Постаті · 28 липня Черкаська “Просвіта” проводить Затуливітрівські читання в Каневі. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Зостатись у слові
Слово Просвіти, №29 за 2012 рік
Анатолій МОЙСІЄНКО Володимир Затуливітер уже в своїй першій збірці віршів “Теорія крила”, по суті, означив головні світоглядні акценти, що кореняться на природному відчутті земного ґрунту й незглибимому відчутті того, що дає політ крила поетичного. Таке поєднання в художньому континуумі автора не механічне, а глибоко органічне. “Вставайте, батьку! Вже летять плуги”. В цьому початковому рядку поезії, яка певною мірою спричинилася до назви книжки, відбився алгоритм усієї подальшої творчості В. Затуливітра, з надзвичайно промовистим контрапунктовим увиразненням художніх енергій земного й небесного, повсякденного у своїй небуденності й глибоко людського, високодуховного. Ці енергії нерідко есплікуються у своєрідних афористичних згустках, як це бачимо, наприклад, у такому дворядковому вірші:
Оця земля, що носиш на підошвах, Сильніш урану – душу опромінить.
Адже, як напише поет в іншому вірші, “Ґрунт України — це не просто чорнозем, суглинки, пісок. Як ми — живий, він тілом, зростом, душею й кров’ю в нас пішов”. Це той ґрунт, який проростає “рудою Криворіжжя, степовою пшеницею, братами Тютюнниками”, слобожанською говіркою, поетичним словом, виплеканим на берегах Ворскли і Дніпра.
Перше слово у вірші я почав із маминої шибки, із хвіртки на батьковім дворищі. Звучання того слова перейняв од скрипіння колиски, од дзенькоту відра об цямрину, од гортанних сурм Ворскли, що саме повернулася з вирію і сіла на лузі в кінці городу. (з вірша “Життя”, зб. “Тектонічна зона”)
Отже, говорячи словами Бориса Олійника, поет із дитинства вже — “весь у слові, як у сповиткові”. І ще не раз у житті йому протуркоче горлиця “густою, зеленолистою слобожанською говіркою”, не раз дослухатиметься, “як по той кінець землі У сні послобожанському гукнула птиця”, і не раз ще прочитаємо в його творах, як хтось захмелів “Од слобожанської говірки, Од рідних призабутих слів”, як “У слов’янських берегах Ворскла медом синім плине, зачаївши на губах несказанне, незупинне”. Саме в отому несказанному, незупинному істинна суть поезії, дарованої нам світом живої природи, яку, може, не кожному дано вчитати, не кожному дано збагнути. А проте поет не збирається нав’язувати нам просвітницького, менторського пізнання всього, що нас оточує. Більше того, він певен, що саме природі “пощастило — терплячій, негордій — нас навчити абетці зірок”, а так само навчити пізнати “низенький світ трави”, де “безсмертна хлорофільна круговерть”, де “Бліденький дощик палісадом блудить… через канупер, м’яту, паничі”. “І навіть там, де вже нема нікого… — зізнається поет у одному з віршів, — я не себе згадаю, а дороги і вздовж доріг — петрові батоги”. Оця гуцалівська закоханість у буйство живої природи, різнотрав’я і різноквіття стає синонімом любові до рідної землі, рідного слова. Слово стає для поета Вітчизною душі. І це природно переноситься на контексти, в яких ліричний герой осягає світи далекі й ближчі, світи інших культур, знаходячи в тих світах суголосся своєму світові. “Коли Юстінас Марцінкявічюс читає вірші, Литва, завбільшки із тмининку серця, закочується йому в найглибшу борозенку лівої долоні, якою вірш вливається у Всесвіт, плутаючи сузір’я із сльозами — наче Німан, що обняти вміє й відштовхнути ліктем… Слово — вітчизно душі! Підзоряний зелений вибух чорнозему, супіску, суглинку…” Зауважмо, чорнозем і супісок, і суглинок у цьому вірші з циклу “Литовська табулатура”, як і в згаданих вище рядках про Україну, — це, напевно, те, що назавжди і невідворотно в поетовій пам’яті, поетовому єстві, те, що Сильніш урану — душу опромінить. А ось вірш “Гончарний круг”: “Народ — з усього. З опішнянських глин; з чорнозему і супісків легеньких; з повітря, де важкий лелечий клин осінній одсвіт шиб несе в легенях”. Осінній одсвіт шиб у легенях українного птаха своєрідно акумулює тепло тих чорноземів і суглинків, тепло рідного дому навіть на далеких відстанях, на світових обширах, що, зрештою, дозволяє поетові повсюди лишатися самим собою — ще на початку своєї творчості він проголосив сокровенне: “Хай світ людині буде рівня, людина — світові, як є”. Поет мовби сам уподібнюється до того горіха з вірша “У молдавському селі”, що, закорінений у земну твердь, кроною сягає небесних сфер:
Пливе у всесвіті Земля. Ось цей горіх зв’язав її корінням попід нами. Вузлом зв’язав. А крона угорі тримає небо над людьми й ланами.
Надзвичайно виразний образ фольклорного світового дерева стає типологічним у сучасній українській поезії, згадаймо у Павла Мовчана: “Дуб-небодержець взеленив повітря і наслухає, як кружеля земля на корені”. Для В. Затуливітра характерне осмислення цього образу через атрибутику народного життя, в символах національної стихії:
Народе мій! Тополею тягнуся увись твоїм підзоряним літам. Спішу просторим ріллям навздогінці сівалкою важких зернистих вуст.
Від “сільського всесвіту лугів чубатих” до Всесвіту людей, країн, природи — такий діапазон художнього мислення поетаслобожанина, для якого “замало світу. Ще світів, світів просити в Бога і благати”. “Поетове “Я”, — зауважував Іван Дзюба, — мовби розраховане на те, щоб акумулювати в собі всі імпульси світу. Але такий акт себе наповнювання світом завжди проблематичний із погляду повноти й достовірності, суб’єктивної спроможності, а тому супроводжується рефлексіями, динаміка яких надає напруженості внутрішньому життю особистості. Поетове “Я” весь час перевіряє себе на здатність адекватного осягнення світу, точніше — світ перевіряє його на цю здатність”. Потвердженням останнього можуть бути такі рядки:
Слів назбиралось — ціла калитка. Яке з них озветься, яке не схоче, яке сховається у молитвах, яке прохулиться…
Слово — своєрідне містилище поетового світу, і поетове єство цікаве світові насамперед у слові. Дивина, таїна слова завжди лишалися творчим (життєвим) стимулом для поетів різних поколінь. Згадаймо хоч би Шевченкове: “Ну що б, здавалося, слова… А серце б’ється — ожива, Як їх почує!..” Думається, і В. Затуливітрові, філологу за освітою, неважко було б відповісти на власне запитання:
“Чому слова, щоденні, двічі й тричі повторені, зачовгані, пісні, зненацька, мов заряди електричні, в рядку заб’ються — мужнім і тіснім?” Та, певне, він не для того ставить таке запитання, щоб самому чи комусь іншому відповісти на нього — радше для того, щоб висловити своє щире захоплення самим процесом творення поетичного дійства. Хоч, здається, так само щиро у збірці “Теперішній час” (1977) молодий поет, який тоді працював над перекладами з Соломії Неріс та інших прибалтійських поетів, запитує — сам у себе: “Чи нашукаю — в людях і в природі — я стільки слів, щоб до пуття відбити неповторну первородність чужої пісні, голосу, життя?” І далі:
Німі слова блукають словниками, їх німота мені провиною пече…
Звідси таке толерантне і відповідальне ставлення до слова — слова як поетичної скрижалі, на якій маємо записати власні чесноти долі. Характерним у цьому плані є вірш “Давня абетка” — про відповідальність кожного, від людини до бджолини, за труди і дні, якими означуєш себе у цьому світі, — чи стали вони твоєю “сродною працею”? Поет насамперед має “розказати себе” світові словом. Так само, як себе “без слів розказує вода — човнами, рибами, очеретами”, як “свою небалакучу вдачу плуг записує важкою борозною”, як “озимина, діждавшись колоска, все хлібом скаже світові й людині”. Тому цілком логічне питання: “А що залишиш по собі? І чим себе розказуєш? Якими словами? Чи суголосні вони вчинкам плуга, хліба і води, котрі “до нас задовго й до монголів абетки власні винайшли собі, щоб записати ними чесні долі”? Перейнятість долею слова і світу в творчості В. Затуливітра знаходить вияв у його ставленні до конкретних людських доль, небайдужому осмисленні життя свого народу, якому “нещадний чорнозем … випав на долю — заввишки в космічні січневі сніги”, кревним синам якого, що “державним зігріті безхліб’ям”, “так болить чуття присутності земної” (надто промовисто це у вірші “Трахтемирів”: “Забуті назви сіл — мов крем’яною сіллю хто сипнув у вічі!..”). Особливо болісні роздуми в останніх книгах поета “Четвертий із триптиха” та “Чаша жертовна”, що побачили світ уже по смерті автора, значна частина віршів у яких написана наприкінці життєвого шляху. Майже апокаліптично звучать рядки: “Димить останній вугіль України. Дніпром вода передостання йде. Невидимі, страшні, лихі руїни нам облягають вириви гру-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
