Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Арт-калейдоскоп “Краса відгукувалася у серці теплом”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

«Маленький музей» у гаражах

Слово Просвіти, №29 за 2012 рік

Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото автора Домашні ікони, козацькі та чумацькі жорна, ночви, бодні для зерна, барила, колеса, вози, прядки, короби, діжки, дерев’яні ложки, ліхтарі, свити з битої шер! сті, дзвоники, праски, гребінки для чорниці, плуги, старі горщи! ки, борони, коші для сомів, фраг! менти верстатів, бочки… Увесь свій “маленький музей” Григорій Пилипович зберігає у чотирьох гаражах!складах на Оболоні. — Розпочав колекціонувати аж після 50 років, якби ж то рані! ше, — бідкається пан Григорій. — Виріс я в селі у батьківській куз! ні, змалку дивився, як батько ку! вав, як горно розпалював, як ви! готовляв красиві речі. Я все пе! рейняв від нього. Знаю і коваль! ську, і слюсарну, і бондарську справи. І це дуже допомагає мені. Бо речі, які знаходжу, буває треба полагодити, підрихтувати. Закін! чивши історичний факультет Ки! ївського університету, працював 9 років на заводі, у профтехосвіті, в інших організаціях. А оце років десять, як шукаю по наших селах предмети життя та побуту україн! ського народу. Кілька разів він звертався до Оболонської райради, щоб ство! рити музей українських старо! житностей. Але чиновникам, очевидно, це не цікаво… — Я ходив до чиновниці, яка займається культурою. Вона скривилася і ка! же: “Єслі б у вас било арт!кафе, вот ето да”. Що тут скажеш. А їздити по селах, збирати не так уже й легко. Дивлюся, де ста! ра хата, а якщо вона ще й вкрита соломою, то це справжня знахідка. Там усе є на горищі: горщики, прядки, ноч! ви, верстати… Коли натрапляю на таке житло, починаю спіл! куватися з господи! нею, щоб вона відкри! ла свою душу. І тоді во! на дозволяє лізти на го! рище, у комору, я все зношу. Плачу бабі гро! ші, хоча й невеликі. Особлива прис! трасть Григорія Пили! повича — ліхтарі, яких Юлія ЗАКУТНЯ Побувавши на кількох захід! ноукраїнських фестивалях, я від! крила для себе “Трипільське ко! ло”, який є й еко!, й етноподією. З 28 червня до 1 липня цей фес! тиваль закликав усіх охочих за! тишно відпочити на мальовничих пагорбах містечка Ржищева, не вживаючи спиртних напоїв, нар! котичних речовин і курива, а та! кож відчути на собі дію всіх чоти! рьох природних стихій — води, вогню, землі, повітря. Це був п’ятий, ювілейний, фестиваль “Парад стихій”. Лозунг фестивалю — “Живи радісно”. І щоб гості не просто отримали позитивні емоції, а й навчилися чогось нового, орга! нізатори “Трипільського кола” закликали їх відвідувати різні майданчики та брати участь у майстер!класах. Найбільшими майданчиками були: фестиваль “ДоброТи”; літературний фес! тиваль “Трипільське літо” (серед він має близько ста. А серед уні! кальних речей колекції — бубон, обтягнутий собачою шкірою, посвітка (рідкісна лампа у формі піраміди, обтягнута тканиною, якою користувалися ще за часів Київської Русі) та жень. Це трид! цятиметрова мотузка, сплетена зі шкіри лося, по якій лазили на де! рева і вибирали мед наші пращу! ри. Її чіпляли за гак, сідали на сі! душку і вибирали мед, який скла! дали у короб із липи. — Жень, якому 200 років, я подарував колись Віктору Ющенку, з яким кілька разів зус! трічався у клубі “Колекціонер”. Просив у Ющенка, аби допоміг видати книжки Миколая Брицу! на хоча б для садочків і шкіл Жи! томирщини. Це мій побратим, учитель, етнограф, історик. Він уже тридцять років ходить від се! ла до села, від хутора до хутора, записує історію нашої древлян! ської землі живою мовою. Я тоді вірив, що Ющенко — перший справжній український прези! дент. Але нічого не дочекався… Інший жень подарував синові якогось бізнесмена чи депутата з Донбасу. Він у мене замовив бага! то предметів!старожитностей, бов Донецьку хотів створити укра! їнський ресторан!музей, — роз! повідає колекціонер. Гордість Григорія Бідуна — рідкісні вулії!довбанки, яких на Олевщині у батьківській хаті ко! лекціонер зібрав 15. Цим коло! дам уже понад 200 років! Також він зберіг родинні скарби: мате! рину крайку, одній доньці діста! лася прядка від матері, іншій — від тещі. А особливе ставлення у нього до ікон, які зберігає у бать! ківській хаті. З іконами пов’язано багато цікавих історій. — У Коростенському районі років чотири тому я в одному се! лі надибав стару бабу. Вона зап! ропонувала купити в неї давні ці! каві ікони, і посилає по них ону! ка на горище. Зносить онук три великі ікони, і на всіх образах у святих виколоті очі й вирізані ру! ки. Запитую: “Бабо, що це таке?” —“Не знаю, може, миші”. Бачу, не хоче казати правду. Згодом я спілкувався з мистецтвознавця! ми, що досліджують іконопис, і вони пояснили, що таким чином людина переходила від добра до зла. І щоб Бог не побачив того, що вона скоїла, і не покарав її, вирізала йому очі й руки. Вражає ще одна річ — веле! тенський череп празубра, якому кілька тисячоліть. Цю унікальну знахідку дідусь купив у хлопців, що дістали череп у розмитій річ! ці. Роги не збереглися, але, судя! чи з розмірів черепа, вони мали бути по 1,5 метра завдовжки! У суботу!неділю колекціонер надягає полотняну сорочку, по! лотняні штани, крайку, бере ви! шитого Тараса Шевченка і свій “маленький музей” вивозить на жигулях на Андріївський узвіз. Дуже тішиться з того, що цікаво дітям, дорослим, які приходять подивитися, а дещо і придбати. Деякі речі продає, а деякі беруть напрокат кіностудії та рекламні агентства. Зароблені кошти Григорій Пилипович витрачає на благо! дійні справи. Так, у своєму селі на тому місці, де були козацькі по! ховання та стояла церква, він встановив хрести. На селянсько! му кладовищі, де лежать його батьки та діди, — ковані ворота з хрестами й іконами, частину фрагмента яких зробив власними руками. Ковані ворота з лелекою і дзвоником поставив у дитячому садочку. Торік встановив метале! ву капличку біля школи на пагор! бі у пам’ять Голодомору і всім репресованим та знищеним у ча! си радянської влади. На Андріївському особливий інтерес до старожитностей у іно! земців. За словами колекціонера, дуже вподобали українську ста! ровину французи, особливо француженки. Росіянам як агре! сивній нації подавай зброю, баг! нети німецькі. Якось один канад! ський турист хотів купити ступу. Зважив її і порахував, що пере! везти її до Канади літаком вийде дуже дорого. Тож придбав тільки товкача. Коли ж приходить Григорій Пилипович додому втомлений, то найперше — бере баян і співає українських пісень. Це дарує йо! му неймовірну радість і насолоду. Головне життєве кредо пана Григорія — “Допоможи собі сам”. Він переконаний: — Якщо Бог дасть мені здо! ров’я, то музей українських ста! рожитностей я зроблю самотуж! ки! пи фаєрщиків. Хлопці та дівчата демонстрували вміння спілкува! тися зі стихією вогню, за що от! римували підтримку від глядачів і призи — від організаторів вогня! них забав. Діяв також ярмарок, де можна було придбати — за спеці! альні трипільські купони — виро! би народних умільців. Насичена програма вабила багатьох. Були тут і сім’ї з дітка! ми, і “гламурні” юнаки та дівча! та, і представники різних суб! культур, і місцеві мешканці. Біль! шість гостей носили етноодяг, а особливо поширеними були ша! ровари і султанки. І, звісно ж, величезний захват викликала сама природа. Поле, вкрите материнкою, перекотипо! лем, звіробоєм, безсмертником, ліс, Дніпро — така краса відгуку! валася у серці теплом і наводила на думку, що наші прадавні три! пільські предки точно знали, на відміну від більшості з нас, у чому секрет щастя і по!справжньому радісного життя. Північне Полісся, відоме в історії як древлянська земля, і донині залишається для нас великою таємницею. Це там можна зустріти чаклунок, що перед світанком спілкуються з силами природи, а то й узагалі натрапити на відлюдників у глухих правічних пущах. Не вірите? Та ви просто не знайомі з Григорієм Пилиповичем БІДУНОМ, що родом із села Радовель Олевського району Житомирської області. Він ще й не таке повідає… А від зібраної ним колекції українських старожитностей з його малої батьківщини враження залишаться на все життя.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин