Пам’ять · “Тепер на Небесах багато заспівчан приймуть побратима у своє коло”. 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗
Пам’яті товариша
Слово Просвіти, №29 за 2019 рік
Яким він був… Коли ще пече біль від несподіваної втрати, дуже важко писати про близьку людину в минулому часі.
ті всі книжки особливі і цікаві. Та на мою думку, поетична збірка “Поглянь на себе у своїй сльозі” є найбільшим літературним досягненням і найвищим успіхом автора. Хоча написана в страшний для нього час — після передчасної смерті доньки. Горе не зломило його, а весь біль вилився в поетичні рядки, які диктувало серце.
Навіть коли підступна хвороба прикувала до ліжка, коли він міг пересуватися лікарняною палатою лише на милицях, все одно не здався хворобі і продовжував писати. І в лікарні він не залишався насамоті. Щодня до нього приходили відвідувачі: письменники, журналісти, просвітяни, бібліотечні працівники, громадські активісти, колишні колеги з заводу… Зрозуміло, що насамперед, запитували про здоров’я, а він — про те, як ведеться робота в “Просвіті” і мусила, як його вихованка і просвітянка, “звітувати”. Адже він багато років очолював Білоцерківську міськрайонну “Просвіту” і був справжнім лідером наших просвітян. Жодна громадська акція, мітинг, національне свято не обходилися без участи нашої організації завдяки її очільнику. Володимир Панасович не любив, коли хтось спізнювався і міг зробити іронічне зауваження. Та якось він спізнився сам. Попросив пробачити і пояснив причину: затримався після роботи на дачі і тому не встиг перевдягнутися. Ми були ошелешені: чоловік, якому вже майже вісімдесят років, їздить разом з дружиною на велосипеді на дачу, а після роботи ще й поспішає на засідання у “Просвіту”!
Він мав стійкий характер бійця, відчайдушну козацьку вдачу, тверду впертість і, водночас, добре і щире серце, відкрите лише для рідних і друзів. Він першим приходив допомогти і підтримати тих, хто цього потребував. А його патріотизм був природнім і спорідненим з душею, як батьківська кров, як гени роду, що передаються дітям. До речі батько Володимира Іванціва служив священиком до революції і за радянських часів.
Пригадую випадок, який це підтверджує. Коли Володимир Панасович очолив “Просвіту”, в нашому місті День Соборності України відзначали, як велике національне свято. Воно планувалося заздалегідь, тривало майже тиждень, запрошували київських письменників, які разом з нашими проводили творчі зустрічі в університетах, гімназіях і коледжах. Одного року 22 січня виявилося дуже холодним і морозним днем. Тоді в усіх школах Києва і області скасували заняття. “Хто боїться морозу, то хай гріється вдома! А хто не боїться — той загартується!” — промовив наш голова “Просвіти”, який не збирався скасовувати заходи на честь Соборності України.
Мені тоді випало виступати у технолого-економічному коледжі разом з Володимиром Панасовичем і відомим київським поетом. Коли ж я побачила поряд з моїм наставником його восьмирічного онука, то здивуванню не було меж. Сніг заліплював очі, мороз жалив обличчя, та Володимир Панасович впевнено крокував попереду, натягнувши до брів шапку, але навіть не піднявши коміра паль
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
