Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Ми — правонаступники предків, які несли високу ноту, високий духовний порив”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ТТаарраасс ККооммппааннііччееннккоо:: «Наші духовні скарби — то є підстава)віра для побудови міцної держави»

Слово Просвіти, №29 за 2012 рік

Є митці, які вражають своєю справжністю, першоджерельністю, бо серед гламурності, опереточності, попсовості, кічу, де замість повітря, трави і сердець — сурогат, це особливо важливо. Таким справжнім, жанрово первісним є Тарас Компаніченко — кобзар, бандурист і лірник, керівник ансамблю “Хорея Козацька”, заслужений артист України. Він вражає своєю універсальністю й унікальним репертуаром: неперевершено виконує твори середньовіччя, бароко, класицизму, романтизму, часів української революції 1918—1922 років, знані й маловідомі народні пісні, авторські стилізації, реконструює традиційний кобзарсько-лірницький репертуар. Давні музичні пам’ятки віднаходить в архівах, бібліотеках, приватних колекціях Європи. І співає так, як оті стародавні старці, — серцем. — Тарасе, в Україні так повелося, що на видноті різноманітні талант-шоу і десь за обрієм, приховане від телекамер, живе етнічне народне мистецтво. Як Ви почуваєтеся в цій тиші-замовчуванні? Як доносите власну творчість до людей? — На жаль, українці про себе знають майже стільки, скільки знають про українців на Заході. Це такий закон сполучених посу! дин. Тобто, якщо у нас знання про себе таке мале, то і на Заході про нас знають недостатньо або з небажаного боку, або з гіршого. Тому для мене важливо скрізь проводити роботу й доносити му! зичні, поетичні артефакти нашої минувшини постколоніальному суспільству, яке видибує з химер! них міфологем радянського часу, правду про себе. Адже ми, укра! їнці, мали велику культуру, і я до! воджу, що усталені міфологеми певною мірою девальвовані. Люблю шаровари, українські страви, але український світ не обмежується лише шлунковими забаганками: горілкою, варени! ками, борщем, салом… Українців у минулому цікави! ли і в майбутньому цікавитимуть високі справи — інтелектуальні, духовні. Ми — правонаступники предків, які несли високу ноту, високий духовний порив. Щоб цей промінь не згас, потрібно по! казувати, що є камертон, це дуже важливо. Якщо знати, який рі! вень поезії чи музики був у нас в інших століттях, коли знати про себе правду, то нижче опускатися соромно. Смішно виправдовува! тися неталановитістю, штукарс! твом, якимись кон’юнктурними міркуваннями (аби догодити пуб! ліці, мовляв, це — “драйвово”). Поле діяльності у мене не визна! чається певними соціальними групами чи віком слухачів. Упро! довж років працює “Хорея Ко! зацька”, і літні, й молоді люди нас слухають. Серед моїх шанувальниць бу! ла Михайлина Коцюбинська (Царство їй Небесне). Я з вели! кою шаною ставився до неї з юності, щасливий, що зустрічав! ся в редакції самвидавчого часо! пису “Євшан!зілля” під орудою Ірини Калинець. Мені було дев’ятнадцять років, усі на мене дивилися як на хлопчика, котрий подає надії. Радісно, що я їх справдив, що моєю музикою ті! шаться Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Михайло Слабош! пицький, Григорій Гусейнов, Вік! тор Неборак, Володимир Шовко! шитний, Іван Малкович, Юрій Андрухович… Для мене це вели! кий показник. Власне, відкриттям різних мистецьких пам’яток я складаю повну картину про себе. Там є все: сум, радість, епіка, високі ду! ховні пориви — в народній, пар! тесній, академічній музиці, зок! рема в поліфонічній інструмен! тальній. Ось таке моє завдання. Гадаю, що молодь, яка хоче знати про себе, теж зацікавлена в цьо! му, тому ходить на наші виступи. Нещодавно на концерті у Львів! ській філармонії зала була пере! повнена, три години тривав вис! туп “Хореї Козацької”. — Як Ваше мистецтво сприймають у різних регіонах України? — Я народився у Києві, мій та! то з Херсонщини, мама з Сумщи! ни (хоч народилася в Архангель! ській області в Росії, бо сім’я була репресована). Навчався у Косові, Львові, Києві, але виріс здебіль! шого у Сумах, меншою мірою на Херсонщині, буваю там часто. На очах тане українська