Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії · “Завдяки з’їздові українське питання виведено із тісного галицького загуменка на широкий європейський форум”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

«А на москалів не вважайте…» Російська мова як інструмент мовнокультурної та політичної експансії

Слово Просвіти, №29 за 2019 рік

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ Мимоволі згадалися Шевченкові: І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слав’янофіли Так і претесь… І всі мови Слав’янського люду — Всі знаєте. А своєї Дастьбі… Це про того Яна Коллара згадав 1845 року Тарас Шевченко, який на початку ХІХ століття у поемі в сонетах “Дочка Слави” висловив мрію про духовне єднання слов’янських народів на основі “мовного зближення”. Словацький і чеський поет, історик, фольклорист, етнограф вважав, що майбутня злука слов’янських народів здійсниться завдяки особливій ролі Росії в процесі реалізації ідеї слов’янської взаємності. Коллар надавав Росії особливу роль в об’єднанні слов’янських народів, схвалював ідею “мовного зближення” слов’ян, зокрема, пропонував концепцію створення “чехословацького племені”. Образ дочки Богині Слави у поемі Коллара символізує долю і надію всіх слов’янських народів, уярмлених і пригнічених, із трагічною історією, як особливо рідні поетові полабські слов’яни, але сповнених віри й сподівань на своє звільнення. Та передусім про духовне єднання слов’янських народів роздумував і мріяв цей романтичний виразник ідеї Славії — спільної батьківщини слов’ян, автор концепції об’єднаного слов’янства як історично визрілого цілісного культурного організму — “слов’янської нації”. Мимоволі згадуються рядки з поезії Миколи Костомарова “Діти слави, діти слави”: Стануть вкупі перед Богом Вольнії народи, Поклоняться розп’ятому, Завіт його приймуть…1 Мрія Миколи Костомарова про відродження слов’янських народів, освячена вірою Христовою (“тілько там, де дух господен/ тільки там і воля!/ Де любов Хрестова й правда,/ там і щастя, доля”), плекалася разом із вірою в майбутнє відродження України. Більше того, Микола Костомаров і його однодумці, передусім Тарас Шевченко, який своєю поетичною пристрастю просто таки налякав побратима (“Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Мене охопив страх… Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди!!!)2 стверджували неминучість відродження-воскресіння України та виповнення її християнської місії пробудити, воскресити інші слов’янські народи. Так, у написаному в 1859 р. листі, який був опублікований в січневому, за 1860 рік, “Колоколі” Олександра Герцена, Микола Костомаров стверджує, що в майбутньому слов’янському союзі “наша Южная Русь должна составить отдельное гражданское целое на всем пространстве, где народ говорит южнорусским языком…” І далі застерігає: “Пусть же ни великороссы, ни поляки не называют своими земли, заселенные нашим народом”.3 І справді, праці Яна Коллара були відомі Шевченкові в перекладах Осипа Бодянського — той опублікував в 1824 р. уривок із поеми “Дочка Слави”. Український поет також був знайомий з працею О. Бодянського “О народной поэзии славянских племен” (Москва, 1837). Цілком можливо, а в цьому був переконаний Іван Франко, що Шевченко був знайомий із працею Я. Коллара “Про літературну взаємність між різними племенами та говірками слов’янської нації” (1830), яка була перекладена російською мовою.4 У цьому трактаті словак Коллар уже не стверджував, що словацька мова не є самостійною і має заради формування “чехословацького племені” злитися з чеською, хоча його земляк, словацький філолог Антон Бернолак значно раніше, ще наприкінці 18 століття, обґрунтував необхідність упровадження мови словацького народу в літературу. Цю ж важливу національну мовнокультурну місію здійснив і Тарас Шевченко, який усвідомлював, як і шановані ним Вацлав Ганка, Василь Караджич і Павел Шафарик, що порятунок рідного народу від загрози асиміляції в умовах імперської колонізації полягає в утвердженні народної мови шляхом набуття нею статусу літературної. Так, перебуваючи в Седневі 1847 року, Шевченко пише передмову до другого, на жаль, нездійсненого видання “Кобзаря”, в якій він викладає свої погляди на сучасний стан української літератури та шляхи її подальшого самостійного розвитку на основі рідної, народної мови: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народі слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди”.5 Не випадково Шевченко в своїх поезіях звертався до образів Яна Гуса, Жижки з Таборова, Шафарика, Коллара, бо ідея слов’янської єдності, базованої на принципах свободи, рівності й братерства, поваги до національних мов, традицій, історії, була ним усвідомлена, засвідчена його творчістю та діяльністю Кирило-Мефодієвського товариства. Звільнення України від російського колоніального пригнічення та набуття нею свободи і незалежності можлива, вважав Шевченко, за умови національного мовно-культурного відродження, історичного самоусвідомлення, формування національної ідентичності українського народу та домагання спільно з іншими слов’янськими народами своїх прав і свобод, а то й революційного виборення своєї незалежності. Адже скликання Всеслов’янського з’їзду в Празі було прискорене проведенням у квітні 1848 року Франкфуртського національного конгресу, на якому йшла мова про створення “на історичних підставах” об’єднаної Німеччини. Видатний чеський історик і політичний діяч Франтішек Палацький зразу ж зреагував на цю ідею створення Великонімеччини і у своєму зверненні наголосив на праві чехів жити в своїй державі. На відновлення власних держав сподівалися і поляки, і хорвати, і словаки, і серби… І українці, які вже в травні 1848 року організаційно згуртувалися завдяки створенню 2 травня 1848 року у Львові Головної Руської Ради. Це була перша українська політична організація в Галичині задля обстоювання і виборення прав і свобод усього 15-мільйонного українського народу. Про це було заявлено в маніфесті від 10 травня 1848 р. і наголошено, що Головна Руська Рада підтримує національні права усіх поневолених народів Австрійської імперії. За два роки до появи Головної Руської Ради в Києві створюється українська таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське братство, програмні положення якого, викладені переважно Миколою Костомаровим у “Книзі буття українського народу” і “Статуті Слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія”, багато в чому збігалися з тими завданнями, які ставила перед собою Головна Руська Рада. Передусім це українське національне відродження, створення демократичної федерації слов’янських народів на чолі з Україною, зрівняння всіх слов’янських народів у правах щодо рідної мови, народної освіти, культури. Але ні Я. Коллар, ні П. Шафарик, ні В. Караджич, про яких згадує Т. Шевченко, не належали, як стверджує Іван Дзюба, “до панславістів “москвофільського” ґатунку, тих, хто прагнув опіки російського царизму”…6 А от такі українські пани-ліберали, як П. Лукашевич, Г. Галаган та інші “народолюбці”, тяжіли до московського слов’янофільства (Шевченко: “І в слов’янофіли// Так і претесь…”) Можливо, вони, як і прихильні до ідей російських слов’янофілів М. Максимович, О. Бодянський, і не знали про щедру матеріальну підтримку владою Російської імперії деяких поборників слов’янського відродження, які діяли на теренах Австрійської та Пруської імперій, а головне, до кінця не усвідомлювали, які ж цілі переслідує Російська імперія, здійснюючи гуманітарну експансію заради майбутньої злуки слов’янських народів на чолі з імперською Росією. Далеко не випадково на перший Всеслов’янський з’їзд, ідею проведення якого запропонував 20 квітня 1848 р. хорватський публіцист Іван Кукульєвич, а чеські діячі національного відродження її реалізовували, прибули й двоє російських представників — відомий революціонер-емігрант М. Бакунін та його соратник А. Милорадович. І хоча це був з’їзд слов’янських народів Австрійської монархії — чехів, словаків, хорватів, українців, проте в ньому брали участь й інші європейські народи — поляки, серби, чорногорці. До речі, цей конгрес європейських слов’янських народів, на якому були присутні 340 делегатів, проходив за колларівською концепцією “єдиного слов’янського народу”. На цей з’їзд слов’янських народів прибула українська делегація, яка змогла заявити про свої права і вимоги, про які йшлося 12 травня 1848 року на Головній Руській Раді. У роботі з’їзду брала участь і організована поляками делегація від галицьких русинів. Головна Руська Рада запропонувала українській делегації домагатися на з’їзді таких вимог: “1. визнати в Австрії окремішність українського народу, яка повсюдно затиралася польським чиновництвом; 2. завести українську мову у діловодстві і народних школах; 3. у вищих школах; 4. щоб всі австрійські чиновники в Галичині знали українську мову і всі закони нею друкувалися; 5. створити систему освіти для грекокатолицьких священників українською мовою, аби вони могли повноцінно виховувати народ; 6. зрівняти в правах і можливостях духовенство трьох обрядів; 7. щоб українці отримали гарантоване право на державні посади”.7 Слов’янський з’їзд у Празі 1848 року не зміг погасити польсько-українського антагонізму, бо хоча українці домоглися на з’їзді права української мови в гімназіях, польська влада в Галичині на це не зреагувала. “Та безперечно, найбільше і справді реальне значення мав з’їзд для освітлення українського питання і скріплення національної свідомості. Завдяки з’їздові українське питання виведено із тісного галицького загуменка на широкий європейський форум. Тоді ж зведено й першу битву за поділом Галичини”8, — підсумував згодом у спеціальному дослідженні слов’янського з’їзду, “того найкращого і вельми інтересного епізоду політичної емансипації і політичної славянської взаїмности галицьких Українців в 1848 р.”, відомий дослідник українсько-слов’янських мовно-літературних взаємин Іван Брик. Учасниками Всеслов’янського з’їзду, на якому, наголошуємо, галицьких українців представляли передусім представники Головної Руської Ради, було розроблено проект федеративного союзу австрійських слов’ян. Мета цього союзу — взаємний захист національних прав і свобод у майбутній федерації рівноправних автономних народів на чолі з конституційною династією Габсбургів. На розгляд з’їзду, який тривав 10 днів, із 2—12 червня 1848 року, в Національному музеї Праги, М. Бакунін подав програму нової слов’янської політики. Польський публіцист Карл Ліберт також запропонував свій проект програми слов’янської єдності. Але ці програмні документи не були прийняті передусім тому, що розпочалося празьке повстання (“Празька буря”), і програма з’їзду не була повністю реалізована. Згодом Іван Франко у статті “Основи нової слав’янської політики” опублікує оригінал програми, писаної М. Бакуніним французькою мовою під час бомбардування Праги австрійською армією під командуванням князя А. Віндішгреца, а також її дослівний переклад українською мовою. Міхаїл Бакунін пропонував утворити всеслов’янську федерацію, яка буде базуватися “на нерозривному та братерському зв’язку всіх народів, що складають слов’янську расу”.9 Революціонер Бакунін передбачав, що в це нове державне утворення, яке він називав Слов’янським Собором, увійде і російський народ, але намагався не вивищувати ні ролі Росії, ні російської мови в цьому новому устрої слов’янських народів. М. Бакунін, який не був на цьому з’їзді офіційним представником російського народу, підтримав ідею всеслов’янської федерації в межах Австрійської монархії, з якою на з’їзді виступив видатний словацький учений Л. Штур. Адже бунтар Бакунін ще 1846 року проголосив головною метою своєї революційної діяльності російську революцію, після перемоги якої буде утворено республіканську федерацію всіх слов’янських земель. Він прибув на цей з’їзд із метою налагодження співпраці російських і польських революціонерів задля повалення російської, австрійської та турецької монархії і створення на звільнених від деспотії землях федерації європейських республік. Цю ідею республіканської федерації всіх слов’янських народів М. Бакунін систематично обстоював і розвивав у таких своїх творах, як “Звернення до слов’ян”, “Основи слов’янської федерації”, “Внутрішнє облаштування слов’янських народів”, “Основи нової слов’янської політики”. У відомій своїй “Исповеди” Бакунін згадує один зі своїх виступів на Слов’янському з’їзді, в якому він наголосив: “Наше собрание есть первое славянское собрание; мы должны положить здесь начало

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин