Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Презентація · “Це просто незбагненно, що вони виросли зовсім іншими, аніж заповідалося, людьми”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Той, на кого Скіфії пощастило

Слово Просвіти, №29 за 2019 рік

Нова книга Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала” завер! шує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено “Проти! рання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі”, що мають широкий розголос. Книга, як і дві попередні, з’явиться у видавництві “Ярославів Вал” улітку. Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент. Борис Мозолевський Я був вражений одвертістю таких його рядків: Фридрих Энгельс! Какими тропами Поднимались мы к безднам, срываясь вниз, Чтоб однажды открылось, что был утопией Марксом выстраданный коммунизм… Я почув їх на літстудії, що була на вулиці Пушкінській при видавництві “Молодь”. Керував студією доброзичливий і суперобережний Дмитро Білоус, який, почувши це, помітно розгубився. Гадаю, він давно вже також прийшов до цього висновку, однак німотствував про нього. А тут йому треба якось реагувати на гіркі слова поета. І реагувати, засуджуючи. Бо ж із одверто єретичною для “правил гри” в совку тезою виступив молодий поет. І Дмитро Григорович безвиразно, очевидно, сам собою дратуючись, щось пробурмотів: мовляв, він завжди підтримує соціально гостру поезію, котра з громадських позицій атакує ті негаразди, котрі інколи й подеколи зустрічаються в нашому житті, але тут авторові трохи зраджує почуття міри… Автор вірша – Борис Мозолевський, про якого я ніколи не чув, — поставний, енергійний, із відкритим вольовим обличчям, іронічно дивився на Білоуса, добре все розуміючи. Принаймні, так воно мені пригадується. Пам’ять, як відомо, має ту особливість, що часто або губить, або додає якісь нюанси. Ми, студенти університету, ходили на літстудію “Молоді” в ролі жадібних слухачів і глядачів. Там уперше побачили і почули “парубка з Парнасу” Миколу Сома (так назвав його в своєму фейлетоні Володимир П’ятов), зухвалого й безапеляційного та експресивно-буреломного Григорія Кириченка, замріяного і співомовного Василя Діденка, були ще якісь поети (чомусь запам’яталися самі поети, які потім зникли кудись із літературного овиду), і зовсім не запам’ятався жоден прозаїк. Мені, враженому соціальною відвертістю Бориса Мозолевського, захотілося почитати його більше. І вже незабаром після відвідин популярної тоді книгарні, що була на розі вулиць Пушкінської і Леніна (нині Богдана Хмельницького), я мав його збірки “Начало марта” й “Шиповник”, котрі сумлінно, мовби готуючись до екзамену в університеті, “проробив”. Нещодавно знайшов у себе ті наївні нотатки. За всього іронічного ставлення до своїх тодішніх “дискурсів” не можу не погодитися з тими висновками: у віршах забагато “голої” публіцистики. Отож вірші Мозолевського, писані російською мовою, не видалися тоді мені найсильнішими. Вони були сміливі думками, соціально гострі, але подеколи аж надто декларативні. Тоді за роль літературних лідерів і поетичних зірок місцевого масштабу боролися голосисті селюки Сом і Кириченко. Та ще зі стриманою іронією дивився на всіх загадковий Павло Мовчан. Сом брав особливою задушевністю й сатиричною загонистістю, а Кириченко громовим звукописом і буреломним поетичним темпераментом. Шкода, що згодом їхні таланти мовби вичахли, й вони не виросли на тих, на яких заповідалися. Звідки мені було знати про особливі повороти долі Бориса Мозолевського і про його духовну історію до тих днів, коли я його вперше побачив і почув? Про його марення небом, про те, що в отроцтві та юнацтві Борис просто не уявляв собі іншого життя, в якому він — не пілот. Можливо так у мріяннях злітав до небес Антуан де Сент-Екзюпері. Кілька років тому поет і актор Михайло Сіренко вручив мені цікаву книжку. Виявляється, вони в юності, заприязнившися між собою, пишучи один одному, створили цілий епістолярний роман. Не знаю, чи сьогодні можливе щось таке. Здається, епістолярія або безнадійно вмирає, або вже вмерла. Шалений ритм життя, розшарпаність сучасної людини, її хронічна поверховість реакцій та думок не сприяють інтимному самозосередженню над аркушем паперу, на якому ти беззастережно звіряєшся далекому адресатові в тому, що тобі “на серце лягло”. Інші часи, інші способи комунікації та й уже багато в чому інші люди. Ми впереваж спілкуємося мобільниками, есемесками й електронною поштою. Лаконічність зведена в культ. І жодних емоційних слововиливів, на які спокушав і які витримував терплячий папір. Це вже майже нова цивілізація, котра полегшує побут, спрощує й дає нові форми спілкування, але й багато в чому окрадає нас. За цю книжку треба дякувати Михайлові Сіренку, який склав усе те докупи й попрохав Миколу Шудрю якось пояснити читачеві схвильоване і домежно щире словоливство двох юних селюків, які виношували в собі бонапартстські плани стати кимось, вивищитися в житті. Очевидно, саме з таких ідеалістів-мрійників і виростають видатні індивіди. Перше враження від цих епістол — глибоко комічне. Подекуди навіть важко стримати регіт. Але потім у тобі з’являється щось подібне до ностальгії і співчуття. Співчуття до безнадійно наївних сільських мрійників. Знаючи, що доступ до соціальних ліфтів у них був обмежений (а вони про це не мали жодного уявлення, ба навіть не задумувалися про те), навіть жалієш хлопців, які в своїй нестримній ейфорії намріюють для себе едемне майбуття. Розумієш, що вони могли зректися своїх сміливих сподівань, опинившись кілька разів у життєвих нокаутах. І ніхто ніде — окрім їхніх ще тоді патріархальних сіл — навіть і не почув би їхніх імен. Микола Шудря зумів побачити в цих епістолярних ламентаціях щось більше, аніж лежить на поверхні. Як тут не згадати Ростанове: “Я — не слова, я — те, що за словами…” Справді, так, мабуть, зорі в небі стали, щоб на землі таке сталося. Двоє ровесників — один із південно-степового села, а другий із села Бородянського району столичної області — розпочали епістолярний роман. Різні вдачами, все ж мали те, що їх спільнило — вони були натхненними римувальниками, а тому марили літературними лаврами й жили пожаданнями вилетіти з тісного сільського гнізда у світ широкий. Я сам добре звідав це почуття, коли в запиленій тиші сільських вечорів, під мерехтливими зорями на високих небесах ловив себе на тому, що “за великим, за незнаним невимовна туга…” (Олекса Влизько). Отже, наші віршописці обмінюються своїми екзерсисами. Пишуть один одному про своє розуміння життя. А розуміння таке: як добре, що маємо щасливе дитинство, котре нам подарував товариш Сталін, і як погано, що на нас клацає зубами проклятий імперіалізм і брязкає зброєю зловісна Америка. Їм усе зрозуміло. У них — жодних сумнівів. Сумніви подеколи тільки з’являються, коли вони діляться своїми начебто амурними “історіями”, хоча насправді історій ще немає. Ще тільки хтось на когось тепло глянув. Хтось когось потримав за руку. Або сказав: “Давай дружитимемо!..” Це навіть ще не передісторії. Але вони ставляться до них так серйозно, як до міжнародного становища. Передісторії починаються там, де в них уже вибухне гормональний шторм. Коли почнуться перші поцілунки та обійми. Як мені здається, ці епістоли цікаво прокоментував би, якби він їх прочитав, Зигмунд Фройд. Це цікава для нього лектура, котрою він проілюстрував би свої теорії. Але мені йдеться про інше. Про соціальне визрівання цих юних істот, про духовне формування їхнє. Про те, з чого почалися світоглядні засади. І про таку оригінальну еволюцію одного з них — Бориса Мозолевського, що ріс із матір’ю й сестрою у нужді гіркого напівсирітства. Батька забрала війна, котру хлопець побачив своїми п’ятирічними очима. Думаючи про це, згадуєш рядки Борисового земляка й ровесника Миколи Вінграновського: “Малі — маленькі, більші, менші, дезинфіковані вапном. Так стали ми, народоперші, його незаскленим вікном”. Борис розповідає далекому приятелеві: “Радіо я не маю. І, на мою думку, це погано. Все, що припливає в мою пам’ять, це з кіно і книжок. Вчора бачив… а сьогодні читаю роман Миколи Трублаїні “Глибокий шлях”. Ти не уявляєш, що це за письменник. Скільки його творів прочитав, і вони такі цікаві, що не можна відірватися від них. Сьогодні думаю провести за читанням всю ніч. Це я роблю, коли якась дуже гарна книжка. Я засвічую лампу (бо електрики в нас немає) й просиджую або пролежую із книжкою, доки її не закінчу… Я зараз задумав написати поему “Корейський народ”. Учора закінчив вірш “Жигулевский портрет”. Борис пише вірші то українською, то російською. Далі — все більше російською. І листи також починає писати російською. Очевидно, вірячи, що це і “культурніше”, і престижніше. Мовляв, вона — не те, що буденна українська, що звучить довкола. Борисові хочеться чимось вивищитися над щоденням, виінакшитися, приголомшити світ своїм радянським патріотизмом. Сіренко посилає йому свій вірш “Гармата”: Ти жерлом дивишся у далі пурпурові, Гармата миру й щастя на землі, І начебто говориш: — Будьте всі здорові, Колгоспники, і теслі, й ковалі. І Мозолевський йому у відповідь віршем “Ілліч і Сталін”: Найближче притулившись друг до друга, Стоять Ілліч і Сталін-богатир, І пісня лине в небо повз яруги І сонце світить радісно навкруги. Там сад розцвів, де був колись пустир. Графоманія? Так, графоманія. І, здавалось би, зовсім безпросвітна. Але ці творива вже залюбки друкують райгазети, а переповнені серйозністю й самоповагою автори мають репутацію поетів місцевого розливу. Схоже на те, що з цих неофітів нічого путящого не може бути. Та ж і їхня безмежна ідеологічна ортодоксальність (чавуннолобі будівники комунізму!) — невиліковна, токсично небезпечна. Це просто незбагненно, що вони виросли зовсім іншими, аніж заповідалося, людьми. Їм повернуло на п’ятнадцятий, вони захоплено комсомолюють, вірять, що виростають “людьми, гідними епохи комунізму” (з листа Мозолевського). Квазіпоетичний діалог триває. Сіренко виспівує своєю сільською мовою: Кругом і гам, і брязкіт зброї Й лютують палії війни. А в нас шахтар стоїть в забої І криє норми всі річні. А сільський Мозолевський йому відповідає (знай наших!) російською: На закате солнце луч бросает бледный, Сад цветет и речка блещет серебром… Солнце убегает, словно всадник медный Вечер наступает синий за окном. Але в їхніх листах поряд із ритуальними комсомольськими привітами, зітханнями закоханих душ, звіряннями про те, як вони розуміють обов’язки та покликання радянської людини, є й гіркі слова про те, що так багато несправедливості й кривд навколо, що життя ніяк не хоче ставати таким, як їм хочеться. А ще марення таким майбуттям, якого вони благають у долі. Самодіяльник Мишко Сіренко, що почувається на сцені, як риба у воді, бачить себе в ореолі артистичної слави, в обіймах прекрасної Мельпомени. А Борис Мозолевський снить небом, без якого навіть не уявляє себе. Тільки пілот. Сталінський сокіл. Ну і, звичайно, вірна поезія також буде при них. Без поезії їм ніяк. Крізь гектари наївних і кульгавих строф та одноманітні сюжети інтимних пригод серця обидва книжники йдуть до свого повноліття. Сіренко вже кількаразово побував навіть у Спілці письменників у Києві й розповідає приятелеві, які з себе і як вони поводяться, поети. Завтра юнаки зроблять перший крок у доросле життя. І ось він: Мозолевський вступає в училище морської авіації, Сіренко — в Театральний інститут. Радісно повідомляють у листах про ці події. Але особиста зустріч їхня все ще відкладається. Вони вже шість років продружили епістолярно. І листи їхні один до одного ще йдуть. І вони ще несуть наївні строфи. Мозолевський тепер цілковито російська людина мовою (хоч і з невиправним українським акцентом!). Він — і раніше категоричний у судженнях — стає цілковито безапеляційним. Кожне його слово про літературу — як помах шаблею, після якого падає відрубана голова. Його училище переводять у далекий Єйськ “во глубине России”. Звідти він доскіпливо й ревниво стежить за літературним життям Союзу. В той період Борис безнадійно інфікований маяковщиною. Він старанно, щоб ніде не оступитися, ступає в сліди свого поетичного ідола. Ось характерні рядки з тодішнього вірша Мозолевського “Нам 37”. Звичайно ж, гіперістеричний тон, брутальний вислів і “драбиниста” строфа: Эй, буржуй! Подбери-ка хвост! Рот, раскрытый от удивления, прикрыл хотя б! Видишь! — заступает на пост Тридцать восьмой Октябрь! Слышите, дядя Сэм? — нам уже 37! Ще “маяковськіше”, здається, не буває. Мозолевський — сумлінний копіювальник обожнюваного поета. Мені здається, якби тоді влаштували літературний конкурс на маяковщину, то Мозолевський був би на ньому поза конкуренцією. Цікаво, що він наслідує Володимира Маяковського в писанні — це з’являється в нього й у поведенції. Захоплений своїм творінням “Нам 37”, він надсилає його Сіренкові. Той дає екзерсис друга доцентці філології, яка мала дисертації про поезію Маяковського. Вона нищівно розкритикувала вірш Мозолевського. Про це йому делікатно пише Сіренко. Реакція Мозолевського: мовляв, вона анітрохи не розуміється на поезії, не бери на серйозно її нудних теревень і т. ін. А коли в Москві починається всесоюзний з’їзд письменників, курсант авіаучилища й початківець Мозолевський, який атестував себе так: Сын крестьянина, крестьянский внук

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин