Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №29 за 2019 рік

16 с. · 30 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 29 (1029), 18—24 липня 2019 Слово про Павла Мовчана

Ювіляра вітає Іван Малкович Фото Володимира Коскіна Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ У східних доктринах, а до речі, Павло Мовчан добре начитаний у цій лектурі, стверджується, що в кожній людині живуть якщо не багато, то кілька людей. І от, коли я думаю про Павла Мовчана, бачу живе підтвердження цієї доктрини. Це людина, яка має відразу кілька іпостасей. Я думаю, що кожен літературоцентричний чоловік, оглядаючись у свої пережиті десятиліття, не тільки бачить там Павла Мовчана, а й може сказати, що Павло Мовчан — це частина його духовного і літературного життя. Пам’ятаю бурхливий старт талановитого покоління шістдесятників в українській літературі. І пам’ятаю цей поетичний оркестр. І разом з цією плеядою вродився в літературі Павло Мовчан, який не повторював нікого з цих яскравих особистостей. Його не цікавила, скажімо, енциклопедія кібернетики. Він не поривався з притикою на сонце. Він був байдужий до запаху неба і вулиці волошок. Мовчан у нашій поезії стояв і стоїть осібно, як охоронець біля житломасиву літературного мегаполіса. Це поет натурфілософського складу. У спогадах Івана Дзюби я прочитав, що один із шанувальників і опонентів поетики Павла Мовчана нарікав: “У поезії Павла Мовчана мало повітря”. Чим більше я думаю про це і перечитую Павла Мовчана, бачу: там справді мало повітря, бо Мовчан не захоплений науково-технічним прогресом у своїй творчій еволюції. Мовчан вважає, що паралельно із науково-технічним прогресом йшла деградація людини, йшов моральний регрес. І це писалось тоді, в 70-ті, 80-ті, і 90-ті. Це справді дуже закономірно, що поет Мовчан написав стільки студій про Слово. Очевидно, тільки поет має нещастя, привілей і муку відчувати Слово свого часу. Сьогодні Слово, зосібно українське Слово, переживає період знецінення, зіржавіння, збуденення. І я не знаю ще аналога в українській поезії, щоб сказати, хто вчора, позавчора, сьогодні створив стільки нових оригінальних українських лексем. Я певен: розгорніть поетичну збірку Мовчана на будь-якій сторінці і знайдете його неологізми, і знайдете страшенно несподівані словотвори. Це, я думаю, не від добра існування української літератури. Слова кував Тарас Шевченко. Є така книга “Словник Шевченкової мови” Івана Огієнка і там реєстр неологізмів. Слова кував, аж до того, що нарікали на нього його сучасники — Михайло Старицький, Олена Пчілка — і я ряд уриваю, ви можете подовжити його. Їх успішно тепер кує Павло Мовчан. Друга іпостась Павла Мовчана — політик, державний діяч, культурний діяч. Я думаю, ця іпостась у нас на очах розгортається. Від тих часів, коли Павло Мовчан разом з першими хоробрими уфундовував, зорганізовував всі національні громадські патріотичні організації, які містилися в Національній спілці письменників України. Звичайно, Павло Мовчан — це цілком закономірно лідер “Просвіти”. Бо буде багато дискусій. Ми, українці, любимо підміняти конкретну роботу дискусіями. Європа чи “Просвіта?” По-моєму, ці дискусії завели нас далеко. Ми завжди хочемо “або-або” замість “і-і”. Але ви знаєте, якщо ми опинимося в Європі, то нас поведе туди “Просвіта”.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Свято свідомих українців

У Національному центрі ділового та культурного співробітрезидент Національної педагогічної академії України, очільник Товариства “Знання” Василь Кремінь наголосив на тому, що Павло Мовчан є уособленням людини, діяльність якої сприяє тому, щоб у суспільстві постійно зростав сегмент українства. Він вручив Павлу Михайловичу найвищу нагороду Академії — Золоту медаль “Григорій Сковорода”. Третій президент України Віктор Ющенко підкреслив, що у будь-якій аудиторії, де є П. Мовчан, точно немає хохлів і малоросів, це завжди гаряча аудиторія, де йде дискусія про українське діло. Заступник голови ВУТ “Просвіта” Георгій Філіпчук назвав Павла Мовчана одним з достойних українських мужів першого національного призову, які виборювали українську державність, українську духовність, українську славу і перспективу. Згадав про нещодавно видану в Європі у перекладі французькою мовою його збірку “Срібна кров”. Народна артистка України Галина Яблонська зазначила, що Павло Михайлович був у числі тих, хто став каталізатором всіх національно-державницьких процесів в Україні. Директор видавництва “А-БА- БА-ГА-ЛА-МА-ГА” Іван Малкович переконаний у тому, що поезія Павла Мовчана завжди молода. Від Київської міської “Просвіти” ювіляра привітали заслужений артист України Кирило Стеценко, народний артист Анатолій Матвійчук та Ольга Ходацька. А відомий український співак Сергій Файфура назвав Павла Михайловича апостолом сучасної України. Цього вечора ювіляр отримав чимало відзнак та подарунків. Від Православної церкви України — орден “Святого Архистратига Михаїла першого ступеня”; від Національного педагогічного університету України ім. Михайла Драгоманова — Велику золоту медаль; від Асоціації ректорів педагогічних університетів Європи — Великий орден на блакитній стрічці. Також серед нагород були відзнаки від Партії “Патріот”, НСПУ, Кабінету Міністрів України. Від газети “Слово Просвіти” ювіляра привітали головний редактор Микола Цимбалюк та заслужена діячка мистецтв України Марина Соченко, пані Марина вручила ювілярові його портрет. Також свої художні роботи П. Мовчану подарували народні художники України Валерій Франчук і Анатолій Мельник. Окрасою ювілейного вечора стала концертна програма. Пісні на слова Павла Михайловича та інших українських поетів виконали народні артисти України Фемій Мустафаєв, Олександр Василенко, Олесь Харченко, заслужені артистки Анжела Ярмолюк, Тетяна Негрій, заслужений артист естрадного мистецтва України Анатолій Сердюк. Бурхливими оплесками гості зустріли виступи Зразкового художнього колективу “Театр пісні “Ладоньки”, Київського академічного театру Україн­ського фольклору “Берегиня” і Народного ансамблю пісні і танцю “Дарничанка”. Павло Мовчан прочитав нові вірші і анонсував свій літературний вечір, який у вересні проведене Національний музей літератури України за участі НСПУ. Влас. інф. ництва “Український дім” відбулися урочистості та святковий концерт з нагоди 80-річчя від дня народження відомого українського громадського діяча, публіциста і політика, поета, перекладача, сценариста, заслуженого діяча мистецтв України, голови ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, шефаредактора газети “Слово Просвіти”, члена НСПУ, лауреата Шевченківської премії Павла Мовчана. Пропонуємо увазі читачів “СП” уривки з виступів учасників поважного зібрання та щиро дякуємо за фоторепортаж Володимиру Коскіну.
Суспільство “Україна перебуває в зоні ризику”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Московська технологія хаосу

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ Чим глибше заходиш у ліс, тим більше дров, — каже народна мудрість. Чим вдумливіше аналізуєш політичні події в Україні, тим виразніше бачиш страшу суть, яка вимальовується із комедійної обгортки. 21 квітня 2019 р. люди голосували за “нове обличчя”. А отримали навпаки старе обличчя — спецрезидента Андрія Портнова, який усе нахабніше радить владі, як втілювати путінський реванш стосовно України. Ця персона — виплід політичного гнізда Юлії Тимошенко. І зовсім не для докору їй цей нюанс згадую. Коли прем’єр-міністр 2007–10 рр. програла президентський двобій з “опозиціонером”, який “порожняк не гоніт” (Януковичем), то Портнов (він випускник Східноукраїнського університету ім. Даля) був в числі тих, хто першим пристав до переможця- Януковича. Зробив він це незважаючи, що у виборчому штабі Юлії Тимошенко був керівником юридичного департаменту. Цей нюанс — одне зі свідчень крайнього цинізму цієї людини. Але далеко не єдине! 4 квітня 2019 року колишній заступник голови Адміністрації президента при Вікторі Януковичі Андрій Портнов на його сторінці в “Telegram” написав пост, у якому він стверджував, що через кілька тижнів після початку правління Володимира Зеленського українські патріоти почнуть зникати: “Друзі, думаю, через кілька тижнів, окрім зміни президента, у країні почнуть відбуватися ще деякі процеси. Вони торкнуться ключових активістів, патріотів, тітушок, підконтрольних силовикам банд, порохоботів та створених на офшорні гроші лідерів думок. Впевнений, вони почнуть потроху зникати. Хтось у в’язницю, хтось в еміграцію, хтось під диван, хтось у лікарню, а хтось і взагалі”. Запис викликав шок в українському патріотичному середовищі. Проте ніяк він не вплинув на позицію деградованої путінським телевізором частини українського суспільства. Вона ж сприймає за правду ту дискредитацію, яку здійснюють путінські інформаційні війська проти основ буття кожної нації — мови та тісно пов’язаної з нею історії, проти віри (нам часто кажуть — “какая разніца — Бог1 один) та сили, яка стоїть на захисті як духовних так матеріальних цінностей нації — армії. Пошуки шляхів реалізації української мрії привели мене до глибокого переконання, що тільки ті нації досягають економічних висот, де є високо розвинута національна самоповага. Ті народи, котрі звуть себе населенням, приречені на економічне відставання та експлуатацію його чужинцями. Портнов лише розпалював у піддатливій телевізорній пропаганді частині населення азартне очікування “нових облич”, які виявилися доволі старими. Дія путінської отрути є ще настільки сильною, що переважна частина суспільства досі не розуміє рівня загрози, перед якою опинилася Україна. Одним з симптомів цієї загрози була загадкова загибель 19 червня народного депутата України Дмитра Тимчука. Він відомий тим, що регулярно і детально на сторінках соцмереж висвітлював життя у Криму в умовах російської окупації, війну на Донбасі та російську диверсійну діяльність в Україні. Соціальні мережі пов’язують цю загибель офіцера, політика і журналіста з квітневими погрозами Портнова. Нині ще рано судити, чи мають під собою ґрунт ці припущення. Проте є вже озвучені політиками факти, як перед адміністративною потугою Портнова тремтять судді, деякі прокурори. І то ніяк не рядові. За твердженням народної депутатки України Тетяни Чорновол, до тих, хто “звіряє годинники” за “часом Портнова” належить голова Державного бюро розслідувань Роман Труба. Ця народна депутатка України була в групі осіб (в агенційних повідомленнях сказано, що це були військові запасу, добровольці, волонтери, громадські діячі та народні депутати), котрі 15 липня вимагали відсторонення голови ДБР. Ці люди закидали Р. Трубі, що той за заявою Портнова порушив справу (фактично проти Порошенка) за фактом організації контрнаступу українських Збройних Сил, в результаті якого відбулося звільнення Словянська, Бахмута, Сіверодонецька... від російських окупантів. У коментарі про похід до Р. Труби Т. Чорновол написала: “Той контрнаступ — гордість і перемога України, яких би нам побільше. Але Труба, на замовлення Портнова, вперто шукає в цьому злочин. Така справа потрібна Кремлю, така справа потрібна Медвечуку, але як сміє розглядати як злочин священну конституційну боротьбу державний орган? Хіба це не державна зрада? І нічого з цього приводу Труба нам не відповів. Дуже цинічно ухилявся від прямих відповідей, мовляв, “розслідуємо”. А на питання “А якщо Портнов завтра принесе заяву про переслідування добровольців 2014 року, які не були військовими і захищали Україну зброєю, добутою у бою, він теж порушить справу і почне тягати їх по слідству?” Труба знову промовчав. Роман Труба так і не зумів відповісти, чому Портнов, юрист режиму Януковича, вже місяць в Україні — і не сидить. За його словами, це питання не стосується очолюваної ним структури… Особи, що зайшли до нього в кабінет, йому нагадали, що ДБР — новий орган, був створений депутатами-майданівцями, бо ті зіштовхнулися з тим, що старі органи не можуть впоратися із розслідуванням справ Майдану. Але чи могла бути іншою, окрім мовчання, на поставлене запитання реакція Р. Труби? 27 червня Bihus.info озвучило інформацію, що нинішній директор Державного бюро розслідувань Роман Труба, як прокурор Пустомитівського району оскаржував у суді рішення місцевих рад Львівщини на підтримку Євромайдану. Він мотивував свої оскарження тим, що зовнішня політика відноситься до компетенції президента України, МЗС та ВРУ, хоч не вони, а народ, як сказано у Конституції України, є найвищим сувереном в Україні. Справи, які з подачі “громадянина” Портнова веде ДБР проти 5-го президента України, набирають нового емоційного забарвлення після заяви Володимира Зеленського про необхідність люстрації також післямайданної влади. Тут слід нагадати, що Верховна Рада 16 вересня 2014 року ухвалила закон “Про очищення влади”. Закон цей вводить заборону на зайняття певних посад впродовж 10 років особами, які в період з 25 лютого 2010 року до 22 лютого 2014 року терміном понад один рік обіймали певні державні посади. Аналогічна заборона діє й щодо осіб, які обіймали зазначені у законі посади менше року, але включаючи період з 21 листопада 2013-го до 22 лютого 2014 року, і не звільнилися тоді за власним бажанням. Однак цей закон нині оскаржується у Конституційному суді України, що викликає стурбованість в Україні. 11 липня президент України зробив заяву про необхідність розширити люстрацію на президента України, який зберіг Україну від путінського загарбання, на голову ВР, депутатів, членів уряду, генерального прокурора, голови СБУ, голів Антимонопольного комітету і Фонду держмайна, голів Державної фіскальної служби та митниці, секретаря РНБО, керівництво оборонних підприємств, які обіймали посади з 23 лютого 2014 року до 19 травня 2019 року. Одних ця нова, озвучена В. Зеленським, ініціатива втішила, мовляв, “какой смєлий мальчік”, інших розвеселила, мовляв, “комедія продовжується”. Посли країн G7 у спільній заяві висловили здивування з приводу цієї ініціативи, вказуючи, що нинішня ситуація в Україні не порівняна із ситуацією відразу після Революції гідності. Багатьох “люстраційна заява” В. Зеленського шокувала. І зовсім не тому, що певні особи можуть бути “пролюстровані”. Ця заява прозвучала після першої телефонної розмови президентів Росії та України. Частина аналітиків схиляється до думки, що на “люстраційну заяву” Зеленського наштовхнув як раз Путін. У тому є логіка. Особливо після різких слів Путіна на адресу нинішнього президента України, де він жалів за прогнозованим Петром Порошенком. На жаль, не знайшов я достатньо інформації, аби сказати чи це був щирий жаль, чи цинічна форма дискредитації “Європейської солідарності” перед парламентськими виборами. Дуже сумніваюся, що злопам’ятний Путін у “дружній розмові”, як її назвав речник очільника Росії, простив Зеленському усі “шпильки” у його бік. Є підстави вважати, що у ході телефонної розмови Путін побачив у Зеленському людину емоцій. Він дає їм волю практично кожного дня. І про втому від тих, далеко не президентських, емоцій 11 липня розповідала мені людина, від якої чогось подібного не сподівався почути… Побачивши в Зеленському людину емоцій, Путін намагатиметься використати його дар коміка для провокування хаосу. Тут “пробним каменем” можна вважати “люстраційну заяву” Зеленського. Проте і без неї в Україні нині вже чималий хаос. Письменник Сергій Жадан з цього приводу в одному з останніх інтерв’ю сказав: “Україна перебуває в зоні ризику. Після виборів президента в нас другий місяць цілковите безвладдя. Місцеві політики роблять, що хочуть. Центральна влада не дає притомних сигналів. Усі — у підвішеному стані”… Проте, за моїми спостереженнями, роль головних провокаторів хаосу, як одного з засобів російсько-олігархічного реваншу, відводиться уже згаданим Портнову і Медведчуку. Про останнього колишній радянський розвідник і однокурсник Путіна з інституту КДБ Юрій Швець сказав: “Це агент КДБ зі студентських часів під оперативним псевдонімом “Соколовський” і людина, яка отримала нові можливості відтоді, як стала кумом президента РФ Путіна. (…) Це джерело найважливішої політичної інформації про ситуацію вкраїні. Причому, з огляду на коло його зв’язків, це найцінніша інформація. Він вербує людей як агентів Кремля. Судячи з його майже тріумфального повернення в Україну, в цій справі він домігся великих успіхів. От як він за останні декілька років проник на ринок нафтопродуктів України? Хто його туди пустив і на яких умовах? Хто йому дав можливість захопити розкручені телеканали? Як це сталося, якщо в Україні йде війна проти агресора, агентом якого він є?! Дайте відповідь на ці питання, і ви дізнаєтеся про завербованих Медведчуком агентів”… Часто інсинуації з цього приводу робляться на адресу Петра Порошенка, проте нині вже стала публічною інформація, що Медведчука до Мінської групи протягнула на вимогу Путіна канцлер Німеччини Ангела Меркель. Наскільки Медведчук був придатний Путіну у цій групі — інше питання. За твердженням Юрія Швеця “поради, які Медведчук дає Путіну, часто призводять до зворотних результатів”… Сподіваюся, шо з Божою допомогою й старання Портнова також призводять до зворотних результатів, ніж їх очікують ті, хто його спонукав їхати в Україну провокувати хаос. “Ластівкою” тих моїх сподівань був переможний університетський міні-майдан, який домігся звільнення Портнова з професорської посади в Київському університеті. Окрім цього, свого часу на одному з польських сайтів (здається це був кінець 2018 року) знайшов я візію розвитку подій у Європі на 2019 рік. Про Україну там було сказано, що “від березня до кінця осені ситуація буде безнадійною. А потім усе стане повертатися до нормальності”… З цього можна було б сміятися, коли б не одна деталь. Слова про березень і кінець осені були сказані тоді, коли ніхто не сприймав Зеленського як реального кандидата у президенти. Тоді всі знаки на землі вказували, що наступним Президентом України буде Юлія Тимошенко. Але у Небі вирішили по-іншому… Однак “дрібними” невдачами юрист Портнов не дуже переймається, а пише і озвучує для президента Зеленського “серпневі тези”, як їх уже названо у Facebook: “І тепер одне з найголовніших завдань — не дати їм (команді Майдану. — М. Л.) другий раз підняти голову. В останні тижні серпня, відразу після отримання правоохоронної влади, необхідно провести масові облави, обшуки і затримання, арешти майна та конфіскації зброї. Тих, хто встигне виїхати, необхідно негайно оголосити в розшук, почати процедури екстрадиції, комунікації з Інтерполом і забезпечити комплексну роботу по їх виколупуванням з країн, де вони встигнуть оселитися”. Сподіваюся, що до нього каґебистського сценарію не дійде. ———————— 1 Але кожна нація має свої особливості Його прослави, що зветься у теології інкультурацією. Ці особливості ілюструє такий нюанс: в українській традиції вірні вважаються дітьми люблячого Бога-отця. У росіян вірних вважають рабами суворого Бога-правителя. І це має свій вплив на ментальність нації.
На часі · “Поет наживо спостерігає народження інакшого, привідкриває якісь грані прийдешнього”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

скликав свій помісний собор. Удруге поспіль за короткий час, намагаючись привернути увагу громадськості до себе яко патріарха. Ігноруючи те, що на вищезгаданому Об’єднавчому соборі йшлося водночас про саморозпуск УПЦ Київського патріархату та УАПЦ. Отак от transit gloria mundi (лат.) — минає слава світу. Ще декілька місяців тому його ім’я викликало тільки пошану серед пересічних українців. Він отримав Зірку Героя з рук президента. Зрештою, заслужено. І от раптом забракло йому уваги. Вікове, — резюмували нині ієрархи ПЦУ. Прикро. Бо після отримання томосу понад 500 парафій з УПЦ МП перейшло до ПЦУ. І попри шалений опір Москви об’єднавчий процес триває. Констатую прикрість, бо своїми діями почесний патріарх не додає собі поваги. На так званий помісний собор до нього не з’явився ні один православний ієрарх з України. І аж двоє з Росії. З однієї Білгородської парафії з шістьма приходами. Тривожно. Бо в ситуації проглядається московський слід. Нинішній близький соратник Філарета контактує з російським посольством, а сам “патріарх” повторює фейки московського інформбюро. До слова, на прес-конференції після “собору” Філарет говорив все більше про майно КП, про гроші, рахунки тощо. “Призабувши” про душпастирські обов’язки і те, що церкви в Україні не є юридичними особами і не володіють жодним майном... Прикро. Свого часу київський митрополит Іларіон (990-1088), опікуючись духовними цінностями, написав тут, у Софійському соборі, “Слово про Закон і Благодать”, у якому обґрунтував, зокрема, ідею слави як архетип державної (національної) ідеї. Лише усвідомлюючи власну велич, рівновелику з Візантією, народ може відчувати себе достойним господарем на своїй землі. Що ж, видать, ще у нашій Україні доленька не наспіла... P. S. У той же час (паралельно з помісним філаретівським собором) вулицями Києва їздили кольорові машини з учасниками гей-прайду... На вулицях Тбілісі тисячі людей вийшли на протестні акції проти Росії через провокацію, вчинену в грузинському парламенті депутатом Держдуми РФ комуністом Гавриловим під час міжпарламентського форуму ...православ’я. Втім, логічно: кому, як не більшовикам очолювати і скеровувати церковні процеси у найбільш канонічній православній державі? Відтак і повсюдно. Бо хто ще в світі “розум, честь і совість епохи”! Все ж, дивні діла Твої, Господи... Паралельно в російських тюрмах і підвалах ОРДЛО продовжують зазнавати катувань сотні українців, в багні окопів під прицільними ворожими обстрілами — тисячі бійців... Хтось з них, на нещастя, загине, когось поранять... У паралельному триванні такого стану — лукава логіка Кремля... Його “миротворча місія”. Плюс особливе “соборування” країн і народів — корупцією, олжею, ракетами. Вже ось ПАРЄ, начебто, пройшло “таїнство” цього чину... (аби не останнє). У Мінську (паралельно з перемовинами Мінського процесу) стартували літні Європейські ігри-2019... А тим часом на територію Білорусі Росія завела танки, ракетну техніку і авіацію... Начебто, для параду. Пам’ятаємо, як невдовзі після сочинської Олімпіади-2014 відбулася анексія Криму. Тож чуваймо! Тримаймо одкритими для Премудрості собори душ! Шануймося!
На часі · “Поет наживо спостерігає народження інакшого, привідкриває якісь грані прийдешнього”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Словник доби

Володимир КАРАЧИНЦЕВ, поет, дипломат, культуролог Поезія “Поезія” — грецькою “творчість”. Йдеться про творення словом. Творення образів через використання мовних засобів, певним чином ритмічно скомпонованих. Світ починається зі Слова. Так у Святому Письмі. Нація починається зі Слова. Світло — лоно, яке виношує Слово. Світлоносить. І Поет починається зі свого слова. Поетові дано чути божественне, гармонію сфер. І нотувати (бачите — конотація: ноти). “Псаллейн” (грецьк.) — грати на струні, змусити струну вібрувати — “псалмос”. Пісня. Слухаєш псалмоспів, душа вібрує. У космічній тиші. Мовчати — це занотовувати. На пергамені душі. Втім, Поезія є простором Духу, простором беззастережної реалізації свободи (поета) — наживо, простором бунтарства. Не заради епатажу, звісно. Для поета є органічним розуміння невідворотності сягань граничних смислів. Справжні поети тому стають дисидентами, політв’язнями. Таке я примірковував собі, сидячи на урочистій академії у Львівській опері з нагоди 80-ліття Поета Ігоря Калинця. Гарної суспільно-значимої події, зрештою. Ювіляр почував себе ніяково на сцені. Нудився? Він ніколи не був актором. Тим більше у цей, за його словами, непевний час, святкувати якось душа не лежить... Намовили, — каже. Згадував інші часи? Не такі вже й далекі: коли “спочатку Антонич, потім прокурор Антонєнко...” “...на моїм посвідченні місяць поклав вищерблену печатку... тут мій власний відтиск пальця вмоченого у калиновий сік... мої вірші подряпини-граффіті в одному примірнику на серці”... Виглядав притомленим... Лише голоси хористів “Трембіти” і “Україна. Хресна дорога” — довершена кантата В. Камінського на слова самого Поета врівноважили його і атмосферу свята. Многая літа! — хор співав разом з усіма глядачами. Поезія — посестра вічності. Тому поет не має віку. (Ювілей, отже, якось не корелюється з живим Поетом). Це тільки у нас прижилося: шестидесятники, семидесятники... Для обліку. Бо — соціалізм. По суті ж, або ти — поет, або — ні. Паспортні дані, особливі прикмети, обліковий формуляр для кадровика — кумедно зайві. Правда, шістдесятники — окремішня категорія — перші з плеяди інтелектуального руху спротиву тоталітарному режимові. У світі, де рулить олжа і бабло, поезія бере вірою в базові принципи: свобода і чистота помислів, справедливість. Поезія засадничо не може бути фальшивою, лукавою, корисливою. Поета можна загнати в юрбу, навіть змусити кричати “розп’яти!”. Поет може сам розп’ятися. Його можна купити. Поет і світ тоді втрачають чуття і голос. Поезія втрачає світло, самоанігілюється. Поезія — сфера алхімії і пророцтв. Містичний процес. Ближчий до невидимих біохімічних процесів, які лежать в основі творення образів, інформації, її передачі. Кодифікації світу. На рівні хромосом. Атомізації світу, як це відчував Сальватор Далі. Поет — віщий, пророк... Серед лепрозорію. Гірше, коли на руїнах світу. Усе, що нас оточує, має числовий вимір: числа календаря, годинника, податковий код... Від Книги чисел до тотальної оцифрованості сьогодення. Ми також є сумою чисел. Температура тіла, пульс, кров’яний тиск, розміри, ідеальні числові параметри будь-якої частини тіла. Поезія чисел. Поезія у числах. Уявляєте довершену красу сонета digital. Сонет — чи не найвишуканіша форма поезії. Але за вікном — цифрова ера. Тому й Віндовз. Вікна. У майбутнє. Твіттер. SMS. Instagram. Звуження сфери друкованого слова. Поетичного. Читай: сфери духу. Можливо, тому поезія зникла з суспільного простору. Як метелики з екологічно забрудненого середовища. Годі мріяти про стадіони. Останній бар’єр перед лавиною тотального омасовіння? Втім, дехто у Франції говорить про геопоетику. Це — сфера політики майбутнього? Ноосфера політики? Поезія має універсальний смисл. Чи можна говорити про її вплив на процеси глобалізації? Принаймні, вона формує культурні параметри, але вертикальних площин. Є інструментом естетики глобалізації? Універсалізації, але вищого порядку? Протиріччя? Raison poe- tique vs raison politique. Поетичне раціо супроти політичного. Нутро поезії радше бунтарське. Це — мова вогню. Магма. Так, світ змінюється надто швидко. Людина не встигає визначити своє місце у ньому. Виникає екзистенційний вакуум. Поезія пошуковує істини. У ній самій є правда. Її важко визначити логічно. Вона витесується із зіткнення логіки і метафізики. Кожна мить зіткнення містить — одкриває при спалаху якусь таїну, потенційну вість. Откровення. Я відчуваю це, як процес. Таїна (може, й істина) одкривається частково. Мабуть, це залежить від поета. Від його готовності до сприйняття. Для людей — це лежить у майбутньому. Поет наживо спостерігає народження інакшого, привідкриває якісь грані прийдешнього. І, тяжіючи до буттєвої повноти, намагається утримати грядущі смисли... Ігор Калинець пройшов свою хресну дорогу за радянських часів і власною морально-етичною поставою, лицарською вдачею, духовною снагою й інтелектом вкарбував своє ім’я в історію України, яке пам’ятатимуть нащадки. Став естетичним символом доби. Форматував її культурні коди. Кожен рядок написаний ним, “терниною, витягнутою з ноги невольничої музи” — це є глибинна смислотворча поезія. Істинна. Вільна від “поліпів політики”. Калиново-сопілково лунала вона у часи зневіри й поневірянь, і світ знав, що ми є. Відлунюватиме вона у піднебессі й прийдешнім поколінням. Нація, яка народжує такого Поета — не раби. Вона має голос. Отже, — майбутнє. Він же своїми творами уособлює духовну тяглість віків, творить нові смисли і забезпечує їхній рух в парадигмі вічності. Без патоки патосу. P. S. По суті, ми — нація, держава, відсвяткували ювілей епохи. Кого бракувало мені на ювілейному вечорі? Може, відчуття відсутності розуміння повноти буття держави у значної частини суспільства. На жаль, і у керманичів. Ми маємо поета, достойного найвищих спільнотних пошанувань. Начебто вшановуємо. Нарахував шість грамот різних рівнів, квіти. Ні однієї державної нагороди. І тривалі суспільні розмови з приводу Нобелівського лауреатства для когось з українських літераторів. Безплідні. Починаючи від Івана Франка. Але тоді ми не мали держави. Не применшуючи достоїнств обраних “нобелістів”, не зазіхаючи на чиюсь славу, не нарікаючи на долю (на що іноді хибуємо), висловлю не тільки власне переконання: маємо достойних, з якими конотується Україна. Серед них вирізняю Ігоря Калинця. Видається, настав час для консолідованих дій урядових і громадських структур, щоб просувати творчість наших достойників на світовий рівень, спільно працювати на результат заради іміджу держави. Пригадую наприкінці вісімдесятих свою розмову з групою провансальських поетів у садибі-музеї Фредерика Містраля у Майяні. До слова, Містраль — поет, науковець, лауреат Нобелівської премії 1904 року. Був одним з лідерів руху за незалежність Провансу. Мої співрозмовники були активістами руху за культурну автономію краю... Бідкалися, що молодь не розмовляє рідною мовою, ба не знає, хто такий Містраль... А сам Містраль, Поет — у вічності... Шануймося! Собор Собор — це, звісно, культова споруда. Головний храм єпархії, де відправляє богослужіння єпископ. Пожежа в Соборі Паризької Богоматері реактуалізувала це слово в активному публічному обігу в квітні ц.р. Вражаючі кадри жахливої пожежі в центрі Парижа облетіли весь світ і викликали чимало різножанрових тлумачень події. Ремінісценсій та асоціацій. Аж до пожежі у храмі Артеміди в античному Ефесі. Аж до бестселерного роману “Собор” Олеся Гончара, у якому йшлося про нищення духовної спадщини. Аж до лихої долі наших святинь дерев’яного зодчества, яких ми теж не вберегли від вогню. До головної нашої святині — Софії Київської, зруйнованої й пограбованої уперше Андрієм Боголюбським, а потому й ординцями, і відродженої стараннями Петра Могили та Івана Мазепи. З тривогою і пересторогою, аби не скоїлося чогось лихого. Собор св. Софії — духовне осердя нашого світу в прямому і переносному значеннях. Тут віками зберігалися духовні скарби, до яких припадали тисячі прочан. У богослов’ї поняття Софії означає Премудрість Божу — втілене Слово Боже. Структура храму відтворює середньовічну модель Всесвіту, зовнішній вигляд відповідає образу Граду Божого — Небесного Єрусалима. Тож недарма на площі біля святої Софії — місця для українців онтологічно сакрального, у січні 1919 року було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР — свято соборності (всеєдності) Української держави. Недарма ж саме тут у грудні 2018 року відбувся Об’єднавчий собор Українських православних церков, а в лютому 2019-го, після отримання Томосу, відбулася інтронізація блаженнійшого Епіфанія — предстоятеля Православної Церкви України. Отже, слово “собор” має також значення “зібрання”. Зрозуміло, адже первісно йшлося про спільноту віруючих, згодом — про збір церковних ієрархів (або ж “синод” — грецькою), на якому вирішуються важливі церковні справи. Нещодавно почесний патріарх Філарет, який вважає себе незаслужено незадіяним у справах керівництва Церквою,
На перехрестях історії · “Завдяки з’їздові українське питання виведено із тісного галицького загуменка на широкий європейський форум”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

«А на москалів не вважайте…» Російська мова як інструмент мовнокультурної та політичної експансії

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ Мимоволі згадалися Шевченкові: І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слав’янофіли Так і претесь… І всі мови Слав’янського люду — Всі знаєте. А своєї Дастьбі… Це про того Яна Коллара згадав 1845 року Тарас Шевченко, який на початку ХІХ століття у поемі в сонетах “Дочка Слави” висловив мрію про духовне єднання слов’янських народів на основі “мовного зближення”. Словацький і чеський поет, історик, фольклорист, етнограф вважав, що майбутня злука слов’янських народів здійсниться завдяки особливій ролі Росії в процесі реалізації ідеї слов’янської взаємності. Коллар надавав Росії особливу роль в об’єднанні слов’янських народів, схвалював ідею “мовного зближення” слов’ян, зокрема, пропонував концепцію створення “чехословацького племені”. Образ дочки Богині Слави у поемі Коллара символізує долю і надію всіх слов’янських народів, уярмлених і пригнічених, із трагічною історією, як особливо рідні поетові полабські слов’яни, але сповнених віри й сподівань на своє звільнення. Та передусім про духовне єднання слов’янських народів роздумував і мріяв цей романтичний виразник ідеї Славії — спільної батьківщини слов’ян, автор концепції об’єднаного слов’янства як історично визрілого цілісного культурного організму — “слов’янської нації”. Мимоволі згадуються рядки з поезії Миколи Костомарова “Діти слави, діти слави”: Стануть вкупі перед Богом Вольнії народи, Поклоняться розп’ятому, Завіт його приймуть…1 Мрія Миколи Костомарова про відродження слов’янських народів, освячена вірою Христовою (“тілько там, де дух господен/ тільки там і воля!/ Де любов Хрестова й правда,/ там і щастя, доля”), плекалася разом із вірою в майбутнє відродження України. Більше того, Микола Костомаров і його однодумці, передусім Тарас Шевченко, який своєю поетичною пристрастю просто таки налякав побратима (“Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Мене охопив страх… Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди!!!)2 стверджували неминучість відродження-воскресіння України та виповнення її християнської місії пробудити, воскресити інші слов’янські народи. Так, у написаному в 1859 р. листі, який був опублікований в січневому, за 1860 рік, “Колоколі” Олександра Герцена, Микола Костомаров стверджує, що в майбутньому слов’янському союзі “наша Южная Русь должна составить отдельное гражданское целое на всем пространстве, где народ говорит южнорусским языком…” І далі застерігає: “Пусть же ни великороссы, ни поляки не называют своими земли, заселенные нашим народом”.3 І справді, праці Яна Коллара були відомі Шевченкові в перекладах Осипа Бодянського — той опублікував в 1824 р. уривок із поеми “Дочка Слави”. Український поет також був знайомий з працею О. Бодянського “О народной поэзии славянских племен” (Москва, 1837). Цілком можливо, а в цьому був переконаний Іван Франко, що Шевченко був знайомий із працею Я. Коллара “Про літературну взаємність між різними племенами та говірками слов’янської нації” (1830), яка була перекладена російською мовою.4 У цьому трактаті словак Коллар уже не стверджував, що словацька мова не є самостійною і має заради формування “чехословацького племені” злитися з чеською, хоча його земляк, словацький філолог Антон Бернолак значно раніше, ще наприкінці 18 століття, обґрунтував необхідність упровадження мови словацького народу в літературу. Цю ж важливу національну мовнокультурну місію здійснив і Тарас Шевченко, який усвідомлював, як і шановані ним Вацлав Ганка, Василь Караджич і Павел Шафарик, що порятунок рідного народу від загрози асиміляції в умовах імперської колонізації полягає в утвердженні народної мови шляхом набуття нею статусу літературної. Так, перебуваючи в Седневі 1847 року, Шевченко пише передмову до другого, на жаль, нездійсненого видання “Кобзаря”, в якій він викладає свої погляди на сучасний стан української літератури та шляхи її подальшого самостійного розвитку на основі рідної, народної мови: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народі слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди”.5 Не випадково Шевченко в своїх поезіях звертався до образів Яна Гуса, Жижки з Таборова, Шафарика, Коллара, бо ідея слов’янської єдності, базованої на принципах свободи, рівності й братерства, поваги до національних мов, традицій, історії, була ним усвідомлена, засвідчена його творчістю та діяльністю Кирило-Мефодієвського товариства. Звільнення України від російського колоніального пригнічення та набуття нею свободи і незалежності можлива, вважав Шевченко, за умови національного мовно-культурного відродження, історичного самоусвідомлення, формування національної ідентичності українського народу та домагання спільно з іншими слов’янськими народами своїх прав і свобод, а то й революційного виборення своєї незалежності. Адже скликання Всеслов’янського з’їзду в Празі було прискорене проведенням у квітні 1848 року Франкфуртського національного конгресу, на якому йшла мова про створення “на історичних підставах” об’єднаної Німеччини. Видатний чеський історик і політичний діяч Франтішек Палацький зразу ж зреагував на цю ідею створення Великонімеччини і у своєму зверненні наголосив на праві чехів жити в своїй державі. На відновлення власних держав сподівалися і поляки, і хорвати, і словаки, і серби… І українці, які вже в травні 1848 року організаційно згуртувалися завдяки створенню 2 травня 1848 року у Львові Головної Руської Ради. Це була перша українська політична організація в Галичині задля обстоювання і виборення прав і свобод усього 15-мільйонного українського народу. Про це було заявлено в маніфесті від 10 травня 1848 р. і наголошено, що Головна Руська Рада підтримує національні права усіх поневолених народів Австрійської імперії. За два роки до появи Головної Руської Ради в Києві створюється українська таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське братство, програмні положення якого, викладені переважно Миколою Костомаровим у “Книзі буття українського народу” і “Статуті Слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія”, багато в чому збігалися з тими завданнями, які ставила перед собою Головна Руська Рада. Передусім це українське національне відродження, створення демократичної федерації слов’янських народів на чолі з Україною, зрівняння всіх слов’янських народів у правах щодо рідної мови, народної освіти, культури. Але ні Я. Коллар, ні П. Шафарик, ні В. Караджич, про яких згадує Т. Шевченко, не належали, як стверджує Іван Дзюба, “до панславістів “москвофільського” ґатунку, тих, хто прагнув опіки російського царизму”…6 А от такі українські пани-ліберали, як П. Лукашевич, Г. Галаган та інші “народолюбці”, тяжіли до московського слов’янофільства (Шевченко: “І в слов’янофіли// Так і претесь…”) Можливо, вони, як і прихильні до ідей російських слов’янофілів М. Максимович, О. Бодянський, і не знали про щедру матеріальну підтримку владою Російської імперії деяких поборників слов’янського відродження, які діяли на теренах Австрійської та Пруської імперій, а головне, до кінця не усвідомлювали, які ж цілі переслідує Російська імперія, здійснюючи гуманітарну експансію заради майбутньої злуки слов’янських народів на чолі з імперською Росією. Далеко не випадково на перший Всеслов’янський з’їзд, ідею проведення якого запропонував 20 квітня 1848 р. хорватський публіцист Іван Кукульєвич, а чеські діячі національного відродження її реалізовували, прибули й двоє російських представників — відомий революціонер-емігрант М. Бакунін та його соратник А. Милорадович. І хоча це був з’їзд слов’янських народів Австрійської монархії — чехів, словаків, хорватів, українців, проте в ньому брали участь й інші європейські народи — поляки, серби, чорногорці. До речі, цей конгрес європейських слов’янських народів, на якому були присутні 340 делегатів, проходив за колларівською концепцією “єдиного слов’янського народу”. На цей з’їзд слов’янських народів прибула українська делегація, яка змогла заявити про свої права і вимоги, про які йшлося 12 травня 1848 року на Головній Руській Раді. У роботі з’їзду брала участь і організована поляками делегація від галицьких русинів. Головна Руська Рада запропонувала українській делегації домагатися на з’їзді таких вимог: “1. визнати в Австрії окремішність українського народу, яка повсюдно затиралася польським чиновництвом; 2. завести українську мову у діловодстві і народних школах; 3. у вищих школах; 4. щоб всі австрійські чиновники в Галичині знали українську мову і всі закони нею друкувалися; 5. створити систему освіти для грекокатолицьких священників українською мовою, аби вони могли повноцінно виховувати народ; 6. зрівняти в правах і можливостях духовенство трьох обрядів; 7. щоб українці отримали гарантоване право на державні посади”.7 Слов’янський з’їзд у Празі 1848 року не зміг погасити польсько-українського антагонізму, бо хоча українці домоглися на з’їзді права української мови в гімназіях, польська влада в Галичині на це не зреагувала. “Та безперечно, найбільше і справді реальне значення мав з’їзд для освітлення українського питання і скріплення національної свідомості. Завдяки з’їздові українське питання виведено із тісного галицького загуменка на широкий європейський форум. Тоді ж зведено й першу битву за поділом Галичини”8, — підсумував згодом у спеціальному дослідженні слов’янського з’їзду, “того найкращого і вельми інтересного епізоду політичної емансипації і політичної славянської взаїмности галицьких Українців в 1848 р.”, відомий дослідник українсько-слов’янських мовно-літературних взаємин Іван Брик. Учасниками Всеслов’янського з’їзду, на якому, наголошуємо, галицьких українців представляли передусім представники Головної Руської Ради, було розроблено проект федеративного союзу австрійських слов’ян. Мета цього союзу — взаємний захист національних прав і свобод у майбутній федерації рівноправних автономних народів на чолі з конституційною династією Габсбургів. На розгляд з’їзду, який тривав 10 днів, із 2—12 червня 1848 року, в Національному музеї Праги, М. Бакунін подав програму нової слов’янської політики. Польський публіцист Карл Ліберт також запропонував свій проект програми слов’янської єдності. Але ці програмні документи не були прийняті передусім тому, що розпочалося празьке повстання (“Празька буря”), і програма з’їзду не була повністю реалізована. Згодом Іван Франко у статті “Основи нової слав’янської політики” опублікує оригінал програми, писаної М. Бакуніним французькою мовою під час бомбардування Праги австрійською армією під командуванням князя А. Віндішгреца, а також її дослівний переклад українською мовою. Міхаїл Бакунін пропонував утворити всеслов’янську федерацію, яка буде базуватися “на нерозривному та братерському зв’язку всіх народів, що складають слов’янську расу”.9 Революціонер Бакунін передбачав, що в це нове державне утворення, яке він називав Слов’янським Собором, увійде і російський народ, але намагався не вивищувати ні ролі Росії, ні російської мови в цьому новому устрої слов’янських народів. М. Бакунін, який не був на цьому з’їзді офіційним представником російського народу, підтримав ідею всеслов’янської федерації в межах Австрійської монархії, з якою на з’їзді виступив видатний словацький учений Л. Штур. Адже бунтар Бакунін ще 1846 року проголосив головною метою своєї революційної діяльності російську революцію, після перемоги якої буде утворено республіканську федерацію всіх слов’янських земель. Він прибув на цей з’їзд із метою налагодження співпраці російських і польських революціонерів задля повалення російської, австрійської та турецької монархії і створення на звільнених від деспотії землях федерації європейських республік. Цю ідею республіканської федерації всіх слов’янських народів М. Бакунін систематично обстоював і розвивав у таких своїх творах, як “Звернення до слов’ян”, “Основи слов’янської федерації”, “Внутрішнє облаштування слов’янських народів”, “Основи нової слов’янської політики”. У відомій своїй “Исповеди” Бакунін згадує один зі своїх виступів на Слов’янському з’їзді, в якому він наголосив: “Наше собрание есть первое славянское собрание; мы должны положить здесь начало
На перехрестях історії · “На першому Слов’янському конгресі було розроблено проєкт федеративного союзу слов’ян як рівноправних народів, але не під скіпетром російського монарха”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

новой славянской жизни, провозгласить и утвердить единство всех славянских племен, соединенных в одно нераздельное и великое политическое тело”.10 Але марево російського імперського панславізму вже тоді нависало над Європою, тому австрійські слов’яни воліли краще бути у федерації рівноправних народів “своєї” монархії — конституційної династії Габсбургів. Тай питання слов’янського походження росіян для слов’ян Європи було проблематичним. Для самої Московії-Росії як держави-конгломерату націй, етносів і народностей ще донедавна говорити переконливо про себе як слов’янську державу, яка відзначається історико-культурною єдністю на основі спільності мови, релігії, історії та інших культурних принципів об’єднання, не випадало. Процес завойовницького нарощення нових територій і підкорення нових і нових етносів тривав, тому для імперії було вкрай важливо виробити систему ціннісних орієнтацій, свою політичну концепцію, завдяки якій можна було утверджувати свою легітимність. Найкраще для цього надавалась Візантійська імперія з її божественною православною вірою, божественною місійністю і святим імператором, яка впала під ударами невірних. Важливо було те, що для Константинополя властива була не національна, а релігійна — православна — ідентичність. Російській імперії вкрай необхідна була глибока історична перспектива, релігійні та культурні ресурси, історико-культурна “генеалогія”, якої, звісно, не було в цьому конгломераті багатьох угро-фінських племен, слов’ян, татарів та інших народностей. Тому для свого ідеологічного самовизначення була обрана Давня Русь, як духовна спадкоємниця Візантійської імперії, і сама Візантія. Від Давньої Русі московити намагалися запозичити тип колективної культурно-політичної ідентичності, систему символів, міфів, спогадів, легенд, традицій, від Візантії — ієрархічну систему управління державою, віру і божественну обраність православного царя і богоугодного народу. Заради цієї мети московити перейняли візантійські титули, двірський церемоніал, зокрема, візантійський ритуал коронації та символи: двоголовий орел, скіпетр, щоденні церковні відправи тощо. Визначальною ідеєю, якою була просякнута політична концепція єдності православної церкви і династичної влади, став ідеал православної Росії як “Третього Риму”, начебто сформульований напівміфічним старцем-ченцем Філофеєм у посланнях 1523—1524 рр. до якогось із російських царів, здається, Василія ІІІ: “Два Рими впало, а третій стоїть міцно; четвертого не може бути”. Насправді ця теза “Москва — Третій Рим”, а отже, ідея іменувати Москву новим Константинополем і таким чином визначати для Московського князівства начебто Богом даровану місію звільнити від гніту Османської імперії слов’ян, передусім греків, болгар і македонців, визріла в середовищі православних греків-емігрантів. Саме грецький митрополит Зосима назвав ще 1492 року Москву новим Константинополем. Але тодішнім славословам допетровської патріархальної Московії, речникам ідеї “гниття Заходу” і апологетам месіанської ролі православно-монархічної Росії вкрай важливо було розпросторити на весь слов’янський світ ідею про величну місію Росії як визволительки пригнічених слов’янських народів, носія високих духовних цінностей, базованих на православній вірі, на сформульованій згодом міністром народної освіти при Миколі І С. С. Уваровим тріаді: “православ’я, самодержавство, народність”. Ідеалом Третьої імперії продовжують марити й ті сповідники історичного месіанізму росіян та відтворення “могутньої держави СРСР”, яких нині зараховують до кагорти постєвразійців. Це їм, тим, хто в нервовій лихоманці шукають-придумують вектор суспільного розвитку пострадянської Росії, нинішнім російським носіям “імперської ідеї”, представникам пострадянського постєвразійства Алєксандру Дугіну, Міхаїлу Юрьєву, Міхаїлу Леонтьєву та ін., нетерпиться таки відбудувати той “Третій Рим” поки що на пострадянському просторі, бо територія колишнього СРСР є, на переконання директора Інституту національної стратегії Російської Федерації Міхаїла Ремізова, зоною “природних і життєвих інтересів” Росії. Методи реалізації геополітичного проєкта — відтворення імперії, застосовуються різні. Від анексії Криму і окупації східних територій України до культурно-цивілізаційної і лінгвокомунікативної експансії, яка інтенсифікувала “три руйнівні для українського середовища процеси — етномарґіналізацію, культурну креолізацію та зросійщування”…11 По суті, вже тоді, на початку ХІХ століття, монархічна Росія активізувала інтелектуальну, творчу, наукову і, звісно, фінансову енергію на прирощення до російського імперського тіла тих слов’янських передусім народів, які формувалися в процесі боротьби за своє визволення як культурно-цивілізаційні організми, поставали як “нації-держави” (Ґегель). Нагадаємо, що на першому Слов’янському конгресі було розроблено проєкт федеративного союзу слов’ян як рівноправних народів, але не під скіпетром російського монарха, а на чолі з конституційною династією Габсбургів. Росія ж претендувала на одноосібне лідерство в європейському слов’янському русі й намагалася нав’язати цим народам російську мову як мову міжслов’янського спілкування. Орієнтація (і значною мірою прикуплення) була на національні еліти слов’янських народів, у середовищі яких формувалися національні цінності й пріоритети, відтворювався образ нації, її історична й мовно-культурна генеалогія. Зусилля російських монархістів, базовані значною мірою на щедрому фінансуванні, увінчалися успіхом у Галичині, де зразу ж після “Весни народів” 1848 р. за якихось два роки (1848—1849 рр.) москвофільство на якийсь час нейтралізувало енергію переважної частини галицької духовної інтелігенції, спрямованої на мовно-культурне визволення і національне відродження. “Російсько-руська” течія в період “Весни народів” 1848 року, як стверджує автор “Слова перестороги” Василь Подолинський, вже існувала в Галичині. Це течія виросла на ґрунті старорусинства і русофільства — на намаганні місцевих патріотів, мовно-культурних і релігійних діячів визначити національно-культурну самобутність та національну ідентичність західних українців — русинів. На той час ідеї про слов’янську взаємність та самобутність кожного слов’янського народу були популярними. Водночас в Європі і, звісно, в Галичині погляди бездержавних слов’янських народів були звернені на незалежну слов’янську державу, від якої чекали допомоги в боротьбі за своє національне визволення, що Російська імперія постійно обіцяла. Частина західних українців — русинів, зважаючи на спільну назву “Русь” та на подібність етнонімів “руський” і “русский”, легко потрапила на ідеологічний гачок москвофілів, які активно пропагували ідею єдиного російського (“русского”) народу та необхідність приєднання до Російської імперії. Так, у Львові галицькі москвофіли опублікували 1866 року в часописі “Слово” свій політичний маніфест у вигляді статті “Поглядъ въ будучность” під псевдонімом “Одинъ именемъ многихъ”, у якій русини-українці проголошувалися частиною єдиного народу від Сяну до Амуру.12 Іван Франко, який розвінчав галицьке москвофільство в багатьох статтях (“Іван Наумович”, “Із історії москвофільського письменства”, “Отець Антін Петрушевич”, “Іван Гушалевич”, “Ідеї” й “ідеали” галицької москвофільської молодежі”, “Стара Русь” і в сатиричних думах (“Дума про Меледика Плосколоба”, “Дума про Наума Безумовича”), вважав цей суспільно-політичний та мовно-культурний рух однією з “головних болячок нашого національного життя — розрив нашої інтелігенції на два табори: українофільський і москвофільський”.13 Івана Франка глибоко тривожило субсидування російським урядом, переважно через церкву, москвофільських видань у Галичині, на Закарпатті й Буковині, бо ці видання вели активну асиміляторську пропаганду, денаціоналізуючи і деморалізуючи населення краю, насаджуючи двомовність. Франко стверджував, що “москвофільство, як усяка підлість, всяка деморалізація — це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним”.14 Галицькі москвофіли, вважав він, це “швидше слуги кожного з російських урядів, його агенти і агітатори” і їх не слід трактувати як щось специфічно українське: “Кому ще не зовсім запаморочений розум, кого ще не чіпалася сліпота, сей добре тямить, що москвофільство, чи там кацапство, безнастанно спиняло і спиняє свобідний розвиток руської народності, що москвофільство збивало і збиває русинів на манівці, зводить їх на політичну блуканину”15, — писав Іван Франко у статті “Зміна системи”. Галицьке москвофільство, перебуваючи під прицільним контролем російської агентури, діяльність якої координувалася і фінансувалася російським посольством у Відні, виявилося потужною суспільно-культурною і політичною силою. В Галичині за російські гроші організовувалися антиукраїнські акції, діяли москвофільські культурні, наукові, освітні, видавничі інституції; москвофіли захопили у Львові Народний Дім, Ставропігійський інститут, театр “Руська бесіда”, Галицько-Руську Матицю, Руську Раду, опанували і заснували ряд часописів, серед яких “Зоря галицька”, “Пчола”, “Галичанинь”, “Галичорусский вєстнік”, “Слово”, “Проломь”, “Русское слово”, “Наука”, “Русская Рада” та ін. Особливо активно допомагало галицьким москвофілам очолюване спочатку А. Будиловичем, а згодом графом В. Бобринським “Галицько-руське благотворительное общество” в Санкт-Петербурзі. Крім того, російська влада офіційно, легальними способами щорічно виділяла “настоящим русским” у Галичині 60 тис. руб., а безпосередньо через міністра фінансів ще 25 тис. руб.16 Галицькі москвофіли на кошти, які щедро надходили з Росії, розгорнули активну “об’єдинительну пропаганду” — повели системну ідеологічну агітацію “в дусі слов’янофільства — культурно-політичної теорії про спорідненість слов’янських народів і потребу гуртування їх довкола великої Російської імперії як ідейно-цивілізаційної антитези супроти католицького і протестантського Заходу.17 Координував, спрямовував і фінансував цю ідеологічно-політичну кампанію в Галичині відомий російський учений і письменник, ідеолог російського панславізму Міхаїл Погодін, який у своїх численних працях заперечував існування українців як окремого народу з власною мовою і культурою, не вважав український історичний процес як самостійний і спадкоємний. Організована ним так звана “погодінська колонія” стала ядром москвофілів у Львові з числа відомих науковців, письменників, видавців, журналістів. До цього інтелектуального москвофільського табору перекинувся один із побратимів М. Шашкевича, колишній член “Руської Трійці”, видатний діяч українського національного відродження кінця 30-х—40-х років ХІХ ст. Яків Головацький. Цей, за визначенням Ірини Фаріон, “типовий ренегат-москвофіл”18 став чільним провідником “азбучної війни”, агентом “русского міра” в Галичині. Російська імперія, як правило, намагалася передусім прихилити до себе національну еліту, застосовуючи різноманітні маніпулятивні технології та використовуючи російських агентів впливу, які пропагували ідеї російського імперіалізму, фінансували і поширювали російську та російськомовну газетно-журнальну і книжкову продукцію. Особливий наголос у пропаганді москвофілів, російських панславістів робився на світовій значимості й величі російської мови і культури, завдяки якій і мало здійснюватися виховання інших народів в мовно-культурних традиціях російського народу. Таким чином відбувалося розмивання національної самоідентифікації, національна еліта втрачала свою культурну ідентичність, обираючи “лінгвістичну і культурну ідентифікацію з росіянами”.19 Далі буде. ——————— 1 Костомаров М. Твори: в 2 т. — Т.1: Поезії, драми, оповідання. — Київ: Дніпро, 1990. — С. 112. 2 Костомаров Н. Воспоминаніе о двух малярах// Основа. — 1861. — Кн. 4. — С. 49. 3 Костомаров Н.И. Украина (письмо к издателю “Колокола”)//Колокол. 1860. Л. 61.15 янв. 4 Кол[л]ар Иоанн. О литературной взаимности между племенами и наречиями славянскими. Отечественные записки. — 1840. Т. VIII. № 1; № 2. 5 Шевченко Т. Повне зібрання творів. У 12 т. Т. 5/Тарас Шевченко. — К.: Наукова думка, 2003. — С. 208. 6 Дзюба Іван. Тарас Шевченко серед поетів світу. К., “Либідь”. — 2017. — С. 315. 7 Баган О. “І ми в Європі”. Українство і слов’янська ідея в історії й перспективі /Олег Баган//Універсум. — № 7—8. — 2013. — С. 54. 8 Брик Іван. Слов’янський з’їзд у Празі 1848 р. і українська справа. — Записки Наукового Товариства імені Шевченка. Том СХХІХ. Львів. 1920. — С. 215. 9 Франко Іван. Основи нової слов’янської політики Бакуніна. — Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Львів. 1912. Т. 109. — Ст. 161. 10 Славянские съезды ХІХ—ХХ вв. Москва. 1994. — С. 54. 11 Кісь Роман. Глобальне — національне — локальне (соціяльна антропологія культурного простору). Літопис. Львів. — 2005. — С. 265. 12 Набитович Ігор. Дерево життя літературного роду. К., Дух і літера. 2018. — С. 241 13 Франко І. “Ідеї й ідеали” галицької москвофільської молодежі // Франко І. Зібр. тв.: у 50 т. — Т. 45. — С. 410. 14 Франко І. Зібр. тв. у 50-ти т. — К.: Наукова думка, 1986. — Т. 46. — Кн. 2 — С. 261. 15 “Життє і Слово”. — 1896. — Кн. 3. — С. 158. 16 Любченко В. Б. Москвофільський фактор і російська влада напередодні та під час війни// Велика війна 1914—1918 рр. і Україна. — К., 2013. — С. 124. 17 Баган Олег. Іван Франко про галицьке москвофільство (Національний етюд) — Українська літературна газета. — № 11, 1 червня 2018 р. 18 Фаріон Ірина. 1. Москвофільство Львова: історія. 2. Москвофільство Львова: сучасність. — “Слово Просвіти” ч. 47, 22— 29 листопада 2017 р., ч. 49, 7—13 грудня 2017 р. ч. 48, 29 листопада— грудня 2018 р. — С. 13. 19 Єва М. Томпсон. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм. К., Вид-во Соломії Павличко “Основи”. 2008. — С. 49.
Культура без провінції · “У центрі уваги була, звичайно, історія Глухова й Глухівщини”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Сіверщина краєзнавча (травень—червень 2019 р.)

о. Юрій МИЦИК, д. іст. н., проф., засл. діяч науки і техніки України Така надзвичайно важлива галузь історичної науки, як краєзнавство, розвивається в Україні з труднощами і нерівномірно. Ще в совєтські часи краєзнавство заборонили (1929 р.) і лише в 60-х рр. ХХ ст. почали відроджувати. Але в брежнєвськосусловські часи, особливо після зняття з посади першого секретаря ЦК КПУ Шелеста і приходу на його місце Щербицького (1972 р.), знову настали лихі часи для краєзнавства. І все ж воно вистояло! І тут, безсумнівно, серед історичних регіонів України пальма першості належить Сіверщині. Досить сказати, що в Чернігівській області регулярно проводять конференції і видають збірники з їхніми матеріалами у Чернігові, Батурині, Ніжині, а у Сумській — у Сумах, Глухові, Конотопі. Іншу картину бачимо в областях півдня і сходу України, і це одна з причин популярності ідей “русскаго міра” серед частини тамтешнього населення… Лише у травні-червні 2019 р. на Сіверщині було проведено три важливі конференції. Першими за хронологією були науковці та музеєзнавці однієї з гетьманських столиць — Глухова. 30—31 травня там відкрилася чергова Всеукраїнська конференція “Сіверщина в історії України”, організаторами якої виступили Національний заповідник “Глухів”, Центр пам’яткознавства України та Глухівський національний педуніверситет. Перед початком конференції її учасники отримали фундаментальний том (уже 12-й), в якому було вміщено доповіді близько 100 учасників з різних міст України. Доповіді було розділено на 5 груп: пам’яткознавство та пам’яткоохоронна справа, історія та культура давніх часів і середньовіччя, нова історія, музейна справа. Хоча тематику не обмежували (було представлено доповіді й статті стосовно краєзнавства всієї України), але у центрі уваги була, звичайно, історія Глухова й Глухівщини. Відкрив конференцію кандидат архітектури Василь Вечерський доповіддю “Охорона культурної спадщини в історичних містах”. З не меншою увагою заслухали доповіді к. іст. н. Сергія Єсюніна, присвячену вивченню “ПСЗ (Полного собрания законов Российской империи) як джерела до історії Глухова”, к. іст. н. Богдана Галя про пожежні команди в містах Лівобережної України кінця ХVІІІ — першої половини ХІХ ст., Яніни Діденко про старожитності Чигиринщини у творах Тадеуша Падалки, Олени Кужельної про впровадження системи сільських виконавців на Шосткинщині у1924—1925 рр. та ін. Особливий інтерес викликали доповіді к. іст. н. Інни Тарасенко та Миколи Гороха, в яких порушили заборонені в совєтські часи теми. У першій доповіді — “Про відносини між глухівцями та військовими російського глухівського гарнізонного полку в п. п. ХVІІІ ст.” І. Тарасенко зупинилася на неприкрашеній картині перебування російських військ у Глухові. Тут замість традиційної ідилії, яка змальовувалась у офіційній історіографії, бачимо картину майже постійних конфліктів, викликаних свавіллям солдатні (побиття, крадіжки, навіть гвалтування жінок і вбивства). В іншій доповіді (“Політична карикатура на шпальтах окупаційної преси: Сумська область (1941—1943 рр.)” аналізувалися матеріали окупаційних газет “Новий час” (Шостка), “Визволення” (Конотоп), “Сумський вісник”, “Останні вісті” (Кролевець) та ін. Вони містили інформацію, потрібну гітлерівський владі. Водночас у них влучно критикували сталінський режим. У низці статей-доповідей містилася публікація архівних документів як от матеріалів глухівської міської ратуші ХVІІ- ХVІІІ ст., документи з історії роду знаменитого українського композитора ХVІІІ ст. Дмитра Бортнянського (д. іст. н. Ю. Мицик, к. іст. н. І. Тарасенко). Завершилася конференція екскурсією до старовинного Путивля. 6-7 червня естафету підхопив Батурин. Тут було проведено вже ХVІ Батуринські читання, присвячені 350-й річниці заснування гетьманської резиденції у Батурині, які відбулися на терасі палацу гетьмана Кирила Розумовського. На цьогорічному науковому заході, організаторами якої є Національний історико-культурний заповідник “Гетьманська столиця”, Національний університет “Чернігівський колегіум” імені Т. Г. Шевченка, Центр пам’яткознавства НАН України, Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, Чернігівська обласна організація Національної Спілки краєзнавців України було подано рекордну кількість доповідей — 56. На початку пленарного засідання чернігівський дослідник Сергій Павленко презентував власну книжку “Батуринська фортеця”, що нещодавно вийшла у світ у видавництві “Мистецтво”. Також було презентовано поважне археографічне видання Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України — “Архів ранньомодерної Української держави. Т. 2: Документи Ніжинського полкового суду 1736—1747”. Виступи Віталія Мамалиги, Юрія Мицика, Інни Тарасенко, Наталі Саєнко, Каріни Солдатової, Сергія Токарєва, Сергія Зозулі, Акаша Крішана, Алли Попружної, Ніни Воробей, Галини Євсеєвої, Зої Сніжок та інших дослідників охопили широке коло теоретичних та прикладних питань вітчизняної історії доби Гетьманщини й актуальних проблем сучасного музеєзнавства, пам’яткознавства, краєзнавства. Було підкреслено особливу роль Батурина у державотворних процесах ХVІІ— ХVІІІ ст. Матеріали ХVІ Батуринських читань буде оприлюднено в черговому збірнику наукових праць “Батуринська старовина”. А 20 червня відбулася конференція “Пантелеймон Куліш та його доба” у Борзні і с. Оленівка Чернігівської області, присвячена 200-літтю від дня народження класика української літератури і вченого П. Куліша. Її організатори — науковці Інституту історії та Інституту української археографії та джерелознавства (ІУАД), до котрих приєдналися історики з Національного університету “Чернігівський колегіум” та музею-заповідника П. Куліша “Ганнина пустинь”. Київський десант науковців очолили заст. директора Інституту історії д. іст. н. Геннадій Боряк та директор ІУАД Георгій Папакін, які виступили з цікавими доповідями. Не менш цікавими були доповіді докторів іст. наук О. Яся (“П. Куліш і великий український історичний наратив”), Федора Медвідя (“Історіософська концепція П. Куліша в контексті українського національного відродження”), Ірини Колесник (“Епоха Куліша: “казус відсталості” як історичний ексклюзив”), Олександра Удода (“Історіософсько-публіцистичне осмислення П. Кулішем української минувшини”), доповіді о. Юрія Мицика, Оксани Ковальчук ік. іст. н. Інни Тарасенко про археографічну діяльність П. Куліша. У доповідях інших науковців з Києва, Чернігова, Кривого Рогу, Качанівки (Сергій Зозуля, Наталя Барабаш, Катерина Кравченко та ін.) розглядалися зв’язки письменника з Тарновськими, історична топографія Ніжина за романом “Чорна рада”, заслуги роду Білозерських у збереженні та популяризації творчої спадщини Куліша. Конференція завершилася у с. Мотронівці — родовому гнізді П. Куліша й Білозерських, де науковий співробітник музею “Ганнина пустинь” Алла Богдан провела екскурсію-лекцію “Життя і творчість Пантелеймона Куліша у Мотронівці”. Загалом усі три конференції зробили великий внесок у науку, зокрема в історичне краєзнавство, викликали значний інтерес громадськості, а їхні матеріали ефективно використають працівники музеїв у патріотичній просвітницькій діяльності.
Культура без провінції · “У центрі уваги була, звичайно, історія Глухова й Глухівщини”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

На пошану українського Державника

“Він був Українцем. Не хохлом, не малоросом, а Українцем. Послідовним, тверезим, упертим. Але цю впертість спрямовував на користь державі. Волинське коріння таки далося взнаки. Мрі! яв про успішну, потужну, визнану у світі й шановану цим світом Україну... Від природи був дуже сильним. Тому й не гнувся: ні у прямому, ні в переносному значенні. Мав власну гордість і гор! дість за державу, якій щиро та вірно служив. І нікому не дозволяв ображати її честь. А ще — ніколи не торгував собою заради яки! хось швидкоплинних політичних (не кажучи вже про фінансові) ін! тересів. Де б він не працював — Україна була понад усе”. З ініціативи та сприяння Волинського братства в Старому Чор! торийську на Волині відкрито меморіальну дошку видатному укра! їнському дипломатові — Надзвичайному і Повноважному Послу Ук! раїни, народному депутату України 2 скликання Антону Бутейку. Георгій ЛУК’ЯНЧУК Понад 20 років у столиці України діють земляцтва, що гуртують киян, які народилися в різних регіонах. Серед найбільш відомих своїми громадськими ініціативами — Волинське братство, якому цьогоріч виповнюється 20 років. На рахунку Міжнародного громадського об’єднання — сотні благородних справ. 28 червня (на День Конституції України) з ініціативи та реального сприяння Волинського братства (голова — народний депутат попередніх скликань Сергій Шевчук) у смт Старий Чорторийськ було відкрито меморіальну дошку відомому в Україні і далеко за її межами землякові — видатному українському дипломатові Антону Бутейку. Її встановлено на фасаді середньої школи, яку він колись закінчив. У церемонії відкриття взяли участь президент Волинського братства академік Микола Жулинський, родичі Бутейка, односельці, представники Волинського братства, поважні гості з району та області. Надзвичайний і Повновжний посол України О. Моцик окреслив довгий і плідний професійний шлях Антона Бутейка від стін цієї звичайної сільської школи до Організації Об’єднаних Націй, де відомий дипломат представляв Україну, захищаючи її інтереси. А Микола Жулинський закцентував на тому, що Антон Бутейко був ще й розробником Основного закону — Конституції України, коли працював у Верховній Раді. Тож глибоко символічним є те, що меморіальну дошку А. Бутейку відкривали саме на День Конституції, до творення тексту якої він мав безпосередній стосунок! Директорка школи О. Брик зазначила, що меморіальна дошка при вході до навчального закладу буде щоденним нагадуванням кожному учневі, що доля кожного — в його власних руках! Керівництво школи разом із представниками Надзвичайний і Повновжний посол України О. Моцик на відкритті меморіальної дошки А. Бутейку місцевої влади поділилася ідеєю створення в стінах Старо-Чорторийської школи меморіального музею Антона Бутейка та інших історико-героїчних постатей, які народилися в цьому давньому краї та прославили його своми трудовими і ратними подвигами в ім’я рідної Батьківщини. Водночас відбулось урочисте підписання угоди про співпрацю між МГО “Волинське Братство” та дирекцією Старочорторийської школи задля поповнення фондів шкільної бібліотеки.
Пам’ять · “Тепер на Небесах багато заспівчан приймуть побратима у своє коло”. 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗

Погас вогонь білоцерківського Прометея

Велика жалоба прийшла у Білоцерківську “Просвіту”. Зупинилося серце великого сина Білої Церкви, поета від Бога, літературного критика, перекладача, громадського діяча, життєлюба і доброго сім’янина Володимира Опанасовича Іванціва. Народившись у сім’ї священнослужителя, Володимир Опанасович відчув на собі невидиме і тяжке пригнічення, коли соціальний стан був ледь чи не вироком. Зміг реалізувати себе у виробництві, коли прийшов у ливарний цех юним хлопцем, протягом кількох років став провідним спеціалістом. Тоді доля звела його з однодумцями, які яскравими Волосожарами засяяли на небі української літератури. Літстудія “Заспів” стала справою життя Володимира Опанасовича, його гордістю. Саме там, у творчих і дружніх суперечках, відшліфовувалися вірші, які стали основою його першої збірки “Русява Рось”. Тепер на Небесах багато заспівчан приймуть побратима у своє коло. Подвижництвом і невтомним ентузіазмом відзначалася його участь у відродженні товариства “Просвіта”, багаторічним очільником якої він був. Тоді Таїна БРАТЧЕНКО, м. Біла Церква Володимир Іванців був не лише письменником, не лише просвітянином і громадським діячем, а постійним і незламним борцем за волю нашого народу, за незалежність України, за збереження рідної мови. Дехто недолюблював його за різкість і прямолінійність, за впертість і загострене почуття справедливості. Адже він не визнавав ніякого пристосуванства й компромісів, ніколи не кривив душею. Пригадую першу зустріч з ним. Наприкінці дев’яностих років, за телефонною домовленістю, завітала до нього в гості. Володимир Панасович обіцяв дати оцінку моїм оповіданням. Двері відчинив літній суворий чоловік з насупленими бровами й козацькими вусами. Він прискіпливо вичитав текст, багато викреслював, виправляв так, що незайманими лишалися кілька рядків на кожній сторінці. — Треба усе виправити і переписати! — похмуро заявив. — А може і не треба надалі писати? — несміливо запитала. — Як це не треба? Ви що — вважаєте працю письменника легкою? Ідіть і пишіть! Чекаю наступного тижня з виправленим текстом! — наказав сердито. І чомусь не змогла не послухатися такого чоловіка, впевненого в собі і в мені. Тому прийшла до нього знову. Так Володимир Панасович став моїм редактором і наставником. Чимало білоцерківських письменників видали свої твори за редакцією Володимира Іванціва. Сам письменник мав талант ліричного і філософського поета, полум’яного публіциста, гострого сатирика й гумориста і чудового перекладача. У його творчосз’являються його збірки “Вернутися дощем”, “Знаки злодіяки”, “Український терпець”, “Трички-брички”, “Івангеліє від Іванціва”, “През шаблю маєм право”, “Автограф кохання”, “Окраєць часу”, “Кобзар білоцерківський”, “Відкритим текстом”, “Поглянь на себе у своїй сльозі”. Але справжнім громадянським подвигом стала його праця “Подолання синдрому Гоголя”, упорядкування книги спогадів “Голокіст”, матеріалів науково-практичної конференції “Голод 1932—33 рр. — найбільша трагедія України”, “Голодомор у Білій Церкві”, створення літературної антології “Заспів” на Пороссі” та співавторство в книзі “У часі Руху в просторі “Просвіти”. До останнього свого дня Володимир Іванців не полишав літературну працю. За кілька днів до смерті він поставив крапку в фундаментальній праці “Смак води, або Бог не коловорот”, де систематизував літературознавчій критичні нариси, статті та дослідження творчості білоцерківських письменників і літераторів. На жаль, побачити книгу йому вже не судилося. На порозі вічності Поет пише вірш, який став його лебединою піснею: FINITA Я припиняю боротьбу, І ця поразка остаточна. Її сприйняв би, може, мовчки, Та стогін кривдно рветься з вуст. Жорстока юносте, не троль Душі забутими думками: Не прокидаються вулкани, Коли спустошене нутро. Марното страчених звитяг, З чим ти постанеш перед Богом, Коли обріже обрій шлях Відразу за твоїм порогом? До неба творячи мольбу, Ти пропливеш над ним святочно… І ця поразка остаточна, Я припиняю боротьбу. 08.07.2019 р. Білоцерківські просвітяни схиляють голову перед світлою пам’яттю Володимира Іванціва і розділяють з його сім’єю цю непоправну втрату. Спіть спокійно, Поете і Громадянине! Білоцерківська “Просвіта” то. За ним рухалася я, ховаючи ніс і намагаючись втримати за руку його онука, який підстрибував від холоду, мов горобчик. А за нами, зіщулившись, затуливши капюшоном половину обличчя, просувався столичний письменник. Коли нарешті увійшли до коледжу, то спитала у Володимира Панасовича, як він наважився взяти з собою дитину в таку негоду? На що мій наставник поважно відмовив: “Так він же майбутній чоловік! І він знає, що повинен сьогодні прочитати вірш про Кобзаря!” Ось таким був завжди: вимогливим до себе, до інших і навіть до найрідніших. Він був готовий захищати всіх, кого скривдили, і добиватися справедливості. Але тільки не для себе. Нагадаю факт, коли Володимир Іванців запропонував свою збірку на обласну премію ім. Григорія Косинки. Для перемоги йому не вистачало лише двох голосів від членів журі. І тоді колишній голова Київської обласної організації спілки письменників заявив, що він за правом головування має два голоси і віддає їх на користь своєї дружини-поетки, яка також претендувала на цю премію. Вона її виграла. Програла справедливість. Але й не сказати, що Володимира Іванціва недостатньо цінували. Коли три роки тому двоє колег — просвітян стали клопотати щодо присвоєння йому звання “Почесний громадянин міста”, то жодного з підписантів нам не довелося вмовляти. Навіть навпаки: більшість із них дуже дивувалися, що Іванців досі не має цього звання. Сам же Володимир Іванців ніколи не домагався ні медалей, ні звання, ні голосів журі на літературних конкурсах. Тому назавжди отримав найвищу і найпочеснішу нагороду — визнання людей.
Пам’ять · “Тепер на Небесах багато заспівчан приймуть побратима у своє коло”. 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗

України сином зріс

2 липня 2019 р. Михайлові Іванюку виповнилося б 90 років, його ім’я відоме не тільки в нашому районі, області. Його добре знають в Києві та інших містах України, де він побував з патріотичною місією. Педагог, краєзнавець, фольклорист, письменник, громадський діяч Михайло Іванюк за 48 років своєї публіцистичної діяльності опублікував чимало матеріалів на сторінках місцевих газет. З ініціативи та його участю у Вижниці збудовано пам’ятник Тарасу Шевченку, Лук’яну Кобилиці, символічну могилу “Борцям за волю України”, пам’ятну каплицю на місці Буковинського віча 1918 р., встановлено і посвячено Хрест на місці розстрілу енкаведистами у Вижниці селян 10 жовтня 1944 року. З 1959 року Михайло Іванюк працює інспектором шкіл Вижницького райвідділу освіти. Умови роботи були важкими, транспорту не було, школи працювали у дві зміни. Ввечері навчалися дорослі. У таких умовах працював до 1973 року. За цей час сходив пішки усіма стежками краю від села Волока до Сарати на Путильщині (на той час належали до Вижницького району). Михайло Іванюк вважав цю працю почесною, бо колись на такій посаді в цьому районі працював письменник Юрій Федькович. Станом на травень 1993 року в населених пунктах Вижницького району діяло 37 осередків “Просвіти” із кількістю 645 членів, це було найбільше і найактивніше райоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка у Чернівецькій області. На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року у Вижницькому районі за Самостійну Україну було віддано 96,3 % голосів, це один з найкращих результатів серед районів Чернівецької області. Починаючи з 1989 року Михайло Іванюк разом зі своєю дружиною Михайлиною брали активну участь у національно-патріотичних заходах, що відбувалися у Чернівцях та інших населених пунктах Буковини і Гуцульщини. Співали патріотичні пісні у хорі “Просвіта” і церковних хорах Вижниці та Виженки, а найкращою пам’яткою по собі залишили створений краєзнавчий музей. Вшановуючи патріота рідного краю, у краєзнавчому музеї Іванюків зібралася творча інтелігенція Вижниччини. Вечір-спогад “України сином зріс” організовано з ініціативи районного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта”, Вижницької районної бібліотеки, творчої інтелегенції. С. Д. МЕНЗАК, провідний бібліотекар Вижницької районної бібліотеки
Пам’ять · “Тепер на Небесах багато заспівчан приймуть побратима у своє коло”. 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗

Пам’яті товариша

Яким він був… Коли ще пече біль від несподіваної втрати, дуже важко писати про близьку людину в минулому часі. ті всі книжки особливі і цікаві. Та на мою думку, поетична збірка “Поглянь на себе у своїй сльозі” є найбільшим літературним досягненням і найвищим успіхом автора. Хоча написана в страшний для нього час — після передчасної смерті доньки. Горе не зломило його, а весь біль вилився в поетичні рядки, які диктувало серце. Навіть коли підступна хвороба прикувала до ліжка, коли він міг пересуватися лікарняною палатою лише на милицях, все одно не здався хворобі і продовжував писати. І в лікарні він не залишався насамоті. Щодня до нього приходили відвідувачі: письменники, журналісти, просвітяни, бібліотечні працівники, громадські активісти, колишні колеги з заводу… Зрозуміло, що насамперед, запитували про здоров’я, а він — про те, як ведеться робота в “Просвіті” і мусила, як його вихованка і просвітянка, “звітувати”. Адже він багато років очолював Білоцерківську міськрайонну “Просвіту” і був справжнім лідером наших просвітян. Жодна громадська акція, мітинг, національне свято не обходилися без участи нашої організації завдяки її очільнику. Володимир Панасович не любив, коли хтось спізнювався і міг зробити іронічне зауваження. Та якось він спізнився сам. Попросив пробачити і пояснив причину: затримався після роботи на дачі і тому не встиг перевдягнутися. Ми були ошелешені: чоловік, якому вже майже вісімдесят років, їздить разом з дружиною на велосипеді на дачу, а після роботи ще й поспішає на засідання у “Просвіту”! Він мав стійкий характер бійця, відчайдушну козацьку вдачу, тверду впертість і, водночас, добре і щире серце, відкрите лише для рідних і друзів. Він першим приходив допомогти і підтримати тих, хто цього потребував. А його патріотизм був природнім і спорідненим з душею, як батьківська кров, як гени роду, що передаються дітям. До речі батько Володимира Іванціва служив священиком до революції і за радянських часів. Пригадую випадок, який це підтверджує. Коли Володимир Панасович очолив “Просвіту”, в нашому місті День Соборності України відзначали, як велике національне свято. Воно планувалося заздалегідь, тривало майже тиждень, запрошували київських письменників, які разом з нашими проводили творчі зустрічі в університетах, гімназіях і коледжах. Одного року 22 січня виявилося дуже холодним і морозним днем. Тоді в усіх школах Києва і області скасували заняття. “Хто боїться морозу, то хай гріється вдома! А хто не боїться — той загартується!” — промовив наш голова “Просвіти”, який не збирався скасовувати заходи на честь Соборності України. Мені тоді випало виступати у технолого-економічному коледжі разом з Володимиром Панасовичем і відомим київським поетом. Коли ж я побачила поряд з моїм наставником його восьмирічного онука, то здивуванню не було меж. Сніг заліплював очі, мороз жалив обличчя, та Володимир Панасович впевнено крокував попереду, натягнувши до брів шапку, але навіть не піднявши коміра паль­
“Павло Мовчан — не тільки нестримний руйнач · літературних догм, але і творець, · будівничий української держави”. · 8 З роси й води! · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

і зрадництво та історичну амнезію — і зовнішню агресію віковічного ворога України. Нещодавно підпис Павла Мовчана і Любові Голоти з’явився у листі 20-ти українських письменників, серед яких Іван Дзюба, Дмитро Павличко, Михайло Слабошпицький, Михайло Сидоржевський та інші — цей лист висловлює тривогу з приводу повзучого російського реваншу, та містить підтримку євроатлантичному курсу України, що його проголошує партія “Європейська солідарність” П. Порошенка. Проросійські сили зваблюють нас миром з міжнародним злочинцем Путіним, забуваючи про досвід миролюба Чемберлена, який приніс Британії ганьбу і війну. Нас гіпнотизують “новими обличчями”, забуваючи, що кожна нація пишається “старими вічно” обличчями Учителів, Будителів, Поетів і Пророків. Нові провінційні месії намагаються відучити нас від високих слів і понять, привчити до пофігізму, до гасла “А какая разніца?!”, до люмпенського безнаціонального суржику. Але є в нас високі слова і високі поняття, непідвладні ніяким “кварталам”. В нас є поезія Павла Мовчана: О земле, зрощена з душею, домівко вічності і снів, — співмірен кім’яхові глею, сніжинці, що лягла долів; постав я з тебе, повертаюсь у твоє лоно день за днем суть — не вагу — я зберігаю, виснажуємось навзаєм. Твій холод і мене холодить, Твоє тепло — моє тепло; Ти — суть, ти — плоть мого народу, Ти — те, що буде, що було… не відніму, — додам любові, змертвілу глину оживлю і возвеличу в кожнім слові: о земле, я тебе люблю! но перетворили Вас, Павле Михайловичу, на непохитний Символ і Оберіг нації. Не можна не виділити надзвичайно важливий аспект Вашої діяльності, який викликає злобу і ненависть та хвилю заборон і нищення збоку російського путінізму. Йдеться про організаційне зміцнення та вплив Світового українства на події, пов’язані з анексією та окупацією української території Російською Федерацією. Саме Ви були в числі фундаторів УВКР та проведенні Всесвітніх Форумів українців, де відіграєте ключову роль спільно з когортою просвітянських активістів. Наша сила в єдності та випестуваному молодому патріотичному поколінні, яке продовжить нашу просвітянську візію. Не зупиняймось на досягнутому… З Луганщини “Просвіта” Вам бажає Добра, здоров’я, довголіття, Щастя безмежного ще на століття, Хай скрізь буде лад — на роботі, в сім’ї — І радість на серці, і хліб на столі, Хай світлою буде життєва дорога: Любов від родини і ласка від Бога!.. З роси й води Вам, дорогий Павле Михайловичу!” Від імені і за дорученням правління Голова Луганського обласного об’єднання ГО ВУТ “Просвіта” Володимир СЕМИСТЯГА
“Павло Мовчан — не тільки нестримний руйнач · літературних догм, але і творець, · будівничий української держави”. · 8 З роси й води! · с. 8сторінка оригіналу ↗

Митець і політик

Юрій ЩЕРБАК, Голова Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка звання, чини, і нагороди, що присвоюються президентами, урядами, комітетами, бюрократами — і які нерідко бувають випадковими, необ’єктивними, в суєті суєт народженими. Але є найвищі у світі звання, що проростають природною силою долі, наче розлоге, могутнє дерево, що виривається з-під землі на волю — і ніяка сила його не в змозі зупинити: ні вічна мерзлота диктатури, ні пустельне безводдя безпам’ятства, ні вбивчі вітри токсичних ідеологій. Це звання — український Поет. То є стихійна могутня сила слова тривоги, щастя, захоплення життям, сила любові й трагічних пророцтв, сила, яку породжує нація для того, щоб утвердити свою правду у часі й просторі. Серед таких поетів милістю Божою бачу Павла Мовчана. Поета, який створив фантастичний світ плетива українських слів — напівзабутих, ще не відкритих, архаїчних і модерних слів, об’єднаних язичницькою енергією поетового генія. Своєю перекладацькою подвижницькою працею Павло Мовчан привів в Україну десятки інших поезій, запаливши в нашому небі ціле сузір’я поетів іноземних. ­Павло Мовчан — не тільки нестримний руйнач літературних догм, але і творець, будівничий української держави. Він будує “Просвіту” — українську духовну державу всередині держави бездуховної, неукраїнської. Він бореться за українськість тої держави, яка 28 років блукає над прірвою, поборюючи внутрішню корупцію
“Павло Мовчан — не тільки нестримний руйнач · літературних догм, але і творець, · будівничий української держави”. · 8 З роси й води! · с. 8сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Шляхетний і непоборний!

день ювілею голови ГО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка П. М. Мовчана інтелігенція Луганщини, як і вся наша славна просвітянська родина, щиро привітали свого Провідника. Великий луганець, почесний член Луганського обласного просвітянського об’єднання Микола Руденко наставляв нас, що “Шанують лиш того народи, // Хто власну ниву розорав”. Він і є саме той плугатар, який безустану розорює й засіває ниву українського державотворення, щоб зійшла сучасна українська політична нація та народилась модерна європейська Українська держава. Луганці знають і поважають його як видатного політика-державника, відомого далеко за межами нашої Вітчизни визначного громадського діяча, який, спираючись на здобутки своїх попередників, не тільки відтворив просвітянський рух в Україні, в основі якого закладені історичні підвалини вітчизняного державотворення, а й наповнив новим змістом духовні орієнтири сучасного культурно-освітнього виміру на засадах україноцентризму та гармонії з діяльністю вищих космічних сфер. Він — яскравий представник українства — не тільки сумлінно вірою і правдою слугує своєму народові, ай є яскравим уособленням його шляхетності та непоборності, дороговказом на складному історичному роздоріжжі. Філософія “Нас не зупинити і не подолати!”, як і прозорлива передбачуваність наслідків “ігроманії” різновекторних сил на державницькому полі, чимало кому “колять очі”. Вони незручні нікчемам-обивателям, недолугим міщанам і політичним опонентам, деградованим владоможцям, які за Григорієм Сковородою “самі собі на умі”. Літературна та перекладацька діяльність Павла Мовчана, попри її глибоку філософічність, терниста. Не всім вона до смаку в нашій країні, бо, на жаль, не всі доросли до неба. Але правда в тому, що її зрозумів та визнав увесь цивілізований світ. Адже Мовчанова Космологія і Логос — це Всесвіт, який потрібно пізнавати. Вони від Бога. Й тому не мають і ніколи не матимуть обмежень та кордонів. Згадуємо приїзд П. Мовчана 1997 року до Луганська. Глибоко проаналізувавши та вникнувши в ситуацію в середовищі місцевих національно-патріотичних сил, він її не тільки “розрулив”, а й гармонізував, опікуючись до цього часу просвітянськими структурами області. Ось чому випестувані ним, вони не зрадили українській національній ідеї та здобуткам державотворення на крайньому сході України. Зорганізувавшись і піднявшись на відсіч російській військовій агресії і озброєним проросійським посіпакам, місцеві просвітянські сили, попри заборони й переслідування рашистів, продовжують нелегально виконувати свою місію на непідконтрольній Україні поки що частині Луганщини. То ж передали Павлу Михайловичу віншування й від тих, хто, ризикуючи власним життям, й нині працює на Україну, захищає її в умовах війни в Луганську, Алчевську, Брянці, Кадіївці, Антрацитівському, Лутугинському, Перевальському, Ровеньківському районах: “…Попри Вашу байдужість до вихвалянь і лестощів, переконані, що титанічне подвижництво в ім’я України-неньки дав­
“Спасибі Вам за те, що ми в одному українському часі, українській державі, Українському домі” · 9 З роси й води! · с. 9сторінка оригіналу ↗

В українському часі з промови Павла Мовчана на ювілейному вечорі в «Українському домі»

Перед тим, як подякувати Вам, ­шановні мої друзі-сучасники, хочу висловити ­хвалу Всевишньому за те, що ­народився ­українцем у минулому сторіччі в ­органічному середовищі, яке не втрачало зв’язків з українською землею… Моє покоління ­дітей війни знало, як добувати вогонь ­кресалом, які можна злаки ­споживати, а які — ні, нам в дитячі очі заглядала смерть, і ми полотніли, бо впізнавали в тих очах ще вчора живих родичів… Але ­трагізм життя не затьмарював самого життя, яке виявляло себе у вибиванні ложкою на заслінці від печі гопака, неймовірного солоду синього грудкового цукру чи гіркоти краденого тютюну в “самокрутках”… У наших зіницях біліли сонячні полотна, розстелені побіля річки Раківка… А слух наш переповнювався не лише голосінням над забитими, але і розлогими співами за великими столами з нагоди ­толоки чи весілля, чи храмового свята… Ми затерпали від радості, коли поверталися фронтовики, а згодом і вихудлі засланці з пекельного краю, який називали Сибіром… Замість самогонки — денатурат, замість м’яса і риби — печені буряки, пиріжки з квасолею… А понад усім цим — розлога, безмежна, на всю просторінь наша пісня… Як солодко було засинати під цю гармонію голосів… І як нестерпно боляче прокидатися від крику матері, коли з двору за недоїмку фінагент з району разом з головою сільради виводили корову, що огиналася, висмикуючи з рук напасників налигача… Але: мені припав до душі вислів Артура Шопенгауера “людська воля ніколи не вмирає, виявляючи себе в інших поколіннях”… Воля — ключове слово для нас, актуальне для будь-якої ситуації в Україні. Воно не менш значиме сьогодні, як і за часів Козаччини чи боротьби загонів Зеленого, серед яких були мої родичі: і Селех, і Штольба, і Хрусь, що діяли на Київщині аж до голодівки 33-го року, коли… Господи! Довели односельців до людоїдства… Голод 47-го року перегукувався з тим, 33-м роком… Згадую принагідно вислів Дрюона, справжнє прізвище якого було Кисіль, але у Франції його писали як “Кессель”. Вислів, який вже стосується сьогодення: “Ми втрачаємо орієнтири, і складається враження, що ми ковзаємо по поверхні часу, дрейфуючи на плаваючій крижині”. Це стосується сьогодення… Нам необхідно знову думати про кореневу систему, аби вчепитися міцно у власний ґрунт, який все ті ж загребущі руки висмикують з-під нас, відправляючи в європейський рай чи пропонують на велосипедах їхати знову до Сибіру… Чому я про все це? Тому, що колиска нашого завжди пасіонарного відсотка може ось-ось урватися разом з гаком з потрухлявілого хатнього сволока… І нам знову необхідно провести загальнонаціональну мобілізацію, як це було 30 років тому, коли ми всі, тут присутні, перетворювали оце капище на громадський просвітницький заклад: “Український дім”. Український дім в широкому розумінні, де ми такі не стали господарями. Як ви знаєте, в ньому хазяйнують зайди… За ці 30 років держава не відтворила навіть українське слово… Проте, я певен, дух наш не погамований! Я люблю українську історію з її величними, звитяжними і трагічними сторінками, тому і працюю над відтворенням її славних сторінок в проекті, кінопроекті “Від Святослава до Небесної сотні” спільно з М. Я. Голомшою та Дм. Ломачуком. Проте не менш цікавими, я передбачаю, будуть сторінки нашого завтрашнього… Про це свідчать наші майданні протуберанці… І хай це буде застереженням для тих, хто нашу землю вибрав собі за обітування… Тому особливо ретельно з Дм. Ломачуком ми працюємо над темою “Коліївщина”. Колись, перебуваючи в ізоляції довгі роки в Салоніках, Пилип Орлик в своїх “Діаріушах” вимагав, щоб ми не лише прогнозували, передбачали завтрашні події, але й впливали на них. Це наша спільна справа — впливати силою свого розмислу, тобто думки… Мені випала щаслива доля запізнати великих людей віку: від Чінгіза Айтматова, Мустая Каріма, Гранта Матевосяна, Тамаза Чіладзе, Кнута Скуєнікса, Мамеда Ісмаїла, Разміка Давояна, Олжаса Сулейменова, Йосипа Бродського, Олександра Кушнера, Льва Аненського, Георгія Гачева, Васілія Бєлова, Валентина Распутіна… Не перерахувати всіх тих, хто мене вчив любити слово… Так само, як великих учителів нашої нації: Максима Рильського, Павла Тичину, Олеся Гончара, Івана Драча, Дмитра Павличка, Віталія Дончика, В’ячеслава Брюховецького, Миколу Жулинського, Романа Іваничука, Романа Лубківського, Петра Осадчука, Юрія Мушкетика, Миколу Ільницького, Дмитра Кременя та, зрештою, з усіма присутніми сьогодні тут: від Івана Зайця, Валерія Асадчева, Георгія Філіпчука, перелік великий… Можна поіменно згадати усіх. Але особлива подяка моїй дружині — Любові Голоті, що затіяла цей вечір… Спасибі Вам за те, що ми в одному українському часі, українській державі, Українському домі. Хай Бог береже Вас! Дякую за те, що ми сучасники!
Презентація · “Це просто незбагненно, що вони виросли зовсім іншими, аніж заповідалося, людьми”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Той, на кого Скіфії пощастило

Нова книга Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала” завер! шує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено “Проти! рання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі”, що мають широкий розголос. Книга, як і дві попередні, з’явиться у видавництві “Ярославів Вал” улітку. Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент. Борис Мозолевський Я був вражений одвертістю таких його рядків: Фридрих Энгельс! Какими тропами Поднимались мы к безднам, срываясь вниз, Чтоб однажды открылось, что был утопией Марксом выстраданный коммунизм… Я почув їх на літстудії, що була на вулиці Пушкінській при видавництві “Молодь”. Керував студією доброзичливий і суперобережний Дмитро Білоус, який, почувши це, помітно розгубився. Гадаю, він давно вже також прийшов до цього висновку, однак німотствував про нього. А тут йому треба якось реагувати на гіркі слова поета. І реагувати, засуджуючи. Бо ж із одверто єретичною для “правил гри” в совку тезою виступив молодий поет. І Дмитро Григорович безвиразно, очевидно, сам собою дратуючись, щось пробурмотів: мовляв, він завжди підтримує соціально гостру поезію, котра з громадських позицій атакує ті негаразди, котрі інколи й подеколи зустрічаються в нашому житті, але тут авторові трохи зраджує почуття міри… Автор вірша – Борис Мозолевський, про якого я ніколи не чув, — поставний, енергійний, із відкритим вольовим обличчям, іронічно дивився на Білоуса, добре все розуміючи. Принаймні, так воно мені пригадується. Пам’ять, як відомо, має ту особливість, що часто або губить, або додає якісь нюанси. Ми, студенти університету, ходили на літстудію “Молоді” в ролі жадібних слухачів і глядачів. Там уперше побачили і почули “парубка з Парнасу” Миколу Сома (так назвав його в своєму фейлетоні Володимир П’ятов), зухвалого й безапеляційного та експресивно-буреломного Григорія Кириченка, замріяного і співомовного Василя Діденка, були ще якісь поети (чомусь запам’яталися самі поети, які потім зникли кудись із літературного овиду), і зовсім не запам’ятався жоден прозаїк. Мені, враженому соціальною відвертістю Бориса Мозолевського, захотілося почитати його більше. І вже незабаром після відвідин популярної тоді книгарні, що була на розі вулиць Пушкінської і Леніна (нині Богдана Хмельницького), я мав його збірки “Начало марта” й “Шиповник”, котрі сумлінно, мовби готуючись до екзамену в університеті, “проробив”. Нещодавно знайшов у себе ті наївні нотатки. За всього іронічного ставлення до своїх тодішніх “дискурсів” не можу не погодитися з тими висновками: у віршах забагато “голої” публіцистики. Отож вірші Мозолевського, писані російською мовою, не видалися тоді мені найсильнішими. Вони були сміливі думками, соціально гострі, але подеколи аж надто декларативні. Тоді за роль літературних лідерів і поетичних зірок місцевого масштабу боролися голосисті селюки Сом і Кириченко. Та ще зі стриманою іронією дивився на всіх загадковий Павло Мовчан. Сом брав особливою задушевністю й сатиричною загонистістю, а Кириченко громовим звукописом і буреломним поетичним темпераментом. Шкода, що згодом їхні таланти мовби вичахли, й вони не виросли на тих, на яких заповідалися. Звідки мені було знати про особливі повороти долі Бориса Мозолевського і про його духовну історію до тих днів, коли я його вперше побачив і почув? Про його марення небом, про те, що в отроцтві та юнацтві Борис просто не уявляв собі іншого життя, в якому він — не пілот. Можливо так у мріяннях злітав до небес Антуан де Сент-Екзюпері. Кілька років тому поет і актор Михайло Сіренко вручив мені цікаву книжку. Виявляється, вони в юності, заприязнившися між собою, пишучи один одному, створили цілий епістолярний роман. Не знаю, чи сьогодні можливе щось таке. Здається, епістолярія або безнадійно вмирає, або вже вмерла. Шалений ритм життя, розшарпаність сучасної людини, її хронічна поверховість реакцій та думок не сприяють інтимному самозосередженню над аркушем паперу, на якому ти беззастережно звіряєшся далекому адресатові в тому, що тобі “на серце лягло”. Інші часи, інші способи комунікації та й уже багато в чому інші люди. Ми впереваж спілкуємося мобільниками, есемесками й електронною поштою. Лаконічність зведена в культ. І жодних емоційних слововиливів, на які спокушав і які витримував терплячий папір. Це вже майже нова цивілізація, котра полегшує побут, спрощує й дає нові форми спілкування, але й багато в чому окрадає нас. За цю книжку треба дякувати Михайлові Сіренку, який склав усе те докупи й попрохав Миколу Шудрю якось пояснити читачеві схвильоване і домежно щире словоливство двох юних селюків, які виношували в собі бонапартстські плани стати кимось, вивищитися в житті. Очевидно, саме з таких ідеалістів-мрійників і виростають видатні індивіди. Перше враження від цих епістол — глибоко комічне. Подекуди навіть важко стримати регіт. Але потім у тобі з’являється щось подібне до ностальгії і співчуття. Співчуття до безнадійно наївних сільських мрійників. Знаючи, що доступ до соціальних ліфтів у них був обмежений (а вони про це не мали жодного уявлення, ба навіть не задумувалися про те), навіть жалієш хлопців, які в своїй нестримній ейфорії намріюють для себе едемне майбуття. Розумієш, що вони могли зректися своїх сміливих сподівань, опинившись кілька разів у життєвих нокаутах. І ніхто ніде — окрім їхніх ще тоді патріархальних сіл — навіть і не почув би їхніх імен. Микола Шудря зумів побачити в цих епістолярних ламентаціях щось більше, аніж лежить на поверхні. Як тут не згадати Ростанове: “Я — не слова, я — те, що за словами…” Справді, так, мабуть, зорі в небі стали, щоб на землі таке сталося. Двоє ровесників — один із південно-степового села, а другий із села Бородянського району столичної області — розпочали епістолярний роман. Різні вдачами, все ж мали те, що їх спільнило — вони були натхненними римувальниками, а тому марили літературними лаврами й жили пожаданнями вилетіти з тісного сільського гнізда у світ широкий. Я сам добре звідав це почуття, коли в запиленій тиші сільських вечорів, під мерехтливими зорями на високих небесах ловив себе на тому, що “за великим, за незнаним невимовна туга…” (Олекса Влизько). Отже, наші віршописці обмінюються своїми екзерсисами. Пишуть один одному про своє розуміння життя. А розуміння таке: як добре, що маємо щасливе дитинство, котре нам подарував товариш Сталін, і як погано, що на нас клацає зубами проклятий імперіалізм і брязкає зброєю зловісна Америка. Їм усе зрозуміло. У них — жодних сумнівів. Сумніви подеколи тільки з’являються, коли вони діляться своїми начебто амурними “історіями”, хоча насправді історій ще немає. Ще тільки хтось на когось тепло глянув. Хтось когось потримав за руку. Або сказав: “Давай дружитимемо!..” Це навіть ще не передісторії. Але вони ставляться до них так серйозно, як до міжнародного становища. Передісторії починаються там, де в них уже вибухне гормональний шторм. Коли почнуться перші поцілунки та обійми. Як мені здається, ці епістоли цікаво прокоментував би, якби він їх прочитав, Зигмунд Фройд. Це цікава для нього лектура, котрою він проілюстрував би свої теорії. Але мені йдеться про інше. Про соціальне визрівання цих юних істот, про духовне формування їхнє. Про те, з чого почалися світоглядні засади. І про таку оригінальну еволюцію одного з них — Бориса Мозолевського, що ріс із матір’ю й сестрою у нужді гіркого напівсирітства. Батька забрала війна, котру хлопець побачив своїми п’ятирічними очима. Думаючи про це, згадуєш рядки Борисового земляка й ровесника Миколи Вінграновського: “Малі — маленькі, більші, менші, дезинфіковані вапном. Так стали ми, народоперші, його незаскленим вікном”. Борис розповідає далекому приятелеві: “Радіо я не маю. І, на мою думку, це погано. Все, що припливає в мою пам’ять, це з кіно і книжок. Вчора бачив… а сьогодні читаю роман Миколи Трублаїні “Глибокий шлях”. Ти не уявляєш, що це за письменник. Скільки його творів прочитав, і вони такі цікаві, що не можна відірватися від них. Сьогодні думаю провести за читанням всю ніч. Це я роблю, коли якась дуже гарна книжка. Я засвічую лампу (бо електрики в нас немає) й просиджую або пролежую із книжкою, доки її не закінчу… Я зараз задумав написати поему “Корейський народ”. Учора закінчив вірш “Жигулевский портрет”. Борис пише вірші то українською, то російською. Далі — все більше російською. І листи також починає писати російською. Очевидно, вірячи, що це і “культурніше”, і престижніше. Мовляв, вона — не те, що буденна українська, що звучить довкола. Борисові хочеться чимось вивищитися над щоденням, виінакшитися, приголомшити світ своїм радянським патріотизмом. Сіренко посилає йому свій вірш “Гармата”: Ти жерлом дивишся у далі пурпурові, Гармата миру й щастя на землі, І начебто говориш: — Будьте всі здорові, Колгоспники, і теслі, й ковалі. І Мозолевський йому у відповідь віршем “Ілліч і Сталін”: Найближче притулившись друг до друга, Стоять Ілліч і Сталін-богатир, І пісня лине в небо повз яруги І сонце світить радісно навкруги. Там сад розцвів, де був колись пустир. Графоманія? Так, графоманія. І, здавалось би, зовсім безпросвітна. Але ці творива вже залюбки друкують райгазети, а переповнені серйозністю й самоповагою автори мають репутацію поетів місцевого розливу. Схоже на те, що з цих неофітів нічого путящого не може бути. Та ж і їхня безмежна ідеологічна ортодоксальність (чавуннолобі будівники комунізму!) — невиліковна, токсично небезпечна. Це просто незбагненно, що вони виросли зовсім іншими, аніж заповідалося, людьми. Їм повернуло на п’ятнадцятий, вони захоплено комсомолюють, вірять, що виростають “людьми, гідними епохи комунізму” (з листа Мозолевського). Квазіпоетичний діалог триває. Сіренко виспівує своєю сільською мовою: Кругом і гам, і брязкіт зброї Й лютують палії війни. А в нас шахтар стоїть в забої І криє норми всі річні. А сільський Мозолевський йому відповідає (знай наших!) російською: На закате солнце луч бросает бледный, Сад цветет и речка блещет серебром… Солнце убегает, словно всадник медный Вечер наступает синий за окном. Але в їхніх листах поряд із ритуальними комсомольськими привітами, зітханнями закоханих душ, звіряннями про те, як вони розуміють обов’язки та покликання радянської людини, є й гіркі слова про те, що так багато несправедливості й кривд навколо, що життя ніяк не хоче ставати таким, як їм хочеться. А ще марення таким майбуттям, якого вони благають у долі. Самодіяльник Мишко Сіренко, що почувається на сцені, як риба у воді, бачить себе в ореолі артистичної слави, в обіймах прекрасної Мельпомени. А Борис Мозолевський снить небом, без якого навіть не уявляє себе. Тільки пілот. Сталінський сокіл. Ну і, звичайно, вірна поезія також буде при них. Без поезії їм ніяк. Крізь гектари наївних і кульгавих строф та одноманітні сюжети інтимних пригод серця обидва книжники йдуть до свого повноліття. Сіренко вже кількаразово побував навіть у Спілці письменників у Києві й розповідає приятелеві, які з себе і як вони поводяться, поети. Завтра юнаки зроблять перший крок у доросле життя. І ось він: Мозолевський вступає в училище морської авіації, Сіренко — в Театральний інститут. Радісно повідомляють у листах про ці події. Але особиста зустріч їхня все ще відкладається. Вони вже шість років продружили епістолярно. І листи їхні один до одного ще йдуть. І вони ще несуть наївні строфи. Мозолевський тепер цілковито російська людина мовою (хоч і з невиправним українським акцентом!). Він — і раніше категоричний у судженнях — стає цілковито безапеляційним. Кожне його слово про літературу — як помах шаблею, після якого падає відрубана голова. Його училище переводять у далекий Єйськ “во глубине России”. Звідти він доскіпливо й ревниво стежить за літературним життям Союзу. В той період Борис безнадійно інфікований маяковщиною. Він старанно, щоб ніде не оступитися, ступає в сліди свого поетичного ідола. Ось характерні рядки з тодішнього вірша Мозолевського “Нам 37”. Звичайно ж, гіперістеричний тон, брутальний вислів і “драбиниста” строфа: Эй, буржуй! Подбери-ка хвост! Рот, раскрытый от удивления, прикрыл хотя б! Видишь! — заступает на пост Тридцать восьмой Октябрь! Слышите, дядя Сэм? — нам уже 37! Ще “маяковськіше”, здається, не буває. Мозолевський — сумлінний копіювальник обожнюваного поета. Мені здається, якби тоді влаштували літературний конкурс на маяковщину, то Мозолевський був би на ньому поза конкуренцією. Цікаво, що він наслідує Володимира Маяковського в писанні — це з’являється в нього й у поведенції. Захоплений своїм творінням “Нам 37”, він надсилає його Сіренкові. Той дає екзерсис друга доцентці філології, яка мала дисертації про поезію Маяковського. Вона нищівно розкритикувала вірш Мозолевського. Про це йому делікатно пише Сіренко. Реакція Мозолевського: мовляв, вона анітрохи не розуміється на поезії, не бери на серйозно її нудних теревень і т. ін. А коли в Москві починається всесоюзний з’їзд письменників, курсант авіаучилища й початківець Мозолевський, який атестував себе так: Сын крестьянина, крестьянский внук
Презентація “Такі, як Мозолевський, — то завперш люди ідеї”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

В лесах Лебяжего и под солнцем Ейска Вгрызался толщу авиационных наук, Крестьянский юноша Мозолевский, безстрашно звертається до з’їзду з такою поетичною інвективою: “Поэтам, критикам и прочим литературным дармоедам”. Эй, писаки! Положите перья Графоманством надышитесь скоро ли? Сегодня народным аршином меряю Всe, что вы написали… Пока Бергольцами Смирновы берголятся И Симоновы пастерначат Пастернаков, на Алтае земли распахивают комсомольцы, Ожидая об этом настоящих стихов і т. ін. Так шмагати “літературних дармоїдів” (за його визначенням) міг би тільки компартійний інквізитор а ля Жданов чи Ільїчов. Читаючи такі філіппіки, думаєш, що за іншого розвитку подій могло б усе скластися так, що Мозолевський став би ідеологічним цербером, який наглядав би за літературою, піддавав би остракізму інакодумців і відмірював би “прокрустове ложе”, на котрому визначалася б ідейна непорочність художніх творінь. Але — парадокс — він, сам того не бажаючи, став непримиренним інакодумцем. Антикомуністом. Антирадянщиком. Свідомим українцем. Маятник нестримно пішов у протилежний бік. До речі, тоді, коли Сіренко зауважив йому, що він не має рації, ось так зневажливо відгукуючись про всіх письменників, Мозолевський затявся на своєму і різко дорікнув приятелеві, що він не хоче разом із ним “кричати за комунізм”. А коли з “Литературной газеты” йому відповіли, що не надрукують його недолуге “посланіє”, він з агресивністю сутяги вступив у затяжну дискусію з редакцією. Характер! Він виконує норму парашутних стрибків, водить літак, жадібно ковтає книжки, лихоманково мережить строфами папір, разуразно закохується, авантюрно стрибаючи в різні “трикутники” й “багатокутники”. Як сказала б сучасна молодь, живе на повну силу, драйвово. І сам од цього в захваті. Пробує вступити на заочне відділення літінституту в Москві. Але ця затія не має успіху. І раптом життя дало тріщину. Вже на останньому курсі, коли він був, як мовиться, без п’яти хвилин пілотом, його відраховують з училища. Я чув, що за станом здоров’я. Він казав мені, що потрапив під відоме скорочення армії, котре провів Микита Хрущов. Мозолевський шукає свого місця в цивільному житті і довго його не знаходить. Почувається вкрай розгублено. Але потім знаходить у собі сили на рішення — він, із його амбіціями, рішуче йде в соціальні лузери. Пише Сіренкові (листування ще триває) зі Львова, куди його закинув випадок: “Трапилося місце вантажника на цегельному заводі. Вже взявся оформлятися. Та довідався, що будівельно-монтажне управління набирає на роботу до Києва. Чи міг я вагатися? Негайно записався, незважаючи на будь-які умови… Зараз живу в цілковитому розумінні “красиво”, бо демобілізували так, що ледь вистачило коштів доїхати додому. Добре, що хлопці зібрали ще в училищі на дорогу. От зараз і перебиваюся…” Мозолевський їде завойовувати Київ, де в театральному навчається його епістолярний приятель. Останній лист Сіренкові вже з гуртожитку будівельників у Святошині: приїзди — нарешті побачимося. “Запитаєш Бориса, що в понеділок сюди поселився, в нього руді вуса…” Сіренко розповів: вони так і дружили до раптової смерті Мозолевського, якого скосив рак. Михайло захоплювався тим, як відважно й наполегливо Борис починав своє життя спочатку. Чорнороб на будівництві гуртожитськими ночами готувався до вступу на історико-філософський факультет. Не міг собі дозволити розкоші вчитися на стаціонарі, бо нізвідки не мав би ні копійки допомоги. Вступив на заочне відділення і ще кілька років гарував на будівництві й тулився в гуртожитку, що був ще гіршим за армійську казарму, бо гуртожиток — то і тотальні пиятики і мордобої та обсценізми на кожному кроці. Одне слово, нормальні “духовні” розваги сакралізованого радянською ідеологією гегемона — робітничого класу. Мозолевський емігрував із будівельників у кочегари. Йому навіть виділили якийсь куток, де він у самотності міг зосередитися над книжкою чи куди міг привести дівчину. Він, як Мартін Іден, творив себе. Починав друге своє життя. У першому полишав немало. Скажімо, небо, котре вимріяв і вимарив сільський романтик і книжник. Та ще соціалістичний ідеалізм, за котрий він тримався так міцно, мовби від того залежало бути чи не бути йому в цьому світі. Мені здається, що такі, як Мозолевський, — то завперш люди ідеї. Вони не можуть існувати так, щоб їм не світила в житті якась велична ідея, що є для них усім і якій вони підпорядковують усе своє життя. Саме з таких виходять видатні вчені й державні діячі, полководці, мислителі й проповідники, незнищенні пасіонарії, які стають гордістю нації. Я не належав до ближнього кола Мозолевського, але був з ним добре знайомий. Двічі випало разом лежати у кардіологічному відділенні лікарні вчених. Мали розмови про літературу і про його фантастичну золоту пектораль, котру він явив 1971 року. Першого разу (це було восени 1978-го) Борис казав, що майже не пише віршів, оскільки з головою потонув у науковому матеріалі. Систематизує всі матеріали експедицій і виструнчує свою скіфологічну теорію. Але якісь образи — і передовсім зі світу Скіфії — з’являються. Мовляв, щось із того може оформитися в строфах. Він це передчував, як і передчував (сам тоді про це казав) пектораль. Це вже потім я читав у його книжці “Дорогою стріли” в “Ірії”, що має таку авторську дефініцію: “Поема у витворах скіфського золотарства”, голоси зі скіфських часових глибин. Ось монолог одного з них: Життя і смерті спивши щедрий келих, Усі літа спаливши на вогні, Я, скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах, І стугонять століття по мені. Колись цю річку звали Бористеном, А Скіфією — всі оці краї, Як пахли по степах тоді нестерпно Кочівками осінні кураї!.. Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним. Ходив на бій. Поїв коня з ріки… Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни, Авари, печеніги, кипчаки. Чиї тепер там кроки землю будять? Яка зійшла над обрієм доба? Я міцно сплю, тримаючи на грудях Тяжінь високовольтного стовпа. Мозолевський не тільки освоїв Скіфію, літературно “породичав” нас із нею. Він, як вважають авторитетні наукові експерти, найглибше — принаймні в Україні — осмислив цю наукову проблему, створивши концептуально важливі для скіфології праці. Після своєї фундаментальної монографії “Товста Могила” він працював над докторською дисертацією “Етнічна географія Скіфії”. Але завершити цю справді науково амбітну справу йому не судилося. Але я забіг уперед — ніяк не можу подружитися з чіткою хронологією подій. Все мені не виходить, почавши точно ab ove без жодних відступів та відхилень, мовби по прокладеній рівно лінії, пройти до фіналу життя цього чоловіка. Каюся, але нічого не можу з собою вдіяти. Хіба ж могло мені тоді, коли я вперше бачив Мозолевського, уявитися, що він зовсім недавно завершив аж надто своєрідний навчальний заклад — “кочегарську дев’ятирічку”? На ньому вже було незриме для інших, але добре помітне для тих, кому треба знати, тавро неблагонадійного, і він ніде не міг улаштуватися на людську роботу. Одне слово “вовчобілетник”. Міг тільки прилаштуватися кочегаром. Інший на його місці, списаний у безнадійні соціальні лузери, спився б і здеградував. А він усамітнювався в своїй кочегарці з розумними книгами й читав, читав… Це був ще один університет. Чи, беручи до уваги розріджену інтелектуальну атмосферу тогочасних радянських вишів, і не один. Пізніше, під час нашого спілкування, я відчув, що за Мозолевським — огром освоєної літератури. Це був справді інтелектуал. Отаке відбулося перетворення з наївно романтичного і, судячи з листів Мозолевського до Сіренка, простакуватомаксималістського селюка. Мозолевський читав усі доступні тоді філософські книги (кількість їх була катастрофічно обмежена), історичні джерела, праці з археології і — для душі — поезію. І, звичайно ж, запійно писав вірші. Взорувався то знову на Маяковського, то на неймовірно популярних тоді Вознесенського та Євтушенка, переспівував їх, то сторожко придивлявся до наших шістдесятників і мимоволі переймав їхні інтонації. Закохувався, сходився, розлучався, страждав і, звичайно ж, писав зболені інтими на кшталт: Відбунтували, відлюбили, Все розгубили на бігу. Останні грона горобини Горять на білому снігу. Так первозданно, так світанно Зачарувала слід зима. — Озвись! — кричу тобі. — Кохана! Озвись! — А голосу — нема. Можливо, ці рядки написані і не в “кочегарні” роки (Мозолевський тільки вряди-годи датував свої твори), але він дуже показовий для нього — всі його інтими справляють враження приватних документів — мовби відверті записи в щоденнику. Та все ж — на противагу поетам-ровесникам — інтимної лірики в Мозолевського значно менше аніж соціальної. Він формувався передовсім як поет вогненного соціального темпераменту. В ньому палало нестримне бажання заступатися за покривджену людину, відстоювати добро. І навіть — якщо виникає така потреба, то — з кулаками (нагадую тут шумливу тодішню літдискусію, що згодом вийшла далеко за межі літератури, про те, чи повинне бути добро з кулаками; спалахнула вона після вірша російського поета Станіслава Куняєва про те, що “добро должно быть с кулаками” — щоб захистити себе). Тодішні вірші Мозолевського рясніють інвективами та філіппіками на адресу бездушних чинодралів і пристосуванців, сповнені докорами тим індивідам, хто зрадив прекрасні юнацькі ідеали й став конформістом. Переродженці для нього — ті ж зрадники. З часом Мозолевський позбувався агресивної дидактичності. Однак здоровий моральний ригоризм залишався прикметною особливістю його поезії. Мозолевський не може стримати гніву й сарказму, коли йдеться про якісь потворні явища, про зраду, про фарисейство. Тут одразу ж пізнається той юнак-максималіст, яким він постає в листуванні з Михайлом Сіренком і в ранніх віршах із їхнім голосним соціальним і моральним пафосом. Його ригоризм незрідка навіть може бути на шкоду поетичному мистецтву; його вогненні інвективи подеколи межують із “чистою” публіцистикою. Соціально активний, перейнятий усім громадянин, бува, заступає ніжноголосого поета. Він мовби наступає собі на горло, щоб не розніжуватися інтимами. Хоча інколи спалахують прекрасні рецидиви любовної теми, котрою незрідка захлинався молодий поет Мозолевський. Володимир Панченко не шкодує суперлативів на адресу вірша “Портрет у червоному” з його виразно романсовою оркестрацією; твір, у якому маємо “творче змагання Бориса Мозолевського зі “Сновійною баладою” Фредеріко Гарсія Маркеса”. Ось рядки з нього: Ти в червонім — наче канна! В білих айстрах скрипки плачуть. Пролітають сиві птиці Небом вічних кочувань. Ти приходиш? — Зупинися!!! Ще раз дай тебе побачить! Я люблю тебе в червонім! Не спиняйся — прощавай… Можливо, в таких рядках він, сам того не усвідомлюючи, прощався з так несподівано пролетілою молодістю. Чи не кожен несподівано вскакує в ту мить, з якої так далеко видно назад і так стривожено виглядає йому майбутнє, і виразно помітно, що його вже зовсім небагато. Незаперечно, що з роками Мозолевський ставав дедалі стриманішим на ніжність і ліричні вихлюпи про кохання. Нещодавно трапила мені на очі давня стаття Івана Дзюби, в якій він простежує творчий шлях Мозолевського. Він пише, що перша збірка поета “йшла з високою хвилею піднесення тодішньої молодої поезії. Її ліричний герой виступав як молодий інтелігентний робітник, що з важкого воєнного дитинства і трудової юності виніс кришталеву основу народної моралі та романтичної віри в ідеали комунізму…” Очевидно всім цим і був продиктований його гарячий етичний максималізм, войовничий антиміщанський запал і нещадний сарказм на адресу безсовісного чиновництва та чинодралів. Він мовби йшов у руслі поезії Євгена Євтушенка, котрий мав на нього помітний вплив. Дебютанта гаряче підтримав Леонід Вишеславський, що був чоловіком доброзичливим і поблажливим — пам’ятаю не одну його прихильну рецензію на збірки посередніх російських поетів за часи моєї роботи у відділі критики “Літературної України”. Усі ті вірші Мозолевського належать тому часові і чимало з них сьогодні справляють трохи комічне враження. Наприклад, ось цей, що, очевидно, тоді виступав як програмний: Не колола тебя стерня И степное солнце не ранило. Что же смотришь ты на меня, Белорукий барчук, как на равного? Нас мотало по жизни вдосталь. Мы с самими богами спорили! Это наши рабочие кости Обрастают живьем истории. Не боялись прослыть мы грешными, Чтоб, сгорая, других согреть. Вы же трутнями ожиревшими Присосались к нашей заре. Ораторські регістри, естрадність, “лобовий” хід думки, публіцистична дидактика — усе це, разом із винахідливим римуванням, сказати б, паспортні ознаки тодішньої поезії, в якій шукали відповідей чи не на всі життєві питання, а вона з усіх сил намагалася ці відповіді знаходити. Сьогодні все те справляє враження безнадійного літературного анахронізму. Нині за такою методою пишуть хіба що безнадійні літературні провінціали й дилетанти. Цікаво, що в російськомовних збірках Мозолевського (третьою була в 1971 році “Зарево”), виразно проступили два визначальні на його майбутнє мотиви. Перший: Україна. Здавалося б, еталонно правильний “советский человек”, що й вибрав собі “язык межнационального общения” і який попервах вірив у комуністичні ідеали, але він раптом щодалі більше відчуває свою духовну українську генетику, ба навіть якусь неусвідомлену провину перед Україною. В його “Зареві” є такі симптоматичні рядки: Устав на ветру качаться И понял, что жизнь одна, Мальвы ко мне стучатся В синий проем окна. Оранжевые и рубиновые, Бордовые, как вино, — Как будто бы вся Украина Пришла под мое окно. И веки поднять нельзя мне, И больно мне понимать, Что это сухими глазами Меня укоряет мать. І далі — з висповідальною роззброєністю та щирим зізнанням: Был я недобрым сыном, Сошедши с твоей стези. Но в сердце моем, Украина, Была ты вдали и вблизи… Далі буде.
Шевченкіана “Я сказав собі, що з мене не зроблять солдата”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: «Я тепер красуюся майже в нових чоботях…»

Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” здійснюється з усвідомлен! ням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редак! тора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого іс! нування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії мо! єї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. В унікальній за темою публікації наш автор розповідає деякі подроби! ці Шевченкового життя через історії, пов’язані з його взуттям. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Про чоботи і згадки не було ні влітку, ні взимку” Відразу зазначу, що тема Шевченкового одягу висвітлена музеєзнавцем Н. Г. Наумовою в “Шевченківській енциклопедії” (Т. 5) та в окремій публікації1. Зосереджуся на промовистих історіях, пов’язаних із поетовим… взуттям, які, виявляється, цікаво розкривають не лише його побут, а й особливості характеру, поведінки, самовираження побутових настроїв і поетичних емоцій. Скажімо, вірш “На Великдень на соломі…”, написаний на засланні 1849 р. у грубезних солдатських чоботях, опоетизував недосяжні для дівчини-сироти дитячі “чобітки шкапові”. Та й черевики багато разів оспівані поетом. Згадайте вірш “Якби мені черевики…” (1848): “Черевиків немає, / А музика грає! грає! / Жалю завдає!” / А в “Мар’яні-черниці” (1841) чоботи асоціюються у поета з українським народним співцем-кобзарем: “В руках чоботи, на плечах / Латана торбина / У старого…” Як відомо, поетове дитинство було “босе” й “голе”, а про своє перебування школярем-попихачем у “дячка — гіркого п’яниці”, де заробляв на злиденне життя читанням “Псалтиря” над покійниками, Тарас Григорович у повісті “Княгиня” (1853) зафіксував: “…О шапке и сапогахи помину не было ни летом, ни зимою”. Втім, як повідомив ще М. К. Чалий, будучи кухарчуком на панській кухні, “Тарасу пощастило одержати цілий сороківець від одного заїжджого пана за вичищені чоботи”. Відомий Шевченків біограф П. І. Зайцев писав, що й потім козачок Тарас у пана П. В. Енгельгардта був “безправним рабом, що мав чистити чоботи й набивати люльку свого пана…” Про власні чоботи у юнака є зворушливий переказ у спогадах М. М. Білозерського, що нібито у 1840-х рр. сам Шевченко розповідав В. М. Забілі, як 1831 року у дорозі з кріпацьким обозом пана П. В. Енгельгардта з Вільно до Петербурга “в нього порвався один чобіт, так що відпадала підошва, і Шевченко, щоб не відморозити ноги, змушений був міняти чоботи, взуваючи на якийсь час цілий чобіт на ногу, що мерзла в драному чоботі…”2. Цей епізод закріпився в історичній і навіть художній літературі. Скажімо, в одному з радянських журналів за 1964 р. зустрів оповіданнячко для дітей під назвою “Сапог”: “Зима. Обоз помещика Энгельгардта движется из Вильны в Петербург. Везут мебель и сундуки. Заунывно скрипят полозья. Дует поземка. Бьет в лицо крупчатый снег. На редких остановках люди едва успевают согреться и опять в путь. Идёт с тем обозом и Тарас Шевченко в худых сапогах. На полпути один сапог совсем развалился. Мальчик обвязывает ногу тряпками, идёт в одном сапоге. Потом садится на обочине и надевает сапог на другую ногу. Путь до Петербурга велик. Много раз влезал один сапог то на правую, то на левую ногу”. Сам Тарас Григорович не залишив про це власної розповіді, й таку прикру пригоду заперечував ще О. Я. Кониський. Але в наш час навіть видатний шевченкознавець І. М. Дзюба все-таки згадує викладену версію, втім, як таку, що не дістала “переконливих підтверджень”3. Нагадаю, як писав поет у “Катерині” (1838—1839) про той тяжкий… Шлях на Московщину. Далекий шлях, пани-брати, Знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, Як його згадаю. Ідеться про широке трактування “шляху на Московщину” як далекої подорожі з України-Малоросії в абсолютно чужий край — “на край світа, в Московщину”. Тож і сам імперський Петербург, що на той час уже майже 130 років був столицею Росії, поет навіки включив до Московщини. “Прийшов до мене босий…” Так розповідав І. М. Сошенко про зустріч із Шевченком у 1836 р.: “…Прийшов до мене у такому вигляді: одягнений у засмальцьований тиковий халат, сорочка і штани з грубого полотна заляпані фарбою, босий, розхристаний і без шапки”. Босий у 22 роки в імперському Петербурзі! Нагадаю знову з поеми “Катерина”: Затоплю недолю Дрібними сльозами, Затопчу неволю Босими ногами! Все змінилося після звільнення Шевченка з кріпацтва. Справді, навчаючись в Академії мистецтв, він спочатку занурився, говорячи словами М. К. Чалого, в “світські насолоди й артистичні гульбища, від яких стримував Тараса Сошенко, але від яких не міг втриматися і сам великий учитель його, ідол академічної молоді Брюллов…” І Сошенкові не вдавалося напоумити свого молодого друга: “Куди тобі! Шуба єнотова, цепочки не цепочки, шалі та дзиґарі, та візники-лихачі… Закурив же мій Тарас, не буде з нього нічого доброго!..” У повісті “Художник” читаємо, що в молодого художника, який почав малювати акварельні портрети за плату, гроші, бувало, водилися: “Сделал я себе к празднику новую пару платья и из английской байки пальто”, а на весну разом із В. І. Штернбергом зібралися друзі замовити собі камлотові шинелі. Невідомо, правда, чи Шевченко тоді придбав собі щось із достойного взуття, подібне до, скажімо, доро- "Як бачите". Довільна копія невідомого автора з автопортрета Т. Шевченка. 1847—1848 р. гущого непромокального плаща вартістю сто карбованців, але босий він уже містом не ходив… Проте це не були стабільні заробітки, і друзі нерідко жили впроголодь. Тарас Григорович розповідав М. Ф. Савичеву, як тоді “перебивався з хліба на воду”, але коли йому або В. І. Штернбергу вдавалося написати портрет з якогось купця чи чиновника, то вони винагороджували себе “за всі голодні дні”. Втім, істинно важливим і неминущим є зовсім інше, а саме: І. М. Сошенко на щастя помилився в оцінці потенціалу Шевченка, життя якого, за зізнанням його ж самого, тоді буквально перевернулося від “швидкого переходу з горища грубого мужика-маляра4 в розкішну майстерню найбільшого живописця нашого століття”. Пам’ятаєте, чим займався Тарас Григорович у цьому святилищі? “Я займався тоді написанням малоросійських віршів… Покликання, і нічого більше”. Практично немає мемуарних відомостей про Шевченкове взуття часів його першого і другого приїздів в Україну в 1843— 1844 рр. і 1845—1847 рр. За розповіддю Шевченкового знайомого, землеміра Д. П. Демича, переказаною його племінником В. Ф. Демичем, поет був одягнений навесні 1847 р. узагалі “погано, можна сказати, недбало; убогі пожитки його поміщалися в маленькому старому чемоданчику”. Певно, на ногах його було таке ж убоге взуття… “Він приходив… у солдатських чоботях” На засланні рядовий Шевченко отримав чоботи від Російської імперії. Безплатно. До речі, у спогадах М. М. Лазаревського читаємо щодо першої примірки засланцем солдатської форми — мундира, шинелі, штанів і, звісно, чобіт: “Він був такий необізнаний… з життям солдата, що коли йому принесли одяг, пошитий за рахунок казни, спитав унтерофіцера, скільки він коштує: той, і оком не змигнувши, відповів “сорок карбованців”… і Шевченко відразу ж заплатив гроші”. Щоправда, якийсь офіцер, дізнавшись про це, повернув їх Шевченкові. Збереглася також у переказах і документах історія, причетна до нашої теми. Уже згаданий В. Ф. Демич розповідав, що його дядько “сам бачив Шевченків лист із заслання, на початку якого був такий малюнок: пером був накиданий портрет поета, в “солдацькій муніції”, з рушницею на плечі і з піднятою для марширування ногою. Під малюнком короткий, але промовистий підпис: “Ось як тепер Шевченко!”. Відомий шевченкознавець В. М. Яцюк встановив, що йшлося про лист Тараса Григоровича до А. І. Лизогуба з Оренбурга від 29 грудня 1849 р., в якому читаємо: “Ще посилаю вам оцього гарнадера (це я); згадуйте мене, дивлячись на його, друже мій добрий!” В. М. Рєпніна, котра знала про цей Шевченків автопортрет, писала, що підпис під ним був: “Отак, як бачите!” Спитаєте, в чому наш інтерес до цього епізоду? Подивіться на довільну копію з Шевченкового автопортрета, який не зберігся, опубліковану в Повному зібранні поетових творів у дванадцяти томах (Т. 9) у розділі “Твори, відомі за копіями інших авторів” під назвою “Як бачите”. Тож, як бачимо, рядовий Шевченко справді зобразив себе в повному обмундируванні, проте без… чобіт! Унікальна, потрясаюча Шевченкова самоіронія! Він зняв із себе, здається, найненависніше, безпосередньо дотичне до муштри на плацу, — чоботи… Шевченко взагалі вбачав у маршируванні під російські команди тих, які “Украйною правили”, приниження й приречення для цілої нації: До того люд домуштровали, Що сам фельдфебель дивувались І маршировкою, і всім… І “благосклонні пребивали Всегда к єфрейторам своїм”. А ми дивились та мовчали, Та мовчки чухали чуби, Німії, подлії раби! Нагадаю, що наприкінці заслання 19 червня 1857 р. Шевченко записав у Щоденнику знаменні слова: “В незабутній день оголошення мені конфірмації5, я сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили…. Майор Мєшков, бажаючи зачепити мене за живе, сказав якось мені, що я… не буду вміти в порядну гостинну ввійти, якщо не виучуся, як слід бравому солдату, витягувати носка6. Мене ж, одначе, це не зачепило за живе. І бравий солдат мені здавався менше за осла схожим на людину, чому я і думки боявся бути схожим на бравого солдата”. В Аральській описовій експедиції 1848—1849 рр. під командуванням О. І. Бутакова засланець, на відміну від усіх солдатів, був у цивільному одязі, втім, як і всі, похід пройшов пішки й, звісно, не міг обійтися без чобіт. Навіть у знаменитому автопортреті 1848 р., він, майже роздягнувши себе, залишив голі ноги у чоботях. До речі, деякі шевченкознавці зауважують, що таке самозображення нагадує Меркурія з його крилатими черевиками і палицею. На мій погляд, загорнуті халяви чобіт мало нагадують крильця на сандаліях сина Юпітера, римського бога торгівлі та покровителя мандрівників. А навпаки заземлюють летючу ходу Художника і Поета, не дають йому відірватися від реальної дійсності, від українських, — а не царських, імперських! — чобіт, із яких він і виріс. Чоботи залишалися неодмінним атрибутом опального поета взимку й улітку в Новопетровському укріпленні, навіть тоді, коли його комендантом був Шевченків покровитель І. О. Усков, який відчинив засланцю двері свого дому. Дружина коменданта А. О. Ускова згадувала, що Шевченко взимку до них “приходив у солдатській шинелі, а влітку в білому кітелі, таких самих шароварах… у солдатських чоботях…” Якщо забажаєте, на тодішнє Шевченкове взуття можна подивитися на його рисунках “Хлопчик з кішкою” (1856—1857), “За малюванням товариша” (1856—1857)7. Сказати б, історичне значення Шевченкових чобіт в… українській поезії назавжди збереглося в терміні “захалявні книжечки”, тобто невеликі саморобні збірочки, куди поет записував свої вірші у 1847—1850 рр. і зберігав за халявою солдатських чобіт. Назву придумав не Шевченко, втім саме він розповідав, як у часи заслання переховував написане, скажімо, М. І. Костомарову: “…Показував він мені тоді маленьку книжечку в палітурці, у якій записані були твори того лихого часу… він тримав цю книжечку не інакше, як за халявою…” Чи І. С. Тургенєву: “Він показав мені оправлену в звичайну юхту малесеньку книжечку, в яку він записував свої вірші і яку ховав за халяву чобота…”8. Між іншим, у поезіях Шевченка верхня частина чобота згадується найчастіше так: “З ножем у халяві…” Та в засланському житті прозаїчна халява допомогла зберегти його видатні вірші: І довелося знов мені На старість з віршами ховатись, Мережить книжечки… “Чоботи його прийшлися мені до ноги…” Шевченків знайомий І. П. Клопотовський згадував (у записі В. І. Кларка), що Тарас Григорович прибув в Астрахань, — перший населений пункт дорогою з Новопетровського укріплення — в “подертих чоботях”. Поки було тепло, Шевченко, здається, не звертав на це уваги, але через місяць, уже коли плив на пароплаві “Князь Пожарський” з Астрахані в Нижній Новгород, записав у Щоденнику 5 ве-
Шевченкіана “Й жінок Шевченко любив охайних”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ресня 1857 р.: “Температура повітря змінюється, холоднішає. Як би вона мене не захопила зненацька. Сьогодні був перший заморозок. Ноги змерзли. Треба буде в Самарі купити коти9 і дублений кожушок”. Отже, про повноцінні чоботи Шевченко навіть і не мріяв… Але йому сильно повезло! Наступного дня, 6 вересня, пароплав “Князь Пожарський” кинув якір біля набережної Самари, і Тарас Григорович поспішив у місто, щоб, говорячи його словами, “купити коти”. На вулиці зустрівся йому недавній знайомий по Астрахані, чиновник астраханської губернської канцелярії І. Н. Явленський, який також зійшов із пароплава на берег. Вони зблизилися під час плавання, той з повагою ставився до поета, заходив до нього 3 вересня і навіть записав у Шевченковому Щоденнику: “Не забывайте любящего вас И. Явленского”. Дізнавшись про наміри Тараса Григоровича щодо котів, Іван Никифорович пообіцяв зарадити лихові, а поки що вони прогулялися по місту: “Рівне, гладке, набілене, нафабрене, до нудоти одноманітне місто”. Затим поїхали було до найкращого трактиру, втім, ледь вступили на його сходи, в один голос промовили: “Здесь русский дух, здесь Русью пахнет”, тобто пересмаженим салом, гаром і “всілякою мерзотою”… Зате через день — 8 вересня 1857 р., Шевченко записав у Щоденнику: “Я розраховував, що казенні оглядові чоботи послужать мені принаймні до Москви, а вони і до Симбірська не дотягнули, підвели, прокляті, себто казенні. Іван Никифорович Явленський помітив цю шкоду в моєму вельми нечепурному костюмі і запропонував мені свої чоботи з числа запасних, за що я йому сердечно вдячний. Чоботи його прийшлися мені до ноги, і я тепер красуюся10 майже в нових чоботях, до того ж на високих підборах11, що мені не зовсім подобається, але дарованому коневі в зуби не дивляться”. Є в цій історії щось пронизливо-гірке. 43-річний учорашній засланець, безсрібник, знявши ненависне солдатське обмундирування12, радіє подарованим йому “майже новим” чоботям, а трохи раніше — брюкам, пальто й жилету — від О. О. Сапожникова, як “дару, посланому згори”. Гордий, невпокорений каторгою, незломлений царською наругою, Шевченко відчуває щиру радість з нагоди, здавалося, нікчемного дарунку. Справді, гордий і нескорений! Але не чванливий, не пихатий. Він любив друзів, сподівався на їхню допомогу і приймав її. Тим більше, що на засланні та й після нього ця допомога набувала, сказати б, екзистенціального характеру. Навіть у випадку з чоботями. Шевченко завжди пам’ятав найменше добро, зроблене для нього. Зовсім інша річ, що він, бувало, занадто довіряв колишнім і новим знайомим, особливо це стосується періоду після заслання, коли Тарас Григорович виявляв, на думку М. І. Костомарова, “надмірну довірливість”. Шевченко, траплялося, перебільшував у стані, говорячи його словами, “надміру почуттів”, їхні барські жести, як це трапилося з О. О. Сапожниковим13. До речі, Тарас Григорович за найменшої можливості віддячував своїх дарителів стократ вагоміше. Скажімо, через тиждень після І. Н. Явленського за його прикладом ще одні чоботи подарував Шевченкові попутник по пароплаву капітан М. П. Комаровський. Втім, прочитаємо про це запис у Щоденнику 15 вересня 1857 р.: “…Я намалював білим і чорним олівцем, доволі вдало, портрет Михайла Петровича Комаровського, майбутнього капітана майбутнього пароплава О. Сапожникова, за те, що він подарував мені свої бархатні теплі чоботи”. “Велів я кучеру вимазати собі чоботи добрим дьогтем” Певно, що Тарас Григорович одягав бархатні чоботи на пароплаві “Князь Пожарський”, який ще був у дорозі кілька днів, і, можливо, в Нижньому Новгороді, де поет проживав понад п’ять місяців, але, прибувши в Москву 10 березня 1858 р. і до від’їзду з неї 26 березня, скористатися ними він аж ніяк не міг. Як писав сучасник, у місті “грязюки та гною (від коней. — В. М.) на вулицях, особливо весною й восени, було так багато, що пішоходи губили в грязюці калоші, а іноді наймали візника спеціально для переправи на інший бік площі”. Шевченко мав нагоду в цьому переконатися, коли, одужавши під наглядом М. С. Щепкіна, вийшов з ним зранку 19 березня з дому, тоді вони, “незважаючи на воду та грязюку під ногами, обходили пішки принаймні чверть Москви”. Це було неабияким фізичним навантаженням для сімдесятирічного артиста, тож наступного дня він почувався не дуже добре — “ставив собі банки”, а Шевченко знову, за його словами, “один від 10 до 4 години місив московську грязюку”. Як мені вдалося встановити, 20 березня стояла тиха й похмура погода, відчутно дув південно-західний вітер, сніг танув, перетворюючись на брудну кашу. Шевченко бачив це на власні очі й серйозно підготувався до мандрівки по місту: “Вранці велів я кучеру вимазати собі чоботи добрим дьогтем”. Окрім того, що йшлося, звісно, про чоботи, подаровані І. Н. Явленським, ця фраза вимагає й інших пояснень. Передусім зауважу, що в той час у Москві чоботи були найпоширенішим чоловічим взуттям, особливо навесні. У щоденнику москвознавця, Шевченкового знайомого І. Є. Забєліна зазначено, що коли 1855 року його запросила на ділову зустріч велика княгиня Олена Павлівна, небагатий помічник архіваріуса відразу кинувся в магазин: “Купил сапоги и перчатки”. Якість чобіт свідчила про належність до певного прошарку суспільства, зокрема серед чиновництва. Дрібний чиновник із дворян Поприщин із гоголівської повісті “Записки сумасшедшего” комплексував: “Велика важность надворный советник! Вывесил золотую цепочку к часам, заказывает сапоги по тридцати рублей — да чёрт его побери!..” Тепер щодо кучера, котрому передбачливий Шевченко доручив змастити дьогтем свої чоботи. Певно, що М. С. Щепкін найняв на якийсь час, можливо, навіть у зв’язку з приїздом Шевченка, кучера з дрожками, який водночас виконував і дрібні доручення. У Москві це практикувалося. Навіть існував термін “місячний візник”. І, нарешті, про сам “добрий дьоготь”. У Шевченкові часи та й пізніше дьоготь використовували для догляду за взуттям — ним мастили чоботи, особливо в сльотаву погоду14. Звісно, що від того чоботи мали доволі сильний і не вельми приємний запах. Нагадаю, що в своїх спогадах К. Б. Піунова, в яку було закохався в Нижньому Новгороді Шевченко, згадувала його “чоботи, нашмаровані дьогтем”, як ознаку того, що “в Тарасі Григоровичу женихівського нічого не було”. Вважалося, що найкращий дьоготь добувають з берестини, чоботи, змащені ним, довго не промокали. До виробництва дьогтю в Москві ставилися серйозно, з XVII століття існував спеціальний Дегтярний двір, який дав назву Дегтярному провулку. Шевченко бував у Дегтярному провулку, бо від нього починався Воротницький провулок, у якому він жив у М. С. Щепкіна. “Китайські туфлі” в описі Шевченкового майна Можна не сумніватися, що чоботи, по- Шевченко серед приятелів. Фото А. Деньєра. 1859 р. даровані І. Н. Явленським і М. П. Комаровським, служили Шевченкові й у сльотавому Петербурзі. Чи не про них згадував В. В. Тарновський (молодший), який бачив Шевченка влітку 1859 р. в Києві на Подолі, одягненого в “дуже стоптані чоботи”. Втім, якраз про петербурзький період письмових згадок очевидців щодо взуття Шевченка дуже мало. Хіба що М. І. Костомаров розповів про те, як вони одного разу домовилися разом піти до букініста, щоб знайти якусь рідкісну книгу: “…Він прибув і йшов зі мною по Невському проспекту, одягнений у білу напівподерту і дуже виквацяну у фарбу блузу, у благенькому взутті… Що це було своєрідне дивацтво, підтверджує те, що ні раніше, ні опісля Шевченко так не ходив по вулицях”. Відомо, що в серпні 1860 р. турботливий Шевченко збирався купити і таки купив Ликері Полусмаковій, яка трохи захворіла, взуття: “Закажу теплі черевики, а може, найду готові…” Та немає свідчень, що подібну покупку поет зробив для себе… В описі майна поета й академіка Шевченка згадано лише “китайські туфлі”, які, за уточненням О. О. Благовєщенського, були пантофлями, тобто м’яким кімнатним взуттям без закаблуків. Нагадаю, що в згаданому описі одягу було зазначено три суконних чоловічих пальта, один суконний сурдут, два суконних жилети, суконний фрак, чотири парусинових пальта й четверо таких самих панталонів, парусинова жилетка, а також чоловічий малоросійський одяг — кобеняк суконний, свитка верблюжого сукна, бараняча шапка, два кожухи овечих, покритих сукном, два капелюхи пухових сірих, капелюх солом’яний, картуз чорний… Особливо мене вражає кількість полотняних чоловічих сорочок — 27 і носових хусточок — 15, на мій погляд, це символи гардеробу людини чепурної, схильної до чистоти й дбайливості в одязі. Характерно, що в листі до свояка В. Г. Шевченка від 2 листопада 1859 р. Тарас Григорович заявив про свою невигубну людську гордість, яку “ще в моєї матері позичив, у мужички, у безталанної кріпачки”, хоча “в мене багато дечого нема, а часом і чистої сорочки”. У цьому контексті слід було б уточнити вже звичне твердження О. С. Афанасьєва- Чужбинського про те, що “про свій одяг він турбувався дуже мало…” Те, що Шевченкові доводилося ходити в “заношеному” одязі чи “стоптаному”, “благенькому” взутті, зовсім не значить, що Тарас Григорович не турбувався про чистоту і свіжість свого небагатого гардеробу. Нагадаю, що й жінок Шевченко любив охайних: “Нечепурна жінка і циганові не дружина”. Таку максиму сформулював поет у листі до згаданого В. Г. Шевченка в червні 1860 р., як висновок із усього життєвого досвіду спілкування з жінками. Втім, це вже зовсім інша тема. В нашій історії здається дивним, що в опис Шевченкового майна не потрапило його взуття. Чому цього удостоїлися лише непоказні “китайські туфлі”? В умовах петербурзької зими в квартирі-майстерні Шевченка не могло не бути його чобіт або теплих черевиків!15. Адже навіть у січні 1861 р. Шевченко ще все-таки виходив на вулицю, скажімо, купував малярське приладдя в магазині Аванцо. Отже, взуття зникло з помешкання Шевченка в період після смерті поета 26 лютого 1861 р. і до проведення опису його майна 14 березня 1861 р., а причина цього могла бути звичайнісінька… На фотографіях, зроблених після заслання в Петербурзі та Києві, добре видно, що Тарас Григорович красується далеко нев простацькому взутті. Погляньмо найперше на світлину 1859 р. А. Деньєра, де поета сфотографовано серед приятелів у довгому кожусі і в шапці набакир. Якщо четверо персонажів на ній без верхнього одягу, то Тарас Григорович явно демонструє національні атрибути свого показового вбрання. Та, здається, ще більше демонстративно він підняв і нарочито вивернув праву ногу, щоби добре видно було вишукане, сказати б, аристократичне взуття з витонченим каблуком. Оце так Шевченко! На ще одній світлині 1859 р. того ж А. Деньєра поета сфотографовано на повний зріст у тих же кожусі та шапці, але взуття, здається, інше — без каблука. Взуття Шевченка видно на двох світлинах фотографа І. В. Гудовського, зроблених у Києві у серпні 1859 р., і то, безперечно, не “дуже стоптані чоботи”, помічені В. В. Тарновським у той же час. От і виходить, що чимало цікавого про Шевченкове життя можна дізнатися, придивившись до його чобіт. ——————————— 1 Наумова Н. Г. “Про свій одяг… турбувався дуже мало…” // Тарас Шевченко у приватному житті. — К., 2014. С. 227—235. 2 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. С. 163. 3 Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К.: Видавничий дім “Києво- Могилянська академія”, 2008. С. 58. 4 З весни 1832 р. Шевченко був законтрактованим в учні до цехового майстра кімнатного живопису В. Г. Ширяєва і поселився на горищі того будинку, в якому квартирував майстер. 5 Конфірмацію (затверджений царем безсудний вирок) Шевченкові було оголошено 30 травня 1857 р. 6 Мєшков Д. В. (1790—1860) — командир 5-го лінійного батальйону Оренбурзького окремого корпусу. К. І. Герн згадував, що в Орську в 1847 р. “Мєшков… почав особисто, по кілька годин на день, мучити бідного Тараса солдатською виправкою… щоб зробити з нього справжнього фрунтовика”. 7 Є також версія, що цей твір написано влітку 1848 р. 8 Спогади про Тараса Шевченка. С. 143, 335. 9 У Словнику Шевченкового знайомого В. І. Даля: “Коти — чоловіче верхнє взуття, колоші, що вдягаються поверх чобіт”. 10 У Шевченка російською мовою — “щеголяю”, тобто франчу, хверцюю, фасоню, красуюся. У поетовому словнику є лише останнє слово. 11 Про них згадував К. А. Шрейдерс (у записі Г. П. Дем’янова), який уперше побачив Шевченка в Нижньому Новгороді, зодягнутого “в якусь подерту кожушину і високі чоботи”. 12 Нагадаю, як Шевченко записав у Щоденнику 19 червня 1857 р. щодо пригонки обмундирування перед оглядом на плацу: “Яка нескінченна та огидна ця при-гонка амуніції!.. Ганьба і приниження! Важко, трудно, неможливо заглушити в собі всяку людську гідність, стати навитяжку, слухати команди і рухатися, як бездушна машина”. 13 Докладно див. про це статтю нашого проекту: “Тарас Шевченко: “Я стряхнув прах од ніг своїх” у “Слові Просвіти” 21— 27 лютого 2019 р. 14 У поетових “Гайдамаках” читаємо про ще одне застосування дьогтю: “Не хочу гуляти! / Огню, діти! дьогтю, клоччя! / Давайте гармати…” 15 Про тодішню петербурзьку погоду говорить такий штрих — М. С. Лєсков, який відвідав хворого Шевченка наприкінці січня 1861 р., прийшов у взутті, яке поет, як нам уже відомо, називав котами. Збираючись піти, М. С. Лєсков “почав взувати свої калоші”.
Кінозал · “Ми повинні мати своє кіно і дивитися на себе в це люстерко”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

М Мииххааййллоо ІІЛЛЛЛЄЄННККО О: «Держава не може існувати без кіно»

У “СП” (ч. 26 за 2019 р.) ми писали про прес!конфе! ренцію, присвячену українському кінофестивалю корот! кометражних фільмів “Відкрита ніч. Дубль 22”. Про те, як відбувався фестиваль, наша розмова з президентом і арт!директором “Відкритої ночі” Михайлом Іллєнком. — Як виникла ідея кінофести" валю “Відкрита ніч”? — У 90-ті роки виробництво кіно в Україні майже зупинилося. Але парадокс полягав у тому, що студентське дипломне кіно регулярно одержувало призи на міжнародних кінофестивалях. Наші фільми не дуже цінувалися на кінофорумах, що відбувалися в Україні. Тут їх просто соромилися. Зовсім інше ставлення було за кордоном. Хотілося якось це кіно підтримати і в нас. Запропонували таку схему — збирати наше кіно, дивитися його самим і оцінювати. Оскільки українського кіно було мало, ми розуміли: зібрати фільмів на повноцінний фестиваль, який би тривав тиждень, не зможемо. Але на одну ніч набереться. Так виникла ідея, яка не вмирає вже 22 роки. Переважно це кіно режисерів молодого чи середнього покоління або студентів. Перший фестиваль відбувався у маленькому дворику на Андріївському узвозі м. Києва. Ніякого фінансування не було. Те, що могли, зібрали і вклали в цей волонтерський проект. Напередодні йшов дощ. Фестиваль починався і закінчувався під дощем. Але публіка не розійшлася. Люди під парасольками подивилися програму. Всім страшенно сподобалося. З другого фестивалю нас вже підтримало Держкіно України — виділило певні кошти на придбання апаратури. Держава почала на нас зважати. Всі подальші фестивалі мали підтримку від Держкіно, Міністерства культури України, а останнім часом — від Державного агентства України з питань кіно. Престижу “Відкритої ночі” сприяло те, що в його журі погоджувалися працювати такі відомі митці, як Ліна Костенко, Юрій Іллєнко, Іван Малкович, Богдан Ступка, Оксана Забужко, Сергій Фоменко (Фома)… Можна згадувати імена багатьох режисерів, письменників, музикантів. Атмосфера проведення фестивалю надзвичайно романтична. Ніч, зорі, зустріч сходу сонця. Ми звикли бачити схід сонця з екранів телевізорів, а тут воно сходить над Дніпром — і в цей час оголошують переможців. Хоча фестиваль і маленький, але пристрасті вирують серйозні. Одного разу пропала напруга і вимкнувся екран, почали шукати причину, з’єднали дроти. А вранці, коли вже розвиднилося, виявилося, що хтось не витримав конкуренції і перекусив кабель, до того ж ризикуючи життям. На щастя, все обійшлося. А взагалі фестиваль — це добра нагода побачитися з колегами. — Чим цікавий цьогорічний, 22"й фестиваль? — Він відбувався традиційно. Цього року на фестивалі було більше людей, ніж зазвичай. Напевне, спрацювала візуальна реклама, яка була по всьому Києву. Можливо, допомогла ще одна обставина. Як відомо, журі працює всю ніч. На світанку до глядачів виходять ці поважні люди, починають оголошувати переможців, а багатьох з них немає. Адже дехто з учасників після перегляду свого фільму залишає фестиваль. Логіка така — якщо мені присудили приз, мені передадуть. Було страшенно незручно. На минулому фестивалі, завдяки Райффайзен-банку “Аваль”, головний приз був 50 тисяч гривень. Але володар гран-прі не з’явився на нагородження. І тоді ми додали до регламенту пункт: якщо на церемонії нагородження немає переможця або його представника, який буде вказаний в анкеті учасника, то ці кошти передають до грошового фонду наступного фестивалю. І всі знали, що цього року головний приз уже буде 100 тисяч, отож з нетерпінням чекали, хто ж його одержить. Несподіванкою для багатьох стало те, що гран-прі фестивалю отримала анімаційна стрічка “Кохання” режисера Микити Лиськова. Анімація — це матеріалізація неймовірних фантазій. Вона добре зрозуміла глядачеві, але переповісти її складно. Це те саме, що розповідати музику або танцювати архітектуру. Також серед переможців фільми “Love- Soks” режисера Юлії Дегліної (номінація “Ігрове кіно”), “Після вогню” Андраніка Берберяна (“Неігрове кіно”), “Петрівка-реквієм” Катерини Возниці (“Анімаційне кіно”) та багато інших. А приз глядацьких симпатій здобув фільм Сергія Зленка “Влипла”, що став його режисерським дебютом. Перший фестиваль показували на одному екрані в Києві. А потім почали домовлятися з різними містами, селами, кіноклубами, діаспорою, щоб вони одночасно з нами синхронно прокручували нашу програму. Перед цим ми передаємо їм через Інтернет наші стрічки, афіші, каталоги. Якщо сім років тому було п’ять чи шість таких екранів, то 2019-го вже більше сотні. Більше двадцяти кіномайданчиків додалося лише цього року. 10 екранів було за кордоном, а дев’ять, чим ми особливо пишаємося, у прифронтовій зоні. Ми зафіксували ці майданчики, надіслали фото до Книги рекордів України. Рекорд України зафіксували у номінації “Мистецтво, масові заходи”. Фестивалю надає допомогу КМДА, цього року вперше відгукнувся Український культурний фонд. Традиційні наші партнери — брати Капранови і видавництво “Зелений пес”. Також маємо багато технічних партнерів. Останні роки нас приймає арт-причал — і це дуже важливо. Адже фестиваль відбувається вночі, а проводити такі заходи у місті після 23-ї години проблематично. Саме через це ми відмовилися від Андріївського узвозу. Цього року до участі у фестивалі зголосилися майже 100 фільмів. Це результат того, що в останні п’ять років українське кіно почало активно набирати оберти. З’явилися нові повнометражні й короткометражні фільми. І зараз маємо чималу конкуренцію, адже за ніч можемо показати не більше ніж 40 стрічок. Були пропозиції розширити фестиваль до кількох діб. Але це нічний кінофорум і проводити його більше однієї ночі нереально. — Перед конкурсною програ" мою показали Ваш фільм “Сьомий маршрут”. Що це за стрічка? — Фестиваль розпочинається о 21.00. А о 19 годині ми зазвичай показуємо один фільм і робимо це так, щоб можна було поспілкуватися з режисером. Представили мій фільм 1997 року, який мало хто бачив. На той час українського кіно на екранах практично не було, та й глядачі, які приходять на фестиваль, це переважно молоді люди, що тоді лише вчилися ходити і говорити. Я розповів історію, яку спершу почув як легенду. Хоча вже тоді підозрював, що насправді це не легенда. Після прем’єри зателефонував чоловік: “Мені сказали, що ви зняли фільм про мене”. Я познайомився з цією людиною, він подивився цей фільм. У фільмі йдеться про українського поета (Олександр Войтенко), який у 70-ті роки опинився у зоні, небезпечній для існування. Це був період, коли відбувалися суди над Стусом, переслідування Параджанова. У фільмі змальовано лише один день, але він став знаковим для його життя. Олександр сказав, що переважно у стрічці все так, як і було насправді. — Наразі багато говорять про відродження українського кіно. Чи справді все так добре, чи проблем не зменшується? — У кіно завжди є проблеми. Воно не може обійтися без законодавчої та фінансової підтримки від держави. Але в державі також є проблеми: держава не може обійтися без власного кіно. Важко згадати сучасну, самодостатню й сильну державу, яка б не мала свого кіно, а імпортувала його з іншої країни. Ми тривалий час імпортували кіно з Росії. При цьому забували, що з імпортом розваг приходить імпорт ідей, концепцій і, врешті-решт, це перетворюється на зомбування. Те, що в нас нарешті запрацювало власне кіно, — ознака здорового суспільства. Однак нині точаться розмови щодо повернення російських телесеріалів. Та це була б катастрофа, адже нас би повернули назад у СРСР. Ми повинні мати своє кіно і дивитися на себе в це люстерко. Українські режисери вже якось навчилися вирішувати свої проблеми. Але буває важко. Дуже довго робив свій останній фільм “Толока” — майже шість років. Зних 5 — простої. Спочатку були гроші, потім вони закінчилися. І лише нещодавно завершили роботу. Прем’єра відбудеться у березні наступного року. Можливо паралельно з Києвом фільм покажуть ще в кількох містах. — Зараз виникає багато нових кіностудій. А яка ситуація з Наці" ональною кіностудією імені Олек" сандра Довженка, де нещодавно відзначили 90"літній ювілей? — Там ситуація не дуже весела. Збіглося багато чинників, що ускладнюють їй життя. Зараз технології дуже змінилися, нині зовсім інша структура кінематографа. Перемагають невеликі кіностудії, де все компактно. А Кіностудія Довженка — велике господарство, яке треба доглядати, утримувати. Це складно. — Припинили своє існування столичні кінотеатри “Україна” і “Київ”. Що можете сказати з цього приводу? — Коментувати непросто. Я почав вивчати цю проблему. Там дуже складні питання власності, їх важко оцінити зі сторони. Хоча, звісно, це дуже сумний факт. Кінотеатри мали прекрасну репутацію у глядача. У них був свій не лише прокатний, а й фестивальний репертуар. Це були справжні культурні центри, і буде шкода, якщо у “Києві” відкриють щось на кшталт казино. Можливо, у цьому питанні потрібно бути активнішою громадськості. Приміром, завдяки небайдужій позиції митців нещодавно вдалося ще на три роки відстояти Будинок актора. — Яким буде “Відкрита ніч. Дубль 23”? — Відкриємо його 27 липня наступного року, у ніч з суботи на неділю. Не змінюватимемо формату. У нас не буде міжнародного кінофоруму, а знов буде фестиваль короткометражних українських фільмів. І кожен глядач після “Відкритої ночі” зможе сказати: “Я дивився українське кіно!” Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Палітра · “Дівчина з квіткою — образ, який вселяє надію, що попереду в нас зміни на краще”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Мистецький десант на Закарпаття

Ініціатором проведення пленеру виступила член НСХУ Людмила Боршош-Літун, а співорганізатором — заслужений художник України Анатолій Марчук. Підтримку мистецькому дійству, що проходило на базі готельного комплексу “Гуцульщина”, надав його власник, меценат і колекціонер Юрій Візавер. Пленер відбувся під час святкування 100-річчя проголошення Гуцульської Народної Республіки. У ньому взяло участь 37 митців з 11 країн світу. Крім українських тут були художники з Австрії, Білорусі, Канади, Китаю, Південної Кореї, Румунії, Словаччини, Словенії, Туреччини, Франції. А українські майстри пензля завітали на пленер з Києва, Ужгорода, Чернівців, Івано-Франківська, Дніпра, Сум, Чернігова, Ірпеня, Хотина, Сваляви, Тульчина, Великого Березного, Іршави, Дубриничів та Ізмаїла. Митці продемонстрували широку панораму групових та індивідуальних стилістичних напрямів і пластично-образних пошуків нового формотворення. По закінченню пленеру влаштували мистецьку виставку-звіт, яку оглянули митці і мешканці села Чорна Тиса та його околиць. А зусиллями Людмили Боршош-Літун побачив світ кольоровий каталог вибраних творів учасників пленеру. Окрім обдарованих митців-початківців, недавніх випускників престижних мистецьких вишів України, учасниками художнього дійства стали відомі майстри — народний художник України, багаторазовий лауреат премії ім. Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі Тарас Данилич (Дубриничі) та заслужені художники Олена Кондратюк (Ужгород), Володимир Сандюк (Івано-Франківськ), Іван Гапоченко (Суми), один з кращих українських акварелістів сучасності Анатолій Марчук (Київ) та Михайло Довгань (Тульчин). Також українське мистецтво на пленері — Поштовхом до написання цієї та деяких інших картин стали події Євромайдану і Революції гідності, — згадує Дмитро. — Під їхнім враженням створив серію “Українська молитва”, що складається з картини з однойменною назвою та добірки “Земля”. До цієї добірки увійшли полотна “Земля” (2 частини), “Молитва про Землю”, “В очікуванні сонця” (2 частини). Кожна картина відображає дух українського буття, перейнята тривогою за долю нашої країни. А перша задумка картини “Українська молитва” прийшла до мене уві сні, ще задовго до того, як почав працювати над першим ескізом. І цей перший ескіз був набагато драматичнішим від кінцевого результату, який можна сьогодні побачити. Працював над полотном рік. Дуже радий, що цей твір зайняв своє місце в українському соціумі. За серію “Українська молитва” 2018 року я отримав Державну премію ім. Михайла Дерегуса в галузі живопису. Також твір одержав грант президента України для молодих діячів у галузі мистецтва і культури. Картина “Українська молитва” — це багатошаровий синтез композиційної побудови з залученням авангардизму, імпре- “Літній щоденник” — це понад сім десятків робіт-одкровень, які вписані в музейну колекцію. Щоденник — особистісні мистецькі прояви — світ, яким діляться митці. Серед художників, які представили в експозиції свої роботи, харків’яни А. Сафаргалін, Б. Колесник, Ю. Вінтаєв, П. Шигимага, В. Чаус, О. Єсюнін; львів’яни Р. Сельський, С. Тітко; кримчанин В. Бернадський; закарпатці Л. Бровді, Н. Міронпредставляли учасники престижних пленерів, лауреати численних всеукраїнських та міжнародних мистецьких конкурсів Філіп Чорнобров (Київ), Анатолій Житарюк (Чернівці), Сергій Завадяка (Іршава), Аліна Славгородська (Тульчин), Людмила Койдан, Оксана Корнієнко та Євген Шаповалов (Чернігів), Павло Македонський (Ізмаїл), Галина Бодякова (Київ), Світлана Кирлик (Ужгород), Наталія Моцак (Київ), Василь Дуб (Великий Березний). Серед закордонних гостей — Марго Паріс (Канада), Сефкат Іенлеген (Туреччина), Стелла Велке та Наталія Студенкова (Словаччина), Анжела Сабо (Румунія), професор, доктор Університету Seohe Клеменса Беюнткун Соу (Австрія) та Едуард Бєльський, відомий український живописець, який нині мешкає і працює у Словенії. Привернули увагу твори молодих талановитих художників Олени Мішиної (Дніпро), Євгенії Харковини (Ірпінь), китаянки Чі Шаотін, Тараса Белея. Неповторною авторською манерою письма відзначаються полотна молодого митця Дмитра Коваля (Київ) — випускника НА- ОМА, лауреата багатьох мистецьких премій. Чі Шаотін, яка нині мешкає в Києві, є членкинею Громадського клубу культури Китаю та викладає традиційне китайське мистецтво і каліграфію, працюючи в техніці традиційного живопису “Сеї”. Мисткиня добре володіє українською мовою. Вона розповіла, що на її батьківщині пленери як явище колективного художнього життя, почали розвиватися не так давно. Тому для неї дуже важливо набути в Україні практичного досвіду їх організації і проведення. Пленер у Чорній Тисі провели вже втретє. За цей час тут зібралася велика (близько тисячі полотен) мистецька збірка творів відомих художників, яка потребує розлогого виставкового приміщення. Меценат і колекціонер Юрій Візавер нині розмірковує щодо створення в селі повноцінної художньої галереї, яка з часом має стати не лише потужним культурним центром краю, його мистецькою візитівкою, ай естетичною принадою для туристів. Підводячи підсумки пленеру “Silver land art — Академія відкритих сердець”, Людмила Боршош-Літун сердечно дякувала академіку Андрію Чебикіну за дієву підтримку самобутнього пленеру, а також заслуженому художнику України Анатолію Марчуку за організаторський талант у формуванні групи художників. У селі Чорна Тиса на Рахівщині (Закарпаття) відбувся Міжнародний пленер художників — “Silver land art — Академія відкритих сердець”. За! хід проходив під патронатом президента Національної академії мис! тецтв України, лауреата Шевченківської премії Андрія Чебикіна.
Палітра · “Дівчина з квіткою — образ, який вселяє надію, що попереду в нас зміни на краще”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

«Українська молитва» Дмитра Коваля

Серед молодих українських художників, які почали про себе активно заяв! ляти в останні роки, помітне місце належить члену НСХУ Дмитру Ковалю. Од! нією з кращих створених ним робіт сьогодні є картина “Українська молитва”. сіонізму, декоративізму, символізму і навіть кубізму. Як автор, я намагався ґрунтовно систематизувати багато мистецьких течій для створення узагальненого змістового образу. Центральна фігура трактується як молитовний образ. У картині ця постать звертається до Бога з молитвою і питанням, коли врешті встанемо з попелу війни і нас чекатиме світла доля. Посередині — дівчина з квіткою, це образ, який вселяє надію, що попереду в нас зміни на краще. А дівчина на передньому плані з черепом у руках — це образ тих випробувань, які нині доводиться переживати Україні. Також тут можна побачити душі загиблих за нашу державу. А арки — символ того, що Україна залишається єдиною. Залучив багато елементів українського побуту, ввів символи української землі, українського села. Картина — моя дипломна робота як випускника Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України. Твір висів в одній залі з полотном Миколи Стороженка “Передчуття Голгофи”, думаю, це символічно. А широкому загалу “Українську молитву” вперше показали в галереї “Мануфактура” під час моєї персональної виставки 2017 року. Цей твір викликав велике зацікавлення у глядачів. І директор аутлет-містечка “Мануфактура” разом з третім президентом України Віктором Ющенком запропонували розмістити картину у постійно діючій експозиції галереї “Дерево життя”, поруч із колекцією старожитностей, зібраних Віктором Андрійовичем. Для мене це велика честь. А нещодавно я тут зустрівся з глядачами, яким розповів про історію створення цього твору. …Від першого захоплення живописом до створення “Української молитви” минуло багато літ. Адже спроби малювати у Дмитра були ще в три роки. Перші ази здобував у мистецькій школі в місті Хотині на Буковині, де народився. Досі тепло згадує свого педагога Олександра Піхута. Потім було навчання у Республіканській художній школі ім. Тараса Шевченка (м. Київ) у Ірини Спорнікової. Далі — НАОМА, де на живописному факультеті викладали легендарні Віра Баринова-Кулеба, Валентин Ковтонюк, Валентина Виродова-Готьє. А до майстерні станкового живопису народного художника України Василя Гуріна Дмитро потрапив уже як сформований митець. Василь Іванович допоміг молодому художнику знайти свій неповторний мистецький почерк. Д. Коваль вважає його своїм батьком у мистецтві. В. Гурін вважав Дмитра одним зі свої кращих учнів і випускників Академії. Нині Д. Коваль уже сам викладає в Київському національному університеті технологій та дизайну. Дмитро вже встиг узяти участь у десятках групових та колективних виставок і в Україні, і за її межами. Перша персональна виставка мала назву “Очікування сонця”, тут було представлено близько півсотні робіт, переважно монументальні полотна. Наступною стала виставка “Сон” варт-просторі “Think different” (м. Київ). Крім експонованих раніше до неї увійшли і нові роботи. А наприкінці липня в галереї “Мануфактура” має відкритися третя персональна виставка Дмитра, яка буде присвячена закоханості двох сердець, закоханості до людей, до природи, закоханості до сучасного світу і сучасного буття. У найближчих планах — проведення персональної виставки в Берліні, де Д. Коваль спробує презентувати себе як митця і представити українську мистецьку школу. Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Палітра · “Дівчина з квіткою — образ, який вселяє надію, що попереду в нас зміни на краще”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Літо з Музеєм сучасного мистецтва

“Літній щоденник” — таку назву має виставка, яка нещодавно відкрилася у Музеї сучасного мистецтва України. Добірка з музейної колекції — сторін! ки щоденника, що асоціативним рядом показують відвідувачам експозиції чарівність буденного життя, незабутні моменти, які дарує нам літній день. чук-Дідик; одесити А. Лоза, Ю. Зільберг; кияни О. Захарук, Е. Котков, О. Павлов, Л. Рапопорт, Ю. Малішевський, В. Григоров… Також глядач може насолодитися творами Марти Бальзак, Ленура Веліляєва, Олександра Войтовича, Наталії Кохаль, Анатолія Галецького, Олександра Ольхова, Зої Орлової, Галини Піпіної, Олександра Найдена, Ольги Кравченко, Олександра Міловзорова, Елеонори Щеглової та інших. На переконання організаторів виставки, позитивний настрій народжується від нашого власного погляду на світ, можливості бачити та вміння радіти — адже з таких моментів складається щоденник нашого буття. А той, хто прийде погортати сторінки “Літнього щоденника”, зможе відпочити від буденних справ і надихнутися щирістю митців. — “Літній щоденник” — це фіксація миттєвостей, подій, відвертостей, — розповідає мистецтвознавець Ірина Алексєєва. — Це акценти натхнення, радість творчої праці, руху та подорожей, всього, що дарує довгий день, безмежно розсуваючи межі можливостей та планів. У відкритті виставки взяли участь художники, мистецтвознавці, шанувальники сучасного образотворчого мистецтва. Вже традиційно родзинкою відкриття експозиції стала концертна програма, підготовлена Павлом Колтаковим. Цього разу поряд з фортепіано у музеї вперше звучав клавесин.
На часі · “Україні не варто втрачати українську · молодь еміграції”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Мова об’єднує країну

Георгій ЛУК’ЯНЧУК Відзначаємо разом радісну подію: 16 липня набуває чинності ухвалений нещодавно новий Закон про державну мову. Опитування, проведене у червні КМІС на замовлення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення однозначно стверджує, що мова об’єднує країну: 77% українців підтримують домінування української мови на телебаченні та радіо (53% вважають, що українська мова має домінувати в телеі радіоефірі, а 24% — що телебачення й радіо мають бути виключно українськомовними!) При цьому 59% вважають, що держава має забезпечувати зростання частки української мови в ефірі. Попри всі зусилля московської пропаганди і провокації реваншистів, усі соціологічні дослідження засвідчують: більшість українців підтримує закон про державну мову і політику, спрямовану на захист мови. Це вчергове свідчить: реваншисти, що прагнуть ревізії закону про мову, захищають винятково інтереси “русского міра”, і аж ніяк не українських громадян. Але відтепер українська мова вважається одним із символів державності (разом із Гербом, Гімном України і Державним Прапором), а відтак за знущання над мовою доведеться відповідати перед законом. Закон передбачає штрафи або кримінальну відповідальність: — за наругу та паплюження державної мови, яка вважається одним із символів державності; — за спроби запровадження офіційної багатомовності; — за незнання державної мови посадовцями та суддями; — за порушення чинних мовних квот у кіно та в медіа; — за відсутність базової українськомовної версії будь-якого сайту; — за порушення мовних вимог щодо робочого спілкування та документообігу органів влади, підприємств та організацій. Державний статус української мови гарантує Конституція. Але деталі використання мов у різних сферах життя має визначати закон. Українська мова має домінувати: — у державному секторі та в органах місцевого самоврядування; — у діяльності війська та силових структур; — в комунальному секторі та на підприємствах всіх форм власності; — в громадських та інших організаціях; — в освіті та науці; — в медицині; — у сфері послуг; — в енергетиці та промисловості; — в медіа та на інтернет-сайтах; — в кіно та театрі. Українською мають вільно володіти: — посадовці та кандидати на посади: зокрема, президент, спікер та віце-спікери, прем’єр-міністр та міністри, керівники всіх центральних органів влади та органів Автономної республіки Крим; — освітяни; — медики і працівники патронатних служб; — менеджмент державних та комунальних підприємств; — адвокати і нотаріуси; — особи, які хочуть отримати громадянство. Всі громадяни України також зобов’язані володіти українською мовою на базовому рівні, однак за незнання мови для них, на превеликий жаль, в законі немає жодних санкцій. Але без іспиту з української на базовому рівні жоден іноземець чи особа без громадянства не зможе стати новим громадянином України. Що ж до посадовців та представників бізнесу, освіти, медицини чи сфери послуг — то їх перевірятимуть мовні інспектори. Хоча штрафи та інші покарання за незнан­ня мови в перші три роки не застосовуватимуть — натомість в Україні діятимуть безкоштовні мовні курси для всіх охочих — Закон про державну мову це гарантує. За три роки українську можна вивчити! Позитивний приклад того ж таки Януковича це підтверджує. А потреби у культурному житті національних меншин буде захищати окремий закон “Про національні меншини”, який не має, звичайно, суперечити основним засадам нового Закону про державну мову! У рамках цієї статті про вступ в дію нового Закону про державну мову та потребі швидкого активного (!) опанування основами української мови, особливо для “вічно зайнятих цілодобово” посадових осіб, як того вимагає від них новий мовний закон, необхідно віднайти ефективні способи для вирішення цього питання. Зокрема, варто розглянути метод, що ґрунтується на потужних резервах нашого мозку, який пропонує науковецьосвітянин Андрій Іванович Сподін і його Міжнародний освітній центр ­ІНТЕН (INTEN)\ (www.inten.ua). Вже більше 32000 українців і людей із 68 країн світу мали можливість перевірити дієвість винайденої в Україні системи навчання мегашвидкочитанню будь-якої інформації завдяки його майже 35-річних теоретичних досліджень та останніх 13 років успішної тренінгової практики! Розвиток нерозкритих можливостей людського мозку, пришвидшення його роботи, яке сьогодні називають модним словом “ней­рохакінг”, звісно, позитивно впливає на будь-яку пізнавальну діяльність, також і на вивчення мов. Серед досягнень — можливість вивчення лише за 1 місяць (!!!), а не за три роки базису будь-якої іноземної мови, навіть екзотичної (з подальшим поглибленням досконалого знання тієї чи іншої мови). Тож в рамках зацікавлення Української держави в знанні державної мови її громадянами було б гріх не скористатись такою успішною надефективною школою. Ця методика розкриває потужні можливості людського мозку, тому опосередковано сприяє прискореному вивченню української мови, що мало б зацікавити і нашу багатомільйонну діаспору по всьому світу, яка зараз стикається з величезною проблемою втрати носіїв мови своїх предків — власне української мови серед молодших поколінь нашої еміграції. Для цього можна було б влаштовувати місячні літні/зимові табори для молоді в місцях проживання еміграції для тренінгових програм, які поєднують “фітнес мозку” і успішне базове оволодіння українською мовою. Україні не варто втрачати українську молодь еміграції, яка може безслідно розчинитись в житейському іншомовному середовищі. Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 1 9 Вартість передплати ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» (з доставкою і поштовими витратами):
На часі · “Україні не варто втрачати українську · молодь еміграції”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН
На часі · “Україні не варто втрачати українську · молодь еміграції”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 79

Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
На часі · “Україні не варто втрачати українську · молодь еміграції”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Головний редактор Микола ЦИМБАЛЮК Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Миколо ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК, Микола ЦИМБАЛЮК, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць 18 грн 11 коп. на півроку 99 грн 41 коп.
На часі · “Україні не варто втрачати українську · молодь еміграції”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 3 місяці 52 грн 33 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Ольга ЖМУДОВСЬКА Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
На часі · “Україні не варто втрачати українську · молодь еміграції”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на рік 195 грн 02 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин