постійний діалог людей, країн, культур, зрештою, мистецтво саме по собі різномодальне. Не можна бути лише акторкою, не знаючись на особливостях часових і пластичних мистецтв. Колись усе було нерозривно пов’язане. І тяжіння до античності, до джерел світової культури властиве художнім шуканням пані Лариси. “Діапазон зацікавленості Лариси Кадирової мистецтвом не вичерпувався безпосередньо акторством… — зауважує Алла Підлужна. — Педагог Студії із живопису Володимир Овсійчук так захопив свою вихованку образотворчим мистецтвом, що вона не тільки почала малювати, а й вступила до Академії мистецтв тодішнього Ленінграда, туди, де свого часу навчався Тарас Шевченко. Навіть довелося жити під час іспитів в графічній майстерні, де працював великий земляк. Там роздивлялась альбоми з творами Тараса Григоровича і назавжди взяла до своєї мистецької скарбниці “лінію його духовної енергії”. А в графічних портретах Шевченка і Сурбарана, виконаних власноруч, шукала спільні риси їхньої творчості. Захоплювалась мистецтвом Стародавнього Єгипту, античністю. Ті, перші цеглинки у будові власного духовного всесвіту, який, до речі, Кадирова не втомлюється будувати й зараз, були фундаментом, на якому згодом розквітав акторський талант”. Лариса Кадирова не визнає нещирості. Для неї, як переконує студія Алли Підлужної, вистава — це відтворення досвіду культури. Психологізму її вистав властива чи не наукова адекватність, коректність, автентичність. Текст вистави може бути змінений, наближений до власного внутрішнього переживання. І водночас акторська інтенція ніколи не “егоцентрична”, хоча нам і здається, що актор забирає на себе всю увагу зали. Актор говорить голосом психологічно пережитої культури, в його голосі відчувається величний спокій матеріалу, який пройшов випробування часом. Або ж новітньої постановки, яка вперше побачила світ. Проте і в класиці, і в сучасності немає штучного епатажу. Лариса Кадирова зізнається: “Для мене в камерному просторі абсолютно відсутні цинізм і конформізм, які роз’їдають все і коріння якого залишилося там, у “вчора”. Люблю акторів, які не розважають публіку дешевими трюками, люблю акторів безпосередніх, зрозумілих і чесних, які, за Рудольфом Штайнером, хочуть “висловити те найглибше, що може вирувати в душі людини і хочуть стрімити вперед”. Твори, до яких звертається театр, можуть мати багатющу історію. І кожне втілення на сцені таких персонажів, як Федра чи й навіть Мавка, накладає величезний обов’язок. Актор не повинен повторитися, він має бути собою, залишаючи за плечима космос спокою, не впадаючи у крик чи надмірну емоційність. Таким видається театр Лариси Кадирової. І справді, сьогодні вже можна говорити про окремий театр — світ акторської гри має свою філософію, свої моральні закони, своє розуміння естетики. Для Л. Кадирової естетика не може бути штучною, надривною, позбавленою світла і висоти неба. В основі сценічної гри — комунікаційний акт, розмова з іншою людиною, а не кривляння чи бажання шокувати, хоча й такі ультраінтенції мають місце в театрі. Для Лариси Миколаївни, як переконує Алла Підлужна, театр — це життя, в яке бавиться гра, це гра, яка керує людьми, а не навпаки. “Дві грані характеру вирізняють Ларису Кадирову, вона — людина закрита, інтровертна, вищою мірою самітниця, яка залюбки буває наодинці, читає, думає і водночас вона не може обходитися без того, щоб не вийти на сцену, не отримати енергію глядної зали, не висловити людям те, що хоче, і не почути відгук. Так і змагаються в ній ці дві іпостасі внутрішнього конфлікту, які, здавалося б, повинні взаємно виключати одна одну, а в житті виходить, що вони, навпаки, збагачують, стимулюють відчуття і бажання творити. “Я себе налаштовую на стовідсоткову відкритість: ось, дивіться, я — є, я існую. Я така, яка є, приймайте мене чи ні, але я хочу, аби ви мене почули, послухали і зрозуміли!”. Книжку читаєш невимушено й легко, поринаючи у психологію життя і творчості. У Лариси Кадирової обидва виміри наповнені неудаваним драматизмом, щирістю емоційного переживання. В основі її театру — голос жінки сильної, самотньої, яка прагне щастя, яка прагне бути жінкою, яка хоче розуміння… За останні роки на малій сцені Ларисі Миколаївні вдалося зробити чимало. Міні-вистави показують галерею жіночих душ: Сари Бернар і Сірануйш, Федри і старої кобіти… Кожна з жінок пережила хвилини справжнього щастя — часом усупереч. Монографія про Ларису Кадирову заповнює такий утрачений в українській літературі жанр, як “біографія митця”. Лариса Кадирова, подарувавши українському глядачеві психологічний пантеон світової жіночої душі, сама стала частиною українського театру, віддавши багато зусиль задля утвердження в ньому традицій своїх учителів. А в театросвіті Лариси Кадирової відчувається дух Марії Заньковецької, Бориса Тягна (себто й самого Леся Курбаса, учителя Тягна), і П. Брукса. Це театр переживання, за яким — бажання хоча б на мить відкрити людині правду на себе, змусити замислитися й подивитися навколо себе.
Абетка відомих імен · “Ми — правонаступники предків, які несли високу ноту, високий духовний порив”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Є митці, які вражають своєю справжністю, першоджерельністю, бо серед гламурності, опереточності, попсовості, кічу, де замість повітря, трави і сердець — сурогат, це особливо важливо. Таким справжнім, жанрово первісним є Тарас Компаніченко — кобзар, бандурист і лірник, керівник ансамблю “Хорея Козацька”, заслужений артист України. Він вражає своєю універсальністю й унікальним репертуаром: неперевершено виконує твори середньовіччя, бароко, класицизму, романтизму, часів української революції 1918—1922 років, знані й маловідомі народні пісні, авторські стилізації, реконструює традиційний кобзарсько-лірницький репертуар. Давні музичні пам’ятки віднаходить в архівах, бібліотеках, приватних колекціях Європи. І співає так, як оті стародавні старці, — серцем.
— Тарасе, в Україні так повелося, що на видноті різноманітні талант-шоу і десь за обрієм, приховане від телекамер, живе етнічне народне мистецтво. Як Ви почуваєтеся в цій тиші-замовчуванні? Як доносите власну творчість до людей? — На жаль, українці про себе знають майже стільки, скільки знають про українців на Заході. Це такий закон сполучених посу! дин. Тобто, якщо у нас знання про себе таке мале, то і на Заході про нас знають недостатньо або з небажаного боку, або з гіршого. Тому для мене важливо скрізь проводити роботу й доносити му! зичні, поетичні артефакти нашої минувшини постколоніальному суспільству, яке видибує з химер! них міфологем радянського часу, правду про себе. Адже ми, укра! їнці, мали велику культуру, і я до! воджу, що усталені міфологеми певною мірою девальвовані. Люблю шаровари, українські страви, але український світ не обмежується лише шлунковими забаганками: горілкою, варени! ками, борщем, салом… Українців у минулому цікави! ли і в майбутньому цікавитимуть високі справи — інтелектуальні, духовні. Ми — правонаступники предків, які несли високу ноту, високий духовний порив. Щоб цей промінь не згас, потрібно по! казувати, що є камертон, це дуже важливо. Якщо знати, який рі! вень поезії чи музики був у нас в інших століттях, коли знати про себе правду, то нижче опускатися соромно. Смішно виправдовува! тися неталановитістю, штукарс! твом, якимись кон’юнктурними міркуваннями (аби догодити пуб! ліці, мовляв, це — “драйвово”). Поле діяльності у мене не визна! чається певними соціальними групами чи віком слухачів. Упро! довж років працює “Хорея Ко! зацька”, і літні, й молоді люди нас слухають. Серед моїх шанувальниць бу! ла Михайлина Коцюбинська (Царство їй Небесне). Я з вели! кою шаною ставився до неї з юності, щасливий, що зустрічав! ся в редакції самвидавчого часо! пису “Євшан!зілля” під орудою Ірини Калинець. Мені було дев’ятнадцять років, усі на мене дивилися як на хлопчика, котрий подає надії. Радісно, що я їх справдив, що моєю музикою ті! шаться Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Михайло Слабош! пицький, Григорій Гусейнов, Вік! тор Неборак, Володимир Шовко! шитний, Іван Малкович, Юрій Андрухович… Для мене це вели! кий показник. Власне, відкриттям різних мистецьких пам’яток я складаю повну картину про себе. Там є все: сум, радість, епіка, високі ду! ховні пориви — в народній, пар! тесній, академічній музиці, зок! рема в поліфонічній інструмен! тальній. Ось таке моє завдання. Гадаю, що молодь, яка хоче знати про себе, теж зацікавлена в цьо! му, тому ходить на наші виступи. Нещодавно на концерті у Львів! ській філармонії зала була пере!
повнена, три години тривав вис! туп “Хореї Козацької”. — Як Ваше мистецтво сприймають у різних регіонах України? — Я народився у Києві, мій та! то з Херсонщини, мама з Сумщи! ни (хоч народилася в Архангель! ській області в Росії, бо сім’я була репресована). Навчався у Косові, Львові, Києві, але виріс здебіль! шого у Сумах, меншою мірою на Херсонщині, буваю там часто. На очах тане українська Сло!
божанщина, для мене це великий біль. Колись у Басах під Сумами, де жили мої дід із бабою, були тільки дві родини, які не розмов! ляли українською. Та за період незалежності українське “вими! лося” буквально на очах. Це — катастрофа. Через радіо, телеба! чення, пресу знищують україн! ський масив. І шкільництво тут не допоможе, тому що воно соці! альне. Де діти можуть практику! вати українство у повсякденному житті й де в соціумі вони дізнава! тимуться про певні національні речі? Як у Маяковського: “Мы знаем, курит ли Чаплин, мы зна! ем Италии безрукие руины, мы знаем, как Дугласа галстук крап! лен. А что мы знаем о лице Укра! ины?” Це він писав 1926 року в Харкові. Однак на концертах я бачу, що люди спраглі, тягнуться до рідних джерел. Минулого берез! ня ми були з Ліною Костенко у Харкові. Дві тисячі людей наби! лося у залу Оперного театру, зок! рема в проходи. Тисяча не вміс! тилася, стояла на вулиці. Праців! ник, який привів мене у гример! ку, сказав: “Я ніколи на концер! тах заїжджих знаменитостей не бачив такого ажіотажу”. А на фа! саді висів рекламний “іконостас” афіш заїжджих гастролерів, які збирають великі бариші через те, що наші депутати ніяк не можуть ухвалити нормального закону про гастрольну діяльність в Укра! їні. Тож варягам вигідно до нас приїжджати. Натомість концертно!гас! трольна діяльність українських колективів мінімальна, як гово! рив політик Юрій Костенко, 15 % від загалу. Думаю, що набагато менше на нашому ринку україн! ських виконавців. Я буваю в різ! них містах і бачу, що там діється. А які в Києві афіші висять, ми всі бачимо. Ліна Костенко перевер! нула зашкарублі уявлення. Люди спраглі, їм потрібні вітчизняні ге! рої. Проте це штучно, свідомо,
політично стримується. Коли ме! ні кажуть, що культура об’єднує, а політика роз’єднує, вважаю, що це — брехня. Через культуру про! водиться велика політика. Через гуманітарну сферу впроваджу! ються великі політтехнології. То! му кінематографа в Україні не! має, на студії імені Довженка су! сідня держава знімає свої серіали, якість яких сумнівна, до того ж нас часто показують у неприваб! ливому, карикатурному світлі. Я буваю у Криму, зокрема в Ялті, Бахчисараї, Сімферополі. У нас був чудовий двогодинний концерт у Ялті в драматичному театрі імені Чехова. Ми грали кримським татарам у Бахчисараї в ханському палаці, я мріяв про спільний концерт із ансамблем “Маккам”. Я тоді читав крим! ськотатарською мовою вірші ха! на й поета Газі!Гірей!Бора. — А кримськотатарську мову звідкіля знаєте? — Я читав із аркуша, прагну вивчити татарську, у мене є са! мовчитель. Татари були шокова! ні, підходили і говорили: “Та ми самі не знаємо Газі!Гірей!Бора”. Я їм декламував “Похвалу війні”, мудру поетичну реляцію до пади! шаха. Дуже гарні, мужні, потужні поезії. Я розумію греків Приазов’я, яких виселили, нищили. Болять проблеми кримських татар, я ро! зумію їхній біль за батьківщину, намагаюся пізнати татарську культуру. Ми виступали у Сімферополі в бібліотеці Таврійського універ! ситету. Тоді директор сказав: “Бо! же мой, почему нам Украину так не показывают? А показывают агитационно, пафосно. Мы б и язык выучили. Нам хочется этим гордиться”. Можливість пишатися своєю землею з високою культурою, знати про неї правду фактично табуйовано в ЗМІ. Лише почато таку роботу, вона час від часу ви! ринає за певних президентів, за тих чи інших сприятливих умов, а частіше всупереч несприятливим умовам. Якби це була нормальна цілеспрямована політика держа! ви, все було б уже вирішено. Не було б комплексу меншовартості. Це ж ненормально, що укра! їнці не знають своєї фортепіанної музики. А вона є. Подвижник, котрий реанімує явище, великий дослідник Михайло Степаненко, завкафедри фортепіано в Націо! нальній музичній академії імені Чайковського, видав диски укра! їнських фортепіанних велетнів. Я не вмію добре грати на фортепіа! но, хіба що “Місячну сонату”, “До Елізи” Бетховена, але був вражений полонезом Данилев! ського, ноктюрнами Лизогуба, тим, що Степаненко віднайшов. Це чудова музика, яка гідно ко! респондується, скажімо, з Шопе! ном, Дворжаком. У нас не знають своєї симфо! нічної музики. А є чим пишатися: Ведель, Березовський, Бортнян! ський, Лятошинський, сучасні автори. Власне, те, що пишуть нинішні композитори, має бути оцінено не лише вузькими інте! лектуальними колами. На 46 мільйонів населення — це надто малий прошарок, треба просві! щати народ. Люди на місцях шу! кають цього, а ЗМІ не доносять. Добре, що є інтернет, там щось знаходять. Але це — хаотичне співіснування з національними цінностями, інакше більше лю! дей морально рятувалося б, зна! ходило мотивації для себе: для чого працювати на цій землі, на! роджувати дітей (а не через те, що гроші дадуть за дитину). Наші духовні скарби — під! става!віра, що українська земля має шанс для побудови міцної держави. Знання про себе вивіль! нило б енергію, люди не тікали бза кордон із напрочуд красивої землі. Зникла довіра між людьми, вони не вміють домовлятися. Чо! му немає в економіці піднесення? Бо не довіряємо один одному.
Простіше: хапонув грошей, ко! гось обдурив... Та є інші приклади. У спитій наприкінці XIX століття Галичині з’явився композитор і священик Остап Нижанківський. Він прий! шов до парафії, яка суцільно була оточена корчмами, люди у шин! ках гроші залишали. А він у цер! кві започаткував тверезість. І зго! дом, коли люди вмотивовано пе! рестали пити, не просто носити значки товариства тверезості, а розвиватися!вчитися, тобто ста! ли просвітленими, освіченими людьми, вони почали одне одно! му довіряти. Тоді з’явився “Мас! лосоюз”, почалося економічне зростання, галичани створили фірми, які могли конкурувати у польському просторі відродженої Речі Посполитої, фінансувати ук! раїнські газети і школи. Довіра без культурної єдності, ідентифі! кації в культурній царині, без знань про себе не можлива. — Чи можна Вас назвати музичним істориком, з яких джерел черпаєте? — Так, я історик музики. Чер! паю з рукописних і друкованих церковних книг, деякі маю в ко! лекції, скажімо, рукопис XVII століття і стародрук XVIII століт! тя. Збираю домашню бібліотеку, вона величезна: в ній і дідове, і батькове, і мамине зібрання. Пра! цюю в бібліотеках Варшави, Кра! кова, у музеях Івано!Франків! ська, Ромен, Львова, у Музеї кни! ги і друкарства (Київ). Там зберег! лося чимало нотних джерел. Уні! кальною пам’яткою, до співання якої я взявся мало не перший у сучасному музичному просторі, став “Почаївський богогласник”, виданий отцями!василіанами 1791 року в тоді греко!католиць! кій Почаївській лаврі. Це велика антологія духовної української пісні (на Різдво!Богоявлення, на Стрітення, до Пресвятої Богоро! диці, святих) за два століття — XVII і XVIII. Я знайшов цю книгу в Переяславському музеї Григорія Сковороди. Це авторський нот! ний збірник із текстами, де пред! ставлені Моравський, Мастебор! ський, Кищицький, Лонський, Дяченко, Вольський, Пашков! ський, Левицький, Андрієвський, Достоєвський. — Між Достоєвським і письменником Федором Михайловичем є якийсь зв’язок? — Так. Григорій Достоєв! ський, Андрій Достоєвський, Ян Достоєвський — прадід, дід і дво! юрідний дід Федора Михайлови! ча, всі українські священики з Поділля. Робота з джерелами — не просто суха наука, а жива справа. Ти знаходиш черговий шедевр, ще й захоплюєш інших, бо одразу мо! жеш показати його людям завдя! ки власному хистові музиканта. Із “Хореєю Козацькою” спі! ваю багато творів в ув’язці з цер! ковним календарем. Крім усього іншого, озвучуємо поезії, що до! ходять до нас у рукописах, ста! родруках, публікаціях науковців — знавців української літератури та старовинної музики. Бо музика — це певна гарантія того, що пое! зія буде почута. Коли, скажімо, студенти її вивчають в контексті історії давньої української літера! тури, це часто не зачіпає. Інша річ — магія музики, яка впродовж ві! ків надає емоційного забарвлення поезії, дозволяє їй бути почутою. Я збагнув, як це працює. По зернятках, часточках зби! раємо портрет України, отже, і власний. Ми говоримо дітям: “Ви вчите не історію України, ця істо! рія ваша, тут і тепер”. Адже наші предки живуть у нас, у нашій плоті й крові, і не колись, а зараз.
Спілкувався Володимир КОСКІН, фото автора
Постаті · 28 липня Черкаська “Просвіта” проводить Затуливітрівські читання в Каневі. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
дей. Відмерлі села. Вирви міст щербатих, запротезовані в бетони злі. На жаль, не перші й не останні втрати, які собою чинимо землі. Вдихнеш повітря — заболять руїни, як мертві зуби, сховані в нутрі. Роз’їли шахти душу України, спеклася кров у випитім Дніпрі”. Таким мотивом пройнято низку віршів про мову: “…Жива ще мова, та вже мертві звуки: єдиний мій злиденний капітал”; “І говорилось — Боже! — говорилось в які слова не злі, а золоті…Згадати б ще, та пам’ять заморилась: ще українська мова, а слова не ті”. І все ж слово лишається єдиним прихистком поета, його незрадливим повпредом у цьому світі, готовим до будь-яких випробувань, добротворчих діянь: “Навіть коли сплю, слово відбирає в мене очі й вузлує їх першій стрічній травині, аби зіркіше вдивлялася в небо, першій зустрічній мурасі, аби пильніше, як летиться Землі втому небі (чи немає де тріщини на орбіті, якою в тім небі летить Земля)”. “Моїм словам ще так багато справ,” — напише В. Затуливітер в одному з віршів останнього періоду. Як зауважував В. Бородін, у слові поетовім — “мужнє протистояння в епоху девальвованих цінностей, спустошених слів, засилля смітникових масових інформацій, нейролінгвістичного пресингу, шаленої пустоти і зради”. І він до останнього плекає слово і вірить у нього; мовби самим видихом мовлено: “вірш аж так” — “ це тоді, коли поет втрачає все, крім мови, коли сам поет залишає собі тільки мову, єдине, що не знецінилось, коли залишається тільки з мовою” (В. Герасим’юк).
Не пригадаю слова ні одного, в якім би я зостатись не хотів: від сну князівського, від золотого, до щедрика в дитячій простоті. Всі-всі слова — і те, яким лиш глянеш, яким побачиш, а яким — і ні, усі вони — древляни і поляни, тьмутаракани навіть потайні, — всі-всі слова моїм єством державні, моєю кров’ю пещені і ні, від зловживання золоті й іржаві від невживання, всі-усі мені слова слов’янські, трав’яні і житні, боронні й заборонені, всіма пройти подвійма мушу й пережити…
Слово образне, метафоричне, діалектне, народнорозмовне — кожне окремо знаходить у поетовій творчості йому лише вготований контекст, органічно вписуючись у загальну тканину вірша. Не можна не звернути уваги на потужну оказіональну стихію Затуливітрової поезії, де є “повнолегення віршів” і “вода проглядна”, “переплужена солома” і “недопоміжні руки”, “день відколгоспив” і “найвосьміший білий світок”, а ще: “безбджільно”, “щаслив’я”, “своїшний”, “перетілеснився” тощо. Неологічними є і авторові перифрази, на зразок “лободяне літо” (це про приправу, якою “борщі нам затирали злі” в голодний моровитий рік) або “люди з вирію” — про тих, що дивом уціліли в сталінських концентраційних таборах і тепер повертаються до рідних домівок —
З Колими,Соловків, Сахаліну, наче з вирію, люди летять.
Затуливітровий вірш відзначається жанровим, строфічним різноманіттям, варто назвати лиш окремі заголовки поезій: “Роден. Сонет” і “Медитація… у формі сонета”, “Новела роду” і “Новела без назви”, “Пастораль. 1943” і “Урбаністична пастораль”, “Елегія про степового Страдіварі” і “Вікторія (Фуга для рояля”), “Гравюра з кіньми” і “Дереворит осінньої води”, “Колискова” і “Колискова –ХХ”, з авторським означенням останньої — “гримаса жанру”, де “При коті-Воркуті, в колимськім Сахаліні чукика дітвору народів тато Сталін”, а ще поезії “З апокрифів” (цикли секстин), книга верлібрів “Пам’ять глини”… Все це — свідчення того, що поетове “зостатись у слові” переростає в неодмінну читацьку потребу Затуливітрового слова, заґрунтовану на власне мистецьких, людських чеснотах його творчості.
Постаті · 28 липня Черкаська “Просвіта” проводить Затуливітрівські читання в Каневі. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Анатолій МОЙСІЄНКО Володимир Затуливітер уже в своїй першій збірці віршів “Теорія крила”, по суті, означив головні світоглядні акценти, що кореняться на природному відчутті земного ґрунту й незглибимому відчутті того, що дає політ крила поетичного. Таке поєднання в художньому континуумі автора не механічне, а глибоко органічне. “Вставайте, батьку! Вже летять плуги”. В цьому початковому рядку поезії, яка певною мірою спричинилася до назви книжки, відбився алгоритм усієї подальшої творчості В. Затуливітра, з надзвичайно промовистим контрапунктовим увиразненням художніх енергій земного й небесного, повсякденного у своїй небуденності й глибоко людського, високодуховного. Ці енергії нерідко есплікуються у своєрідних афористичних згустках, як це бачимо, наприклад, у такому дворядковому вірші:
Оця земля, що носиш на підошвах, Сильніш урану – душу опромінить.
Адже, як напише поет в іншому вірші, “Ґрунт України — це не просто чорнозем, суглинки, пісок. Як ми — живий, він тілом, зростом, душею й кров’ю в нас пішов”. Це той ґрунт, який проростає “рудою Криворіжжя, степовою пшеницею, братами Тютюнниками”, слобожанською говіркою, поетичним словом, виплеканим на берегах Ворскли і Дніпра.