Сло! божанщина, для мене це великий біль. Колись у Басах під Сумами, де жили мої дід із бабою, були тільки дві родини, які не розмов! ляли українською. Та за період незалежності українське “вими! лося” буквально на очах. Це — катастрофа. Через радіо, телеба! чення, пресу знищують україн! ський масив. І шкільництво тут не допоможе, тому що воно соці! альне. Де діти можуть практику! вати українство у повсякденному житті й де в соціумі вони дізнава! тимуться про певні національні речі? Як у Маяковського: “Мы знаем, курит ли Чаплин, мы зна! ем Италии безрукие руины, мы знаем, как Дугласа галстук крап! лен. А что мы знаем о лице Укра! ины?” Це він писав 1926 року в Харкові. Однак на концертах я бачу, що люди спраглі, тягнуться до рідних джерел. Минулого берез! ня ми були з Ліною Костенко у Харкові. Дві тисячі людей наби! лося у залу Оперного театру, зок! рема в проходи. Тисяча не вміс! тилася, стояла на вулиці. Праців! ник, який привів мене у гример! ку, сказав: “Я ніколи на концер! тах заїжджих знаменитостей не бачив такого ажіотажу”. А на фа! саді висів рекламний “іконостас” афіш заїжджих гастролерів, які збирають великі бариші через те, що наші депутати ніяк не можуть ухвалити нормального закону про гастрольну діяльність в Укра! їні. Тож варягам вигідно до нас приїжджати. Натомість концертно!гас! трольна діяльність українських колективів мінімальна, як гово! рив політик Юрій Костенко, 15 % від загалу. Думаю, що набагато менше на нашому ринку україн! ських виконавців. Я буваю в різ! них містах і бачу, що там діється. А які в Києві афіші висять, ми всі бачимо. Ліна Костенко перевер! нула зашкарублі уявлення. Люди спраглі, їм потрібні вітчизняні ге! рої. Проте це штучно, свідомо, політично стримується. Коли ме! ні кажуть, що культура об’єднує, а політика роз’єднує, вважаю, що це — брехня. Через культуру про! водиться велика політика. Через гуманітарну сферу впроваджу! ються великі політтехнології. То! му кінематографа в Україні не! має, на студії імені Довженка су! сідня держава знімає свої серіали, якість яких сумнівна, до того ж нас часто показують у неприваб! ливому, карикатурному світлі. Я буваю у Криму, зокрема в Ялті, Бахчисараї, Сімферополі. У нас був чудовий двогодинний концерт у Ялті в драматичному театрі імені Чехова. Ми грали кримським татарам у Бахчисараї в ханському палаці, я мріяв про спільний концерт із ансамблем “Маккам”. Я тоді читав крим! ськотатарською мовою вірші ха! на й поета Газі!Гірей!Бора. — А кримськотатарську мову звідкіля знаєте? — Я читав із аркуша, прагну вивчити татарську, у мене є са! мовчитель. Татари були шокова! ні, підходили і говорили: “Та ми самі не знаємо Газі!Гірей!Бора”. Я їм декламував “Похвалу війні”, мудру поетичну реляцію до пади! шаха. Дуже гарні, мужні, потужні поезії. Я розумію греків Приазов’я, яких виселили, нищили. Болять проблеми кримських татар, я ро! зумію їхній біль за батьківщину, намагаюся пізнати татарську культуру. Ми виступали у Сімферополі в бібліотеці Таврійського універ! ситету. Тоді директор сказав: “Бо! же мой, почему нам Украину так не показывают? А показывают агитационно, пафосно. Мы б и язык выучили. Нам хочется этим гордиться”. Можливість пишатися своєю землею з високою культурою, знати про неї правду фактично табуйовано в ЗМІ. Лише почато таку роботу, вона час від часу ви! ринає за певних президентів, за тих чи інших сприятливих умов, а частіше всупереч несприятливим умовам. Якби це була нормальна цілеспрямована політика держа! ви, все було б уже вирішено. Не було б комплексу меншовартості. Це ж ненормально, що укра! їнці не знають своєї фортепіанної музики. А вона є. Подвижник, котрий реанімує явище, великий дослідник Михайло Степаненко, завкафедри фортепіано в Націо! нальній музичній академії імені Чайковського, видав диски укра! їнських фортепіанних велетнів. Я не вмію добре грати на фортепіа! но, хіба що “Місячну сонату”, “До Елізи” Бетховена, але був вражений полонезом Данилев! ського, ноктюрнами Лизогуба, тим, що Степаненко віднайшов. Це чудова музика, яка гідно ко! респондується, скажімо, з Шопе! ном, Дворжаком. У нас не знають своєї симфо! нічної музики. А є чим пишатися: Ведель, Березовський, Бортнян! ський, Лятошинський, сучасні автори. Власне, те, що пишуть нинішні композитори, має бути оцінено не лише вузькими інте! лектуальними колами. На 46 мільйонів населення — це надто малий прошарок, треба просві! щати народ. Люди на місцях шу! кають цього, а ЗМІ не доносять. Добре, що є інтернет, там щось знаходять. Але це — хаотичне співіснування з національними цінностями, інакше більше лю! дей морально рятувалося б, зна! ходило мотивації для себе: для чого працювати на цій землі, на! роджувати дітей (а не через те, що гроші дадуть за дитину). Наші духовні скарби — під! става!віра, що українська земля має шанс для побудови міцної держави. Знання про себе вивіль! нило б енергію, люди не тікали бза кордон із напрочуд красивої землі. Зникла довіра між людьми, вони не вміють домовлятися. Чо! му немає в економіці піднесення? Бо не довіряємо один одному. Простіше: хапонув грошей, ко! гось обдурив... Та є інші приклади. У спитій наприкінці XIX століття Галичині з’явився композитор і священик Остап Нижанківський. Він прий! шов до парафії, яка суцільно була оточена корчмами, люди у шин! ках гроші залишали. А він у цер! кві започаткував тверезість. І зго! дом, коли люди вмотивовано пе! рестали пити, не просто носити значки товариства тверезості, а розвиватися!вчитися, тобто ста! ли просвітленими, освіченими людьми, вони почали одне одно! му довіряти. Тоді з’явився “Мас! лосоюз”, почалося економічне зростання, галичани створили фірми, які могли конкурувати у польському просторі відродженої Речі Посполитої, фінансувати ук! раїнські газети і школи. Довіра без культурної єдності, ідентифі! кації в культурній царині, без знань про себе не можлива. — Чи можна Вас назвати музичним істориком, з яких джерел черпаєте? — Так, я історик музики. Чер! паю з рукописних і друкованих церковних книг, деякі маю в ко! лекції, скажімо, рукопис XVII століття і стародрук XVIII століт! тя. Збираю домашню бібліотеку, вона величезна: в ній і дідове, і батькове, і мамине зібрання. Пра! цюю в бібліотеках Варшави, Кра! кова, у музеях Івано!Франків! ська, Ромен, Львова, у Музеї кни! ги і друкарства (Київ). Там зберег! лося чимало нотних джерел. Уні! кальною пам’яткою, до співання якої я взявся мало не перший у сучасному музичному просторі, став “Почаївський богогласник”, виданий отцями!василіанами 1791 року в тоді греко!католиць! кій Почаївській лаврі. Це велика антологія духовної української пісні (на Різдво!Богоявлення, на Стрітення, до Пресвятої Богоро! диці, святих) за два століття — XVII і XVIII. Я знайшов цю книгу в Переяславському музеї Григорія Сковороди. Це авторський нот! ний збірник із текстами, де пред! ставлені Моравський, Мастебор! ський, Кищицький, Лонський, Дяченко, Вольський, Пашков! ський, Левицький, Андрієвський, Достоєвський. — Між Достоєвським і письменником Федором Михайловичем є якийсь зв’язок? — Так. Григорій Достоєв! ський, Андрій Достоєвський, Ян Достоєвський — прадід, дід і дво! юрідний дід Федора Михайлови! ча, всі українські священики з Поділля. Робота з джерелами — не просто суха наука, а жива справа. Ти знаходиш черговий шедевр, ще й захоплюєш інших, бо одразу мо! жеш показати його людям завдя! ки власному хистові музиканта. Із “Хореєю Козацькою” спі! ваю багато творів в ув’язці з цер! ковним календарем. Крім усього іншого, озвучуємо поезії, що до! ходять до нас у рукописах, ста! родруках, публікаціях науковців — знавців української літератури та старовинної музики. Бо музика — це певна гарантія того, що пое! зія буде почута. Коли, скажімо, студенти її вивчають в контексті історії давньої української літера! тури, це часто не зачіпає. Інша річ — магія музики, яка впродовж ві! ків надає емоційного забарвлення поезії, дозволяє їй бути почутою. Я збагнув, як це працює. По зернятках, часточках зби! раємо портрет України, отже, і власний. Ми говоримо дітям: “Ви вчите не історію України, ця істо! рія ваша, тут і тепер”. Адже наші предки живуть у нас, у нашій плоті й крові, і не колись, а зараз. Спілкувався Володимир КОСКІН, фото автора

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин