Мова єдина · “Закон закладає підвалини великої китайської стіни між українцями і росіянами”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Українська мова: високість духу і незборимість прагнень
Слово Просвіти, №29 за 2012 рік
Павло ГРИЦЕНКО, директор Інституту української мови НАН України
Гарячі події 3 липня у Верховній Раді України стали моментом істини щодо мовної ситуації в Державі: відкинуто “умовності” правового демократичного розв’язання соціально важливих проблем і продемонстровано силу беззаконня й цинізму в політиці. І все це задля досягнення однієї мети — демонтажу суверенної і незалежної України через знищення реального державного статусу української мови, утвердження російської мови як другої державної, а на практиці — єдиної державної. Що кінцеві наслідки втілення таких законів можуть бути іншими, ніж солодко задекларовані положення їхніх статей, засвідчують результати втілення на позір демократичної ленінської національної політики в СРСР, про які сучасні мовознавці Російської академії наук зазначають недвозначно: “В области языковой политики это проявилось в принижении уровня и качества функционирования языка каждого из “советских народов” по отношению к русскому языку. Это привело к такому негативному явлению, как национально-культурный и языковой нигилизм по отношению к национальной культуре и родному языку” (Государственные и титульные языки России. Москва, РАН, 2002. — С. 6). Масова манкуртизація неросіян у СРСР, яка завжди розпочиналася з мови як визначального маркера національної ідентичності, сьогодні визнається вченими багатьох країн як факт незаперечний. Навіть переконані прихильники відродження колишньої радянської імперії вбачають у приниженні статусу національних мов колишніх республік одну з передумов самознищення й розпаду СРСР. В умовах сьогодення ці промовисті реалії масової манкуртизації з недалекого минулого мали б стати живим нагадуванням і застереженням політикам перед реальною загрозою національномовного, культурного виродження, загрозою втрати своєї національної ідентичності, зрештою — своєї державності. Проте події гарячого липня засвідчують існування для значної частини українського політикуму інших пріоритетів, які далекі від ідеї побудови і зміцнення незалежної демократичної України. Ба більше, для багатьох “політиків” українське виявилося не лише не рідним, а чужим, що викликає неприховане роздратування. (Про яку політичну культуру, високі моральні стандарти таких горе-слуг народу може йтися?). Сьогодні мовне життя українського суспільства, українську мову виставлено на політичні торги, вкинуто в рулетку цинізму політичної гри. Ці гравці добре усвідомлюють суспільну значущість мови як серцевини державності, залежність сили чи безсилля соціуму від його мовного буття, правильно оцінюють нерозривність між людиною і мовою. Тому за будь-яку ціну прагнуть підпорядкувати мовне життя в Україні своїм політичним далекосяжним планам. Для цього їм знадобилися організаційні й піар-медіальні багатоходівки, аби лише досягти удержавлення (де-факто і де-юре) російської мови в Україні. Тому й виникла потреба ухвалити хоча б закон про засади мовної політики в Україні з російською мовою як регіональною з особливими правами, якщо одразу не вдається проштовхнути закон про російську мову як другу державну.
Цих політиків не зупиняє ні те, що українські й зарубіжні правники однозначно оцінили проект розглянутого закону як такий, що не відповідає Конституції України, Європейській хартії регіональних і міноритарних мов, Європейській рамковій конвенції про захист прав національних меншин; ні те, що однозначно негативними були висновки експертних комісій кількох інститутів Національної академії наук України та університетів України, Мін’юсту України, комітетів і Головного науково-експертного управління Верховної Ради України. Усі, хто неупереджено вивчав цей законопроект, погоджувалися в оцінці, що такий правовий документ не можна виносити на розгляд і затвердження Верховної Ради України. Чітко визначеною, донесеною до українського суспільства, була позиція щодо цього закону багатьох провідних політологів, культурологів, релігійних діячів, лідерів національних меншин. Вона зводилася до визнання необхідності вивчати і розв’язувати питання мовного будівництва в Україні, проте поза політизацією цих проблем і поза ситуативною боротьбою за електорат на виборах у жовтні. На переконання провідних українських мислителів (які гостроту поглядів відточували десятиліттями наполегливої інтелектуальної праці, гартуючи свої позиції в політичному протистоянні режимові ще з початку 70-х років минулого століття), цей законопроект закладав значне своєю силою суспільне протистояння, неприховано зміцнював русифікацію, руйнував національні основи України як незалежної Держави. Антиукраїнське лобі Верховної Ради та частина сучасних високопосадовців виконавчої влади демонструють невиліковну глухоту до вирування думок і настроїв (реальних, не профінансованих!) у суспільстві, провокуючи й посилюючи своєю зверхністю та ігноруванням прагнень народу бути почутим наростання протесту. Тай як той народ можна почути, коли влада й народ виявилися розділеними багатошеренговими синіми мундирами міліції чи чорними хмарами зашоломлених “беркутівців”? Як народові можна дістатися до Його Величності (найнятого й утримуваного за народні гроші строковика), коли меншоВеличність Держслужбовець зі свити Самого і натовп охоронців так ретельно пильнують доступ до (справді безцінного) тіла! Діалог між владою і народом — потрібний і довгоочікуваний, з надіями на порозуміння та об’єднання зусиль у єдиному чині — сьогодні усталився й зміцнів у форматі двох автономних монологів, які поширюються на різних частотах, не накладаються й не перетинаються: влада говорить винятково для себе (хвалячи себе за небачене досі покращання життя, без уточнень — чийого і чиїм коштом?), а речники народу промовляють до себе та трохи — для народу… Для ухвалення цього закону його натхненники вигадували різні формати, точніше, словесні формули, пропонували різну (подібну до правди і не дуже) мотивацію. Адже все повинно було мати вигляд історично зумовленого усправедливлення прагнень українців, як акт невідворотний і юридично бездоганний, як вирішення проблем мовного життя — досягнення мовної гармонії в українському суспільстві, довгоочікуване спасіння від “протиправної українізації України”. З такими ідеологічними домінантами в численних словесних варіантах ідея ухвалення закону подавалася піар-технологами в різноманітних засобах масової комунікації, в телешоу. Сьогодні істинний зміст цього закону, мету його прийняття ініціатори вже не ховають за словесною мішурою, відверто заявляючи про утвердження російської мови як другої державної. Слід чітко усвідомити, що введення в дію цього закону здатне зруйнувати українську основу Держави, оскільки створює реальні передумови звуження сфери функціонування української мови як державної, зводить нанівець її роль інтегратора і важливого ціннісного орієнтира суспільства, форми презентації України як незалежного і національно визначеного суб’єкта міжнародних відносин. Адже якщо українська мова, яка чинною Конституцією України визначена як державна (= обов’язкова для всіх громадян України), для значної верстви Української Держави в офіційному, діловому спілкуванні на значній території може бути замінена іншою (= російською) мовою, стати необов’язковою в системі освіти загальної (мову освіти можуть за уподобанням обирати батьки) і вищої, в засобах радіоі телекомунікації, а державними службовцями, депутатами може ігноруватися при виконанні ними службових обов’язків, то за таких умов українська мова перестає бути державною, її місце займає мова російська. Звуження сфер застосування української мови, заступлення її в соціально престижних сферах російською мовою на тлі цілеспрямованого й послідовного обниження її оцінок (бомбування через ЗМІ ідеями недо-: недомова, непрестижна, неперспективна, сільська мова…) здатне змінити ставлення до української мови в суспільстві, обмежити творчі сили інтелігенції одвічною обороною мови, роз’ясненнями, відстоюванням істини щодо української мови. А в цей час в Україні зміцнюватиме свої позиції державний службовець, всевладний чиновник, який свідомо-демонстративно виводить себе поза сферу українського (нижчого, непрестижного): він не володіє державною мовою, не використовує її, демонструючи її непотрібність, надлишковість; він весь у силовому полі (майже)російської мови, яка є визначальним символом насамперед державності іншої країни. То якій державі служить такий службовець, користуючись при цьому матеріальними благами України і нерідко відкрито грабуючи її? Усе це ми спостерігаємо вже сьогодні: і на засіданнях Верховної Ради України, де з подиву гідною затятістю частина депутатів постійно ігнорує державну мову; іна офіційних міжнародних зустрічах, коли іноземці не зрікаються своєї мови, зате наші високопосадовці, демонструючи перед усім світом свою нездатність сказати хоча б кілька фраз державною українською, спілкуються з гостями російською (радше — російськоподібною) мовою. Прояви публічного приниження-збезчещення державної української мови спостерігаємо щодня. Чому цього всього не бачить всевидящеє око Гаранта Конституції? Думаємо, бачить. І погоджується, і благословляє, бо не без його участі-згоди дібрано-призначено-леліяно такі кадри у виконавських структурах; представники політичної сили, очолюваної Президентом, демонстративно ігнорують державну мову. Під час розгляду питання про засади мовної політики спекулятивно експлуатовано положення про пріоритет людини над державою: держава для людини, а не людина для держави. Та при цьому замовчувано, що людина, конкретна особистість і є часткою держави, своїм чином творить цю державу чи руйнує її; що кожен громадянин має не лише права, а й обов’язки перед державою, суспільством, ближніми. Тому ніколи демократію не ототожнюють зі вседозволеністю, охлократизмом. Та кожна людина вільна жити там, де вона вважає за потрібне, де найповніше відчуває внутрішній психоемоційний комфорт, відповідність між мовно-культурним середовищем і власними потребами. Людина шукає для себе таке середовище, творить собі й навколо себе таке середовище. Проте держава як структура з консервативним стабільним осердям не може змінюватися під кожного громадянина, особливо ж коли його вимоги не суголосні державотворчим процесам, пов’язані не з кращими рисами його особистості. Тому виникає питання: чи маємо скасовувати обов’язковість вивчення державної української мови (і цим закладати в майбутньому виведення значної частини громадян за межі українського соціуму, готуючи робочу силу для інших держав) тільки через те, що хтось із сучасних українофобів-“політиків” не захотів вивчати української мови в дитинстві чи в зрілому віці, коли приїхав в Україну “в гонитві за матеріальними благами й чинами”? А тепер цей хтось, винесений не завжди чистими потоками на високі щаблі державної управлінської піраміди, вимагає, щоб його безмовність і напів’язикість, його низький рівень культури зробили нормою буття українського суспільства, поклали в основу мовної політики Держави. У такий спосіб не формує мовну й соціальну політику жодна країна світу: Україна своєю Конституцією визначила прийнятну (оцінену багатьма зарубіжними експертами як зразкову) парадигму мовного буття суспільства: українська мова — єдина державна (з усіма визначеними сферами і правилами застосування), окресливши статус, функції і сфери використання всіх інших мов, що побутують у Державі. І цих засадничих вимог Основного Закону України потрібно послідовно дотримуватися, вдосконалюючи форми забезпечення мовно-освітнього культурного розвитку громадян з їхніми різними мовними і національно-культурними пріоритетами. Цей шлях — вдумливе, неметушливе й толерантне вирішення проблем мовного, духовного життя громадян — єдиний із можливих у сучасних українських реаліях. Адже не треба забувати, що українці виростали, виховувалися на великій культурі, літературі, мають розвинену наукову інфраструктуру, свої академії й університети, частина з яких належить до кола найдавніших у Європі, мають великий досвід боротьби за незалежність і свободу, за свою мову і свою церкву. Тому такі ігри з мовою, які сьогодні нам нав’язують, в Україні не мають перспективи. Для нашого народу солодке ярмо, навіть оздоблене подачками перед черговими виборами, неприйнятне. Обговорюваний законопроект не забезпечує розв’язання питань мовного будівництва в Україні, бов ньому домінує антиукраїнська перспектива — демонтаж Незалежної Української Держави. Водночас закон закладає підвалини великої китайської стіни між українцями і росіянами, створює поле недовіри чи й ненависті між народами, провокує на боротьбу з російською мовою, відмову від російської мови і культури. На цей гачок провокації українці не мають упійматися, бо це означало б значний програш: адже українці завжди були мовно відкритими, толерантними до сусідів, їхніх культур, брали безпосередню участь у формуванні й розбудові культур сусідніх народів. А головне — завдяки силі знань, інтелекту, високій культурі, знанню мов українці перемагали в багатьох протистояннях і випробуваннях, з гідністю відповідали на виклики історії. Ці традиційні переваги потрібно зберегти сьогодні, коли загроза знищити це надбання стала реальною внаслідок бездумних законотворчих експериментів любителів політичного екстриму. Необхідно зберегти традицію доброго володіння російською мовою: доброго, але не на рівні безмовних політиканів, а зразкових її носіїв; слід розширити вивчення мови польської — мови нашого західного сусіда, мови румунської — нашого південного сусіда, словацької, білоруської, угорської мов, мов лідерів світової культури і науки. При цьому основою, міцним мовним фундаментом і предметом особливої гордості має залишатися мова українська! Ось де поле для законодавчих ініціатив, справді державотворчих і перспективних, царина використання фінансового потенціалу. Бо цим зможемо ширше відкрити новому поколінню українців світи, ще більше утвердити незалежну і суверенну Україну.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