Перше слово у вірші я почав із маминої шибки, із хвіртки на батьковім дворищі. Звучання того слова перейняв од скрипіння колиски, од дзенькоту відра об цямрину, од гортанних сурм Ворскли, що саме повернулася з вирію і сіла на лузі в кінці городу. (з вірша “Життя”, зб. “Тектонічна зона”)
Отже, говорячи словами Бориса Олійника, поет із дитинства вже — “весь у слові, як у сповиткові”. І ще не раз у житті йому протуркоче горлиця “густою, зеленолистою слобожанською говіркою”, не раз дослухатиметься, “як по той кінець землі У сні послобожанському гукнула птиця”, і не раз ще прочитаємо в його творах, як хтось захмелів “Од слобожанської говірки, Од рідних призабутих слів”, як “У слов’янських берегах Ворскла медом синім плине, зачаївши на губах несказанне, незупинне”. Саме в отому несказанному, незупинному істинна суть поезії, дарованої нам світом живої природи, яку, може, не кожному дано вчитати, не кожному дано збагнути. А проте поет не збирається нав’язувати нам просвітницького, менторського пізнання всього, що нас оточує. Більше того, він певен, що саме природі “пощастило — терплячій, негордій — нас навчити абетці зірок”, а так само навчити пізнати “низенький світ трави”, де “безсмертна хлорофільна круговерть”, де “Бліденький дощик палісадом блудить… через канупер, м’яту, паничі”. “І навіть там, де вже нема нікого… — зізнається поет у одному з віршів, — я не себе згадаю, а дороги і вздовж доріг — петрові батоги”. Оця гуцалівська закоханість у буйство живої природи, різнотрав’я і різноквіття стає синонімом любові до рідної землі, рідного слова. Слово стає для поета Вітчизною душі. І це природно переноситься на контексти, в яких ліричний герой осягає світи далекі й ближчі, світи інших культур, знаходячи в тих світах суголосся своєму світові. “Коли Юстінас Марцінкявічюс читає вірші, Литва, завбільшки із тмининку серця, закочується йому в найглибшу борозенку лівої долоні, якою вірш вливається у Всесвіт, плутаючи сузір’я із сльозами — наче Німан, що обняти вміє й відштовхнути ліктем… Слово — вітчизно душі! Підзоряний зелений вибух чорнозему, супіску, суглинку…” Зауважмо, чорнозем і супісок, і суглинок у цьому вірші з циклу “Литовська табулатура”, як і в згаданих вище рядках про Україну, — це, напевно, те, що назавжди і невідворотно в поетовій пам’яті, поетовому єстві, те, що Сильніш урану — душу опромінить. А ось вірш “Гончарний круг”: “Народ — з усього. З опішнянських глин; з чорнозему і супісків легеньких; з повітря, де важкий лелечий клин осінній одсвіт шиб несе в легенях”. Осінній одсвіт шиб у легенях українного птаха своєрідно акумулює тепло тих чорноземів і суглинків, тепло рідного дому навіть на далеких відстанях, на світових обширах, що, зрештою, дозволяє поетові повсюди лишатися самим собою — ще на початку своєї творчості він проголосив сокровенне: “Хай світ людині буде рівня, людина — світові, як є”. Поет мовби сам уподібнюється до того горіха з вірша “У молдавському селі”, що, закорінений у земну твердь, кроною сягає небесних сфер:
Пливе у всесвіті Земля. Ось цей горіх зв’язав її корінням попід нами. Вузлом зв’язав. А крона угорі тримає небо над людьми й ланами.
Надзвичайно виразний образ фольклорного світового дерева стає типологічним у сучасній українській поезії, згадаймо у Павла Мовчана: “Дуб-небодержець взеленив повітря і наслухає, як кружеля земля на корені”. Для В. Затуливітра характерне осмислення цього образу через атрибутику народного життя, в символах національної стихії:
Народе мій! Тополею тягнуся увись твоїм підзоряним літам. Спішу просторим ріллям навздогінці сівалкою важких зернистих вуст.
Від “сільського всесвіту лугів чубатих” до Всесвіту людей, країн, природи — такий діапазон художнього мислення поетаслобожанина, для якого “замало світу. Ще світів, світів просити в Бога і благати”. “Поетове “Я”, — зауважував Іван Дзюба, — мовби розраховане на те, щоб акумулювати в собі всі імпульси світу. Але такий акт себе наповнювання світом завжди проблематичний із погляду повноти й достовірності, суб’єктивної спроможності, а тому супроводжується рефлексіями, динаміка яких надає напруженості внутрішньому життю особистості. Поетове “Я” весь час перевіряє себе на здатність адекватного осягнення світу, точніше — світ перевіряє його на цю здатність”. Потвердженням останнього можуть бути такі рядки:
Слів назбиралось — ціла калитка. Яке з них озветься, яке не схоче, яке сховається у молитвах, яке прохулиться…
Слово — своєрідне містилище поетового світу, і поетове єство цікаве світові насамперед у слові. Дивина, таїна слова завжди лишалися творчим (життєвим) стимулом для поетів різних поколінь. Згадаймо хоч би Шевченкове: “Ну що б, здавалося, слова… А серце б’ється — ожива, Як їх почує!..” Думається, і В. Затуливітрові, філологу за освітою, неважко було б відповісти на власне запитання:
“Чому слова, щоденні, двічі й тричі повторені, зачовгані, пісні, зненацька, мов заряди електричні, в рядку заб’ються — мужнім і тіснім?” Та, певне, він не для того ставить таке запитання, щоб самому чи комусь іншому відповісти на нього — радше для того, щоб висловити своє щире захоплення самим процесом творення поетичного дійства. Хоч, здається, так само щиро у збірці “Теперішній час” (1977) молодий поет, який тоді працював над перекладами з Соломії Неріс та інших прибалтійських поетів, запитує — сам у себе: “Чи нашукаю — в людях і в природі — я стільки слів, щоб до пуття відбити неповторну первородність чужої пісні, голосу, життя?” І далі:
Німі слова блукають словниками, їх німота мені провиною пече…
Звідси таке толерантне і відповідальне ставлення до слова — слова як поетичної скрижалі, на якій маємо записати власні чесноти долі. Характерним у цьому плані є вірш “Давня абетка” — про відповідальність кожного, від людини до бджолини, за труди і дні, якими означуєш себе у цьому світі, — чи стали вони твоєю “сродною працею”? Поет насамперед має “розказати себе” світові словом. Так само, як себе “без слів розказує вода — човнами, рибами, очеретами”, як “свою небалакучу вдачу плуг записує важкою борозною”, як “озимина, діждавшись колоска, все хлібом скаже світові й людині”. Тому цілком логічне питання: “А що залишиш по собі? І чим себе розказуєш? Якими словами? Чи суголосні вони вчинкам плуга, хліба і води, котрі “до нас задовго й до монголів абетки власні винайшли собі, щоб записати ними чесні долі”? Перейнятість долею слова і світу в творчості В. Затуливітра знаходить вияв у його ставленні до конкретних людських доль, небайдужому осмисленні життя свого народу, якому “нещадний чорнозем … випав на долю — заввишки в космічні січневі сніги”, кревним синам якого, що “державним зігріті безхліб’ям”, “так болить чуття присутності земної” (надто промовисто це у вірші “Трахтемирів”: “Забуті назви сіл — мов крем’яною сіллю хто сипнув у вічі!..”). Особливо болісні роздуми в останніх книгах поета “Четвертий із триптиха” та “Чаша жертовна”, що побачили світ уже по смерті автора, значна частина віршів у яких написана наприкінці життєвого шляху. Майже апокаліптично звучать рядки: “Димить останній вугіль України. Дніпром вода передостання йде. Невидимі, страшні, лихі руїни нам облягають вириви гру-
Про-читання · “Поезія Миколи Ткача — це історія душі української людини на зламі тисячоліть”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Вікторія ВАЛЬКОВА, член НСЖУ
У панни — кущ тюльпанів у руках – Сім келихів жертовного причастя. Вона собі замріяна така, І в усмішці купається від щастя. Микола Ткач У
Будинку Національної спілки письменників України відбулася презентація поетичної збірки “Вино з тюльпанів” Миколи Ткача, яка нещодавно вийшла друком у видавництві “Ярославів вал”. Микола Ткач — відомий письменник, науковець, етнолог, кандидат історичних наук, професор, автор багатьох посібників із народознавства, наукових реконструкцій і розвідок, десятків культурологічних статей, фольклорно-етнологічних видань, збірок українських народних пісень. Вони відкривають читачам віконце у світ предків, навчають мудрості, прокладають місток між минулим і сучасним, допомагають зазирнути у майбутнє. Нову, непізнану для читача грань таланту Миколи Ткача відкрила нам його інтимна лірика, представлена на вечорі. До збірки увійшли ліричні вірші — вже надруковані і ті, які вперше побачили світ. Зініціювала її появу вірна подруга і порадниця, Муза поета, — дружина Надія Данилевська, поетеса, фольклорист, народознавець, якій і присвячена ця книжка. Автор хотів, щоб видання було сучасним, тому запросив проілюструвати його Руслана Найду, художника, графіка. Тонкими лініями, стриманими, гострими, мов лезо, він передає всю гаму почуттів закоханого чоловіка — шалену пристрасть і невимовну ніжність, щемливу радість і гірку печаль, світлі мрії і сподівання. Його графічні роботи занурюють читача у чарівний, неосяжний світ гармонії і неповторної краси — світ кохання, в якому панують тільки двоє. Автор навмисне не вказує дат написання своїх поезій: “Душа вічна і її поривання можуть бути однаково щирими, високими, тендітними, і в юнацькому, і в зрілому віці. Укладав за принципом душевного настрою, — пояснює Микола Ткач. — Вірш — не предмет, його не треба уособлювати; поезія йде попереду. Не рефлексію слід подавати, а заглиблюючись у власні душевні настрої, трансформувати, переплавляти ті почуття і враження, які бентежать і хвилюють”. Чому саме “Вино з тюльпанів”? Це квіти, в яких “горить вогонь життя”, вони першими покривають спалені ядерним вибухом простори. Вони також по-своєму зворушують серце пана Миколи! Адже саме з тюльпанами приходив він на перші побачення до Надійки. А вони — її улюблені — символи юності, краси й пристрасті, які дарують аромати духмяних спогадів! Вечір розпочався виступом відомого хорового колективу “Жайворонок”, який виконав кілька українських народних пісень у записах Надії Данилевської і Миколи Ткача. Емоційно, динамічно розпочав і вів вечір поет Павло Щириця. Він зауважив, що поетика Миколи Ткача, на його думку, базується на трьох основних вимірах: часові, просторі й вірі. Окремої уваги заслуговують верлібри М. Ткача. “Це настільки невимушені, не подібні й не уподібнювані до якогось, скажімо, європейського письма поетичні конструкції. Власне, це верлібри дихання”, — підсумував сказане у вступному слові ведучий. Він прочитав один верлібр із книжки і надав слово авторові збірки. Автор розповів про історію написання книги та прочитав кілька поезій з неї. Секретар НСПУ поет Сергій Пантюк зачитав один не римований вірш, у якому, на його думку, слова прості, але від прочитаного мурашки йдуть по тілу, і вручив Миколі Ткачу як цьогорічному ювілярові Почесну відзнаку НСПУ. Сергій Гальченко, заступник директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН України, спробував розкрити загадку творчості Миколи Ткача. А вона у тому, що він — особистість багатогранна. Вдало поєднавши наукову, літературну, педагогічну праці, автор є ще й тонким, чутливим ліриком, здатним відгукнутися на найменші порухи людської душі. Ось тому навіть в інтимній ліриці присутні філософічність, глибока мудрість, широкий світогляд. Історичні події українського народу, його героїчне минуле, визвольні змагання, обрядові свята і звичаї — все це поет розглядає крізь призму любові до жінки, матері, любові до України. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Василь Герасим’юк зазначив: “…такі книжки слід видавати на кошт держави (збірка надрукована коштом автора) і на таких поетичних зразках виховувати сучасну молодь. Поезія Ткача — це історія душі української людини на зламі тисячоліть. Вона виражає душу в найповнішому, “симфонічному” сенсі. Це — українська душа в українському краєвиді, в українській історії, в українському світі”. Він зауважив також глибоку гармонійність у поезії Миколи Ткача християнської етики й дохристиянських мотивів, де зустрічаються навіть персонажі шумерських часів. Василь Герасим’юк
Поети Сергій Пантюк, Павло Щириця, Микола Ткач розглядає презентовану збірку в двох частинах, двох виявах: поезії силабо-тонічні з усім “джентльменським” набором епітетів і барв та суворий цупкий верлібр із глибоким драматизмом історичних реалій, що постають крізь призму інтимних взаємин української душі. І як приклад, прочитав один із верлібрів, наголосивши на його останніх рядках: “Що ми хотіли: // вільної України, чи жити вільно? // Тепер вони будують Незалежну… // А ми чекаємо ранку, // коли прийдуть розстрілювати // нашу причинність, // записану // на портативний магнітофон “Весна” // від жінок двадцятого століття”.
“Микола Ткач — справжня академія мудрості, традиційних знань, — так охарактеризував поета доктор мистецтвознавства, професор, фольклорист Анатолій Іваницький. — Ерудит, проникливий дослідник наших прадавніх пам’яток, прекрасний знавець міфології, він не обмежується рамками знань, а навпаки, вільно почувається на перехресті простору і часу, і при цьому прискіпливо вдивляється, напружено вслуховується у день сьогоднішній, вболіваючи за долю України. А поруч із поетом — тепла усмішка коханої, яка “переминула далі і роки”. Тож яка вона, Панна з тюльпанами, та єдина кохана для ліричного героя? Поет передчував зустріч із нею, ще до її появи у його житті вже любив: “Я знав — ти є. Лиш тільки довго-довго ждання боліло й мучило мене…” “Лілея з озерця”, “цвіту пелюстинка”, “світанку дивний шовк”, “веселка над рікою” — ніжне, кришталево-чисте кохання з голубою стрічкою в косах несподівано, “наче сон на бігу”, ввійшло в життя автора, відкрило у ньому “джерело цілюще”. Лірика Миколи Ткача підкорює ніжністю, сповідальним тоном, щирою жагою повного злиття зі світом. Ця жага розчинитися — у коханні, в поетичній сповіді, у природі, базується на повній самовіддачі, готовності до самопожертви. “Вірші народжуються уві сні. Муза приходить… Чи не Муза? Ми потойбіччя не знаємо…”, — пояснює поет процес творення поезій. Тому вони зі своєю природною музикальністю, основаною на ритмічних, інтонаційних, словесних, строфічних повторах, нагадують народні пісні. Це підсилює вплив поетичного слова на читача, змушує замислитись, ще раз повертатися до прочитаного, ще раз смакувати міцне, п’янке “Вино з тюльпанів”, настояне на ніжності, пристрасті, випробуване часом; насолоджуватися ароматом почуттів. Добрим словом привітали автора заслужений діяч мистецтв України, письменник і актор Василь Довжик, який прочитав вірш зі збірки, заступник директора Музею книги і друкарства Дмитро Палій, поет-гуморист Гриць Гайовий, заслужений працівник культури України, професор Петро Андрійчук, голова Київського об’єднання поетів, поет Станіслав Шевченко прочитав вірш Миколи Ткача. Заслужена артистка України Тетяна Негрій розповіла про творчі взаємини з Миколою Ткачем і виконала пісню на його слова та музику його брата Андрія “Сосновий пах пречистий”. Щиро поздоровили автора з виходом чергової книги представники товариства “Чернігівське земляцтво у Києві”. Заступник голови товариства Микола Борщ вручив Миколі Ткачу Почесну грамоту. А співак Микола Полоз подарував пісню “Забуяє весна”. Музику на вірш, що увійшов до презентованої збірки, написала композитор, співачка, педагог Тетяна Димань. На презентації прозвучали вірші з книжки “Вино з тюльпанів” у виконанні відомого диктора й читця, заслуженого артиста України, протоієрея Петра Бойка. А також талановитого актора, поета та співака Кирила Булкіна та Вікторії Валькової. Справжньою окрасою імпрези став виступ студентського вокального ансамблю кафедри культурології Київського національного університету культури та мистецтв. Завершився цей щирий, породинному теплий вечір виступом кобзаря Тараса Силенка.
Регіоналять, гатять в неї клинця, Від Сяну аж до Дону крають край. Спасенна в Слові доля українця. Як власну честь, ти Мову захищай!
Від краю і до краю рай наш крають… Але чорнозем зводиться з колін. Струсне Бескид — … — впаде та хата, скраю… А будуть —Україна, Мова, Син.
Перевертні, безбатченки, чужинці Заповзялися Матір нашу вчить, Щоб змалоросилися українці, Щоб апчерусскій нам в уста втулить…
Віталій КРИКУНЕНКО, член Спілок письменників Росії та України, лауреат Міжнародного фестивалю слов’янської поезії “Поющие письмена”
Про-читання · “Поезія Миколи Ткача — це історія душі української людини на зламі тисячоліть”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Мільйони українців на теренах Росії, зокрема, й тих, що сукупно заселяли та завзято освоювали її землі (Далекий Cхід—Зелений Клин, Сибір—Сірий Клин, Кубань—Малиновий Клин…), втратили рідну мову, зросійщилися. Подібне відбувається й в інших країнах, і не тільки з українцями. Але хіба не дивовижа, що сьогодні в незалежній Україні, де упосліджена століттями українська мова нарешті мала б відроджуватися волею Української держави, її під криводушними гаслами знов, як і за часів Валуєва, сталінщини чи брежнєвщини, віддають на поталу вже своїм, доморощеним русифікаторам?!
“Чорнозем підвівся і дивиться в вічі…” Павло Тичина
Перевертні, безбатченки, чужинці Заповзялися Матір нашу вчить, Щоб змалоросилися українці, Щоб апчерусскій нам в уста втулить.
Ми мову Пушкіна шануємо і знаєм, Та зневажаєм зміїстий язык,
Що вас до Києва довів і заповзає В світ горній храмів наших золотих,
В дитячі душі — у майбуть Вкраїни… Регіональте! — але до межі. Зелений, Сірий, Малиновий Клине, Як живете, без Мови, без душі?
Клинцюють рід — і мова мовчма гине. Її од мами вже не чує син. Зелений, Сірий, Малиновий Клине… Невже й Вкраїна буде — Чорний Клин?
Арт-калейдоскоп “Краса відгукувалася у серці теплом”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото автора
Домашні ікони, козацькі та чумацькі жорна, ночви, бодні для зерна, барила, колеса, вози, прядки, короби, діжки, дерев’яні ложки, ліхтарі, свити з битої шер! сті, дзвоники, праски, гребінки для чорниці, плуги, старі горщи! ки, борони, коші для сомів, фраг! менти верстатів, бочки… Увесь свій “маленький музей” Григорій Пилипович зберігає у чотирьох гаражах!складах на Оболоні. — Розпочав колекціонувати аж після 50 років, якби ж то рані! ше, — бідкається пан Григорій. — Виріс я в селі у батьківській куз! ні, змалку дивився, як батько ку! вав, як горно розпалював, як ви! готовляв красиві речі. Я все пе! рейняв від нього. Знаю і коваль! ську, і слюсарну, і бондарську справи. І це дуже допомагає мені. Бо речі, які знаходжу, буває треба полагодити, підрихтувати. Закін! чивши історичний факультет Ки! ївського університету, працював 9 років на заводі, у профтехосвіті, в інших організаціях. А оце років десять, як шукаю по наших селах предмети життя та побуту україн! ського народу. Кілька разів він звертався до Оболонської райради, щоб ство! рити музей українських старо! житностей. Але чиновникам, очевидно, це не цікаво… — Я ходив до чиновниці, яка займається культурою. Вона скривилася і ка! же: “Єслі б у вас било арт!кафе, вот ето да”. Що тут скажеш. А їздити по селах, збирати не так уже й легко. Дивлюся, де ста! ра хата, а якщо вона ще й вкрита соломою, то це справжня знахідка. Там усе є на горищі: горщики, прядки, ноч! ви, верстати… Коли натрапляю на таке житло, починаю спіл! куватися з господи! нею, щоб вона відкри! ла свою душу. І тоді во! на дозволяє лізти на го! рище, у комору, я все зношу. Плачу бабі гро! ші, хоча й невеликі. Особлива прис! трасть Григорія Пили! повича — ліхтарі, яких
Юлія ЗАКУТНЯ
Побувавши на кількох захід! ноукраїнських фестивалях, я від! крила для себе “Трипільське ко! ло”, який є й еко!, й етноподією. З 28 червня до 1 липня цей фес! тиваль закликав усіх охочих за! тишно відпочити на мальовничих пагорбах містечка Ржищева, не вживаючи спиртних напоїв, нар! котичних речовин і курива, а та! кож відчути на собі дію всіх чоти! рьох природних стихій — води, вогню, землі, повітря. Це був п’ятий, ювілейний, фестиваль “Парад стихій”. Лозунг фестивалю — “Живи радісно”. І щоб гості не просто отримали позитивні емоції, а й навчилися чогось нового, орга! нізатори “Трипільського кола” закликали їх відвідувати різні майданчики та брати участь у майстер!класах. Найбільшими майданчиками були: фестиваль “ДоброТи”; літературний фес! тиваль “Трипільське літо” (серед він має близько ста. А серед уні! кальних речей колекції — бубон, обтягнутий собачою шкірою, посвітка (рідкісна лампа у формі піраміди, обтягнута тканиною, якою користувалися ще за часів Київської Русі) та жень. Це трид! цятиметрова мотузка, сплетена зі шкіри лося, по якій лазили на де! рева і вибирали мед наші пращу! ри. Її чіпляли за гак, сідали на сі! душку і вибирали мед, який скла! дали у короб із липи. — Жень, якому 200 років, я подарував колись Віктору Ющенку, з яким кілька разів зус! трічався у клубі “Колекціонер”. Просив у Ющенка, аби допоміг видати книжки Миколая Брицу! на хоча б для садочків і шкіл Жи! томирщини. Це мій побратим, учитель, етнограф, історик. Він уже тридцять років ходить від се! ла до села, від хутора до хутора,
записує історію нашої древлян! ської землі живою мовою. Я тоді вірив, що Ющенко — перший справжній український прези! дент. Але нічого не дочекався… Інший жень подарував синові якогось бізнесмена чи депутата з Донбасу. Він у мене замовив бага! то предметів!старожитностей, бов Донецьку хотів створити укра! їнський ресторан!музей, — роз! повідає колекціонер. Гордість Григорія Бідуна — рідкісні вулії!довбанки, яких на Олевщині у батьківській хаті ко! лекціонер зібрав 15. Цим коло! дам уже понад 200 років! Також він зберіг родинні скарби: мате! рину крайку, одній доньці діста! лася прядка від матері, іншій — від тещі. А особливе ставлення у нього до ікон, які зберігає у бать! ківській хаті. З іконами пов’язано багато цікавих історій.
— У Коростенському районі років чотири тому я в одному се! лі надибав стару бабу. Вона зап! ропонувала купити в неї давні ці! каві ікони, і посилає по них ону! ка на горище. Зносить онук три великі ікони, і на всіх образах у святих виколоті очі й вирізані ру! ки. Запитую: “Бабо, що це таке?” —“Не знаю, може, миші”. Бачу, не хоче казати правду. Згодом я спілкувався з мистецтвознавця! ми, що досліджують іконопис, і вони пояснили, що таким чином людина переходила від добра до зла. І щоб Бог не побачив того, що вона скоїла, і не покарав її, вирізала йому очі й руки. Вражає ще одна річ — веле! тенський череп празубра, якому кілька тисячоліть. Цю унікальну знахідку дідусь купив у хлопців, що дістали череп у розмитій річ! ці. Роги не збереглися, але, судя! чи з розмірів черепа, вони мали бути по 1,5 метра завдовжки! У суботу!неділю колекціонер надягає полотняну сорочку, по! лотняні штани, крайку, бере ви! шитого Тараса Шевченка і свій “маленький музей” вивозить на жигулях на Андріївський узвіз. Дуже тішиться з того, що цікаво дітям, дорослим, які приходять подивитися, а дещо і придбати. Деякі речі продає, а деякі беруть напрокат кіностудії та рекламні агентства. Зароблені кошти Григорій Пилипович витрачає на благо!
дійні справи. Так, у своєму селі на тому місці, де були козацькі по! ховання та стояла церква, він встановив хрести. На селянсько! му кладовищі, де лежать його батьки та діди, — ковані ворота з хрестами й іконами, частину фрагмента яких зробив власними руками. Ковані ворота з лелекою і дзвоником поставив у дитячому садочку. Торік встановив метале! ву капличку біля школи на пагор! бі у пам’ять Голодомору і всім репресованим та знищеним у ча! си радянської влади. На Андріївському особливий інтерес до старожитностей у іно! земців. За словами колекціонера, дуже вподобали українську ста! ровину французи, особливо француженки. Росіянам як агре! сивній нації подавай зброю, баг! нети німецькі. Якось один канад! ський турист хотів купити ступу. Зважив її і порахував, що пере! везти її до Канади літаком вийде дуже дорого. Тож придбав тільки товкача. Коли ж приходить Григорій Пилипович додому втомлений, то найперше — бере баян і співає українських пісень. Це дарує йо! му неймовірну радість і насолоду. Головне життєве кредо пана Григорія — “Допоможи собі сам”. Він переконаний: — Якщо Бог дасть мені здо! ров’я, то музей українських ста! рожитностей я зроблю самотуж! ки!
пи фаєрщиків. Хлопці та дівчата демонстрували вміння спілкува! тися зі стихією вогню, за що от! римували підтримку від глядачів і призи — від організаторів вогня! них забав. Діяв також ярмарок, де можна було придбати — за спеці! альні трипільські купони — виро! би народних умільців. Насичена програма вабила багатьох. Були тут і сім’ї з дітка! ми, і “гламурні” юнаки та дівча! та, і представники різних суб! культур, і місцеві мешканці. Біль! шість гостей носили етноодяг, а особливо поширеними були ша! ровари і султанки. І, звісно ж, величезний захват викликала сама природа. Поле, вкрите материнкою, перекотипо! лем, звіробоєм, безсмертником, ліс, Дніпро — така краса відгуку! валася у серці теплом і наводила на думку, що наші прадавні три! пільські предки точно знали, на відміну від більшості з нас, у чому секрет щастя і по!справжньому радісного життя.
Північне Полісся, відоме в історії як древлянська земля, і донині залишається для нас великою таємницею. Це там можна зустріти чаклунок, що перед світанком спілкуються з силами природи, а то й узагалі натрапити на відлюдників у глухих правічних пущах. Не вірите? Та ви просто не знайомі з Григорієм Пилиповичем БІДУНОМ, що родом із села Радовель Олевського району Житомирської області. Він ще й не таке повідає… А від зібраної ним колекції українських старожитностей з його малої батьківщини враження залишаться на все життя.
Арт-калейдоскоп “Краса відгукувалася у серці теплом”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Шукати позитивні емоції, гарну музику та єднання з природою на літніх музичних фестивалях стає дедалі популярнішим, і щоліта тисячі охочих прямують з різних куточків України на феєричні дійства.
відомих гостей — Іван Малко! вич, Олександр Ірванець, Антон Чех); “Archaic Trance Fest”, де постійно вистукували ритми за допомогою тамтамів, варганів й інших “трансових” інструмен! тів; “Сакральний простір” — там училися спілкуватися зі сти! хіями, медитували, говорили про сни тощо; “Толока” — три! пільський будиночок, обряди й спілкування з носіями фоль! клорних традицій; “Простір краси”, де малювали хною і ро! били різні зачіски; “Дитячий майданчик” й інші. На малій сцені діяла міжнародна школа танців, де фестивальники вчи! лися рухатися під українські, ір! ландські, афро!кубинські, шот!
ландські, арабські, індійські й інші ритми. Щодо музичної складової, то вона теж була вельми насиченою. Протягом усіх чотирьох днів дія! ла мала сцена, а 29 і 30 червня — ще й велика. На малій сцені запа! лювали слухачів сучасні виконав! ці музики фолькового напряму, зокрема “ТаРута”, “ДеРуни”, “Телері”. Концерти порадували слухачів виступами таких гуртів, як “Illaria”, “Kozak System”, “At! mAsfera”, “ДримбаТаДзиґа”, “Тартак”, “Медс Хедс” й інших. Однак музикою і танцями фестивальні вечори не вичерпу! валися. Організатори влаштували для відпочивальників справжню феєрію. Після основної програми
29 червня під виступ театру тіней, колективу барабанщиків і фаєр! щиків людей спершу посипали пшеницею, порадували бенгаль! ськими вогнями, а потім запро! сили запустити в небо китайські ліхтарики, загадавши при цьому бажання. А 30 червня на території фес! тивалю з піску, каміння і лампа! док було викладено символічну спіраль. Уночі під звуки тамтамів та інших музичних інструментів усі охочі могли ритуально пройти по цій спіралі, посилаючи пози! тивні думки й осмислюючи свої мрії. Щоб закріпити результат, кожен стукав у барабан і брав із собою жменьку різних зерен. Родзинкою свята стали висту!
Палітра · “Його книжкові знаки в дусі тепер уже історичного явища, що зветься “шістдесятництвом”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Дмитро МАЛАКОВ, старший науковий співробітник Музею історії Києва
Електронні засоби інформації потроху відсувають у минуле книгу та мистец! тво книги як таке. Але поки що відчут! тя розгорнутої книги в руках не можна порівняти з її зображенням на моніторі комп’ютера чи ноутбука, так само не порівняти наших емоцій під час пере! бування в лісі чи на березі моря з най! кращими зображеннями краєвидів на широкому екрані кінотеатру. Утім, це справа смаку і звички. А півстоліття тому, коли книги були ще одним радянським дефіцитом, по! тяг до них надзвичайно зріс. Виникли всесоюзне та республіканські товарис! тва книголюбів. Відродилося мистец! тво книжкового знака — екслібриса (латиною eх libris — “з книжок”) та за! хоплення ліноритом як масовим, легко тиражованим авторською рукою видом графіки. Один за одним створювалися клуби екслібрисистів. Тема стала мод! ною й популярною серед інтелектуа! лів!шістдесятників. У ті часи заслужений художник Ук! раїни Георгій Васильович Малаков (1928—1979) створив десятки екслібри!
сів для друзів, рідних і просто шануваль! ників цього виду графіки. Мистецтвознав! ці відзначали глибоку індивідуальність, властиву творчості цього художника, до! вершеність і ясність композиції, уміле ви! користання контрастів чорного і білого кольорів, особливу яскравість, “срібляс! тість” гравюр у поєднанні з високою есте! тикою та художнім смаком. Його ексліб! рис — не просто знак, що свідчить про власність господаря книги, це й вислів доброзичливого ставлення до власника то!
го чи іншого знака — до друга, приятеля, однодумця. Тобто, екслібрис винятково адресний, особистісний. Гранична ясність, лаконізм, добрий гу! мор, асоціативна щедрість та широта твор!
чої фантазії — ось головне, що цінують знавці у книжкових знаках Г. Малакова. Нічого зайвого, випадкового, жодних “ту! манних” штрихів. Усе зумовлено, крім су! то композиційних міркувань, симпатіями художника, уподобаннями власника, віль! ним злетом думки. І, звичайно ж, чудовим володінням технікою малюнка і гравюри, величезною любов’ю до мистецтва. Серед різноманіття тем у творчому до! робку художника однією з улюблених була україніка. В одному з перших книжкових знаків, виконаних Малаковим 1963 року для друга, українського письменника! фантаста Олеся Бердника, навіть напис “ся книга” з “нарбутівським” “N” у ком! позиції з двома профілями “він!вона” мав багатозначну символічність, ґрунтуючись на творчих уподобаннях мрійника та сві! домого українця, чиї книжки теж офор! мляв Г. Малаков. Цікаво й дотепно виконано екслібрис для художника Володимира Юрчишина: весела амазонка з яблуком сидить на… ві! домій глиняній іграшці свищик!коник, а довкола “розкидано” улюблений україн! ський народний посуд та декор: глечик, куманець, глиняний баранчик (1965 р.). З особливою любов’ю створено знак для українського письменника Дмитра Гринька. Тут дорідна гоголівська Солоха, вбрана в один лише очіпок, сидить за “чорною книжкою”. Ясна річ, чорний кіт треться біля міцненької відьминої ніжки, і мудра сова вмостилася на круглому плечі, а свічка горить у штофі з темного гутнього скла, і серденько в ріжках рогача, і моло! дий місяць за шибкою обрамованого руш! ником віконця. А просунуте крізь кума! нець гусяче перо символізує рід занять власника цього знака (1972 р.). Для книжкового знака філолога про! фесора Михайла Жовтобрюха художник зобразив фасад знаменитої архітектурної пам’ятки у стилі українського модерну, створеної Василем Кричевським, — краєз! навчого музею в Полтаві (1976 р.). Мистецтвознавець Андрій В’юник от! римав від Георгія Малакова у дарунок екс! лібрис “із книг” — із подружжям симпа! тичних земляків у національному вбранні, на тлі рідної хати та з книгою (1977 р.). Одним із найскладніших за композицій! ним задумом став книжковий знак, створе! ний Георгієм для відомого вченого в галузі проблем міцності академіка Георгія Степа! новича Писаренка. Тут художникові дове! лося передати багато елементів і реальних, і символічних, подаючи їх за змістом та, як годиться, за умовами жанру, незважаючи на розміри, — отож Г. Малаков із властивою йому винахідливістю надзвичайно цікаво вирішив досить складне завдання. Насичу! ючи поле зображення атрибутами україн! ського народного побуту, художник показав і власника знака у вигляді кремезного кова! ля, який, граючись, ламає та згинає підкови біля ковадла, а самі літери “ЕХ” скомпоно! вано з тієї ж підкови і хрестика. Полум’я з ковальського горна вплелося в стрічки од! ної з бандуристок, що утворили миле серцю тріо виконавиць народних пісень; на неод! мінному стосі книжок з’явився орнаменто! ваний каламар з пером — ознаки і авторства багатьох наукових праць вченого, і натяк на походження прізвища, що бере початок справді від славетних писарів Війська Запо!
різького. На другому плані височить чудова київська пам’ятка архітектури Велика дзві! ниця Лаври: адже саме на терені Києво!Пе! черського заповідника починався шлях ке! рованого вченим інституту. А портрет вели! кого основоположника теорії міцності Галі! лео Галілея вміщено, за українським звича! єм, під рушником, закріпленим на бойовій козацькій арматурі — рушниці, шаблі, люльці й порохівниці, та не забуто й славну похідну баклажку, орнаментовану, втім, ба! гатозначно під газову турбінку (1970 р.). Для художника!графіка Георгія Якуто! вича було задумано створити знак, сюжет! но побудований на широковідомій тоді йо! го гравюрі “Аркан” (1960 р.), що стала сво! єрідним взірцем досягнень у техніці ліно! риту. Але Г. Малаков, вірний собі, не пішов шляхом копіювання вдалого твору колеги й друга, а подав його натяком, з іншого ра! курсу, надаючи сюжетові власного бачення і, водночас, із дещо іншим забарвленням, точно адресуючи екслібрис. Відтак, славет! ний гуцульський танок закручував коло танцюристів стрімким обертом, один із персонажів ще й задерикувато глянув угору, ніби запрошуючи приєднатися до веселого гурту. І смерічки хитнуло від того танку, і гу! цульський топірець з написом “Ex Libris” теж підстрибнув у центрі кола. Майже закінченим (лишався текст) був і екслібрис для друга й однокурсника ху! дожника!графіка Олександра Губарєва: красуня в чобітках і пухнастій шапці заграє з вусатим козарлюгою, ховаючись за вели! чезною палітрою (1965 р.). Ось такою була україніка у книжкових знаках Георгія Малакова: дотепною й май! стерно, з любов’ю виконаною, — справді в дусі тепер уже історичного явища, що зветься “шістдесятництвом”.
16 Рідний край · “Стоїть питання відтворення історії не лише існуючих населених пунктів, а й тих, що зникли”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Петро АНТОНЕНКО
У прес-конференції взяли участь заступник голови НСКУ, старший науковий співробітник Інституту історії Національної Академії наук України, кандидат історичних наук Руслана Маньковська, директор Інституту державного управління і права Київського національного університету культури і мистецтв, доктор історичних наук Валентина Бездрабко, голова правління Громадської організації “Вікімедіа Україна”, заступник головного редактора газети “Слово Просвіти” Євген Букет, виконавчий директор ГО “Вікімедіа Україна” Юрій Пероганич. Руслана Маньковська озвучила пропозицію громадськості присвоїти одному з дітищ Петра Тронька — Національному музею архітектури і побуту в Пирогово — ім’я цього видатного краєзнавця. Щодо видання “Історії міст і сіл України” зазначила, що це була величезна за обсягом робота тисяч істориків і краєзнавців. Але за останні десятиліття нагромаджено багато нових матеріалів. Особливо пожвавилася ця робота зі становленням незалежної Української держави. Відтак дуже актуальною є потреба нового видання історії міст і сіл. Ще 1999 року було розпорядження Президента України про таке видання.
Фото Петра Антоненка
На жаль, на практиці справа не зрушилася з місця. Між тим, протягом ХХ століття з мапи України зникли тисячі населених пунктів, здебільшого сіл. Причини — війни, голодомори, депортації, ексцеси індустріалізації (наприклад,
затоплення територій штучними морями), так звана “безперспективність” сіл. Цей процес триває й сьогодні. Тому стоїть питання відтворення історії не лише існуючих населених пунктів, а й тих, що зникли. Причини зволікання з перевиданням історії міст і сіл відомі: у держави чомусь весь час не вистачає на це уваги і ресурсів — людських, фінансових. Тому, зазначила Руслана Маньковська, завдання громадськості — спонукати державні структури видати працю, і до цієї роботи Спілка краєзнавців готова активно долучитися. Звичайно, нині ситуація зовсім інша, ніж у 60—70-ті роки минулого століття, коли видавався багатотомник. Тоді рішенням уряду було створено спеціальні наукові колективи для написання й видання історії міст і сіл, подібні структури створили на місцях, при обласних і районних органах влади, усе профінансувала держава. Не на останньому місці у влади була суто політична, ідеологічна мотивація — показати, що наша історія “починається від Жовтневої революції”, що саме за комуно-радянської влади завирувало світле життя на наших теренах. Безумовно, у 26-томнику відчутна ідеологізація, зазначила Валентина Бездрабко. Але не можна й применшувати значення того проекту, адже було зібрано і опубліковано великий фактологічний матеріал. Його обов’язково треба перевидати, додавши нові дослідження, у руслі української, а не радянської історії. У цьому є нагальна потреба, і у нового проекту історії міст і сіл велике майбутнє.
На відміну від часів півстолітньої давнини нині у висвітленні нашої історії, нагромадженні й відтворенні колосального краєзнавчого матеріалу ми можемо спиратися на таке потужне явище часу, як Інтернет. Про це говорив Євген Букет. Він зазначив, що українська Вікіпедія має статті про кожен із 27 тисяч населених пунктів України. Цього року Вікіпедія уклала угоду з Національною спілкою краєзнавців щодо розміщення на своїх сторінках матеріалів з історії населених пунктів. Вікімедійний проект “Історія міст і сіл України” діє з березня. Буде використано і фактологічний матеріал з друкованого видання “Історії”, 20 томів його вже доступні в Інтернеті, оцифровуються й інші томи. Громадська організація “Вікімедіа Україна” має намір зберегти “Історію міст і сіл УРСР” як пам’ятку, розмістивши з часом відскановані томи у Вікіджерелах. А цитатами з енциклопедії доповнити вже існуючі статті про населені пункти. Юрій Пероганич зазначив, що існує низка правових моментів щодо відтворення у Вікіпедії виданих томів “Історії”, наприклад, щодо правовласності на те видання. Але все це можна залагодити задля спільної справи — відтворення багатогранної історії наших населених пунктів. А кожен з них має цікаве минуле. Не випадково ж 39 міст України визнані історичними містами, зокрема Київ, Чернігів, Львів, Кам’янець-Подільський. Учасники прес-конференції закликали істориків, краєзнавців, усіх, кому не байдужа наша історія, долучатися до збору матеріалів про свою малу батьківщину, свої міста і села. Врешті, хоч би хто де нині мешкав, усі ми родом звідти, з рідного краю.
У столичній інформагенції RegioNews відбулася прес-конференція, організована Національною спілкою краєзнавців України і громадською організацією “Вікімедіа Україна”. Вона була присвячена 50-річчю від початку видання 26-томної “Історії міст і сіл України” і водночас 97-й річниці з дня народження відомого українського вченого, академіка Петра Тронька, одного з творців цього енциклопедичного видання. Тож було пошановано і пам’ять видатного науковця, який минулої осені пішов з життя, залишивши по собі велику наукову спадщину, багато добрих справ на ниві історії і краєзнавства.
П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 11 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
16 Рідний край · “Стоїть питання відтворення історії не лише існуючих населених пунктів, а й тих, що зникли”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф – р е д а к т о р
Поштовий індекс — 30617, сторінка 68 в “Каталозі” ннаа 11 ммііссяяццьь 9 грн 37 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 27 грн 51 коп. ннаа ппііввррооккуу 53 грн 37 коп.
16 Рідний край · “Стоїть питання відтворення історії не лише існуючих населених пунктів, а й тих, що зникли”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Го л о в н и й р е д а к т о р
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
16 Рідний край · “Стоїть питання відтворення історії не лише існуючих населених пунктів, а й тих, що зникли”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57
Відділ культури
Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
Кореспондент
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Черговий редактор
Євген БУКЕТ
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 109Б, м. Київ, 01001
Наклад у липні — 18 800
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
1 2 0 2 9
E9mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу.
Павло МОВЧАН 4 820095 780016