Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ять · “Тепер на Небесах багато заспівчан приймуть побратима у своє коло”. 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗

Погас вогонь білоцерківського Прометея

Слово Просвіти, №29 за 2019 рік

Велика жалоба прийшла у Білоцерківську “Просвіту”. Зупинилося серце великого сина Білої Церкви, поета від Бога, літературного критика, перекладача, громадського діяча, життєлюба і доброго сім’янина Володимира Опанасовича Іванціва. Народившись у сім’ї священнослужителя, Володимир Опанасович відчув на собі невидиме і тяжке пригнічення, коли соціальний стан був ледь чи не вироком. Зміг реалізувати себе у виробництві, коли прийшов у ливарний цех юним хлопцем, протягом кількох років став провідним спеціалістом. Тоді доля звела його з однодумцями, які яскравими Волосожарами засяяли на небі української літератури. Літстудія “Заспів” стала справою життя Володимира Опанасовича, його гордістю. Саме там, у творчих і дружніх суперечках, відшліфовувалися вірші, які стали основою його першої збірки “Русява Рось”. Тепер на Небесах багато заспівчан приймуть побратима у своє коло. Подвижництвом і невтомним ентузіазмом відзначалася його участь у відродженні товариства “Просвіта”, багаторічним очільником якої він був. Тоді Таїна БРАТЧЕНКО, м. Біла Церква Володимир Іванців був не лише письменником, не лише просвітянином і громадським діячем, а постійним і незламним борцем за волю нашого народу, за незалежність України, за збереження рідної мови. Дехто недолюблював його за різкість і прямолінійність, за впертість і загострене почуття справедливості. Адже він не визнавав ніякого пристосуванства й компромісів, ніколи не кривив душею. Пригадую першу зустріч з ним. Наприкінці дев’яностих років, за телефонною домовленістю, завітала до нього в гості. Володимир Панасович обіцяв дати оцінку моїм оповіданням. Двері відчинив літній суворий чоловік з насупленими бровами й козацькими вусами. Він прискіпливо вичитав текст, багато викреслював, виправляв так, що незайманими лишалися кілька рядків на кожній сторінці. — Треба усе виправити і переписати! — похмуро заявив. — А може і не треба надалі писати? — несміливо запитала. — Як це не треба? Ви що — вважаєте працю письменника легкою? Ідіть і пишіть! Чекаю наступного тижня з виправленим текстом! — наказав сердито. І чомусь не змогла не послухатися такого чоловіка, впевненого в собі і в мені. Тому прийшла до нього знову. Так Володимир Панасович став моїм редактором і наставником. Чимало білоцерківських письменників видали свої твори за редакцією Володимира Іванціва. Сам письменник мав талант ліричного і філософського поета, полум’яного публіциста, гострого сатирика й гумориста і чудового перекладача. У його творчосз’являються його збірки “Вернутися дощем”, “Знаки злодіяки”, “Український терпець”, “Трички-брички”, “Івангеліє від Іванціва”, “През шаблю маєм право”, “Автограф кохання”, “Окраєць часу”, “Кобзар білоцерківський”, “Відкритим текстом”, “Поглянь на себе у своїй сльозі”. Але справжнім громадянським подвигом стала його праця “Подолання синдрому Гоголя”, упорядкування книги спогадів “Голокіст”, матеріалів науково-практичної конференції “Голод 1932—33 рр. — найбільша трагедія України”, “Голодомор у Білій Церкві”, створення літературної антології “Заспів” на Пороссі” та співавторство в книзі “У часі Руху в просторі “Просвіти”. До останнього свого дня Володимир Іванців не полишав літературну працю. За кілька днів до смерті він поставив крапку в фундаментальній праці “Смак води, або Бог не коловорот”, де систематизував літературознавчій критичні нариси, статті та дослідження творчості білоцерківських письменників і літераторів. На жаль, побачити книгу йому вже не судилося. На порозі вічності Поет пише вірш, який став його лебединою піснею: FINITA Я припиняю боротьбу, І ця поразка остаточна. Її сприйняв би, може, мовчки, Та стогін кривдно рветься з вуст. Жорстока юносте, не троль Душі забутими думками: Не прокидаються вулкани, Коли спустошене нутро. Марното страчених звитяг, З чим ти постанеш перед Богом, Коли обріже обрій шлях Відразу за твоїм порогом? До неба творячи мольбу, Ти пропливеш над ним святочно… І ця поразка остаточна, Я припиняю боротьбу. 08.07.2019 р. Білоцерківські просвітяни схиляють голову перед світлою пам’яттю Володимира Іванціва і розділяють з його сім’єю цю непоправну втрату. Спіть спокійно, Поете і Громадянине! Білоцерківська “Просвіта” то. За ним рухалася я, ховаючи ніс і намагаючись втримати за руку його онука, який підстрибував від холоду, мов горобчик. А за нами, зіщулившись, затуливши капюшоном половину обличчя, просувався столичний письменник. Коли нарешті увійшли до коледжу, то спитала у Володимира Панасовича, як він наважився взяти з собою дитину в таку негоду? На що мій наставник поважно відмовив: “Так він же майбутній чоловік! І він знає, що повинен сьогодні прочитати вірш про Кобзаря!” Ось таким був завжди: вимогливим до себе, до інших і навіть до найрідніших. Він був готовий захищати всіх, кого скривдили, і добиватися справедливості. Але тільки не для себе. Нагадаю факт, коли Володимир Іванців запропонував свою збірку на обласну премію ім. Григорія Косинки. Для перемоги йому не вистачало лише двох голосів від членів журі. І тоді колишній голова Київської обласної організації спілки письменників заявив, що він за правом головування має два голоси і віддає їх на користь своєї дружини-поетки, яка також претендувала на цю премію. Вона її виграла. Програла справедливість. Але й не сказати, що Володимира Іванціва недостатньо цінували. Коли три роки тому двоє колег — просвітян стали клопотати щодо присвоєння йому звання “Почесний громадянин міста”, то жодного з підписантів нам не довелося вмовляти. Навіть навпаки: більшість із них дуже дивувалися, що Іванців досі не має цього звання. Сам же Володимир Іванців ніколи не домагався ні медалей, ні звання, ні голосів журі на літературних конкурсах. Тому назавжди отримав найвищу і найпочеснішу нагороду — визнання людей.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин