Шевченкіана “Я сказав собі, що з мене не зроблять солдата”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: «Я тепер красуюся майже в нових чоботях…»
Слово Просвіти, №29 за 2019 рік
Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” здійснюється з усвідомлен! ням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редак! тора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого іс! нування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії мо! єї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. В унікальній за темою публікації наш автор розповідає деякі подроби! ці Шевченкового життя через історії, пов’язані з його взуттям.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Про чоботи і згадки не було ні влітку, ні взимку” Відразу зазначу, що тема Шевченкового одягу висвітлена музеєзнавцем Н. Г. Наумовою в “Шевченківській енциклопедії” (Т. 5) та в окремій публікації1. Зосереджуся на промовистих історіях, пов’язаних із поетовим… взуттям, які, виявляється, цікаво розкривають не лише його побут, а й особливості характеру, поведінки, самовираження побутових настроїв і поетичних емоцій. Скажімо, вірш “На Великдень на соломі…”, написаний на засланні 1849 р. у грубезних солдатських чоботях, опоетизував недосяжні для дівчини-сироти дитячі “чобітки шкапові”. Та й черевики багато разів оспівані поетом. Згадайте вірш “Якби мені черевики…” (1848): “Черевиків немає, / А музика грає! грає! / Жалю завдає!” / А в “Мар’яні-черниці” (1841) чоботи асоціюються у поета з українським народним співцем-кобзарем: “В руках чоботи, на плечах / Латана торбина / У старого…” Як відомо, поетове дитинство було “босе” й “голе”, а про своє перебування школярем-попихачем у “дячка — гіркого п’яниці”, де заробляв на злиденне життя читанням “Псалтиря” над покійниками, Тарас Григорович у повісті “Княгиня” (1853) зафіксував: “…О шапке и сапогахи помину не было ни летом, ни зимою”. Втім, як повідомив ще М. К. Чалий, будучи кухарчуком на панській кухні, “Тарасу пощастило одержати цілий сороківець від одного заїжджого пана за вичищені чоботи”. Відомий Шевченків біограф П. І. Зайцев писав, що й потім козачок Тарас у пана П. В. Енгельгардта був “безправним рабом, що мав чистити чоботи й набивати люльку свого пана…” Про власні чоботи у юнака є зворушливий переказ у спогадах М. М. Білозерського, що нібито у 1840-х рр. сам Шевченко розповідав В. М. Забілі, як 1831 року у дорозі з кріпацьким обозом пана П. В. Енгельгардта з Вільно до Петербурга “в нього порвався один чобіт, так що відпадала підошва, і Шевченко, щоб не відморозити ноги, змушений був міняти чоботи, взуваючи на якийсь час цілий чобіт на ногу, що мерзла в драному чоботі…”2. Цей епізод закріпився в історичній і навіть художній літературі. Скажімо, в одному з радянських журналів за 1964 р. зустрів оповіданнячко для дітей під назвою “Сапог”: “Зима. Обоз помещика Энгельгардта движется из Вильны в Петербург. Везут мебель и сундуки. Заунывно скрипят полозья. Дует поземка. Бьет в лицо крупчатый снег. На редких остановках люди едва успевают согреться и опять в путь. Идёт с тем обозом и Тарас Шевченко в худых сапогах. На полпути один сапог совсем развалился. Мальчик обвязывает ногу тряпками, идёт в одном сапоге. Потом садится на обочине и надевает сапог на другую ногу. Путь до Петербурга велик. Много раз влезал один сапог то на правую, то на левую ногу”. Сам Тарас Григорович не залишив про це власної розповіді, й таку прикру пригоду заперечував ще О. Я. Кониський. Але в наш час навіть видатний шевченкознавець І. М. Дзюба все-таки згадує викладену версію, втім, як таку, що не дістала “переконливих підтверджень”3. Нагадаю, як писав поет у “Катерині” (1838—1839) про той тяжкий…
Шлях на Московщину. Далекий шлях, пани-брати, Знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, Як його згадаю. Ідеться про широке трактування “шляху на Московщину” як далекої подорожі з України-Малоросії в абсолютно чужий край — “на край світа, в Московщину”. Тож і сам імперський Петербург, що на той час уже майже 130 років був столицею Росії, поет навіки включив до Московщини.
“Прийшов до мене босий…” Так розповідав І. М. Сошенко про зустріч із Шевченком у 1836 р.: “…Прийшов до мене у такому вигляді: одягнений у засмальцьований тиковий халат, сорочка і штани з грубого полотна заляпані фарбою, босий, розхристаний і без шапки”. Босий у 22 роки в імперському Петербурзі! Нагадаю знову з поеми “Катерина”: Затоплю недолю Дрібними сльозами, Затопчу неволю Босими ногами! Все змінилося після звільнення Шевченка з кріпацтва. Справді, навчаючись в Академії мистецтв, він спочатку занурився, говорячи словами М. К. Чалого, в “світські насолоди й артистичні гульбища, від яких стримував Тараса Сошенко, але від яких не міг втриматися і сам великий учитель його, ідол академічної молоді Брюллов…” І Сошенкові не вдавалося напоумити свого молодого друга: “Куди тобі! Шуба єнотова, цепочки не цепочки, шалі та дзиґарі, та візники-лихачі… Закурив же мій Тарас, не буде з нього нічого доброго!..” У повісті “Художник” читаємо, що в молодого художника, який почав малювати акварельні портрети за плату, гроші, бувало, водилися: “Сделал я себе к празднику новую пару платья и из английской байки пальто”, а на весну разом із В. І. Штернбергом зібралися друзі замовити собі камлотові шинелі. Невідомо, правда, чи Шевченко тоді придбав собі щось із достойного взуття, подібне до, скажімо, доро-
"Як бачите". Довільна копія невідомого автора з автопортрета Т. Шевченка. 1847—1848 р.
гущого непромокального плаща вартістю сто карбованців, але босий він уже містом не ходив… Проте це не були стабільні заробітки, і друзі нерідко жили впроголодь. Тарас Григорович розповідав М. Ф. Савичеву, як тоді “перебивався з хліба на воду”, але коли йому або В. І. Штернбергу вдавалося написати портрет з якогось купця чи чиновника, то вони винагороджували себе “за всі голодні дні”. Втім, істинно важливим і неминущим є зовсім інше, а саме: І. М. Сошенко на щастя помилився в оцінці потенціалу Шевченка, життя якого, за зізнанням його ж самого, тоді буквально перевернулося від “швидкого переходу з горища грубого мужика-маляра4 в розкішну майстерню найбільшого живописця нашого століття”. Пам’ятаєте, чим займався Тарас Григорович у цьому святилищі? “Я займався тоді написанням малоросійських віршів… Покликання, і нічого більше”. Практично немає мемуарних відомостей про Шевченкове взуття часів його першого і другого приїздів в Україну в 1843— 1844 рр. і 1845—1847 рр. За розповіддю Шевченкового знайомого, землеміра Д. П. Демича, переказаною його племінником В. Ф. Демичем, поет був одягнений навесні 1847 р. узагалі “погано, можна сказати, недбало; убогі пожитки його поміщалися в маленькому старому чемоданчику”. Певно, на ногах його було таке ж убоге взуття…
“Він приходив… у солдатських чоботях” На засланні рядовий Шевченко отримав чоботи від Російської імперії. Безплатно. До речі, у спогадах М. М. Лазаревського читаємо щодо першої примірки засланцем солдатської форми — мундира, шинелі, штанів і, звісно, чобіт: “Він був такий необізнаний… з життям солдата, що коли йому принесли одяг, пошитий за рахунок казни, спитав унтерофіцера, скільки він коштує: той, і оком не змигнувши, відповів “сорок карбованців”… і Шевченко відразу ж заплатив гроші”. Щоправда, якийсь офіцер, дізнавшись про це, повернув їх Шевченкові. Збереглася також у переказах і документах історія, причетна до нашої теми. Уже згаданий В. Ф. Демич розповідав, що його дядько “сам бачив Шевченків лист із заслання, на початку якого був такий малюнок: пером був накиданий портрет поета, в “солдацькій муніції”, з рушницею на плечі і з піднятою для марширування ногою. Під малюнком короткий, але промовистий підпис: “Ось як тепер Шевченко!”. Відомий шевченкознавець В. М. Яцюк встановив, що йшлося про лист Тараса Григоровича до А. І. Лизогуба з Оренбурга від 29 грудня 1849 р., в якому читаємо: “Ще посилаю вам оцього гарнадера (це я); згадуйте мене, дивлячись на його, друже мій добрий!” В. М. Рєпніна, котра знала про цей Шевченків автопортрет, писала, що підпис під ним був: “Отак, як бачите!” Спитаєте, в чому наш інтерес до цього епізоду? Подивіться на довільну копію з Шевченкового автопортрета, який не зберігся, опубліковану в Повному зібранні поетових творів у дванадцяти томах (Т. 9) у розділі “Твори, відомі за копіями інших авторів” під назвою “Як бачите”. Тож, як бачимо, рядовий Шевченко справді зобразив себе в повному обмундируванні, проте без… чобіт! Унікальна, потрясаюча Шевченкова самоіронія! Він зняв із себе, здається, найненависніше, безпосередньо дотичне до муштри на плацу, — чоботи… Шевченко взагалі вбачав у маршируванні під російські команди тих, які “Украйною правили”, приниження й приречення для цілої нації: До того люд домуштровали, Що сам фельдфебель дивувались І маршировкою, і всім… І “благосклонні пребивали Всегда к єфрейторам своїм”. А ми дивились та мовчали, Та мовчки чухали чуби, Німії, подлії раби! Нагадаю, що наприкінці заслання 19 червня 1857 р. Шевченко записав у Щоденнику знаменні слова: “В незабутній день оголошення мені конфірмації5, я сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили…. Майор Мєшков, бажаючи зачепити мене за живе, сказав якось мені, що я… не буду вміти в порядну гостинну ввійти, якщо не виучуся, як слід бравому солдату, витягувати носка6. Мене ж, одначе, це не зачепило за живе. І бравий солдат мені здавався менше за осла схожим на людину, чому я і думки боявся бути схожим на бравого солдата”. В Аральській описовій експедиції 1848—1849 рр. під командуванням О. І. Бутакова засланець, на відміну від усіх солдатів, був у цивільному одязі, втім, як і всі, похід пройшов пішки й, звісно, не міг обійтися без чобіт. Навіть у знаменитому автопортреті 1848 р., він, майже роздягнувши себе, залишив голі ноги у чоботях. До речі, деякі шевченкознавці зауважують, що таке самозображення нагадує Меркурія з його крилатими черевиками і палицею. На мій погляд, загорнуті халяви чобіт мало нагадують крильця на сандаліях сина Юпітера, римського бога торгівлі та покровителя мандрівників. А навпаки заземлюють летючу ходу Художника і Поета, не дають йому відірватися від реальної дійсності, від українських, — а не царських, імперських! — чобіт, із яких він і виріс. Чоботи залишалися неодмінним атрибутом опального поета взимку й улітку в Новопетровському укріпленні, навіть тоді, коли його комендантом був Шевченків покровитель І. О. Усков, який відчинив засланцю двері свого дому. Дружина коменданта А. О. Ускова згадувала, що Шевченко взимку до них “приходив у солдатській шинелі, а влітку в білому кітелі, таких самих шароварах… у солдатських чоботях…” Якщо забажаєте, на тодішнє Шевченкове взуття можна подивитися на його рисунках “Хлопчик з кішкою” (1856—1857), “За малюванням товариша” (1856—1857)7. Сказати б, історичне значення Шевченкових чобіт в… українській поезії назавжди збереглося в терміні “захалявні книжечки”, тобто невеликі саморобні збірочки, куди поет записував свої вірші у 1847—1850 рр. і зберігав за халявою солдатських чобіт. Назву придумав не Шевченко, втім саме він розповідав, як у часи заслання переховував написане, скажімо, М. І. Костомарову: “…Показував він мені тоді маленьку книжечку в палітурці, у якій записані були твори того лихого часу… він тримав цю книжечку не інакше, як за халявою…” Чи І. С. Тургенєву: “Він показав мені оправлену в звичайну юхту малесеньку книжечку, в яку він записував свої вірші і яку ховав за халяву чобота…”8. Між іншим, у поезіях Шевченка верхня частина чобота згадується найчастіше так: “З ножем у халяві…” Та в засланському житті прозаїчна халява допомогла зберегти його видатні вірші: І довелося знов мені На старість з віршами ховатись, Мережить книжечки…
“Чоботи його прийшлися мені до ноги…” Шевченків знайомий І. П. Клопотовський згадував (у записі В. І. Кларка), що Тарас Григорович прибув в Астрахань, — перший населений пункт дорогою з Новопетровського укріплення — в “подертих чоботях”. Поки було тепло, Шевченко, здається, не звертав на це уваги, але через місяць, уже коли плив на пароплаві “Князь Пожарський” з Астрахані в Нижній Новгород, записав у Щоденнику 5 ве-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
